Міністерствоосвіти і науки України
НовелістикаДніпрової Чайки,Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича
Чернігів2010
Економічні ісуспільно-політичні умови життя населення західноукраїнських земель у періодімперіалізму визначили зміст, форми і напрямки класової боротьби в йогосередовищі. Це, в свою чергу, знайшло відображення в розвитку суспільної думки,культури, мистецтва, художньої літератури.
Становищеселянської бідноти і наймитства в західноукраїнському селі було в ті часи непросто нестерпно важким — воно було трагічне. Безправний, неписемний,затурканий селянин-трудівник жив у постійних безпросвітних злиднях; йогощоденно підстерігала примара голодної смерті. Пани, підпанки і їх прихвосні зчиновно-урядового апарату жорстоко визискували селянську бідноту, дивились нанього як на дешеву робочу силу.
В такихісторичних умовах жили і боролись робітники та селяни західноукраїнських земельв кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Літературний рух в Західній Україні в цейперіод розвивався під знаком боротьби двох літератур — літератури демократичноїпроти літератури буржуазної. Література української буржуазії і її ідейнихспільників з числа інтелігенції була наскрізь націоналістична, антинародна. Демократичнулітературу творили вірні сини трудящих — захисники інтересів селянськоїбідноти, наймитства, робітників. Великим трудівником і натхненникомдемократичної літератури був Іван Франко і ті, хто йшов поруч з ним.
У формуванняреволюційно-демократичного світогляду Франка величезну роль відіграла творчістьШевченка.
«Ця маленькакнижечка, — писав Франко про „Кобзар“ Шевченка, — відразу відкриланемов новий світ поезії, вибухнула, мов джерело чистої холодної води, заясніланевідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичноюграцією вислову».
В 90-х р.р. ІХст. в літературу на Західній Україні прийшли нові письменники. В періодичних,художніх і громадсько-політичних виданнях з’явилися перші твори Леся Мартовича,Ольги Кобилянської, Марка Черемшини — Івана Семанюка, Василя Стефаника.
Ставити поруч ціімена зобов’язує нас не тільки те, що вони майже одночасно виступили влітературі і що їх діяльність припадає на один історичний період, аленасамперед той факт, що вони споріднені в ідейно- художньому відношенні.
В особі ОльгиКобилянської, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Марка Черемшини західноукраїнськалітература кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ століття має представниківдемократичного напрямку. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна здіяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленко, СтепанаВасильченка — письменників, творчість яких живилася революційно-демократичнимиідеями Шевченка і Максима Горького.
Внаслідокдіяльності письменників-демократів українська проза кінці ХІХ – початку ХХ ст.піднеслась на новий, вищий щабель.
"… Нашапроза, — писав Франко, — під пером Кобилянської, Стефаника Черемшини, Яцкованабрала поетичного лету, мелодійності, ніжності грації та різнорідності…Цегарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати".
На чолі групиталановитих представників нового напрямку галицької прози Франко ставив ОльгуКобилянську, а поруч з нею називав Марка Черемшину
Переважнохлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, — якговорив про них Франко, — взялися малювати те життя, — яке найліпше знали –сільське життя. Соціалістична критика суспільного ладу давала їм вказівки, дешукати в тім житті контрастів і конфліктів, потрібних для твору.
Крім ідейної ітематичної спорідненості прози Мартовича, Черемшини і Стефаника, знаходимобагато спільного і в їх творчій еволюції в художньому методі і стилі. Вонирозробляли жанр новели і дали класичні зразки його. Беручи матеріал для своїхтворів безпосередньо з життя, вони для більш глибокого відображення типовихявищ дійсності дбайливо працювали над словом і внесли багато нового в технікухудожньої прози. Пишучи про народ і для народу, вони використовували фольклорнібагатства, талановито наслідуючи народну поезію, як це було у Черемшини.
Відзначаючиспільне в творчості трьох видатних західноукраїнських новелістів, водночас неслід забувати, що, як творчі індивідуальності, вони займають кожен своє місце влітературі.
Хочетьсязупинитися на одному з них – Марку Черемшині.
