--PAGE_BREAK--Картини «Не чекали» і «Іван Грозний вбиває свого сина» — розквіт творчості художника. Рєпін мав абсолютне почуття психології своїх героїв, здатність знаходити такі психологічні зіткнення, які хвилюють мільйони глядачів і западають у душу назавжди. Жести й рухи їх збігаються із внутрішнім духовним станом, вони не жестикулюють, подібно манекенам, виконуючи тільки композиційне або ритмічне завдання. Із всіх картин Рєпіна глядача, як правило, захоплює й магічно заворожує більше інших «Іван Грозний вбиває свого сина». У ній художник досяг неймовірного впливу, він показав криваву трагедію в крайній психологічній напрузі. Здається, грань, де кінчається мистецтво, от-от зруйнується. Але глядач про це не думає. Він весь поглинений спогляданням картини. У світовому мистецтві важко поставити щось поруч по силі впливу. Чи можна стосовно цієї картини не розділяти почуття захвату? Багато хто, маючи інші художні уявлення, не ставлять її за зразок. Але, якщо прийняти авторське розуміння художніх завдань, — яка художня досконалість відкриється перед глядачем! Якщо прийняти як даність відношення художника до зображення простору, міру ілюзорності й матеріальності зображення, «Іван Грозний» — досконале створіння. Розглядати її з близька — щира насолода. Кожна деталь картини написана легко, без єдиного виправлення. Усюди гра пастозних і прозорих шарів фарби. На передньому плані — зім'ятий килим, написаний віртуозно —кожний мазок лягає точно на своє місце. Рожевий каптан царевича, переливаючись фарбами, сяє. Судорожна хватка царя Івана, його кисті рук, його божевільні очі й погляд гаснучого царевича — потрясають.
Рєпін належить до тих художникам, які в переломну епоху ясно усвідомлювали своє призначення — бути виразниками національної самосвідомості. Ці художники прагнули «жити вищими духовними сторонами життя й прагнули служити їм». «Багато з'явилося картин у ту збуджену пору: вони хвилювали суспільство й направляли його на шлях людяності» (Рєпін). От поради Івана Крамського молодому Рєпіну: «Якщо ви хочете служити суспільству, ви повинні знати й розуміти його у всіх інтересах і у всіх його проявах». «Справжньому художникові необхідний колосальний розвиток, якщо він усвідомлює свій борг — бути гідним свого покликання. Я не скажу: бути керівником суспільства, це занадто, — бути хоча б виразником вищих сторін його життя. І для цього потрібна гігантська робота над собою, необхідні титанічна праця й знання, без цього нічого не буде». [14, 65] Рєпін виконав наказ свого вчителя. Виконав як ніхто. І для тих, хто буде ставити перед собою в мистецтві подібні завдання, — Рєпін завжди залишиться прикладом.
Рєпін мав колосальний досвід народного життя. Творчість його завжди буде необхідною, поки мистецтво буде звертатися до життя, буде вірним правді, і неминуче охолодження до його творчості, коли мистецтво стане відходити від реалізму й правди. Рєпін випробував і всенародну славу, і осуд модерністів, які прагнули цього гіганта заштовхати на полицю для класиків, де б він помовчував, а творчість його була б забутою. Цих людей Рєпін охрестив «бенуашниками». Не був важливим художник і тим, хто «скидав класику з пароплава сучасності» у часи мракобісся авангардистів. Творчість великого Рєпіна знову стала необхідною нам, коли насувалися чорні хмари фашистської навали. Країна мала потребу в духовній силі минулого історії й культури. Знову стали живими й надихаючі імена Олександра Невського, Олександра Суворова й Михайла Кутузова. Прийшов час повернення в культуру й художників-реалістів. У Третьяковській галереї були показані грандіозні виставки. Перша з них — Перова, потім Крамського й, нарешті, Рєпіна. Виставка займала кілька залів верхнього поверху галереї й частину нижніх. Рєпін знову знайшов всенародне визнання. Але як тривожно сьогодні звучить попередження великого художника: «Суспільство, що втратило віру, що потоптало принципи добра, що продає свою волю духу деморалізуючій силі; суспільство, що зжилося з ярмом добровільного холопства, — не може вимагати здорового, прекрасного мистецтва, воно саме обдурено біржовою грою на замальовані полотна… саме каліка». [25, 67]
Розділ 2. Українські мотиви в творчості І.Ю.Рєпіна
Українське образотворче мистецтво ХІХ — початку ХХ ст. розвивалося в умовах жорстокої колоніальної політики, здійснюваної відносно України урядами Російської імперії й Австро-Угорської монархії. У зв'язку із цим чимало українських по походженню або народжених в Україні художників залишалися в історії мистецтва росіянами, польськими й т.д. У творчій спадщині видатних художників І. Крамського, В. Маковського, І. Айвазовського, І.Рєпіна й інших є чимало пейзажних, побутових і портретних полотен з української тематикою. Вершин світового мистецтва досягла творчість Іллі Рєпіна. Він народився, провів дитячі і юнацькі роки в Україні, назавжди зберігши почуття щирої любові до рідної землі. Серед багатьох його картин з українською тематикою, найбільш значиме полотно “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Багатьма сучасниками картина І.Рєпіна сприймалася як виразний натяк на перевагу демократичного ладу над самодержавним.
