Реферат
Американська поетика кінця ХІХ — початку ХХ століття
Американськапоетика кінця ХІХ — початку ХХ століття характеризується великим розмаїттямлітературних напрямів і стилів, значною кількістю талановитих творчихособистостей з оригінальними поглядами на літературу та життя. Поетика їхніхтворів стала об’єктом і предметом досліджень багатьох дослідників. Одним зтаких досліджень є праця Алана Шухарда, Фреда Морамарко, Вільяма Сулівана„Сучасна американська поезія.1865-1950”. Автори аналізують творчість найбільшяскравих представників американської поезії кінця ХІХ — початку ХХ століття. Середних — Емілі Дікінсон, Едвін Робінсон, Роберт Фрост, Карл Сендберг, Езра Паунд іТомас Еліот та інші. Автори дають достовірну аргументацію для визначенняприналежності поетів до того чи іншого літературного напряму. Велика увагазвертається на інтеграцію двох чи більше напрямів у творчості одного поета. Загаломкнига дає повне та багатогранне, не позбавлене об’єктивності, уявлення проамериканську поетику на зламі ХІХ і ХХ століть.
Ми обмежимосяаналізом творчості лише тих поетів, чия творчість була найбільш помітною у річищіамериканського літературного процесу та всесвітньої літератури загалом.
Емілі Дікінсон (1830-1886)- друга після У. Уїтмена душа американської поезії. Особливістю її творчості єте, що у неї елементи романтизму „вростали" в реалістичну поетику. Філософськіта естетичні погляди поетеса висловлювала у своїх віршах. Протиріччя міжідеалом і дійсністю визначили тематику її творів. Людина у поезії ЕміліДікінсон надзвичайно самотня, відчужена від суспільства. Цей мотив буввластивий поетам-романтикам, які найповніше розробили його у своїй творчості. ЕміліДікінсон, як і більшість митців, розв’язує найактуальніші проблеми буття,торкається християнської тематики, взаємин людини і Бога, смерті. Поетичнумайстерність поетеси критики ХІХ століття сприймали як відхилення від творчихканонів того часу. І лише в 10-ті роки, в період „поетичного ренесансу”, їївірші знайшли глибокий резонанс в американській літературі, вплинувши наформування естетичних поглядів і художньої майстерності К. Сендберга та В. Ліндсея.
Едвін Робінсон. ПоезіяЕдвіна Робінсона стала зв’язною ланкою між „тьмяним періодом” і „поетичнимренесансом". Власне у його творчості романтична поетика переростає вреалістичну, формуючи нові художні засоби. Герої його перших віршів — мешканціфантастичного провінційного містечка Тільбюрі-таун, прообразом якого ставГардінер в Новій Англії, де минуло дитинство поета.
Юність ЕдвінаРобінсона була не з легких. Два роки він навчався у Гарвардському університеті,але після смерті батька змушений був залишити навчання і шукати роботу. Щастяусміхнулося лише у 1905р., коли президент Теодор Рузвельт звернув увагу на йогозбірку „Капітан Кріг” („CaptainCrig", 1902) і запропонувавйому посаду інспектора митниці в Нью-Йорку. Робінсон пропрацював там до виходуу світ своєї нової книги віршів „Містечко на ріці” („The Town Down the River", 1910). Наступнізбірки покращили матеріальне і соціальне становище поета: „Людина на фоні неба”(„The Man Against the Jky”, 1916), „Три таверни" („The Threc Taverns”, 1920).
На формуванняромантичної поетики Робінсона значний вплив мали Вордсворт і Кіплінг. У першихвіршах він навіть наслідував свого кумира Готорна, а деякі строфи перекликалисяз творами Р. Емерсона та Е. Дікінсон.
Поетика авторахарактеризується такими рисами: метрична римована строфа (у 20-ті роки йому назміну приходить білий вірш), лаконізм з недоговореністю, недомовкою, яскраваметафоричність. Його розповіді часто втілюються у форму балади, сонета, анайчастіше у форму специфічного, властивого лише Робінсонові, драматичногомонологу. Герої творів — чудаки і невдахи, відкинуті суспільством. Художнійприйом гротеску допомагає авторові за допомогою декількох штрихів намалюватипрекрасний портрет. Лаконізмі і непередбачуваний поворот логічної думки, якправило в останніх рядках, роблять вірші Робінсона неповторним явищемамериканської поезії.
Робінсонівська„портретна галерея" Тільбюрі-тауна підготувала естетичний грунт для появисенсаційної „Антології Спун-Рівер” („The Jpoon River Antology”) Едгара Лі Мастера.
Перша книга віршівЕ. Мастерса вийшла у 1898р. Він наслідував античних письменників і романтиків,відновив форми рондо і ронделі, які вже давно віджили свій вік. У пошуках новихформ поет звертається до епіграм і епітафій. Гострі проблеми сучасностівтілилися у Е. Мастерса у форму давніх епітафій, написаних білим віршем, убагатьох моментах схожих з верлібром У. Уїтмена. Звільнившись від умовної римиЕ. Мастерс зміг розповісти читачеві простою і доступною мовою про найсокровеннішідумки, віднесені у той світ мешканцями Спун-Рівера. Через похвальні написи нанагробних табличках проступає гірка правда життя.
