Рефератна тему
Художнякультура незалежної України:
традиціїта новації
Зміст
Вступ
1.Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців.Постмодернізм
2.Напрямки та особливості розвитку музичної культури
3.Український театр в системі національної культури.
4.Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва
Висновки
Списоклітератури
Вступ
Аналізкультурної реальності України за часів незалежності передбачає оцінкууспадкованої від комуністичного режиму культурної інфраструктури, процесівперехідного періоду в ній та в культурному середовищі, досвіду (позитивного йнегативного) перших реформ. Такий аналіз буде досить актуальним і доречним,оскільки дозволить визначити наявні культурні орієнтації в українськомусуспільстві і, відповідно, накреслити перспективи формування стратегіїдержавної культурної політики
Оцінюючисучасну суспільну атмосферу, можна констатувати, що сьогодні Україні реальнозагрожує регіональний розкол, який має соціально-економічні, політичні тасоціокультурні передумови. Усвідомлення небезпеки цього явища спонукає допошуків інструментів національної інтеграції. На нашу думку, факторомконсолідації українського суспільства, духовно інтегруючою силою за умоврадикальних соціальних трансформацій та драматичних політичних подій, якістановлять подекуди загрозу для державних інтересів може й повинна бутиукраїнська культура.
Українасьогодні стоїть перед важливою проблемою відновлення цілісної картининаціонального образу культури, набуття культурою національної ідентичності.Нова історична реальність є сама собою морально-психологічним стимулом длятакого духовного оновлення. Проте, як свідчить більш ніж як 15-річний досвіднезалежної України, сучасна держава і культура не може й досі розраховувати назагальнодержавну національну ідею як спосіб самоусвідомлення нації, їїхарактеру, на чітко сформульовану і науково пояснену для сучасного поколінняукраїнців гармонійну культурну концепцію духу нації, без якої неможливоздійснювати успішне й ефективне управління державою.
1.Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців.Постмодернізм
Вумовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур іорганізацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів іжанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхомулаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значнезацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя віддня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь уміжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі,Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українськиххудожників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенкота ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуківживописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова таін.
Чіткийпортрет нашого життя простежується у творчості талановитого художника ВалеріяФранчука. Всього він брав участь у 25 виставках, п'ять з яких – персональні.Серед найкращих його картин — «Пройди, безвихідь», «Противітру», «До світла», «Тривожна звістка», «Святапечаль», «Мій шлях».
Утісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалосямистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр.споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку,Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах,Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М.Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі вКиєві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкритопам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр.,художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві булоспоруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й надскульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українськогонароду гордість нації та історію державотворення, — П. Полуботка, А.Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності — Ю. Синькевич, В. Прокопів,Т. Бриж.
У1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'ятокісторії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудованоМихайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври.Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома йукраїнська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювалибільш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.
Важливимчинником у розвитку образотворчого мистецтва в Україні протягом 1990-х рр.стала діяльність галерей, які не лише репрезентують здобутки художниківУкраїни, а також створюють дистанцію між елітарним мистецтвом та міщанськимисмаками. Серед найбільш відомих в Україні – Центр мистецтва«Славутич», Центр сучасних мистецтв «Брама», художнігалереї «Бланк-Арт», «Лаврські дзвони»,«Пектораль», «НЕФ», "Ірена", «Малярськийзакут», «А-Акварель», "Ґрифон", «Мистецькийльох», «Артвітрила», «Світ Ь», галерея мистецтвКиєво-Могилянської академії, галерея «Дім Миколи». Відомі також своєюдіяльністю одеська галерея «Човен», Південноукраїнський центрсучасного мистецтва в Запоріжжі.
Галереїнадали відвідувачам можливість ознайомитися з творчістю таких талановитиххудожників, як О. Сухоліт, В. Цаґолов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О.Петрова, Т. Сільваші, Д. Фіщенко, Д. Дорсунь, М. Ніколаєв, П. Тараненко, Ж.Василевська, О. Андреєв, М. Жуков, В. Романов, Д. Оболончик, С. Давидов, Л.Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексєєвта ін.
Завждикористувалися популярністю у цінителів мистецтва картини Ірини Лисенко-Ткачук.Широка популярність прийшла до І. Лисенко-Ткачук лише у другій половині 1990-хрр., коли художниця звернулася до давньої, але трохи забутої українськоїтрадиції – написання релігійного портрета. Саме портрети українських релігійнихієрархів – святійших патріархів Мстислава, Володимира, Йосипа Сліпого,митрополита Володимира, кардинала Мирослава Любачівського, єпископа ЛюбомираҐузара, написані художницею, стали окрасою сучасного духовного живопису.
Центральнимиподіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні таосінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв «Лавра». На нихдемонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладногомистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостейміста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву.
Галерейнадіяльність стала характерною ознакою нинішнього етапу культурного процесу.Галереї сприяють збереженню безцінних реліквій українського мистецтва,стримують процес відпливу культурних цінностей з України, який набрав нинімасового, подеколи навіть загрозливого характеру.
Живильнимджерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва.
Економічнітруднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціальногозахисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніхтворів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить прозначне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніхярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указомПрезидента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва,науки та освіти України. Серед перших стипендіатів – найвидатніші митці:Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, СергійШишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв. Загалому 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію.
Крімофіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набулонеакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністськийнапрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди булойого звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічнийживопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко,знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.
Автентичністьпритаманна і постмодерністському мистецтву, в якому вона виявляється втенденції до синкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів іжанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційнавідмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм єтакож характерним для народного мистецтва. Ще одна «первісна»характеристика постмодернізму – його ритуальність, що виявляється в акціях,хепенінгах, перформансах, головне в котрих – сам факт переживання дійства. Алеавтентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не вцьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєютрадиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагузахідній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошукудуховної основи нового відродження.
