ЛЕКЦІЯУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVII – XVIII СТОЛІТТЯХ
План
1.Соціально-культурна ситуація на українських землях в епоху бароко. Іван Мазепау творенні культури
2. Освіта. Києво–Могилянськаакадемія – культурно-освітній центр
3.Антропологічнаспрямованість Григорія Сковороди
4.Художнялітература. Козацькі літописи – перехід до власне історичної науки
5.Розквітстилю «козацького бароко» в архітектурі
6.Живопис.Еволюція від бароко до рококо, від рококо до класицизму
7.Музичнакультура
1. Соціально-культурна ситуаціяна українських землях. Іван Мазепа у творенні культури
Другаполовина XVII -XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичномужитті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну рол ь в історіїУкраїни. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося наближеннябурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Корсунемі Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку,яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у1654 р. укладає з ним Переяславський договір,за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійноїдержави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками.
Під часРуїни (1657-1687) культур-но-національна еліта пережила певне розчарування у козацтвіяк надійній підпорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на козацтвоз метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістюі обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі досвого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культурияк шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доброго. Уцілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваногоззовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводитисамостійну політику, постійного переписування Переяславських статей,підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнськихзаходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болючесприймалися «закликання» до українських міст московських воєвод гетьманомІ. Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І. Самойловича суперечномунормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуваннюКиївської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалисяпроцеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечилиінтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршеннякультурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізаціїі партикуляризації культурного руху.
Відноснепокращення культурної ситуації відбулося лише за гетьмануванняІвана Мазепи (1687-1709). Хочу зупинитисядетальніше на постаті цього гетьмана. (Інформацію взято із статтіД.Наливайка «Мазепа в європейській літературі 18-19 ст.: історія та міф».З усіх діячів української історії найбільшийрозголос в Європі отримав, безперечно, гетьман Мазепа. Існує багатющий матеріал,який свідчить про велику популярність його в європейській літературі, історіографії,живописі, музиці, театральному мистецтві, «поп-арті» тощо. Цей матеріалдуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії — на історію Мазепита міф Мазепи, звичайно, з пам'ятками проміжного характеру. У біографії Мазепи є дві події, різномасштабні й різнозначущі,які, однак, виявилися однаково притягальними як для «високої культури»,так і для масової. Перша — це роман молодості із заміжньою жінкою. Згодом ця побутовапригода обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язанийпісля викриття зв'язку до спини дикого коня, нісся степами України та про його подальшевозвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тільки тому, що відбулася другаподія, масштабна й резонансна акція Мазепи — спроба звільнити Україну від російськогопанування за допомогою шведів і трагічна її розв'язка. На першій події засновуєтьсяміф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією — на другу), який творивсяв основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другій — історіографіята лише почасти література й мистецтво. Звичайно, між ними існували взаємозв'язкита взаємовпливи, що в різних формах і співвідношеннях проявляється в конкретнихявищах історії та художньої літератури.
Повідомлення про Мазепу та його дії з'являються на Заході вжена самому початку XVIII ст. у зв'язку з Північною війною,в якій бралоучасть очолюване ним українське козацьке військо. Особливо великий розголос на Заходівикликали дії Мазепи в 1708-1709 рр., його перехід на бік шведів і подальші драматичніподії. Вони висвітлювалися в часописах і «летючих листках» різних країн,у реляціях дипломатів і резидентів, а через певний час у публікаціях мемуарів, щоденників,листів очевидців та учасників подій і, нарешті, в історичних працях. В "ІсторіїКарла XII" Вольтер також розповів про незвичайну пригоду молодого Мазепи, яказгодом набула значного розголосу й популярності в літературі та мистецтві: «Віннародився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казиміра, при дворіякого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовнийзв'язок, що він мав із дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелівприв'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всічотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого відутоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і черезпевний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечилайому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукалацаря призначити Мазепу гетьманом».Ця легенда проМазепу зародилася в Польщі й, найімовірніше, була завезена до Франції з двором короляСтаніслава Лещинського, ставленика шведів, який після їх поразки змушений був емігрувати.Очевидно, виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідаєтьсяв кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польськоголітератора кінця XVII ст. Згідно з нею Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині,мав любовний зв'язок із дружиною одного шляхтича, був ним викритий і незвичайнопокараний: його прив'язали до спини коня й відпустили в поле. Але це був не дикийкінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи, ав його ж маєток, розташований неподалік. Мемуари Пассека опубліковані лише в 20-30-хроках XIX ст., а до того вони поширювалися в Польщі в списках. Вольтер роздобуводин із них, що належав Станіславу Лещинському, і той у листі підтвердив факти,які стосуються Мазепи.
Після цього Вольтер вмістив історію в книжці, внісши доповнення,яке виявилося надзвичайно істотним, — про дикого коня, який примчав Мазепу на берегиДніпра. Це доповнення зробило банальну історію з життя молодого Мазепи неймовірноюі водночас перевело її зі сфери побутової у сферу міфопоетичну. У свою чергу, міфопоетичнийпотенціал, що з'явився в розповіді, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон— у поемі «Мазепа».У сучасномулітературознавстві ця поема розглядається як твір, що започаткував «міф Мазепи», який згодомампліфікувався в численних інтерпретаціях і трансформаціях як елітарної, так і масовоїкультури.
Після1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бікКарла XII і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного,але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури напідпорядкованих Московському царству (з 1721 р. — Російській імперії) українськихземлях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурнихсил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чоговони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культуривласне української.
На Правобережжі,Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були щегіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасногоєвропейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністювтратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньоїдоби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайськоюугодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованихРечі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак уже в 1699р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархина землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніжмосковському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за однимпристають до унії. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися.Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань урізних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бутипредметом національної гордості українців.
Цілкомзрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опиняється в центріуваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, художників, музикантів,істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльністьвидатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні тасоціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життяукраїнського народу. У другій половиніXVIІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попереднійперіод. Триває розробка теоретико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегіїчитаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканняхсхіднослов'янських книжників цього періоду. Поетика, риторика та всі інші галузінауки і культури в XVII ст. розвивалися в Україні під значним впливом ідей Відродження,які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішимив європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язаніз утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом «бароко».
Принципововажливим є питання про те, чим було бароко: одним із напрямів літератури та мистецтваXVIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Одні вважають, що це напряму мистецтві, передусім в архітектурі, малярстві та літературі 16-18 століть,що бароко в архітектурі (особливо церковній) припадає на добу відродження. Йогоособливостями були подвоєння й потроєння колон і пілястрів, посилення гри світлай тіні, акцент на опуклих формах, ілюзорність перспективи. Характерними для барокобули не протиставлення, а взаємоперетинання протилежностей, зокрема тенденцій теоцентиризмута антропоцентризму, інтелектуалізму та сенсуалізму; ореслення плинності, мінливостіта позірності багатогранного довкілля; перехід одного явища в інше, у свою протилежність;парадоксальність рівнозначних понять бути і здаватися. Зразком такої практики євисловлення Кирила Транквіліона-Ставровецького: «Чудесне злучення – дух і плоть,смерть і життя» відображає синтетизм, взаємовиключних, тісно поєднуваних мотивів.Бароко стало періодом величних концепцій, пишних форм, птягу до надприродного іводночас земного, спіритуалізму та буйної фантазії, тенденцій до метаморфоз, поєднаннятрагічного і комічного, прекрасного і потворного, величного і низького. Кожна культурамала свою специфіку – для української було характерне пов’язування з пасіонарноюсилою козацтва та фольклором, зокрема зі сміховою культурою. Проте спільна ознакадля всіх літератур – це використання, наіть нанизування метафори як основного зображально-виражальногозасобу.
Деякідослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейськоїкультури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом барокоохопило всі сфери духовного житгя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику,архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формуванняі розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями.Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру,відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором.По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічнихвідповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури,мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічнихособливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному грунті. Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тількиу католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим,що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тимстилем, який охопив як латинську Європу, та і майже всі країни православно-слов'янськогокола — Україну, Росію, Білорусію, Сербію, а також Румунію, Молдавію і набув у кожнійз них значного розвитку.
Виникненнянового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах вінзалишався вираженням Відродження. Передусім, бароко намагалося дати відповідьна складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст.Динамізм мистецтва бароко зумовлювавсяйого схильністю до метафорично-алегоричного осмислення дійсності, до контрастіві антитез. Популярними формами художнього дослідження прихованих зв'язків різнихявищ довколишнього світу стають емблеми й консепти. В системі жанрівчільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєріднатеатралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративностіформи. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвомякої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської,іспанської, німецької тощо).
Українськомубароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: «високебароко», або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко);«середнє бароко» і «низове», або «народне бароко»,що розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. На грунті «низового бароко»виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільніінтермедії, а у XVIII ст. — бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповіданняі соціальна сатира. Детальніше з особливостями бароко можна познайомитись, опрацювавшикниги Вал. Шевчука «Муза роксоланська», де проаналізовано еволюцію національногобароко на різних його етапах (раннє, розвинуте, пізнє) та виявлено його генетичнийзв’язок із Ренесансом. Досліджували бароко Д.Наливайко, А.Макаров, В.Соболь та ін.2. Освіта. Києво-Могилянська академія – культурно-освітній центр
КінецьXVIІ-XVIIІ ст. в історії української культури, зокрема освіти, можна вважати якісноновим етапом. Час цей в історії освіти позначений переплетінням старого й нового,традицій і новацій, взаємопроникненням релігійного та світського джерел і, водночас,поступовим складанням окремих галузей спеціалізованої освіти — військової, технічної,медичної, духовної. Почала визначатися ступневість освіти — початкова, середня,виша. Це був період швидкого розвитку науки, просвітництва. Попри те, що гетьманивід часів Б. Хмельницького робили столицями різні полкові центри українських земель,основним центром культурного життя всієї України у цей період усе ж залишаєтьсяКиїв. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму,який з 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статусне було остаточно затверджено 1701 р. Визвольна війна, Руїна разюче відбилися настані освітніх процесів. На західноукраїнських землях уже в 1661 р. було заснованоЛьвівський університет, але він став центром полонізаціїзахідноукраїнського населення. Унійний рух, що початково передбачав збереження православноїобрядовості, постійно еволюціонує в бік переймання католицьких поглядів і звичаїв.Єзуїтські та уніатські колегії продовжували діяти у найбільших містах Правобережжята Західної України. В деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступовозанепадають. З другої половини XVIII ст. з'являютьсянові навчальні заклади -гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях.Але навчання і виховання в них мало ідеологічне спрямування.
СтудентиКиївської академії здебільшого йшли до війська, пожежі та військова руїна нищилишкільні будинки та надані маєтності. У 1666 р. московські урядовці безуспішнонамагалися зовсім закрити цей освітній заклад, оскільки вважали його осередкомнебезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х років XVII ст. починаєтьсяновий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає намежі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською. Навколоректорів Варлаама Ясинського та Йоасафа Кроковського формується новий культурнийосередок: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевицький,Лаврентій Горка, Гавриїл Бужинський, Гедеон Вишневський, Иоасаф Горленко (св. ЙоасафБілгородський), Феофілакт Лопатинський та ін. У стінах Академії відбуваються численніпублічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій- культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчальногороку. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих листків — такзваних тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії. Академія була щедрозабезпечена матеріально як з боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів.Професорів і студентів Академії серед багатьох інших українців постійно запрошуютьдо Росії, де вони стають піонерами західно-європейської просвіти й культури. Слов'яно-греко-латинськуакадемію в Москві у 1687 р. засновано за київським взірцем українськими вихованцямицієї вищої школи за проектом Симеона Полоцького, який з 1664 р. був вихователемцарської сім'ї. Випускники Академії стали провідниками українського впливу в Росії,який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього,літературного, мистецького і навіть побутового. * Серед багатьох прикладів власнепобутового впливу української культури на російську назвемо лише деякі з його проявів.Царським садівником 1666 р. призначено монаха з Межигірського монастиря, який завозитьз Києва сливи, виноград і груші. Звичай пити каву прийшов у Московію ще до ПетраІ разом з численними українськими переселенцями. Український годинникар Петро Висоцькийу 1673 р. зробив для царя двох іграшкових мідних левів, які могли рухатися і ричати.Українських ремісників-ковалів, шапошників, каретників, шевців, кахлярів, злотників,селітроварів тощо постійно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московськомудворі урядовцям було дозволено одягатися «по-малоросійському». Українськівпливи сягали далеко за межі столичного життя. Так, у виданому Архангельську в 1697р. короткому словничку для «негоціантів» (купців) російськими відповідникам,багатьох англійських слів виступають українські лексеми, навіть побажання «goodnight» перекладено як «добраніч».
Протев культурницькій діяльності Академії з'явилися й слабкі сторони, зумовлені окресленимивище негативними соціально-політичними чинниками і вираженими у певній інерційностій консерватизації навчального процесу. Наука в Академії ставала чим далі все більшвідірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної мірисхоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православноївіри, Академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічнимпитанням. В Академіїодночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й з Росії, Білорусії,Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання та виховання в ній ґрунтувалосяна ідеях християнського гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення роліосвіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами.Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років.Вчилися діти всіх станів: починаючи віл аристократів до дітей простих козаків іселян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні.
У нижчихграматичних класах вивчались слов'янська, українська книжна, грецька, латинськаі польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочаткунауки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська й українська булидопоміжними. Але згодом слов'яно-руський напрямок зміцнюється, що було пов'язаноз формуванням української національної держави, а потім входженням Українипід протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мовосвіти, науки і літератури, через численних представників української культури вРосії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російськоїлітературної мови. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні науковітвори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.
Але, нажаль, процеси подальшого
Зближеннякнижної мови із народно-розмовною в цей час загальмувалися, адже національні мовиостаточно формуються в самостійних державах Європи в інтересах стабільних і цілкомсформованих державних структур. Відомо, що саме у цей час у країнах Західної Європивнормовуються літературні національні мови. Однією з перших національних граматикбула французька «Загальна й раціональна граматика» (1660) академіків А.Арно і К.Лансло. Невдовзі конституюються й інші європейські мови, в тому числі йпольська. У розірваній на шматки Україні, жоден з яких не міг претендувати на рольсуверенної держави, для серйозної роботи в цьому напрямі фактично не було передумов.Можна сказати, що книжна українська мова у Гетьманщині продовжувала функціонуватирівно стільки часу, скільки було потрібно книжній російській мові для надолуженнясвого відставання, після чого російський уряд не бачив підстав церемонитися з автономістичнимивимогами українців, які в імперській системі цінностей не тільки не мали жодноїваги, але й дошкуляли як неприємна згадка про колишню культурну залежність від своїхпідданих.