Будучи глибоко народним російським художником, І.Рєпін ніколи не переривав зв'язок з Україною. Він часто приїжджав на Слобожанщину, щоб зібрати матеріал для своїх картин. У результаті цих поїздок Іллею Юхимовичем були написані картини «Протодиякон», «Українець за косовицею», «Хата в Чугуєві», «Мужик лихий на очі», «Вид у Мохначах», портрети матері, батька, дружини художника, автопортрет юного І.Ю. Рєпіна, професора Д.І.Багалея й багато інших.
Українські мотиви пронизують життя i творчють І.Ю. Peпіна. Він народився в славетному місті украшської Слобожанщини — Чугуєві. 3 дитинства увібрав в себе український дух, яскраву палітру фарб української природи, i як патріот своєї малої батьківщини з честю проніс через усе життя велику любов до України. 3 яким хвилюванням, милуванням відзивається він про Слобідську Україну i Чугуїв в листі до Д.І. Багалею у 1907 році. «Ах, Слобідська Україна, у мене до неї все більша i більша туга. Я почав навїть писати свої враження з дитинства: в час українського військового поселения i в жовтні навіть був в Чугуєві Я не уявляв, що Чугуїв такий красивий. А головне, міста, де протікало мое дитинство над Дінцем, так зворушливі, що хотілось плакати від милування i особливого настрою [3, 161].
І.Ю. Рєпін будучи громадянином, художником, педагогом, активно i емоційно реагував на болючі питания сучасного художнього життя України. Багато українських діячів культури, прогресивна інтелігенція, вчені, художні митці, художня молодь дуже поважали І.Ю. Рєпіна, як чуйну людину в мистецтві [3, 161].
Як свідчать листи з Чугуєва, Харкова, Катеринослава, Херсона, Києва, Миколаєва, художник активно брав участь в створенні проекту Чугуївського „Ділового двору“ та музейному будівництві України, а також дарував свої твори цим музеям.
Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних украшських діячів — широко відомий портрет великого Кобзаря — Т.Г. Шевченка; проект пам'ятника Т.Г. Шевченку (туш); „Прометей“ за одноіменною поемою Т.Г. Шевченка (акварель); етюд картини „Українська селянка“ (олівець); „Запорожець за Дунаем“ (офорт); „Чорноморська вольниця“.
2.1 Кордоцентризм, як вираз української ментальності у творчій скарбниці І.Ю. Рєпіна Особливе місце в творчості Рєпіна займає всесвітньо-відома історична картина „Запорожці пишуть листа турецькому султану“. Вона написана в двох варіантах: один знаходиться в Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі (1891 р.), а другий — в Харьківському художньому музеї (1896 р.). Ескіз картини „Запорожці пишуть листа турецькому султану“ знаходиться в Третьяковській галереї.
Сюжет цієї картини виник раптово. В 1878 році Рєпін проводив літо в Абрамцеві, бував в домі відомого мецената C.I. Мамонтова, де почув лист запорожців турецькому султану. Лист закінчувався такими словами: „Числа не знаемо, бо календарів не маємо, місяць у Heбі, piк у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас, тай убирайся від нас, бо будемо лупити вас!“ [33, 74].
Художника настільки захопив емоційний дух листа, що він одразу ж взявся за створення ескізу майбутньої картини.
В цій моно фігурній „хоровій“, історичній картині з її епічно-героїчною жанровою трактовкою емоційно напруженого сюжету, Рєпін в різноманітті яскравих емоційно-колоритних типах запорожців прагнув композиційно виразити загально-гармонійний образ погордливого богатирського духу козаків, їх лицарської любові до України, які виникають з їх етнічної ментальності [1, 64], [33, 86].
