Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок
Українськадраматургія Кубані поки ще слабко вивчена, хоча для театру тут діяли такіталановиті автори, як Я. Кухаренко, В. Мова (Лиманський), К.Головатий,І.Стеценко-Нордега, В.Потапенко, Г.Доброскок, О.Кирій, О.Півень та інші. Таканеуважність з боку дослідників привела до того, що тексти багатьох п'єс, які усвій час з успіхом йшли на підмостках провінційних театрів, здебільшогозалишилися неопублікованими або зовсім втраченими. По сімейних архівахрозпилені фотографії акторів, що грали в них, і сцен із спектаклів. У фондахцензурних відомств збереглися зразки афіш і не введені до наукового оборотудокументи, що свідчать про нелегку долю українського театру на козачій землі.Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складовучастину великої української літератури, але і як самобутнє явище регіональноїкультури.
Оригінальністькубанської драматургії ґрунтується на споконвічному прагненні письменниківвводити у свої добутки місцеву тематику, свідомо братися за козачі сюжети,сміло використовувати як будівельний матеріал історію й етнографію цих місць.Так створювалася не просто українська, а козача драматургія, широко затребуванакубанським театром і кубанським глядачем. Народження цього феномену багато вчому зобов'язане драматургові Г. В. Доброскоку, майже зовсім невідомому вУкраїні, в той час, як на Кубані він користувався феноменальною славою.
ГаврилоВасильович Доброскок народився 25 березня 1876 р. у селі Деркачах Харківськогоповіту однойменної губернії в селянській сім'ї [1]. На жаль, про умови, в якихвін виховувався й ріс, ми нічого не знаємо. Втім, тут можна відразу згадати, щобув у нього брат Іван, про якого окрема розмова попереду. 1897 року Гаврилозакінчив Харківське реальне училище. Тут серед його близьких знайомців назвемоучня старших класів Гната Хоткевича, майбутнього історика, письменника,знаменитого бандуриста, з яким обидва Доброскоки підтримували потімприятельські стосунки. Спершу Гаврило Васильович, працював при історичномуархіві Харківського університету, вивчаючи історію Слобідського Харківськогополку. Тут доля звела його з ще одним знаменитим харків'янином – визнанимлітописцем Слобідської України академіком Дмитром Багалієм. Істориком Доброскокне став, але набуті знання згодилися йому пізніше при створенні історичнихп'єс. Писати ж він почав рано. Ще реалістом 6-го класу він уже вміщує в газеті«Южный край» ряд оповідань, слідом за якими створює свою першу драмуукраїнською мовою — «Галочка» [2].
Письменнику-початківцевіявно бракувало яскравих життєвих вражень, ось чому 1900-го, провчившись лишерік у ветеринарному інституті, він полинув у плавання по життєвих хвилях. У1900 — 1902 рр. жив у Грузії, в Поті, потім недовго в Баку, а в січні 1904 р.мешкав вже в Катеринодарі, де він майже 13 років завідує бібліотекою імені О.С. Пушкіна.
ГаврилоВасильович згадував: «Я приїхав сюди в січні 1904 року з Баку, приблизно черезмісяць зустрівся з Ерастовим. Крім того, я був знайомий з Манжулою і Рябоволом.Я жив тоді в будинку матері Ерастова на розі Пролетарської і Котляревської, 22.… В бібліотеку я поступив, щоб вона не потрапила до рук чорносотенців, а передцим збирався їхати до Харкова навчатися. Раніше завідуючим працював Попов, алевін від’їжджав, і мене запросили попрацювати бодай тимчасово, до серпня, щобзберегти нелегальну літературу. Я погодився, а потім робота сподобалась, явтягнувся, відтак і залишився аж до 1917 року. Довкола бібліотеки групувалисяпредставники всіх без винятку партій, і ми не робили різниці між СР, СД,анархістами, всі ховали в нас свою літературу. Помічниками до мене потрапилиКриворучко і Чайко, причому зазвичай під час моєї відсутності Криворучко вівінвентар, приймав посилки з нелегальщиною. Як згодом з'ясувалося, декотріпрацівники, яким ми цілком і повністю довіряли, виявилися провокаторами. Їхбуло троє, і одним з них був мій брат Іван, кличка якого була «Микола — золотіокуляри». Далі Селецький, який теж був шпигуном-провокатором. Якщо у нас інодій виникали деякі сумніви, то ми завжди гадали, що якби він справді бувпровокатором, то давно б видав нас. Багатьох товаришів тоді було зраджено ісхоплено, але мене чомусь не зачепили. Мабуть, відносно цього булисвоїміркування. Очевидно, охранка хотіла залишити той центр, навколо якого ми всігрупувалися» [3].
