Історія села Соболівка на Поділлі

Зміст
 
Вступ
1. Історія села відзаснування до 1917 року
2. Радянський період
3. Видатні постаті селаСоболівка
Висновки
Список використанихджерел та літератури
 

Вступ
… КрасоУкраїни, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горетебе не знавало! Онде балочка весела, В ній хороші, красні села, Там хатисадками вкриті, Срібним маревом повиті, Коло сел стоять тополі, Розмовляють звітром в полі...
ЛесяУкраїнка
Поділля- мій край...
Маленькачастинка моєї України, моєї Батьківщини. Наймальовничіше та найпрекраснішемісце на всьому світі. Вінницька область, Теплицький район, село Соболівка — цеі є моя маленька батьківщина, моє найрідніше містечко на землі...
Натериторії України знаходиться 11 населених пунктів з назвою Соболівка:Харківська обл., Куп'янський р-н.; Черкаська обл., Шполянський р-н.; Київськаобл., Броварський р-н. та Макарівський р-н.; Житомирська обл., Романівськийр-н., Брусилівський та Коростенський р-ни; Одеська обл., Косовський р-н.;Хмельницька обл., Волочиський р-н.; Вінницька обл., Липовецький р-н. таТеплицький р-н., в якому знаходиться село Соболівка, історію якого мидосліджуємо. А також, є ще й залізнична станція з такою ж назвою вСлов'янському р-ні, Донецької області.
Обравшисаме цю тему для курсової роботи, я виділив в ній певні періоди, а саме:
1. Історіясела від найдавніших часів до 1917 року.
2. Історіясела від 1917року до сьогодення.
3. Відоміпостаті села Соболівки.
Авторвирішив спробувати дослідити історію села використавши матеріали та роботибагатьох науковців, літературних діячів та сучасних видань.
Наданий час у нас є змога користуватися багатьма видами інформації в різнихмісцях. Цим можна гордитися, бо завітавши до Інтернету не лише ми, а й весьсвіт прочитає певні пункти історії села. На сайті[1]розміщений нарис з історії рідного краю «Соболівка» краєзнавця Івана КарповичаФурдика та переклад оповідання Шолом Алейхема «Чудо в Соболевке», яке ми більшезнаємо під назвою «На свято Гайшанерабо», в якому описана наша залізниця[2].
Ініціаторпроекту — Олександр Володимирович Губенко, соболівчанин, нині проживає у Києві,працює в галузі культури.
Актуальністьтеми визначається тим, що на даному етапі розвитку села Соболівки,його історія не повністю досліджена та розкрита. Багато документів знаходитьсяне тільки в архівах Вінницької області та України а й сусідніх країнах, якінами ще не опрацьовані.
Мета курсової роботидослідити історію села від заснування і до кінця радянського періоду тависвітлити дані про видатні постаті села Соболівка.
Завдання: поетапнодослідити політичне, економічне та соціальне стпновище села в даний період.
Питанняпов’язані з темою роботи найкраще висвітлені у статтях Анатолія Бортняка[3],працях відомого краєзнавця Івана Карповича Фурдика[4],також багато уваги приділив даному питанню професор Олекса Піддубняк[5].
Однакв книзі з історичною картою відомого історика Нікандра Васильовича[6],що вийшла в Києві в 1884 році, про існування населенного пункту Соболівки ще незгадується. А от в книзі Олександра Яблоновського[7],що вийшла у Варшаві в 1897 році польською мовою, на сторінці 236 наряду зіншими населеними пунктами Соболівка була з позначкою: 1629 рік, тобто рік їїзаснування і входила до Брацлавськог7о повіту, відносилась до другого класу,тобто було від 250 до 500 будинків, Соболівка була власністю волинськихмагнатів Збаразьких. Соболівка вже в 1629 році згадується як укріпленемістечко. Поселення Соболівка позначене на карті України Боплана[8]ще в середині ХVII-го століття.
Теоритичнаі практична цінність даної курсової роботи полягає в тому, що зібраний матеріалможе бути використаний у подальшому дослідженні села Соболівка, а такождослідження історії прилеглих до нього сіл та міст.
Структурароботи – курсова робота складаєтья із вступу, 3-х розділів, висновків тадодатків.
Впершому розділі розповідається про заснування і розвиток села до 1917 року, вдругому – детальніше розповідається радянський період та доля жителів села.Третій розділ присвячений видатним постаттям Соболівки та їх роль в культуріУкраїни.

1.Історія села від найдавніших часів до 1917 року
 
Першілюди на українських землях з'явилися ще за часів палеоліту. Займалися вони восновному мисливством і збиранням рослинної їжі.[9]
Палеолітпродовжувався з часів виникнення людини. Підтвердженням цього є те, що і доцього часу на околицях Соболівки жителі села знаходять кремінні знаряддякам'яного віку, що свідчить про заселеність, цієї місцевості ще з найдревнішіхчасів. Знайдені знаряддя праці зберігаються в музеї історії села Соболівки.
З друкованихджерел відома легенда: поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тутвеликого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю віднабігів татар. Своєрідна фортеця була обнесена двома великими земляними валами.Татари зруйнували фортецю, а населення знищили. Згодом тут виникло новепоселення з назвою Соболівка, яке ввійшло до складу володінь польських графівПотоцьких.[10]
Вбагатотомному науковому виданні «Акти относящиеся к истории Южной и ЗападнойРоссии, собранньїе й изданные Археологической комиссией», що вийшло вПетербурзі в 1878 році надруковано про те, щосело Соболівка в 1654 році входилодо складу Уманського полку.
Вкінці вересня 1653 року Богдан Хмельницький прибув на Поділля. Із Соболівки вінпослав на допомогу сину до Сучави близько двадцяти тисяч козаків і татар, алевони запізнилися. Бо ще на початку вересня Тиміш помер від ран.
Десь9-го жовтня в Степанівці (село, яке знаходиться поблизу села Соболівка) гетьмандовідався про цю трагічну новину.Мужньо переніс її, розпорядився відвезти тілосина до Чигирина і не ховати, чекаючи на його повернення з походу. Військорозмістив біля Деребчина. Татарський хан зупинився поруч. Гетьман військазапоріжського Петро Дорошенко в жовтні 1672 рокут із табору під Соболівкоюписав донесення. До цих пір старожили села вказують на криницю, що знаходитьсяна середньому горбі села, з якої Богдан Хмельницький та Петро Дорошенко пиливоду. Напуває та криниченька до цих пір усіх подорожніх, що трапляються. Яка ждобряча вода там: холодна, чисті джерела так і б'ють своїм життєдайним ключем,даруючи людям свою енергію і любов до життя, зберігаючи пам'ять нашогородоводу. В 1672 році, 20 числа київський князь воєвода Григорій Козловськийтак доповідав про стан польського війська та козаків Дорошенка: «… Дороршенкоде с казаки и с Татари и Турки и зСоболевки ходил на поляков под Ладыжин, подМогилев, под Бряслав де в бою не дали и в тех городах заперлись в бою не дали. Дорошенкотатарам отдал два городка — Соболевку, а другого как прозвище, того не упомнит.Изтех городов татары подобрав людей, повели в Крым и иные многие местаразорили...»
