Зміст
Вступ
Розділ І. Початки кінематографа наУкраїні (1896-1919 рр.)
Розділ ІІ. Історія українськогокінематографа в 20-ті роки ХХ століття
Розділ ІІІ.Українське кіно 1930-хроків
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуалізація: Кіноє одним з найпопулярніших і найприбутковіших видів мистецтв. В сучасній Україні(через недостатне фінансування культурного сектору та за інших причин)вітчизняний кінематограф не надто розвинутий. Однак, він має тривалу і цікавуісторію та багату мистецьку спадщину.
Проблеміутворення і розвитку українського кіномистецтва також приділено не достатньоуваги у вітчизняній кінознавчій науці. Вона потребує подальшого детальногодослідження і систематизації результатів.
Мета: Всебічнегрунтовне дослідження зародження і становлення кіномистецтва на Україні.
Завдання:
- розглянутиісторичні умови формуванння та розвиту українського кіномистецтва;
- визначитинайвизначніших діячів даної епохи та їх внесок до культурної спадщини українськогокіно;
- прослідкуватиусю розмаїтість жанрів і тем, реалізованих в українському кінематографі1900-1930-х років;
- виявити національніриси, мистецьку та історичну цінність створених на той час кінокартин;
Об`єктдослідження: Українське кіномистецтво.
Предметдослідження: Становлення і розвиток українського кіномистецтва в історичнихумовах почату ХХ століття.
Хронологічнірамки: 1896 – 1939 роки. Нижня межа (1896) – перший громадський показ кінобратів Люм`єрів в Україні. Верхня межа(1939) – початок Другої світової війни і пов'язаний з цим занепадкінематографа.
Історіографія:Однією з перших книг, де було висвітлено сторінки історії вітчизняногокінематографа, стала книга Я. Савченка «Народження українського радянськогокіно» (1930 р.). Роки репресій, воєнні лихоліття не сприяли появіфундаментальних кінознавчих праць. І лише наприкінці 50-х років з’являються три книги нарисів«Українське радянське кіно» видавництва АН УРСР. ЇЇ автори І. Корнієнко, А.Жукова, Г. Журов, А. Роміцин дають системну картину українського кіно відпореволюційних років до повоєнних. На початку 60-х років видав свою працю«Історія українського кіно» (1962 р.) американський кінознавець Б. Берестбагато в чому полемічну щодо точки зору радянських істориків.
60-70-ті рокивиявились багатими на монографічні видання, в яких висвітлювались окреміпроблеми вітчизняного кіно. В 70-х роках виходять праці І. Корнієнка«Півстоліття українського радянського кіно» (1970), «Кино советской Украины»(1975). Поява цих книг зробила можливим створення академічної історіїукраїнського кіно. Із запланованих трьох томів світ побачили лише два.Швидкоплинний перебіг подій зробила третій том застарілим уже в рукописі.
Видання науковихрозвідок, статей на сторінках таких часописів, як «Кіно-Коло», «Кіно-Театр»,вихід монографій, присвячених окремим проблемам вітчизняного кіно, сталипідгрунтям для поглибленого узагальнення пошуків кінознавчої науки.
Значною подієюдля знавців українського кінематографу стало видання в 2005 році праціфранцузького автора Любомира Госейка «Історія українського кінематографа1896-1995». Це унікальна в українському кінознавстві цілісна ретроспектива українськогокіна, що містить низку авторських і кінознавчих версій та тлумачень.
Якісно новимкроком у розвитку вітчизняної кінознавчої науки стала поява в 2006 році«Нарисів з історії кіномистецтва України». В роботі взяло участь широке коло науковців,що належать до різних шкіл і напрямків у кінознавстві. Праця представляє собоюсповнену внутрішньої логіки структуризацію матеріалу, розгляд мистецьких явищ урізних ракурсах, під різним кутом зору, що надає дослідженню наукової об`ємностіі стереоскопічності.
Розділ І. Початкикінематографа в Україні (1896-1919 рр.)
Після першихуспіхів живої і рухомої фотографії по Європі – в Парижі, Лондоні, Брюселі,Берліні, Санкт-Петербурзі, Москві – поступ кінематографа братів Люм`єрів сягаєі України. Перший його громадський показ відбувся в Одесі 18 серпня 1896 рокуза участи французьких кіномеханіків Поля Декора і Маріуса Шапюї. [5, 7] Наступнідемонстрації кіно на території України відбувались з літа 1896-го до восени1897 року в найбільших містах.
Однак в Українікіно демонструвалось ще до люмєрівської прем`єри. Ще 1893 року одеський винахідник Йосип Тимченко сконтруювавстрибковий черв`ячний механізм-завитушку, що забезпечував переривчасту змінузображень для проекційного стробоскопічного апарата російського фізика НіколаяЛюбімова. Апарат було представлено в Москві на ІХ Конгресі натуралістів ілікарів 9 січня 1894 року. Саме тоді Тимченко сконструював з М. Фрайденбергомпрототип кінескопа, більше схожий на люм`єрівський пристрій, ніж наедісонівський кінескоп. Ним і зафільмував кінокритиків та юнаків, які металисписи та демонстрував фільми у січні 1895-го року – майже на цілий рік ранішевід Люм`єрів. [1, 24] Післякількох приватних показів стало зрозуміло, що апарат не зацікавив нікого, і провинахід українського інженера просто забули.
Іншим піонеромвітчизняного кіно став харківський винахідник, фотограф Альфред Федецький. Вінвважається першим оператором, який зафіксвав апаратом Жоржа Демені іпродемонстрував різні види Харкова в кінострічці «Вид харківського вокзалу вмомент відходу поїзда з начальством, яке знаходиться на платформі». [21, 54]
На початку ХХстоліття кінематограф як технічний атракціон втратив своє значення. Переставшидивувати одним лиш фактом демонстрації на білій полотнині зображень, щорухаються він почав шукати нові способи залучання глядачів. Томукінопідприємці, які намагалися зберегти й розширити свою справу, почали пошукнових способів підвищення інтересу публіки до кінематографа.
Саме в цей час водній з найбільших кінодержав – у Франції – ведуться інтенсивні пошуки новихобразотворчих засобів кіномистецтва. На початку 1908 року в Парижі булавідкрита фірма «Film d`Art», яка поставила своєю метоюстворення художніх фільмів шляхом залучення кращих театральних артистів, режисерівй художників. Сценарії взялися писати відомі французькі письменники. Це бувпереворот у кінематографі. Першою картиною «Film d`Art», показаною в Росії, була«Арлєзіанка». Слідом за нею пішли «Вбивство герцога Гіза» і «Відбиток руки».Фільми мали нечуваний успіх і багато тижнів не сходили з кіноекранів. [19, 281]
В 1907-1909 рокахдовжина програми коливалась від 600 до 800 метрів, причому сеанси булирозділені на два чи три відділення. До кожної програми входило дві або тридрами, наукова стрічка, три або чотири комічні картини, одна чи дві видові.Іноді одна з видових картин була вітчизняного виробництва.
В 1907-1908 рокинеобхідність постійного випуску в Росії фільмів про місцеве життя стала очевидною.За виробництва таких фільмів взялися московські представництва французькоїфірми «Бр. Пате», А/Т Гомон, а також кінопідприємці О. Хаджонков і О. Дранков.З 1908 року виробництво ігрових фільмів в Росії набуває систематичногохарактеру. Саме в цьому році був знятий перший російський фільм «Донські козаки».За повідомленнями журналу «Сине-фоно», картина мала величезний успіх.
У період1908-1909 років кіностудії Росії випустили 32 картини, переважно окреміепізоди, що відбивають історію Росії й України, а також екранізації російськоїта української класики. [3, 7-10]
Найцікавішимифільмами російського виробництва того періоду були «Стєнька Разін» (1908),«Воскресіння», «Ухарь купець» (1909), «Смерть Іоана Грозного», «Л`хаім», «ПетроВеликий» (1910); «Анна Карєніна», «Крейцерова соната», «Пісня каторжанина»,«Каширська старовина», «Оборона Севастополя» (1911). [19, 8-18]
В Українісистематичний випуск ігрових картин починається з 1909 року. Майже всі фільмиперіоду 1909-1911 років були «кінодекламаціями», «кіномовними картинами» іставилися по українських літературних та драматургічних джерелах. Виниклокілька пересувних труп (В. Ніглова, Я. Жданова, А. Фільгаберга, С. Крамського,українська трупа О. Олексієнка, Д. Байди-Суховія, акторський дует Надії таОлександра Арбо й інші).
«Кінодекламації»демонструвалися із текстовим супроводом одним актором, що іноді використовувавмузичні й звукові ефекти. Кіновистава за участі декількох персонажів, озвученихрізними голосами, отримала назву «кіномовні картини». Специфіка«кінодекламації» і полягала в тому, що фільм знімався із розрахунком наозвучування його під час демонстрації актором. «Кіномовні картини» приваблювалитим, що їхня демонстрація мала мовний, вокально-музикальний і звуковийсупроводи. Група акторів, що знаходилася за екраном, голосно й синхронно із зображеннямвідтворювали репліки персонажів фільму, озвучувала пісні і танці, а цестворювало певні труднощі для прокатника. [13, 14]
Перші«кінодекламації», що з`явилися 1909 року, являлисобою зняті на плівку монологи, які озвучував актор за екраном. Перші «кіномовнікартини» озвучувались двома-трьома акторами і являли собою невеликі йпростенькі сценки. Однак із розвитком кінематографа ріс художній і технічнийрівень подібних картин. Збільшувався їх метраж, ускладнювалась технологія зйомки й монтажу. Зявлялися кінооператори, демонстрації яких озвучували вже до десяти акторів.
Наприкінці ХІХ –початку ХХ століття українські театральні трупи М. Старицького, М.Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, а пізніше М.Садовського, А. Суслова (1898-1909), Д. Гайдамаки (1897-1919), О.Суходольського (1898-1918), Л. Сабініна (1907-1910) найчастіше зверталися долітературних здобутків М.В. Гоголя, І.П. Котляревського, М.П. Старицького, Д.Дмитренко, К. Ванченко й інших. Спектаклі українських труп мали успіх не лишена Україні, але й у Петербурзі та Москві.
Постановкамипрактично всіх «кіномовних картин» в Україні були театральні режисери абоактори. Вони переносили на екран добре відомі театральні епізоди майже так, яквони гралися на сцені. Завдяки участі в кінопостановках українських театральнихакторів, режисерів і художників-декораторів, вдалося наблизити кінематограф довиразності українського театру, який був на підйомі всупереч чорносотеннійреакції уряду після поразки революції 1905 року. Однак театральний підхід незавжди давав свої результати. Кінематографічна постановка вимагала іншогопідходу. Проте пропагування українських творів мовою оригіналу було явищемпрогресивним.