Студентові-недоукові,та ще й ветеринарного інституту, навряд чи довірили б таку посаду, якби вже неусталена письменницькарепутація Г.В.Доброскока. До приїзду доКатеринодару він вже був автором окремо виданого оповідання “Хам” (Харків,1901), публікувався в газетах «Каспий», «Баку», «Бакинские известия». Так самеохоче зараховують його до своїх співробітників наші обласні місцеві газети:«Кубань», «Кубанская жизнь», «Заря», «Кубанский курьер», «Свобода», «Кубанскаямысль» та інші.
Тодібуло прийнято жити громадськими інтересами, брати участь у різних починаннях,бути хоч трішечки революціонером. Ось чому майже з перших днів перебування накубанській землі письменник становиться «своїм» у колі літературних ітеатральних діячів, входить до керівництва катеринодарської філіїі РУП(Революційної української партії), активно заявляє про себе у товаристві«Просвіта». Дуже швидко у звітах начальника Кубанського обласного жандармськогоуправління його їм я почало згадуватися серед місцевих революційних ватажків.Природно, що одним зі сполучних пунктів для «потаємних людей» була бібліотека.
Розповідаєсам Г. В. Доброскок: «У нас в бібліотеці реєструвалися представникирізноманітних організацій з різних міст. Здебільшого, приходячи до бібліотеки,вони думали, що там усі свої, тому часто траплялися курйози. Прибулий працівникпідходить до дівчини, котра видавала книжки, і пошепки каже їй: «Харків».Дівчина відповідає: «Мене не обходить, що ви з Харкова, скажіть, що вампотрібно». Той твердить своє, і закінчується справа тим, що моргнеш товаришеві,відійдеш убік і зробиш, що потрібно. Дівчата навіть почали під кінецьдивуватися, що за диваки зачастили до Катеринодару. Наприклад, на вулиці гарнапогода, а хтось підходить і каже: «Дощ!». Бібліотекарка заперечує, що погодапречудова, а той не здається: «Дощ!».
Довсіх цих історій можна було б поставитися з усмішкою, якби вони не накладалисяна нашу історичну пам'ять згадкою про грізну соціальну революцію, учасником іжертвою якої став у підсумку наш герой.
Першіреволюційні бої були не за горами, і знову згадує письменник: «1905 року вбібліотеці було багато конспіративного. Між іншим, зберігалася там і зброяцілими ящиками. Ми домовилися, що револьвери ховалися за книжками з червонимипалітурками, і, таким чином, хто хотів, той міг прийти і взяти. В червонихпалітурках в нас були «Отечественные записки» за цілий рік, і, щоб не виникалопідозри, ми поставили їх біля самого виходу, де відбувався обмін літератури.Невдовзі виявилося, що це не було таємницею, багато сторонніх приходило добібліотеки, і їм без усяких перешкод видавалася зброя. Дійшло до курйозів,наприклад, коли зброя знадобилася Дмитрові Полуяну, а її не знайшлося, бо всебуло на руках. Так тривало досить довго, поки якось не прийшов до менеМакаренко. Сів зі мною, якраз нікого у мене не було, і почав розмову відноснотого, які є системи зброї, які револьвери кращі, які гірші, як з них стріляти іт. д. Таку розмову він підтримував протягом двох годин, після чого пішов. Язрозумів, що своєю розмовою він натякає про те, що уже всьому місту відомо прозберігання у бібліотеці зброї, і тим самим радить бути обережнішим. Це було 18жовтня.