Московськимпослам оповідав чигиринський козак Харка Сивий, що гетьман Богдан Хмельницькийстоїть на річці Буг в містечку Соболів(тепер Соболівка) і коло нього змилюстоїть хан з Ордою, з ним орди тисяч сорок.Тисяч двадцять пішло з козаками наВолощину.[11]
В ційже книзі наводиться розповідь очевидців, яким 20 червня 1654 року довелосяпереїздити через наші землі, де побували поляки з волохами. їх вразили слідиспустошення і чути оповідання про польські екзекуції:
«… людейпобили, а містечко спалили. Там же знаходиться і таке свідчення про те, щокозаки покинули Брацлав, перейшли річку Буг, стали в Куні та Соболівці: Потоцькийстоїть за Бугом, чекає Орду, щоб з нею наступати на Умань...».
Історичніподії, пов'язані з визвольною війною проти польської шляхти у ХVІІ ст. в нашіймісцевості, приводять нас до могил, що і до цього часу добр збереглися ізнаходяться з правого боку від шляху, що веде із Соболівки до Ладижина.
Водній з фортець стоїть церква в ім'я Ісуса Христа, в другій — дві величніцеркви в ім'я Святого Миколая та Святого Михайла. Поблизу розлилися два великихозера. Заради нас влаштвали великий хресний хід з корогвами… Отак по всійземлі козаків -усі містечка лежать на невеликій одне від одного віддалі. О, якаце благословенна країна! Кожне місто неодмінно має три дерев'яні стіни, якідобре утримуються, зовнішньо зв'язані з окремих частин, аби кіннота не моглавдертися; дві інші з ровами між ними, споруджено в середмісті. Над самим містомпанує фортеця з гарматами, отож, коли ворог прорветься крізь усі три стіни,захисники міста можуть одійти до фортеці й оборонятися в ній...»[12]
В ХVстолітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. — куплені Жабокрицькимивід яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного іволодаря всієї Уманщини, а потім до графа Станіслав Потоцького, взявшого задочкою Калиновського теплицькі землі.
Пізнішеграфиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, середяких була і Соболівка.
Відомийгетьман України Іван Мазепа, проїзжаючи з Полтави до Туреччини(ця подіявідбулася в 1709 році), через нашу місцевість, зупинився із своєю свитою навідпочиник під Соболівкою на березі тепер висохлої лівої притоки річкиПогрібної. Це місце і до цього часу називають « Мазепова долина» або «Мазепівярок».[13]
Одинз козаків гетьманської свити Яким Денисюк втік і залишився жити в Соболівці.Від нього й пішов рід Денисюків в нашому селі та в сусідньому Брідку.
Соболівкарозташована на берегах річок Свинарки і Сурки або інакше — Деркачки йПогрібної.
У ХVIIIстолітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка, Гликівка,Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля. Річки мали своїпритоки: Головкову, Чернишову, Прогарну. Важким було життя обездолених селян-кріпаків,які відбували панщину панам Потоцьким.Єдиним культурним закладом в Соболівцібула церква. На будівництво церкви не скупився на кошти її володар граф СеверинПотоцький. ЇЇ будівництво було закінчено в 1790 році. Лише на початку ХVIIIстоліття Соболівка знову відродилася. Основну частину її населення становилиселяни. Мешкали в Соболівці також ремісники та дрібні торговці. До 1810 року в Соболівцідіяв селітровий завод Заснований полковником Майдановим. Важко жилосясоболівським селянам що гнули спину на панщині, платили поміщикові натуральнийоброк та відбували різні повинності.[14]
Зматеріалів інвентарізації маєтку О. Потоцької, поведеної 1850 року, постаєсумна картина землекористування в Соболівці. Поміщиця мала 6282 десятини землі,а всі кріпаки її користувалися 547 десятинами. Всього було 1503 кріпаки та 1460кріпачок. З 317 кріпацьких господарств тільки 261 господарство мало по 1 коню.Лише 23 двори мали плуги. В селі налічувалося 42 двори городників та бобилів,які також відробляли панщину. Невдоволення селян кріпосництвом інодіпроявлялося у відкритих виступах. Улітку 1848 року соболівські селянивідмовилися виконувати так звані «безкінні дні». Зачинщиків цього бунту спраникнаказав відшмагати різками, а місцевий піп почав залякувати селян карою занепокору, за що одержав від поміщиці нагороду.
Зчасом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнанояк волосне містечко. В ньому була синагога, волосна управа, пошта 16 магазинів,єврейський молитовний будинок, аптека, 3 млини, 30 ремісників, через кожних дватижні дозволялись ярмарки, католицька парафь і суд в Ладижині. Населення — 5958чоловік різних віросподівань. Нинішній Різдвяно-Богородичний цегляний храм,побудований у 1790 році мав спочатку вид костьола з 5- куполами, була ідзвіниця. У 1852 році цей храм був перебудований в однокупольний і розширенийдвома боковими прибудовами з півночі на південь, які мали вигляд хреста. У 1860році в селі відкрили церковно-приходську школу.[15]
У 1861році селяни були звільнені від кріпатства, але майже без землі. Кращі угіддязалишались у графині Потоцької. За реформою вони мали викупити у графині 356десятин присадибної та 3396 десятин 650 квадратів сажнів польово землі.Десятина присадибної землі оцінювалася в 66 крб, а польвої — 44крб. Пересічнона один двір (а їх на час реформи було 440) припадало 8 десятин 500кв. землі.
Післяостаточного затвердження уставної грамоти була визначена сума щорічних викупнихплатежів — 8461 крб.68 коп. Поміщиця накинула селянам ще 227 десятиннепридатної землі. Частину своєї землі графиня здавала в оренду сусідові, зяким селяни сперечалися за межу. Всього соболівці повинні були внести за землю99 966крб. 83 коп.
Черездеякий час поміщиця звернулася до генерал-губернатора з клопотанням проодержання не тільки процентів, а й усього викупного капіталу, який їй потрібен«для покращення місцевих економічних умов і життя робітничого класу». Річ утім, що, прагнучи пристосуватися до нових економічних умов, поміщиця вирішилапобудувати в Соболівці цукроварню, залучивши для цього компаньйонів. В травні1868 року затверджено статут «Товаривства Соболівського цукрового заводу».Фактично це було не товариство, а фірма графині Потоцької. Сама заправляла в ньомучерез свого посередника і внесла найбільший пай, а також виділила із свогоземельного фонду місце для цукроварні 1400 десятин землі для посіву цукровихбуряків.
Вонаж взяла на себе поставку дров для заводу із своїх лісів.
У1869році було затверджено бюджет на будівництво Соболівського цукрового заводу. Проце свідчить протокол «Общего собрания владельцев паев Высочайше утвержденноготоварищества Соболевского свеклосахарного и рафинадного завода 8 февраля 1869года....»
10лютого 1870 року правління Соболівського цукрового заводу винесло на загальнізбори пайовиків питання про затвердження витрат на будівництво заводу, якефактично на той час бул закінчено, а також на оплату селянам 1945 крб. 20коп.за переселення їх територій, на якій збудований завод, та інші витрати,пов'язані з будівництвом.
В1870 році завод почав перший виробничий сезон, який дав графині Потоцькій 45 тис.крб,а через 10 років прибуток становив 1655 тис. карбованців. Становищепрацюючих на Соболівському цукровому заводі було важким. За 12 годинвиснажливої праці кваліфікований робітник одержував всього 15-20 крб. намісяць.
З1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, що належав сербськомукапіталістові, було чотири заїжджі двори.
У1898 році на вимогу і з участю керівництва цукрозаводу проклали вузькоколійнузалізницю. Вона простягнулася від Бердичева до Гайворона, віл Гайворона доРудниці, а далі до станції Підгородня.