Прикметнариса українського мистецтва – увага до натурфілософського, духовності,космічного початку. Так, улюблена тема М. Кривенка – природа, через яку виявляєтьсяпсихічний стан художника. Його творчість з його аскетичною палітрою та формоючистої неопосередкованої експресії – це потяг до позакультурної комунікації збезкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У «Квітучійпланеті» І. Марчука відчувається глибоке та природне поріднення людини знавколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Шевченка – цесвоєрідні картини-ідеї, в яких відчутна космічна основа.
Деякіхудожники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентногоначала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворитинову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованоюцінністю. Так, О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — зйого загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людськоїгідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах«Чаша Грааля», «Зірка Грааля» та інших домінуєзолотаво-жовтий колір. Творчість Ганни Король повністю виходить із візантійсько-київськихтрадицій зі своїм колористичним композиційним, особливою поетичною принадністюта духовно-смисловим навантаженням («Спогадах», «Дваянголи», «Душі криниця»). Композиції її робіт динамічні, лініїенергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм.
ТвориГ. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджуютьпозачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяютьвідчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужадеструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдногомистецтва.
Українськіхудожники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду:постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології,соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів«об'єкта», хепенінгу. Особливістю національної традиції єчуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людськогобуття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативністьмислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним,життєустрій, естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творахукраїнських митців.
Прикладомцього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картинаякого «Смуток Клеопатри» (1987 р.) стала своєрідною емблемоюукраїнського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті,торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності,але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.
Водній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком)«Дипінсайдер» (перекладається як «той, що проникаєусередину»), яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Соросаяскраво розкривається тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає вявну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою,спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям.Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе,пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначнимиподіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється напил, смерть ще за життя.
Виникненняшколи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежноювиставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають «українська хвиля»,«український трансавангард»). Найцікавіші художники постмодернізму – О.Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи«Паризька комуна», «Вольова грань національного постмодернізму»,«Одеської школи» – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.
Творчістьукраїнських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку,експресіонізму і неоархаїки, тут можна зустріти елементи соц-арту та реалізму.Наприклад, представникам одеської чи, як її ще називають«південноросійської» школи живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С.Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм,м'якість, загострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьомсучасним митцям, численне цитування з класики світового мистецтва. Не зважаючина загальні риси, кожний має індивідуальні пріоритети: у В. Харченка це –Північне Відродження і бароко, для С. Ликова – неоархаїка. Картини В.Трубникової наповнені містицизмом, постмодерністською символікою: сфінкси,Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості,образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завждигарні за колоритом, декоративні.
Цікавопрацюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики називають творцем«кучерявого стилю» («Дискусія про таємницю», 1987 р.) та О.Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в ЦБХ (ЦентральномуБудинку художника) в Москві із незвичайним способом демонстрації його робіт.Маленькі хлопчики картини розвозили по залу на дерев'яних конструкціях зколесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна«наїжджали» на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькітдзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон спричинюваливідчуття ірреальності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин,розрядженому метафізичному простору кращих його полотен («Психоделічнаатака блакитних кроликів», «Без назви», «Розмова»).Навіть навмисна зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади,тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все –непідроблене щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.
Основнийпошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині поза раціональногосуб'єктивного, інтуїції, «духовному зору» надавалися привілеї. Цехарактерно як для творчих груп «Седнів І», «Седнів II», такі для кола «Паризька комуна» (ідеолог О. Соловйов), а також дляодеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) представили проект«Тихий карнавал підсвідомості» (Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р.Гарасюта, В. Харченко). Творчість іншої групи одеситів (В. Гончара, В.Гончарової. Р. Іллічової, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представленана ІІІ артфестивалі об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх роботахпереплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний,свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнання світу в йогоцілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тонкого. Художники групи«Паризька комуна» орієнтовані на деструктивність трансавангарду,вільно орієнтуються у світових художніх традиціях – від давніх культур,витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі,представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільненняз-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальнихта чуттєвих засад.
2.Напрямки та особливості розвитку музичної культури
В1990-і рр. відбулося суттєве згортання в Україні концертної діяльності.Державні концертні організації та мистецькі колективи не мали достатніхможливостей вирішувати нагальні творчо-господарські питання. Значно скоротиласякількість концертних програм, не було можливості утримувати на належномутворчо-технічному рівні діючий репертуар. Ускладнилася робота музичних театрів,концертних організацій та окремих мистецьких колективів з композиторами,лібретистами, авторами літературних текстів щодо створення та постановки новихконцертно-сценічних творів. Внаслідок ліквідації державного Гастрольного планугострою залишалася проблема невпорядкованості концертно-ґастрольної діяльності.
Попривсі труднощі, музичне життя України поступово оновлювалось, наповнюючисьнаціональним змістом. Відроджувалася пісенна творчість, розвивалася сучаснаукраїнська пісня. Значними здобутками була позначена діяльність композиторів О.Білаша, І. Карабиця, О. Морозова, А. Торчинського та інших. Нові пісні глядачамі слухачам дарували в 1990-і р. О.Білозір, Т. Петриненко, О. Пономарьов, І.Білик, П. Дворський, Шопович, В. Шпортько, І. Бобул, Л. Сандулеса, В. 3інкевич,А. Кудлай, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Зібров, вокальне тріо А., С. і В.Мареничів, ансамбль «Явір» та інші майстри естрадного мистецтва.Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на такихфестивалях, як «Червона Рута», «Пісенний вернісаж»,«Таврійські ігри» та ін.