Наступногодня прийшов Міхновський і каже, що одержано Маніфест. Ми замовили українськийпрапор, на якому з одного боку написали: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», а здругого — «Обніміть, брати мої, найменшого брата».
Тогож самого дня відбувся мітинг, який ми провели в міському саду. Там ми говорили,що нема українців і нема росіян, а є вільні громадяни, і всі ми йдемо великимшляхом до соціалізму. Але був виступ якогось Льва Міхельса, котрий узяв бика зароги і заявив, що ще один натиск – і ми російського царя повісимо на ліхтарі.Цей виступ зафіксували чорносотенці, і вони 1911 року домоглися того, що йоговіддали до суду.
Зміського саду демонстрація рушила по Графській вулиці. На розі Графської стоявпристав Золодько і, коли ми порівнялися з ним, голосно сказав, що тепер нічоговже ганятися за людьми, такими ж, як ти. Цю фразу я увів до свого оповідання«Крамольник». Згодом пристав гірко згадував, що на старості літ зробив такудурницю і ледве-ледве втримався на службі до пенсії.
Демонстраціядійшла до рогу Гоголівської і Червоної, і тут назустріч рухається чорносотеннаманіфестація. Багато наших були озброєні, і ми серйозно побоювалися, щоучнівська молодь, семінаристи кинуться на чорносотенців… Багато студентівпочали виймати револьвери. Я почав умовляти їх не стріляти. Тим часом мизатіяли переговори з чорносотенцями. Я почав їм роз'яснювати, що нам непотрібно затівати з ними бійку, вказав їм, що на нашому прапорі написано«Пролетарії всіх країн, єднайтеся», розтлумачив їм зміст обох написів. Тізаперечували: ви, мовляв, хочете царя вішати. Я переконував їх, що ніхто цьогоробити не збирається, нехай живе собі, і т. д. Нарешті вони заспівали «Боже,царя храні» й рушили далі. Демонстрація вже майже пройшла, коли за неюз’явилися озброєні козаки. В цей момент пролунав перший постріл, і я особистодуже добре пам'ятаю, що стріляли саме з нашого боку. Здається, це зробивЛазарєв. Одразу ж чорносотенці напали на нас, а козаки дали залп. Ми всі почалитікати. Я забіг у порожній двір, де тепер міський театр, і почав шукатисховище. Посеред двору був сінник, але з'ясувалося, що там уже було повно, іколи я відчинив двері, то звідти закричали, щоб я чимшвидше забирався геть ізачинив двері. Відразу ж до двору увірвалися козаки і з ними натовп, щонесамовито кричав. Козаки зразу ж дали залп по сінникові. В натовпі зчинивсягармидер. Багато хто почав кричати, і я теж, волаючи разом з іншими, вибіг навулицю, де щасливо пройшов повз жандарма, краєм вулиці перебіг квартал йдістався до Бурсаківської. Коли підходив до того місця, де тепер клубПрофінтерну, помітив, що мене наздоганяє козак. Я метнувся до двору. Кулявдарила в ріг будинку, відколовши від нього шматочок. Кілька днів мені довелосяховатися, а потім ми разом з Крочиним поїхали до Новодмитрівської. В станиці занаказом отамана були розповсюджені оголошення, в яких він закликав затримувативсіх агітаторів.
Числа30-го я повернувся назад. Бібліотека була зачинена, й відкривати її недозволяли. В Думі з промовою про мене виступив гласний, причому ця промова буланадрукована в газетах. Він говорив, що коли Дума протягом трьох днів незвільнить Доброскока, то чорносотенці дають чесне слово про те, що підпалятьбібліотеку. І до цього мене теж пропонували звільнити, але оцей грубий виступчорносотенців мене врятував. Ліві гласні обурилися таким нахабством, ізакінчилася справа тим, що я залишився...” [4].