Прибуткиакціонерного товариства зростали, а містечко залишалося бруднимневпорядкованим, розкинутим на семи горбах. Вулиці восени та весною потопали внепролазній багнюці, хоч Соболівка стала центром волості.[16]
Соболівчанизазнавали постійних утисків і знущань від поліції та місцевих властей. Про цекрасномовно свідчить скарга селянина П. Заворотного на сільського стражника,подана у 1896 році подільському губернатору.
Щобне допустити вільнодумства робітників та селян за ними стежили 9 урядників, 2 мировихпосередники. Правосуддя чинили 4 судово-мирових округи і 2 слідчі, а такожмістечковий староста.
Івсе-таки проникло вільнодумство у Соболівку. В народі назрівав протест. 14грудня 1905 року соболівські робітники застрайкували. Вони висунули вимоги пропідвищення заробітної плати, скорочення робочого дня до 8 годин. На придушенняцього виступу прибула рота солдатів з Гайсина, яка перебувала у Соболівці й уперші місяці 1906 року. Селяни також виступали проти поміщиків, відмовлялисяпрацювати на їх ланах за низьку плату. Заворушення селян тривали й післяреволюції 1905-1907 рр. зокрема в період нового революційного піднесення.Мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровомузаводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітнуплату і поліпшити умови праці.[17]
Єдністьдій і наполегливість страйкуючих примусили адміністрацію задовольнити їхнівимоги.
Отже,вище охарактеризована історія села від заснування до 1917 року. З друкованихджерел відомо, що поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тутвеликого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю віднабігів татар.
В ХVстолітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. — купленіЖабокрицькими від яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського,Коронного Обозного і володаря всієї Уманщини, а потім до графа СтаніславПотоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькі землі.
Пізнішеграфиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, середяких була і Соболівка.
УХVIII столітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка,Гликівка, Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля.
Зчасом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнанояк волосне містечко.
Позитивнимифактами в житті соболівчан було те, що у 1861 році селяни були звільнені відкріпатства; у 1869 році було розпочато будівництво Соболівського цукровогозаводу; у 1970 році завод почав перший виробничий сезон; з 1884 року вСоболівці діяв завод землеробського знаряддя, а у 1898 році побудуваливузькоколійну залізницю з участю керівництва заводу.[18]
Революція1905-1907 років також вплинула на життя села: мешканці Соболівки, Антонівки йБрідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили передадміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці.
Отже,цей період мав як позитивні, так і негативні моменти.
 
2.Історія села від 1917 року до сьогодення
 
Влистопаді 1917 року до Соболівки дійшла звістка про перемогу революції вПетрограді. Через деякий час сюди прибув петроградський робітник, уроженецьсела А.Я. Чуба, який привіз із собою революційну літературу. Майже одночасне зним повернувся К.Н. Майко. Вдвох вони розпочали вмістечку агітацію за Радянськувладу, очолили місцевих активістів, колишніх фронтовиків, організували збройнийзагін для боротьби з контрреволюційними елементами. В Соболівці був створенийреволюційний комітет. Очолив його Карпо Наумович Майко. Директор цукрозаводуОльшанський таємно доставав на завод зброю (24 гвинтівки, 12 наганів), алеактивістам вдалося захопити її. Ольшанський залишив село.
ЖителіСоболівки саботували всі заходи німецьких окупантів, що вступили сюди навесні1918 року за згодою з Центральною радою. Поміщицьке майно і землю не повернули.Всіляко перешкоджали вивезенню до Німеччини хліба, худоби майна.[19]
Хочавстро-німецька окупація зазнала краху, в селі встановилася влада Директорії. Петлюрівців кінці травня 1919 року навіть оголосили мобілізацію. В кінці серпня 1919 рокудо неї вдерлися денікінці. Вони вчинили розправу над радянськими активістами.Схопили і після катування повісили одного з борців за новий лад К. Нестерука.На допомогу односельцям з Тульчина прийшов загін, очолюваний членомСоболівського ревкому Д.Я. Бабуром, і денікінці змушені були тікати. Однакзагонові Бабура довелося вести запеклу боротьбу з бандою Волинця. Намагаючисьвибити сміливців із станції Дукля, бандити направили туди бронепоїзд. Протесоболівці розібрали колію, і він зійшов з рейок. Не допоміг бандитам ібронепоїзд, висланий з Гайсина. Йому перетнула шлях озброєна група, якоюкомандував І. Корнійчук. Однак бандитам вдалося заманити в пастку обохкомандирів і по — звірячому знищити їх. Загін продовжував діяти до приходучастин Червоної армії в кінці січня 1920 року.
19червня відновлює свою владу в Соболівці військревком на чолі з К. Майком. Натой час Соболівка залишається центром волості. Жити було дуже важко. Невистачало найнеобхіднішого — палива, гасу, сірників, одягу, господарство булозанедбаним, цукровий завод – зруйнованим. До того ж у наколишніх лісах бродилизграї бандитів. Восени 1920 року поблизу Соболівки вони по-звірячому вбиликомандира 14-ї окремої роти зв'язку штабу 14-ї армії Куренкова та ще трьохкомандирів.
Післядемобілізації в Соболівці залишилася на постійне проживання група бійцівлатинської дивізії. В 1922 році при цукровому заводі створено партійнийосередок.
7березня 1923 року Соболівську волость реорганізовано в район. До 1924 рок) вСоболівці вже діяли чотири трудові школи (одна з них була семирічною), клуб,хата-читальня, самодіяльний театр при цукровому заводі.
9лютого 1924 року на цукровому заводі відбулися збори. Робітники відгукнулися назаклик партії допомогти селянам будувати нове життя. Завершувався відбудовчийперіод. У 1925 році виробничий сезон тривав 105 днів. Було перероблено 547961центнер сировини. Робітники та технічний персонал підприємства довели, що вониспроможні працювати і без іноземних спеціалістів.
Ужовтні 1926 року була організована перша сільськогосподарська виставка. На нійпредставлялось 50 експонатів сільськогосподарського реманенту. Навіть трактор «Фордзон». Селяни привели коней, корів, волів із своїх господарств. Демонструвавсвої досягнення і радгосп цукрового заводу. Дехто навіть не вірив, що то місцевіекспонати. За три дні виставку відвідали тисячі соболівчан мешканцівнавколишніх сіл. Особливе враження на присутніх справило вручення премій — борін, залізних плугів, пропашників.[20]
Несподівановиставка вийшла цікавою. Користь від неї можна буде урахувати хіба на рік. Тритисячі відвідувачів чогось таки на ній навчилися. Агрономи відвідували села,виступали на сходах, засіданнях сільрад, кооперативах. Велику агітаційну роботуза виставку серед селянства провела також Соболівська райтрудшкола через своїхучнів. І хоч запізнилися з виставкою на кілька тижнів, але наслідки підготовчоїроботи не погані. 14-жовтня день ярмарку. Море людей з ярмаркової площітягнеться до сельбуду подивитися на виставку. Все подвір'я заставленесільськогосподарськими машинами, кіньми, рогатою худобою, живими природнімизразками лісного господарства. По легкому підрахунку, тут є понад 50 експонатівреманенту, 20-25 штук коней, 30-40 волів, бугаїв та корів. Починаючи віддерев'ного плуга-включно до молотарки й трактора «Фордзона». Інвентар переважносельгоспів, цукроварні та місцевих ТВД і сільськогосподарської кооперації. Коніі скот переважно селянські. Увагу звертає винахід селян с.Завдівки-бурякокопалка та винаходи агромеханіка Соболівської цукроварні гром.Балицького-ручний удосконалений полільник та удосконалений двохлемешовий легкийплужок. Із худоби-це бугай німецької породи гр. с. Соболівка Васильця та коровагр. с. Соболівки- Калайди.Дуже доброї гарної породи були коні, приведені гр. с.Петрашівки Снігуром, та чистої породи лошачки гр.с. Соболівки-Тарахітлієм. Наплацу тут же разом місцеве лісництво збудувало зразковий лісовий питомник.[21]
Всерединісельбуду, у великій театральній залі, розташувалася решта експонатів повідділах: зернові культури, огородництво, садівництво, відділ інтенсивнихкультур, бжільництва, буряківіництва та цукроварства, охоти (мисливства),хлібних шкідників, лісного господарства та кустарництва. Чого тільки тут немає?Продукція селоянських полів, городів, садків- від самої звичайної дрібниці довисокосортних культур. Різні сорти бараболі, кукурудзи, цибулі, огірків,кабаків, моркви, груш, яблук. Дуже цінні екземпляри пшениці, вівса, суданки,сої із селянських господарств.