Відтакуже з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземнімови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв'язків Росії з Західною"Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов, і Києво-Могилянськаакадемія чудово виконує цю функцію. Її випускники у ХVІІ-ХVІІІ ст. часто запрjшувалисяна роботу до Посольського приказу, до Колегії іноземних справ Росії, Малоросійськоїколегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерноюознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна,художня література, що зосереджувалась в Академії та приватних бібліотеках. Вчені,письменники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважнукількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російськоїімперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат1700-1762 рр. складався виключно з випускників Київської академії. Останній періодпіднесення в культурній діяльності Київської академії пов'язується з ім'ям митрополитаРафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурнийосередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, ПавлоКонюскевич, Гедеон Сломинський, Тихін Александрович, Георгій Кониський, СильвестрКулябка, Симон Тодорський та ін. У цей час оновлено будівлі Академії та реформованонавчальний процес. Академію почали називати Могиляно-Заборовською. У другій половиніXVIII ст. Академія заходами Катерини II поступово перетворюєтьсяна замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальноїбази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фальківський, якийзаймався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладавнизку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія, заснувавкультурний осередок «Вільне поетичне товариство».
На Лівобережжіблизьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові(1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Харківський колегіум претендував на визнанняйого академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусуакадемії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецькута італійську, а також історію, географію, малювання. Після закінчення навчанняв колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії танавчальних закладах Росії. В Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів.Усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії. Таким чином, централістична політика КатериниII поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотанняукраїнських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині,Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини II не знаходили.Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українськихстудентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі та Москві. Натомістьу Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було заведено «главния народнияучиліща», що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які всуперечсвоїй назві мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.
На серединуXVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобожанщині -129 початкових шкіл, які розміщувалисямайже в усіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової канцеляріїна території всіх полків були засновані школи. В Лубенській школі навчалося до 1000дітей. Досить високою була грамотністьсеред запорозьких козаків. Основний відсоток, найосвіченіших серед них давала ЗапорожжюКиївська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на Запорожжі. Найспритнішіз них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природнимрозумом, відігравали на Січі значну роль. На землях Війська Запорозького низовогобули школи, які поділялися на січові, монастирські і церковно-парафіяльні. У січовійшколі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ: тут були й полонені,ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запорожжя в середині XVIIIст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вониобирали зі свого середовища двох отаманів — одного для підлітків, одного для малолітніх.Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямихобов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайнівипадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирськаіснувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквоюблизько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозькогопоспільства у паланках по слободах, зимівниках і хуторах.3. Антропологічна спрямованістьГригорія Сковороди
Феноменальнимявищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794).Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку в сім'ї малоземельного козака. Навчавсяв Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капелив Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольської місії за кордоном(1750-1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнімучителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі,після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючита даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєюматір'ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любивцей край. Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником українськоїнаціональної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніминадбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку українськоїфілософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський та ін.). Філософія, на йогодумку, є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її «теоретичні»,пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, зякого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиціїСковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичнихпонять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.
Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним — ідеальним чи матеріальним)буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму(величного всесвіту, в якому «живе все народжене»); мікрокосмуабо людини; символічного світу або Біблії. У свою чергу, кожен із трьохсвітів є єдністю двох «натур»: «видимої» (зовнішньої) й «невидимої»(внутрішньої). Бог не є самою природою, а її «джерелом», «світлом»,«сонцем». Матерія вічна, проте вічність ця — лише похідна функція вічностібожественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне. «Світ оцейі всі світи… то тінь Божа», — писав Сковорода. Так само і мікрокосм, людина є єдністюдвох натур: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої» (справжньої,"істинної") людини. «Емпірична» людина, так само як і матерія,є тінню людини "істинної". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом,пасивно відтворюючи його структуру. Людина є активним моментом у гармонійній взаємодіїз великим світом, адже єством «внутрішньої» людини є Бог. Тому закликСковороди "пізнай себе" означає в нього пізнати Бога в собі, углибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнанняяк пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою головним чином в етико-естетичномуплані. Звідси характеристика людини як «безодні», а вмістилищемі виразником цієї безодні є людське серце. «Голова усього в людиніє серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина...».
Макрокосмі Людина можуть і мають перебувати у стані гармонійної взаємодії. Але ця гармоніявстановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато, і кожен можевіднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людиніза допомогою символічної системи посереднього між макрокосмом і мікрокосмом — третьогосвіту, світу символів, який для Сковороди уособлює Біблія. І тут також чітко виокремлюютьсядві «натури» — «видима»(предметна образність символу) й «невидима» (зміст, розшифруваннясенсу символу). Шлях до невидимої натури третього світу лежить через «розшифрування»символів натури «видимої». «Розшифрування» не є кабінетною теоретичноюпрацею, а охоплює всю сферу людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливоюзовнішністю життєвих реалій їх справжній, духовний (етичний, естетичний) сенс. Томуфілософія тлумачиться Сковородою як сутність самого життя, а не якась абстрактнатеорія чи схема.«Розшифровка»символіки третього світу має метою знайти відповідний («сродний»)спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибіржиттєвого шляху («сродної праці») дає можливість прожити справді щасливежиття. Головне джерело усіх людських бід — «несродність»обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку «сродної праці»).«Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Робите, для чого народжений...».
Пошукита вірний вибір «сродної праці», праці за покликанням, є дійсним вираженнямлюдини, її життєдіяльності і самоутвердження. У цьому плані принцип «пізнайсебе» має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певноговиду діяльності, свого покликання. Сковорода впевнений, що кожна людина має природнийнахил до певного виду діяльності. Така праця є бажаною і виконується з насолодою.І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце»,не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тодівона зазнає лиха і бід. «Несродна» праця — головне джерело великого нещастя.У творі «Алфавіт, або Буквар світу» Сковорода закликаєробити те, для чого народжений, «жити по натурі», за велінням Божим, тобтопо «сродності». А якщо ти «сродністю» своєю знехтував, пишефілософ, і «підеш за своїми примхами та сторонніми радниками, не забудьпопрощатися навіки з усією втіхою, хоч би ти сховався у розіі достатку, і, боячисьумерти тілом, почнеш терпіти щохвилинну душевну смерть».
Сковородавважав, що «сродність» і «несродність» праці відіграють важливуроль не тільки в чисто індивідуальному плані, а й мають велике соціальне значення— «щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє істиннежиття». Коли суспільство не забезпечує своїм людям умов для виявленняїх природних здібностей, то воно є нерозумним, спотвореним, у ньому багато бід ілиха: «Хто потворить і розтліває всіляку посаду? — Неспорідненість. Хтоумертвлює науки і мистецтва? — Неспорідненість. Хто обезчестив чин священичий тачернечий? — Неспорідненість. Вона кожному званню внутрішня отрута і вбивця».Як просвітник Сковорода вважав, що ідеальним може бути тільки такесуспільство, яке забезпечує людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти.Щастя, на думку мислителя, доступне всім, бо природа нікого не обділила.Головне — пізнати в собі «справжню людину», а звідси:самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу. Підкреслюючи, що благополуччялюдей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною»суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства,Сковорода бачить різницю між процесом праці та її результатами. Результатомпраці є продукт для споживання, і його основне призначення — просто підтримуванняжиття. Насолода від процесу споживання не може бути істинною насолодою,такою насолодою може бути сам процес «сродної» праці: «Прибутокне є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли це й утіха,то не для серця; утіху для серця матимеш у спорідненій праці...».