Новийрік Гаврило Васильович зустрів у в’язниці “за порушення обов’язкової постанови”від 17 грудня 1905 року. Заарештували 29 грудня 1905-го, відпустили 7 січня1906 р., подарувавши тим самим тему для трилогії “10 днів“, що складається зтрьох оповідань, де докладно змальовано “жахи” ув’язнення. Над цією сагою незабарився посміятися місцевий дотепник Льова Колючка в сатирі “Хвалько”:
Отчаси тепер настали, –
Житьне можна без гріха, –
Уполітику полізли
Жук іжаба, і блоха...
Осьодин хвалько, наприклад,
Назібранні: “я… та я...”
Тілький знає, що гукає –
“Я,та діяльність моя!”
Самсебе, бач, вихваляє,
Розпустившиязика:
“Осьмоя заслуга, люди,
Неаби була яка:
Я аждесять день в тюрязі
Задумки свої сидів,
Тамборщу, кандьору й хліба
Зостюками попоїв… [5]
Неслід говорити, що поет Яків Жарко, котрий ховався за псевдонімом, став ворогомдиректора Пушкінської бібліотеки до кінця своїх днів.
АлеГ. В. Доброскок займався не лише революційною діяльністю. З гідним повагизапалом ставився він і до службових обов'язків. Про характер виконаної в рокийого завідування роботи промовисто свідчать річні звіти бібліотеки, деякі з нихсвого часу були видані окремими книжечками за його редакцією [6]. З них можнадовідатися, що з року в рік зростали книжкові фонди, проводилася робота зчитачами, та заходи на зразок статистичних досліджень. Особлива увагаприділялася придбанню книжкового антикваріату, рідкісних рукописів та видань.Про одне таке придбання повідомляла у січні 1909 року газета «Новая заря»:
«Останнім часом п. Доброскокові вдалося дістати цінні документи з історіїЧорноморії, ще ніким не оприлюднені. Їх міський голова п. Діцман запропонувавпомістити в Пушкінську бібліотеку, знявши з них копії. В пошуках історичнихматеріалів п. Доброскоку довелося зустріти пані Г., в якої виявилися серйозніпраці її покійного чоловіка, також з історії Чорноморії, і кілька тисяч різнихкнижок. Всі ці бібліографічні рідкості перебувають в одній з віддалених станицьКубанської області. Пані Г. висловила побажання подарувати книги Пушкінськійбібліотеці, і міський голова вирішив асигнувати п. Доброскокові необхідну сумуна поїздку для огляду книг та документів» [7].
Нажаль, більшість зібраних тоді цінностей загинула або була пограбована під часокупації Краснодара німецько-фашистськими загарбниками.
Азараз пригадаємо про згадані вище статистичні підрахунки. Якщо повірити їм, тосеред українських письменників, чиї твори були в бібліотеці, катеринодарськічитачі віддавали особливу перевагу творам завідуючого бібліотекою, котрий ішову шкалі популярності десь поряд з Т. Шевченком, попереду найпопулярнішого в тойчас драматурга М. Старицького. Це дає нам право далі поговорити про Доброскока- письменника, не роблячи знижок на його провінційність.
Упередреволюційне десятиліття Гаврило Васильович був відомий кубанцям насампередяк козачий драматург. А вперше в місцевих колах про нього як театрального діячазаговорили восени 1906 року, коли товариство українських артистів під орудою С.О. Глазуненка поставило в Зимовому театрі його «Січового орла». Прем'єра відбулася12 жовтня. Історія донесла досить цікаву рецензію на третю виставу драми, щовідбулася 20 жовтня. Автор, котрий приховався під псевдонімом П. К. (П. Кузько?- В. Ч.), був доволісуворий, але викликає довіру. Тому зновузловживемо докладним цитуванням: “Цього разу театр, з дозволу сказати, бувдалеко не повний, а інтелігенції майже не було… Традиційне пияцтво, бійкизапорожців кадіб, з якого пили «горілку» ковшами, та інше… От — усе, що намдав Доброскок у своїй драмі. В усіх актах п'єси, зв'язаних механічно, а нерозвитком однієї спільної ідеї, спів чергується з танцями і традиційною«горілкою». Що ж являє собою герой п'єси «Січовий орел»? Ви гадаєте, що в йогоособі автор хотів висловити якусь ідею? Так, спроба була, та тільки спроба…Насправді ж «Січовий орел», в зображенні автора, виявився звичайним ходієм,який з егоїстичного почуття любові до дівчини-сироти, звів на дуель двохзапорожців, що стояли йому впоперек дороги, з яких один поплатився життям.Пізнє каяття за вчинений гріх не спокутує його злочину. Точніше було б назватип'єсу не «Січовий орел», котрого автор двічі зробив убивцею, а «МарусеюЧугаївною», бо це єдина у п'єсі симпатична особа, центральна постать, на якійзосереджено інтерес п'єси. П'єса не сценічна завдяки довгим монологам дійовихосіб і брак у ній руху. Своєю грою приносив публіці задоволення Глазуненко уролі пияка-запорожця Гаранжі. Добре виконані були ролі шинкарки, Марії Чугаївнита ін. П'єса займе відповідне місце серед посередніх п'єс досить бідногомалоруського репертуару» [8].