Першакінодекламація українською мовою була знята у 1909 році в Харкові.Комедія-водевіль «Як вони женихалися, або три кохання в мішках» в одній діїбула екранізіцією повісті М.В. Гоголя «Ніч перед Різдвом». Сценаристом ірежисером виступив О. Олексієнко. Він же виконав усі ролі (Дяк, Чуб, Голова,Солоха). Фінансував постановку харківський купець і прокатник Д. Харітонов. ВУкраїні прем`єра картини відбулась 22січня 1910 року в харківському кінотеатрі «Аполо». [13, 18]
Згодом Олексієнкопоставив ще кілька українських водевілів. Відмовившись від одноособовоговиконання всіх ролей, він підбирає для кожної постановки акторів з українськихтруп. В 1910-1911 роках Олексієнко екранізував три твори українських авторів:«Москаль-чарівник» І.П. Котляревського, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» і«Сватання на вечорниці» Д. Дмитренка, «Як ковбаса та чарка, те минеться сварка»М.П. Старицького, «Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай» О.Вельсовського,«Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного.
Харківська фірмаДмитра Харітонова, що фінансувала постановки Олексієннка, опікувла також«кіномовні картини» актора й режисера О. Остроухова-Арбо, які теж булиуспішними. В 1911 році побачили світ його постановки «Дачний чоловік, аботрагік мимомолі» за А.П. Чеховим, а також «Дорогий поцілунок», «Чуб наплутав,або денщик підвів».
Комерційнийуспіх, що супроводжував фільми Д. Харітонова, сприяв тому, що колишній керуючийкінотеатром «Аполо» Я. Каратуманов також зайнявся випуском «мовців картин». В1910 році Я. Каратуманов випускає перший фільм – «Шельменко-денщик» за Г. Ф.Квіткою-Основ`яненком (режисер Ф. Сердюк,Д. Байда-Суховій).
В 1911 році акторі режисер Д. Байда-Суховій для контори Я. Каратумова зняв ще трохи «кіномовнихкартин»: «Кума Хфеська» і «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком; «Трикозання в мішках» за М.В. Гоголем, за участю українських акторів О. Суханової.Ф. Сердюка, А. Карпинського й інших. Однак постановки Д. Байди-Суховія якіснопоступалися фільмам О. Олексієнка.
Незважаючи на те,що «кіномовні картини» за технічним виконанням поступалися звичайним німимфільмам, вони подобалися публіці. Однак, «кіномовні картини» випускалися водному або двох екземплярях і окупалися досить довго. Кінопідприємці, щовкладали гроші у кіновиробництво, хотіли отримувати більше прибутків відпопулярних фільмів на українські теми. Так, Д. Харітонов і Я. Каратумановпереходять на випуск звичайних фільмів, що дозволило практично при тих самихвитратах продавати десятки копій однієї стрічки в різні регіони Російськоїімперії. [13, 20]
Спочатку«кіномовні картини», що мали успіх у глядачів, перетворюються на звичайніфільми. О. Олексієнко перезнімає «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком, Д.Байда-Суховій повторно екранізує пєсу Д. Дмитренка «Кум мірошник». Майжеодночасно О. Олексієнко і Д. Байда-Суховій екранізують модну на той час драму«Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного. На студії Д. Харітонова екранізуєтьсяпопулярний водевіль Г. Ф. Квітки-Основ`яненка «Шельменко-денщик».
У цей же час наекранах Російської імперії демонструвались стрічки на українську тему, створеніросійськими студіями, зокрема, фірмою О. Дранкова: «Тарас Бульба» (1909) заповістю М. В. Гоголя, «Запорожець за Дунаєм» (1910) за П.П.Гулаком-Артемовським, «Сенаторська ревізія» (1910) за М.Л. Кропивницьким й«Богдан Хмельницький» (1910) за М.П. Старицьким. Ці фільми були знятими накамеру театральними спектаклями українських театральних труп, що гастролювали вПетербурзі. [3, 10]
З ім`ям одного знайбільших майстрів української сцени, режисера й актора М.К. Садовського пов`язанізйомки перших ігрових фільмів у 1910-1911 роках в Києві та Катеринославі.Засновник київського Акціонерного товариства С. Френкєль фінансував постановкуфільму «Три кохання в мішках» (1910). Фільм являв собою зйомку однойменногоспектаклю за М.В. Гоголем у виконанні акторів київського театру М. Садовського.
Влітку 1911 рокупід час гастролей театру М. Садовського в Катеринославі місцевий кінооператорД. Сахненко зафіксував на плівку кращі постановки трупи – «Мати-наймичка» за І.К.Карпенко-Карим Й «Наталка-Полтавка» за І.П. Котляревським. Спочатку зняли фільм«Мати-наймичка». М. Садовський вибрав для цього найкращі сцени з п`єси. Сам Садовський виконував рольЦокуля, відома українська акторка Л. Линицька грола Харитину, І. Маряненковиконував роль Панаса, С. Паньковський – діда мірошника, М. Петляшенко – гусара,Є.Хутріна – Марусі й П. Колісник – Рухи. У фільмі «Наталка-Полтавка» рольНаталки виконувала геніальна акторка М. Заньковецька, возного – Ф. Левицький,виборного – М. Садовський, Миколи – І. Мар`яненко, Терпелихи – Г. Борисоглебськ, Петра – С. Бутовський.
Картини«Мати-наймичка» і «Наталка-Полтавка» вийшли на екран у грудні 1911 року йвиявилося, що на думку істориків українського кіно, є одним з найбільшихдосягнень дореволюційної кінематографії в Україні. Фільми користувалисявеличезною популярністю. Досить відзначити, що «Наталка-Полтавка»демонструвалася аж до 1930 року. [13, 22]
Закінчуючи оглядкінорепертуару 1911 року, відзначимо фільм «Запорозька Січ» (режисер і операторД. Сахненко) катеринославського ательє «Батьківщина». Картина розповідала прогероїчне минуле Запорозької Січі в ХVІІ столітті, про бойові подвиги запорізьких козаків ікошового Івана Сірка, що захищали Україну від татар і турків. «Запорозька Січ»знімалася за участі нащадків запорозьких січовиків на історичних місцях колишньоїСічі. Консультував знімальну групу історик Д. Яворницький. Спеціалено дляфільму В. Стрижевським була написана музика. Декорації робив художник Є.Шпалик. Багато жителів Катеринослава добровільно збирали для зйомок одяг,побутове оздоблення, робили бутафорську зброю. Фільм вийшов у прокат у січні1912 року.
В 1912-1913 рокахміцно завойовують позиції повнометражні картини, що докорінно змінює специфікукінопрокату. Змінюється й підхід до виробництва фільмів. Режисерський сценарійстає точним, ретельним, вміло побудованим планом майбутнього фільму. Текстрозбивається на кадри-сцени, послідовно і досить ясно викладається хід дії,описується місце події, перелічуються дійові особами. Така побудова сценаріюсвідчить про зрілішну професійну культуру. Трансформується й жанрово-поетичнаструктура ігрових фільмів. Історичні картини витісняють психологічні драми.Нариси у фільмах застосовуються рідше, вони частіше викладають діалог, ніжроз`ясняють дію, що відбувається. [13, 24-25]
В 1912-1913 рокахвідбуваються також зміни у кінематографі в Україні. На передодні першоїсвітової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний йхудожній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва як іраніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнноїкінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів. У Харкові О. Олексієнкостворює «Ніч перед Різдвом» (за М.В. Гоголем), Д. Байда-Суховій екранізує«Запорізький скарб» (за К. Ванченко) і «Шельменко-денщик» (за Г.Ф. Квіткою-Основ`яненком),О. Остроухов-Арбо представляє на суд глядачів чотири фільми: «Під дзенькітланцюгів», і три екранізації розповідей А. Т. Аверченка «Настирливий вояжер»,«Як мені довелося застрахувати життя», «Гарна жінка». У Катеринославі Д.Сахненко виступив режисером і оператором у постановках «Оце так потрапив»,«Любов Андрія» (за «Тарасом Бульбою» М.В. Гоголя), «Важка розплата» і «Мазепа»(за «Полтавою» О.С. Пушкіна). У Києві Т. Піддубний зробив п`ять «кінодекламацій»: «Циганка Груня,або Оце так ускочив» (за п`єсою К.Ванченко); «Запорізький скарб» (за К. Ванченко); «Вій» (за М.В. Гоголем);«Запорожець за Дунаєм» (за П.П. Гулак-Артемовським); «Ніч перед Різдвом» (за М.В. Гоголем). Київський режисер О. Гамалій зняв дві постановки театру М. Садовського– «Пан Штукаревич, або Оказія, якої не було» (за С.Є. Зіневичем) і «Запорізькийскарб» (за п`єсою К. Ванченко). Київськацензура дозволила демонстрацію фільмів лише в кінотеатрі «Лотос». [13, 26]
В 1910 роціпочинається кіновиробництво в Галичині. Один з перших ігрових фільмів, знятих уЛьвові, називається «Повернення батька» – балада в 15 картинах. В 1912 році уЛьвові відкривається перше галицьке підприємство з виготовлення й прокатуфільмів «Кінофільм» з дочірніми підприємствами «Муза» і «Леополія». Компанію«Кінофільм» заснував фотограф Марек Мунц. Вона почала свою діяльність зі зйомокмісцевих подій. У тому ж році компанія «Кінофільм» випускає ігрові фільми«Відомщена неправда», прем`єра якого відбулася в 1912 році, а також «Любовніпригоди панів З. і Й. відомих у Л.» (прем`єра в грудні 1912 року). Режисеромобох фільмів був Сигізмунд Веселовський.
В травні 1913року в Одесі фотограф і оператор Мирон Гросман засновує «Мирограф». Зкінематографам Гросман знайомиться в Парижі, в павільйоні кінофірми «Гомон», щовипускав кінопроекційні апарати. В 1913 році Гросман будує скляний павільйон ілабораторію з обробки плівки. Це був перший спеціально побудованийкінопавільйон в Україні.
Матеріалом дляпершого фільму став карний роман В. Антонова «Одеські катакомби». Гросманвибрав його, розраховуючи на сенсаційний відгук у масового глядача. Фільм зоднойменною назвою (режисери Д. Марченко, М. Медведєв) відкривав таємниці, пов`язанііз знаменитими одеськими контрабандистами – Маразлі, Маврокордато та іншими. В томуж році побачили світ комедії «Спритний апаш» (режисер М. Гросман), «Мешканецьіз патефоном» (режисер Д. Марченко) та екранізація роману А. Шомера «В морі іна острові Елліс» (редисер М. Гросман). За жанром картина була драмою, з назвою«Трагедія єврейської курсистки». Компанія «Мирограф» обрала космополітичнуполітику, орієнтуючись на ходові теми, апробовані в європейськомукінематографі.
В 1913 році Київперетворюється на кінематографічну столицю України. Театральний антрепернер С.Писарєв відкрив на Сирці кіностудію «Світлотінь». Вже перша постановка новоїстудії голосно заявила про себе сенсаційністю теми.