Особливуувагу притягує буряк та капуста, вирощені і доставлені на виставкуп'ятнадцятилітнім учнем місцевої райтрудшколи Войтком В. та пшениця «Гонконкур»селянина с. Глубочка Терепи Пуда (210 пуд. на десятину). Особливо яскравокидаються у вічі багаті і різноманітні експонати хлібних культур радгоспівСоболівської цукроварні та діяграми про техніку переробки буряка на цукор.[22]
Вкустарному відділі найбільшу увагу притягують «маленька діжа» та двоповерховийдімок, роботи кустаря Батмана. На стінах — сотні картин, діаграм із галузісільськогосподарського району, округи, УРСР, СРСР. Селяни ходять і ахають відздивування. Чути балачки: «Мабуть це все з Харкова понавозили». Мацають руками,читають написи, розпитують, балакають із самими хазяями експонатів і духневір'я щезає. З півдня весь ярмарок рушив на виставку. Ще дужче схвилювала селянроздача премій за експонати, що видавалися тут же на виставці в урочистійобстановці. З початку, в перший день, було роздано премії за коні та рогатухудобу, всього десять премій; потім за машини та решту експонатів 20 премій іна останку премії по конкурсу молочності – 7 премій. Це була найкраща агітаціяі пропаганда за виставку на майбутнє. Найкращі премії, як борони, двухлемешнийплуг, пропашники, полільники видано селянам сіл Глубочка, Петрашівки та Побіркиза гарні коні, худобу, сортові культури та взагалі культурне господарювання.Зокрема слід відмітити с. Глубочок. Недарма голова правління Глубочанськогокооперативу, добрий хазяїн та громадський діяч тов. Медведів, нагородженийвиставкомом званням революціонера землі. Всього виставкомом роздано грошовихпремій пшеницею й знаряддям на 300 крб. Та 28 похвальних листів. Виставкатривала три дні. Відвідало виставку понад 3000 осіб, з них селян 2000....»Перші успіхи сільськогосподарських колективів сусідніх сіл показали перевагуколективної праці. У 1928 році організовується товариство по спільномуобробітку землі (ТСОЗ) під назвою «Нове життя». Згодом ще три — імені Леніна,«Серп і молот», «Золотий колос». А весною 1929 року створили першу комуну.Містилась вона в приміщенні, потім була середня школа №1. В комуні об'єдналися25 найбідніших селянських господарств під керівництвом Сидора Петровича Гулька.
УСоболівці, на той час, мешкало 1200 євреїв. Вони також створили свій колгосп«Червона зірка»(між собою його називали Наумен). Землі цього господарства булипід Антонівкою. Вирощували переважно городину.
Нелегкодавались перші кроки колективного господарюваня. Сіяли і збирали врожайвручну.Однак соболівські артілі на той час добивалися високої врожайностізернових — по 13 центнерів з гектара. Зміцнювалися бідняцькі й середняцькігосподарства. Порівняно з дореволюційним часом на 19 відсотків зросло поголів’яконей, 17 — волів, вдвоє — свиней. Розширилися посівні площі.
На1929 рік у селі було вісім ТСО-зів зокрема, «Добробут», «Зоря», «Цвіт»,«Радянський селянин». Їм було надано понад 2100 карбованців державного кредиту.На ці гроші члени «Добробуту», «Зорі», наприклад, закупилисільськогосподарський реманент, інші – худобу, насіння, саджанці плодовихдерев.
А в1929 році комуни й ТСОЗи перетворилися на артілі. У 1930 році в Соболівці було4 сільськогосподарські артілі. «Більшовик», «Червоний плугатар», «Золотийколос» і «Червоний хлібороб». («Червоний плугатар» пізніше перейменували вколгосп імені комінтекну, а «Золотий колос» — в колгосп імені другої пятирічки, пізніше в колгосп імені Мічуріна.) У 1930 році розформованоСоболівський район. Соболівка ввійшла до складу Теплицького району.[23]
Значнокраще в колгоспах пішли справи після створення у 1932 році Соболівської МТС,яка спочатку мала два трактори марки «Фордзон». У серпні надійшло ще 15тракторів. До кожного з них були трикорпусні сівалки. Незабаром одержали 10вантажних автомашин. А на початку 1933 року МТС мала 23 трактори, 23 тракторнихплуги, 24 молотарки, 20 нафтових двигунів. На механізаторів пішло вчитисябагато юнаків і дівчат. Першими освоїли трактор Петро Митрофанович Ткачук,Василь Петрович Савчук та Ганна Поляк.
В цейчас і почала виходити багатотиражна газета.
Прицукровому заводі з 1933 року почала діяти фабричнозаводська школа. Відкрили йзагальноосвітню семирічну та середню школи. Для середньої школи зокрема у 1938році побудовано двоповерхове приміщення з великими світлим класами ікабінетами.
Ніхтоне міг передбачити страшного передгроззя політичних репресій та голоду.
Нечуванадо цього засуха 1932 року породила голод. Хоч як не голодували, кожен живнадією вижити, тому припасали на весну збіжжя, щоб засіяти ним ниву, насіннягородини. Незважаючи на недорід, була доведена цифра здачі зерна. На місцях всеробили для того, щоб виконати доведений план. По хатах ходила комісія з 5-6чоловік із залізними палицями, якими шукали закопану пашню. Входили до складукомісії переважно нелюди, які були байдужі до чужого горя. [24]
Якзгадує Іван Карпович Фурдик: «… У нашого сусіда на городі знайшли мішокзакопаної у ямі пшениці. Як не благали батьки багатодітної сім ї змилуватисьнад ними, залишити зерно, забрали все. Згодом помер батько, потім мати, діти...
Колия робив уроки, відкрились хатні двері. Ледь переставляючи опухлі ноги, зайшладядина Саша. Вона була найкращою дівчиною в селі. Кілька років тому назадвийшла заміж за мого дядька.Ще донедавна молода, гарна, змінилась доневпізнання. Вся опухла, шкіра лопала, текла сукровиця.
Голодувалай наша родина. Рятували від смерті руки батька — висококласного майстра. Мамана базарі продавала зроблене ним і купувала тільки для нього, годувальника,хліб, хоч батько й ділився ним зі мною та сестричкою.
Пам’ятаютакий випадок. Біля порога стояли у казані помиї. До хати поволі увійшладівчинка, побачила їх, мовчки кинулась до казана, почала рученятами виловлюватизалишки лушпиння від картоплі.»[25]
Яккажуть, на вагу золота був і розсіл із кваснини. Просили один у одного, щобполити лободу, яку їли.
Взимкунавіть перекопували городи, щоб знайти десяток — два мерзлої гнилої картоплі.Терли її, робили, додавши листя лободи, липи, млинці.
