Основні теоретичні концепції культури
Культурологіяпорівняно молоданаука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часуі пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.
Основнітеоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція(або концепція циклічних круговоротів);
2. еволюціоністська;
3. антропологічна;
4. філософська;
5. революційно-демократична.
циклічногорозвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своємурозвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провіднароль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкореннягероям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю таусвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшогорозвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі(1889-1975) та інших вчених.
Еволюціоністськатеорія культури Л.Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висуваєтьсяі обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різнихнародів у формуванні культури.
Провіднаідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимогадля кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
Антропологічнаабо функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991),А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребамилюдства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні,похідні та інтегративні
Засновникамиреволюційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс(1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвиткукультури є матеріально — перетворююча суспільнадіяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб,а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.
Основні положення концепції Шпенглера
Своюконцепцію він виклав у своїй знаменитій «Занепад Європи». Він відкинув концепціюлінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінногоциклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом»і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи,що всесвітня історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур.До таких культур належать: китайська, Інд., Єгипет., аполонівська, віз-ар, зах.євр.і культура майя. На історичну арену виходить рос-сиб культура, яка перебуває у стадіїстановлення. Кожна культура на думку Шпенглера, має свою долю і живе приблизно 1000-1500років.Потім коли вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція доліє основоположною у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмовувід демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокоїдиктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрайзапрагматизованій діяльності людей.
Культура СтародавньогоЄгипту
Цивілізація СтародавньогоЄгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-СхіднійАфриці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якійвипала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.
Майже двохтисячолітнюісторію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший — Стародавній(бл. 2800-2250 до н.е.), другий — Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій- Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвиткуйого культури.
Вже у Стародавньомута Середньому Царствах були створені унікальні пам'ятки культури — гробниці фараонівХеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона АменемхетаІІІ, портретний дерев'яний рельєф «Зодчий Хесира» та численні художніскарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не маєсобі рівних серед кам'яних будов усього світу: Стародавні єгиптяни обожнювали природуі земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їмшану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовищасвященних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликістьєгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображувалисоколом або телям. Фараон вважався «сином сонця», з цим пов'язані і почесті,які йому віддавались.У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широкопровадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаціі Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд — маса різноманітнихколон, які символізували ліс. Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками,і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.
Надзвичайно цікавірозписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю.Стародавні єгиптяни ввели традицію зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги- в профіль, а торс — розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно,лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетськомумистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса «Плакальник»),
Значні досягненнястародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалисядесятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії.Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики,але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди.Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливоперіоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільськогогосподарства.
Основні види знаків
Культуравиступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, «оброблені» (фізично і духовно)людиною речі, процеси, явища стають знаками.
Знак— предмет (явище,дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовуєтьсядля її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.
Знакиі системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою. Знаковими системамиє природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а такожрізні штучні мови — мова математики, хімічна символіка.
Дознакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчихмистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичнізнаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображенняякогось змісту.
Явищакультури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальнаінформація, тобто започаткований у них людьми зміст.
Колибудь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарноюметою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступаютьфізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предметикультури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тутвони уже виступають як предмети культури.
Слідвідмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам,набувають не тільки творіння РУК людини, але й природні явища, коли вони стаютьпредметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяютьїх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Символами, носіями особливогосмислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живіістоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншоїпрофесії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хворобливалюдина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю»чи святістю.
Насправді знак — цематеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація)є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками»людських думок, почуттів, бажань.
Архетипи української культури
Архетип(гр. лраформа, прототип)- первісна форма для наступних утворень; початкова форма чогось.
В«аналітичній психології» К.Г. Юнга архетипи — компоненти «колективногопідсвідомого», які сформувалися у найдавніші, часи і визначають структуруморальної, естетичної і пізнавальної: діяльності людини. Основу духовного життяскладає досвід, який передається від минулих поколінь наступним і є сукупністю архетипів.Архетипи проектуючись на зовнішній світ визначають своєрідність культури:
Культури-інтроверти- якщо головна цінністьзакладена в об'єкті і ставленні до нього, набуває Індивідуального характеру (добаПросвітництва). Культури-екстраветри — якщо головну цінність становить особистістьлюдини і ставленні суб'єкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).Прицьому жодна з культур не досконала.
Укр.архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях,є узагальненням досвіду наших предків. Укр. культура пройшла трипалий час формування,становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На її розвиток впливалиприродні умови, географічне положення, територія, міграційні процеси, елементи Іншихкультур. Протягом століть одні племена та етноси змінювались іншими. Кімерійці,скіфи, сармати, гуни, слов'яни, половці, татари та ін. брали участь в етногенезіукраїнців. Культурні здобутки передавалися нащадкам. Основою культурного процесубуло місцеве населення, яке вбирало в собі усі впливи, і діяло свою культуру, Україна- географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинають ЇЇ. З оглядуна рубіжність (вплив сходу і заходу) існують різні регіональні особливості українцівсходу і заходу (на сході укр.- більш чуттєві на на заході — більш спокійні).
Кордоцентризмв структурі укр. психіки визначається з погляду укр. етнопсихології — спільною ознакоюукраїнців = перевагою емоцій та почуттів над мисленням і волей, що робить їх подібнимиодин на одного та особливостями, своєрідністю індивідуальністю східнихі західних українців.
Запровадженняхристиянства
Християнство — одназ основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневоленихмас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деякихкраїнах — державною релігією.
Християнізація слов'янськихкраїн відбулася у 9-10 ст.: Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. занаказом Київського князя Володимира Великого (Святого).
На території Русіхристиянство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташованагрецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згіднописьмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.
З прийняттям християнствакультура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язкиз Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православноюВізантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.
На Русі християнствопозитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінивсясвітогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Черезте, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецькихсвящеників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвітта минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкритішколи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема — тризубець,яка була княжою і державною емблемою.
Велику роль у підвищеннікультурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалисябібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів:в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутараканіпо 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву«Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці.Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець,чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.
Запровадження християнстваяк державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальноїдержави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивнимиякостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква,яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі,щоб стабілізувати становище правлячого класу.
Перехід до християнствабув важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагалапідвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури.З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Такимчином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизилоКиїв до європейських держав.
Негативні риси православ'я.Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси:1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.
Українськийкультурний ренесанс
Культурні процеси в ХІХ ст.на Україні відбувалися в умовах розквіту нових ідей, які вплинули на зростання національноїсвідомості. Процесу розпоширення ідей національно-культурного відродження сприялобагато чинників суспільно-політичного та культурно-освітнього життя. Поштовх давряд політичних подій, які мали як і загальноукраїнське, так і загальноросійськезначення. Це російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-іроки ХУІІІ ст.), зруйнування Запорізької Січі (1775), юридичне оформлення на Слобожанщиніта Лівобережжі кріпосного права (1783), насильницьке приєднання Російською імперієютериторії Правобережної України, а Австрійською Галичини та Буковини (70-90-ті роки).Боротьба народних мас проти кріпацтва, складні політичні процеси та суспільно-економічнівідносини, зумовлені розвитком капіталізму, Вітчизняна війна 1812 р., повстаннядекабристів активізували культурне життя в Україні. Водночас царизм відкидає правонеросійських народів на розвиток їх національних культур. Занепадає освіта українськоюмовою, оскільки дозволяється видавати лише книги російського змісту. Поступово уСхідній Україні засобом літературного спілкування стає російська, у Західній – польськай латинська, у Закарпатті латинська та угорська мови. Як протидія вищезазначеним“гальмуючим” чинникам виникає рух за розвиток національної культури, посилюєтьсяпроцес пробудження національної свідомості, зростає інтерес до усної народної творчості,історії, етнографії, мови. Нова генерація української інтелігенції розуміє, що народ,який позбавлений своєї історії та культури, приречений на асиміляцію, втрату політичнихорієнтирів. На початку ХІХ століття активно розвиваються український професійнийтеатр, музика, живопис та архітектура. Утворюються театри в містах Одеса, Київ,Полтава, Харків, Ніжин, Катеринослав, Чернігов. Найвизначніші досягнення українськоїкультури цього періоду пов’язані з розвитком літератури. Услід за творами І.П.Котляревськогона арені літературного життя з’являються твори П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка,Є.Гребінки, а на Західній Україні – М.Шашкевича, І Вагилевича, Я.Головацького таіншихЗагальноприйнятою є така періодизація українського національного відродження:перший етап: період збирання спадщини чи академічний ( кінець ХУІІІ-40-і р.р. ХІХст.); другий етап: українофільський або культурницький (40-і р.р. ХІХ ст… – кінецьХІХ ст.); третій етап: політичний ( з кінця ХІХ ст.). Підводячи підсумки процесунаціонально – культурного відродження в Україні протягом ХІХ століття, слід зазначити,що, незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність,український національний рух стимулював не тільки загальний соціально – економічний,політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але йзростання громадської свідомості широких народний мас. Саме в період національноговідродження був створений міцний фундамент для подальшого розвитку національноїсамобутньої культури, яка не лише не поступається європейським культурам, а й вражаєсвоєю неповторністю та величною красою.
Український”АВАНГАРД”
Український живописний авангард,як кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його риси, якколористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з елементами середньовічноїікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а такожз колоритом київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистимигамами, що переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозиченаз українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна сила селянського мистецтванадають йому певної національної специфіки.
Модернізмта постмодернізм
Стиль модрн за короткийтермін7 захопив мистецтво всіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний сліду кожній нац. К. Епоха модерну проіснувала недрвго: 20-30 років, але вплив модернувна всі види мистецтва вражаючий. Появу стилю модерн пояснюють різними причинами.1)стомленість19ст. Та загальним декадансом європейської к.(модерн має загальні риси втомленостіта виснаженості. Ця втомленість проявляється в внутрішніх формальних властивостях:в системі лінійної ритміки, в зумісному орієнтуванні на уповільнене сприйняття)2)демократизація суспільного життя наприкінці століття(поява в містах масового споживача,який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва) 3)конфлікт між піднесеними ідеаламита буржуазною прозою життя, який назвичайно загострився наприкінці ст.(модерн шукаввирішення цього кунфлікту в зовн. Контактах між мистецтвом і життям з неминучимнаголосом на утилітарно-прикладній, декоративній ф-ції творчості.) 4)
Прагненнядеяких художників зробити побут людини красивим і стильним. Своєрідність стилю модернбагато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19ст. У цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури – романтизм, почуттєвість,тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси успадкованіз традицій Є, а остання – з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ.орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджуєсистему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіюванняенергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністськамодель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинностіреального світу, непідвладного впорядкованості.
Дійсність,яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує некласичне бачення світу. У візуальнихмистецтвах — відмову від прямої перспективи і зображальності. У музиці — відмовувід ладу в тональності й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі— безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії — вільнийвірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії — еклектичний плюралізм, відмовувід систематичного мислення, від раціоналізму, зведення окремих проблем до рівнясамостійного філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм,лінгвістична філософія, герменевтика. У психології — психоаналіз з проникненняму недоступне простому спостереженню. У природничих науках — принципи відносностіі додатковості, що дають можливість вченому обирати будь-яку систему аксіом. «Великийплан» у фільмі Антоніоні «Блоу ап» і «розрізання ока» уфільмі Бунюеля «Андалузький пес» — різні образи однієї ситуації відмовивід очевидного, заклику сприймати світ «внутрішнім оком».
Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу.
Провідниму новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізмудо постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальноюполіцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна тайого брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізмуй каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавствасприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему знизьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупностінелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативнихструктур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосуяк із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного,цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступовоформується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки універсалізмуз релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.
Характернимирисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичногосуб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньоїтворчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизаціяпотворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурногобуття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозиченняпринципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність,плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природоюй особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість,естетична вторинність.
Реакцією постмодернізму намодерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення йогона середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність,ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню «зробленість»,конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свободасамовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційногосвіту, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистськійустановці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхомїї іронічного цитування.Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить новуреальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу якграндіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилівза умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворюєхудожній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.