В основу фільму«Таємниці Києва, або справа Бейліса» (режисер І. Софєр) був покладенийсфабрикований у Києві 1913 році скандальний процес проти єврея М. Бейліса,звинуваченого владою в ритуальному вбивстві хлопчика. Процес отримавміжнародний широкий резонанс, і Бейліс був виправданий. Фільм негайнозаборонила цензура, і його демонстрацію супроводжували жорстокі заходи щодовласників кінотеатрів з боку царської поліції. З кіностудією «Світлотінь»пов`язана ще одна подія. В 1913 році московська компанія Т/Д «П. Тіман і Ф.Рейнгард» вирішила орендувати студійні приміщення й персонал для зйомки двохфільмів.
Картина «Якігарні, які свіжі були троянди» (сценарист і режисер Я. Протазанов) була спробою створитикінобіографію І. С. Тургенєва з приводу 30-річчя від дня його смерті.Екранізація роману А. Вербицької «Ключі щастя» (режисер В. Гардін і Я.Протазанов) стала одним з найбільших і найдорожчих фільмів 1913 року (йоговиробництво обійшлося понад 75 тис. рублів).
1913 року нальвівській кіностудії «Муза» С. Веселовський планував зняти фільм «Мазепа» насюжет однойменного твору Ю. Словацького, але фільм так і не вийшов. Результатомдіяльності «Музи» став фільм на основі комедії К. Макушинського «Чарівливийлиходій», знятий у Кракові (сценарист і режисер С. Веселовський). БратиКрогульські в 1913 році починають видавати у Львові спеціалізований журнал«Сцена й екран», відкривають нову фірму «Лєополія» і запрошують головнимрежисером Р. Орланда, що проходив практику кілька місяців на одній з берлінськихкіностудій, а також оператора з Відня. Під їхнім керівництвом на кіностудіїпочалась робота над стрічкою «Битва під Рацлавіцами». Премєра картини відбулась3 січня 1914 року у львівському кінотеатрі «Коперник». Однак фільм виявивсяпровальним і його відразу ж зняли з екрана. [13, 30-31]
Напередодніпершої світової війни створюються сприятливі умови для розширеннякіновиробництва. Поряд з кінофірмами Москви і Петрограда активно працюють київській одеські кіностудії. З 1915 року майже повністю припиняється виробництвофільмів української тематики, і картини, створені на Україні, з`єднуються іззагальним потоком кінопродукції Російської імперії.
У перші роки війни в Російській імперіїдеякі галузі промисловості отримали новий стимул для зросту. Насамперед цестосувалося воєнної промисловості та інших галузей господарства, щообслуговували потреби армії. Серед тих, що процвітали, виявилось ікіновиробництво.
Війна докоріннозмінила ситуацію на кінематографічному ринку та різко скоротила імпортіноземних картин, було пов`язано з транспортними труднощами. Крім того,найбільші французькі, італійські й англійські кінофірми в результаті воєннихдій різко скоротили виробництво. До того ж порушилися зв`язки зкінопромисловістю Німеччини, продукт якої займав перед війною одне з провіднихмісць на російському кіноринку. Різке скорочення імпорту фільмів поставило підсумнів діяльність російської кіномережі, яка вимагала двох змін програми натиждень. Ціни на фільми й прокатні ставки швидко зросли.
Крім того, допочатку Першої світової війни іноземні фірми поступово припиняютькіновиробництво в Російській імперії й займаються винятково прокатом. Уситуації, що створилася, навіть явно слабкі фільми зробили кінозбори. Попит наросійські картини став практично необмеженим. Так виникли надзвичайносприятливі умови для розширення виробництва фільмів в Росії. [13, 32-33]
Інтенсивномузростанню російського кіновиробництва сприяло також підвищення попиту на йогопродукцію. Чим сутужніше ставало життя, чим більше лих і позбавлень приносилалюдям війна, тим більше глядачів вирушало до ілюзіонів, щоб на годину або двіпозбутися, спостерігаючи вигадані страждання вигаданих героїв, що живуть уштучному світі, не знаючи ні війни, ні турботи про хліб щоденний. [4, 158]
Підвищенийінтерес до кінематографа й різке скорочення імпорту фільмів стали потужнимпоштовхом для будівництва потужних кінофабрик у Росії в 1914-1915 роках. Якщодо війни постановка картини здійснювалась у звичайних фотографічних ательє, аіноді й просто неба, то тепер споруджуються і обладнуються спеціальніпавільйони для зйомок.
У період Першоїсвітової війни на екранах кінотеатрів демонструють величезну кількістьневидатних, малопомітних фільмів. Однак мають місце і якісні кінопостановки,переважно екранізації класиків. Приміром у 1915році одночасно компанія А/Т «О.Ханжов і Ко», «А. Талдикін» і Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгард» був екранізованийроман Л.М. Толстого «Війна і мир». Також у цей час вийшли «Дворянське гніздо» і«Анна Кареніна» (1914 «Російська золота серія»); «Яма» (1915, «Російськекінематографічне т-во»); «Катюша Маслова» і «Пісня кохання, що тріумфує» (1915,А/Т О. Ханжов і Ко); «Пікова дама» (А/Т «І. Єрмольєв»); «Смерть богів» (1916,«Кінотворчість»).
Великим успіхомкористувалися й фільми, сторені за спеціально написаними сценаріями:«Антихрист» (1915, «Люцифер»); «Відцвіли вже давно хризантеми в саду» (1915,А/Т «І. Єрмольєв»); «Столична отрута» і «Чаша забороненого кохання» (1916, Т/Д«Д.І. Харітонов»); «Візник не жени коней» (1916, А/Т «О. Ханжов і Ко»).Величезну популярністо здобув пригодницький серіал «Сонька золота ручка» (1914-1917,А/Т «О. Дранков»). Доситьпопулярні були й комедійні серіали з персонажамиАнтошею і Лисим, поставлені в 1915 році фірмою «Люцифер» і в 1916 – студією О.Дранкова.
У 1914-1915 рокахвідбувається звучний підйом кіновиробництва й в Україні. В ці роки випускаєтьсярекордна після 1911 року кількість картин – 22 фільми в 1914 році та 19 у 1915.Ця кінопродукція відрізнялася тематичною і жанровою розмаїтістю. В 1914 році щевиробляються картини на українські теми в Катеринославі – «ГрицькоГолопупенко», Харкові – «Травнева ніч або утоплена» (за М. В. Гоголем, режисерТ. Піддубний) і Києві «Переплуталися» (режисер О. Гамалій). Згадані фільми,очевидно, знімалися перед війною. [13, 36]
Черезпідбубювання чорносотенних організацій влаштовуються єврейські погроми.Своєрідною відповіддю стало активне створення фільмів на єврейські теми. В Одесікомпанія «Мізрах», що почала свою діяльність у 1913 році випускаєпропагандистські фільми «Війна і євреї» і «Життя євреїв в Америці». В 1913 роцікомпанія випустила найбільший у Росії документальний фільм «Життя євреїв уПалестині». В 1914 році вийшов документальний фільм «Життя євреїв у Румунії». Фільмина єврейські теми також активно знімає київська кіностудія С. Писарєва«Світлотінь». У 1915 році І. Софєр створив фільми «Вихрест», «Помста жидівки» і«Страчений життям». В Одесі кіностудія «Мирограф» М. Гросмана випустила комедію«Граф Зікандр» і пропагандистський фільм пронімецькі звірства «Ганьба ХХстоліття».
Інша кінопродукціяв Україні була винятково пропагандистською. В 1915 році в Харкові були зняті«кіномовні картини»: «Герой з народу», «Відїзд на фронт або любов денщика», «Завіру, царя та вітчизну» (режисер О. Олексєєнко), «Після смерті» (режисер Д.Байда-Суховій), «Спите орли бойові, або війна та життя» (режисер Д.Байда-Суховій). У Києві побачили світ «кінодекламації» К. Селіванова «Два ворогина полі брані або Серце російського солдата», «Прейскер у Каліші або Страшнийпривид» і Н. Наумова-Каліка «На подвиг ратний за Русь святу».
В 1915 роціпочесне місце в кіновиробництві займають, як і раніше ура-патріотичні агітки,хоча змінюється їх інтонація. Більшість фільмів присвячується подвигамросійських солдатів на полі бою. В Одесі виходить агітка «Геройський подвигофіцера-добровольця», у Києві – «Геройський подвиг розвідника ХаімаШельдельмана», «Як вмирають герої», «Серце російського солдата». УКатеринославі на кіностудії Ф. Щетиніна режисер А. Варягін і оператор Д.Сахненко зняли фільми «Геройський подвиг сестри милосердя Рими Іванової»,«Геройський подвиг телефоніста Григорія Манухи», «На поле брані», а татож іквінтестенцію цього жанру – масштабну стрічку «У славу російської зброї». [13,37]
Три фільмипредставляли українську тему. У Києві вийшли «кіномовні картини» «Бувальщина»(режисер О. Суходольський) і «Сватання на Гончарівці» (режисер А. Гамалій).Картину «Богдан Хмельницький» (сценарист і режисер А. Варягін) випустила вКатеринославі кіностудія Ф. Щетиніна. Стрічка була екранізацією однойменноїісторичної п`єси М.П. Старицького.
У Києві найбільшакіностудія «Світлотінь» здійснила масштабні постановки «За старих часів живалидіди» (сценарист і режисер С. Писарєв) – драму з поміщицького життя на сюжетпєси І. В. Шпажинського «Старі роки», екранізацію роману Ф.М. Достоєвського«Принижені і ображені» (режисер І. Соф`єр) і картину «Рабині розкоші і моди»(режисер І. Соф`єр). В основі фільму «Невільниці розкоші і моди» буливикористані два джерела – роман Е. Золя «Дамське щастя» і матеріал скандальногопроцесу над московською кравчинею.
В 1914-1916 рокаху Львові працювала компанія «Полонія» Норберта Гохмана й Станіслава Фрида. Настудії велися роботи зі створення картини «Львівські квіткарки». Однак зпричини Першої світової війни фільм не був закінчений. Також не завершилистрічку «Як бавиться Львів». В 1916 році в компанії почалась робота надстрічкою «Безодня» за однойменним романом С. Пшибишевського. Однак виробництводовелось перевести у Москву, де львівські і московські творчі працівники(режисер В. Ленчевський, оператор Г. Лемберг, художник В. Раковський, актори Е.Божовська, М. Мирська, В. Ленчевський) закінчили постановку. Прем`єра фільму відбулась 31 серпня 1917року. [3, 85-56]
1916 року вУкраїні почався спад кіновиробництва. Основною причиною зниження кількостіфільмів, що випускають, був гострий дефіцит сирої плівки, що виник у провінції.В 1914-1915 роках запас плівки швидко висохнув. О. Ханжонков по своїх каналаходержував плівку з Італії, І.Єрмольєв користувався плівкою фірми «Бр. Пате», що фінансувала його фірму. В1916 році в Росію з Америки почала експортуватись плівка «Кодак». За рішеннямросійського уряду всі надходження цієї плівки були розподілені між трьоманайбільшими фірмами країни – А/Т «Ханжонков і Ко», Т/Д «П. Тіман і Ф.Рейнгардт», які перепродували її меншим компаніям, найчастіше за завищенимицінами.
