Міністерство освіти України
РЕФЕРАТ
зукраїнської літератури
на тему:«Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні»
м.Слов’янськ2007
Важливимпоказником загального культурного прогресу України в другій половині ХІХстоліття було театрально-музичне життя. Театр став фактором не тількикультурного, але і суспільного підйому. Глядач шукав на сцені відповіді назапитання соціально-економічного характеру, пов'язані з розвиткомкапіталістичних відносин у всіх сферах життя суспільства, які його турбували.
Доля українськоготеатру така ж складна і терниста, як і доля української літератури та мистецтвавзагалі.
Старий театр,самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театрінтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження новогоукраїнського письменства. Зачинателі нової української літератури – ІванКотляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко – робили спроби поновитиукраїнський театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючитеми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народніпісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованихукраїнсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українськихмагнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.
У 60-х рокахпостійно діючий Київський міський російський драматичний театр часто дававспектаклі по п'єсах Н.В.Гоголя, А.Н.Островського, М.Е.Салтикова-Щедріна.Російська і світова класика на театральній сцені почала витіснятинизькопробного змісту п'єски вітчизняних і закордонних ремісників віддраматургії. Багато сил складанню високомистецького репертуару віддав тодішнійкерівник київської драматичної трупи і сам талановитий актор Н.К.Милославський.
З кінця 60-хроків при київському театрі був навіть створений спеціальний суспільнийкомітет, у задачу якого входило і визначення репертуару. Один з обізнанихсучасників писав: «Якщо драматична трупа, хоча і слабка, абияк трималася, товинятково завдяки репертуару; на сцені панували Островський, Гоголь, Грибоєдов,Сухово-Кобилін, Шекспір, Шиллєр і інші, декадентщини не було, не було п'єс «знастроєм», на сцені не було нічого напускного, була одна тільки життєваправда». 1
Перші спробивідродити національний театр з’являються лише в 70-х роках ХІХ століття. У 1873– 1874 роках М. Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави вХаркові, а в 1876 році створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указспричинив майже п’ятирічний вимушений “антракт” у розвитку національноготеатру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс бувпереглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і звеличезними обмеженнями, але дозволили проводити.
Важливе значеннядля розвитку українського національного мистецтва мав аматорський театральний рух,який поширювався на Україні ще з першої половини ХІХ століття.
Середлюбительських театральних колективів, які з’явились на Україні в 60-70-х роках,особливо виділялись гуртки в Києві, Чернігові, Полтаві. Їхня діяльністьпідготувала ґрунт для створення професіонального театру.
80-ті роки наНаддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійноготеатру, справжнім батьком якого вважають М. Кропивницького. 10 січня 1882 рокуМ. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченко “Назар Стодоля”. Власне,саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру.Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти тадосвідчений керівник. Ним став М. Старицький. На утримання він використав усігроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, власнийоркестр, подвоїти хор, підвищити платню акторам. Уже восени в ЕлисаветградіСтарицький створив українську професійну трупу до якої ввійшли: ОлександраВірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі – Микола Садовський,Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, їхня сестра МаріяСадовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані“корифеями українського театру”.
У театрі«Бергон’є» міста Києва у 1882 році вперше почала гастролювати тільки щосформована українська професійна трупа М.Л. Кропивницького при участі Н.К.Садовського, М.К. Заньковецької і інших. Її гастролі були дозволені з однієюнеодмінною умовою: в один вечір разом з українською п'єсою обов'язково повиннаставитися і п'єса російською мовою, до того ж на стільки актів, що йукраїнська.
Дискримінаційневідношення царської влади до передової української культури викликалодемонстративні протести як українських, так і російські театральних діячів. Величезнийсуспільно-політичний резонанс мав сміливий і шляхетний вчинок видатноїросійської акторки Г.Н. Федотової, яка у знак протесту проти переслідуванняцаратом української культури для свого бенефісу на наступний рік після Емськогоуказу обрала драму Т.Г. Шевченко «Назар Стодоля» разом з «Кам'яним гостем» А.С.Пушкіна і «Провінціалкою» И.С. Тургенєва.
Що стосуєтьсяукраїнської театральної трупи, то її гастролі в Києві були заборонені в той жерік, коли вони почалися. Царська влада була не на жарт стривожена захопленимприйомом спектаклів української трупи з боку самих широких мас глядачів. Одиніз сучасників писав пізніше: «Спектаклі трупи відразу ж захопили громадськість,а найбільше молодь. Тільки й розмови було, що про українську трупу, тільки й думкибуло, щоб де-небудь дістати квиток на український спектакль». 2
Лише через 10років українській трупі Н.К. Садовського знову дозволили в'їзд у Київ наколишніх умовах: у кожнім спектаклі повинні йти дві п'єси – українська іросійська. Але при цьому ставилися ще великі обмеження у відношенні самоїтематики – п'єси гострої соціальної й історико-політичної тематики на сцену недопускалися.