Трупипомерлих, тих, хто ще просив їсти, лежали попідтинню. Деякі хати були, мовсклепи: вимирали сім'ями. Їздила підвода, збирала їх. Хоч хоронили без труни,але по одному, не в спільній ямі. Було і так: помер чоловік, викопали яму,прийшли хоронити, а в ній вже лежить покійник. Підкопували збоку і хоронилиразом.
Пам'ятаю,розповідали, як на очах 12-літнього сина, батько вбив 9-річну доньку зварив із'їв, що вбили жінку, зварили і продавали на базарі кусками.
Вимерлай сусідська сім'я Корінчуків. Залишився один син Архип. Але потім його вбили навійні.
Булав селі жінка — Ганка. Вона закликала дітей, різала їх і їла. В димоході її хатизнайшли закопчені рештки людей. Приміщення, де тепер знаходиться сільська рада,було тюрмою. Спочатку жінку там закрили, а потім повезли в Теплик. Більше всело вона не повернулась.»
Першийсекретар РК Н.М. Никоненко у своїй доповідній записці під грифом «Совершенносекретно» повідомляв Вінницький обком партії про голод у район Копію цієїдоповіді було надіслано і в ЦК партії:
Людиїли листя береста, заправляючи мелясою.
У1933 році в селі відкрили торгсин. За золото, дорогоцінне каміння, антикварніречі можна було купити все.
Весною1933 року у хаті розкуркуленого Петра Бабура відкрили своєрідну їдальню. Тамварили баланду. У кип'ячену воду засипали трохи борошна, розмішували. Хтопрацював у полі, давали миску цього варива. Організували й ясла. Дітям варили чайіз трав, підсолоджували мелясою — це було велике підкріплення для виснаженогоголодом дитячого організму.[26]
Скількив селі померло людей — важко сказати. Ніхто не вів такого обліку. Але голодвикосив багато соболівчан, вимирали сім'ями, родинами. Не встигли відійти відодного лиха, як насунулось інше — репресії. Тільки за осінь 1937 і весну 1938років було репресовано 52 робітників та інженерно-технічних працівників лише Соболівськогоцукрозаводу. Переважно керівний склад підприємства.
Всівони посмертно реабілітовані:
АлександровськийК.В.      головний інженер;
Петрик                                 головниймеханік;
Дмитренко                           головнийтехнолог;
ГаличО.                               старший агроном;
БзовськийА.Е.                    змінний інженер;
Турич                                   зміннийінженер;
НенадкевичП.М.                 секретар;
ЗвольськийП.А.                  робітник;
ЗвольськийГ.Д.                   котельщик;
ЗвольськийМ.А.                 слюсар;
РуппельтА.Р.                      експедитор;
РуппельтК.Р.                      бухгалтер;
КолісникІ.Г.                        слюсар;
ГерасинськийФ.К.              бухгалтер;
МайданевичА.                    коваль;
СтопкевичП.А.                   завгосп;
ЧервонийО.П.                      зав.маг;
КирилюкВ.                         кочегар;
Гончарук                             муляр;
ВоліневичІ.М.                     кочегар;
БуркацькаМ.                       акушерка;
ГуменюкМ.                         телефоністка;
ШереметьєвЛ. К.                нач. охорони;
СоболевскийМ.С.               агроном;
ЛебідьВ.І.                            голова профкому;
БжевськийС.К.                    жестяник;
КвасницькийД                    жестяник;
КолісникГ.Г.                       слюсар;
ГоловкоІ.С.                         слюсар;
СтружикІ. П.                       апаратник;
СтружикТ.П.                      паратник;
СенкевичВ.М.                     випарник;
Сидоренко3.                       слюсар;
Жлобницький                      охоронник;
КульчицькийК.                   керуючий радгоспом;
ЗапаловІ.Й.                         керуючий радгоспом;
АндрушкевичМ.В.             бухгалтер;
КосткоФ. А.                        токар;
ЗвольськийК.А.                  котельник;
Бойко                                  касир;
ПлонськийТ.                       зав. цукроскладом;
Шкіндер                               слюсар;
Наумняк                               вагар;
МайкоС.П.                          електрик;
ПоліщукП.                          машиніст;
БуткевичМ.                         слюсар;
КапустянськийС.Я.             слюсар.
Проте, що вони загинули безневинно, свідчить, зокрема, довідка заступника головисудової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Т. Євсеєнка,надіслана вдові репресованого агронома М.С. Соболєвського справка.
Життяж безневинних людей згоріло в одночасі, немов свічі, задуті одним жорстокимподихом...
Соболівкабула великим населеним пунктом. До реорганізації району, у Соболівський районвходило 12 сільрад. Нараховувалось 31165 чоловік населення. В тому числі: 29231- украінців, 1434 – євреїв, 248 — поляків, 121 — росіянин, 121 — іншихнаціональностей.
Було2 амбулаторії, 2 лікарні на 15 ліжок, в яких працювало 3 лікарі, зубний лікар,2 фельдшери, а також 3 аптеки.[27]
101робітник працював на Соболівському цукровому заводі, діяло 2 радіоприймальнихрадіостанції, 1 поштово-телеграфна лінія. Пошту розносило 3 листоноші. Вощадній касі нараховувалось 73 вкладники. Сума вкладів — 3571 карбованців.
У 12трудшколах (І-ІV) викладало 24 вчителі, навчаючи 1048 учныв. У 1 семилітнійтрудшколі з 447 учнями — 12 вчителів. Діяло 7 книгозбірень, в яких налічувалос7264 книги, 6 хат-читалень, 1 клуб, 6 сельбудинків, 2 театри, 17 лікнепів, денавчалось 611 жителів сіл.
1938рік. У Вінниці з'являються в грушевому саду 39 могил — жертв НКВС, 42 могили направославному цвинтарі, в парку культури і відпочинку ім. Горького, де 14 могилзакатованих НКВС знаходяться в кількох метрах від різних атракціонів, яккімната сміху, дитячі гойдалки. До більшого цинізму важко додуматись.
Зрозкритих 95 могил відкопано 9439 тіл, переважно 30 — 40 років. При вивченніперших 500 імен із списку ідентифікованих вдалося встановити, що 212 з них булиселяни, 82 — робітники, 51 — службовець, 26 — фахівців, 16 — військових, 4 — священики.Невідомий фах 109 осіб.
Цікаво,що серед майже 700 ідентифікованих є 4 із села Соболівка. Поліщук Петро,українець, слюсар, заарештований 2 січня 1938 р. Донька впізнала його ковдру.
БуркацькаМарія Вікторівна, українка, акушер, 42 роки. Заарештована 20 вересня 1937 року,її подруга Євгена Гараш упізнала тіло й одяг.
БорачукАксеній Трохимович, українець, 63 роки, священик. Заарештований 17 липня 1937року. Донька Віра впізнала його кожух.
ГарашФранц Карлович, поляк, 38 років, рахівник.Зарештований 17 серпня 1937 року.Дружина впізнала його блузку.