Кіностудії вУкраїні в 1916 році випустили 10 фільмів – в основному – «кіномовні картини» навійськову тему, які були поставлені у Києві («Братовбивча війна», «У кривавомулютому бої») та Катеринославі («Помер бідолаха в лікарні військовій»). Цікартини на відміну від ура-пропагандистських агіток 1914 року, втілювали«пораженські» настрої, які особливо яскраво виявилися у 1916 році з причининевдач царської армії на полях боїв Першої світової. Кіностудія С. Писарєва«Світлотінь» у Києві випустила дві картини. Мелодрама «Влада жінки» (режисер С.Писарєв) розповідала про нещасну любов юнака, котрий згодом став знаменитимпіаністом. Драма «Вбивство на постоялому дворі» (режисер І. Софєр) була вільноюекранізацією роману Еркмана-Шатріана «Таємниця вапняної печі».
Ательє Робинковай Когана в Катеринославі й московське товариство «Продалент» здійснили спільнупостановку «Тринадцять чорних лебедів» (драма про давню ворожнечу російської таєврейської родин).
До 1917 року вУкраїні різко зменшується випуск «кіномовних картин», і основне місце вкіновиробництві займають професійні ігрові фільми нових кіностудій. Інтенсивнезростання кіновиробництва в Росії, що досягло кульмінації в 1916 році, неприпинялося й у перші місяці 1917 року. Виникнення потужних прокатнихорганізацій, що впливали на весь російський кіноринок, обумовлено інтенсивнимрозвитком під час війни кіновиробництва й кіномережі. [13, 41]
Після Лютневоїреволюції на екрани вийшли десятки картин про царську охранку, провокаторів,Григорія Распутіна, революцію 1905 року, про безправне становище євреїв уцарській Росії і тому подібне. Великі ж кінофірми з хорошою репутацієюпродовжували екранізувати класику, випускати салонні мелодрами й містичнікартини. Останні передавали загальний настрій людей, пов'язаний з нестабільноюситуацією в країні. Не випадково в цей час дуже популярними стали всілякіпровісники, вожаки, чаклуни й цілителі. В 1917 році найбільш примітнимикартинами стали «Андрій Кожухов», «Сатана радісний» (А/Т «І. Єрмолов»), «ДітиСатани» (А/Т «Нептуна»), «Прокурор» (А/Т «О. Ханжонков і Ко»), «Біля каміна»(Т/Д «Д.І. Харітонов») та ін. [3,123-142]
Між Лютим іЖовтнем вирує політичне життя. Загострюється політична й економічна криза.Ситуація, що склалася, не обійшла й кінематограф. Через паливну кризу й нестачуелектроенергії низка кінотеатрів змушена була закритися. Крім цього, виникгострий дефіцит чистої плівки. Отриманий незабаром дозвіл на ввіз необхідноїкількості кіноплівки дав можливість не припиняти заплановане кіновиробництво. Хвилястрайків робітників на кінофабриках О. Ханжонкова, І. Єрмольєва, Д. Харітоноваі страйків кіномеханіків десятків кінотеатрів негативно позначилась на ранішестабільній роботі кіномережі. В результаті виникла нова організаціяпідприємницьких союзів – Всеросійське ОКО (Об`єднання кіновиробничихсуспільств). Незабаром вона перетворилася на певну суспільну силу, щопредставляла російську кінематографію в офіційних органах країни й за кордоном.Очолив ОКО найбільший кінопідприємець П. Антік. [4, 326]
Пізніше в Росіїбув створений союз творчих працівників, що об`єднав акторів, режисерів,художників, сценаристів й операторів. Після цього виникли союз кіномеханіків,союзи робітників та службовців кінофабрик. Коли почалося об`єднаннякінопрацівників за професіями, союзи кіномеханіків, товариства театровласниківі т.п. одразу ж виникли у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.
В Україні післяспаду кіновиробництва в 1916 році почався підйом, що тривав до 1917-1918 років(19 фільмів в 1917 році й 25 — в 1918). Однак кіностудії в Україні не створили жодного фільму наукраїнську тему. В 1917 році публіка також не побачила екранізацій творівукраїнських письменників. Єдиним таким фільмом був «Іди жінко у солдати» (Харків).Стрічка декламувалася українською мовою, являла собою військову агітку. Основнийрепертуар українських кіностудій становили фільми революційними та єврейськоїтематик, екранізації європейської літератури й скандальних судових процесів, атакож драми, поставлені за оригінальними сценаріями.
Київська студія«Світлотінь» наприкінці березня 1917 року випустила скандальну картину «ВіраЧібіряк». Наприкінці квітня за вимогою профспілкових організацій картина булазнята з демонстрації в Москві. У серпні в Києві зявилась нова кіностудія«Аргус» В. Іванова. Наприкінці грудня 1917 року товариство «Аргус» випускаєперший фільм — драму «Спрага життя й кохання». Для його постановки запросили зМоскви режисера М. Бонч-Томашевського. Надалі Бонч-Томашевський разом з О. Вознесенським продовжувавпрацювати в цій компанії, що злилася у вересні 1918 року з новоствореним«Художнім екраном». [13, 45]
В 1917 роцістався дебют київського товариства «Російське кіноділо». Перший фільм компанії– «Таємниці високої дами» («Юність Вирубової») на екрани не вийшов. В Одесітовариство «Мізрах», перетворене на акціонерне товариство, продовжує випускатифільми єврейської тематики. Режисер з Москви О. Артаков створив дві картини –комедію з єврейського життя «Хочу бути Ротшильдом» і драму «Судіть, люди» — екранізацію розповіді І. Переця «Розбиті скрижалі». Ательє «Мирограф» М.Гросмана в Одесі в 1917 році випустило картину «Син» — екранізацію однойменногороману Гі де Мопассана.
Єдиним фільмом вУкраїні у 1917 році, що відбивав революційні події в Україні, стала постановкаодеської контори «Кінострічка». У липні на екрани вийшов біографічний фільм«Життя й смерть лейтенанта Шмідта» — спроба створити біографічний нарис прожиття й революційну діяльність героя.
У Харковікіноконтора Прошина й Гордина випустила картину «Справа Болотіної» — інсценівкусенсаційного процесу в Києві. В 1917 році автори випущених в Україні«кінодекламацій» орієнтувалися на революційні й політичні події в Російськійімперії: «Революційна російська армія» (Одеса), «Уперед, товариші, помремо завільну Росію»; «Іди, жінко, у солдати»; «Ірина-солдатка»; «Любовні пригодиГришки Распутіна» (Харків), «Він жертвою пав у боротьбі фатальній».
З кінця 1917 рокучерез початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центраРосії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїмипрацівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньоїРосійської імперії стає Україна. [13, 46]
Історія українськогокінематографа в 20-ті роки ХХ століття
Післяпроголошення Української Народної Республіки Центральною Радою було вжитодеяких заходів до відновлення національного життя, зокрема до відродження тарозвитку культури: заснована Українська академія наук, утворена Академіямистецтв, організовано виробниче об`єднання «Українфільм», на яке покладалосьзавдання розвитку кіносправи. Останнє, однак так і не встигло розгорнути своєїроботи. [1, 34]
З укладеннямрадянсько-польського мирного договору 18 березня 1921 року в Ризі Українуподілено на дві частини. Після короткої незалежності 1918-1919 років Галичинувіддано Польщі, Закарпаття й Буковина дісталися Чехословаччині та Румунії. 30грудня 1922 року Україна підписує угоду про створення Радянського Союзу зБілорусією, Росією та Закавказзям. [5, 20]
Встановленнярадянської влади в Україні спричинило новий поворот у суспільному життівзагалі, галузі культури, особливо кінематографії, зокрема. УтворюєтьсяДержавний Всеукраїнський кінокомітет, покликаний здійснювати облік фільмів іконтроль за репертуаром, координувати діяльність кіноустанов, виконуватиагітаційні, пропагандистські, освітні завдання засобами кіно, розпочатикіновиробництво. Заходами новостореного органу розгорнулась робота понаціоналізації кінопромисловості, централізації керівництва нею, щоорганізаційно остаточно завершилась з утворенням 1922 року Всеукраїнськогофотокіноуправління – ВУКФУ. [1, 35]
Існуваннядержавної кінематографії вимагало цілеспрямованої підготовки кадрів. З цієюметою було вирішено створити Державну школу кінематографічного мистецтва принародному комісаріаті освіти УРСР. Навчальний заклад мав включати двапідрозділи – навчально-освітній і науково-академічний. Здійснитись цим планамне судилось – завадили умови громадянської війни. Частково задум бувреалізований трохи згодом – в утворенні кількох різних навчальних закладів:студії екранної майстерності у Києві (1923), яку очолив О. Вознесенський,Державного технікуму кінематографії в Одесі та Кіносемінару при Київськомудержавному музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Випускники цихосвітніх закладів покликані були задовольнити потребу в кадрах утворених уЯлті, Одесі та Києві осередках кіновиробництва. [1, 35]
Налагодженнякіносправи радянська влада починала з кінохроніки як більш простої увиробництві, порівняно з ігровими фільмами, а головне — більш підходящої длязавдань агітації та пропаганди ідей революції, комунізму. І «хроніка»виправдала надії, що покладалася на неї більшовиками. Показуючи, «доповнюючи»події, ілюструючи свої гасла, документальна кінематографія сприяла як поширеннюправди та напівправди про революційні події, так і швидкому витворенню новихлегенд і міфів – про революцію, її вождів, героїв, «жертви» тощо. В УРСР першіхронікальні зйомки здійснюють піонер українського кіно Д. Сахненко, оператори звеликим досвідом роботи в дореволюційному кіно В. Доброжанський, А. Майнс, М.Полянський, Г. Дробін, О. Грінберг та ін. [1, 36]
В роки, колипроходила підготовка і здійснення так званої культурної революції, враховуючи,що дві третини населення було неписьменним, надзвичайно важливі культурнізавдання покликаний був виконати, насамперед, просвітницький кінематограф. Тодій розпочалась справді велика організаційна і творча робота працівників кіно:задіяння пересувних кіноустановок, використання найрізноманітніших формкультурно-освітньої пропаганди тощо. Особливого значення ВУФКУ надає такожпросвітницько-виховним картинам, так званим культфільмам. Багато уваги приділяєтьсясанітарно-освітній роботі і нормам гігієни в кінематографі. Зявляються стрічки«Жертва підвалу» М. Бака, Л. Замкового, «Азіатська гостя» М. Вернера. Саме зцієї тематики починається виробництво просвіницьких фільмів, і йомуприділяється особлива увага.