Найбільшпримітним явищем музичної культури України кінця XX ст. став фестиваль«Червона рута». Весь тягар творчого процесу щодо створеннянаціонального стилю поп-музики взяла на себе дирекція цього фестивалю. Вона, посуті, стала лабораторією, своєрідною школою, де вироблялася сама концепціяформування національного стилю в українській поп-музиці із залученням до неїдосвіду академічної музичної культури та традицій.
Зуспіхом пройшов у Каховці влітку 2000 р. IX Міжнародний фестиваль«Таврійські ігри». У ньому взяли участь Алла Пугачова, ОлександрПономарьов, Наталка Могилевська, Юрій Юрченко, групи «Земфіра»,«Ляпис Трубецкой», «Грін Грей», «Океан Ельзи»,«Скрябін», «Лакмус», «Друга Ріка», «ТНМКонґо», «Игрушки», «Росава» та ін.
Зовсімнедавно з'явився в Україні фестиваль «Шлягер», який представивграндіозний проект «Шлягер XX ст.», в якому взяли участь Д. Гнатюк,М. Мозговий, Шопович, Р. Кириченко, В. Зінкевич, П. Дворський, Н. Матвієнко, Т.Летриненко, В. Павлік, Т. Повалій, І. Сказіна та ін.
Аналіздосягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має нині чимало яскравихзразків національного стилю в різних жанрах масової музики (козацька й кантоваавторська пісня, думний рок, поліський магічно-закликальний поп, коломийковийреп), які вже вийшли на світовий рівень.
Процесинаціонального відродження зумовили подальший розвиток народної творчості,зростання потягу до обрядових, звичаєвих традицій. На кінець 1990-х рр. вУкраїні функціонувало понад 18 тис. фольклорних ансамблів. Для відтворення тазбереження фольклорної спадщини українського народу було започатковано низкукультурно-мистецьких акцій: Міжнародний фестиваль українського фольклору«Берегиня», народні свята «Сорочинський ярмарок»,«Поліське літо з фольклором», «Коляда» тощо.
Зуспіхом пройшов у 1999 р. Всеукраїнський огляд народної творчості. Оглядпроходив у три тури, які включали виступи у сільських закладах культури, школахестетичного виховання, народних домах, будинках «Просвіта», звітнірайонні та міські огляди, заключний концерт в обласному центрі та звіт у Києві.В заходах огляду брали участь колективи незалежно від відомчої належності, безвікових, національних та будь-яких інших обмежень.
Проведенняогляду допомогло багатьом колективам та закладам культури в поліпшенні їхньогоматеріально-технічного стану, пожвавило культурне життя в регіонах істимулювало створення нових колективів, започаткування нових творчо-мистецькихакцій. Десятки свят, фестивалів, конкурсів провадилися в областях і районахуперше, десятки творів були написані спеціально до огляду й також виконувалисявперше.
Чималозусиль до відродження традиційної народної культури докладала Харківськаобласна державна адміністрація, про що свідчать проведені там міжнародніфестивалі традиційної народної культури «Покуть», дитячої народноїтворчості «Зелен світ». Заслуговує на увагу робота фольклорноїекспедиції «Муравський шлях», яка вивчає, фіксує й відтворює фольклорСлобожанщини.
Визначнимиподіями мистецького життя України 1997 р. стали Всеукраїнське святокобзарського мистецтва у Каневі, конкурс молодих виконавців українськоїестрадної пісні ім. В. Івасюка в Чернівцях, фестивалі «Зірки світовогобалету» в Донецьку, «Чумацький шлях» в Автономній РеспубліціКрим, «Лесині джерела» в Новоград-Волинському.
Творчіколективи з успіхом репрезентували українське мистецтво як в Україні, так і закордоном, беручи участь у міжнародних фестивалях та конкурсах. Зокрема,Ансамбль українського фольклору «Берегиня» у 1998 р. брав участь уМіжнародному фольклорному фестивалі в Голландії, Державна чоловіча хоровакапела України ім. Л. Ревуцького – у міжнародних хорових фестивалях в Італії таАнглії, Ансамбль солістів «Благовість» Галереї мистецтв«Лавра» – у Міжнародному хоровому конкурсі в Ірландії, де здобувГран-прі. Український фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина»здійснив гастрольні поїздки до Голландії та Словенії, а камерний хор«Київ» – до Німеччини, Великобританії та Данії, що засвідчило високийтворчий потенціал і авторитет музичної культури України.
Восени2000 р. вже вчетверте в Україні проходив Міжнародний фестиваль «ВолодимирКрайнєв запрошує», організований фондом В. Крайнєва та Центром сприянняміжнародній співпраці «Сенс», створеним американським подружжям –вихідцями з України. У фестивалі взяли участь усесвітньо відомий піаніст,професор Вищої школи музики й театру В. Крайнєв, піаніст-віртуоз П. Годар,професор вищої школи в Парижі й Цюриху за класом органу Ж. Гію та ін.
Структурнізміни, що відбувалися в системі концертної діяльності, давали позитивнірезультати. Зокрема, було створено низку колективів, які швидко здобуливизнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармоніїУкраїни, ансамбль «Київські солісти», камерний оркестр у Черкасах,камерний хор у Чернігові. У грудні 1990 р. був заснований муніципальнийкамерний хор «Київ», який швидко здобув світове визнання. В йогопрограмах – національна та зарубіжна музика середньовіччя, ренесансу, бароко,класицизму, романтизму та сучасності. Вийшли в світ 12 компакт-дисків іззаписами національної та зарубіжної музики.