Моваяк один із головних чинників розвитку нації і культури
Говоритипро розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови — це все одно,що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги «Українська мова і культурамовлення» (1995) О.М.Пазяк та Г.Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль,склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хібащо ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторністьі щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова — не лише засіб спілкування,а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності(кожен з нас — мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності»в усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовностіта виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? — Отак і живемо.
Мова — не стільки інструментвідтворення, моделювання дійсності, скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої,потенційної дійсності. Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча.Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпідаі Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й… теорії Ейнштейната всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого колеса до комп'ютера. Аджеперш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогоюмови в голові людини. Ото ж — слава Слову! Але… Ця ж таки фантазотворча здатністьмає і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологемиживуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологемистають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.
Мова — це знакова система, яка служить засобомвираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання,інформації від людини до людини, від покоління до покоління.
Мовний знак— це одиниця мови, тобтобукви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських,графічних знаків.
З мовнихзнаків будуються слова, які об'єднуються в речення.
Основні соціальніфункції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів,настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна ,інформаційна,; комунікативна,; культурологічна (Усі мови поділяютьсяна природні (розмовні) та штучні (формалізовані).
Елітарна та масова культура
В суспільствіпоширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”,“комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завждибула орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтуєтьсяна “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культуриє сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення,кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники,режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійномурівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм — комерційним успіхом.У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали СполученіШтати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури.Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масовоїкультури термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської масовоїкультури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури,як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.)або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорятьанглійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейськихкультур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішогодля культури, ніж втрата її національної самобутності.
Сучасна соціокулькурна ситуація в Україні
Якщотворчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінцяXIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі(особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення волею народу незалежностіУкраїни зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищікультури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурнуреальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те,що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періодіперелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільстваактивно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинамиміж людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними)свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб тазасобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурнихпарадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намаганнябез достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапурозвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарнимпроцесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класовоувиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшогозахідноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетностідо культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуваєсоціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденціюрозвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції»,то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українськогосуспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціальноговибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму,але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальноїорієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значнайого частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевненообрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденогошляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.
Радикальнізміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства.Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктамицього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.
Характерноюрисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусурелігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль,мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації
Важливоюрисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливуна культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковніорганізації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якоїдедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, наукизбагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук,В. Барка та ін.).
Глобалізація культури. Вплив процесу глобалізації науніверсалізацію культур
КінецьXX — початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодамихарактеризується небаченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного життя. Насампередце стосується сучасного машинного виробництва і самої людини. За останні 100 роківусі соціально-економічні показники в декілька разів перевищили досягнення людстваза всю його попередню історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як утричі з 1,4 млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав лише 1,2млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросломайже у 20 разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася йогоякість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією, принциповоіншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато зросли можливості передачіінформації. В кінці XX ст. народи усвідомили свою залежністьодин від одного і від загального розвитку людської спільноти.
Сукупністьозначених вище причин призвела до виникнення невідомих досі проблем, що зачіпаютьжиттєві інтереси всього людства. Вони отримали назву глобальних.
Глобальніпроблеми сучасності- це ціла низка проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв’язання можливелише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальнихпроблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В процесі історичноїеволюції людство уже підійшло до межі, коли його існування у науково-технічному,соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихіднихпринципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.
Глобальністьнових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи пов'язаніз особливою «біосоціальною»природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створилатакі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивногорозвитку кожної країни зокрема.
Веськомплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямківрозвитку, що описують спосіб існування індивідів у світі. Це взаємозв'язки:
1. «людина- техніка»,
2. «людина-культура»,
3. «людина- природа».
Вкожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, в системі«людина — техніка»загроза виникає з боку використання таких видів енергії, як атомна, термоядернатощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципахсамовдосконалення і самонавчання.Дві групи глобальніпроблеми сучасності
Першагрупа — Проблеми, що загрожують існуванню всього людства:
1. Запобіганнятермоядерній війні;
2. Запобіганнязабрудненню оточуючого середовища;
3. Запобіганнявиникненню нових епідеміологічна небезпечних хвороб.
Другагрупа — Проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток людства:
1. Непоновлюваністьсировинних запасів;
2. Демографічнийвибух;
3. Голод;
4. Використанняресурсів світового океану;
5. Подоланняекономічної відсталості країн;
6. Використанняальтернативних джерел;
7. Освоєння космосу;
8. Перебудоваміжнародних відносин.
Слідзазначити, що усі глобальні проблеми взаємозалежні, взаємообумовлені. їх розв'язанняне може бути ізольованим одне від одного і розподіленим в якійсь хронологічній послідовності.Однак це не означає, що принцип "ієрархії"", певної їх послідовності за своєю значущістюне діє. Він визначає пріоритети. Зокрема, збереження миру становить не тільки вищусоціальну цінність, а й попередню умову успішного розв'язання інших глобальних проблем.Припинення накопичення озброєнь вивільнило б величезні економічні ресурси, науково-технічнийпотенціал для практичного розв'язання інших проблем.
Останнячверть XX ст. характеризувалася різким погіршеннямякості оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер, повітря, видовимзбідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що протиріччя між суспільствомі природою перемістилось у фазу взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч- конфлікт між гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільнотиі процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу появи незворотнихзмін в природних системах, порушення основних механізмів життєзабезпечення людини.
Явище європоцентризмув світовій культурі. Ще академік Конрад, відомий знавець Сходу, закликав подолатив наших навчальних програмах європоцентризм, наголошуючи, що духовний світ СтародавньоїГреції та Риму — не єдина й далеко не провідна підвалина світової культури.
Сьогодні особливої вагинабуває ініціатива Ю. І. Султанова, який багато уваги присвячує духовному змістовій естетичній досконалості художніх творів Сходу, палко пропагуючи доцільність їхвивчення у школі та вузі. Адже ми й досі перебуваємо в руслі естетичних забобонівренесансно-класицистичної епохи, коли Буало, канонізуючи ренесансну програму, відвертозабороняв письменникові спиратися на Біблію. Та коли на той час боротьба за емансипаціюмистецтва від релігії була актом виправданим і зрозумілим, то невдовзі така позиціяперетворилася на пихате, невіглаське ігнорування всього, генетично не пов'язаногоз греко-римським світом, аж до поширеного з XIX ст. ставлення до Біблії як до збіркистарих нісенітниць, вигаданих ошукувачами-жерцями. Подібний, сказати б "європеїзм"був і є сутнісно «прогресистським», згідно з яким Захід вважався світочемпрогресу, а Схід — заповідником бузувірства та занепаду. Окрім того, побутуваладумка, що східна література та мистецтво — це не художня творчість, а дидактика,релігія тощо. Скажімо, Гегель твердив, що мистецтво Сходу як таке, що базуєтьсяна символіці релігійного характеру, загалом незрозуміле європейцеві й тому архаїчно-віджиле,а Просвітництво сповідувало загалом презирливе ставлення до східного мистецтва.Справді, умовно кажучи, «східне» мистецтво слова будується не на засадахестетики греків та поетики Арістотеля й у масі своїй є релігійною літературою (дидактика,притчі, одкровення тощо), а не суб'єктивною поетичною грою словом. Хоча на Сходімалася й власна поетика («Дхваньялока» Стародавньої Індії), високохудожніепос, лірика та драма (драми Калідаси, японські хоку й танки, «Махабхарата»,«Рамаяна», епос про Гільгамеша та ін.). Але формантою тут зазвичай виступалосаме релігійне начало. Так, «Махабхарата» й «Рамаяна» — не лишеепоси, а й релігійний канон (частину «Махабхарати», Бхагават-Гіту, іменують«Біблією індуїзду»), частина коментарів до священних Вед. Лірика СтарогоКитаю чи Японії -буддійська медитація. Дхаммапада (вислови Будди) або логії Євангелій(висловлювання Ісуса) — суть витончена літературна гра словом, що засвідчує високуосвіченість і водночас органічну народність авторів. Проте це не «художня література»,а виклад віровчення. Накладати на художній текст такого рівня Арістотелеві канониозначає звести його на нінащо. Саме тому секуляризована європейська думка не сприймаєсхідну творчість як щось вагоме, немовби навмисне ілюструючи буддійську тезу: нірванає пустка для сансаричної свідомості, так само як сансара — для нірванічної. [1,8]Характерний епізод: на початку XIX ст., коли, за Наполеона, Франція відкрила длясебе світ Давнього Єгипту, єгипетські мотиви увійшли до стилю ампір підкреслено«приборканими», втративши сутність власного художнього образу. Сходовідозволялося хіба що позалишати фігури зв'язаних рабів-каріатид для підтримки класицистичнихфронтонів. А тим часом європейська культура, як така, зобов'язана Сходові більше,ніж звичайно гадають. Серйозна наука вже на дійшла висновку, що саме зоря культурита цивілізації засяяла вперше в Месопотамії, де вперше виникли писемність, літературата міська цивілізація. Саме звідси бере початок група найдавніших сюжетів: про створеннясвіту, потоп, богоборство людини. А грецькі міфи, які в школі подаються як витвірсуто європейської свідомості, насправді навіяні месопотамським впливом. Так, оповідіпро створення світу й подолання «старих богів», деякі риси Зевса, сюжетипро сфінкса, Телефа, змагання лучників тощо запозичені в домікенські часи з ДавньогоСходу. Ми часто говоримо про еллінізм. Але чи багато уваги ми приділяємо елліністичномуперіодові з його блискучим синкретизмом? Адже в той час зародилося мистецтво перекладу,започаткувалася літературна критика, сформувалася філологічна культура як така.Саме тоді справі Александра Македонського — з'єднанню Заходу та Сходу — дано буломіцний поштовх, скажімо, грецькою перекладено Старий Завіт («Септуагінта»).Тоді сформувалася словесність, що синтезувала єгипетський, халдейський та елліністичнийспособи мислення, ідеологія, що згодом стала джерелом наукової свідомості та єретичноїдумки. Чи ж приділено в наших навчальних програмах належну увагу всім цим епохальнимявищам?! Методологічний принцип європоцентризму з елементами біогенетичної теорії,реалізований у проекті нової програми, безпосередньо стосується також змісту майбутніхшкільних підручників: він, власне, ставить хрест на всій класичній літературі Сходу(вона ж бо не європейська!), що раніше повноправно вивчалася на уроках зарубіжноїлітератури. Орієнталістика як така взагалі залишилася поза увагою укладачів програми.Знехтувано і тим фактом, що традиції східної літератури, як перлини світової культури,знайшли втілення у творах великих європейських письменників (згадаймо принаймніГете, Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Г.Манна). У зв'язку з цим благодатний пласт українськоїлітератури, що яскраво свідчить про її органічне входження до всесвітнього літературногоконтексту (тут стають у пригоді східні рецепції у творчості П.Куліша, І.Франка,Лесі Українки, Осипа Назарука, П.Загребельного, діяльність талановитих українськихперекладачів та всесвітньо відомих орієнталістів), залишається поза культурнимита естетичними інтересами українського учня, а його уявлення про всесвітній літературнийпроцес буде невиправдано однобоким. У наших навчальних курсах відсутнє навіть належневивчення Біблії, книги, що є духовним керманичем Сходу й Заходу вже протягом кількохтисячоліть! Немає потреби доводити духовні резерви Вічної Книги, зауважу лише, щосама історія збереження, передачі та коментування її тексту — взірцевий, еталоннийприклад філологічної культури. Але що ми знаємо про все те? Хіба що згадуємо ОстромировеЄвангеліє, бо ж у ньому є кілька давньоруських лексем. Наше звичне розуміння літературияк суто «художнього слова» склалося в Древній Греції, де роль власне Священногописання виконували твори поетів, зокрема «Теогонія» Гесіода. а літератураяк мистецтво починає чітко відокремлюватися від літератури як «писання».І хоча Арістотель ще чітко пам'ятає про походження трагедії від культу Діоніса,саме він у «Поетиці» висуває тезу про мімезис, імітацію природи в художньомуслові та встановлює жанровий склад цієї нової, художньої літератури саме за способомнаслідування природі. Європейська естетична думка, що успадкувала ідеї Арістотеля,усвідомила літературу в низці інших мистецтв саме як мистецтво відтворення реальності.Скажімо, І.Кант наголошує, що саме професіоналізм художника, «незацікавленість»читацького або глядацького задоволення, «блиск форми» складають сутністьусякого мистецтва, зокрема і літературного. Кант уперше послідовно відокремив естетичневід етичного, давши грунт для теорії «чистого мистецтва», і хоча на практицілітературі та мистецтву рідко вдавалося залишатися «чистими», хоча їхпостійно прагнули «ангажувати» ті або інші ідеологічні доктрини, усе жпринципову сутність мистецтва як такого Кант визначив цілком точно.Але старогрецькахудожня література, так само, як і післяренесансна художня література Європи, зовсімне складають ні кількісно, ні за резонансом такого духовного впливу на народи світу,як сакральні тексти та породжена ними коментаторсько-художня література. Достатньопорівняти обсяг і досвід новітньої художньої літератури з літературою Давньої іСередньовічної Індії (Веди і веданта, буддійська література тощо), з літературноютворчістю арабо-мусульманського регіону, яка і нині багато в чому будує свою картинусвіту на Корані, і, нарешті, із Біблією і текстами, нею породженими. Наші традиційнінавчальні програми, що будуються на європоцентристському принципі, у яких світськалітература займає чільне, якщо не особливе, місце, дають дуже неповну і навіть перекрученув пропорціях картину світової літератури, тому що рать сакральної літератури частовзагалі не береться до уваги. Але ж вона, на відміну від літератури художньої, безперестанноне тяжіє до політики чи до інших ідеологічних сфер, а перейнята вічними екзистенціальнимипроблемами людини, що хвилюють здорову свідомість за будь якої доби: що таке Доброі Зло. Життя і Смерть, чи є порятунок від Зла, чи є вічне життя, що таке Божествоі як здійснити зв'язок із ним? Водночас сакральна література підтверджує колективнийдуховний досвід людства у вигляді догм (аксіом), що насаджуються не насильницькимшляхом. Адже релігійне вчення складається століттями як плід соборної свідомостіта колективної літературної праці: запис, відсівання апокрифів, канонізація тексту,редагування пам'ятки, боротьба з єресями, що його спотворюють, — усе це справа неодного дня і не одного автора. Товщу сакральних текстів творять люди, які разомрозробляють постулати віри, і тому особисте для них — незначуще (часом сакральнітексти анонімні або на грані анонімності). Це різнить сакральну літературу від художньої,у котрій головне-самовираження особистості, її утвердження й уславлення. Щоправда,сама проблема літератур Сходу та їхнього впливу вимагає найсерйознішої уваги. АджеСхід — величезний й різнорідний конгломерат мов, релігій, літератур, міфологій,культурних стереотипів та систем. Досі йшлося про фундаментальний позитивний впливлише біблійно-християнського елементу. Проте існує й інший, язичницький Схід, щогіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського, бурхливо вливавсядо європейської свідомості єгипетськими окультними творами, маніхейством, зороастризмом,що стало важливим чинником літературного життя в часи народження нової християнськоїЄвропи. Отже, слід зупинитися на синтезі культур. Саме «синтез» як методнаукового дослідження полягає у вивченні предмета в його цілісності, єдності тавзаємозв'язку всіх частин. Йде мова про включення до шкільної програми, окрім літературиЗаходу, ще й літератури Сходу. Зробити це не зовсім легко, бо мало перекладів, малофахівців східних літератур; вони навіть достатньо не опоновані фундаментальним академічнимлітературознавством.