У планіконцепцїї «сродної» праці розглядає Сковорода і проблему рівності, висовуючисвою ідею «нерівної рівності». Він визначає тільки однунеминучу нерівність — нерівність здібності і покликання в одному і томуж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого маєприродне походження. В «Алфавіті...» він висловлює глибоку і діалектичнудумку в питанні про рівність, ілюструючи її в образній формі: «Бог подібнийдо багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об'єму. Надводограєм напис: „Неоднакова всім рівність“. Ллються з різних рурок рівніструмені у різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше,але тим однакова вона з більшою, що так само повна».Говорити ж про «рівну рівність»,на думку Сковороди, це значить говорити дурницю. "І що є дурнішим від рівноїрівності, яку дурні у світ ввести даремно намагаються?". Головною і найвищоюнаукою Сковорода вважав науку про людину та її щастя, називаючиїї «верховною наукою». Не заперечуючи ролі і значенняприродознавства і в той же час критикуючи перебільшення його ролі, філософ-гуманісту «Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті»писав: «Я наук не гуджу і хвалю найостанніше ремесло, однак те гідне огуди,що ми, сподіваючись на них, зневажаємо найвищу науку, до якої відчинено двері будь-якомучасові, країні чи станові, статі чи віку, адже щастя потрібне вам усім без винятку,чого, окрім нього, не можемо сказати про жодну науку».
Є у Сковородиі певні думки, уявлення про ідеальний суспільний устрій, про якийвін мріяв. Це його ідея «горнєй республіки», «духовної республіки»з ідеальними відносинами між людьми, з дійсно людським способом життя,з пануванням любові, рівності, справедливості, добра і багатьох інших моральнихякостей, які складають щастя людини, суспільства. Ці висловлювання Сковороди зустрічаютьсяв таких творах, як «Наркіс», «Асхань», «Розмова п'яти подорожніх...»,«Дружина Лотова», «Алфавіт...», "Ікона Алківіадська",«Потоп зміїний» та ін. Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лініїукраїнської світоглядної ментальністі — антеїзм (потенційна «сродність»Людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторнев своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійністьреальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії«серця») вперше набули завершеної форми. Філософські погляди та гуманістичніідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Садбожественных пісней» та «Басні Харковскіи»Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочувавдо добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитомувірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізнішеІ. Котляревський вклав в уста Возному в п'єсі «Наталка Полтавка».
Літературнітвори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини та її історії.«Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и ви-кресишь огонь у себя домаи не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня...»Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці КатериниII стати придворним філософом, відповівши жартом: «Мне моясвирель и овца дороже царского венца». Засновник Харківського університетуВ. Каразін писав про Сковороду: «Ми під козацьким чубом і в українській свитцімали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца». Мандрівний період видався для Сковородинайплодотворнішим. Майже всі свої кращі літературні та філософські праці створиввін у цей час. Писав їх старою українською мовою у формі діалогів і не призначавдо друку, а дарував своїм друзям і знайомим. Г. С. Сковорода привернув увагу багатьохдослідники", і варто зазначити, що останні наводять досить-таки суперечливі,навіть протилежні оцінки його життя, творчості і світогляду. Тим, хто не вважаві не вважає його філософом або називає його «псевдонародним філософом»(Г. Шпет), можна відповісти: Г. Сковорода своїми творами і своїм життям ствердивсвій оригінальний ідеал філософа. «Філософія,— на думку біографа М. Ковалинського,—оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан.
ТворчістьСковороди справила великий вплив на формування філософської думки Росії, і це призвелодо того, що багато російських дослідників історії філософії „привласнили“собі Сковороду, називаючи його „родоначальником російської філософії“.Але він був у першу чергу видатним мислителем України, мислителем, який вписав незгасаючусторінку в драматичний літопис українського народу. І проти спроб зрусифікуватийого є один простий, безсумнівний і ясний факт — Сковорода навчав в Україні, самеукраїнців. Навчав свій народ на своїй землі. Дійсно, він став пророком, який своїмзором охопив частину або й ціле людство, але був нерозривно зв'язаний з душею свогонароду. Старечими ногами, вимірюючи безмежні українські степи, від села до села,від хутора до хутора, він сповіщав свою правду людям, яким і присвятив до останкувсе своє життя. В цьому велич і повнота духу цього лицаря святої борні зі злом ітемрявою.4. Художня література. Козацькілітописи – перехід до власне історичної науки
Розвитоклітератури протягом другої половини XVII — першої половини XVIII ст. зумовленийпередусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого булапов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеноюдо Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископЛазар Баранович і якими опікувався гетьман І. Мазепа, входили талановиті письменникиі поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, ІоаникійГалятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький,Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський),Іоан Максимович (св. Іоан Тобольський), Антоній Стаховський та ін. Саме зачасів Мазепи розвивалася література „високого стилю“. Гетьманбув освіченою людиною, вихованою в європейському дусі. Жоден із гетьманів не володівтак добре пером, як він. Він мав неабиякий літературний хист, був талановитим поетом,автором популярної пісні: „Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть…“.Окрім того, Іван Мазепа був музикантом і грав на бандурі. Співавкозацькі думи, пісні, власні твори. Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчитьнаявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжкив ній були на різних мовах. Гетьман славився знанням багатьох іноземних мов. Крімукраїнськоїдобре володів польською, латинською, італійською, німецькою,більш-менш французькою, та, як свідчить сподвижник Мазепи Пилип Орлик „доситьміцно“ татарською. Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника.Його мовлення було багатим, красивим, але, як свідчать очевидці (французький дипломтЖан Балюз) він більше любив мовчати і слухати інших.
Однимз найплодючіших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський. Замолоду він уклав збірку проповідей „Ключ розуміння“з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) »Наукаальбо способ зложення казання", яка пережила три прижиттєві видання(1659, 1663, 1665). Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтськихпроповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, в другій частинівикладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавитислухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився такожнаписанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них — «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678) і «Фундаменти»(1683) — написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячиза межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу,по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання надправославними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Дватрактати — «Лебідь» (1679) і «Алькоран» (1683) -спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецькоїагресії. Проти іудаїзму написано велику книгу «Месія правдивий» (1669).Полемізував Галятовський також з протестантськими течіями («Софія премудрість»,1686) і неоязичницьким атеїзмом («Боги поганські», 1686). Великою популярністюкористувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса «Небоновоє» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676). Книжна українська моватворів Галятовського наближена до народнорозмовної. Усі великі твори І. Галятовського(близько 20) були надруковані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю,а деякі з них перекладені тогочасними російською, румунською та польською мовами.
Визначнимипредставниками ораторсько-проповідницької прози у другій половиніXVII ст. були також Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Мечдуховний», 1666 і «Труби словес проповідних»,1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідникомдоби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер,але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутовогоматеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденногожиття широких мас народу. А. Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша,на найважливіші богородичні свята, мала назву «Огородок Марії Богородиці»(1676, «огородок» — огороджений сад), друга — «Вінець Христов, зпроповідей недільних, аки з цвітов рожаних… сплетений» (1688). Характернимирисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальнихприкладів і порівнянь не тільки з давньої історії, а й сучасних йому подій, помітнарелігійна нетерпимість. Він також вірив у вплив комет та магів, які своїмичарами можуть заподіяти людям лихо. Радивиловський вводив у проповіді народні казкита приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.Досить значного розвитку набула і поезія. Її поступ стимулювавсявикладанням поетики в школах і колегіях. Спочатку поезію вважали лише наукою укладаннявіршів. Вільною творчістю поета, витвором його особистої уяви поезія в усьому світістала лише від початку доби романтизму, хоча своєрідне, властиве риторичній культуріуявлення про поетичне натхнення вже існувало з часів античності і було сприйнятеукраїнською культурою разом з ідеями Відродження. Це уявлення про мистецьке натхненняяк результат взаємодії високої ерудиції автора і його здатності до відтворення усталенихкультурною традицією взірцевих штампів робило поетичну творчість штучним витворомшколи й освіченості. Вчення про творчу фантазію відводило останній другорядну роль,підпорядковану меті зрозумілості та загальноприйнятості змісту. Вміння віршуватибуло звичайною ознакою риторичної освіченості, належності до суспільного прошаркуносіїв культури.