Трохи пізніше,відповідно до нагальних потреб розвитку народного господарства, на екранивиходять стрічки, покликані знайомити глядача з новітніми технікою татехнологією, передовими методами роботи в промисловості і сільськомугосподарстві, оглядові фільми про багатства надр, природу України – «Боротьба зпосухою», «Боротьба з шкідниками», «Одеська сіль», «Трактор», «Перлина степу»,«Одеські курорти» тощо. Найпершим науково-популярним фільмом вважається стрічка«На крилах книжки», що розповідала про історію розвитку книгодруку, анайзначнішим для того періоду – «Людина і мавпа» (1930) А. Вінницького, якийпродовжив напрям, започаткований знаменитою «Механікою головного мозку» (1925) В.Пудовкіна. [1, 39]
Тим не менше,розвивається й ігровий кінематограф. Між 1921 і 1928 роками в Україні розквітаєсправжнє національне кіномистецтво з його чільними представниками ВолодимиромГардіним, Петром Чардиніним і Лесем Курбасом.
Знаний російськийрежисер Володимир Гардін поставив до революції понад тридцять стрічок. Прибувшидо Ялти, він створює на Ялтинській та Одеській кінофабриках кілька ігровихкартин для ВУФКУ. 1922 року він знімає «Останню ставку містера Еніока», замотивами оповідання Олександра Гріна «Життя Гнора», 1923 року за оповіданнямиЕдгара По «Маска червоної смерти» – «Привид ходить по Європі». Перша – це романтичнаісторія двох юнаків і красуні (Олег Френліх, І. Таланов і Зінаїда Баранцевич),де любовна колізія поступається класовій боротьбі. Друга картина – великаалегорія на тему революції, також не позбавлена тривіальної любовної інтриги –між імператором (Олег Френліх) і красунею-пастушкою (Л. Іскрицька). 1924 рокуГардін ставить поспіль чотири картини. Одна з них – «Поміщик» – за художніми особливостямиблизька до агітфільмів. Вона розповідає про невільне життя селян та про амурніпригоди пана-ласолюба з кріпачкою. Інша стрічка – «Слюсар і канцлер» – знята заоднойменною пєсою А. Лунчаровського, ілюструє посилення й перемогуреволюційного руху у вигаданій країні Центральної Європи – Норландії. Ці першіфільми виробництва ВУФКУ, систематично актуалізовані з підміненою на смакглядацької публіки тематикою підкоряються соціальним, політичним і комерційнимімперативам. Відтак Гардін ставить два свої найкращі в Україні фільми – «ОтаманХміль» та «Остап Бандура». «Отаман Хміль» – це оповідь про буржуазногоінтелігента (Олег Френліх), зрадженого й обдуреного жінкою, яка переходить набік більшовиків. Стрічка захоплює глядачів, ласих на контрреволюційні сюжети іїї незабаром знімають з екранів. В «Остапі Бандурі» йдеться про молодогоселянина, якого революція перетворює на командира кавалерійського ескадрону.Остання картина також захоплює симпатії глядачів, легендарний герой залишаєтьсядвозначним. Саме там востаннє з`являється на екрані в ролі скорботної матерівелика актриса Марія Заньковецька. [5, 28-29]
Ще одна постатьзолотого віку ВУФКУ – Петро Чардирін – російський режисер, кінематографістпідприємства Ханжонкова, котрий зняв 200 стрічок до революції. Після поверненняв 1923 році з еміграції зняв на Одеські кіностудії 16 стрічок. Серед першихйого ігрових фільмів соціального чи антирелігійного характеру – «Магнітнааномалія» (1923), «Хазяїн чорних скель» (1923), «Кандидат у президенти» (1924).Одним з найкращих його доробків вважається фільм «Указія» 1925 року (засценарієм Г. Стабового). Ця картина пригодницького жанру про радянськогорозвідника, якому доводилось діяти у ворожому оточенні становить першийдетектив більшовицького типу. [5, 31]
В 1926 роціЧардирін знімає автобіографічний фільм «Тарас Шевченко». Зйомка цієїдвосерійної стрічки була приурочена до 112-ї річниці від дня народження поета іявляла собою цілісний опис його життя. Успіхом цього великого фільмузавдячувати слід Амвросію Бучмі – за блискуче виконання ним головної ролі.Нажаль фільм вийшов доволі скромним, у ньому переважає схематичний переказбіографії поета. На догоду існуючим на той час уявленням автори вдалися допрямолінійних протиставлень різних верств, ілюструючи назрівання «класовоїборотьби». [21, 59] Проте «Тарас Шевченко» був сприйнятий як велика культурнаподія в Україні, а незабаром й здобув міжнародний успіх.
Наступний фільмЧардиніна – «Тарас Трясило» був поставлений в 1927 році за мотивами однойменноїпоеми Володимира Сосюри і присвячений одному з ватажків повстань ХVІІ століття проти польської шляхти. Головнуроль виконував вже добре відомий Амвросій Бучма. Задум фільму втілено якнародну епічну трагедію. В боротьбі за волю гинуть батько й мати героя, сестраМарина, кошовий Кобза; конає страшною смертю сам Трясило. Картина мала великийкасовий успіх, але незабаром критика починає бачити в ній авторськутенденційність – коли приділено забагато уваги козацькій старшині і замалосоціальному аспектові. [5, 32]
Визначноюпостаттю в кіноіндустрії 20-х років був театральний режисер, засновникмистецького об`єднання «Березіль» Лесь Курбас. В 1924-1925 роках на Одеськійкінофабриці він ставить три картини, котрі хоч і не збереглися, однак добреописані в кінознавчій літературі. [21, 60] 1924 року Курбас знімає свою дебютнукартину «Вендета» (за сценарієм М. Борисова і Г. Страбового), в якій йдетьсяпро чвари попа і дяка, що нагадує антиклерикальну агітку. Саме в цій стрічцідебютував великий актор українського кіно Амвросій Бучма. Того ж року Курбасставить фільм «Макдональд» — справжній памфлет на адресу англійськихможновладців, насичений елементами трюкового детективу, втечами,розслідуваннями, запозичених з традиції цирку і мюзик-холу. Знятий 1925 року,наступний фільм «Арсенальці» вважають найдосконалішою його роботою. Цепригодницька фабула про більшовицьке січневе повстаня 1918 року, в центрі якоїмолодий патріот і вродлива розвідниця, котрі мають налагодити контакт міжробітниками заводу «Арсенал» та червоноармійцями. В цій стрічці вперше врадянському кіно застосовуються прийоми подвійного екрана, панорами та наїзду.[5, 27]
Із розвиткомкіноіндустрії та переповненням екрана імпортними фільмами ВУФКУ намагаєтьсяпривабити до себе весь український творчий потенціал — письменників,журналістів, драматургів, фотографів, художників-декораторів. Встановлюючинагляд над усіма секторами кінопромисловості, партія аж ніяк не слабше контролюєй ідеологічне спрямування кіно. З метою засудження незалежницьких кіл таїхнього політичного провідника Симона Петлюри, ВУКФУ замовляє низькопробнийфільм «ПКП/Пілсудський Купив Петлюру». Ще одна спроба історичної хроніки, знятастудентами Одеського кінотехнікуму – «Трипільська трагедія» є розповіддю прокомсомольців Київщини, які приєдналися до червоноармійського полку і якийзамордували петлюрівці. Ця історична підробка вважається більшовицькимваріантом битви під Крутами. [5, 34-35]
В 1925 році із 16фільмів, які виходять на екрани, половина сценаріїв створена штатнимивуфківськими письменниками з революційними та інтернаціоналістичними сюжетамипро безробіття і страйки в західних країнах. Такими є «Боротьба велетнів»Віктора Туріна, «Гамбург» Володимира Базелюка.
Поєднуючимистецькі фільми з популярним кіно, ВУФКУ орієнтує своє виробництво наекранізацію класиків літератури. Свідченням можуть бути фільми 1927 року:«Микола Джеря» й «Навздогін за долею» Марка Терещенка за твори ІванаНечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського, «Сорочинський ярмарок» ГригоріяГричера-Чериковера, за Миколою Гоголем, «Королі воску» Йозефа Рони, за повістю ІванаФранка «Борислав сміється» та ін. [5, 38] Такі екранізації розцінювались,передусім як засіб здійснення пропагандистських завдань і являли собоюпереважно примітивні кіноілюстрації літературних першоджерел. [1, 40-41]
Серед знанихкінорежисерів 20-х років чільне місце в українському німому кіно посідаютьГеоргій Стабовий і Георгій Тасін, що перш ніж здійснити власні постановкиспівпрацювали з В. Гардіним та П. Чардиріним як сценаристи. 1927 року Стабовийставить свій перший повнометражний фільм за сценарієм Соломона Лазуріна «Двадні». Сюжет фільму – дворецький Антон (Іван Замичковський) охороняє маєтокгосподарів, оточений більшовиками, серед яких і його син Андрій (Сергій Мінін),котрого Антон любить, хоча й не поділяє його політичних поглядів. Як тількиповертаються білогвардійці, син господаря видає Андрія, якого засуджують досмертної кари. Антон вирішує помститися за сина й підпалює будинок. Майжеодночасно з «Двома днями» було поставлено фільм Г. Тасіна «Нічний візник»(1928). Картина оповідає історію візника Гордія Ярощука (Амвросій Бучма), якийщоб порятувати дочку від впливу революціонерів-більшовиків, до яких вона приєдналась,наводить на них контррозвідку. Трапляється ж так, що її саму заарештовують ірозстрілюють, а розлючений Годій мститься своїм кривдникам. [21, 62]
Висновоктогочасних критиків, і пізніших істориків був доволі однозначний: «маленькалюдина» усвідомлює, що не може стояти осторонь життя не можна бути нейтральниму класовій боротьбі. Але насправді йдеться про інше – звичайна людина, котраживе своїми клопотами, ніяк не бажає революційних перетворень, вона волієлишатися у звичайному й прекрасному плині повсякденного життя. [21, 63] Обидвафільми («Два дні», «Нічний візник») відзняті оператором Д. Демуцьким, яки поправу вважається основоположником визнаної у світі українськоїкінооператорської школи. [1, 44]
Розквітукраїнського кінематографа припадає на переломний 1928 рік, коли ВУФКУ засновуєв Києві нову кінофабрику. Набираючи кінорежисерський штат, ВУФКУ надає перевагуукраїнським театральним режисерам. В Одеській кіностудії також починаєтьсяпідйом виробництва. Однак, після всесоюзної партійної кінонаради 1928 року іприходом нового директора І. Воробйова замість О. Шуби, політика ВУКФУзмінюється. Це початок занепаду золотої доби національного відродження.Сприйняття західних цінностей, українізація на культурному фронті СьомогоМистецтва, спонукають партійних керівників до чимдалі частіших реорганізацій накіностудіях. [5, 41]
ВУФКУ також надаєособливої уваги психології та емансипації жінки. Йдеться, зокрема про такіфільми, як «Дівчина з палуби» Олександра Перегуди та Георгія Кравченка,«Василина» Фавста Лопатинського, «Кіра-Кіраліна» Бориса Глаголіна й «Таміла»Ертугрула Мухсін-Бея.