Але "ідея синтезукультур «Схід — Захід» — «Захід — Схід», починаючи з епохи традиціоналістичногоабо нормативного типу художньої свідомості, стає головним чинником формування ірозвитку літературних традицій принаймні двох самобутніх культур — європейськоїта близькосхідної, успішно функціонуючи на різних рівнях спадкоємності національнихлітератур Окциденту і Орієнту". У даній роботі висвітлюється процес становленняі розвитку самого предмета «Світова література». Досить чітко окреслюютьсяпроблеми, які вирішувалися або ще вирішуються сучасним літературознавцем; розкриваєтьсяпрагнення вчених подолати давно вкорінені стереотипи у викладанні літератури, опираючисьна трактуванні її як мистецтва слова; звертається увага на проблему європоцентризмуу викладанні світової літератури; вказується на співвідношення національної літературиі світової; наголошується на тому, що світова література повинна досить широко формуватиособистість учня, не тільки давати йому знання про класиків літератури, але і вмінняаналізувати і робити свої висновки.
Національна культура і масова культура, їх співвідношення
Національна культурає національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію ядра, справжньогомеханізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурнихумов. Нац. Культура – синтез етнічного, народного і нац., переробленого, засвоєногояк такого, що збагачує національне. масовакультура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головнимканалом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування,преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти(менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.)не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише однимкритерієм — комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” вмасовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансовіта технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навітьзастосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”.
Циклічнамодель розвитку культури
Циклічнамодель культурноїдинаміки — одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існуваннявсього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесамиі зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж.Віко вважав, що культура рухається від «віку богів» (міфологічні культури)через «вік героїв» (культури героїчного епосу) до «віку людей»(осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепціїросійського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглерапроходять цикл від «дитинства» («весни»), «юності»(«літа»), «зрілості» («осінь») до «старості»(«зими»), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури.Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічногоруху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурнадинаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища):сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовоюкультурної стагнації.
У концепції російськогоісторика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення,підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результатиформотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульспасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкоріненів підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства ілюдини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).
Формаційний підхід соціокультурного світу, його основні етапи
Формаційнийпідхід:
1. соціалістичне,а в перспективі комуністичне суспільство;
2. буржуазнесуспільство;
3. феодальнесуспільство;
4. рабовласницькесуспільство;
5. первісне суспільство.
Кожнійз цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького,феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.
Недолік формаційноїтипології історії світової культури виявляється у двоякому відношенні: по-перше,вона знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від епох громадянськоїісторії людстав, і, по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурів різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и картина мира”,М., 1987).
Трипільськакультура
В 90-х рр. 19 ст.український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок(село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровськогомежиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавнілюдські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури булорозповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'ята Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяютьтри етапи її розвитку: 1)ранній — 3500-3000, 2)середній — 3000-2000, 3)пізній — 2000-1700 до н.е.
Характерні особливостіматеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях безоборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишаласянезабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасомзапліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їхсягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складенимиз глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробськіплемена з колективною власністю на стада худоби.
Значного поширенняу трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення — столовийта господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.
Художня культура трипільцівобмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнкамина камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.
Орнамент. Характернаознака художнього оздоблення керамічних виробів — яскравий декоративний орнаментальнийрозпис. Форма орнаменту — прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, якіповинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольоруорнаменту — чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровиморнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.
Статуетки. Серед археологічнихзнахідок — численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінкиу трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачемтрадицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичнійманері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.
Усатівська культура.До пізнього трипілля — усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінецьІІІ — початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог МихайлоБолтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такіж зображення на стінах печер.
Оминаючи спірну концепціюпро етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільськакультура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.
Хтоз культурологів класифікував культуру на 3 основні типи: чуттєвий, ідеаціональнийта ідеалістичний?
Вся фісторія соціокультурногосвіту провляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності,перетвореннях і відмінностях у б-я момент свого існування. У б-я сфері к. Частонова чсистема змінює віджилу. Аналізируючи динаміку к., П.Сорокин ставить питання:в якому напряму відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішняпануюча мат. Суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типомк… Занепад сучасної зах. К. Створює можливість появи іншої к. Системи. Прихід новоїсуперсистеми, зумовленої дією « принципу іманентних змін», означатиме народженнянової к., що здатна виправити, якось оновити «ту систему к», що деградує. Циклк. Процесів відбувається у власному колі, проходить «у холостому русі», відірвановід суспільної практики. В кінгцевому підсумку одні ідеї породжують і замінюютьінші. В основі суперсистеми лежать 3 основні типи культур: чуттєвий, для якого властивечуттєве сприймання навколишнього світу, ідеаціональний тип, для якого характернийраціональний підхід до дійсності, ідеалістичний, що грунтується на інтуїтивістськомуметоді пізнання. Кожна форма має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальненачала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому свіотгляд.
Основніконцепції міфу
Міф- це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійсність. У первісній к. Міфвідбиває й узагальнює вірювання, обгрунтовує моральні норми, доводить доцільністькультів і обрядів, містить практичні правила людської поведінки. – спроба людейосмислити своє буття, потреба передавати загальне через конкретне, це відбиття влюдській свідомості закономірності й упорядкованості природи. М- колективний досвід,мудрість предків. М-я – засіб самовираження людини. Це найдавніша форма проявівтворчих здібностей людини. Концепції Е.Кассірера, К.Леві-Строса, О.Лосєва, Я Голосовкера,К.Г.Юнга, М.Еліаде. К.Г.Юнг вважає, що міфи відтворюють у специфічній спосіб структурупсихічного світу людини. У його концепції м-я стаєккартою людської психіки, дослідженняміфів може розповісти про певні коплекси, які нібито притаманні людській психіціна всіх етапах її становлення. Я Голосовкера м-є витвором людської фантазії і творчоїуяви, дає можливість тому, хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ,з допомогою все тієї ж уяви.
Античний тип культури. Феномен «Грецького дива»
Антична культура– це тип європейської раціональної культури. В той же час цій культурі притаманнеемоційно-естетичне сприйняття світу, струнка логіка та індивідуальна своєрідністьу вирішені соціально-практичних і теоретичних проблем. Цим Античність відрізняєтьсявід Сходу, де розвиток культури відбувався у формі коментування стародавніх вчень,які стали канонічними, у формі увічнення традицій. Європейська культура успадкувалавід античності не лише форму, але перш за все духовні засади. Як і в античну добу,головною проблемою європейської культури залишається людина в усій складності їїматеріального і духовного буття. Особливо велику роль в розвитку культури зігралиуспадковані від античності світоглядні принципи. Це, насамперед, раціонально-філософськеставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ бутя.ГРЕЦЬКЕ ДИВО СуспільствоСтародавньої Греції як і суспільства Стародавнього Сходу формувались у період розкладуродової общини тобто були ранньокласовими. Більш того, давньогрецька культура упочатковий період свого розвитку багато в чому поступалась культурам Сходу і змушенабула запозичувати їх надбання. Однак за дуже короткий строк грекам вдалося здійснитите, чого не вдалося за свою історію людства жодному народу, а саме: практично вусіх галузях культури досягти небачених висот. Це дає підстави говорити про загадку“грецького дива”.Культурологи висловлювали пізні міркування про причини, які обумовилитакий бурхливий злет давньогрецької культури. Зверталась увага на особливе географічнеположення, грандіозні соціальні зрушення епохи (класичне рабство, система грошовогообігу та ринку, поліс як нова форма політичної організації), колонізацію Середземномо’яі Причорномор’я, завдяки якій греки пожвавили зв’язки з народами Сходу, уміле використаннячужих культур. Особливе значення надають утворенню нового типу організації суспільстваяка втілилась у формі полісу—міста-держави. В його межах вдало поєднали державнуі приватну форму власності, колективний та індивідуальний інтерес. Поліс був самостійноюполітичною, господарською, культурною одиницею, об’єднанням вільних громадян. З6 ст. До н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, щоохороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником суспільногожиття. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя булаєдність незалежних людей в ім’я суспільного існування, безпеки та свободи. Ці обставинисприяли вихованню в еллінів, а згодом і у римлян патріотизму, розвинутого почуттявласної гідності, волелюбності, допитливості, схильності до раціонального осмисленнясвіту. Важливо звернути увагу ще на одну причину,яка обумовила прогрес давньогрецької культури. Історичні долі народів визначаютьсяпри інших рівних умовах різноманітністю національних характерів. Кожна нація відрізняєтьсятільки їй одній притаманним сполученням і співвідношенням темпераменту, типу мисленняі світосприйняття Якими ж були характерні риси національногохарактеру стародавніх греків, які безперечно пов’язані з розкриттям причин “давньогрецькогодива”? В усій історії людства не було народу, більш всього просякнутого агональним(змагальним, полемічним) духом в ім’я здобуття слави, ніж стародавні греки. Змагальністьскладала основу життя еллінів, вона принижувала всі сфери, будь то Олімпійські ігри,диспут, поле бою чи театральна сцена.