Віршування, за тогочасним розумінням, «мова богів», стає не тільки модою, а й обов'язкомучителів та учнів академій, де просто вчать писати вірші, в теорії й практиці, виховуючивправних версифікаторів. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до ЗО видіві жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія,трагедія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, дидактична, сатирична поезія і т.д.). Кожне шкільне свято, кожна цікава подія у шкільному житті, іменини ректора,професорів, приїзд визначного гостя — все це давало привід до складання віршів.Складаються поетичні традиції: регулярно проводяться літературні диспути, конкурсипоетичної майстерності з нагородженням кращих віршотворців лавровими вінками й званнямлавроносного поета. Формується київська поетична школа. Барокова пристрасть до геральдичноїпоезії доходить до того, що навіть Богові як «найвищому пану» вигадуютьгерб і пишуть похвали до нього (І. Галятовський). Нерідко автори користувалися всякимивишуканими бароковими формами курйозного вірша: акростихами (зперших літер рядків виходило ім'я), «раками» (рядки читалисяоднаково як зліва направо, так і справа наліво), «лунами» (другийрядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-візуальноїпоезії, (вірші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерункатощо). З такими віршами ходили студенти по будинках визначних міщан і виголошувалиїх у формі привітань, за що отримували дарунки". Найвизначнішим майстром усіхможливих різновидів курйозних віршів був І. Величковський, автордвох поетичних збірок «Зегар з полузегарком...» (1690,«зегар» — годинник) і «Млеко, од овці пастирю на-лежноє...»(1691). Курйозний формалізм барокової поезії не був простим штукарством,але способом пошуку нових виражальних засобів у межах риторичної поетичної традиції.Зміст курйозних віршів був досить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.
Але істотнізміни в суспільно-політичному житті, Визвольна війна, Руїна, вічні теми кохання,пошуки сенсу життя покликали до життя і справжніх поетів-ліриків. Виникає особливийліричний жанр так званої пісні свіцької, в якому українські поетияк Західної, так і Східної України давали вихід наболілим особистим почуттям (якінтимним, так і суспільним), причому нерідко мовою, максимально наближеною до народної.У зв'язку з цим деякі історики літератури навіть пропонували вважати часом початкунової української літератури не кінець XVIII, а кінець XVII ст. З'являються історичнівірші та сатири на суспільні теми. До них належать такі вірші, як «ВисипавсяХміль із міха» (про Богдана Хмельницького), «Ой, ріко Стиру, що Хмільза віру зробив напротив миру» (про битву під Берестечком). Виникає також цікавийжанр поетичної літературної «думи», в якому переосмислювалися буремніісторичні події доби. Одним із порівняно пізніх і найяскравіших зразків громадянськоїлірики є анонімна «Дума» («Всі покою щиро прагнуть...»), авторствоякої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі разом з піснею «Ой горетій чайці-небозі». У «Думі» яскраво змальовано суспільну ситуаціюперіоду Руїни. З гіркотою невідомий автор зазначає:
Немалюбові, немає згоди;
ОдЖовтої взявши Води
Презнезгоду всі пропали,
Самісебе звоювали!
Трагічністьситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацькихватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного пануванняпід його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатуєвласну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину:
Ясам бідний не здолаю,
Хібатілько заволаю:
Ей,панове єнерали,
Чомуж єсте так оспали?
Іви, панство полковники,
Безжадної політики,
Озьмітесявсі за руки,
Недопустіть горкой муки
Матцісвоїй більш терпіти!
Нутеврагів, нуте бити!
На жаль,такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописнихпоетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках.Деякі укладачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але частовстановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тількине підписували свої твори, а й не давали їм назви, обмежуючись підписом «Піснясвіцька». Частина авторів відома за акровіршами, в яких у стовпчикчитається ім'я та прізвище. В кінці XVIII ст. на західноукраїнських землях буловидано антологію «Богогласник», в якій поряд з релігійнимибули й ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутньоговеликого російського письменника Ф. Достоєвського, рід якого походив ізшляхетних волинських уніатських священиків. Демократичні традиції народного віршуваннянайяскравіше відбилися у творчості «мандрівного дяка» межі ХVІІ-ХVІІІст. Климентія «сина Зи-нов'єва», що становить собою чудомуцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарківтогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентійвмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.
Вже з1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількохвиданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументипро збитковість друкування іншими мовами (зокрема зросій-щеною церковнослов'янською).Спроби видавати українську літературу в обхід заборони жорстко каралисявеличезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня незмогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак в підпорядкованійРосії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня,яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видаватилітературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початковихпарафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українськогодруку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалисяі знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише тому, що багато читачів не знаходилиїм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань. Заборонаукраїнського книгодрукування болісно вдарила по розвитку української літератури.Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасноюросійською мовою, в якій, щоправда, до того вже назавжди закріпився великиймасив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, якізалишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гнатата Івана Максимовичів, М. Богдановича, О. Хмельницького, В. Капніста.Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтисяі поширювалися у списках.
Дуже цікавимз історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача генеральноїканцелярії Семена Дівовича «Разговор Вели-коросіис Малоросією» (1762), написаний майже цілком чистою російською мовоюз деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, * зацікавленоїу наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилосядавнє бачення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймалацаря як чергового сюзерена, якому козаки добровільно служили так само, як і російськедворянство. Цей сюзерен у творі не є репрезентантом «Великороси», вінстоїть ніби понад племінним поділом і нібито як вдячність за службу захищає і українськіінтереси. С. Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, томувідносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історіюз описами різних битв і уславленням гетьмана Б. Хмельницького твір Дівовича міститьі сатиричні замальовки, що висміюють малоосвічене і безкультурне російське дворянство,сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського.
Закоханістьу славне минуле України відбилася у спробах створити віршовану історію козацтва.Йдеться про «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожеких»,укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців відпершої особи, видно, що він — колишній запорожець і не збирається цього забувати.Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовськийна початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська АнтонГоловатий, який очолив переселення частини козаків на Кубань. З історичними віршамипереплітаються і сатиричні на тогочасну «злобу дня» — про скасування козацькоголаду, закріпачення селян або про заходи «посполитих» щодо здобуття дворянства(«Доказательства потомственні Хама Данила Кукси»). Найталановитішим протестнимтвором була «Ода на рабство» (1783) українського патріота грецького походженняВасиля Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядаєромантичний світогляд автора:
Впечальны мысли погруженный,
Пойду,от людства удалюсь
Нахолм, древами осененный,
Вгустую рощу уклонюсь,
Подмрачным мшистым дубом сяду.
Кудани обращу зеницу,
Омытуюпотоком слез,
Везде,как скорбную вдовицу,
Язрю мою отчизну днесь:
Исчезлисельские утехи,
Игриварезвость, пляски, смехи;
Веселыхпесней глас утих;
Златыенивы сиротеют;
Поля,леса, луга пустеют;
Кактуча, скорбь легла на них.
Так відреагувавзаможний український поміщик на закріпачення українських селян за указом КатериниII від З травня 1783 р. Не обмежуючись наріканнями на злу долю, автор порівнюєімператрицю з матір'ю, що залишає свою дитину напризволяще на вулиці. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Пруссії з пропозицією укладанняміж українцями й німцями союзу проти Російської імперії. Віршована література XVIIIст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин,що підсилені народною словесністю, були плодонос-ним посівом під виниклу наприкінціXVIII ст. нову українську літературу, яка базувалася вже не на книжних традиціях,а на живій усній українській мові демократичних суспільних верств. У другій половиніXVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школахставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академіїсамі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. В період з 1673по 1695 рік збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Основнимзмістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети.Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій.Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такішкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог виголошував звичайносам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього гравсяосновний сюжет — фабула — із З— 5 актів. Завершував драму епілог із подякою глядачам.У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб — до 300 чоловік. Це пояснювалосьвиховними цілями — з тим, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервахміж актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдіїна розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли близькою до народноїмовою.