На другу половину20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва ОлександраДовженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» (1927) та«Арсенал» (1928) ввійшли до скарбниці як українського, так і світового кіно. Цимроботам передували фільми «Ягідка кохання» 1926 року, яку режисер пізніше незараховував до свого доробку і «Сумка дипкур`єра» 1927 року, котру сам визначає як політичний детектив. В останнійстічці сам Довженко з`являється на екрані – один-єдиний раз за свою кар`єру. [5, 40]
«Звенигора»(1927) є експериментальним твором, який можуть зрозуміти тільки глядачі,обізнані з історією України. Спонтанно знята за сто днів, ця епічна візуальнасимфонія з дванадцяти пісень відтворює легенди скитів і варягів, феодальноїУкраїни й запорозьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, білих. Усі ціепізоди поєднані між собою синкретичним персонажем (Микола Надемський), дідом,який уособлює патріархальне селянство, прив`язане до цінностей минулого, алебайдуже до революції. Один проти одного виступають його два онуки,контреволюціонер-націоналіст Павло (Олександр Подорожній) і комуніст Тиміш(Семен Свашенко). Молодший, Павло, вступає в конфлікт із законом і мігрує доПраги, звідки повертається з диверсійним завданням. Старший приєднується дореволюції, зрозумівши глибинну суть легенди: справжній скарб – земля. Самому ждідові не щастить упоратись з завданням, яке йому доручає Павло, — пустити підукіс більшовицький потяг. Підібраний молодими пасажирами, він погоджуєтьсясісти до вагона, який повезе його в непевне світле майбутнє. Довженко виправдовує більшовицькуреволюцію – так, ніби сам приймає нову ідеологію, але попри це його все жзвинувачують в буржуазному націоналізмі. [5, 47-48]
«Арсенал» — цереволюційна епопея, кінопоема, в основі сюжету якої – трагедія національноїпоразки й робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» проти ЦентральноїРади. Ця картина може бути сприйнята і як непрямий закид націоналістам – утому, що вони втратили незалежність України, — а водночас і як докір критиці,котра несправедливо звинувачує митця в націоналізмі. Головну роль вже знайомогонам зі «Звенигори» Тимоша Стояна у фільмі виконує знов-таки актор СеменСвашенко. Щоправда роль дещо трансформується – персонаж стає більш зрілим ізагартованим, перероджується в справжнього спасителя. Автор використовує уфільмі такі прийоми як медитативна паза, застосовуючи її в сценах, де на вороганаправлено зброю або заміщення звук зоровим ефектом (сходження потяга з рейоккомпенсується падінням баяна). «Арсенал», ймовірно є найвидатнішимекспресіоністським фільмом українського кіна. [5, 52-53]
Серед кіномитціврозглядуваної нами епохи чільне місце посідає скульптор і кінорежисер ІванКавалерідзе. В 1929 році на екрани виходить його фільм «Злива». В ньому авторставить собі за мету зафільмувати 150 років історії України – від селянськогоповстання 1768 року під проводом Гонти й Залізняка до перемоги більшовиків наддивізіями Симона Петлюри. Використовуючи ефекти світлотіні та сповільної зйомки,Кавалерідзе надає концентрованості розлогим епізодам історії. [5, 49]
В середині 20-хроків в Україні також отримує розвиток авангардизм. Його представником ставорганізатор групи новаторів-кінодокументалістів «кіно-око» – Дзиґа Вертов(Денис Кауфман), який сповідує футуризм. В Україні він зняв три фільми –«Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), «Симфонія Донбасу» (1930).Сюжет кінопоеми «Одинадцятий» обертається навколо спорудження першоїелектростанції та перебудови країни. Картина є дещо фрагментарною тапереповненою подвійними експозиціями. [5, 43] Найсміливішим і мистецькинайзавершенішим твором Вертова є його «Людина з кіноапаратом». У цьомуекспериментальному фільмі перитинаються й розходяться чотири провідні лінії:оператор у пошуках зображень; повсякденне життя громадянина; монтажерка,прикута до свого монтажного стола; глядач, який дивиться на екран. Переотяженийзоровими асоціаціями, колажами, багаторазовими різномасштабними експозиціями,фільм залишається незрозумілим для публіки. [5, 54]
В середині 20-хроків в Україні утворюється й організаційно оформлюється ще одна галузь кінематографа– мультиплікація. 1926 року при ВУФКУ починає працювати анімаційний комбінат начолі з В. Леондовським і В. Дев`яткіним. Серед інших стрічок, комбінат випускає«Українізація» (1927) В. Дев`яткіна, «Казку про солом`яного бичка» (1927) і«Казку про білочку-хазяєчку і мишку-лиходієчку» (1928) В. Левандовського. Б.Зейлінг, Г. Злочевський та Д. Муха ставлять перший в Україні об`ємний анімаційний фільм «Полуничневарення» (1929). [5, 55]
Золотий період20-х років, що став наслідком так званої політики коренізації, більше ніколи неповториться в історії українського кіна. Ухвалена Сталіним, щоб заспокоїтиселянство, починаючи з 1923 року українізація здійснюється непослідовно,слабкими засобами й нерішучими чинниками на тлі боязкого населення, на початку1930-х років припиняється взагалі. Таким чином це призводить до занепадунаціонального кіно і профанацію інтересів радянської держави.
Українське кіно1930-х років
Якщо революція ігромадянська війна забезпечили основними темами українське кіно 20-х років, тобудівництво соціалізму, зі свого боку, безперестанку позначатиметься накінопродукції наступного десятиліття. [5, 59] В травні 1924 року відбувсячерговий з`їзд Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б), на якій Й.Сталін виголосив: «Кіно є велетенським засобом масової агітації. Завдання –взяти цю справу в свої руки». За якихось п`ять років поставлене ним завданнябуло виконане. [1, 48] Як інструмент офіційної пропаганди кіно одержує своєвизначення в гаслі, проголошеному Сталіним в 1930 році під час ХVІ з`їзду ВКП(б): національне заформою і пролетарське за змістом. [5, 59]
З 1930 року почавуже діяти єдиний Всесоюзний орган управління кіносправою – Союзкіно. 1933 рокувін був реорганізований в Головне управління кіно і фотопромисловості збезпосереднім підпорядкуванні Раднаркому. В 1936 році цей главк був ще разперепідпорядкований Всесоюзному комітетові у справах мистецтв – з метою нібитопосилення турботи про підвищення культурного рівня кінопрацівників і поєднанняуправління кіновиробництвом з розвитком мистецтва. Насправді це робилось дляпосилення централізації і здійснення тотального контролю як в цій, так і вінших галузях художнього виробництва, – цілковитого перетворення кінематографіїна підрозділ агітпрокату.
Віднинікінематограф у СРСР загалом, кіновиробництво в Україні – зокрема, будепідпорядковуватись цим і тільки цим завданням більшовицької пропаганди йагітації. У такий спосіб вже наперед були запрограмовані твори однобічні,невиправдано тенденційні, а відтак і свідомі чи підсвідомі фальсифікаціїісторії, містифікації реального життя. Цілком природно, що подібнацентралізація, яка вже сама по собі була виявом крайнього посилення тотальноїдуховної диктатури, та пов`язана з цим диктатури, та пов`язана з цим атмосферанаростаючого фізичного й морального терору, непевності, підозрілості, не моглине позначитись згубно на кінопроцесі.
Катастрофічнепадіння кіновиробництва супроводжувалося й загальним пониженням ідейно-художньогорівня фільмів. Для України це означає ще й цілеспрямоване затирання риснаціонального обличчя в усіх виявах суспільного життя, особливо кінематографії.Більше того, сам кінематограф під ширмою інтернаціонального мистецтва ставав чине найефективнішим засобом денаціоналізації та русифікації. [1, 48-50]
Як і в багатьохєвропейських країнах, в Україні представники кінопромисловості зацікавлюються звуковимфільмом іще з 1930 року. В Інституті кіна й на Київській кіностудії починаютьсядослідження і на Захід, здебільшого до Німеччини, відряджають кінематографістівдля вивчення технологічних можливостей звукозапису. Тоді як у пресі точитьсясправжня суперечка з приводу необхідності звуку. Кіновиробники бояться, що зпоявою звуку, зображення втратить свою суть, що кіно знову стає театром ігубить своє універсальне значення. Проте у нього є свої переваги – звук можебути використано в кінохроніці, музичній ілюстрації, а головне в науковому кінота культфільмах. [5, 60-61]
Перехід від німихдо звукових стрічок відбувається поетапно, залишаючи чимало часу для німого кіно– аж до Другої світової війни. Продовжують знімати німі картини, озвучувати зафильмованіраніше («Арсенал», «Два дні», «Нічний візник», «Злива») й демонструвати в німийспосіб звукові.
В 1930 роцівиходить перший український звуковий фільм «Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова. Цясправжня симфонія шуму машин і повсякденного життя із синхронними записамилюдського голосу є ліричним і натуралістичним документальним фільмом проіндустріалізацію Донецького басейну. При зйомці фільму режисер використовувавметод звукового контрапункту за допомогою першої мобільної установкирадянського синхронного кіно. [5, 62]
1930 року виходить «Земля» ОлександраДовженка — останній шедевр «великого німого». Основою ігрового сюжету стаєвипадок, про який повідомлено в пресі, – вбивство місцевого сількорацентральних газет, скоєне куркулями. Василь (Семен Свашенко), син середнякаОпанаса (Степан Шкурат), приводить до села перший колгоспний трактор іпозбавляє куркуля володіння землею, переорюючи його поля заодно з громадськимиземлями. Хома (Петро Масоха), куркульський син, убиває Василя, коли тойповертається місячної ночі з побачення. У присутності всього села на похороні, Хомавизнає свій злочин. Серед літніх персонажів – дід Василя Семен (МиколаНадемський), який утілює давні традиції. Вдаючись до антиномії, Довженкопротиставить природній смерті Семена насильницьку загибель його онука, щонагадує про біблійний злочин Каїна. Оператором фільму виступає Д. Демуцький.Спочатку керівництво «Українфільму» визнає, що «Земля» відповідає за своєюідеологічною орієнтацією лінії партії, але згодом критика критика заявляє, щокартина може бути такою небезпечною, що її не слід показувати глядацькомузагалові і що вона викликає у глядача суперечливі почуття. 8 квітня 1930 року «Земля»виходить на київські екрани, проте вже 17-го числа картину знімають з показу,посилаючись на натуралізм і замах на звичаї. Стрічка мала величезний успіх в Європіі принесла своєму авторові визнання. [5, 62-66]
Темуколективізації також висвітлено в інших картинах: у «Перекопі» ІванаКавалерідзе, «Хлібі» Миколи Шпиковського, «Болотяних вогнях» Дмитра Ердманай В.Біязі та агітфільми Луки Ляшенка «Штурм землі». У «Перекопі»
Іван Кавалерідзезображає епізоди колективізації на тлі громадянської війни та виконання п`ятирічногоплану. Ми бачимо доволі органічну єдність обємних постатей першого плану, щоненаче стоять на постаменті, і масштабний узагальнений фон. [16, 143] Автордещо відходить від своїх формалістичних пошуків і задовільняється використанняммонтажу атракціонів та близькоплановими епізодами. [5, 67]
Крім темиколективізації, кінематографістів помітно захоплює тема робітничого класу. Зразкомтакої тематики став фільм Анддрій (Арнольд) Кордюм «Вітер з порогів» (1930), вякому йдеться про проблеми спорудження греблі Дніпрогесу, що тягне за собоюсоціальні, економічні, екологічні та культурні наслідки. Остап не можезмиритися зі зникненням порогів і віддаленням доньки, котра пішла працювати наДніпробуд. Однієї ночі він вирішує перерубати линви і спрямувати плоти наперемичку, щоб затопити котлован, але сам тоне в вирі, ставши жертвою свого жлихого вчинку.