Трупа Старицькоговлітку 1884 року показала на воронезькій сцені все краще, що було у репертуарі:твори І.Котляревського (“Наталка Полтавка”), Г.Квітки-Основ’яненка (“Сватанняна Гончарівці”), Т.Шевченка (“Назар Стодоля”), С.Гулака-Артемовського(“Запорожець за Дунаєм”)… З таким же успіхом українські корифеї виступали вКурську, Саратові, Казані та інших містах.
Негативним явищембуло постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишивсяМ.Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) ставМ.Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа –М.Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життябезліч малих труп. У 90-х роках їх налічували вже близько тридцяти.
Умови, у якихдоводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїхпостійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя. Україномовніспектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали право напостановку. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувалоглядачів.
Неоціненними євнески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицькийвиступав проти розважальної ролі театру та створеного зображення українськогомужика як недоумкуватого і п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховиськоне мужика, а панів. М. Кропивницький – “український Мольєр” – був майстромреалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботіз акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, правди, психологічногорозкриття образу.
До Всеросійськогоз'їзду працівників сцени, що відбувся у 1897 році, корифеї українськоїтеатральної культури М.П.Старицький, П.К.Саксаганський, І.Карпенко-Карий,М.К.Заньковецька склали інформаційну записку, у якій підкреслювали, щоукраїнський театр не може існувати без таких п'єс, які торкаються гострихпитань життя, як «Ревізор» Гоголя, «Горе від розуму» Грибоєдова, «Дохіднемісце» Островського. П.К.Саксаганський, виступаючи на цьому з'їзді, з обуреннямговорив: «Писати про історичне минуле, такому багатому темами й інтересом дляслухачів, забороняється. Слова «запорожець», «козак», «рідний край» — жупел дляцензури, і якщо п'єса більш-менш пристойно скомпонована, але має ці слова, токраще не посилати її в цензуру: усе рівно не дозволять. Через цього українськіп'єси мають темою одноманітну любов, зовсім не цікаву для народу, іприкрашаються танцями і співом».3
Особливо лякалацарат соціальна тематика, усе більш проникаюча в репертуар українського театру.Маючи на увазі драму М.Л. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», київськийцензор доповідав своєму головному управлінню в Петербурзі, що допустити її допечаті і появи на сцені не можна «через завзято ворожу тенденцію, проведену вній, про зовсім безправне, майже безвихідне положення селянських мас, експлуатованихкуркулями, на яких навіть і суду немає, тому що всі місцеві влади нимипідкуплені». 4
Київськаліберальна періодична преса (газети «Зоря», «Праця», «Київське слово») булапереповнена захопленими відгуками про спектаклі української трупи. «Київська старовина»писала про Кропивницького, що з усякої ролі він створює «шедевр, то смішачиглядача до сліз своїм високомистецьким, що ніколи не переходять у грубий шарж,комізмом, то потрясаючи його до глибини душі в сильно драматичних місцях». 5
У 1900 році українськатрупа сформувалася в так називаний «Театр корифеїв», що веде місце в якийзайняли Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий, Заньковецька.У цьому театрі йшли навіть оперні спектаклі, зокрема одна з перших українськихопер «Катерина», написана на сюжет поеми Т.Г. Шевченко композитором Н.Н.Аркасом.