1941рік. Велика Вітчизняна війна. На фронт пішли понад 600 соболівчан. Ті, щозалишилися в селі, працювали на будівництві оборонних споруд, готувалися доевакуації. 5 липня 1941 року було вивезено половину тракторного парку МТС,частину колгоспного майна. 28 липня до Соболівки вдерлися німецькі загарбники. Насталичорні дні окупаційного режиму, сповнені жаху і звірств фашистських бандитів. Вжена другий день комендантом Соболівки і навколишніх сіл призначено Баркова.Заборонено було збиратись більше трьох осіб, а влітку після 9-ти вечора — виходити з дому. Для того, щоб піти в інше село, потрібна була перепустка відкоменданта.[28]
Одинз найбільших злочинів — розстріл 382 євреїв-соболівчан, в лісі Ближній Довжок 27травня 1942 року (90 — чоловіків, 150 — жінок, 142 — дитини.). Очевидцітрагедії розповідають про побачену трагедію геноциду. Зі спогадів Кіржі Домки,жительки с. Соболівка: «… В той час, я була ще дитиною. Ми пасли корови іпобачили колону, що йшла від села по теплицькій дорозі. Біля переїзду повернулидо лісу. Враз почалися крики жінок, плач дітей. Всі зрозуміли, що ведуть їх нарозстріл тому, що перед цим була викопана велика яма в лісі. Побачену трагедіюне можна передати словами. Дітей підкидали на штик-ножах і майже заживо кидалидо ями. Те ж саме було і з дорослими: в яму падали вбиті, поранені — нікому небуло порятунку, ніхто не врятувався...[29]
Щетиждень після того чувся стогін з тієї ями. Земля піднімалась від ще живи: тіл.Охорона нікого не підпускала до ями, стерегли її весь час. А потім всезатихло… Тільки дерева посхилялися в глибокій зажурі та пташки своїм співомсповіщали про прихід нового дня...»
Вселі закрили школи, магазини, клуби, знищили бібліотеки. Вільних колгоспниківкати намагалися перетворити на рабів, грабували майно, колгоспи, полювали намолодь, насильно вивозили її на каторгу до Німеччини. Але не стали соболівці наколіна.
Вонистворили підпільно-диверсійну групу з 22 чоловік, під керівництвом І.М. Бабура,яка підтримувала зв'язок з партизанським загоном імені Леніна, що входив доскладу 2-ї партизанської бригади ім. Сталіна. Мешканці Соболівки всілякодопомагали підпільникам. Патріоти знищили старосту та поліцая, організуваликілька диверсій на залізницях поблизу села. 27 лютого 1943 року підпільникизвільнили близько 300 юнаків та дівчат, яких фашисти хотіли вивезти доНімеччини, вбивши при цьому начальника охорони і жандарма. За це гестапівціжорстоко помстилися патріотам. Гітлерівські карателі розстріляли 17 активістівсела, в тому числі колишнього голову сільради Н. П. Кущика, голову колгоспу М.І. Майка, агронома П. Д. Скакодуба. На місці цієї трагедії, в Соболівцівстановлено хрест пам'яті і шани. Один тільки з них — Балинець Максим Йосипович- вижив. Найактивнішими партизанами були соболівчани: брат і сестра — Олена таОлексій Лебеді. Олексій був у полоні, втік. Вийшовши на зв'язок з партизанамизагону ім. Леніна, влаштувався лісником в Петрашіському лісі (4 км. від с. Соболівка).Дружина — Ганна Іларіонівна пекла партизанам хліб, дісавала ліки в аптеці. БудинокЛебідь Олени був явочною квартирою. Їх видав сусід Олени, поліцай — КирилоХолодницький. 5 серпня 1943 року Олексія та Олену Лебедів та квартиранта Олени — Петра Гнєдова забрали гітлерівці. Хату Олени спалили. Після довгих, нелюдськихкатувань, в яру під Гайсином в грудні 1943р їх розстріляли. В квітні 1944 рокувони були перепоховані на місцевому цвинтарі, а тіло Гнєдова — в братськіймогилі в місті Гайсині. 12 березня 1944 року Соболівку звільнили солдати 5-гомехкорпусу 27-ї армії. Штаб армії 13 та 14 березня знаходився на територіїцукрозаводу, звідки керували боями. За два-три дні до 12 березня, німцівідійшли до Губника, де утримували переправу через річку Південний Буг. Самеміж Соболівкою та Губником відбувались найбільші, найважчі бої… Загинуло 20солдат і офіцерів. «… На 6-у годину ранку 13 березня 1944 року 233-я танковабригада, 252-й, 156-й і 46-й танкові полки механізованих бригад 5-гомеханізованого корпусу зосередились у Соболівці. Мотопіхотні підрозділи 45-ї і2-ї механізованих бригад перебували ще на марші. У Соболівці танки заправилисьтрофейним пальним. Запаси його виявилися дуже доречними: через нестачу пальноготанкові частини залишили на своєму шляху значну частину техніки, всі свої тили.Прибувши на південну околицю Соболівки, полки повністю заправили машинипальним, взяли необхідний запас дизельного палива. Зокрема, 233 танковабригада, взяла запас — 1000 кг пального. О 8-й годині ранку командир 15-гомеханізованого корпусу генерал-лейтенант танкових військ М.В. Волков викликавдо себе на командний пункт, що розмістився у Соболівці, командирів танковихчастин, познайомив їх із станом справ у районі Губника, і поставив перед нимибойове завдання. Разом із тим наголосив, що в районі переправ обстановка дужескладна. Ворог, залишивши на світанку 12-го березня Соболівку, під ударами 202-їстрілецької дивізії 27-ї армії, відійшов у Губник...» [30]
Засвободу своєї Батьківщини віддали життя 329 мешканців Соболівки. Дуже важкоюбула перша весна після визволення села. Поля обробляли переважно жінки йпідлітки, вручну та коровами. В колгоспі «Червоний хлібороб» залишилося 7корів, 33 коней, 20 свиней. Реманент складався з 9 кінних плугів, 2культиваторів, 7 возів і 9 саней. Відбудова МТС тільки починалася. Це згубнопозначилося на обробітку землі та на врожайності. Трактори, які залишилися вМТС, виявилися зіпсованими. Не було запасних частин, не вистачало й слюсарів.Під кінець 1944 року, використавши побиті й трофейні машини, відремонтували 44трактори.
Робітникицукрового заводу протягом 1944 року в надзвичайно важких умовах зуміливідремонтувати обладнання і вже в наступному році дали перший цукор. Незважаючина скрутне становище в розореному селі, його мешканці здавали хліб та іншіпродукти у фонд Червоної Армії, щоб допомогти наблизити перемогу над лютимфашизмом.
Унаступні два роки всі чотири колгоспи залишалися ще економічно слабкими.Становище дуже ускладнила посуха 1946 року. З 1947 роком прийшов післявоєннийголод. Зі спогадів жительки села Соболівка Тамари Мар'янівни Соболєвської, 1928року народження: «… Для соболівчан голод 1947 року не буї таким страшним, якголод 1933 року. На той час. Я навчалася в десятому класі Соболівськоїсередньої школи і пам'ятаю, як вчителі приходили на роботу знесилені та опухшівід голоду, як нас дітей підгодовували в школі. Для нас варили леміш з меленоїкукурудзи. Діти легше переносили голод, ніж дорослі.Масових смертей середнаселення, я не пам'ятаю...». Нелегко було налагоджувати побут і культуру.Приміщення сільських клубів і шкіл було майже зруйновані або потребувалиремонту. Збереглася лише третя частина парт, однак навчання почалось. Дітямдоводилося сидіти на лавках і принесених з дому стільцях.[31]
Хочдовелося переборювати великі труднощі, на 1950 рік цукровий завод досяг кращихпоказників довоєнного часу, видавши понад 106 тис. ц. цукру. Через два рокитракторний парк був значно більший довоєнного. Протягом 1956-1958 рр. всі колгосписела об'єднались в один. Його назвали «Росія». Після укрупнення земельні угіддярозкинулись на 5980 га. Згодом тут одержали в середньому по 17,5 ц. зернових та250 ц. цукрових буряків з гектара, виробили по 46,3 ц. м'яса і 168 ц. молока на100 га. угідь. Після реорганізації МТС, колгосп придбав 27 тракторів, 7зернових комбайнів та 16 вантажних автомашин.