Понад250 творів виконав після свого заснування у 1994 р. камерний хор«Хрещатик». У творчому доробку колективу – акапельна музика сучаснихукраїнських та зарубіжних композиторів, маловідомі твори стародавніх авторів,народні пісні в обробці композиторів-класиків та сучасних митців, багатапрограма української духовної музики.
Духовнамузика православної Церкви посідає велике місце і в програмах камерного хору«Воскресіння», створеного у 1991 р. як Архієрейський хорКафедрального Свято-Воскресенського собору м. Рівне. У виконанні хору звучатьтвори Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, К. Стеценка, М.Леонтовича, О. Кошиця, С. Рахманінова, П. Чайковського, П. Леснокова, О.Тречанінова та ін. У репертуарі колективу є твори західноєвропейської класики.Але особлива увага зосереджена на відродженні давніх музичних пластів вавтентичному виконанні – розспіви Києво-Печерської лаври, острозький розспів.
Гордістюукраїнського мистецтва є Національний заслужений академічний симфонічнийоркестр України, Національний заслужений академічний український народний хорім. Г. Верьовки, хор ім. П. Майбороди Національної радіомовної компаніїУкраїни, Державна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького, Національназаслужена академічна капела України «Думка», яка відіграє ниніпровідну роль у хоровому мистецтві, визначає його критерії не тільки в українському,а й у світовому масштабі.
3.Український театр в системі національної культури
Протягомостаннього десятиріччя умови творчої свободи значно розширили стильові татематичні межі в театральному мистецтві. Йшли інтенсивні пошуки найефективнішихорганізаційно-творчих і економічних структур, утверджувалася творчасамостійність художніх колективів. У 1992 р. в Україні було понад 120театрів-студій з професійним та напівпрофесійним творчим складом. Однак ринковівідносини підкосили чимало з них, насамперед тих, що не спромоглися виробитивласних чітких художніх принципів і не витримали конкуренції. Показовим єприклад київських незалежних театрів, які протягом 1992-1994 рр. майже всі абоприпинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.
Внаслідокнадання бюджетного статусу низці нововиниклих театрів у 1990-і рр. помітнорозширилася мережа державних театрів. Нині в Україні діють 99 державнихтеатрів, серед яких драматичні, музично-драматичні, музичні театри юногоглядача, театри ляльок системи Міністерства. Немало нових вистав державнихтеатральних колективів були помітними мистецькими подіями, якими стали,зокрема, прем'єри 1994 р. «Талан» М. Старицького в Національномудраматичному театрі ім. І.Франка, "Ісус, син Бога живого" В. Босовичау Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької, «СадГетсиманський» І. Багряного в Івано-Франківському музично-драматичномутеатрі, «Марія Тюдор» за В. Гюго в Житомирському театрі ім. І. Кочерги,«Біла троянда» Б. Юнгера в Черкаському театрі ім… Т. Шевченка,«За двома зайцями» М. Старицького в Коломийському театрі та ін. Лишеу 1996 р. в театрах країни відбулося кілька прем'єр: на малій сцені«Березіль» Харківського театру ім. Т.Г. Шевченка — «Трисестри» А. Лехова, у донецькому ім. Артема — «Учитель танців»Лопе де Вега, у львівському «Гаудеамусі» — «Слово на захистпрезидента» О. Столярова, в одеському ім. В. Василька — «Чорна смертьочах твоїх» за п'єсою «Циганка Аза» М. Старицького, в одеськомуТЮГу — «Острів скарбів» Р. Стівенсона.
Найпомітнішоюподією 1996 р., на думку театральних критиків, стали вистави Національногоакадемічного театру ім. І. Франка: «Мерлін, або Спустошена країна» якприклад дуже несуєтного й вимогливого погляду на сучасний світ;«Швейк» за Я. Гашеком як факт становлення комерційного театру вУкраїні; а також вистава Львівського молодіжного театру ім. Леся Курбаса«Апокрифи» за драматичними поемами Лесі Українки як приклад новоїмоделі, де синтезовано зразкові класичні форми театру з авангардною інтонацією.
Позитивноютенденцією сучасного театрального життя України стала поява низки цікавихмолодіжних вистав: «Игры на заднем дворе» Національного академічноготеатру російської драми ім. Лесі Українки, «Сон літньої ночі»Чернігівського облмуздрамтеатру, «Урок» Сіверськодонецького міськогодрамтеатру, «Марні зусилля кохання» Миколаївського українського муздрамтеатру,«Фея гіркого мигдалю» Донецького українського муздрамтеатру. Натеатральних підмостках з'явилася ціла плеяда молодих талановитих акторів: А.Мухарський та О. Батько (столичні національні театри), А. Романій, М. Кришталь(Донецьк), Нателла Абелєва (Чернігів), В. Пшеничний та Анжеліка Горб (КиївськийТЮГ). Заявили про себе й молоді режисери: Д. Богомазов, Д. Лазорко та Є. Курман(Київ), О. Александров (Сіверськодонецьк), а також драматурги: Н. Ворожбит, Н.Неждана, С. Щученко, М. Курочкін, О. Логребінська.
Традиційнимив Україні стали театральні фестивалі. У 1993 р. в Україні відбулися:Міжнародний фестиваль «Березіль-93» у Харкові, «Дні Чехова»в Ялті, «Херсонеські ігри-93» у Севастополі, «Різдвянамістерія» у Луцьку, «Прем'єри сезону» в Києві, Всеукраїнськіфестивалі театрів для дітей та юнацтва: «Створимо казку» вДніпропетровську та пам'яті В.С. Василька в Одесі.