МаркоЧеремшина –Іван Юрійович Семанюк народився 13 червня 1974 року в селі Кобаки Косівськогоповіту (тепер Кутського району Станіславської області) на Гуцульщині в сім’їселянина.
Ще малим, колиІванові було 2-3 роки, його взяли до себе на виховання ді і баба. Коли Івановійшов восьмий рік, війт запропонував дідові записати хлопця до школи. Старийгуцул три дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки відві дошколи.
На десятому році,коли Іван був у третьому класі, батьки з села перейшли жити на садибу до діда.Юрію, батьку Івана, здавалося, що старі балують хлопця і він забрав його досебе. У батьків Іванові жилося гірше, ніж у діда, бо, крім нього, були щеВасюта, Оленка. Батько й мати з рання до пізньої ночі працювали погосподарству. Дітей також рано ставили до роботи.
В сільськійшколі, де вчився Іван Семанюк, існували суворі порядки. Вчителі за дрібниціпороли різками.
Після закінченняшколи, 1889 року, батько одвіз Івана до Коломії в гімназію, де навчання велосяпольською мовою.
Після закінченнягімназії в 1896 р. Черемшина жив кілька місяців у рідному селі. Восени,заробивши лекціями трохи грошей, Черемшина поїхав до Відня з наміром вступитивчитися на медичний факультет університету. Але там була висока плата, тому вінзмушений був вступити на юридичний, де плата була найнижча.
Ставши студентомюридичного факультету, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагуприділяв літературі.
Читаючи новинизахідноєвропейської літератури, він перекладає на українську мову твори ОттонаКанови, Жюля Ренара ті інших модерністів, і пробує застосовувати у власнійтворчості їх манеру письма.
Крім перекладацькоїі поетичної діяльності, Черемшина відгукується рецензіями на літературніновини, зокрема на фольклористичні видання.
В роки навчання вуніверситеті, поруч з літературною діяльністю, Черемшина багато уваги приділяєпраці в різних студентських і громадських гуртках, товариствах.
У жовтні місяці1901 року він закінчив навчання в університеті, яке тривало з зимового семестру1896-1897 навчального року до літнього семестру 1900-1001 навчального року. В 1902– 1902 рр. Черемшина складає річні іспити з юриспруденції, державознавства таінших дисциплін; готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1905року, як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. З 27липня 1905 року до 31 вересня 1906 року Черемшина відбував судову практику уВідні, спочатку в карному, а потім у торговельному суді. «Та побачивши, щотам на посаду судді треба ждати найменше двадцять п’ять літ» («Моябіографія»), він записався в адвокатуру і виїхав з Відня до містечкаДелятина.
В кінці 1912 рокуЧеремшина відкриває власну адвокатську канцелярію у м.Снятині.
Заслуга Черемшиниполягає в тому, що він чув стогони і бачив страждання передових людей, кинутихв середньовічні катівні, чув стогони народу і розказував усе це у своїхтужливих новелах.
В останні роки життякволе від природи здоров’я Черемшини часто зраджувало його, а давня хворобанирок і серця не раз приковувала письменника до ліжка. 1927 року на великоднісвята Черемшина з дружиною поїхав у рідне село Кобаки в гості до старої матеріі сестри Олени. 15 квітня письменник пішов на сільське кладовище на могилубатька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, іЧеремшина тут-таки на кладовищі раптово помер.
Похованописьменника 17 квітня у м.Снятині. На похороні були присутні селяни, міщани,заробітчани, що прийшли попрощатися із своїм захисником і перед судом і передвластями – адвокатом Іваном Семанюком, з своїм письменником Марком Черемшиною.Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратимВасиль Стефаник.
Марко Черемшина –тужливий поет. Але не вся його творчість останніх років війни і часів окупації Галичинита Гуцульщини панською Польщею вкрита хмарною тугою. Тоді ж він написав кількатворів на родинно-побутові теми, де навіть драматичні моменти не знижують йогоїх життєрадісного тону.