„АнтологіяСпун-Рівер” стала одним із досягнень реалізму в американській поезії, в ній бувістотно новий підхід до життя, якому було чуже прикрашання життя, властиверомантизмові. „Антологія” виходила багатотисячними тиражами. Одні критикизвинувачували автора в аморальності, а інші порівнювали його твори з епопеями О.Бальзака і Е. Золя. Діапазон охоплення дійсності дозволяє віднести цю збірку дожанру роману-епопеї у віршах.
Значне місце вамериканській поезії займає Вічел Ліндсей. Майбутній поет народився у м. Спрінгфілд.Там пройшли його дитячі роки. Батько Ліндсея був лікарем, мати — донькапровідника-кемпбеліста. Навчався Ліндсей у коледжі Хайрам в Огайо. Батьки-сектантивиховували сина у релігійному дусі. Це привело Ліндсея до захоплення ідеямипопулізму.
Успіх і визнаннятридцятичотирьохлітнього поета у період „поетичного ренесансу" бувневипадковим. 1913 рік, коли вийшла його книга „Генерал Уільям Бут відправляєтьсяу рай" (General William Booth Enters into Haven”), став роком „поетичних жнив” В. Ліндсея. Читачі були враженінезвичайністю і новизною художніх форм. Вірші були розраховані не для читаннядля себе, а на виконання перед великою аудиторією. Автор вимагав, щоб йоговірші співалися.
У 1914р. збірка„Конго” („Congo”) справилавеличезну сенсацію. Вона відзначалася музикальністю, ритмічністю і щирістюнегритянських „спірічуелів” і „блюзів".
Більшість віршів В.Ліндсея побудовані за зразком балади: строфи з чітко вираженим ритмом і римою закінчуютьсяповторюваним прозовим рефреном, ціллю якого є підкреслити ритмомелодикупопередньої строфи.
В. Ліндсей вніс вамериканську поезію теми і ритми негритянського фольклору і шумногоамериканського життя. Це був пристрасний провідник краси, темпераментнийполітичний поет, який відкликнувся на політичну злобу дня щирими, але наївнимивосхваляннями чи прокляттями.
Блискуча технікавірша В. Ліндсея залишила глибокий слід і її підхопили і розвивали багатопоетів.
Життя не особливопестило В. Ліндсея. Визнання прийшло тоді, коли йому було вже за тридцять. Залітературним успіхом прийшла втома, яка загрожувала творчим безпліддям якоговін не зміг пережити. Він закінчив життя самогубством, коли йому було п’ятдесятдва роки.
Роберт Фрост,єдиний зі всіх американських літераторів став лауреатом Пулітцеровської преміїчотири рази. У 1961р. він був вибраний „поетом-лауреатом" штату Вермонт.Р. Фрост прийшов у літературу в період „поетичного ренесансу" 10-х роківХХ ст. У центрі його творчості завжди стояла людина.
У 1913р. побачиласвіт перша збірка поезій Р. Фроста „Воля хлопчика” („A Boy’s Will”). А у 1914р. окриленийуспіхом поет видає другу збірку „На північ від Бостона" („North of Boston”). В цей часйому виповнилося 45 років. Вік, звичайно, був досить солідним для початківця. Тимпаче, що поети дуже тепло зустріли вірші Р. Фроста, в яких їх імпонувалиромантичні картини природи.
Ранній Фростнаслідував романтичні традиції. Він знаходився під сильним впливом П. Шелли. Р.Фрост досконало вивчав латинську і грецьку літературу, знав античну філософію.
Мотиви боязнісмерті і „християнської покори” у віршах поета постійно змінювалися оптимізмом.Якщо ж у першій книзі Р. Фроста переважали твори, написані в дусі романтичноїтрадиції, у другу збірку увійшли оригінальні як за формою, так і за змістомвірші-діалоги, або, як їх називає американська критика, „драматичні діалоги".Тут вперше втілився фростівський п’ятистопний ямб, якому він намагався надати„розмовну інтонацію”. Створюючи свою теорію вірша, поет спирався на досвідВергілія, Шекспіра, Водсворта. У своїх естетичних пошуках Р. Фрост пішов далі,намагаючись „створити героя з того, у кому ніхто ще не помітив героя". Згодомправда життя стала основним об’єктом зображення у його поезіях. І якщо деякіпоети і критики бачили у ньому лише романтика, поета-пейзажиста, то згодом йогочекала слава поета-новатора, який вніс нову течію в Уїтменівську традицію.
Серед багатьохпоетів, які заявили про себе в голос у період „поетичного відродження", КарлСендберг виділявся не тільки яскравим талантом, а й особистою людськоюпривабливістю. До цього часу він пройшов важкі життєві випробовування. Йомунавіть не вдалося закінчити коледж через брак грошей. Почесний диплом прозакінчення Ломбард-коледжа був вручений К. Сендбергові у день йоговісімдесятиліття, коли він уже був всесвітньо відомим поетом, членом АкадеміїНаук.