В1966 році на цукровому заводі було встановлено парову турбіну потужністю 1500кВт.,а в 1968 році було завершено реконструкцію парокотельного цеху, що значнополіпшило умови праці робітників, а також збільшило енергетичну потужністьзаводу.
Розвиваласьв Соболівці і культура. Завдяки Опанасу Панфіловичу Тітарчуку, який очолив натой час колгосп «Росія», в 1967 році, було споруджено будинок культури, а йогозавідуючому І. В. Бондарчуку було присвоєне звання заслуженого працівникакультури УРСР.[32]
Такожу 1967 році була відкрита перша в районі Соболівська музична школа перша ієдина на той час сільська, в області, про яку так славно, з гордістю написалаїї перша випускниця, наша уславлена поетеса, член спілки письменників України,викладач Вінницького державного педагогічного університету — Тетяна Яковенко:
Піано,форте, баркарола...
Всловах вражала новизна.
Тодісільська музична школа
Наобласть всю була одна.
Натой час в селі було 8 бібліотек, 8 кіноустановок, радіовузол, стадіон. Виходилабагатотиражна газета «Суворовець» та колгоспна радіогазета. В 1970 році вСоболівці було відкрито музей історії села, дбайливо оформленого народнимумільцем, художником Едуардом Адольфовичем Руппельтом. З 1965 року в Соболівціє дві загальноосвітні школи, одна з яких І-ІІІ ступенів. Маленьких соболівчанприємно зустрічає, побудований Тітарчуком, дитячий садок «Сонечко» у1982році,гарне світле приміщення загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, у 1972році. Тутвідкрито музей історії школи, музей бойової Слави, музей-виставку робітпедагога школи, художника- Руппельта Е.А.Гордістю школи є її учні, які святобережуть і примножують традиції нашого села. В 1992 році в Соболівці побудованонове трьох- поверхове приміщення дільничної лікарні. В ній трудяться справжніфахівці своєї справи… У кожного своя місія у цьому житті, яку до кінцяпотрібно реалізувати. Велике щастя віддавати, тоді не даремним було твоєжиття...
Отже,нелегка доля випала жителям села на радянський період. Він розпочавсявеличезними змінами у керівній структурі, потім «воєнний комунізм», «НЕП»,голодомор 1932-1933рр. та Велика Вітчизняна війна.[33]
Ціподії забрали велику кількість населення та залишили болючі спогади в серцяхмешканців села, які до цих пір розповідають про них нащадкам.
 
3.Відомі постаті села Соболівка
Соболівськаземля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищийступінь визнання. Серед них професор кафедри хімії ТГПІ Гітіс Семен Семенович,доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О. С. Венгер,краєзнавець Іван Карпович Фурдик, поетеси Тетяна Яковенко, Галина Журба табагато інших.
Далірозповім про деяких з них детальніше, зокрема, Гітіс Семен Семенович, народився20 травня 1920 р. в с.Соболівка, Теплицького району, Вінницькій області. У 1928р. вступив в Соболівську середню школу, яку закінчив в 1938 р. У цьому ж роціпройшов дуже великий конкурс в Київський Державний Університет ім. Шевченко нахімічний факультет і став студентом, до червня 1941р., коли почалася Велика Вітчизнянавійна. З червня по вересень 1941 р. — боєць винищувального загону придержуніверситеті. Продовжувати навчання довелося в Одеському держуніверситеті,евакуйований в м. Майкоп, Краснодарського краю.
31липня 1942 р. після закінчення Університету, встигнувши отримати диплом, всечоловіче населення було терміново мобілізоване, як військово зобов'язане; пішкивночі відправилися на формування в 180 запасний полк і були розквартировані вм. Хоста, в сливовому саду.
Зсерпня по вересень — боєць 180 запасного стрілкового полку з північно — кавказького фронту, а далі з вересня по грудень 1942 р.- боєць другого окремогомотострілкового батальйону. З грудня 1942 по березень 1943 р. — боєць — кулеметник 55-ї гвардійської дивізії. З березня 1943 по жовтень — курсантКалінінського військового технічного училища. З жовтня 1943 по січень 1944 — курсант 3-го окремого учбового батальйону хімічного захисту в м. КинішмаІванівської обл. З січня 1944 по серпень 1945 — курсант Калінінськоговійськового технічного училища, яке закінчив в званні мл. технік — лейтенант.
Післязакінчення училища направлений в резерв головного військового хімічногоуправління Червоної армії, де в листопаді м. Київ був демобілізований, звідкибув взятий на службу в армію. З листопада 1945 р. по вересень 1946 р. -хімікцентральної науково — дослідної лабораторії тресту «Укрлакокраска» (м. Київ).
Звересня 1946г. по січень 1948 р.- старший лаборант кафедри Неорганічної хіміїДніпропетровського Держуніверситету. З січня 1948 р. по вересень зав. видавництвацього університету, а з вересня 1948 по листопад 1960 р.- асистент кафедриорганічної хімії. У 1953 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступенякандидата хімічних наук.[34]
У листопаді1960 р. на конкурсній основі обраний на посаду начальника лабораторіїорганічного синтезу філії Державного інституту Азотної промисловості в м.Новомосковське Тульської обл., де пропрацював до вересня 1966 р. Туторганізував аспірантуру, прекрасну бібліотеку, сучасні прилади. Перші 5аспірантів під його керівництвом захистили кандидатські дисертації. До цьогочасу він підготував докторську дисертацію.
Заініціативою Гітіса С.С. був створений в м. Тулі науково — дослідницький іпроектний інститут мономерів. В цей інститут у вересні 1966 р. разом з групоюнауковців переїхав в м. Тула.
ТутГітіс С.С. очолив відділ синтезу мономерів для термостійких полімерів. Злистопада 1967 р. по березень 1973 р. працював заступником директора понауковій частині цього інституту. По співробітництву був запрошений допедінститут на посаду професора. У 1967 р. ним була захищена дисертація наздобуття вченого ступеня доктора хімічних наук. В цьому ж році ВАК присвоївзвання професора.
Вберезні 1973 р. був вибраний зав. кафедрою хімії педінституту, де пропрацювавдо травня 1988 р., а з травня професором і науковим керівником галузевоїлабораторії по синтезу початкових продуктів для термостійких і високоміцнихполімерів. Надалі інститут був переведений в педагогічний університет.
Проф.Гітіс С.С. є фахівцем в області теоретичної органічної хімії. Він є ініціаторомрозвитку в наший країні важливих робіт в області «активированногонуклеофильного замещения в ароматическом ряду». Ним отримані значні результатипо механізму реакцій «нуклеофильного замещения полинитросоединений», які нетільки сприяли практичному використанню цього класу з'єднань, але і являлиськрупним внеском в рішення складної задачі органічній хімії — встановленнюзв'язку між будовою і реакційною здатністю органічних сполук.
С.С.Гітіс автор понад 420 наукових робіт, зокрема монографічних і оглядових:«Мономерьі для синтетических волокон» ч.І, II и III;«Терефталевая кислота»; «Сигма-комплексьі в синтезе ианализе», а також 127 авторських свідоцтв і патентів.
Проф.Гітіс С.С. є висококваліфікованим викладачем вищої школи. Ним розроблені рядВУЗІВСЬКИХ курсів, такі як «Строение и реакционная способностьорганических соединений», «Химия ВМС», «Органическийсинтез» та ін.