Про кохання,радість родинного життя Черемшина говорив мовою поета-лірика. У творах на цютему розповідь, епічний момент займає незначне місце. Ліричний діалог, ліричнівідступи автора близькі до римованої прози, становлять головну їх тканину.Сюжетний матеріал підпорядковано настроєві автору або героїв твору. Можна булоб сказати, що новели Черемшини на родинно-побутові теми подібні до ліричнихсюжетних поезій. З поезією ці новели Черемшини зближує їх глибокий ліризм, атакож мелодійність, ритмічність мови, уподібненої в окремих місцях довіршованої.
Творчість Черемшиниреалістична. Його новели переконливо доводять, що письменник всім своїм єствомненавидів капіталістичні порядки в західноукраїнському селі і захищав інтересийого трудящих прошарків. Герої черемшини здебільшого списані з натури.Прототипами їх були переважно мешканці села Кобаки. Курило Сівчук («СвятийНіколай у гарті») був сусідою батька Черемшини, Митро Пасемків, ГрипинюківНикифор, Прокіп Сенчук («Лік»), Дзвиничук Мохнатий, Олена Несторієва(«Село вигибає»), Гушпани, Мочернаки («Бодай їм путь пропала»),Орфенюк («Верховина») і багато інших – це все земляки письменника –його односельчани.
Беручи за основусвоїх новел життєві факти, описуючи дійсні події і життя справжніх людей,Черемшина проте не позбавляв себе, як письменника, права на домисел, на художнювидумку. Глибоко і всебічно знаючи психологію західноукраїнського селянства,він відтворював найтиповіші картини з його життя й побуту. Як реаліст,Черемшина сильний у показі і немічний у намаганні вказати селянству вихід ізтого становища. Відповідно до цього визначилися й істотні прикмети реалізмуЧеремшини, які яскраво виступили уже в збірці «Карби», а в наступнійтворчості тільки сильніше й повніше виявилися. До відображення життя селянстваписьменник підходив з позицій оцінки того життя самим селянством. На всі факти,які він брав для своїх новел, він намагався дивитися очима своїх героїв іоповідати про все це їхньою ж мовою. Сам тому основою реалістичного стилюЧеремшини стала народна творчість, як поетична форма вислову народних уявленьпро оточуючу дійсність. Добре знані багатющі скарби народної творчості широкимпотоком влилися в новели Черемшини. Його творчість невіддільна від духовного світуселянства. Це знайшло вияв у найрізноманітніших формах. Поряд з матеріалами зетнографії, фольклористики і т.п., по творчості Черемшини можна вивчатисвітогляд селянина-гуцула тих часів. Народні звичаї, повір’я, забобони, уснанародна творчість майже всіх жанрів (а особливо голосіння, думи, невольничіплачі і колядки) знайшли найширше застосування в новелах Черемшини.Використання багатств народної поезії в сполученні з гуцульським діалектомнадало творчості Черемшини народного гуцульського колориту.
ТворчістьЧеремшини, а також спогади різних осіб, які добре його знали, свідчать, що вінбув вірним сином свого народу, до кінця відданим справі боротьби за йогосоціальне і національне визволення. Як письменник і як адвокат він бувоборонцем інтересів трудящих верств західноукраїнського селянства. Він невважав себе борцем («хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я», — писав Черемшина в автобіоргафії), але насправді був ним, бо не терпів ніякогоярма, ненавидів всією силою своєї думки «гієн, вовків і шакалів», якназивав він визискувачів.
Кровно зв’язанийз селянською біднотою також Лесь Мартович. Народився Л. Мартович 1871році в селі Торговиця, Городенківського району, Станіславської області, уродині селянина-бідняка, який служив громадським писарем. Семирічним хлопцемвіддають батьки майбутнього письменника до місцевої школи, де Лесь пробув цілихтри роки. Після п’яти років навчання у сільській школі Мартович успішновитримує вступні екзамени у Коломийську гімназію і в 1882 році стає її учнем.
Згодом виключенийз Коломийської гімназії, Мартович продовжує навчання у Дрогобицькій гімназії.
У 1892 роціМартович успішно склав іспит на атестат зрілості і в цей же час вступив наюридичний факультет Чернівецького університету.