Скептичнірецензії появилися і в інших газетах, наприклад, в «Заре», що не завадилоавторові 3 листопада самому вийти на сцену в ролі головного героя.
Більшпроста публіка була поблажливішою до свого драматурга. На першій виставіглядачі викликали автора, а друкарі друкарні «Согласие», де друкувалася п'єса,піднесли її творцеві цінного подарунку. Вже наступного року драму знов поставиваматорський колектив Дмитрівського училища. Присутній на прем'єрі Г. В.Доброскок (10 листопада) був незадоволений. Зате «Січовий орел», показанийтрупою Суходольського на гастролях у Києві, справив майже фурор.
Різнобійу глядацькому сприйманні та оцінці його дітища професіональною критикоюспонукав Доброскока звернутися до авторитетного історика, дослідниказапорозького козацтва Д. І. Яворницького. В листі від 12 грудня 1906 р. вінподілився своїми сумнівами: «На сцені п'єса має дуже великий успіх. Та хто можекритично поставитися до того, що в ній зображено? З усіх людей, котрих я знаюна Україні, се прямо кажу Вам, тільки Ви можете сказати правдиве слово, бо хто кращеза Вас знає про запорозьке життя. Може, на Ваш погляд, п'єса нічого не варта,бо, може, ті люди і ті звичаї, що у мене виведені, — лише химера, а не сущаправда. Знов таки пишеш одне, а сцена вимагає іншого. При друкуванні довелосяп'єсу трохи переробити. Надішлю Вам так, як вона ставилася на сцені, а Ви,Дмитре Івановичу, будьте ласкаві, напишіть мені про неї відповідь. Вона теперставиться в різних містах і в Галичині у Львові.
Ще до Вас прохання: якщо п'єса справдівдалася, мені б дуже хотілося, щоб вона поширилася по Україні, а насамперед длялюдей, де було колись Запорожжя. Будьте ласкаві, напишіть, чи можна у Вас вКатеринославі знайти видавця, щоб надрукувати її та дешево пустити в народ.Мені, як авторові, ніяких грошей за неї не треба. Тут, що я надрукував, поКубані розійшлося» [9].
То що ж було насправді: близький доаншлагу успіх чи цілковитий провал? Старі театрали відносно цього вчать, щоколи про постановку ще багато літ розповідають легенди, ми маємо непересічнеявище. А про «Січевого орла» старожили розповідали багато цікавого: нібито занього письменник отримав від отамана 2 000 карбованців сріблом, що для показуп'єси у станицях підготували спеціальний поїзд зі сценою, що отаман поставивбіля кабінету Доброскока в бібліотеці почесну козачу варту, а кабінет прикрасиввеликим живописним портретом господаря [10]. Перший успіх заохотив ГаврилаВасильовича на нові звершення в кубанській драматургії. От тільки пішов він непо вдало второваному шляху, де чекали його різні блага, з тих, що переліченівище.