Поету-початківцювдалося видати дві збірки: „Безжальний екстаз” („The Reckless Ecstasy", 1904) і „Плач троянди" („The Plaint of a Rose”, 1905). Камерність і суб’єктивізм цих збірок не принесли поетовіуспіху. Пізніше він сам відмовився від них як від інородного тіла у своїйпоезії. І тільки десять років пізніше тридцятивосьмирічний К. Сендбергувірветься у річище „поетичного ренесансу" збіркою „Чікаго", віршіякої зазвучать вагомо і незвичайно. Збірка викликала бурхливі суперечки середкритиків. Деякі з них твердили, що Сендберг — новоявлений Уїтмен; деякі критикипов’язували його творчість з імажистами, оскільки поет іноді друкувався у їхвиданнях. Мало місця також і несприйняття творчості К. Сендберга: твердив, щонавіть дитина може написати вірші краще.
Безумовно, щоверлібр К. Сендберга значною мірою походить від верлібра У. Уїтмена. Різноманітністьсендберговського вірша відлякувало багатьох прихильників Р. Фроста, якийтвердив, що написати білі вірші — це все одно, що „грати в теніс без сітки".А сам Сендберг з добродушною усмішкою говорив, що форма вірша заганяє поета утупік, як розгадування кросворду, „чим більше рими, тим менше поезії і тимбільше небезпеки, що вона ухилить поета від того, що він хотів сказати напочатку вірша". При цьому він казав: „Якщо вірш вписується у риму — то цедобре, а якщо не вписується — теж добре". Але це була лише зовнішнябезтурботність. До верлібру К. Сендберг відносився дуже серйозно, вважаючи, щовільний вірш дає поетові можливість яскравіше висловити свою творчуіндивідуальність.
Намагаючисьосмислити джерела, які живили рядки з книги „Чікаго”, американський критикДевід Перкінс писав: „Вірш „Чікаго" — це імітація Уїтмена. Деякі строфизбірника „Чікаго" — одна з близьких інтерпретацій Е. Робінсона, деяківірші — імпресіоністські, деякі поєднують імпресіонізм з переважаючоюобразністю японського вірша. Що стосується імажизму, то Сендберг казав, що вінне має до нього ніякого відношення. Проте його вірші тяжіють до конкретності іоб’єктивності властивої американським імажистам.
Сендбер виступавяк поет великого міста, у якому все для нього було надзвичайним, де все вінсприймав із захопленням. В цьому поет продовжував урбанізм Бодлера і Уїтмена,які у ХІХ ст. підняли тему міста і його мешканців. Урбаністичні мотиви звучалиу 10-ті роки у творчості В. Маяковського, Е. Верхарна, Г. Апполінера, Т. Еліота.Але якщо ліричний герой Т. Еліота відчуває своє безсилля перед величезнимчудовиськом — сучасним мегаполісом, то міські вірші К. Сендберга — світлі,чисті і захоплюючі.
У 1918р. виходитьзбірка віршів К. Сендберга „Збиральники кукурудзи" („Cornhuskers”). Тут, на відміну відурбаністичних мотивів „Чікаго", домінує селянська тематика. Поет славитькрасу природи рідної землі в усі пори року, а особливо в кінці літа і восени,коли люди винагороджуються за свою працю щедрим врожаєм. Багатство кольоріврідного краю — постійне джерело натхнення поета.
Кінець 10-х — початок 20-х років — плодовитий період у творчості К. Сендберга. Перша світовавійна стала приводом для написання громадянської лірики.
У більшості віршівзбірки „Дим і сталь" („Smoke and Steel", 1920) поет не тільки наслідуєтрадиції уїтменівського вільного вірша, але продовжує кращі естетичні начала утворчості свого учителя.К. Сендберг протестує проти жорстокого полювання„сильних світу цього". Уже в збірці „Дим і сталь" помічаємо тенденціюпоступового відходу поета від соціальної тематики в суб’єктивний світ. Вірші,народжені у цьому світі, часто нагадують імажистські явища або предмети, якізапам’ятовуються в них у момент реалізації своїх вищих якостей. Наприклад, увіршах „Старомодна взаємна любов", „Літні зорі”, „Старуха з корзиною".У них проявилися впливи японської поетики. Це помітила американська критика. Узбірці „Дим і сталь" відчувається вплив віршів „хайку”. Сендберг ставбільш уважним до образу, оскільки він брав участь у виданнях імажистів у 1914р…За допомогою „хайку” він заволодів таємницею мудрості образу.
В середині 20-хроків у творчості К. Сендберга відчуваються песимістичні мотиви. З рокамиудосконалюється естетична основа поета.
Ще одним важливиметапом у поетичній біографії К. Сендберга стає збірка „Народ — так! ” („The People, Yes”, 1936). Деякі критики твердять, що саметут поет досягає свого ідейного, морального, естетичного і художнього апогею. Зазадумом і художнім втіленням книга К. Сендберга перегукується з „Листями трави"У. Уїтмена. Ці книги зближує не лише композиційна схожість, їх єднає такожвеликий гуманістичний потенціал.
Книга налічує 107пронумерованих віршів, зв’язаних між собою спільною ідеєю. У збірці „Народ — так! ” прослідковуються сильні фольклорні мотиви. Сам К. Сендберг прекрасновиконував народні пісні і балади, акомпануючи собі на гітарі. З глибининародної мудрості він черпав свої образи і легенди, з невичерпних джерел живоїмови він поповнював свій лексичний запас.
Останні дві книги — „Широта Сендберга" („The Sandburg Range", 1953) і „Вірші урожайної пори („Havest Poems", 1960) — цесвоєрідні ретроспекції, філософські роздуми над життям. Загальний художнійрівень цих збірок, як звичайно, високий, але вони не додають нічого якіснонового у творчість видатного поета.