Кінопродукцію1930 року доповнено й історичними та революційними фільмами. Це «Чорні дні»Павла Долини, «Охоронець музею» Бориса Тягна (тут в останнє на екрані з`являєтьсяІван Замичковський), «Мірабо» Арнольда Кордюма. Серед фільмів, присвяченихсоціалістичному вихованню свідомості можна назвати «Контракт» Євгена Косухіна,«Секрет рапіда» Павла Долини, «Квартали передмістя» Григорія Гричера-Чериковерата «Людина з містечка» Григорія Рошаля. Останніми фільмами, знятими під маркоюВУКФУ стали світські драми «Дві жінки» Григорія Рошаля, «Пять наречених» ОлександраСоловйова й «Тобі дарую» Василя Радиша. [5, 68-69]
Ще одноюзапропонованою темою для кіномистецтва була боротьба комуністичної партії зкуркулями. Продуктами даного напряму 1931 року стали срічки «Вовчі стежки» ЛукиЛяшенка та «Чатуй!» Павла Долини. Не забута й стара тематика – картин проіндустріалізацію, перевиховання й залучення людини до соціалістичногосуспільства безліч: «Життя в руках» Давида Маряна, «Свій хлопець» і «Останнійкаталь» Лазара Френкеля, «Чорна шкіра» Петра Коломойцева, «Штурмові ночі» ІванаКавалерідзе, «Італійка» Леоніда Лукова.
Історико-революційнимкартинам все ще належить вагоме місце в кінопродукції: «Полумя» АрнольдаКордюма, «Гннеральна репетиція» Павла Коломойцева та Мирона Білинського,«Кармелюк» Фавста Лопатинського, «Фата-моргана» Бориса Тягна. Картина«Кармелюк» Фавста Лопатинського – це пригодницький фільм, пройнятий романтизмомта духом історії, що відає нам про народного героя Устима Кармелюка, що кинуввиклик царському режиму ХІХ століття. «Фата-моргана» Бориса Тягна розповідаєпро події, що відбувалися в селі Петрівці до й під час революції 1905 року – повсталіселяни й робітники грабують винокурню села, та після придушення революціївласник повертає собі майно й бере участь у покаранні ватажків. Всуперечочікуваному успіху, фільм зазнає осуду за нібито хибне тлумачення революції,проте має значну мистецьку вартість, серед українського кіно.
Оскільки кіноповністю підпорядковане комуністичній партії, вона постійно вимагає перероблятифільми, зупиняти їх випуск чи зупиняє їх прокат. Із 27 фільмів, що над нимипрацювали 1932 року, – три зупинено в процесі продукування («Авангард» МиколиШпиковського, «Вогні доків» Петра Чардиріна, «Можливо, завтра» ДмитраДальського), трьох інших — не закінчено («Океан» Олександра Ржевського, «Назаході зміни» й «Морська пристань» Мирона Білинського). З іншого боку –агітфільмів сила-силенна: «Атака» Георгія Тасіна, «Висота №5» ФавстаЛопатинського, «Вирішальний старт» Бориса Тягна, «Товариш С-555» ЛеонідаЛукова, «Марш шахтарів» Йосипа Муріна, «Свято унірі» Павла Долини. Іспит навідповідність канонам агітпропу витримують хіба що картини для дітей:«Народження героїні» та «Діти шахтарів» Олексія Маслюкова, «Люлі-люлі, дитино»Лазаря Френкеля, «Рік народження – 1917» Лазаря Бодика. [5, 70-73]
1932 рікзнаменується виходом на екрани кінокартини «Іван» Олександра Довженка. Знятийна початку голодомору, під тиском партії, фільм не відповідає дійсності.Головний герой твору Іван (Петро Масоха) – молодий колгоспник, який прийшовпрацювати на будівництві Дніпрогесу, вступає до партії і починає навчатись вінституті; йому протиставляється ледар Груба (Степан Шкурат), якого Івануналежить перевиховати. Уперше на екрані можна почути українську мову, пісню ймузику у їх реальному вимірі, хоч репліки короткі і лаконічні. Через поспіх іімпровізацію він виходить на екрани незавершений і фрагметований. «Іван»визнається фільмом десятиріччя, проте лишається твором з приводу якого Довженкозавжди жалкуватиме. [5, 74-76]
Унаслідокпроведення земельної реформи, 1933 року на Україну обрушується жахливе лихо.Штучно організований Сталіним, голодомор зачіпає всі верстви населення.Представники кінопрофесії потерпають меншою мірою, однак річний обсяг їхньоїпродукції зазнає різкого зменшення. Із 18 фільмів, які ставлять післянеодноразових переробок, закінчено лише половину. Це, зокрема, звукові – «Зона» Михайла Капчинського,«Каховський плацдарм» Олександра Штрижака, «Любов» Олександра Гавронського йОльги Улицької, «Коліївщина» Івана Кавалерідзе, «Степові пісні» Якова Урінова,– а також німі – «Приємного апетиту» Ханаана Шмаїна, «Рейд» ІсакаЖивотовського, «Негр із Шерідана» Павла Коломойцева, «Роман міжгіря» ПавлаКоломойцева (у першій версії), а потім Фавста Лопатинського – у другій. Списокфільмів, знятих із виробництва: «Вишневі потоки» Бориса Тягна, «Н.Р.О.» ПавлаКоломойцева, «Дружна сімя» Дмитра Ердмана, «Кульгаве щастя» МечиславиМаєвської, «Містечко Ладеню» Володимира Вільнера, «Сіль землі» Йосипа Муріна,«Хролін» Георгія Стабового.
Значною подією вкінематографі 1933 року став фільм Івана Кавалерідзе «Коліївщина». Ця картинаописує останній епізод селянського повстання 1767-1768 років. Головна дійоваособа, Семен Неживий (Лесь Сердюк), пригноблений селянин, котрий утікає відсвоїх польських панів, аби приєднатися до повстання, переконливіший за Гонту(Іван Мар`яненко) чи Залізняка (Данило Антонович). Кавалерідзе змушенийпоказати головних героїв як зрадників нації у братовбивчій боротьбі міжуніатами і православними. Він до сімнадцяти разів переробляє сценарій під часзйомок на веління радників ГУКФу. Так у фінальній сцені спів Шевченкового«Заповіту» усунуто й замінено на похоронний дзвін. [5, 77-78]
Як і повсюди вРадянському Союзі, в Україні від 1934 року література й мистецтвопідпорятковується нормам соціалістичного реалізму. [5, 79] В цьому роцівідбувся Всесоюзний з`їзд письменників, в якому було визначено завдання для«інженерів людської душі»: «…правдивість та історична конкретність художньогозображення має поєднуватись із завданням ідеологічного розвитку і перевихованнятрудящихся в дусі соціалізму. Цей метод художньої прози і літературної критикиназиваємо соціалістичним реалізмом…». Догматизований новий творчий метод,оскільки він офіційно визначався і дикретно нав`язувався митцям, ставав гальмомхудожнього процесу, шорами для митців, жорсто фіксуючи межі дозволеного. [1, 53]
Із 15 фільмів,запущених у виробництво 1934 року, до кінця доведено девять: німі «Мак цвіте»Йосипа Муріна, «Моє» Олександра Штрижака та звукові «Червона хустина» ЛазараФренкеля, «Велика гра» Георгія Тасіна, «Страта» Мирона Білинського,«Кришталевий палац» Григорія Гричера-Чериковера, «Щасливий фініш» ПавлаКоломийцева, «Молодість» Леоніда Лукова й «Останній порт» Арнольда Кордюма. Зупиненіу процесі виробництва або ж не запущені фільми чи їх негативи знищують. Таксталося із «Солдатом» Кавалерідзе, «Петром Роменом» Чатдиніна, «Чотирнадцятоюлюлькою» Коломойцева, «Полум`я» Капчинського.
Після з`яви вУкраїні ще наприкінці 1920-х років анімаційне кіно гуртується навколо ІполитаЛазарчука, Євгена Горбача й Семена Гуєцького, які ставлять 1934 року «Мурзилкув Африці». [5, 80-81]
У другій половині30-х років, коли після колективізації починається індустріалізація, радянськавлада береться за соціалістичне виховання мас. Половину фільмів, що мали бутивипущені за 1935 рік, знову знято з плану виробництва: це «Маскотта» ВолодимираРапопорта, «Образа» Олександра Лейна, «Отаман хруст» Бориса Шелонцева,«Прощальна усмішка» за сценарієм Юрія Олеші та «Іван Іванович» за МиколоюГоголем, що його не закінчив Володимир Фрайденберг.
В 1934 роціОлександр Довженко фільмує свій «Аероград». Це містифікація, котра скасовуєпоняття часу, розсуває межі простору. Виходячи з проекту побудови нових міст,які служитимуть базою для повітряної оборони на березі Тихого океану, Аероградповинен залишатися невидимим у фільмі як майбутній військовий об`єкт. Молодогочукчу, який пробігає 80 сонць, щоб прийти туди вчитись, зовсім не відштовхуєйого недоступність. Якщо Аероград ще не існує, він його побудує. Друг ДерсуУзала в особистому житті, тигролов Степан Глушак (Степан Шагайда) переслідуєдвох японських диверсантів. Після знищення першого він знаходить другого усвого друга Худякова (Степан Шкурат), котрий сам у змові з японцями. Старовари,яких обробляє куркуль Шабанов (Борис Добронравов), чинять опір побудові міста.Після придушення повстання Глушак страчує Худякова за зраду тоді, коли надтайгою пролітають сотні літаків із будівниками нового міста. Саме з виходом наекрани цього фільму Довженко визнає себе як співець сучасності. [5, 85-86]
Кінематографрозвивається під пильним наглядом цензури. У кращому випадку фільми виходять іза кілька днів щезають з екранів. Скажімо, «Заставу коло Чортового Броду»Мирона Білинського перероблено кілька раз і врешті припинено виробництво.Перебуваючи на Київській кіностудії, російський режисер Абрам Роом знімаєкартину «Суворі юнаки» за кіноп`єсою Юрія Олеші. Йому вдається зафільмуватитвір рідкісної краси, але надто абстрактний на той час. Тому він зазнає критикиза надмірний естетизм. Фільм не подобається верхівці і його забороняють дляпоказу.
Не зважаючи напримус чи на поступки задля виживання, не всі режисери знімають ідеологічнознецінені картини. Леонід Луков в1936 роцівипускає фільм «Я люблю» про робітничий класна тлі шахтарського пейзажудореволюційного Донбасу, із соціальною драмою в центрі твору. Ця прозаїчнакартина насичена поезією, гумором і пристрастю, режисер не дбає про певнийеталонний стиль.