Навчаючись уДрогобицькій гімназії, Л.Мартович в 1891 році публікує в редагованому І.Франкомжурналі «Народ» своє друге оповідання «Лумера», в якомузмалював життєві картини дореволюційного галицького села.
Незабаром післязакінчення гімназії (1893 р.) письменник виступає з листівкою, присвяченоюжиттю і діяльності основоположника наукового комунізму – Карла Маркса.
У 1898 роціМартович бере діяльну участь у редагуванні радикального журналу «Громадськийголос».
В останні рокижиття Мартович виношував немало планів на майбутнє. Зокрема багатий матеріалдля нових його творчих задумів дали події імперіалістичної війни, про щосатирик писав в листі до свого товариша по громадській роботі.
Однак роботу надздійсненням своїх творчих задумів Мартовичеві не довелося цьому перешкодиласмерть сатирика, яка сталася внаслідок тривалої тяжкої хвороби в селіПогариську 12 лютого 1916 року.
Значеннятворчості Леся Мартовича велике.
Спираючись надосягнення передової реалістичної школи Т.Г. Шевченка, М.В.Гоголя, М.Є.Салтикова-Щедріна, І.Я.Франка та інших письменників, Мартович своєю творчістюрозвивав і збагачував традиції української і російської літератури, а йогосатира виразила всю своєрідність і силу національного характеру народногогумору, його невичерпні художні можливості.
Поряд зЧеремшиною, Франком та іншими передовими письменниками, Мартович з величезноюсатиричною гостротою і правдивістю змалював носіїв «реакційного», «тісного,стухлого» духу, що є виявом глибокого вивчення сатирикомсуспільно-історичних процесів.
Письменниковібуло властиве вірне розуміння позитивного ідеалу. Борючись сатиричним словомпроти основ пануючого австро-угорського режиму, Мартович викривав типовіпотворності, характерні австро-угорській та галицькій реакції, і це викриттяробилося сатириком в ім’я майбутнього торжества передових ідеалів і народнихпрагнень.
Важливими рисамихудожньої манери Мартовича є гостра злободенність і відверта тенденційністьйого творів. Сатирик відгукувався на злободенні питання сучасності, таврував ізасуджував порочні явища дійсності, ставлячи свій талант на службу трудовомународові.
Рисою, щовизначає специфіку художньої манери Мартовича, є сатиричне змалюваннядійсності. Ніхто в українській літературі дожовтневого періоду після І.Франкане мав такого яскравого сатиричного обличчя, як Л.Мартович, що був останнімвидатним сатириком дожовтневої української літератури.
Через яскравовиражену політичну спрямованість і пристрасне викриття галицьких соціальнихпорядків творчість Л.Мартовича була вороже зустрінута українськими буржуазниминаціоналістами, які ще за життя письменника свідомо ігнорували його твори,навмисне замовчували або спотворювали їх. Вчитель Л.Мартовича І.Франко захистивписьменника від несправедливих нападок з боку ворожої критики. Постійнопіклуючись про ідейно-художнє зростання Мартовича, він дав вірну оцінку йоготворчості і першим серед літературознавців правильно визначив художніособливості творів письменника, підкреслив його надзвичайну спостережливість («прегарнийобсерватор»), сатирико-гумористичну спрямованість його творів («надзвичайнийгумор»), вказав на його просту і цілком оригінальну художню манеру.
Проте найбільшцінність сатиричних творів Л.Мартовича полягає в тому, що вони для народузалишаються яскравими документами того часу, розповідають правдиву історіюжиття західноукраїнських трудящих, які довгі роки перебували під гнітомавстро-угорських окупантів.
Серед талановитихписьменників, які вписали своє ім’я в історію, поруч з іменам Тараса Шевченка,Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, ВасиляСтефаника, Марка Черемшини та інших почесне місце займає Лесь СеменовичМартович.