Карл Сендбергвиступав новатором у сфері мови, поетики і естетики. Американський критик Г. Голденназивав К. Сендберга „голосом співаючої Америки", зазначаючи, що сама йогомова з драматичними паузами і середньозахідним діалектом була „різновидом співу".Продовжуючи цю думку, інший американський критики Девід Перкінс відзначає: „йогословник простий і рідко його можна назвати „поетичним” чи „абстрактним". Вінвикористовує інтонацію розмовної мови, коли це потрібно. Можна зустріти в йогопоезії і сленг, і сильну народну метафору… Виконує він і синтаксичні паралеліі повтори”.
Як ужезгадувалося, верлібр К. Сендберга близький до верлібру автора „Листів трави".Ключем до розгадки його таємниці можуть служити слова У. Уїтмена: „Ритм явизнаю не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад і довгий склад… — як кроки кривого, — така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються черезрівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, проте і в реві хвиль, і вшепоті вітру між деревами є дивний ритм… Власне цю різноманітність мелодії іритму я стараюся вловити”. Творчо розвиваючи теорію поетики свого учителя, К. Сендбергйде далі. „Одне із засобів, за допомогою яких Сендберг досягає більш тонкогопочуття ритму, є володіння складом, тембром і наголосом голосних". Засобамипоетики автор викликає у читача майже фізичне відчуття сумного і святковогопередзвону дзвонів. Проте головна заслуга видатного поета — у плодотворномурозвиткові демократичних традицій, закладених У. Уїтменом, у привнесенні своєї,нової, „сендберговської” течії.
З усієї різноманітностімодерністських шкіл, течій і груп в західній літературі ХХ століття імажизм бувнайбільш впливовим напрямом в англомовній поезії. Він мав найбільший вплив навесь хід її подальшого розвитку. Імажисти вперше заявили про себе у 1909р. устінах невеликого лондонського ресторану, де був створений поетичний клуб, якийз часом отримав назву „школа імажизму". Творцем клубу був англійський поеті філософ Т. Х’юм, а духовним батьком імажизму ставамериканський поет Ера Паунд.
Імажисти почали нетільки з бунту проти „туманної", за їх поняттям, романтичної традиції, алей повстали проти пошлості естетики „ділового світу". Естетичні цінності ізразки вони шукали в далекому минулому, не зіпсованому пороками буржуазноїцивілізації. Захоплення верлібром виходило у імажистів з їх захопленнядавньогрецькою поезією. Йшло воно і з верлібра У. Уїтмена. Деякі імажистизверталися також до досвіду вільного вірша французьких поетів. Прихильникиімажизму намагалися створити свої поетичні теорії, засновані на складних метричнихформах.
Світоглядноюосновою цього літературного напряму була філософія інтуїтивізму. Своєрідниместетичним кредо для багатьох імажистів стали вимоги їх метра Езри Паунда,виголошені у статті „Декілька заборон імажиста” (A Fen Dont’s by a Imagist”): „Не використовуйте жодного зайвого слова, яке не виявляло б нічогонового. Бійтеся абстракцій. Не повторюйте у віршах того, що було сказане угарній прозі".
Е. Паунд порівнюємайстерність поета з грою скрипаля. Поет повинен чути і відчувати кожне слово,кожен звук так, як музикант чує і відчуває кожну ноту: „Не змушуйте кожен рядокзавмирати в кінці, а наступний починатися з підйому. Нехай початок наступногорядка підхоплює підйом ритмічної хвилі, якщо не хочете довжелезних пауз. Однимсловом, робіть так, як музикант, як хороший музикант, коли ви маєте справу зтією галуззю вашого мистецтва, яка більш усього подібна до музики". Звільняючипоета від зайвої описовості, Е. Паунд вимагає від нього, як від фотографа,помітити і зафіксувати у віршах явище чи предмет у момент виявлення у ньогонайкращих якостей.
Бунт імажистівпроти романтичних канонів перетягнули на їх бік багатьох талановитих поетів,таких як Х. Дулітл, Е. Лоуелл, У.К. Уільямс, Дж.Г. Флетчер. Їх новаторство угалузі віршотворення захоплювало на різних етапах К. Сендберга, М. Мура, У. Стівенсата інших поетів наступних десятиліть.
Молоді поети,звертаючись до імажизму, щиро вірили в істинну революційність їх естетичнихновацій: „Ми хотіли викинути на смітник застарілі форми, вичерпані штампи і передатиякомога правдивіше бачення і відношення до світу. Ми були молоді і цілкомсерйозно були готові голодувати і терпіти обмеження заради поезії, якунадіялися створити. Але час показав обмеженість і суб’єктивізм естетикиімажизму. Основними недоліками і мажизму було те, що посвяченим в імажизм недозволялося робити висновки про життя. Поетові дозволялося лише констатувати,але в ніякому випадку аналізувати, що призводило до безплідного естетизму, якийбув і залишається беззмістовним.