Популярністюкористується Міждержавний фестиваль театрального мистецтва «Слов'янськітеатральні зустрічі». Проблеми активної інтеграції до європейськоготеатрального процесу у власному, окремо взятому просторі намагається розв'язатиМіжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля».Професіоналів кращих творчих колективів зазвичай збирають Міжнародний фестиваль«Зірки світового балету», Міжнародний конкурс артистів балету ім. С.Лифаря, Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев». Тридцятьроків поспіль на Кіровоградщині, батьківщині театру корифеїв, провадитьсявелелюдне театральне свято «Вересневі самоцвіти».
Славоютеатральних користуються Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернівці, Запоріжжя,Одеса й Чернігів. «Театральною столицею» по праву вважається Київ. У1990-і рр. в системі Головного управління культури міста працювало 18 театрівміського та 4 районного підпорядкування, театрально-ґастрольне підприємство«Театральна агенція», Центр сучасної експериментальної драматургії.Найбільше прем'єр відбувалось у Молодіжному театрі, Театрі юного глядача,Театральному осередку «Бенефіс», Театрі драми та комедії.
Явищемтеатрального життя стали постановки нових вистав у Молодому театрі –«Синій автомобіль» Я. Стельмаха, Театрі драми та комедії –«Рогоносець» Ф. Краммелінка та «Ты, которого любит душа моя»Н. Птушкіної, Театрі маріонеток – «Золоте курча» В.Орлова, Театріоперети «Порії і Бесс» Дж. Гершвіна, Експериментальному театрі –«Голомоза співачка» Е. Йонеско.
Затворами українських авторів здійснено постановки вистав у Театрі юного глядача– «Ніч на полонині» О. Олеся, у Театральному осередку«Бенефіс» – «Лісова пісня» Лесі Українки, у Молодому театрі– «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Популярністю углядачів користувалися вистави за творами сучасних українських авторів –«Синій автомобіль» Я. Стельмаха та «Віват, карнавал!» О.Вратарьова в Молодому театрі-студії, «Повчання і пророцтва І. Шведова»– у Театрі історичного портрета.
Активнимбуло в 1990-і рр. театральне життя Львова. Серед його високопрофесійнихколективів помітно виділялася Львівська опера, яка в 2000 р. відзначила свійвіковий ювілей. У його репертуарі – 30 оперних і балетних спектаклів. Це опери«Богема», «Сільська честь», «Украдене щастя»,«Богдан Хмельницький», «Тарас Бульба», низка балетнихпостановок.
Театриіснують поки що переважно за рахунок державного бюджету, який є нині вкрайнедостатнім. Багато театрів України погано оснащені з технічного боку. Окремітеатри закриті, інші – от-от припинять діяльність. У низці регіонів, попринаявність подвійного підпорядкування, кадрові питання вирішувалися безузгодження з галузевими управліннями Міністерства культури та мистецтв, щопризвело до цілого ряду недоречностей, а то й конфліктних ситуацій. Необхідніструктурні зміни на місцях подекуди провадилися поспішно, без урахування думкифахівців.
Поступовов нових умовах в сфері театрального мистецтва стали з'являтися меценати таспонсори. У 2000 р. у Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка з'явився Генеральний спонсор – банк «Аваль». Банк зобов'язавсящоквартально виділяти кошти для оновлення репертуару театру на основіспонсорської допомоги (100 тис. гривень щороку). У рамках співробітництва«Аваль» братиме участь в інвестуванні культурних програм, установитьтри іменні стипендії для ветеранів театру, завершить будівництво малої сцени. Єбажаючі вкладати гроші в Національну оперу України, телеканал«Культура», однак гальмує справу законодавча база – брак законів прогастрольну діяльність, про неприбуткові організації, про меценатство та культуру.
Попривеликі економічні труднощі, театр в Україні користується сьогодні великоюпопулярністю у публіки. На приблизно 40 тис. щорічних виставах буває близько 20млн. глядачів. Улюбленими акторами залишаються А. Роговцева, Б. Ступка, Ф.Стригун, Б. Бенюк, І. Гаврилюк, О. Задніпровський, О. Сердюк, А. Хостікоєв таін.
Розвитоктеатрального мистецтва 1990-х рр. пов'язаний із новаторською діяльністю такихрежисерів, як І. Борис, Р.Віктюк, який своєю творчістю здобув світове визнанняй славу, С. Данченко, А. Бабенко, Е. Митницький, М. Резнікович, І. Молостова,М. Равицький, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, М. Яремків, В. Кучинський, А.Жолдак та ін.
Найгострішоюсеред проблем сучасного українського театрального мистецтва є зниженняпрестижності акторської професії як такої через низьку заробітну плату,соціальну незахищеність та побутову невлаштованість, що негативно позначаєтьсяна якісному складі творчих колективів. Нині середній вік театральних трупУкраїни перевищує всі світові нормативи. А в деяких областях країни трупитеатрів останніми роками зовсім не поповнюються молоддю.
Прокризову ситуацію з творчою молоддю в українських театрах свідчить і її високакадрова плинність. За 1997-1999 рр. в театри прийшло 20% молоді (від загальноїкількості творчих працівників), за той же час 15% покинуло театри. Знижуєтьсяякісний склад молодого театрального поповнення. Попри регулярність випусківмолодих акторів, лише п'ята частина молоді має вищу спеціальну освіту, інші –випускники театрального училища, різних студій при музичних училищах, училищахмистецтв та учасники художньої самодіяльності.
Гостроюзалишається проблема молодої режисури. Останнім часом різко знизилася кількістьмолодих режисерів, які закріплюються на посадах чергових. При цьому штатрежисури у багатьох театрах тривалий час залишається неукомплектованим, асередній вік «штатної» української режисури становить 55 років.Повільно впроваджуються контрактні умови праці. В середньому по Україні близько80% акторів перебувають у штаті й лише 15% — на контракті чи інших умовахоплати праці.