Технічнезабезпечення драми залежало від матеріальних можливостей тієї школи, де вона виставлялася.Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в КИЇВСЬКІЙАкадемії воно завжди було по-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялисяреквізит, декорації, екзотичні костюми, а й готувалися складні театральні ефекти.Так, при виставі трагедії «Свобода, от віков вожделенна натурі людськой»(1701) у четвертій сцені другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерцівставали з могил, а в останній сцені того ж акту на кону показувалося штормове морез потопаючим серед хвиль кораблем. Далі на очах глядачів пророка Іону кидали в море,його ковтав величезний кит. У п'ятій сцені той самий кит знову випливав і викидавІону на берег. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й мистецькийхист. Ролі мали декламуватися з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами тілаі проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівкусцени здебільшого розграфлювали на квадрати, і кожен виконавець пам'ятав крім роліще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрата доіншого. Декламація мала звучати мелодійно. Театральні твори обов'язковобули римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися.Длядилетантства у виконанні місця не було. Глядачами вистави такожбули люди обрані — світська і духовна адміністрація, меценати школи, особи, що визначалисясвоєю заможністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр уКиєві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Простолюд мавзадовольнятися вертепними виставами або вуличними декламаціями мандрівних студентіві дяків.
Загальноютенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було поступове зменшення в ній релігійнихі збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драмизробив Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився у Києві в купецькійсім'ї, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школахі в Римській єзуїтській колегії. Дуже цікавився протестантськими течіями. Повернувшись1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії. У1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію «Владимір»,до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єсамістила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні ПрокоповичемКиєва як «Другого Єрусалима». Новизна п'єси «Владимір»була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, аз вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю,патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителяРусі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини,а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твірПрокоповича є ніби віхою на межі нового й старого світу української духовності.У Києві Прокопович ввійшов у близькі стосунки з найвпливовішими особами гетьманськогооточення. Згідно зі щоденником Якова Марковича, тут жваво цікавилися творами ФренсісаБекона, Декарта, інших передових мислителів.
У підготованомуПрокоповичем у цей період підручнику з поетики він опрацював правила укладаннядраматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики,але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актіву драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більшедесяти; в трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьохосіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше.Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої явиу наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа. Драматургічна теорія і практикаПрокоповича справили таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліттятрималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматургиА. Горка, Т.Трохимович, С. Ляскоронський, В. Лащевський, М. Довгалевський, М.Козачинський,Г. Кониський, Т. Щербацький та ін. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з'являютьсяй мотиви Просвітництва. Наприклад, у драмі Г. Кониського «Воскресеніє мертвих...»(1747) відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя — сваволюстаршини, хабарництво.
В інтермедіях,які виставлялися в перервах між актами шкільних драм, звучали жива народна мова,український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлескуі травестії. Бурлеском (з франц. -жарт) називають зображення різних поважнихявищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Травестійними(з франц. — переодягати' називають твори, де біблійні або міфологічні персонажі,переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною усною мовою, діють в обстановцімісцевого побуту. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані. Адам — у кожусі іновій свитці, Єва — у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людейі діють в умовах реального життя. «Низька» за жанром бурлескно-травестійнапоезія на тлі поступового занепаду української «високої» культури ставалавсе більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст. Героїчні, драматичніта трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбниківвикликали піднесення усної народної творчості. В цей час створюєтьсябагато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом якихє визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються героївійни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Кривоніс. До таких думналежать «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похідна Молдавію», «Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер».
Визвольнаборотьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думкаформується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українськогонароду. У 1672 р., коли Київ мав перейти під ПОЛЬСЬКУ Владу, 3 Друкарні Києво-Печерськоїлаври вийшла «Хроніка...» ректора Київської академії Ф.Сафоновича,в якій автор намагався відтворити те історико-політичне тло, на якому відбувалисявсі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів українськоїісторії. У 1674 р. у Києві вийшов друком «Синопсис, або Стислий описвід різних літописців про початок слов'яно-руського народу». Це бувперший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільнихпрограм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, «Синопсис»орієнтувався вже на московську монархічну концепцію державного устрою.
Козацькі літописи
Тризначнимиісторичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькілітописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, ГригоріяГрабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії,оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, відхронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Заджерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та іншідокументи, тому їхні праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацькихлітописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальніісторичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій,хоча автори, негативно ставлячись до виступів «черні», були виразникамистаршинських станових інтересів. Українське козацтво виступає у цих творах рушійноюсилою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалосяневдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольностікозацтва. Українці називаються окремим «козако-руським» народом.
Центральнимипостатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький),кошові, полковники та інша старшина. Літопис Величка не завершено,вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний,твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр.,а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величковикористовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки і щоденники, а й твориіноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документигенеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність численних документів,наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відомі й з іншихджерел. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використаннямнародної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністюз художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських земляхі епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальнийматеріал подій, а й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. ЛітописомСамовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор(вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцемподій від початку Визвольної війни і до 1702 р., які описав живо, ясно і об'єктивно.Цей твір має не лише історіографічну, а й значну літературну вартість. Написана«по гарячих слідах», праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти,але виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.
ЛітописГригорія Грабянки — з 1686 р. простого козака, потім сотника, полковогосудді, а з 1730 р. гадяцького полковника — теж починається з Хмельниччини і закінчуєтьсяподіями 1709 р. Літературно він дещо слабший від Літопису Самовидця, бо Грабянканамагався писати «високим стилем», тобто з численними церковнослов'янізмами,які роблять мову його твору занадто напищеною й ускладненою для сприйняття. Авторбрав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольстваП. Полуботка їздив до Переяслава. Найвизначнішим істориком першої половини XVIIIст. слід визнати Самійла Величка (1670 — після 1728), який працювавписарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Як людиназ оточення опального генерального судді, 1708 р. усунутий з посади І. Мазепою. ПісляПолтавської битви жив у маєтках Кочубеїв. Величко прикрасив портретами десятьохгетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листуванню Сіркапослужили мотивом для створення картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькомусултану». С. Величку належить також велика праця «КОСМОГРАФІЯ» знарисом описів іших, у тому числі й екзотичних країн, яку Величко вже сліпий диктувавпротягом 1728 р. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесеннінальної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії" невідомогоавтора. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846р. Вперше чіткосформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах,в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці.Під його впливом писали українські й російські поети, прозаїки; Є. Гребінка, Т.Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь («Тарас Бульба»), К. Рилєєв (поема«Войнаровський»), О. Пушкін (поема «Полтава») та ін.
У зв'язкуз цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслугарозробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема Ф. Прокоповичприсвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія — ценаука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світовідоблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь,яка випливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокоповичтакож поділяв думку Цицерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною,а й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію «заради пурпурового кафтана».Історія для Прокоповича — і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простіробразному, емоційному мисленню.
5.Розквіт стилю «козацькогобароко» в архітектурі
В архітектуріXVII-ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразнимдомінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідногостилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити,що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національногоколориту. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церквана головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацькихполків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яногохрамобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасившиїї зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектуримав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва)і стати наочним втіленням її культурної програми. Новий архітектурний стиль у другійполовині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщині. Найціннішоюгрупою пам'яток слобідського козацького будівництва друго: половини XVII — початкуXVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яноїархітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині.