Національнакультура та загальнолюдські культурні цінності, їх взаємозв’язок. Національна культура= продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур, її соціальнихгруп, верств, її історія, відносини. соціальна пам'ять, самосвідомість. = синтезетнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачуєнаціональне.
Національнакультура визначається сімейно-родинними зв'язками, спільною територією мешкання(рідна земля), духовною культурою народу, мовою, музичним і словесним фольклором,рисами національного характеру, звичаями, традиціями, мистецтвом тощо. Національнакультура — продукт праці Інтелектуальної еліти нації. В ЇЇ основі лежить національнасамосвідомість — особливе розуміння ролі культури а консолідації нації, формуванніїї національних інтересів.
Архаїчний тип культури.Магія, культ, табу, ритуал
Характер та звичаїархаїчної людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійністьявищ, що мимоволі пригадуєш вислів «Увесь світ є одна країна». Це ілюструють упершу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них — незалежно від місцярозташування – сокири, молоти, ножі, стріли, шила, голки. Те саме стосується і занять.Такі збіги хар-ні і длч духовних процесів. Джерелом знання про духовне життя нашихпервісних предків є легенди і міфи, звичаї і забобони, наскельний живопис, відкритийу 20 ст., а токож спосіб життя оремих племен, не займаних цивілізацією й досі.Архаїчний тип має своєю годовною структурною віссю кровнородинні відносини. І світв їх уявленні також одна велика родина. Тму провідна ідея первісної свідомості:дійсність – живий організм, а людина – частка його. Світ і все, що його населяє,одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. Тому дляархаїчного типу культури хар-ні такі явища, як Магія-віра в здатність людини особливимчином впливати на інших люде, тварин, рослин, явища природи. Магія поділялася навиробничу, шкідливу, охоронну, любовну, лікувальну.М- намагання вплинути на природнийрух подій символічними діями: обрядами й ритуалами.Достатньо проблематичним є розділеннямагів на «білих» І «чорних», чарівників і чаклунів. Однією з традиційних систем,що грунтується на мвгії, є культ вуду.
Згіно з ученням Вудувід дії ворожих сил може захистити тільки ворожа сила. Вудуїстські чаклуни влаштовувалинічні захисні церемонії з людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть за допомогоюотрути довести людину до стану клінічнгої смерті-перетворити на «зомбі».Серед феноменівсуспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть релігія, бо магічні елементиє в культі всіх нац. І світових релігій. Культ Магічні дії становлять основу найдавнішихкультів-рільницького та предків.Давній культ предків може сприйматися не тількияксвоєрідна данина вдяності за своє існування, яку наші попередники втілювали в похороннихта поминальних звичаях.Ритуал-сума дій, що відображають деякі суттєві хар-ки буття…Це не просто «відображення» вищих структур миротворення, але і закріплення їх, ініціювання.Той,хто здійснює р., приймає на себе ф-цію тих сакральних фігур, що стали його джерелом.
Римськакультура
Історія давньоримськоїкультури починається з ІІІ ст. до н.е. Римляни були політеїстами. У них було багатобогів: Юпітер – бог грому та блискавки, Юнана – богиня шлюбу, Плутон – бог підземногоцарства, Нептун – бог морів. Але попри це народ Риму володів тверезим мисленням.Уже в архітектурі Стародавнього Риму це проявилося. Римляни будують дороги, міцністіни, мости, водопроводи, розбудовуються міста. Римляни почали використовуватиу будівництві новий матеріал – бетон. Це відкривало нові можливості при зведенніспоруд. Будується римський Форум – центральний міський майданчик. Тут розташовуєтьсяхрам Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій – державний архів, тут встановлювалисяпочесні статуї римських громадян. Військові трофеї полководців.
Одне з найбільшвагомих досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. На відміну від класичногогрецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет зображувавлюдину без мрії, земну.
В ІІ-ІІ ст.До н.е. виникає римська наукова і художня література. Після завоювання Римом Греціїпочалося знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецькамова стає звичною у вищому світі. Численні копії творів грецького мистецтва заповнилигромадські будови Риму, житлові будинки і вілли. За наказами римських імператорівбудуються грандіозні архітектурні споруди. У Римі було поставлено Вівтар миру у19 році до н.е., прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру.У 82 р. н.е. був збудований величезний амфітеатр гладіаторських богів – Колізей.Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повиннібули відволікати громадян від суспільного життя і негараздів. Так, Цезар у 46 роцідо н.е. наказав вирити штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетськогофлотів. У цирках влаштовувались криваві гладіаторські бої, цькування хижаками полоненихі перших християн.
У літературіуславились сатирики Ювенал і Петровій, байкар Федр. З’являється жанр роману, якийоспівував піднесене кохання, що перевірялось розлукою, дальніми мандрівками та подоланнямрізних перешкод.
У добу Римської імперіївиникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперськоїказни. Поступово складалася система освіти з викладом “вільних” мистецтв або наук,тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов’язане з фізичною працею, щовважалося негідною благородної людини. Поступово інтерес до римського мистецтваі способу життя зменшився. На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальностіі непристойності. Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини.Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло н себе християнство.
Світоглядні засади модернізму
Модернізм (від фр.- новітній, сучасний) — загальне позначення напрямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуютьсярозривом з традиціямиреалізму. Причини виникненнямодернізму:1. Як реакція на суспільні проблеми. На рубежіХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свійвнесок в руйнування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивнаатеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребувавсвого заповнення. 2.Причина криється у суто художніхсубстанціях. Реалізм дещо “приївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукалинових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів 3. Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістівXIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Доситьтяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночасз ними чи після них. Молоді літератори стали торувати свої, нові «модерні»шляхи в літературі. Модернізм став характерним напрямком у мистецтві ХХ століття. Основні естетичніпринципи модерну в образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, абстракціонізмі поп-арт, у музиці – заперечення звукової організованості – мелодії, гармонії,електронна музика, в театрі – відсутність осмисленого художнього мовлення, логікирозгортання драматичної дії. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка,Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет, у малярстві – Кокошка, Сальвадор Далі,у музиці – Шемберг, Штокхаузен. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовилазацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стиліпоєдналися євр. Та сх. Традицції культури – романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурнаоснова, площинна декоративність. Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання– з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру.Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуваєсвої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічніуявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеїхаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладноговпорядкованості При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистоятируйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм
Розкрити таохарактеризувати стилі у мистецтві: бароко, готика, класицизм українське бароко
Бароко — (іт — вигадливий, примхливий, чудернацький) — стиль у мистецтві і літературі низки країнкінця XVI-XVIII ст., що був започаткований в Італії і для якого є характерними:підкреслена урочистість: підвищена мальовничість; пишність; декоративність; примхливість;контрастність, динамічність композиції; алегоричність, символічність, ускладненістьформи, химерність, елементи гротеску).
Українське бароко XVII ст.нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істиниу такому визначенні є, оскільки саме воно, козацтво, було носієм нового художньогосмаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовленнякозацької старшини. Взяти до уваги хоча б Георгієвський собор в Києві, збудованийв 1698-1707 рр. стародубським полковником М.Миклашевським, або собор Успіня БожоїМатері Києво-Печерської лаври, побудований у ХУІІ-ХУІІІ ст.
Оцінка культурного, духовногожиття України ХУІІ-ХУІІІ ст. буде неповною, якщо не згадати ім'я гетьмана ІванаМазепи. Завдяки його щедрій десниці заново відродилися і побачили світ такі пам'яткинашої культури, як Чернігівський колегіум, Троїцька церква на Роменщині, Святодухівськийсобор на Сумщині. Ім'я Івана Мазепи навіки увійшло в історію української культури.Свідченням цього є численні панегірики, написані на його честь.
На культурному небосхилі епохибароко засяяли імена викладачів Києво-Могилянської академії, адже саме сподвижникиукраїнської науки творили для світової літератури зразки національного бароковогописьма. Назавжди в історію літературного процесу увійдуть імена Петра Могили, ІванаГалятовського, Стефана Яворського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Івана Величковського.
У літературі бароко простежуєтьсязахоплення «космічними» темами і образами, прагнення до відтворення повної картинисвіту або його окремих частин. Найцікавіша тема — Всесвіт та його вплив на людськідолі.
Розквіт цього напрямку в Україніпривів до поширення і збагачення національної літератури, оскільки письменники запозичувалиелементи польської і новолатинської літератур. Очевидним є жанрово-видове збагачення,адже ще з часів полемічної літератури в православно-слов'янському світі простежуєтьсявироблення своєрідної літературно-риторичної традиції. Значна увага почала приділятисяукраїнському фольклору, з якого митці черпали символи для своїх творів.
Класицизм (лат. взірцевий) — напрям у європейській літературі XVII-XVIIIстоліть, що був започаткований у франції з орієнтацією на естетичні норми й зразкиантичної класики; митці намагалися осягнути красу, як досконалу форму, прагнулидо правильності й нормативності творчості у відповідності з системою законів і правилкласицизму.
Його визначальною ознакоюбув раціоналізм, який вимагав будувати твори на засадах розуму, ігноруючи особистіпочуття людини.
ґвітдля класицистів є статичнимі тотожним вічності, у ньому немає місця спонтанним рухам, які перетворюють буттяв процес, в гераклітівську «річку», тому в ньому немає місця закону відносності.Під «природою» розуміють не стільки світ фізичний, скільки суспільний і моральний.Людина, її вчинки, пристрасті і почуття повинні служити державницькій ідеї, томуфілософи його трактували як «мистецтво суспільного порядку і політичної стабільності».Поняття «ідеї» в естетиці класицизму було основним.
Естетичний ідеал класицизму:відтворення в художніх образах і картинах уявлення письменника про раціонально організованудержаву (абсолютна монархія); громадянина, що підпорядковує свої почуття розумові,особисті інтереси — інтересам держави; єдність людини і держави; спрямованість взаєминміж громадянами на виконання і захист її інтересів -тільки громадські стосунки міжлюдьми-
В Україні класицизм майжене розвинувся і проіснував недовго. До цього призвели дві причини: романтична українськадуша не приймала раціональні настанови жорстко унормованої поетики класицизму; відсутністьнаціональне свідомої шляхти, вищого духовенства, які б виношували ідею державності,оскільки відбувалися процеси ополячення та зросійщення. Оскільки селянство формувалопопит налітературу, то відповідно проявився в Україні лише «низький» класицизм зйого комічними жанрами.
У ХІІІ-ХУ ст. культуру Європизначною мірою формує готика (від франц. — назва германського племені готів). Цейтермін виник в Італії в епоху пачеото оудували ного, зв язуючи крони дерев.
Новий стиль небезпідставноназивають «французькою манерою», або «французьким мистецтвом»,у зв'язку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частиніФранції. Початок готики пов'язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативоюабата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з «усіх частин королівства» митціта будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французькихрегіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалисяі на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині.
Факт народження готики вважаєтьсякульмінацією романського мистецтва… Цей фантастично вишуканий стиль чотири століттяпанував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі,скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відмінувід попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика ємистецьким виразом духовної, а саме — релігійної згуртованості народів середньовічноїЄвропи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вонаконцентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних,етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізнійрізновид зветься стилем інтернаціональної готики.
Особливістю готичної будовиє стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивнуроль. Вона полегшує кам'яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанівта контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівліставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новийпідхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкіпрольоти.