Серце i розум — це символи двох вічних протиборствуючих фундаментальных початків людини. Любов i надія, Bipa i краса, які приховані в глибині серця українця, а не розум, який приборкує ці пристрасті розрахунком, твердою оцінкою об'єктивних можливостей, „правлять бал“ i його життя [2, 3]. „Мудрість серця“ охоплює корінну особливість української ментальності.
Вивченням української ментальностї займається багато наукових дослідників. Узагальнюючи результати цих досліджень, можна виділити такі головні її ознаки:
1. Перевага індивідуалізму над колективізмом, що визначають практично вci дослідники цього феномену. Як писав О. Кульчицький, — «Наш персоналізм… направлений в середину внутрішнього світу особистого переживания, «в глибину», замість експансії в ширину [30, 12].
2. Родинні матримоніальні відношення. Особливо значуще становище жінки, зокрема жінки-матері. „Україна-мати“, „Ненька-Україна“, що виражає характер патріотизму, як віданість дітей матері.
3. Антеізм, як духовний зв'язок українців з оточуючим середовищем. Від iмені грецького міфологічного героя Антея — сина богині Землі-матері, який завжди черпав в неї життеві сили.
4. Кордоцентризм — перевага серця над головою, почуття над розумом (емоційно-естетичний кордоцентризм). Кордоцентризм став якби візитною карткою української філософії, етики, естетики i культури.
5. Амбівалентність внутрішнього світу, поєднання в co6i авантюрно-козацького (активного) типу i типу потаємного існування (пасивного).
6. Певний соціальний фаталізм (віpa в автоматичність історичного процесу) звідки витікає постійний відхід в малі групи (в сім'ю), втеча від участі вирішення соціально-політичних проблем. Дослідники української душі одностайно підтверджують її емоційно-почуттєвий характер, кордоцентричність [30, 14].
«Серце — писав Юркевич П.Д. — це зосередження душевності, хвилювань i пристрастей, радощів, печалі i болю. Воно є джерелом ненависті, зарозумілості, злоби i лукавства. Таємна дія coвicтi, сорому icнує теж в серці.» Метафора серця в кордоцентризмі українців єднає i емоційно-чуттєве i раціональне, природниче i культурне, чоловічу i жіночу свободу, знання i любов, красу i святість [32, 69].
Кордоцентризм — це певна система, життєвий струмінь, що заповнює вci прояви українського людського життя [32, 71].
Григорій Сковорода є фундатор i творець „оригінальної“ української філософії емоційно-вольового єства людини — її серця, тобто кордоцентризму, як ділянки душі i почуттів. Він пише, що людина є серце, у якому борються „пан i слуга, i плоть, i серце, i тіло“. Їх споріднено-ігрову братерську згоду, мир, Сковорода називає „радістю, веселістю, провідним світлом, що дають людині “душевну міць». Biн проголошує: «безодня мого серця — ти моя таємниця». Сковорода Г.С. приписує, що не тільки чуттєве життя, a i мислення, i воля, як добрі, так i погані думки, концентруються в серці.
«Серце — центр людини, є джерелом ycix вчинків людини. Кожен є тим, чим є його серце. Воно i є істинною людиною, іскра в людині» — говорив Сковорода Г.С. [32, 72].
Сутєвим стрижнем української ментальності є українська національна ідея, як свідомий реальний образ українства i засоби його досягнення. Ядром нацюнальної ідеї, що визначається її домінуючими полями, виступає її істотна властивість i емоційно-образна, інформаційно-раціональна, репрезентативна, репрезентативно-інформаційна, тощо.
Найціннішим видом національної ідеї є той, в якому гармонійно поєднуються вci чотири поля національної ідеї, хоча якесь одне в них є домінуючим. Таким переважним полем української національної ідеї є емоційно-образне, естетико-центричне в поєднанні з раціональним, розумовим [30, 13].
Отже, філософським, науковим, народним, пісенним, поетичним, образотворчим аспектам української ментальності присвячена значна кількість праць. Але їх відображення в образотворчому професійному мистецтві є недостатнім.
2.2 Історія створення полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Визначним прикладом творчого рішення цієї проблеми є твір І.Ю. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Peпін працював над картиною більше дванадцяти років [18, 4].
Полотно Іллі Рєпіна «Запорожцi пишуть листа турецькому султановi» (1889-1896) належить до перiоду розквiту творчої дiяльностi художника. У результатi натхненної працi над цiєю патрiотичною темою з iсторiї запорозького козацтва, яка тривала майже два десятилiття, Рєпiн створив двi великi картини: перша, написана в 1880-1891 роках, належить Росiйському музею в Петербурзi, другу, що ранiше знаходилась у Державнiй Третьяковськiй галереї, 1932 року було передано на батькiвщину Рєпiна — в Харкiв.