В 1936 році ІванКавалердзе знімає поспіль «Прометея» і «Наталку Полтавку». Перша – це другачастина незавершеної трилогії «Коліївщина» — «Прометей» – «Дніпро». Вонаохоплює період від кінця ХVІІІ століття до Жовтневої революції і грунтується на мотивах Шевченковоїпоеми «Кавказ». Івася (Іван Твердохліб), бідного кріпака, який працює на земляхпоміщика Свічки (Лесь Сердюк), розлучено з його нареченою Катериною (ПолінаНятко), продано в дім розпусти. Рекрутований до війська, він вирушає на війну.Його друга Гаврілова (Данило Антонович) страчують за підбурювання до повстання.Але його останній крик пробуджують Івася і полонених грузинів та веде доповстання. «Прометея» визнано останнім великим твором Кавалерідзе. Першікритичні відгуки – схвальні, хоча невдовзі йому закидають недосконале знанняісторичних фактів і схематичність персонажів. Фільм негайно зникає з екранів іперспектива створення третьої частини трилогії перестає бути для ньогореальною, завершити її вже ніколи не вдасться.
«НаталкаПолтавка» – перша радянська кіноопера в дусі переповненої етнографізмом ітеатральності серії «Українських пісень на екрані». Наталка (КатеринаОсмяловська) кохає бідного Петра (М. Платонов), котрий пішов шукати щастя. Донеї тим часом залицяються дідугани: виборний Макогоненко (Іван Паторжинський) івозний Тетерваковський (Григорій Манько). Заскочені зненацька поверненням Петра, претенденти йдуть геть, іодруження молодої пари справді відбувається. [5, 88-89]
На екрани виходятьі сатиричні комедії на зразок «Якось улітку» Ханаана Шмаїна (за сценарієм ІлліІльфа та Євгена Петрова) та фільми для різних категорій дитячої аудиторії:«Кондуїст» Бориса Шелонцева, «Карл Бруннер» Олексія Маслюкова, «ПригодиПетрушки» Костянтина Ісаєва, «Справжній товариш» Абрама Окунчікова і ЛазаряБодика.
У цариніанімаційного кіно Євген Гобач знімає стрічку «Жук в зоопарку», потім ставитьсвій найкращий твір – «Чарівний перстень». Того ж таки 1936 року ІполитЛазарчук випускає «Чванливе курча», а в 1937 закінчує перший українськийкольоровий анімаційний фільм «Лісова угода». Незадовго до війни йому вдаєтьсязакінчити ще дві стрічки: «Папанівці» і «Заборонений папуга». У зв`язку звеликими витратами виробництво анімаційних фільмів припиняється після шестистрічок і відновиться тільки на початку 1960-х років. [5, 90]
В 1937 році іззапланованих 62 фільмів виходить на екрани лише 25. Так як виховання молоді єголовним завданням марксистської держави, особливих зусиль докладають до того, щоб прищепити їй поняттяколективу й патріотизму. Відтак виходить багато стрічок для юнацької аудиторії.Це експериментальна чарівна казка «Едельвейс» Петра Артеменка, пригодницькийфільм «Стара фортеця» Мирона Білинського, «Том Соєр» Лазара Френкеля за романомМарка Твена. Яскравим прикладом пропаганди є «Іноземка» Володимира Гончукова, вякому західна дівчинка випадково переходить кордон і опиняється в початковійшколі Країни Рад. Життя в соціалистичному раю таке добре, що вона вирішуєбільше не повертатися додому. [5, 91]
В 1937 році ІванКавалерідзе ставить «Запорожця за Дунаєм» за твором СеменаГулака-Артемовського. Після знищення Січі 1775 року Катериною ІІ частиназапорозьких козаків переправляється через Дунай і осідає на турецькійтериторії. Андрій (Лесь Сердюк) та Оксана (Н. Глухоніна) – це персонажі, в якихутілено бажання цілого народу повернутися на обітовану землю, але це безнадійнамрія. Ще одна екранізація – «Назар Стодоля» Георгія Тасіна, знятий за п`єсоюТараса Шевченка, в якій використовується традиційний конфлікт між кріпаком іпоміщиком. [5, 92]
Щодопропагандистських фільмів, то вони ледве заповнюють порожнечу, яка щойноутворилась в кіновиробництві. Це «Чий кандидат?» Віктора Довбищенка, «Пальма»Юрія Гольцева, а також «Новели про героїв-льотчиків» Олександра Уманського.
З появою музичнихкомедій сатиричні та ексцентричні кінокартини поволі відходять на другий план.Прикладом є фільм «Багата наречена» ІванаПирьєва. Ідеться про життя в одному колгоспі. Бухгалтер Ковінька (ІванЛюбєзнов) закоханий у Маринку (Марина Лудиніна), найкращу робітницю, алеМаринка дивиться тільки на привабливого тракториста Павла (Борис Безгін). Томубухгалтер підробляє трудові показники свого суперника. На щастя, любов ітрудова інспекція врешті-решт перемагають. [5, 93-94]
Із закінченнямпобудови в Києві Студії хронікально-документальних фільмів 1939 року, а потім,1940-го, – Кіностудії технічних фільмів, відчутним стає відновленняукраїнського кіновиробництва.
19 червня 1939року на екрани виходить перший український кольоровий фільм – лірична і музичнакомедія «Сорочинський ярмарок» Миколая Екка за оповіданням Гоголя. Незабаром картинастає справжньою сенсацією, хоча в технічному плані є справжнім провалом (плівкашвидко псувалася). [5, 95]
Нарешті в 1939році виходить історико-революційна епопея Олександра Довженка «Щорс». Подіїфільму переносять нас в роки громадянської війни. Україна стає жертвою кількохокупацій. У Києві перебуває Директорія Симона Петлюри. Невдовзі місто обложитьвійсько Щорса. Боженків полк здобуває Чернігів, Вінницю, Жмеринку. Кілька разівіз рук до рук переходить Бердичів. Наприкінці літа 1919 року Україну захоплюютьполяки. Боженко вмирає. Щорс зазнає тяжких втрат. Попри політичний зміст, самезавдяки звичайним інгридієнтам – думам, народним танцям, місцевим звичаям,творові надано національного забарвлення. Українська й російська мови тутвзаємодіють, а не протидіють одна одній. Оскільки «Щорса» визнають фільмомдесятиріччя – того, в якому соціалістичний реалізм був найбільш вираженим,можна зрозуміти, що Довженко віддає данину більшовицькій міфології та героїзмуцілого народу. [5, 95-100]
В 1939 році Іван Савченкознімає ще один історико-революційний фільм – «Вершники» за однойменним романомЮрія Яновського. Стрічка починається в степу з бою чотирьох братів, узятихвідповідно до української націоналістичної, царської, анархістської такомуністичної армій. Розробляючи доручений сценарій, Всеволод Павловськийнещадно нівечить текст роману на вимогу цензури. Головна дійова особа – Чубенкоє викапаним агітпропівським героєм пролетаріату. Друга – командир партизанівселянин Недоля розпалює ненависть селян до націоналізму й анархії. Самепоєдинок між братами Половцями, комуністом Іваном (Петро Масоха) й націоналістомОверком (Микола Братерський), дає зрозуміти масштабність трагедії, спричиненоїрозшаруванням в суспільстві та військовими бунтами. Це тема смерті нації,спустошеної клановим та політичним розбратом її синів.
До спискуреволюційних фільмів слід додати кілька класичних оборонних стрічок: «Морськийпост» Володимира Гончукова, «Ескадрилія №5» Абрама Роома, «Винищувачі» ЕдуардаПенцліна та Віталія Кучвальського.
Після успіху«Багатої нареченої» Іван Пирьєв ставить нову музичну комедію – «Трактористи».Клим Ярко (Миколай Крючков) після демобілізації приїжджає до одного села, дезнайомиться з досвітченою трактористкою Мар`яною (Марина Ладиніна), ізакохується в неї. На жаль Мар`яна має нареченого Назара Думу (Борис Андрєєв).Директор машинно-тракторного заводу просить Клима залишитись щоб реорганізуватибригаду і перевиховати пияка і грубіяна Назара. Насамінець усюди починаєпанувати порядок і Клим з Мар`яною одружуються. [5, 102]
30-ті роки – часпідготовки і розв`язання Другої світової війни.Її початком формально вважається вересень 1939 року, коли Німеччина й СРСР здвох сторін напали на Польщу. Друга світова війна прервала поступальнийрозвиток радянського кіно, забезпечивши пізніше його новими темами.
український кінематограф жанр
Списоквикористаної літератури:
1. Безклубенко С.Д. Українське кіно:начерк історії. – К., 2001..
2. Берест Б. Історія українського кіна.– Нью-Йорк, 1962.
3. Вишневский В. Художественные фильмы дореволюционной России1907-1917. – М., 1945.
4. Гизнбург С.С. Кинематографдореволюционной России. – М., 1963.
5. Госейко Л. Історія українськогокінематографа 1896-1995. – К., 2005.
6. Жукова А.Є., Журов Г.В. Українськерадянське кіномистецтво 1930-1941. – К., 1959.
7. Журов Г.В. З минулого кіно наУкраїні: 1896-1917. – К., 1959.
8. Капельгорська Н.М., Глущенко Є.С.Начерки далекої кіноісторії. – К., 2005.
9. Капельгорська Н.М. КіномистецтвоУкраїни в біографіях: кінодовідник. – К., 2004.
10. КорнієнкоІ.С. Кіно і роки. Від німого до панорамного. – К., 1964.
11. КорнієнкоІ.С. Півстоліття українського радянського кіно. – К., 1970.
12. КорнієнкоІ.С. Українське радянське кіномистецтво. Нариси 1917-1929. – К., 1959.
13. МиславськийВ. Перше століття ігрового кінематографа в Україні (1907-1917 рр.) // Нариси зісторії кіномистецтва України. – К., 2006.
14. МощенкоМ. У нас є велика історія кіно… // Українська культура. – 1998. – №7.
15. МусієнкоН. Історія українського кіно. Погляд з ХХІ століття // Кіно-Театр. – 2008. – №4.
16. МусієнкоО. Українське кіно 1930-х років: по той бік соціалістичного реалізму // Нарисиз історії кіномистецтва України. – К., 1958.
17. СабуцькийМ. Літопис першого століття українського кіно // Кіно-Театр. – 2002. – №2.
18. СавченкоЯ. Народження українського радянського кіно. К., 1930.
19. Садуль Ж.Всеобщая история кино: в 6-ти томах. – М., 1958. – Т. 2.
20. СкуратівськийВ. Українське тоталітарне кіно // Нариси з історії кіномистецтва України. – К.,1958.
21. ТримбачС. Історія українського кіно (1910-1920-ті роки) // Нариси з історіїкіномистецтва України. – К., 2006.
22. ШимонО.О. Сторінки історії кіно на Україні. – К., 1964.