Ездра Паунд (1885-1972),один із основоположників і теоретиків імажизму, народився у США, у штаті Айдахо.Закінчив Пенсільванський університет. У 1908р. поет виїхав в Італію, а потім вАнглію. В Лондоні він зблизився з імажистами і незабаром стає, разом з Т. Х’юмом, одним з метрів цього напряму. З початку 20-х років Ера Паунд живев Парижі. Поет поступово відходить від радикальних настроїв молодості. В 1929р.він знову їде в Італію, де він знаходить подібність своїх політичних переконаньз платформою Муссоліні. В роки світової війни Е. Паунд був звинувачений запрофашистські погляди. Поету готувався смертний вирок. Проте медична експертизавзнала Е. Паунда душевнохворим і він потрапив у психіатричну лікарню. У 1958р.,у зв’язку зі зверненням ряду італійських діячів літератури і мистецтва — учасників Спротиву, поет був звільнений з лікарні і знову повернувся в Італію. Вінпроживав там свої останні роки, перебуваючи в стані душевної кризи.
Для історіїамериканської літератури особливо важливим є ранній етап творчості поета, коливін виступав не тільки новатором у галузі техніки вірша, але й бунтарем, якийкритично осмислював дійсність. Естетичний ідеал раннього Паунда був звернений вдалеке минуле: в давній Китай, античний Рим, італійське середньовіччя. За йогоуявленням, поезія давніх могла повернути сучасній літературі глибину і свіжістьпочаткового значення слова. Кумирами Е. Паунда були італійський поет ХІІІстоліття, друг і учитель Данте Гвидо Кавальканті, а також французькі новаторивірша Франсуа Війон і Поль Верлен, яких розділяли чотири століття.
Мотивамибунтарства проникнуті його перші книги віршів, видані за кордоном: „Згасаючесвітло” (1908, Італія) і „Людина" (1909, Англія). У 1925р. вийшла першазбірка „Пісень („Кантос”) Е. Паунда. До цього жанру поет звертався протягомвсього творчого шляху. Пісні (їх було задумано100) створювалися в дусі„Божественної комедії" Данте.
Е. Паунд намагавсяпоказати читачеві галерею картин дійсності від давнього світу до сучасності,показуючи крах людських ілюзій у світі наживи. Проте Прокрустове ложе„неокласичних" канонів віршотворення, винайдених Е. Паундом, настількиускладнюють сприйняття „Пісень”, що вони часом більше схожі на ребуси, ніж напоезію у звичайному розумінні. У більшій мірі це стосується останньої спробипоета продовжити свої „Пісні” в Італії на схилі життя. Заодно Е. Паунднамагався переоцінити свої естетичні та ідейні принципи.
Пісні Е. Паундазалишилися незавершеними: зі ста задуманих було написано лише дев’яносто; більшістьз них не відбивали у повній мірі задум поета, оскільки зміст загубився ухитромудрих сплетіннях імажистської ускладненої образності.
Одним із найбільшзначних творів Е. Паунда є поема „Х’ю Селвін Моберлі" („Hugh Selvyn Mauberly", 1920). У ній авторпослідовно виступає проти пороків сучасного йому суспільства. Е. Паунд бунтуєпроти загибелі прекрасного. Він не може змиритися з „різаниною”, яку називають„світовою війною”. Жертви народів надзвичайно великі, а головне — беззмістовні.
Ідейний бунт поетапідсилюється бунтом естетичним, він наполягає, щоб новий зміст втілився у новіхудожні форми. Ця вимога походить з основних естетичних умов імажистів. У поемі„Х’ю Селвін Моберлі" відчуваються манери письма Дж. Джойса, але їїсамобутність незаперечна як в ідейно-естетичному, так і уформально-структурному (оригінальне віршування). Не випадково цей твір маввплив на іншого представника англомовної поезії — Томаса Еліота і його поему„Неплідна земля". Імажистську теорію віршування Е. Паунд викладає також уряді віршів.Е. Паунд намагається „вдихнути живу душу” у сучасне місто, про щовін заявляє у вірші „Нью-Йорк”, називаючи це велике дитя цивілізації„білосніжною коханою".
Е. Паунд сказавсвоє слово в американській літературі, і воно було почуте і підхоплене такимивеликими майстрами, як Т. Еліот, Х. Дулітл, Р. Фрост, Е. Хемінгуей, Дж. Джойс. Вонизобов’язані йому не тільки як редакторові, який благословив їхні перші твори,але і як поетові, який значною мірою визначив їх естетичний ідеал і художнєкредо.
Найбільшпослідовним продовжувачем Езри Паунда став Томас Стернз Еліот, одна знайвагоміших літературних постатей в історії англомовної поезії ХХ століття.
Сучасники іспіввітчизники високо цінували поетичний талант Т. Еліота. Критики твердять, щоте, що зробив Т. Еліот не можна буде відкинути. Він займав значне місце середлюдей того часу. Він допомагав їм краще зрозуміти світ.
Імажисти, в томучислі і Т. Еліот, внесли в американську поезію мотиви незадоволення сучаснимсуспільством. Поет пригадує, як у 1923р. двадцятирічним юнаком вперше відкривдля себе „Неплідну землю". Вона відрізнялася від усього, що видавалосятоді в американських друкарнях.
Народився Т. Еліот26 березня 1988 року в м. Сент-Луїсі в багатій американській сім’ї. У 1910р. вінзакінчує Гарвардський університет і їде для продовження навчання в Париж, девідвідує Сорбонну. Повернувшись у Гарвард, Т. Еліот вивчає філософію. У1913-1914рр. він навчався в Англії, в Оксфорді, а також у Німеччині.