Початок роботи над «Запорожцями» добре вiдомий: мистецтвозна вець М. В. Прахов, спiвучень Рєпiна по Академiї, порадив використати лист запорожцiв до турецького султана як сюжетну основу для картини. Творча уява художника була пiдготовлена до цiєї теми дитячими i юнацькими враженнями на Слобожанщинi, його захопленням українською iсторiєю та етнографiєю.
Поїздка 1880 року на мiсця колишньої Запорозької Сiчi за маршрутом, розробленим iсториком М. I. Костомаровим, дала необхiдний iсторико-документальний i натурний матерiал. Рєпiн ближче познайомився з козацькими старожитностями та архiтектурою, народним побутом. Він здійснив подорож по місцям, які зв'язані з подвигами i життям запорожців — Нікополь, Чертомлин, Грушевку, Покровське, Дніпровські пороги i зібрав багатий матеріал для картини. Він слухав «думи» народних співаків-бандуристів про Запорізьку Ciч, зробив багато замальовок i етюдів з типових представників козацтва, зi зброї характерної для козацтва, одягу i різних речей, які збереглися в музеях.
Тодi ж, 1880 року, художник приступив до створення першого варiанта «Запорожцiв». Картина ще не була завершена, а Рєпiн, який надзвичайно серйозно ставився до поняття iсторичної правди, вiдчув брак допомiжного матерiалу i знань. Особливо це стало очевидним пiсля знайомства в 1887 році з Д. I. Яворницьким — земляком художника, знавцем iсторiї запорозького козацтва. [8, 4-5]
За новим маршрутом, запропонованим Яворницьким, в 1888 i 1889 роках Рєпiн вiдвiдує Україну, Кубань, Пiвнiчний Кавказ, де зустрiчається з нащадками запорожцiв. Яворницький став дiяльним порадником художника у роботi над запорозькою темою, допомагає йому глибше вивчити життя i побут народу. Новий колоритний типаж, блискучi екскурси Яворницького в iсторiю Сiчi та нарис про легендарного кошового Iвана Сiрка — також земляка Іллі Рєпіна iз Мерефи, написаний спецiально для Рєпiна, дали iмпульс подальшiй роботi над цiєю темою.
В 1889 році Рєпiн розпочинає новий твiр. «Картину свою на колишньому холсті, здавалося, ось-ось мав би закінчити. Але під напливом новых знань почав на новому холсті, и вийшло дві картини», — пише М. I. Мурашко в 1890 році, пiсля вiдвiдування майстернi художника. Багатющий матерiал останнiх поїздок, емоцiйне переосмислення теми стали основою створення нашого полотна.
На вiдмiну вiд петербурзького варiанта з його досить академiчною, урiвноваженою композицiєю i горизонтально-фризовою ритмiкою, харкiвськiй картинi притаманне жанрово-романтичне звучання, бiльш емоцiйний пiдхiд до вирiшення iсторичної теми.
Чуття генiального художника i людини, що зросла на Українi, допомогло Рєпiну вiдбити в «Запорожцях» дух нацiї, її менталiтет. А захват i повага, що вiн вiдчував до цього лицарського народного ордену, втiлились в оригiнальнiй багатофiгурнiй композицiї — виявi сутi запорозької вольницi. Показуючи запорожцiв у момент найвищого прояву їх життєлюбства i безстрашностi, Рєпiн розкриває справжню стихiю народних характерiв, дух лицарства i товариства, притаманний козакам. "… Ну i народець!!!… Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, — писав Рєпiн Стасову, — веселий народ. Чортовський народ!" [19, 6] У цiй «хоровiй» картинi кожен персонаж веде свою партiю — кожен зображений має свiй характер, свiй норов. Такий же динамiчний, соковитий i темпераментний живопис, витриманий в теплiй червоно-вохристiй колористичнiй гамi, що передає приглушенi фарби лiтнього надвечiр'я, диму, туману, що огортають козацьке товариство. За глибиною i серйознiстю втiлення iсторичної теми, фундаментальнiстю i рiвнем наукового пiдходу обидвi картини належать до кращих зразкiв iсторичного живопису. Роль «Запорожцiв» у творчiй спадщинi Рєпiна оцiнив Стасов — ще в ескiзi вiн вiдчув їх значущiсть як «найвищого творіння», порiвнявши з «Нiчним дозором» Рембрандта.
продолжение
--PAGE_BREAK--