Творцем жеукраїнської оперної класики по праву вважається Н.В.Лисенко, як композиторформувавшийся під безпосереднім керівництвом Н.А. Римського-Корсакова. Першійого опери “Чорноморці” і “Різдвяна ніч” на лібрето відомого українськогодраматурга М.П.Старицького, двоюрідного брата Н.В.Лисенко, були поставлені наприватній сцені в 1872 – 1873 роках аматорською трупою українськоїінтелігенції. Успіх перевершив усі чекання, і в 1874 році розширений іінструментований автором варіант «Різдвяної ночі» був поставлений на сценіміського театру Києва. Грошовий збір від декількох спектаклів був використанийдля допомоги голодуючим у Самарській губернії. О.І.Левицький, у той часстудент, а згодом відомий історик, що грав у цих спектаклях, писав тоді: «Ще ітепер Київ не вгамувався: у місті тільки і розмов, що про нову оперу». 6
Зразок використання українських народнихмелодій Н.В.Лисенко продемонстрував при створенні шедевра української оперноїкласики «Наталки Полтавки» по відомому твору І.П. Котляревського, а такожмузичної драми «Тарас Бульба» по М.В.Гоголю. Остання особливо зацікавилаП.І.Чайковського і Н.А.Римського-Корсакова під час їхньої зустрічі зН.В.Лисенко в Києві. Російські композитори високо оцінили «Тараса Бульбу», алепри цараті так і не удалося поставити це видатне музичний твір на театральнійсцені. З «Кобзаря» Т.Г. Шевченко композитор перевів на мову музики безлічвіршів
Н.В. Лисенко бувневтомним пропагандистом українського музичного фольклору, який композитораранжував, популяризував як музикант-виконавець у концертних програмах і якучений музикознавець у науково-теоретичних роботах. У 1873 році в Києві назасіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства відбуласязустріч Н.В. Лисенка з талановитим українським народним співаком – кобзаремОстапом Вересаєм. Про виконавчу майстерність останнього київська періодичнапреса того часу писала: «Це – дійсний чарівник, що захоче, те з тобою ізробить. Велить плакати – будеш ридати не перестаючи, велить сміятися – будешреготати без удержу, до болю в животі». 7 Лисенко в спеціальному науковомурефераті проаналізував музичні особливості українських народних дум і пісень,що виконувалися Вересаєм. Цей реферат ввійшов у книгу «Кобзар Остап Вересай,його музика і народні пісні, які ним виконуються», видану в Києві в 1874 році.
Видатною подією вмузично-театральному і літературному житті Києва стали організовані зініціативи Н.В. Лисенко і Н.П. Старицького торжества на честь сторіччя з дняпершого видання поеми «Енеїда» І.П.Котляревського. Організаторам, які звеликими зусиллями домоглися від губернської влади дозволу на проведенняювілейного вечора, не вдалося одержати для нього жодного з трьох найбільшихтоді в Києві театрально-концертних приміщень. Торжества відбулися впереповненому залі літературно-артистичного суспільства і вилилися в дійснесвято української культури. Виступали корифеї українського театру, хор підкерівництвом Н.В. Лисенко і знаменитий оперний співак А.Ф. Мішуга, який,спеціально перервавши свої гастролі за кордоном, приїхав на ці торжества, щобвиконати перед його учасниками кілька вокальних творів Н.В. Лисенко на словаТ.Г. Шевченко.
Нелегкою буладоля митців української сцени, їм доводилося страждати та жертвувати собоюзаради розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за існування,тривалі судові процеси підірвали здоров’я М.Старицького та призвели його доповного банкрутства. М.Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померлапросто на сцені. І.Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь часперебував під наглядом поліції. М.Кропивницький після струсу мозку від навмисноскинутої на нього на київській сцені завіси почав глухнути, а під старістьзовсім втратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатнихрежисерів і акторів дала змогу не лише вистояти та утвердитися українськомутеатрові, а й вивести його на світовий рівень.
У другій половиніХІХ століття українська драматургія досягла найвищого піднесення, проте неявляла собою чогось однорідного: були два напрями – демократичний іліберально-буржуазний.
Діячідемократичного напряму високо піднесли прапор справді народного високоідейногореалістичного мистецтва.
Представникиліберально-буржуазного відгалуження діяли в інтересах української буржуазії іпоміщиків.
За демократичнийшлях розвитку театру боролися такі видатні майстри сценічного мистецтва, якМ.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Старицький, брати Тобілевичі.
Народнийукраїнський театр був дійовим засобом у боротьбі за визволення трудящих з-підсоціального і національного гніту.
Списокцитованої літератури
1 Киев в восьмидесятых годах.Воспоминания старожила. Киев, 1910, с.195.
2 Білінський Микола. З минулогопережитого. 1870-1888. – Україна, 1928, №2, с.130.
3 Труды первого съезда сценических деятелей. М., 1900, с.263.
4 Український драматичний театр. К.,1967, т. 1.
5 Киевская старина, 1899, №8, с. 65.
6 Цит. по кн.: Кузьмін М. Забуті сторінки музичногожиття Києва. К, 1972. с.174.
7 Цит. по кн.: Лавров Ф. Кобзарі. Нариси з історії кобзарства України. К.,1980, с. 80.
Список використаної літератури.
1.АН УССР. История Киева, т. 2:Киев периода позднего феодализма и капитализма. – К.: Наукова думка, 1984;
2.Новий довідник: українська мова таукраїнська література. – К.: ТОВ “КАЗКА”, 2005;
3.Усі творчі роботи 6 –11 кл. – К.:Майстер-Клас, 2006.