Після закінченняпершої світової війни певний час працює у школі а згодом — у банку. Певний часобіймає посаду замісника редактора журналу „Егоїст”, потім видає і редагуєжурнал „Крайтеріон", а з 1935р. стає директором видавничої форми „Фейберенд Фейбер”. У 1948р.Т. Еліот був лауреатом Нобелівської премії, а з часомкороль Георгій VI нагороджує йогоорденом „За заслуги". Помер поет у 1965 року. Творчість Т. Еліотадостатньо важка для розуміння, оскільки поет вважав твори мистецтва явищеміманентним. Кожен його образ — це знак, який висловлює, виражає настрій поета,його суб’єктивне відношення до світу.
Уже після першоїсвітової війни Т. Еліот стає найбільш впливовим поетом серед імажистів. Але зчасом він „відгалужується" від імажистів і створює свою теорію. Він багатоуваги приділяє реформуванню вірша.Т. Еліот часто відмовляється від традиційногоримування, створює свої конструкції верлібра, дуже складні, схожі надавньогрецький вірш. Якщо ж він навіть і зберігає риму, то привносить багатонового і сміливого.
У 1916р.Т. Еліотопублікував дисертацію „Досвід і предмет пізнання у філософії Бредли”. Філософія,до якої звернувся поет, була ідеалістичною метафізикою. Вона стала світоглядноюосновою його творчості.
Т. Еліот відомий іяк літературний критик, адже він написав біля 400 праць. Сила впливуЕліота-критика була не меншою, ніж Еліота-поета. У своїх статтях — від„Традиції й індивідуального таланту" (1919) і до „Нотаток до визначеннякультури” (1948) — він заявляє, що найбільшою умовою збереження культури є утому, щоб зберегти її і надалі культурою меншості. Свою потребу писати длявибраних Т. Еліот пояснює тим, що велика аудиторія не в стані повністюосмислити те, що відбувається в навколишньому світі, всю складність іпротиріччя його явищ, в цей час, як поет повинен відображати ці явища. У своємуесе „Метафізичні поети" він твердить, що в умовах сучасної йому цивілізаціїпоет повинен бути складним для розуміння. Поет повинен бути все більшхаотичним, алегоричним, непрямим і, якщо необхідно, змінити значення слова. Звідси- техніка його вірша з серією ускладнених і зашифрованих образів. Т. Еліотвисуває тезу про те, що сучасна поезія повинна відображати хаос сучасного світу.Намагаючись зрозуміти хаос сучасного світу з позицій ідеалістичної метафізики,Т. Еліот приходить до песимізму і втрачає віру в людину, у можливості її розуму.Основну функцію поезії він вбачає у розвитку мови. Говорячи про поезію длявибраних, Т. Еліот твердить, що завжди повинен бути невеликий авангард людей,які є незалежні і випереджують свій час, вони завжди готові сприймати все новешвидше. Розвиток культури не означає, що всі повинні піднятися на високийщабель, це було би рівнозначним тому, якби заставляли всіх іти в одну ногу. Цеозначає підтримку тієї еліти, за якою йде основний, але більш пасивний загінчитачів, який відстає від неї більше, ніж на одне покоління.
У 1950р. поетвиголосив промову на тему „Данте у моєму житті" в італійському інституті. Тутвін висловлює своє відношення до великих поетів минулого. Він, зокрема, сказав:„До справжнього розуміння великих майстрів, таких, як Шекспір, ідеш все життя,тому що на кожному етапі творчого зростання — а цей процес повинен тривати досмерті — ти розумієш їх все краще. Такими великими майстрами є Шекспір, Данте,Гомер і Вергілій".
Ідейно-естетичнапрограма Т. Еліота формується з початком 20-х років. Проте багато з тих, хтовітав формальні новації поета, не завжди розуміли ідейно-естетичну платформуавтора. Багато критиків не можуть погодитися з тим, що поет пише для такзваного „інтелектуального читача". Ця поезія ризикує стати надторафінованою, елегійною, незрозумілою і нецікавою для загалу, для всіх, крімавтора і його найближчого оточення.
Перша книга Т. Еліота„Пруфрок та інші спостереження" („Prufrock and Other Observations”, 1917) була зустріта критикою досить спокійно. Багато помітили у нійнаслідування французьких символістів, але тут були і цілком оригінальні речі. „Любовнапісня Альфреда Пруфрока” („The Love Sond of J. Alfred Prufrock”) сталапрограмним твором раннього Еліота. Вірш висловлював настрої розгубленості, якіпанували у період війни. Ключ до розуміння образу Пруфрока дає епіграф, дляякого став уривок з „Божественної комедії" — звернені до Данте слова Гвідоде Монтельфельтро з вогненної щілини на восьмому колі пекла, де карають лукавихрадників і „кожний дух поглинутий вогнем". Епіграф зливається з монологомПруфрока і ніби приєднує його до безвихідної вічної муки самотності.