Літературнийпроцес тих часів був складним, багатогранним, суперечливим. Посилилась ідейнаборотьба між революційно-демократичним напрямом і представниками різнихбуржуазно-декадентських течій. Конкретно-естетичним, творчим виявом цієїборотьби стало впровадження в літературу і мистецтво певних принципіввідтворення дійсності. Це була боротьба методів і стилів. Вона діставала своюреалізацію як у творчій практиці представників різних течій і угрупувань, та ів теоретичних настановах, лозунгах, деклараціях.
Зрозуміло, щонові суспільно-літературні умови вимагали від письменників пошуків нових формхудожнього осмислення життєвого матеріалу нове життя прагнуло нового слова.Питання про найвідповідніші ідейні завдання, форми відтворення дійсності влітературі тієї доби було першорядним. Нових форм шукали як митціреволюційно-демократичного табору, так і представники деградуючих декадентськихкіл.
Потребу новихзасобів відображення життя усвідомив і Степан Васильченко.
Вже напочатку творчого шляху він зіткнувся з різними літературними джерелами. Протеписьменник не прийняв за взірець модернізм українських декадентів, далеких відйого ідейно-естетичних уподобань. Творче кредо С.Васильченка мало своїмкорінням українську народну творчість і глибоко реалістичну літературу Шевченкаі Гоголя, Нечуя-Левицького і Короленка, Франка і Л.Толстого, Лесі Українки іЧехова, Коцюбинського і Горького. Спираючись на прогресивні традиції цихписьменників, Васильченко пішов у ногу з передовими літераторами свого часу пошляху народності і реалізму. Народився Степан Васильченко (Панасенко СтепанВасильович) 8 січня 1879 року в козацькому містечку Ічня, у сім’ї бідногоремісника – шевці Василя Панасенка.
Закінчив школуС.Васильченко кращим учнем.
1894 рокуС.Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Тут, у семінарії,вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.
1898 рокуС.Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їдепрацювати в село Потоки на Канівщині.
Незабаром йоговижили з села.
І починаєтьсяпоневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводятьйого до Богуслава. Попрацював трохи в селі Карапишах, потім перебирається наПолтавщину. Тільки приступив до роботи, аж приходить пакет: протягом двадцятичотирьох годин перейти в Драбівську школу. Думка про навчання не залишалаС.Васильченка й раніше, а зараз просто не давала спокою.
У 1904 роціС.Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту – «мужицькогоуніверситету».
По закінченню їдепрацювати на Донбас у село Щербинівку. Та не встиг там обжитися, як разом зіншими учителями його заарештовують і кидаю бахмацьку тюрму. Його запідозрювалив організації Горлівського повстання, яке саме перед цим було придушене.
Півтора рокиборсався С.Васильченко в тюремних сітях. Літературної праці не кидав.
Винісши з тюрмитиф, він потрапляє в Бахмацьку лікарню. Трохи очунявшись, їде в Ічню до матері.Вчителювати йому категорично заборонили, і він живе з приватних уроків.
Як він любивдітей, їхній сміх, їхні клопоти, як любив він школу, вдень гамірну, вночіпорожню і тиху, і зимові вітри-пустуни і осінні квіти. Важко було розлучатисяпедагогові, закоханому в свою професію, з школою, з дітьми. Важко булописьменникові поривати з тим середовищем, з якого вийшов, з якого брав теми,образи, якому присвятив усього себе. Та хвороба серця змусила. А 11 серпня 1932року вулицями Києва йшла траурна процесія. Помер Степан Васильченко. Смертьпередчасно обірвала життя великого чарівника слова, майстра-художника.
Літературнадіяльність Степана Васильченка надзвичайна, різноманітна і багатогранна.Читачеві письменник відомий насамперед як автор високохудожніх новел іоповідань.
Будучи прекрасниммайстром новели, Васильченко створював невеликі за розміром, надзвичайно простіза змістом, композиційно стрункі, внутрішньо викінчені, високоідейні твори. Вних письменник зумів розкрити великий і складний світ людських взаємин іпочувань вірний принципу писати лише правду, письменник змальовує в нихглибокоправдиві картини сучасної йому дійсності, створює типові образипредставників трудового люду.