Досягненнякультури Київської Русі
виправною точкою є запровадженняна Русі християнства та поява писемної культури. Разом із християнством з Візантіїбули запозичені необхідні для функціонування християнського церковного життя література,культова архітектура, живопис, рукописна книга. Але це не було просте перенесеннявізантійської культури. Візантійські впливи поширювались на Русі в адаптованомудля слов'янського ареалу вигляді — церковнослов'янською мовою, яка стала літературноюта літургійною для тих слов'янських країн, що знаходилися під впливом візантійськоїцеркви, і взаємодіяли з місцевими традиціями. Впродовж середньовіччя в цьому православномуслов'янському ареалі сформувалися спільні «греко-слов'янські», або кирило-мефодіївськікультурні традиції, що були визначальними для української середньовічної культури.Водночас вона була відкрита для взаємовпливів та запозичень іншої так званої «латинської»культурної традиції, властивої для країн Центральної та Західної Європи. Відбиралисянайрепрезентативніші літературні пам'ятки, більшість яких своїм походженням — перекладом,переписуванням, укладенням зв'язана з власне українськими землями. Але частина зних є спільною для народів кирило-мефодїівської традиції, вони справили вплив наподальший розвиток української літератури. Основні стилі і напрямки у мистецтві
Щеодним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва виступаєпоняття «стиль». Саме слово має давньогрецьке походження, в давнину означалоназву палички для письма. Поступово значення слова змінювалося, хоча в основі залишилосяуявлення про ті риси, які можуть бути зовнішньо виявлені.
Стильу мистецтві — це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомівхудожньої виразності, що застосовуються у мистецтві.
Поняття «стиль»використовується для характеристики етапу у розвитку мистецтва різних художніх напрямків,індивідуальної манери художника. У цьому випадку поняття «напрям», «течія»можна вважати синонімами стилю. Передумовами виникнення стилю виступають особливостіісторичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стильу мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її «візитною карткою».
Епоха Просвітництвав культурі ( ХVІІІ ст.) характеризується появою нових жанрів – драми на початкустоліття і мелодрами в його кінці.
У всіх великих країнахЗахідної та Центральної Європи в епоху Відродження виникають і перші національнілітератури – за мовою і своїм значенням. В Італії фундаторами італ. літератури булиПетрарка та Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів відбувавсяодночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII – початок ХІХ ст. І.Котляревський), в Росії(пол. ХІХ ст. – О.С.Пушкін).
Подальший розвитоклітератури був пов’язаний з особливостями, притаманними епосі класицизму (ХVІІ –поч. ХІХ ст. ). Для класицизму характерний поділ на “високі” та “низькі” жанри,поєднання яких вважалося неприпустимим.
Високі жанри – епопея,трагедія, ода – покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів,полководців, міфічних героїв.
Низькі – сатира, байка,комедія – мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стильі мова повинні були строго відповідати обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).
У кін. ХVІІІ ст. вНімеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в інших країнах виникає напрям,який протиставляє себе класицизму і отримує назву “романтизм”. Романтики впершевідкрили суперечливість людської душі, її невичерпність.
Романтики поновилихудожні форми: створили жанр історичного роману, фантастичні повісті (Гюго, ЖоржСанд)(П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко).
У ІІ пол. ХІХ ст.утверджується напрям, що прийшов на зміну романтизму – реалізм. Кардинальна проблемареалізму – співвідношення правдоподібності й правди, істини (Ч.Діккенс, О.Бальзак).
На початку ХХ ст.в європейському мистецтві виникають різноманітні явища, які умовно можна назватимодернізмом. Якщо у всі віки література була пройнята ідеєю людини, то в сучаснуепоху актуалізуються проблеми співвідношення особистості з космічним і людськимуніверсамом.
Дохристиянськакультура слов’ян
Древні слов'янськівірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручаннянадприродних сил, залежність людей від богів і духів.
Найбільше вражали слов'янявища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер,палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки ігрому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він мігуразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідуєЗмія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Післяперемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними ігрізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну;Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця);Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образікрилатого пса та інш.
У пантеоні східнослов'янськихбожеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно малобогів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тількиВелеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощуі води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадкапро неї є у багатьох піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабковиражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичнихістот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідкоз каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол.Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита- чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке поясненнясуперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалисяне в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами.“Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, ігорби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялисявони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, — осудливо писав пізніше один зцерковників про прихильників народної релігії.
Культи божеств – прийнятіритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дужемало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народнихвіруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденноїспеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих,хто дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'янформувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ.Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світоведерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників).Життя людини підлегле долі — «суду Божому». Правда, доля у східних слов'янне була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головніподії людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарнесвято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Культурологія як наука, її специфіка, структура та завдання
Культурологіяє системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значеннята способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнаннясутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних формі сторін культури.
Основнізавдання культурології:
1. аналіз культурияк системи культурних феноменів;
2. виявленняментального змісту культури;
3. дослідженнятипології культури;
4. розв'язанняпроблем соціокультурної динаміки;
5. вивчення культурнихкодів та комунікацій.
Культуразавжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільногожиття, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретнихформах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура),а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Безсвіту культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситьсяширокий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.
Вжеу давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства.В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодіннюкультурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем.Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурногоміфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богівта видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшнімуки.
Еволюціяприроди та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурноїісторії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає коженраз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті рештвідбувається окультурення людської природи.
Елементилюдської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природногоі окультуреного. Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічноїсфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціямиісторії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.
Більшістькультурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кількаосновних теоретичних концепцій або парадигм як більш менш відрефлексованих теоретичнихі методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження.
Основнітеоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція(або концепція циклічних круговоротів);
2. еволюціоністська;
3. антропологічна;
4. філософська;
5. революційно-демократична.
Охарактеризуватинаступні концепції культурології: еволюціоністські, циклічні, соціологічні, теологічні.Поясніть їх специфічні риси
Еволюціоністську концепціюкультури запропонувалиамериканський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор(1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали,вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністськоїконцепції полягає в обгрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненостіпотреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі «Первісна культура»Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно- від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини,специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливуна таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території,на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіхнародів — звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло,мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважавЕ. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини.
Циклічнамодель культурноїдинаміки — одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існуваннявсього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесамиі зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж.Віко вважав, що культура рухається від «віку богів» (міфологічні культури)через «вік героїв» (культури героїчного епосу) до «віку людей»(осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепціїросійського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглерапроходять цикл від «дитинства» («весни»), «юності»(«літа»), «зрілості» («осінь») до «старості»(«зими»), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури.Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічногоруху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурнадинаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища):сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовоюкультурної стагнації.
У концепції російськогоісторика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення,підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результатиформотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульспасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкоріненів підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства ілюдини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).
Сутність соціологічноїконцепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складнаієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Пітірім Сорокін (1889-1968)сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писаввін, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становитьматеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідниййому світогляд.
Вчений виділив три основнітипи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий,раціональний та інтуїтивний. Тому саме культурну систему П. Сорокін розглядає яквихідний і визначальний фактор соціального розвитку. Відкидаючи концепцію локальногорозвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, ученийдоводив існування взаємозв'зків між культурами різних народів, підкреслював усебільше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.
Кожна культурна система таїї форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо) спираються на досягненнякультури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодомсвій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі, здатнійвиправити, «якось оновити ту систему культури, що деградує».
Серед культурологічних теорійпомітне місце посідають теологічні концепції культури. Їх основна суть зводитьсядо розгляду релігії як вирішальної основи розвитку культури. Так, на думку С. Пуфендорфа,культура — це проміжна ланка між людиною і Богом. Саме за велінням Божим культуравпливає на природу людини і визначає її діяльність.
Концептуальні основи теологічногорозуміння культури були започатковані основоположниками і провідними богословамихристиянства, філософами-схоластами Аврелієм Августином (354-430), Марком Боецієм(480-524), П'єром Абеляром (1079-1142), Фомою Аквінським (1225-1274) та ін. Сучаснакатолицька культурологія (Ж. Марітен, Е. Уінтер) ґрунтується на тому, що культурає наслідком божественного одкровення, а культурний процес — це спроба пізнати Божумудрість та божественну першооснову світу. Усі досягнення культури, особливо духовної,пов'язані з волею Божою.
Представники православноїкультурологічної думки (М. Бердяєв, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять,що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттюкультурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і в цьому аспектізавдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальнимі водночас індивідуально-національним.
Інформативно-знаковетлумачення культури
Позиції адаптаціонизмута ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якійвідбувається це зближення, є інформаційно — семіотична концепція культури.
Вихідним моментомінформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способита наслідки людської діяльності.
Семіотика – загальнатеорія знакових систем.
Діяльність — це спосіб існування людини.
Постійне формуваннявсе нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступовозанурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть«натурі» — природі. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, щодане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.
Створюючи культуру,люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшкита книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Слідилюдського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо.Людство живе ніби на межі двох світів — існуючого незалежно від нього світу природита світу матеріальної культури.АРТЕФАКТИ (від лат. arte — штучний, factus — виконаний) – це продукти та наслідки людської діяльності.Артефакти – це штучно створені людиною предмети і явища, виготовлені людиною речі,народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Артефакти— це феномени культури.Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів.Культураявляє собою світ смислів. Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіннясмислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людинастворює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету,релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якогопредмету відбивається у його призначенні, ролі.
Потрібно відмітити,що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу немають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а укультурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породилаїх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділятисмислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знаннякультури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків (іл.4).
Отже, культура є непросто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світсмислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступаютьзнання, цінності і регулятиви.
Смисли утворюютьсяу голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює тарегулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідноцьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогоюоцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основнихвиди смислів.Знання (когнітивний смисл) лат, cognitio — знання, пізнання — це інформація провластивості об'єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправдійого простота недостатня. Визначення знання — одне із складних філософських питань,з приводу якого існує багато різних думок:- інформація є завжди інформація про щось,а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об'єкт).- знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючоговислову.;- знання об'єктивне, тобто визначається виключно властивостями об'єкта,а не суб'єктивними особливостями- знання може бути як істинним так і помилковим.Невірне, помилкове твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати,що у знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх — відносна; Регулятив (регулятивнийсмисл) — це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінкута діяльність.
Наявні в культурірегулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобтовказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.
Семіотикаяк наукова дисципліна,її основні розділи
Семіотика (від грец. semeion знак, ознака),наука, що досліджує засоби передачі інформації, властивості знаків та знакових систему людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явищакультури), або у самій людині (зорове, слухове сприйняття тощо). Семіотика — ценаука, яка вивчає знаки і знакові процеси.
Семіотика— молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходидо вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічнихвчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913)та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинадде Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової науковоїдисципліни, яку назвав «семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариствавласне термін «семіотика”. Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків»,що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.
Семіотика на сучасному етапіїї розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предметадослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знаковоговтілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.
Основні функції культури
Основніфункції культури:
адаптаційна дає можливість кожному індивідууму,який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючихв суспільстві оцінок і форм поведінки.
пізнавальна ознайомленні людини зі знаннями,необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначенняу відповідності з цим ціннісного відношення до світу
аксіологічна(ціннісна) дає можливістьвиробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікуватисебе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядаєтьсяу ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.
інформаційнадає людству й суспільствувідповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.
комунікативна(діалог культур)передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкуваннялюдей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і.д., які входять в скарбницю культурних цінностей.
нормативнавідпрацьовуванняі поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідностіз якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способиповедінки.
гуманістичнареалізацію верховнихцінностей шляхом культивування людської гідності.
людинотворча(соціалізація особистості)виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличенняі ушляхетнення.
виховна: культура не лишепристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступаєуніверсальним фактором саморозвитку людства, людини.
світоглядна синтезує в цілісну і завершенуформу систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових,вольових.
Основні властивості символів
Слідвідмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам,набувають не тільки творіння РУК людини, але й природні явища, коли вони стаютьпредметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяютьїх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образихитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселкичи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана— природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюєтьсяяк прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією(«Останній день Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюютьособливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури.
Символами, носіямиособливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не простояк живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієїчи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприкладхвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною«величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурнуцінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються.Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).
Ціннісно-нормативнийвимір культури
Будь-яке суспільствоабо окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі,послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійнихнастроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводитиїх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус,політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійкеі дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурнінорми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізованімотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосункив колективі, що спираються на звичні очікування.