Побудова вірша,його ритміка й інтонація значною мірою визначається характерним для Еліотазверненням на літературний контекст. Натяки, посилання на багатьохпоетів-символістів і модерністів керують мовою твору і навіть розвитком оповіді.Образ Пруфрока — це, по суті, образ самого автора. У вірші має місце йогопротест, але цей протест своєрідний і малоефективний: „пробуджений людськимиголосами", автор хоче загинути разом зі своїм двійником. Любовна пісняПруфрока так і не зазвучала, її задавили сумніви героя. На постійне питання: „Чисмію я?.. ” приходить відповідь: „Чи буде достойним післявсього цього… ”. Герой шукає причину своєї бездіяльності в самому собі,намагаючись одночасно виправдати свою інертність:
No! I am notPrince Hamlet, nor
was meant to be;
Am an attendantlord, one that
will do
To swell aprogress, start a sense
or two,
Advice theprince i no doubt, an
easy tool,
Referential,glad to be use,
Politic,cautious, and meticulous;
Full of highsentence, but
a bit obtuse;
At times,indeed, almoust ridiculous
Almost, attimes, the Fool!
У цьому гіркомусамоаналізі звучать гіркі ноти, вчувається голос людини, яка надаремнозмарнувала себе. Проте йому добре відома жорстокість навколишнього світу:
And I have known the eyes
already, known
them all -
The eyes thatfix you in a formulated phrase,
And when I amformulated, sprawing
on a pin,
When I ampinned and wriggling
on the wall,
Then how shouldI begin…
У АльфредіПруфроці була задушена людина. Спроба протесту була невдалою. У віршівідчувається самотність героя, який готовий розчинитися у „жовтому туманівечора”, який асоціюється в уявленні поета з бездомним котом.
У 1920р. виходитьзбірка віршів Т. Еліота „Poems”. Почуттярозчарування і безвиході наповнює „Геронтіон” („Gerontion”)- один з програмних віршів збірки. Тут зображена та ж людськаневблаганність, але вже не перед любов’ю, а перед смертю. Ліричнийгерой заховався у маску „старця”. Вірш наповнений анонімними роздумами.
History hasmany passages,
Contrivedcorridors
And issues,deceives with whispering
ambitious,
Guide us byvanities. Think know
She gives whenour attention is
distracted
And when shegives, gives with such
Suppleconfusions…
Особистість тутповністю відсутня: є лише стан свідомості. Перед читачем — потік посилань,різноманітний набір імен і географічних назв. Людина перебуває наодинці сама зсобою, вона створює свою історію, в хитрих колізіях якої — фальш ісамообдурювання.
„Суїніх середсолов’їв” („Sweeney Among the Nightinggales", 1920)- один з віршів Т. Еліота сатиричного плану. Це своєрідний „тваринний епос",герой якого символізує незмінне начало в людині. З метою іронічного ефекту людинав тому чи іншому образі вимальовується на фоні паралельної міфологічної чиісторичної літературної ситуації.
Відчай поета передхаосом цивілізації, відчуття катастрофи, що наближається, особливо різковиражені у поемі „Неплідна земля", 1922 („The Waste Land”). Слово „waste” має ще й інше значення: „спустошена". Ця поема, незважаючи на їїпесимізм і відчай, є одним з найбільш значущих творів Т. Еліота. Провідний,об’єднуючий образ поеми — міф про безплідну землю, яка гине від недостатньоїкількості животворної води. Здавалося, цей сюжет надзвичайно влучно передававхарактеристику тодішнього світу з його похмурими містами, з людьми, які сталирабами речей, і жили висохлим життям, оскільки їх праця втрачала будь-якийсмисл.
У поемі Т. Еліотувдалося висловити настрої інтелігенції, які поширювалися на заході після першоїсвітової війни. Образи висохлої, спустошеної землі символізують духовнебезсилля людини:
We are the roots that clutch,
want branchesgrow
Out of thisstony rubbish? Son of man,
You cannot say,or guess,
for you knowonly
A heap ofbroken images,
where the sunbeats,
And the deadtree gives no
shelter
the cricket norelief,
And the drystone no
Sound of water
Смерть, розрухи,страждання, на думку Т. Еліота, складають постійний смисл земного життя. Все цезмішано і зміщено у часі. Але у порівнянні переваги надаються минулому.
У поемі „Неплідназемля" знову використовується міфологічна основа. На користь задуманогоакадемізму твору свідчить велика кількість приміток. Поема присвячена ЕзріПаундові, який одним із перших оцінив її. „Неплідна земля" певним чиномпродовжує „Геронтіон”.
Як основу сюжетуЕліот використовує легенду про святого Грааля. Грааль — магічний талісман, якийзнімає прокляття з казкової країни царя-рибалки. У поемі діє надзвичайнийперсонаж — живий мрець, якому немає спокою ні у смерті, ні у воскресінні. Образнабуває символічного значення.
Після поради ЕзриПаунда, Т. Еліот розбив свою поему на п’ять частин.
Своєріднимпродовженням ідей „Неплідної землі" стала поема „Скорбна середа” („Ash — Wednesday”, 1930). Цей твір позначається тим,що у ньому автор відходить від реальності в містичну релігійність. Таким чином,душевна напруга була знята.
Протест поетапроти моралі міщанства знаходить найбільш повне вираження у поемі („The Hollon men”, 1925). Вонатакож продовжувала мотиви відчаю і безнадії, які прозвучали у „Неплідній землі".Тут ці мотиви досягають своєї кульмінації:
Shape without form, shape
without colour,
Paralysedforce, gesture without
motion;
Those who havecrossed
with directeyes, fo death’s
other Kingdom
Remember us — if all-not
as lort
Violent souls,but only
As the hollowmen
The stuffed men.