Своєю творчістьСтепан Васильченко по праву заслужив широке визнання читачів ще за життя.Виявом справжньої любові і поваги до письменника був організованийгромадськістю Києва у березні 1929 року ювілей з нагоди 50-річчя з дня йогонародження. Ювіляр отримав сотні привітальних телеграм, листів відписьменницьких організацій, видавництв, редакцій, окремих осіб. І всі вонипройняті теплим словом, гарячою любов’ю до Васильченка і його творчості.
В наші дні новелиі повісті Степана Васильченка користуються великим попитом масового читача,вони перекладені на мови багатьох народів.
С.Васильченковіддав своє палаюче серце рідному народу, запаливши ним навіки незгасні барвисвого чарівного слова.
До активнихконструкторів українського літературно-художнього руху кінця ХІХ – початку ХХстоліть належить Дніпрова Чайка – авторка оповідань, творів для дітей,лібрето дитячих опер лірико-алегоричної прози та поезій.
Дніпрова Чайка –цікава постать на терені літературної України, натура діяльна, енергійна,безпосередня у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєваактивність характеризується непересічністю й різноспрямованістю. Вона бороласяза багато справ і багато чого намагалася в житті зробити. Життя письменницібуло сповнене радісних емоцій, романтичних надій, жорстоких розчарувань,потрясінь і пройшло у психологічних колізіях й боротьбі за утвердженняіндивідуального «я».
ЛюдмилаОлексіївна Березіна, відома також як Людмила Василевська і ще більш відома якДніпрова Чайка, народилася за старим стилем 20 жовтня, за новим – 1 листопада1861 року в селі Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз –село Зелений Яр, Доманівського району, Миколаївської області).
Дитячі рокипройшли на українському Півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вонанавчалася у Херсонській дівочій гімназії, але через важку хворобі змушена булаїї залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школіМихайлівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року вОдеській приватній жіночій гімназії.
По закінченнюгімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Проте передцим їй довелося витримати родинний конфлікт: в наміри батьків не входило те,щоб Людмила працювала вчителькою: ця діяльність вважалася важкою і виснажливою.Проте Людмила настояла на своєму. Працювала спочатку домашньою вчителькою взаможній сім’ї, згодом – в сільській школі, а з 1884 року викладає в Одеськійприватній гімназії. Н.Вишневська відзначає, що з цього року Л. Березіна «зближаєтьсяз демократично настроєною інтелігенцією, з представниками Одеської таХерсонської громад, зокрема з українським бібліографом, критиком іфольклористом М.Ф. Комаровим та українським фольклористом, етнографом ігромадським діячем О.О. Русовим…».
Ці та інші творчіконтакти помітно вплинули на посилення ї інтересу до україністики – мови, фольклору,етнографії, живої говірки, художньої літератури, а також до регіональнозумовлених, регіонально неповторних виявів українського.
Л.Березінавчителювала на Херсонщині, Одещині та Бессарабії. Вона палко поділяла ідею пронеобхідність нести культуру й знання в народ. Місія просвіти широких народнихверств на певний час повністю оволоділа нею. Вчителювання в розумінніписьменниці було нероздільне з духовним піднесенням людей, і вона покладалачимало надій, соціальних сподівань на розвиток учительської справи. Образпедагога для неї асоціювався з променем світла в темному й важкому народномужитті.
Також виявиласебе і як таврієзнавець. У вісімдесяті роки ХІХ століття почала цілеспрямованодосліджувати рідний край.
Майже п’ятнадцятьроків життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона одружилася зФеофаном Василевським). У 1885-1887, 1895-1908 роках письменниця мешкала вХерсоні, де активно творчо працювала.
Дніпрова Чайканалежала до типу соціально дієвих жінок, брала активну участь у подіях суспільно-громадськогозначення. Так, у 1903-1904 роках вона входила до складу херсонської організаціїдопомоги політв’язням. У 1905 р. письменницю було заарештовано зарозповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У період1905-1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлюваларадикальні думки.
У 1908 роціДніпрова Чайка переїжджає до Києва. Там вона продовжує активні громадськудіяльність.