Наступна п'єса «На Кубані», опублікована1909 року, характером конфлікту нагадує революційну драматургію М. Горького. Які у «великого пролетарського письменника», драматичні події розгортаються водній сім'ї, розводячи її дітей на дві непримиренні позиції. Не зійшлись уполітичних поглядах, зібравшись ненадовго під рідним дахом, брати — офіцер-фронтовик Остап і перманентний каторжанин-інтелігент Андрій. Переспорив,звичайно, соціал-демократ Келепов, який схилив на свій бік молодше покоління. Марксизмторжествує, але сім'я розкололася, і ніколи її вже не склеїти.
П'єсузавершено 21 березня 1907 року, за десять років до подій, що розкололи не лишекожний російський дім. Виявився розколотим череп усієї держави. На спробустворення революційної агітки відгукнувся у пресі лише друг юності Г. Хоткевич.У статті в «Літературно-науковому вістникові» він, і то мимохідь, зазначив: «НаКубані» Доброскока вельми слабка річ порівняно з його історичними п'єсами»[11].
Прагнучиповернути інтерес глядача, письменник знову звертається до історичного минулогокозацтва. Наступною була драма «Козацькі прадіди», створена на замовленняВійська кубанського до урочистостей з нагоди відкриття в Тамані пам'ятниказапорожцям, першим кубанським переселенцям, котрі ступили на таманський берегулітку 1792 року. Цей ювілей відзначався дуже широко. На святкування булизапрошені депутати від інших козачих військ. Одним із центральних заходів маластати прем'єра п'єси. Її події охоплюють бурхливий період 1788 — 1793 років, щодав авторові багаті можливості для змалювання батальних і масових народнихсцен. Глядач послідовно переноситься від стін Ізмаїла до Слободзеї, на урочистузустріч військового судді Антона Головатого, котрий повернувся з Петербурга зцарською грамотою, і, нарешті, на Кубань. Серед дійових осіб отаман С. Білий,А. Головатий, 3. Чепіга, а також Потьомкін, Суворов, козача старшина, простікозаки. Як і належало, епохальні історичні події накладалися на мелодраматичнийсюжет, не раз обіграний авторами книжок про А. Головатого. В його основіісторія трагічної загибелі дочки військового судді Марусі, яка виявилася навістрі нерозв'язного любовного трикутника і була отруєна одним з ревнивихсуперників — військовим писарем, підступним польським шляхтичем ІваномПідлесицьким. У виставі взяли участь не тільки всі місцеві артистичні сили, хорта симфонічний оркестр, а й прості козаки, що зображали в масових сценах своїхпращурів. За ескізами для костюмів та іншу сценічну бутафорію Доброскока буловідряджено до Харкова і Києва, де він консультувався з найвизначнішимиісториками того часу.
Утворчому багажі Г.В.Доброскока були інші п'єси: водевіль “Катюзі по заслузі»(цензурний дозвіл 1902 р.), комічна опера «Гайдамака» (Катеринодар, 1911 р.) ітричі перероблювана «Шинкарка», опублікована також 1914 року. Окремимикнижечками виходили його деякі оповідання: «Хам» (Харків, 1911), «Крамольник»(Катеринодар, 1907), «Тіням минулого» (Катеринодар, 1911) та інші. 1910 року в«Кубанском курьере» щономера публікувалася його історична повість про«персидський бунт» чорноморських козаків «За права і вольності».
Середінших культурних ініціатив драматурга — нездійснена спроба видання вКатеринодарі 1907 року першої української газети «Кубанська громада», активналекційна діяльність у «Просвіті», наукових і культурницьких товариствах.
Фатальнукрапку у бурхливій творчій і громадській діяльності ставить квітень 1917 року,коли письменник врешті кидає кубанській громадськості своє довгоочікуване «неможу мовчати». Він випускає листівку «Викриття катеринодарських громадськихдіячів», в якій поіменно називає агентів охранки з місцевої еліти: Розанова,Пушкарьова, Любомудрова, Боголюбова. На письменника звалюється гнів преси,міської думи, спілки міських службовців, куди він входив як завідуючий бібліотекою.Всі заслуги Доброскока перед Кубанню перекреслювалися моментально. Н. Аркадьєв,публіцист газети «Листок войны», дійшов до того, що вимагав психіатричногоогляду письменника. Внаслідок скандалу Гаврила Васильовича звільняють з посадизавідуючого, він назавжди залишає літературу і навіть вирішує повернутися набатьківщину.