Зважаючина ці проблеми, в державі здійснюється низка заходів, спрямованих на вихідтеатральної справи зі скрутного становища. Зокрема, забезпечується перехідтеатральних організацій на господарювання в нових умовах, розширюється їхнятворча та фінансово-економічна самостійність, стимулюється пошук позабюджетнихформ фінансування, вдосконалюється система формування творчих колективів тощо.Водночас шляхом здійснення цільових державних замовлень, підтримки окремихмистецьких проектів цілеспрямовано здійснюються заходи щодо підвищенняпрофесійної майстерності, формування репертуару творчих колективів задляповного репрезентування в ньому вершинних надбань світової та національноїкультур, кращих творів сучасних авторів, інтеграції у світовий культурнийпростір. З 2000 р. оголошено дворічний Всеукраїнський огляд роботи театрів ізтворчою молоддю. На базі малої сцени Київського молодого театру створено Центрмолодої української драматургі.
Розвиваєтьсяв Україні й циркове мистецтво. Нині в ньому зайнято 2,5 тис. працівників,зокрема майже 750 – творчо-артистичного складу. На основі «Комплексноїпрограми розвитку національного циркового мистецтва в Україні на 1996-2000роки» в державі здійснено кардинальну перебудову системи управління цирковоюгалуззю. Нові творчі функції покладено на державне підприємство «Державнациркова компанія України», затверджено нові статути всіх 15 державнихциркових підприємств і організацій. Формується нормативно-правова база галузі.
Цирктрадиційно користується популярністю у глядачів. Так, протягом 1996-1999 рр.цирковими підприємствами України проведено майже 13 тис. вистав, які відвідали7 млн. глядачів. Здійснено 800 вистав за кордоном. Для поглиблення творчогоспівробітництва із зарубіжними країнами підписано угоди з цирковимиорганізаціями Росії, Казахстану, Білорусі, Грузії, Молдови та ін. 115українських артистів цирку виступали у США, Мексиці, Швейцарії, Китаї,Туреччині, Єгипті тощо. У 1997 р. проведено 1-й Всеукраїнський фестивальциркового мистецтва «Молодий цирк України», в якому взяло участьпонад 100 аматорських колективів з різних регіонів України.
4.Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва
Складніта неоднозначні процеси спостерігалися в царині українського кіномистецтва. У1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудіяхудожніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів,Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематикаУкраїни, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботуНаціональний центр Олександра Довженка.
Гіднийвнесок в українське кіномистецтво зробили режисери Р. Балаян, К. Муратова, В.Криштофович, М. Бєліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. і О.Сумські, С. Олексенко, Р. Недашківська, Б. Брондуков. Упродовж тривалого часу внас розвивалося надзвичайно цікаве неігрове кіно. У царині науково-популярногота хронікально-документального кіно відомі імена Ф. Соболєва, І. Грачова, Є.Григоровича, П. Зінов'єва. Міжнародне визнання здобула українська школамультиплікаційного кіно (В. Дахно, Н.Василенко, В. Гончаров, І. Лазарчук, Д.Леркаський та ін.).
З1991 р. кінематограф України був спрямований на вільний ринок. Художник одержавсвободу творчості, але ту свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, атому Україна, в якій ще 16 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та500 неігрових, перетворилася на країну, де за підтримки держави та за її участюстали виробляти вдесятеро менше фільмів. Так в 1995 році на екрани України випущенолише 6 повнометражних художніх кінокартин, 11 хронікально-документальнихфільмів, 13 випусків кіножурналів, а також 5 анімаційних фільмів. 44кінострічки випущено Національною кінематикою на замовлення міністерств івідомств України в рамках науково-просвітницької програми.
У1990-і рр. на екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми(«Казка», «За ніччю день іде»); В. Артеменка («Ой, нагорі калина», «Солдатські вдови», «З матір'ю насамоті»). У вересні 1997 р. в Парижі демонструвався кінофільм, якийпоказали на Каннському кінофестивалі, київського режисера В. Криштофовича«Приятель небіжчика». На Міжнародному фестивалі авторського фільму вБелграді (Югославія) у 1998 р. був показаний фільм «Фучжоу»кінорежисера М. Іллєнка. Картина була відзначена дипломом «За видатнийфільм». Українська студія хронікально-документальних фільмів випустилафільм «Кольори часу» (режисер І. Шкляревський, оператор Шедужко). У1998 р. на екрани України вийшов документальний фільм Ю. Луканова «Трилюбові Степана Бандери».
У1993 р. розпочалася робота над кінотрилогією про Олега Ольжича – подвижникадуху, патріота. Через три роки побачив світ перший фільм трилогії«Ольжич», а 10 грудня 2000 р. відбулася прем'єра другого та третьогофільмів. Вони створені режисером А. Микульським за сценарієм Л. Череватенка наоснові численних документальних свідчень.
Фільми,створені на державних і незалежних кіностудіях України, брали участь укінофестивалях, реалізовувалися на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так,на кіноринку 46 Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. булопредставлено вісім фільмів, створених на українських кіностудіях, зокрема«Фучжоу» М. Іллєнка, «Кисневий голод» А. Дончика,«Останній бункер» та «Геллі й Нок» В.Іллєнка. Значноюподією фестивалю стала світова прем'єра фільму О. Довженка «Прощавай,Америка!», який він знімав на «Мосфільмі» на початку 1950-х рр.