У 1914 роціписьменниця тяжко захворіла й решту свого життя (тринадцять років) провела вборотьбі із хворобою. З того ж року різко знизилася її письменницькаактивність.
Писати ДніпроваЧайка розпочала наприкінці сімдесятих років, ще навчаючись в Одеській приватнійжіночій гімназії. Перші літературні спроби – а ними стали ліричні поезії:цілком традиційна форма початку літературної діяльності – було зробленоросійською мовою. Дніпрова Чайка продовжила традиції частини українськихписьменників зі сходу чи півдня України, які від російської мови здійснилиперехід до української.
Дніпрова Чайказалишила певний слід в українській художній культурі. Її романтична щирість,прагнення творчої самореалізації, алегорійна експресивність свідчили проглибоку внутрішні художньоформуючі процеси, що відбувалися в надрахукраїнського мистецтва й сприяли його піднесенню на нові щаблі концептуальногой формотворчого розвитку.
Значна частинапоетичної творчості Дніпрової Чайки «становить своєрідну історію жіночогосерця». Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживаньпронизує усю її поетичну спадщину.
У віршахзнаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію «чоловік-жінка».Ці дві художньо-статеві постаті часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх якетичну і психологічну опозицію. Між ними точиться напружена психологічна боротьба.В її поезіях спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художняантиномія «чоловік-жінка» набувала в інтерпретації Дніпрової Чайкинеабиякого психологічного загострення. Зрозуміло, що поетеса перебувала на боціжіноцтва. В її поетичній інтерпретації чоловік часто виступає тим, хтопідкорює, а жінка – тією, хто звільняється.
Дніпрову Чайкухвилюють питання щодо соціальних можливостей жінкам, жіночого права навнутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтвутреба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального дозагальносуспільного. На межі ХІХ-ХХ століть активно визрівав українськийфемінізм. Дніпрова Чайка – поетеса гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона знадзвичайною щирістю передавала й описувала буяння різноманітних політональнихжіночих почуттів. Мотив кохання є одним х домінантних у її творчості. Любовпостає як спільність щастя й болю.
В інтимнійпоезії Дніпрової Чайки поєднуються образи-антитези: веселощі й сльози, сонце йгроза, небо блакитне і хмарне, спів і стогін, сміх і плач.
У вірші «Людиказали…» внутрішній стан ліричної героїні, заснований на контрастах,передано такими експресивними рядками:
…Висушу сльози ящастям.
Смійтеся, люди:
Добре в коханні,
Гірко і щасно!
Смійтеся –плакать не буду!
У поезіях такожзвучать ноти безмежного щастя в коханні, осяйності світло, силою, безмежністюлюбові, для якої не може існувати перешкод. Щасливе кохання – це величезнапісня серця в творах письменниці, яка з романтичною захопленістю передаєсутність й стани кохання, використовуючи піднесені й урочисті епітети,метафори.
О моя надіє –золотії крила,
А орлине око –серце молоде,
Небо неомірне –молодая сила,
А кохання щире –сонечко святе!
На крильцях надіїпіднімусь високо,
Сила допоможекрила розгорнуть,
І тоді здолаю, якорлиним оком,
Серцем пояснілиммир весь озирнуть.
А кохання в серцісонечком засяє,
І тоді обійми ярозкрию всім.
І добра, і ласки,скільки лиш здолаю,
Скільки в серцімаю, подарую їм.
(О моя надіє –золотії крила…)
Завдякипередовим письменникам, які допомагали своїм твердим, гнучким, мелодійнимсловом, народ, нарешті, звільнився від ярма. Завдяки їм люди піднімалися духомнавіть у найтяжчі часи. Їх поезія живе і захоплює все більше і більше читачів унаші дні, тому що вона – невмируща.
Списоквикористаної літератури
1. «Українськалітература в загальноосвітній школі» 6/2001.
2. «МаркоЧеремшина» – О.Є. Засенко.
3. «ЛесьМартович» – Ф.М.Білецький.
4. «Вибранітвори» – Степан Васильченко.
5. «ТворчістьСтепана Васильченка» – В.П.Олійник.
6. «СтепанВасильченко» – В.А. Костюченко.