Культура регулює виробничуі творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи прицьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культурив їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему,часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятордіяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнімпереконанням. Тобто норми культури — це певні зразки, правила поведінки або дії,які стали внутрішніми регуляторами людських дій.
Нормативний бік культури виявляєтьсяв таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.
Обряд — це традиційна символічнадія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприятизміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущимє весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільнаоснова — освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя- у всіх народів незмінна. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціяхє, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.),коржик прісного хліба (азіатська народність).
Ритуал — це вид обряду, якийявляє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядкованусистему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людинипевних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історіїсуспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальністьдипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).
Етикет як норма культури являєсобою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи.Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл.У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основнасоціальна функція етикету — це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурнихвідмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).
Канон — зведення положень,які мають догматичний характер. Слово «канон» має декілька значень: 1)біблійний канон — сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними”і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон — правилав галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою взакон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художніпринципи.
Стандарт як вид культурноїнорми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собоюпевний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним іншихподібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існуватибез стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язковихпараметрів якості продукції, яка випускається.
Норми культури мінливі. Вонипіддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культуризабезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.
Прийнято розрізняти нормизагальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікаютьз цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїхчленів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимістьдо порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.
Норми диференційовані за соціальнимиструктурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом.Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючимеханізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу іпривілеїв.
Норми відрізняються одна відодної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!)і заборонні норми (не говори неправди!).
Стійкі норми зберігаютьсяпротягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуютьсяавторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгийчас після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали,в застарілий стиль.
Таким чином, культурні норми- це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідамиі різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальнаповедінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості.Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.
Історична типологія культури
Характерніриси історичного типу культури:
1. Спосіб створенняматеріальних цінностей;
2. Відношеннядо природи
3. Неписані правилаповедінки;
4. Самоусвідомленняі само ідентифікація;
5. Світогляд;
6. Сприйняттяінших народів;
7. Суспільнаформа організації індивідів.
історичнийрозвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього),середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичногосуспільства.
Однакпервісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису — цебули аграрні культури.Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала«пара»: фізична сила людини — природа. К. Томпсон ввів поняття трьох віків:кам'яного, бронзового, залізного.
Зпершою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогосподарських культур розпочинаєтьсянайбільш довготривалий історичний етап — етап аграрної культури.
щоранньоземлеробська (аграрна) культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічногонеоліту
Наступнийетап у розвитку аграрної культури пов'язаний з формуванням перших ранньокласовихдержав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту зародилась в Північно-Східній Африці.
Пізнішевиникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії, Месопотамії, МалоїАзії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та інші. Вони існували в періодз III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого часу. Несхожі між собою, рознесенів часі і просторі, але всі вони мали єдину спільну рису — це були цивілізації аграрнихкультур.
УIV ст. нашого часу колись могутня Римськаімперія розпадається на західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося християнство, виникаєнова імперія, що пізніше дістала назву Візантійської. На заході протягом декількохстоліть продовжувався процес формування держав, що пізніше склали західноєвропейськусередньовічну спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.) поділяють на три частини: раннє,класичне, пізнє середньовіччя.
Зародженнябуржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактурузапочаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства.
Сутність еволюціоністської концепції Г.Спенсора
Еволюціоністськуконцепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійськийісторик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903).Узагальнивши емпіричні етнографічніматеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутністьеволюціоністської концепції полягає в обгрунтуванні принципу єдності людського родута спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі «Первіснакультура» Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбуваєтьсяпрямолінійно — від простого до складного. Культура, указував він, є результатомдіяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища.Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічнерозташування території, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонуваннякультури всіх народів — звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддяпраці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури,вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природилюдини.
Концепція культурно-історних типів М.Я. Данилевського
Данилевський – відомийрос. Природознавець, що зробив спробу теоретично обгрунтуватти концепцію багатолінійногоі замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизаціїв біологічній науці. В історії людства він виділив11 самобутніх типів культури:інд.,китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську,слов’янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу,після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний типкультури проходить в основному 3 фази свого розвитку: етнографічну, державну тацивілізаційну. Перехід до цивілізації хар-ся розтратою культ. Потенціалу. Самобутністькультури на думку Д., в особливому складі душі народу, тому його нац. Хар-р залишаєтьсянезмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерелтеорії панславізму і шовінізму.
Концепція соціокультурної динаміки Сорокіна
Вся фісторія соціокультурногосвіту провляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності,перетвореннях і відмінностях у б-я момент свого існування. У б-я сфері к. Частонова чсистема змінює віджилу. Аналізируючи динаміку к., П.Сорокин ставить питання:в якому напряму відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішняпануюча мат. Суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типомк… Занепад сучасної зах. К. Створює можливість появи іншої к. Системи. Прихід новоїсуперсистеми, зумовленої дією « принципу іманентних змін», означатиме народженнянової к., що здатна виправити, якось оновити «ту систему к», що деградує. Циклк. Процесів відбувається у власному колі, проходить «у холостому русі», відірвановід суспільної практики. В кінгцевому підсумку одні ідеї породжують і замінюютьінші. В основі суперсистеми лежать 3 основні типи культур: чуттєвий, для якого властивечуттєве сприймання навколишнього світу, ідеаціональний тип, для якого характернийраціональний підхід до дійсності, ідеалістичний, що грунтується на інтуїтивістськомуметоді пізнання. Кожна форма має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальненачала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд.
Поняття традиційна та інноваційна культура
ТрадиціяІ Інновація діалектично взаємопов'язані категорії, що визначають процес твореннянового. Традиція-культурне ядро цивілізації, на якому тримається її індивідуальність,а новація необхідна для розвитку самої цивілізації.
Традиція(лат., передача) — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалисяІсторично і передаються з покоління в покоління. Виникла в первісній культурі. Тр.-як історичне успадкування естетичних здобутків попередніх епох, оживотворяє наступнеоновлення культури і мистецтва. Кожен новий крок спирався на набутий досвід та досягненняминулого. Для подальшого розвитку необхідний механізм, що переборював консерваціютрадиції і не руйнував основи традиційних досягнень.
Інновація(лат.) — нова думка, Ідея, реформа, процес, орієнтовані на створення, розвиток іякісне удосконалення нових видів виробів, технології, організаційних форм. Ін. — це відкриття не знаних досі явищ, новизна форм і проблем, збагачення новими ідеямиі методами.
Новаторство неможливебез творчого переосмислення традицій. Істинне новаторство успадковує кращі традиції,ті які виходять за межі свого часу, мають прогресивне, гуманістичне спрямування.Герменевтична інтерпретація Г.Гадамера „традиція як діалог культур’’ означає те,що пошук порозуміння, спільної мови різних, культур відбувається шляхом постійногоетнодіалогу (уточнень, припущень, контекстуального розуміння) і- як засобу інтерпретації,- основи герменефтичної методології).
Концепція“локальних цивілізацій” Тойнбі
А. Тойнбі зробив спробупояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація»до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результатівсесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвиткомсуверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів:при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиноїцивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуютьсяоднаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Його найвідомішапраця « Дослідження історії». Спочатку Т. Виділив для агалізу 21 циввілізацію, потімскоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед як. Антична, західна, православна,індійська, китайська, ісламська тощо.
Особистість як об’єкті суб’єкт культурної діяльності
Як відомо, головнимпредметом культурологічного пізнання завжди була людина. Саме тому, наслідуючи багатовіковітрадиції гуманітарного пізнання, розпочавши свої теоретичні побудови з розглядукатегорії „культура”, ми повертаємось до „людини” та спробуємо виокремити саме терозуміння останньої, яке ледь окреслює перспективи цивілізаційного культуротворенняй одночасно „виводить” на його головні духовні домінанти.
Зрозуміти сутністьлюдини намагалися з найдавніших часів, пов’язуючи її з тією чи іншою ознакою. Наприклад,політична істота (Аристотель), божественна сутність (Ф. Аквінський), мисляча істота(Р. Декарт), людина – це машина (Ж. Ламетрі), моральність (І Кант), духовна істота(Гегель), діяльність (Й Фіхте), природна істота та любовне ставлення до ближнього(Л. Фейєрбах), сукупність суспільних відносин (К. Маркс), духовна істота, глибинаякої обумовлюється рівнем її свободи (М. Бердяєв). Цей екскурс в історію культурологічноїдумки можна продовжувати до нескінченності. Однак коли, здавалося б, її розуміннярозширилося до безмежжя розмаітних інтерпретацій, знаходиться своєрідний центр біфуркації,від якого відштовхувались і до якого повертались практично всі вчення про людину.Означений центр формується перетином декількох змістових ліній, які викристалізовуютьсячерез розуміння людини: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної;5) соціальної (суспільної). Органічне поєднання цих ознак дає цілісне розуміннялюдини. Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної,діяльної, предметної і соціальної істоти. Предметність зумовлює особливий, відміннийвід тваринного спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами,символами, сукупність яких становить світ великої людської культури. Тому сутністьлюдини не зводиться до соціальних чи природних характеристик, вона визначаєтьсялише їх органічним синтезом. Оскільки ж означений синтез концентрується в понятті„культура”, сутність людини розкривається через розуміння її як культурної істоти,як природного (а може, й Божественного) формовитвору, здатного до культурного (діяльного,предметного) самовідтворення, здійснює його як духовно, так і практично (разом зіншими, тобто – соціально) через перетворення природного і духовного середовища,а також самої себе.
Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культурастворюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає і як об’єкті як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.
Саме здатність людини створюватикультуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування,що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямованоі, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культуривизначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.
Культура визначає зміст іформи прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби взмісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєїлюдської природи. Навіть суто біологічні потреби в їжі, сні і т.п. здобувають усебільш людську, тобто змістовну й облагороджену культурну форму. У ході своєї історіїлюдина постійно олюднює свої потреби і спосіб їхнього задоволення, самим буттямпов'язуючи природне і соціокультурне.
Людина стає предметом культурив трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому– істота природна. Природний початок у ній – це основа самої можливості її культурногорозвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однакприродним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовуєтьсянадорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою.У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вонаусвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіхіндивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себеі частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурногокругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдністьз ним.
Нарешті, людина виступає іяк рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себеяк істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.
Ми звикли визначати культуруяк те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура– це і те, що в самій людині – як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати,діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація)– зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин – внутрішнякультура людини.
Зовнішня культура наділяєтьсяу форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалисяв даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настількиж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людськійтворчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.
Внутрішня культура являє собоюте, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людськоїприроди, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна.Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), ауміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.
Культурний розвиток людиниозначає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт.Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджуєсебе через твердження культури.
Важливим фактором, що визначаєфункціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньомусвіті є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вониспрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації.Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і томунайчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятихнорм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мовайде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистіснийпочаток формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностейі змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність,беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.
Духовна культура. Структура та цінності
Культураіснує в двох нерозривно зв'язаних між собою формах: по-перше, у формі духовногосвіту кожної окремої людини і її діяльності зі створення духовних “продуктів” (творчістьвченого, письменника, художника, законодавця і т.п.). По-друге, у формі самих цихпродуктів, тобто духовних цінностей – наукових праць, книг, полотен, законів, звичаїв,багато з них можуть носити „речовий” характер. Теорією цінностей займається особливанаука – аксіологія – вчення про їхню природу, місце у світі, про зв'язки різнихцінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.
Фундаментально-основоположноюякістю людини є духовність. Вона є основою людини, що пояснює і природу людськогобуття, і її роль стосовно соціуму, і її роль у культурі. Що ж таке духовність людини,які її найважливіші риси?
Грані людськоїдуховності
Всеосяжний характер духовності.Духовне життя людини різноманітне. Вона містить у собі раціональні й емоційно-афективністорони, когнітивні і ціннісно-мотиваційні моменти, экспліцидно-свідомі грані, таграні, що ледь відчуваються, орієнтовані на внутрішній і зовнішній світ установки,а також багато інших аспектів, рівнів, станів. Що стосується змісту духовних процесів– наукових концепцій, моральних цінностей, релігійних вірувань, естетичних категорій,повсякдено-практичних знань і інших факторів, що формують особистість, – все цетакож складає зміст духовності. При цьому всі ці грані і зміст духовного життя фіксуютьсяв духовності не в мозаїчному різноманітті, а в єдності, взаємозв'язку, цілісності.