Звідтоді,що б він не робив, усе буде пізніше поставлене йому за провину і врешті-рештприведе до розстрільної камери Краснодарського НКВД.
Скупі архівні свідчення і протоколи допитупісля арешту в загальних рисах змальовують вигадливу канву останніх двадцятиліт його життя. Ось він кандидат до установчих зборів від української партіїсоціал-революціонерів по Харківському виборчому округу, член земельної управи уХаркові, робота на посаді голови Деркачівської сільської ради. Два роки позаКубанню вмістили і відступ з петлюрівською армією до Києва, і роботу вМиколаєві, евакуацію до Галичини та повернення через Одесу на «самостійнуКубань». Після встановлення в краї радянської влади він працює вчителемукраїнської мови в станиці Полтавській, директором української школи вКраснодарі, вчителем школи для дорослих при спиртозаводі, звідки його і повезлина місцеву “Луб’янку”.
Заарештували Г. В. Доброскока на диво пізно — в лютому 1938 року, колибагато товаришів по революційній боротьбі та письменницькому ремеслу були аборозстріляні, або обживали сніги Крайньої Півночі. В'їдливий слідчий, уважновивчивши біографію підслідного, врахував та інтерпретував «як треба» все, щозаслуговувало бодай найменшої уваги. Виходило, що з перших днів переможної ходисоціалізму по кубанській землі Доброскок лише й займався гуртуваннямесерівської повстанської групи. Як водилося, його били, залякували, радили неускладнювати свого й без того безнадійного становища. І він капітулював.Спочатку підмахнув список «членів своєї організації», потім визнав себекерівником. Виявилося, він збирався створити на території Кубані та Українибуржуазну республіку. 14 лютого 1938 року енкаведистська на «трійка» винесла йомусвій звичний вирок. А 7 березня 60-річного Доброскока потягли на розстріл…[12].
Настав час віддати данину одному з помітних трударів кубанськоїкультурної ниви і тим самим заповнити ще одну прогалину в нашій трагічнійісторії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Городецкий Б. М. Биобиблиографическиематериалы о Северном Кавказе. Литературные деятели Северного Кавказа //Северо-Кавказский альманах на 1908 –1909 гг. – Екатеринодар, 1908. – С. 255.
2. Відділ рукописних фондів та текстологіїінституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: Ф. 119. № 79.
3. Чумаченко В. Гаврила ВасильевичДоброскок. Материалы к биографии // Кубань: проблемы культуры и информатизации.1996. – № 1. – С. 21–22.
4. Чумаченко В. Гаврила ВасильевичДоброскок. Материалы к биографии… С. 22.
5. Льова Колючка. Діячам Катеринодару.Доброскоку// Заря (Екатеринодар). – 1906. – № 18.
6. Доброскок Г. В. Отчет Еатеринодарскойгородской библиотеки имени А. С. Пушкина за 1908 год. – Екатеринодар, 1909.
7. Ценные старинные документы// Новая заря(Екатеринодар). – 1909. – 1 января. – № 664.
8. Театр и музыка// Свобода(Екатеринодар). – 1906, – 24 жовтня. – № 59.
9. Абросимова С. В., Мисик Ю. А. З листівукраїнських письменників і вчених до Яворницького// Кур’єр Кривбасу. – 1997. –№ 69-70. – С. 93.
10. Розумиенко Е. Д. Письма краеведу В. Н.Орлу// Вторые кубанские литературно-исторические чтения. – Краснодар, 2000. –С. 221.
11. Хоткевич Г. Літературні враження (Заминулий рік)// Літературно-науковий вістник. – 1909. Т. 45. Кн. 1. – С. 140.
12. Чумаченко В. К. Казачий драматург//Родная Кубань (Краснодар). – 2002. – № 1. – С. 110.