Преображенськийсобор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди — найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини. Разом з тим продовжувализводитися і дерев'яні козацькі церкви. На відміну від давньоруських та іноземниххрамів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві є рівна п'яти, семиабо дев'яти) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернутіводночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичностісполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійтитаку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефектпевного метафізичного запаморочення. Внутрішня напруга задуму проявляється в зовнішнійекспресії архітектурної пластики козацького собору. Він чимось нагадує живу й рухливухмару, що опустилася на землю й не встигла застигнути. Стіни українських бароковихцерков втрачають властивості колишньої чіткої окресленості, розчленовуючись, подрібнюючись,вигинаючись під різними кутами. Значна кількість виступаючих колонок, картушів,лиштви та інших декоративних прикрас теж беруть участь у цій грі. Одні з них виступаютьвперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуетуспоруди. Стіни охайно білилися. Характерної форми бані та інші елементи мідногопокриття фарбувалися переважно у синій чи зелений колір. Хоча інколи, особливо вкиєві покривалися позолотою. Цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацькоїстанової ідеології, ставши загальнонаціональним.
Упродовж90-х років XVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновидбарокового церковного будівництва. Мистецтвознавець, історик, Д.В.Антонович (1877-1954)назвав часи гетьманування Мазепи «другою золотою добою українського мистецтва»після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Значну частинусвоїх багатств мазепа витрачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальнихзакладів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу Господньому в Єрусалимі – пишноорнаментовану срібну дошку. Вона зберігалася там ще в 20 столітті. Мазепа – меценатта засновник низки храмів у стилі врочистому, пишному він організував будівництвовеличезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святиху Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідникинарахували 12 храмів, які збудував у 1690-1705 рр. І.Мазепа. До того ж нараховуєтьсядо 20 храмів, які Мазепа від реставрував. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхиймонастир, Успенський Собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі,церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будівництва. В дусі козацькогобароко зводилися також світські кам'яні будівлі, переважно будинки Генеральної таполкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв.До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина (у Києві, Любечі, Козельці,Ніжині, Прилуках, Чернігові), оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинськийстиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковніспоруди у стилі козацького бароко продовжували створюватись і далі, аж доки вже1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.
Заможніміщани та купці українських міст також вели активне кам'яне будівництво, в якомуелементи бароко поєднувалися з іншими стильовими напрямками залежно від смаку тазапитів замовників. У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цеглиу містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, що, зберігаючиосновні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботногостилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхогомонастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731- 1745рр.під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київськоїакадемії та збудовану 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В.Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церквуі Маріїнський палац. Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиціїСвято-Юрського собору у Львові (1744—1767), а також у головній Успенській церквіПочаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на бароковуоснову, немовби доповнюючи його. Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди,Києво-Печерська лавра. Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішимибули С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Барський (першийкиївський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церквиПокровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містахі монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам'ятка дерев'яної українськоїцерковної архітектури XVIII ст. — запорізький Троїцький собор в Ново-богородицьку(тепер — Новомосковськ), 65 м у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу. Розвитоккам’яного будівництва сприяв розвитку рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколиліпнина і різьба вкривали — церкви і дзвіниці суцільним «килимовим» орнаментом.
Органічнимелементом архітектури Гетьманщини у цей час стає вирізна і ліпна скульптура на стінах.Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був слобідськиймешканець Сисой Шалматов -автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міськийсобор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). На Західній Україні,де традиції побутування скульптури були значно розвиненішими, автором чудового скульптурногооформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор і скульптор Пінзель.Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість барокота іграшковість рококо виникає вже у середині XVIII ст. Для класицизму були характернісуворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлібарви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональнихі дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку меншихбудинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизмув архітектурі Гетьманщини були палац Рум'янцева-Задунайського 70-х років XVIII ст.в с. Качанівка Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишньогогетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринськійпалаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітнийвплив французького стилю ампір.
6.Живопис. Еволюція від бароко до рококо, від рококо до класицизму
У живописіукраїнська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококоі класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школиРубенса, захопленняякою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнакивже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмель-ницького, Тимофія і Розанди, але системногохарактеру він набуває за гетьманування І. Мазепи. Разом з тим стилістика українськогоживопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшістьпарадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані місцевими козаками-умільцями,які, однак, уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин. Про реалістичнумайстерність козацьких живописців писав уже згадуваний Павло Алепський у серединіXVII ст. До нашого часу дійшла, на жаль, лише незначна частка зі створеного майстрамиХVІІ-ХVІІІ ст.
У другійполовині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерськоїлаври, для якої на роль наставимо було закликано італійських майстрів. Найвідомішимизразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, якимпритаманні м'яка,пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній, що налаштовують глядачівна замирювальний, дещо меланхолійний настрій, намагаються підтримати життєрадісністьсвітосприймання. Разомз тим драматичні сюжети, такі як «Вигнання торговців з храму»та особливо сцени страстейвиконані з переданням відповідного неспокійнійдобі войовничого напруження. Зображувані на фресках постаті дихали тілесним і душевнимздоров'ям, їхні рухи втратили будь-яку скутість і в цілому підкреслювали піднесеністьнастрою. ВитвореніКиєво-Печерською мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідуванняв усіх інших куточках України.
Характерноюскладовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою- титарями) називали фундаторів, жертводавціві опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльноїради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. Увівтарній частиніУспенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І (зрозуміло, що це далеко не всіктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зображені наповен зріст, причому малярськаі фактура портретів була пристосована до сану, щойого займали портретовані в житті та історії. Непорушними зображені старші церковнідостойники, але чим ближчою до того періоду була історична особа, тим живішими ставалипортрети, більше виразу й індивідуальності віддзеркалювалося в обличчях. Надзвичайноїпишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовували у чотири,а то й п'ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкв Святого Духав Рогатині у Галичині (середина XVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у ВеликихСорочинцях (першаполовина XVIII ст.). Вершиною станкового іконописного живопису XVII ст. є Богородчанський (Манявський) іконостас, який виконане протягом 1698-1705рр. майстром Иовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюютьсятрадиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навітьодягнених у місцеві костюми. В глибині картини мистецьки, змальовано відповіднікраєвиди.
Доситьрано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо, що пов'язано з активним використаннямучнями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків батьків французького рококо Ватто і Буше,представленихв учнівських альбомних збірниках (так званих кунтебушках). Доба рококо вносить ів парсунний портрет більшу легкість і галантність, додає характеристичні дрібнідеталі, з'являється модана виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококоіконописання і монументального фрескового живопису, для якого характерною була домінантністьлегких пастельних тонів з особливою любов'ю до рожевого і блакитного, є розписи Андріївської церкви уКиєві, виконані О.Антроповим і Г.Левицьким. Останній з майстрів більш відомий як пізнійпредставник Київськоїграверської школи, до якої належали такі визначні майстри граверської справи, як брати Леонтійта Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, А. Крщонович, Д.Голяховський, А. Козачківськийта ін. На зміну деревориту в другій половині XVIIст. приходить мідьорит, тобто гравюра на міді, що дозволяє значнопокращити якість граверних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісномузв'язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнямипанегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновладцями.Разом з тим серед робіт братів Тарасевичів та їхніх пізніших колег можна знайтине тільки розкішні алегоричні композиції світського та релігійного характеру, ай реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарськихробіт.
З часомдедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішимимайстрами українського класицистичного живопису в XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Вони спочаткунавчалися в Україні, потім, за звичною тоді практикою, мали перебиратися до Петербурга,їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії. У 1753р.імператриця Єлизаветавидала указ:трьох українських хлопцівз придворної капели, які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були КирилоГоловачевський, Іван Саблучок (прізвище деформували в «Саблуков») і АнтонЛосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва.Особливо уславився своїми портретами А.Лосенко, який писав також великі полотна(«Володимир і Рогніда», «Принесення в жертву Ісака») К.Головачевськийтакож плідно працював у Петербурзі, а І. Саблучок добився повернення в Україну івідкрив у Харківському колегіумі під назвою додаткових класів справжню високохудожнюмайстерню класицистичного живопису, з якої за ЗО років вийшло чимало талановитихпортретистів, доки цю майстерню не ліквідували в 1798 р.
7.Музична культура
Високамузична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, нарізних етапах його історії сприяла формуванню української нації. «По всій руськійчи то козацькій землі, — писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 р.,- дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їхніх жінокі дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи».З неменшою похвалою хвалою говорить про культуру українського співу і саксонськийпастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський.Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвиткустарих і виникненню нових музичних жанрів. З середини XVII ст. почали з'являтисябарокові світсько-духовні невеликі музичні твори — псалми і канти, складені здебільшогодля хору а сареllа на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітаєпісенна творчість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних,інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, частофривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень. У добу бароковідбувається зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В саміймузичній будові народної пісні виразно проявляються професійні музичні риси. Октавовийустрій, ясно означена тоніка та ввідний тон в паралельну тонацію тощо.
Ще у XVIIст. у школах і у Києво-Могилянській колегії студентів навчали співу за лінійниминотами, що називались у московському царстві «київське знамено». Зберігся«Реєстр нотових зошитів» хору Львівського братства від 1697 р., в якомуперелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12 голосів. Цейреєстр подає й більше десятка імен авторів цих композицій — тогочасних українськихкомпозиторів, але самі їхні твори, на жаль не збереглися, так що їх імена мало щоможуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 році в самийрозпал Руїни, М. Ділецьким у Вільно була видана «Граматика мусикійська».Це був кращий музичний посібник того часу: давнї церковні мелодії поєднувалися знародними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справилипомітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вжебули відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.
Українськамузична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москвиархімандрит Михайло з «начальным певцем, творцем пиния строчнаго» ФедоромТернопольським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під МосквоюНовоєрусалимський монастир і встановив там службу «з київським співом»,інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф.Ртищев. Навіть у московському«Дівичому» монастирі співали «старіцы-кыєвлянки». Часто музикантине бажали виїздити за межі України й українська світська і духовна влада, доки моглаце собі дозволити відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тількине зменшувалися, але постійно збільшувалися. Музичною столицею Лівобережжя і перевалочнимпунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів – гетьманська резиденція18 століття. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці,басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числомдо 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій Площі Подолу. При дворіімператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капеллу співаків, яка набираласяспочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської Академії став своєрідноюуніформою церковних співчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейськиххорах. Цей звичай одягатися зберігався аж до революції 1917 р. На тексти народнихдум створювалася, музика, починається обробка народних пісень, наприклад, «Ойпід вишнею, під черешнею». Одним із найталановитіших народних композиторівтого часу був Семен Климовський, відомий у літературі як «Харківський козак-піснотворець».Широке визнання таланту Климовського принесла пісня "їхав козак за Дунай",яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиттяв поезії Пушкіна «Козак». У 1808 р. пісня була перекладена німецьким посломX. А. Тігде, потім з'явились переклади у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії,США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т. Траєтті.Мелодію пісні двічі обробляв Л. Бетховен, оранжував К. Вебер. Постать Климовськогозацікавила російського письменника О. Шаховського і композитора К. Ковача, які у1812 р. написали про нього оперу-водевіль «Козак-стихотворець».
Видатнимиукраїнськими композиторами ХVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, булиМаксим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). М. Березовськийпочав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії,якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляєдо придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академіїв Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самийчас навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на «золотійдошці» академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу «Демофонт»на лібретто Метастазів. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йомупророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовськогоім’я булро «затерто», що глибоко вразило його м'яку вдачу. Князь Потьомкінмав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчузі, яка такі не була відкрита. Доведений до розпуки композитор у віці 32 років наклав на себеруки. З духовних композицій Березовського особливо славляться «Вірую»,концерт «Не отвержи мене», деякі «причасні стихири» тощо. Силапочуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самійбудові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка — основні прикметитворчості Максим Березовського. У концертах композитора помітний вплив українськоїнароднопісенної творчості.
На відмінувід М. Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Дмитро Бортнянськийпоєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар'єру. Після навчанняу Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалоїперед тим висота. Міцні зв'язки при дворі забезпечили йому незалежність від кон'юнктурнихзмін. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальніймузиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславивсяяк вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн «Кольславен», а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції,яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаютьсячистотою голосоведения. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатськоїцеркви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захопленнярецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичногокритика Берліоза. Життя трагічне, далеке від придворного блиску і повністю присвяченерозвитку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806).Уже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць,робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви,він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважавсяконсерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюваннівласне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувалаКиєво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделяпомітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київськихлірників і бандуристів. Веделя вабило духовне життя, і писав він переважно духовнімузичні твори. Крім хорової капели у Києві очолював деякий час подібну капелу вХаркові.
Післяповернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих насьогодні антиімперськихзаходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У Лаврі він постригсяу ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано й ув'язнено.За одними відомостями, його закатували чи задушили там, а за іншими — непритомноговивезли з в'язниці і він помер на волі від ран. До початку XX ст. твори Веделя зберігалисяв архіві Київської духовно: академії, тому практично не були відом: широкому загалу.Таким чином, друга половина XVII-XVIII ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняноїкультури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусімросійської культури, а також культур інших слов'янських народів. Розвиток культурибув одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичнихумовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створилизначний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і до сьогодення.У другій половині XVIII ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованихзаходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів)завершується період розвитку усієї давньої української культури, ідеологічною основоюякої були передусім релігія і богослов'я. Тепер церква як на Сході, так і на ЗаходіУкраїни виступала не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідомучастину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурногорозвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Так відбуваєтьсяперехід до нового етапу розвитку української культури з виразно світською та демократичноюдомінантою. Основні поняття і терміни Рекреація — культурно-мистецьке свято в Київськійакадемії з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Парсуна- парадний портрет. Мідьорит – гравюра на міді. Виписати в словник! Університет,«сім вільних мистецтв», Відродження, Реформація, бароко, опера, фуга,ораторія, абсолютизм, раціоналізм, класицизм, «три єдності», «високі»та «низькі» жанри, ода, сатира, псалом, рококо, Просвітництво, екзистенціальнімотиви, «козацькі літописи», гетьман, магнати, шляхта, «козацькебароко», Іван Мазепа, «мазепинський стиль», бандура, бурлеск, бурлескналітература, бурса, вертеп, вірші-травестії, водевіль, гротеск, Межигірський монастир,Батурин, Глухів, народна драма, панегірик, синод, синопсис, спудей, схизматики,шкільна драма, екзистенційність.
Питаннядля самоконтролю
1. Яким чином українська державність впливалана розвиток української культури
2. Чому Києво-Могилянська академія сталацентром культури і науки
3. Які заслуги Івана Мазепи перед українськоюкультурою
4. В чому полягає вплив української культурина російську
5. Хто такий Феофан Прокопович
6. Наукові завдання і книгодрукуванняв період Гетьманщини
7. Специфічні погляди на духовне життялюдини у творчості Григорія Сковороди
8. Реакційна політика царизму щодо українськоїкультури у 18 столітті
9. Перенесення центру культурного життядо Росії
10. Бароко – стиль визначних будівельі архітектурних ансамблів
11. Провідні школи живопису в Україні
12. Музичне мистецтво 18 століття. МаксимБерезовський, Артем Ведель, Дмитро Бортнянський