Традиційнимистали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль «Молодість»,започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентськихфільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнароднийфестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного родукінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованоїкіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показувалирежисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О.Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На «Молодості»нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського(«Майстер», 1977), С. Буковського («Марш-кидок», 1985), О.Роднянського («Стомлені міста», 1988), з іменем яких пов'язано злетукраїнського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.
Найкращимукраїнським фільмом 1998 р. на ХХVІІІ-у Міжнародному кінофестивалі визнанохудожній фільм «Дві Юлії», знятий кінорежисером О. Дем'яненко. Фільмвідзначено щорічною премією «Арсенал». Фестиваль надав можливістькиянам і гостям столиці ширше познайомитись із кращими стрічками світовогокіномистецтва.
Восени2000 р. відбувся ХХХ-й Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютнихфільмів «Молодість», який відкрився фільмом Л. Осики «Каміннийхрест» (відреставрована копія з англійськими субтитрами), який є яскравоюкінометафорою українського життя. Фестивалем було запропоновано великупозаконкурсну програму – ретроспективи майстрів світового кіно (Л.Осики, Р.Брессона, Д. Ліна, М. Лауелла та Е. Лрессбурґера, Ф. Озона та інш.). Уперше закілька останніх років у найвагомішій частині програми – конкурсі повнометражнихфільмів – був представлений український фільм «Мийник автомобілів» В.Тихого.
Останнімчасом у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю «Молодість»беруть участь фільми з понад 30-ти країн світу, в інформаційному блоцідемонструються ретроспективи картин окремих кіношкіл та міжнародних фестивалів.На «Молодості» почали свою фестивальну одіссею такі відомі теперрежисери, як Д. Бойл (Великобританія), Ф. Озон (Франція), Т. Тіквер та Г. Маугг(Німеччина), Д. Євстигнєєв (Росія), Е. 3онка (Франція).
КінопрокатУкраїни в 1990-і рр. зазнав серйозних втрат. Кінотвори нерідко ставалинедоступними глядачеві через його низьку купівельну спроможність; із-зазначного скорочення відвідування кінотеатрів кінопоказ став зовсімнерентабельним. Останніми роками, внаслідок численних реорганізацій, українськадержавна кінематографія фактично втратила кінопромисловість, а з 1991 р. – йкінопрокат та кіномережу, які перейшли у підпорядкування місцевих органів владияк комунальна власність. Так відплив глядачів, високі комунальні платежіпризвели до скорочення чи повного згортання кінопоказу, особливо в сільськіймісцевості. Пропозиції Міністерства культури та мистецтв України щодо структуриуправління та державної підтримки кіномережі й кінопрокату на місцях булипроігноровані. Це зумовило різке скорочення сільської кіномережі, особливо уВінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській та Харківськійобластях.
Наприкінці1990-х рр. лише 2-3% міських кінотеатрів могли функціонувати за рахунокнадходжень від кінопоказу. Різке зменшення доходів від кінопоказу призвело дотого, що державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати новіфільми.
Неменш важливими були проблеми, пов'язані з приватизацією. Приватизація підприємствкінопрокату та кінотеатрів призвела до ліквідації їхньої діяльності щодокінообслуговування населення, як це сталося, зокрема, в Дніпропетровськійобласті, де було приватизовано державне підприємство«Кіновідеопрокат».
Нинів Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міськихкінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київськакопіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухваленорішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляютьсязаконодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національноїкінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова КабінетуМіністрів України «Про структурну перебудову в галузікінематографії», яка сприяла вдосконаленню структури державного управліннякіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження тадемонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів – центріввітчизняного кіномистецтва – та нових форм показу.
Алепопри все кіномистецтво все ще цікавить публіку. Досвід «Кінопалацу»,«Жовтня», «Кінопанорами», «Дружби» – кінотеатрів,де встановлено сучасне обладнання, де створено більшою чи меншою міроюкомфортні умови, – свідчить про любов глядачів до цього виду мистецтва, а такожпро те, що з економічною стабільністю публіка повернеться до кінотеатрів.Сучасне вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври. Однак навіть незовсім вдалі фільми (прикладом є «Роксолана» Б. Небієрідзе таостанній витвір М. Засєєва-Руденка – «Чорна рада») дивляться. Значнийуспіх здобув фільм А. Матешка «День народження Буржуя». Запущено увиробництво вражаючий за розмахом та бюджетом проект Ю. Іллєнка під робочоюназвою «Молитва за гетьмана Мазепу».
Кіномистецтвонині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегковитримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічнікінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебаченняпереманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі заглядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів здорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодніна екранах України понад 90% фільмів – американські картини й тільки 0,3% – українські.
Отже,підсумовуючи розвиток художньої культури сучасної України, можна виділитикілька важливих тез. По-перше, сучасна українська національна художня культураспирається на багатовікову історичну традицію. 90-ті рр. ХХ ст. стали періодомповернення забутих культурно-духовних цінностей із забуття, відновлення іменукраїнських письменників, митців, художників, мовознавців, кінорежисерів,композиторів, діячів освіти та науки.
По-друге,тривалі періоди розвитку української культури в умовах бездержавності визначилиз одного боку, незавершеність, неповноту її структури, але з іншого –забезпечили її демократизм, орієнтацію на демократичні, народні цінностісуспільства. Період незалежності України в цьому плані був надзвичайноважливим, оскільки саме завдяки досягненню самостійності держави, вдалосьвивільнити творчу енергію української національної інтелігенції, спрямувати їїна відновлення національних традицій української художньої культури, очиститиїї від радянських канонів та зразків.