Духовність людини існує якідеальність. Для розуміння душі, а тим більше духу – найважливішим є визначенняідеальності, яке полягає в тому, що ідеальність є заперечення реального, але прицьому таке, що віртуально міститься в цій ідеальності. Дух – це об'єктивне явищета необ'єктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності,що характеризує діяльність з опредмечування ідей і зворотного розпредмечування їїрезультатів, що визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворчоїжиттєдіяльності характеризується, в свою чергу, її здатністю надавати сенсу індивідуальномубуттю. Важливу роль у становленні і функціонуванні ідеальності відіграє мова, категоріально-понятійнийлад людської свідомості. Людська духовність і є ідеальний світ, у якому людина живе,оперує ідеальними формами.
Духовність являє собою внутрішнійсвіт людини. Вона існує як інтимне життя людини, воно дано у внутрішнім спогляданнілюдини, розгортається в його особистісному просторі і часі. Духовність людини являєсобою власне „Я” людини, виступає як буття, особливість цього „Я”.
Духовність як міра розвиткулюдини. Під духовністю розуміють і міру розвитку в людині моральних якостей, принципів,міру засвоєння досягнень культури людства. Відповідно більш високий рівень духовностівизнається за тим індивідом, духовні орієнтири якого більш глибокі і більш органічнодетермінують усю його життєдіяльність.
Духовна цінністьу самому загальному вигляді може бути визначена як результат різних видів розумовоїі художньої діяльності людини, що одержав високе суспільне визнання і став факторомкультури. Природно, не усяка творча діяльність відповідає цим вимогам: книга, написанаграфоманом, чи картина, змальована бездарним ремісником, звичайно, не стають духовнимицінностями, незважаючи на претензії їхніх авторів.
Духовні цінності,що утворюють культурну скарбницю людства (у тому числі й втілені у предметах матеріальноїкультури) можуть класифікуватися за двома ознаками; а) за своїм змістом і б) заступенем поширеності. За змістом вони відповідають трьом основним царинам, у якихтворчо діє людська свідомість, – науці, моральності і мистецтві. Пізніше ми будемобільш детально характеризувати кожну з цих складових частин культури. Зараз же обмежимосядеякими загальними зауваженнями.
Наукові цінності,а це перевірені практикою людські знання, найбільш об'єктивні, стійкі в часі і позбавленібудь-яких національних чи класових фарбувань. Наукові цінності, будучи продуктомнеупередженого мислення, ховають у собі велику небезпеку: вони можуть бути використаніу злочинних цілях, наприклад, для атомної війни, зловмисного керування психікоюлюдини, торгівлі її органами і т.п.
Моральніцінності якісно відрізняються від наукових. Якщо задача науки – „зрозуміти” і пояснитилюдині усю навколишню дійсність, поставити її собі на службу, то задача моралі –удосконалити відношення людини до інших людей, до самого себе і до природи. Усеце втілюється в моральних нормах, звичаях і законах, спрямованих на благо людинита складова її моральних цінностей. Але, як відомо, і закони, і звичаї, з поглядуінших епох і інших народів, можуть бути й аморальними (людожерство, знищення в Спартіслабких дітей, подекуди старих і божевільних і т.п.). Це підтверджує, що поняттяморальності історично мінливе і суб'єктивне. Однак у кінцевому рахунку моральнілише ті види відносин між людьми, за яких вищою цінністю визнається людське життя.Національні цінності займають найважливіше місце в житті будь-якого народу й окремоїособистості. На відміну від загальнолюдських національні цінності більш конкретніі більш матеріалізовані: духовні і матеріальні досягнення, що роблять українцівукраїнцями або французів французами. Одним словом, національні духовні цінності– це все те, з чого складається специфіка культури того чи іншого народу. Важливотільки, щоб ця особистість, так само як і окремий народ (колективна особистість),з повагою і терпимістю відносилася в межах людства до інших особистостей; надавалабезкорисливу допомогу більш слабкому; ніколи б не вважала себе „кращою за інших”;ніколи не застосовувала насильство. Відступ від цих, власне кажучи, християнськихзаповідей веде до фашизму, нацизму і сталінізму – винуватцям депортацій і знищенняцілих народів.
Утім, світоваісторія свідчить: маленькі, героїчні народи, які переймаються почуттям національногодостоїнства, тобто здорового націоналізму, завжди з успіхом відбивалися від могутніхворогів, створювали квітучі держави, тоді як великі імперії сходили зі сцени, яктільки втрачали об'єднуюче їхню національну самосвідомість.
Світ і людина в Арабо-мусульманському типі культури
Напочатку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесенів просторі, об’єднуються у велике державне утворення — Арабський халіфат, післярозпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як іінші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник початку у невеликому географічномурегіоні, серед народів, духовне _ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна течія синтезував попереднінадбання духовного життя усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був віроюнизів і верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питаннябуденного життя — від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.
Увага. Іслам як і інші релігії не уникнувподілу на течії і секти (суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечіміж мусульманами.
Впроцесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює норми співжиття,в особливий символ ісламського світу із своїми релігійно-культурними цінностями,які посилено культивуються як найбільш значущі для всієї людської спільноти.
Підвпливом ісламу формувались суспільно-філософські системи, мистецтво, архітектура(мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.
Основніположення ісламу викладені в Корані (араб. — читання) священній книзі мусульман. Вчені вважають,що Коран сформувався під час переходу від родоплемінної до класової організаціїнародів стародавньої Аравії. Коран суттєво відрізняється від усіх літературних пам’ятокдуховного характеру. Він не має якоїсь цільної обґрунтованої структури як за формою,так і за змістом. Зміст носить стихійний характер і містить пророчі одкровення,проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові та етико-правові норми. Кораняк світова пам'ятка культури є цінним тим, що це найдавніший прозовий твір, написанийарабською мовою, який відображає складний і соціальне болючий процес переходу донової епохи, принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.
Завойовуючиземлі на заході і сході, араби знайомляться з новими для них культурою, природничимита гуманітарними науками. Мистецтво арабського світу було регламентоване Кораном,який забороняв зображати сферу божественного. Зате набуває розквіту лірична поезія,складаються поетичні школи, каліграфія із форми знаків переходить у форми орнаменту,що склали систему релігійної символіки.
Якзазначають сучасні дослідники арабської культури, в ХІV-ХVІ ст. найбільшого розвитку досягає мистецтвокнижкової мініатюри відомих живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретніта побутові зображення з'являються з XV ст. і пов'язані з іменем художника Кемаледіна Бехзада.
Культура арабсько-мусульманськогорегіону, базуючись на Корані, швидше була культурою формування світського життяза нормами «Священної книги». Розвиток матеріальної культури був більшедетермінований зовнішніми, ніж внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовувалидосягнення природничих наук, набуті в інших країнах світу.
Світ і людина в даосько-конфуціанському типі культури
Релігійно-філософськісистеми Китаю, що склалися в 6-5 ст. до н.е. були взаємопов'язані і містили елементитрадиції та іновацій. Єдністю цих систем є ідеал досконалої людини, передумови ізасади досконалого порядку, гармонія взаємовідносин, повага до себе, старших таінших; допомогаближньому. Водночас основним принципом Конфуціанствабула — традиція. Конфуцій супротивник новації, вважав необхідним та можливим змінухарактеру людини, при цьому вона має бути задоволена своїм становищем і не прагнутикращого. Відстоював патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.
Конфуціанствуперечив інший напрям Даосизм. Основним принципом Даосизму була – іновація. Це вченнябуло було пов'язане з розвитком науки та техніки. Пізнати вчення Великого Дао — це пізнати Закон і абсолют. Йому притаманні натуралізм, елементи матеріалізму, тадіалектики. Запозичив багато ритуалів та елементів культу з буддизму ( став церковнимз духовенством). Традиція і інновація Китаю діалектично взаємопов 'язані категорії,що визначають процес творення нового. Традиція – індивідуальність цивілізації, а. новація необхідна длярозвитку цивілізації, традиція (лат., передача) — істор.успадкування естетичнихздобутків попередніх епох, оживотворяє наступне оновлення культури і мистецтва.Інновація — це відкриття не знаних досі явищ, і новизна форм і проблем, збагаченняновими ідеями і методами.
Людинаі світ в сюрреалізмі
Настрої, які булиспонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (франц. — надреалізм)- течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітріXX ст. Перше ядро сюрреалістів утворювали молоді паризькіпоети та письменники — Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін.,які групувались навколо журналу «Література», що почав виходити з 1919р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, М.Дюшан, С.Далі таін. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р.Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії,її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого.Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення. Розквітсюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму по праву вважаєтьсявідомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини являють собою ірраціональнікомбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або парадоксальнимспособом деформовані. Це може бути людська фігура з картотечними шухлядами в животі(«Антропоморфна шафа», 1936 р.), годинник-серветка, що звисає зі столу(«Збереження пам'яті», 1931 р.), слони надовгих павучих ніжках («СпокусаСв. Антонія», 1946 р.) тощо.
Людинав античній культурі
Термін «античний»(від латинського апііяичх — «давній») було введено італійськими діячамиепохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античноїкультури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпадута загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладув районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з НІ тис. дон.е. до середини V ст. н.е., і які у світовомукультурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільшблизьких до сучасної європейської культурної традиції.
Історію культури античногосвіту традиційно розподіляють на такі дещо умовні періоди:
І. Давньогрецька культура:
1. Найдавніший період: егейська (крито-мікенська)культура (III тис.-ХІ ст. до н.е.).
2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період(ХІ-УШ ст. до н.е.).
3. Архаїчний період (УІІІ-УІ ст. до н.е.).'
4. Класичний період (V ст. — остання третинаIV ст. до н.е.).
5. Елліністичний період (остання третинаIV -1 ст. до н.е.). Давньоримська культура:
1. Період розвитку культури етрусків таінших племен Італії (ХІ-ІІІ ст. до н.е.), включаючи так званий «царський»період історії Давнього Риму (УІІІ-ІУ ст. до н.е.).
2. Республіканський період Давнього Риму(ІН-І ст. до н.е.).
3. Імператорський період Давнього Риму (Іст. до н.е.-У ст. н.е.). Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, требавзяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн СтародавньогоСходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період)склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави.Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницькадемократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стаєвільна і політичне активна людина. Саме вона була об'єктом і змістом культури.
Людинав середньовічній культурі
Розвиток культурисередньовічної Західної Європи характеризується багатогранністю історичних і регіональнихформ. Однак потенційне багатствокультурного життя тільки частково виявило свої можливості. Розвинутись йому заважалигроміздкі ієрархічні структури феодального суспільства, церковний догматизм. Подальшікультурно-історичні епохи створять адекватні форми розвитку можливостей, закладенихтворчістю народів Середньовіччя. Головним надбанням середньовічної культури булоте, що вона відкрила внутрішні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд.Саме на цій основі вросла блискуча культура Ренесансу. Люди виховувались і жилив дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися доперебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння,молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютнабільшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а самаприрода вважалася грізним явищем вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічноюсилою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народнійуяві Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д. Мовоюучених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнямивласна не конформістська поведінка порушувала порядок природи – загрожувала розкладусуспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки.Якщо хтось не приймав віри більшості, він оголошувався єретиком.
Людинав епоху Відродження
Відродження або Ренесанс– одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтвай літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле,Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло,Мозаччо. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця. Самеслово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження”культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністюуявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мисленнята науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культуроюі таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідноюепохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретнихісторичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася,розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповнішеі найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи.Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилисяперші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якомурозрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початокХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.). Культура епохи Відродження містить величезнідуховні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства.Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розуміннямтого, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежніможливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродженнящедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденціїкультурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження вкультурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрийрепрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.