Йогоідейно-естетична позиція була чітко сформульована наприкінці 20-х років. ПроЕліота можна сказати так: „Класицист у літературі, реаліст у політиці іанглокатолик у релігії”. Поеми „Середовище диму” (1930 р) і „Чотири квартети” (1936-1943рр) ще раз засвідчують утвердження в Т. Еліота цих принципів — і як поета, і яклітературного критика.
Незважаючи на всіпротиріччя, Т. Еліот залишається одним із значних явищ в англомовній поезії ХХстоліття; оскільки він значно впливав на характер її подальшого розвитку.
Американськапоезія ХХ століття — явище в основному „постромантичне”. Проте цей„постромантизм” був не запереченням, а своєрідним продовженням традицій,закладених У. Уїтменом і Е. Дікінсон у другій половині ХІХ ст. Власне їхтворчість значною мірою визначила шляхи розвитку поетичного жанру у літературіСША. Реалістична і модерністська поезія — два найбільш вагомі напрями — живилися з ідейно-естетичних джерел цих двох великих майстрів-романтиків.
„Поетичнийренесанс” 10-х років XX століття дав літературі Америки багато нових імен, серед яких були: РобертФрост, Карл Сендберг, Томас Еліот та інші. Ці поети могли об’єднуватися урізноманітні школи, проголошувати власні маніфести, робити революції у віршах ів житті, проте незмінним залишався у них величезний вплив уїтменівськоїтрадиції на їх творчість, що виявлявся в оновленні вірша і пошуках правди. Цейвплив не зменшився і в наступні роки, коли на поетичну арену виходять нові імена,нові поетичні таланти.
Характерноюособливістю поезії США ХХ ст. було те, що основні її течії не перебували всамоізоляції; вони постійно взаємодіяли і взаємовпливами, створюючи однецілісне явище. Без сумніву, між ними були відмінності, особливо в ідейно-естетичномуплані, але також не можна заперечувати той факт, що нові художні засоби,прийоми, методи однієї школи ставали з часом набутком всієї американськоїпоезії.
Велика роль установленні реалістичного методу в ліричній поезії належить Р. Фросту, К. Сендбергові,Е. Робінсові, Е. Мастерсові та В. Ліндсею. Пошук нових художніх формпоєднувався в їхній творчості з правдивим відображенням життя.
Великі модерністиТ. Еліот і Е. Паунд, створюючи теорії і практику „імажизму", намагалисявтекти з оточуючого світу у світ „поезії для вибраних". Інтелектуальністьпоезії, вишуканість, віртуозність форми роблять їх творчість зразком дужевисокої поетичної майстерності. Е. Паунд і особливо Т. Еліот мали значний впливна всю американську поезію ХХ ст. Їх новаторські винаходи були взяті наозброєння багатьма поетами, незалежно, до якої школи вони належали.
Отже, американськалітература кінця ХІХ — початку ХХ ст. характеризувалася різноманітністю стиліві напрямів, а також великою кількістю талановитих поетів, творчість яких сталапрекрасним набутком не лише американської, а літератури взагалі.№ з/п. Слова Транскрипція Переклад accent наголос, поет. мова acrostic акростик allegory алегорія alliteration алітерація allusive алегоричний; той, що містить натяк amphibrachys амфібрахій amplification ампліфікація analects літературний збірник analogy аналогія analyse аналіз (літературного твору) anapaest анапест annotation анотація, коментар anticlimax зниження стилю antiguity античність antonym антонім aphorism афоризм apocryphal апокрифічний apologue навчальна байка application введення у літературний твір цитат з іншого твору assonance асонанс, співзвучність голосних asyndeton асиндетон, безсполучниковість autobiography автобіографія avant-garde авангард character дійова особа classicism класицизм comedy комедія content зміст counteridea контрідея couplel римовний двовірш critique критика, рецензія cubism кубізм dactyl дактиль description опис dialogue діалог drama драма elegy елегія elision елізія ellipsis еліпс emphasis наголос (логічний) epic епічний epigram епіграма epigraph епіграф epitaph епітафія epithalamium епіталама, весільна пісня epithet епітет ex-libris екслібрис excursus відхилення від теми existentialism екзистенціалізм exposition експозиція expressionism експресіонізм fiction художня література free-verse вільний вірш futurism футуризм genre жанр, манера, стиль heroic verse гекзаметр hymn гімн iambus ямб idea ідея image образ, метафора impressionism імпресіонізм interpretation інтерпретація legend легенда lyric ліричний вірш measure віршовий розмір metaphor метафора method метод metre ритм, метр (віршовий) modernism модернізм myth міф mythology міфологія naturalism натуралізм novel роман, новела novelet (t) e оповідання, новела pattern стиль pentameter пентаметр poem поема, вірш poetical віршований, поетичний poetics поетика poetry поезія, вірші prose проза prosody просодія quatrain чотиривірш realism реалізм rhyme рима, римований вірш rhythm ритм, розмір (вірша) romance романс, героїчний роман romanticism романтизм sketches ескіз sonnet сонет stanza строфа, станс story оповідання, повість shot story мале оповідання; фабула, сюжет surrealism сюрреалізм syllabic складовий, силабічний symbol символ symbolism символізм tragedy трагедія tragicomedy трагікомедія versification віршування writing літературний твір, стиль, мова (літературного твору)