По-третє,культурний плюралізм періоду незалежної України дав змогу не тільки ознайомитиширокий загал із цінностями та шедеврами світової культури та стимулюватитворчість вітчизняних митців, а й створив умови для проникнення у духовну сферумасової культури. Пропагуючи насилля, антигуманність, меншовартість, вона вумовах фактичної відсутності стійкого національного культурного імунітетустановить серйозну загрозу для суспільства. Сьогодні ми спостерігаємо цікавийхудожній феномен: співіснування переважно високо духовної культури, пов’язаноюз національними традиціями та академічною спрямованістю та масової, яказаволоділа досить суттєвою аудиторією сучасних українців.
Проте,знаходячи підтримку сучасної української політичної еліти, небайдужоїукраїнської громадськості, на початку третього тисячоліття українська художнякультура постала як цілісна система у своєму національному багатстві йбагатоманітності, незважаючи на цілу низку несприятливих умов та певнуматеріальну скруту. На черзі стоїть сьогодні питання про остаточне утвердженняукраїнської мови як культурно-духовної та державної першооснови, яка бгармонійно розвивалася з російською та мовами національних меншин. Оскількимова є кодом і ключем кожної національної культури, то перспективи розвиткусучасної української духовності мають ґрунтуватися саме на мовно-освітньому тахудожньому вихованню. Живопис, театр, кіно, скульптура, архітектура останньогодесятиріччя XX ст. та початку ХХІ ст. демонструє величезне розмаїття образнихсистем. Вибір пластичної мови відповідає як індивідуальним вимогам, так івтілює провідні національні архетипи та особливості. У сучасне мистецтво,театр, музику ввійшло нове покоління молоді, достатньо мудрої, яке знає ціну тазначення творчості. Ці митці говорять сучасною українською художньою мовою,їхній мистецький доробок специфічний, породжений внутрішнім культурнимконтекстом, без якого вони не можуть бути до кінця розкритими і почутими. Афакт комунікації вітчизняного та зарубіжного мистецтва видається симптомомнормалізації художньої ситуації на сучасному етапі.
Висновки
Отже,попри всі соціально-економічні труднощі, українське мистецтво живе й набираєсили як уособлення національної духовності та менталітету. Немало талановитихукраїнських художників, які працюють в Україні чи за її межами, знані в світі йдостойно репрезентують мистецтво свого народу. А сучасне українське необарокове(постмодерністське) мистецтво розробляє ті ж самі теми, проблеми, що й сучасніхудожники Заходу, використовує ідентичні прийоми, залишаючись у межах національнихособливостей, архетипів, та традицій.
Незважаючина економічні труднощі 90-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст. стали періодомвідродження національної музичної творчості в Україні, пов’язаного з розвиткомсучасної української пісні, плідною працею вітчизняних композиторів, пісеннимифестивалями. Найбільшого значення для підвищення популярності українськоїмузики мав український фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червонарута». В сучасній Україні активно формується професійне коло вітчизнянихмузикантів і артистів, виконавців української пісні, які завойовують світмелодичністю та яскравістю українського слова.
Періоднезалежності став етапом відродження українського театрального мистецтва.Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів,більшість музично-драматичних театральних установ Сходу і Півдня Україна булидвомовними. До цього слід додати також падіння престижу професії актора,режисера, драматурга. Тільки за умов свободи слова та вільного розвиткуукраїнського суспільства, відбулось становлення вільного театру, що виховуєновий тип актора та глядача. Вже на сучасному етапі здійснюється низкаталановитих постановок, які увійшли до скарбниці театрального мистецтва.Розвиток українського театру пов’язаний з новаторською діяльністю такихрежисерів, як А. Жолдак, Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, В. Петров, С. Мойсеєв.Значення театрального мистецтва в контексті національного поступу неабияке,оскільки саме сучасний український театр у своїх найактивніших шуканнях виробляєі пропагує різні варіанти взаємопроникнення життя в його найрізноманітнішихсферах і проблемах, актуалізує духовний пошук національної ідентичності таздійснює творчий провід у розвитку всієї української культури періодусучасності.
Списоклітератури
1. Академія музичної еліти України: історіята сучасність/Авт.-упор. А.П. Лащенко та інш.- К.: Музична Україна, 2004. – 560с.
2. Барка В. Проблеми синтезу традицій іноваторства в розвитку культури і мистецтва України // Народна творчість таетнографія. – 2004. — № 4. – С. 52-60.
3. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історіякультури України: Навч. посіб.- Вид. 2-е допов.- К.: МАУП, 2001. – 256 с.
4. Дзюба І. Деякі проблеми і перспективиукраїнської культури // Науковий світ – 2002. — № 11. – С. 4-5.
5. Єнтіс Л. Культура і мистецтво в ринковихвідносинах // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 19-23.
6. Історія світової та української культури/ В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. – К.: Літера ЛТД, 2005. –464 с.
7. Кілесо С.К. Києво-Печерська Лавра.- К.:Техніка, 2003. – 200 с.
8. Кордон М.В. Українська та зарубіжнакультура: Курс лекцій. — К.: Цикл, 2005. – 584 с.
9. Мистецтво України: Бібліографічнийдовідник /За ред. А.В.Кудрицького. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — 700с.
10. Новітня історія України (1900-2000) /А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М.Литвин та ін. – К.: Вища школа, 2002. – 714 с.
11. Пасічний А.М. Образотворче мистецтво:Словник-довідник.- Тернопіль: Навч. книга – Богдан, 2005. – 216 с.
12. Сікорська І. Ренесанс духовної музики:погляд творців і виконавців // Українська культура. – 2000. — № 1. – С. 12-14.
13. Український театр ХХ століття. – К.:ЛДЛ, 2003. – 512 с.