Людинав культурі новітнього часу
У ХХ ст. виразно виявилисядві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризуєтьсяпередусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненнямдуховних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масовоїпсевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненнямчастини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним.В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття — кровопролитних світових та регіональнихвійн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичногототалітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів — багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівнусилу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства. Індустріалізація культуристала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливимив духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражуванняробить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого — загальнодоступністьтворів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеністьсприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом,а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості. Серед процесів,які впливають на сучасну культуру, помітне місце належить індустріалізації і інституціоналізації.Розвиток техніки, транспорту, зв’язку, вичерпність природних ресурсів загрожуютьнавколишньому середовищу, але водночас і сприяють зростанню взаємозалежності тавзаємозв’язку усіх країн. При цьому саме культурне співробітництво перетворюєтьсяу фундаментальну необхідність виживання людства і є фактором світової рівноваги.Одночасно важливим є також захист культурної самобутності, повага національних культур,що є ключем до вирішення проблеми спілкування між людьми. Сьогодні діалог культурнабуває воістину загальнолюдської значимості. Мистецтво ХХ століття зіткнулося з ускладненоюдійсністю, з прискоренням і наростанням катастрофічності суспільного розвитку, ззагостренням соціальних суперечностей, з колізіями, породженими розгортанням науково-технічноїреволюції, з глобальними проблемами ( політичні, екологічні, моральні), які заторкуютьінтереси усього людства, і відповідно, з новими запитами аудиторії. Поруч із реалізмомактивно розвиваються модерністські напрямки. До мистецтва модернізму можна відноситипо-різному, але слід пам’ятати, що це всього лише внутрішнє хвилювання мистецтва,стурбованого завданням звірити свою епоху із забутим в метушні Вічним.
Мистецтвояк феномен культури
Мистецтво здатне увібратиі передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей,без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні,так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність:може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани,ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. Величезна рольмистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчихзасад в індивіді. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймачавимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того,хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпаченняпри сприйнятті Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чиномпередавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді,і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічногоіндивідуалізму в поведінці. Культурна еволюція з виникненням мистецтва2— цього універсального механізму збереження і передавання соціальної інформаціївід покоління до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво— це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльностіз віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились новівиди і жанри. Стали різноманітнішими художньовиражальні засоби, а це призвело дотого, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатограннішей досконаліше.
Вплив глобальних процесів на розвиток культури
Субкультурний поділ сучасногосуспільства є одним з нормальних процесів, і, водночас, об’єктивним станом, що склавсяна той чи інший проміжок часу. Однак, за певних умов масова культура переходитьу масове безкультур’я. Зокрема, має місце активно обговорювана останнім часом пропагандакримінальної субкультури за посередництвом блатних пісень і телесеріалів із життябандитів. Тобто явно маргінальний спосіб життя репрезентується певними ЗМІ як нормальнийдля „всіх”.
Масова культура потребує „високого”мистецтва як джерела нових ідей, школи кваліфікованих кадрів. Творець масової піснічи масової книги за визначенням репрезентує в дещо спрощеному вигляді досягненнясвоїх попередників. Але він має бути хоча б приблизно знайомим із тим, що спрощує;тобто, крім відомих зразків жанру, в якому працює, з національною та світовою культуроюу широкому розумінні. Людина, вихована тільки на хіт-параді популярних пісень, наврядчи стане автором справжнього „народного хіта”. Читач гарних детективів або й надалілишиться тільки споживачем, або стане автором поганих детективів, „чтива”, якщоз літератури він знає тільки детективні історії.
Наслідування зразків, запозиченихз інших культур, або історичних зразків національного мистецтва має розумні межі:воно потребує доповнення елементами індивідуального стилю у поєднанні з відчуттямавтором свого часу і свого оточення.
Вплив східної культурина нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Для об'єднання людства в єдине ціле нашляху побудови ноосфери діалог між Сходом і Заходом має чи не найголовніше значення.З вищесказаного може скластисьдумка, що Схід виключно переймав у Заходу досягнення матеріальної культури. Це правильно,але до певної міри, тому що та ж ідея найвищої цінності людської особистості, якавиникла в християнському середовищі, сьогодні поволі, не без труднощів, але вкорінюєтьсяв Східних країнах. Європейське мистецтво, філософія мають там теж чимало поціновувачів.Таким чином, теза про те, що цей великий діалог пішов світові на користь, сумнівуне підлягає. В крайньому разі, для становлення ноосфери користь від нього очевидна.
Хоча культурний діалог Сходуі Заходу є, так би мовити, найбільш глобальним, проте, звичайно ж, не слід забуватий про взаємодію культур окремих народів, адже ситуація тут є не менш цікавою. Те,що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсімне означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні об'єднатисьв деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву.Така ситуація є неприпустимою та, зрештою, й неможливою, Хоча подібна спокуса булаі, очевидно, буде у сильних світу цього. Шлях до об'єднання людства в культурномувимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур.
Звертаючи свій погляд на деньсьогоднішній, слід зазначити, що прототип майбутньої єдиної світової культури вжеіснує і ним є так звана «західна масова культура». Це є, по-суті, першийтип культури, який поширився на весь світ.
Причиною того, що сьогодні,власне, західна (перш за все американська) культура здобула статус всесвітньої,на нашу думку, лежать на поверхні. І нею є, перш за все, економічна могутність СполученихШтатів, завдяки якій вони стали на чолі світового прогресу і мають можливість донестисвою культуру до всього світу. Ще однією причиною є те (і особливо це стосуєтьсяУкраїни), що на цю культуру є попит, а, отже, відповідно й буде пропозиція. А томунашим борцям за національну ідею слід докладати свої зусилля не до боротьби із західноюкультурою, а до розвитку власної. Те, що накопичувалось у нас віками, ті величезніздобутки, які ми маємо, треба ще вміти подати в належному вигляді, в такій формі,щоб це було цікаво людям, тоді й буде довгоочікуваний попит на національний «продукт».
Цікаві думки щодо майбутньогоглобальної культури можна зустріти в зарубіжних авторів. В.Табачковський у статті«Гуманізм та проблема діалогу культур» наводить тезу Річарда Уілка проте, що «глобальна культура являє собою структуру спільних відмінностей… Структурита концепції такі як права людини, ідеали краси чи організаційні принципи знаходятьвсесвітнє розповсюдження. Проте їхнє втілення та застосування можуть мати безлічваріантів.(Брайденбах Й., Цуркіль І.)[6, c.19].
Неоднозачні процесивідбуваються і в царині культурної взаємодії, які пов'язані із вступом її в радикальнонову глобальну фазу. Сьогодні діалог культур наближається до своєї кульмінації.Ми вже навіть маємо перший варіант єдиної світової культури, яким є т.зв. „західнамасова культура“, щодо якої не варто бути надто прискіпливими суддями, аджевона є першою в своєму роді. Слід ще раз наголосити на тому, що з позицій ноогенезунегативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитимена основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.
Культурологічнаконцепція С. Хантінгтона
У 1993 році в американськомучасопису було надруковано статтю директора Інституту стратегічних досліджень ім.Дж. Ояіна при Гарвардському університеті професора Семюела Хантінгтона » Сутичкацивілізацій 7 «Американський науковець, відносячи Укр… до країн, які „менше Заходу майбутній розпад України, внаслідок того, що, як він вважає, її розрізавна дві частини східний кордон західного християнства. Насамперед його головна ідеямістить неоднозначності. Ніде не стверджуючи, що світ у майбутньому очікує якесьзгуртування країн і народів за цивілізаційною ( культурною ) ознакою, С. Хантінгтона,проте, заявляє, що приходять на зміну старим видам протиріч і конфліктів. Водночас,акцентуючи увагу на конфліктів, американський професор не відмовляється й від їхстарих коренів: “які є найбільш впливовими в світових справах та найбільш суттєвимидля розуміння і наділення сенсом світової політики, на бідні й частково допомогти,але лише частково… Я… висуваю гіпотезу про те, що… конфлікт між цивілізаціямиприйде на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів в якості форми розлому міжцивілізаціями це і є лінії майбутніх фронтів » Отже твердження С. Хантінгтонавиразно указують, що він розглядає цивілізації як сторони майбутніх протиріч і конфліктів.А протиріччя, конфлікти якщо тільки охоплюється вся сукупність аспектів культури!Бо, якщо має місце конфлікт, мотивований одним чи лише декількома цивілізаційнимирозходженнями ( з усієї великої множини таких розходжень ), то, як показує історичнийдосвід, це не є конфлікт між цивілізаціями, тому його слід кваліфікувати як такий,що має усього — на -всього цивілізаційне " підфарбування ". Трактуючитаким чином тезу С.Хантінгтона, ми, однак, не знаходимо доказу зародження і діїв людському співтоваристві — системі деякого механізму, який би " виштовхнув" цей новий -цивілізаційний — вид протиріч і конфліктів на останньому життєвусилу. Таким механізмом усередині " цивілізацій з утворенням цивілізаційнихструктур, подібних до груи державами, що увійшли до цих цивілізаційних сцені. Джереломконфліктів у самому загальному випадку є будь-яке розходження між суб'єктами конфлікту( вія окремої людини до будь-якого об'єднання ). Це розходження території, релігії,впливу, можливостей, інакше цінність із погляду матеріального існування ( виживання) суб'єкта конфлікту. І всі ці широкому розумінні сенсу поняття " культура". Так було завжди, так є зараз, так буде завжди. Бо як не змінюється характерконфліктогенності, так само не змінюється і конфлікті кожен його суб'єкт виборюєякісь матеріальні переваги, що має вилитися в перекроювання існуючого ландшафтурозходжень на користь даного суб'єкта. В результаті всі конфлікти в людській історіїмають єдину і незмінну матеріальну основу, і, мабуть, однакову форму прояву доти,поки є причин, які на доказ своєї теорії наводить С. Хангінгтон. Відмінності міжцивілізаціями він називає не просто реальними, а найбільш суттєвими ". Алетак було завжди і ніколи дотепер не конфліктували між собою цивілізації з цивілізаціями,або окремі компоненти цивілізацій — суб'єкти міжнародних культурних ) відмінностей. Порівнюючи дві тези С. Хангінгтон а про те, цю найбільш тривалі й криваві конфліктипороджувалися на розламі між цивілізаціями, переконуємося,
Можна подумати, що, певно,С, Хангінгтон все ж таки намагається вести мову про сукупності аспектів культуриі про протистояння небачених досі великих групп ознакою і приналежних різним цивілізаціям.Та про необґрунтованість такого пророкування ми зазначили вище. Другою причиноюконфліктів американський учений вважає, що внаслідок. посилення взаємодії проміжнародами різних самосвідомості, поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціямита спільності в що уходять углиб історії або, принаймні, сприймаються як такі розбіжностейі ворожості. Як бачимо, С.Хавгінгтон" забуває або навмисно умовчує про зворотнютенденцію взаємопроникнення і, отже, розмивання цивілізацій. " Глобалізація,включаючи й гомогенізації планета ", — підтверджує Мітель Венворка, керівникдосліджень Школи вищих досліджень у галузі суспільних наук у Парижі [ З, стор. 135]. Тим більше, що у цивілізацій можна простежити у деяких випадках загальні корені.На наш погляд, головним і переважним локомотивом людського розвитку є технічнийпрогрес. Насамперед технічному прогресу світ цивілізацій. Тому й взаємопроникненняцивілізацій прямою залежністю пов'язане з технічним прогресом. Але технічний прогресрозвивається по гіперболі, тобто зростає з часом не тільки рівень розвитку ( "цивілізованості " ) людства, але і швидкість. Отже й взаємопроникнення цивілізаційвідповідатиме цьому закову еволюції. Чи можна протиставити цьому гіперболічномупроцесу також гіперболічний процес посилення ворожості (за С.Хангінггоном ) цивілізацій?С.Хантінгтон не приводить. Третю причину конфліктів американський учений вбачаєу послабленні держави як джерела ідентифікації людей. Разом з тим він не заперечуєдесекуляризації сапу як одного з домінуючих підвищення ролі релігії ( реванш Бога) у створенні засад для об'єднання цивілізацій.