Очолюваназ 1973 р. по 1988 р. проф. Гітісом С.С. кафедра хімії ТГПІ була однією іззразкових кафедр інституту, оснащеною сучасними науковими і учбовимиустаткуванням і приладами. В даний час він професор кафедри хімії. Створена заініціативою Гітіса С.С. галузева науково-дослідна лабораторія початковихпродуктів для полімерних мембранних матеріалів МХП СССР дозволяє привертатистудентів до виконання наукової роботи, поставити на належний рівень весьучбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливість поглибити знаннястудентів і здійснити підготовку вчителя середньої школи на сучасному рівні.
Проф.Гітіс С.С. автор підручника «Практикум по органической и биологическойхимии» для педвузів. Ряд наукових розробок Гітіса С.С. включені впідручники і монографії. Велика увага приділяється ним при підготовцівисококваліфікованих кадрів: під його керівництвом підготовлено і захищенопонад 40 кандидатських і 7 докторських дисертацій.
ДляГітіса С.С. характерна практична реалізація наукових розробок в найважливішихгалузях народного господарства СРСР. Так за його участю і під його керівництвомстворений напрям синтезу мономерів ароматичного ряду для отримання синтетичнихволокон і інших полімерних матеріалів.
Розробленіза участю С.С.Гітіса процеси упроваджені на 12 хімічних підприємствах країни.
Проф.Гітіс С.С. нагороджений знаком «Винахідник СРСР».
Науково- практична діяльність С.С.Гітіса була відмічена чотирма дипломами Центральногоі обласного правління ВХО ім. Д.И.Менделєєва і двох медалей ВДНХ СРСР. Зарозробку, проектування і будівництво комплексу освідчено — промислового виробу«Мягчитель-2» в Чебоксарському ПО «Химпром» професор ГітісС.С. в 1982 р. удостоєний Премії ради Міністрів СРСР.
У1996 р. вибраний академіком Російської академії природних наук, а також головоюТульського регіонального відділення.
С.С.Гітісомвиконується велика науково-організаційна робота. Він був одним з ініціаторівстворення Всесоюзного науково — дослідницького і проектного інституту мономерів(ВН1П1М), де протягом ряду років був заступником директора по науковій роботі.
Науковатематика інституту по хімії і технології отримання ароматичних діамінів,дикислот і їх дихлорангідридів. створювана при його активній участі ікерівництві, надалі була реалізована в досвідчено- • промислове і промисловевиробництво.
С.С.Гітісбув членом наукової ради «Полімерні матеріали в народному господарстві приДержкомітеті Ради Міністрів СРСР» і є членом секції мономерів в радому зтеплостійких полімерних матеріалів АН СРСР.[35]
Активнуучасть брав С.С.Гітіс в постановці і організації науково-методичної роботи впедвузах країни, був членом президії Ради з організації і координаціїнауково-дослідницької роботи в педагогічних вузах МГІ РРФСР, членом вченоїкомісії з хімії Міністерства освіти РРФСР і членом науково — методичної Ради зорганічної і біологічної хімії Міністерства освіти СРСР. Проф. Гітіс С.С. бувчленом Навчально-методичної Ради за фахом хімія УМО Держкомітету з народноїосвіти СРСР, також член вченої спеціалізованої ради Тульського політехнічногоінституту за фахом 05.03.04.
С.С. Гітісбув головою науково-методичної ради з хімічних наук обласного суспільства«Знание», членом пленуму обласного правління ВХО ім. Д.И. Менделєєва.С.С. Гітіс учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами:«Отечественной войны второй степени», «Трудового КрасногоЗнамени». «Почета» та 16-и медалями.
ГітісаСемена Семеновича характеризує велика відповідальність за поручені справи,сумлінність у виконанні будь-якої роботи. Він нагороджений знаками«Отличник химической промьішленности», «Отличник народногопросвешения», «Отличник просвещения СССР», «За отлччньїеуспехи», знаком ГДР «Научно-техническое содружество 1951-1971г.г.»,двічі бронзовою медаллю ВДНХ, тричі знаком «Победителю социалистическогосоревнования» знаком Всесоюзного суспільства „Знание“ „Заактивную работу“.
Даліприділимо увагу невтомному досліднику рідного краю Івану Карповичу Фурдику. Скількиу нього книг ніхто не рахував. Як він каже: „Це для мене значення не має.Скільки — не цікавить, цікавить, які вони“.
Кількатисяч томів нараховує його бібліотека — справжня заздрість для шанувальниківдрукованого слова. Комплекти дореволюційних і радянських енциклопедій, зокрема,Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр.,Біографічна бібліотека Ф. Павленка „Життя видатних людей» — 200 біографій,видання 1890 — 1910 рр., «Боль-шая знциклопедия» у 22 томах, видання1900-1909 рр. Підручники, по яких вчився батько, збірники афо ри з м і в, літер ату ра для бібліофілів, книги про Велику Вітчизняну війну, багатотомна серіяукраїнської літератури, Шевченкіана тощо. Довідники, і мемуари, мєдицина, книгипро книги, повна серія «Жизнь замечательных людей», повні зібраннякласиків, комплекти журналів, підшивки газет. До речі, є підшивки районноїгазети та багатотиражки «Суворовець» за багато десятків років.[36]
А якікниги — те потрібно бачити! Їм нема ціни. Від підлоги до стелі — стелажі,заповнені літературою. Час не залишив на них свій відбиток, хоч книгам є по стоі більше років. Чимало томів у власноруч виготовленій суперобкладинці. Це такожодне із захоплень книголюба.
Багатов бібліотеці є й мікрокопій із рідкісних книг, які замовляв у бібліотекахМоскви, Ленінграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще йсвою «біографію», історію, чимало з дарчими автографами. Зокрема,Олени Ржевської, Володимира Лідіна, Іллі Еренбурга. Микити Годованця табагатьох інших, з якими підтримував дружні зв'язки, листувався, з відомоюписьменницею Оленою Ржевською познайомився у Москві після того, як вийшла усвіт її книга «Берлин, май 1945», яку видали на всіх мовах світу. УМоскві навіть Олена Мойсєївна не змогла придбати її — з такою швидкістюрозкупили читачі. Мала тільки авторський екземпляр. Іван Карпович надіслав їй,куплену у Києві, за що письменниця щиро подякувала: «Большое спасибо зато, что Вьі подарили мою книгу», Щиро пишається тим, що має рідкіснийекземпляр — заздрість для справжніх бібліофілів – « Похвала книги», видання1917 року. Коли про це дізнався Істинний інтелігент, справжній ерудит ще того,дореволюційного гарту, Володимир Лідій, здивовано сказав; «Як у Вас, натакій глибокій периферії, є така, рідкісна книга?!» І вілл а в належнеерудиції справжнього книголюба своєю дружбою. Ввів в елітний книжковий магазину Москві, котрий обслуговував лише письменників, допоміг придбати рідкіснийенцикло-педичний словник Павленка, інші цінні книги,
Пам'ятнадля нього зустріч із відомим письменником, творчістю котрого захоплювалось ізахоплюється не одне покоління — Іллею Еренбургом. Під час війни до солдатів вокопи рідко приносили пошту, Газети, після того, як їх прочи гали,використовували на самокрутки. А от статті Іллі Ерєнбурга зачитували, як кажуть,до дірок — передавали з рук у руки. До речі, в І. Фурдика до цього часу вонизберігаються в домашньому архіві. «Вони мали величезний вплив на нас, — говорить він, — прочитаєш — і відразу б кидався на ворога, ні перед чим незупиняючись, така була ненависть до фашистів». Дуже тяжка на фронтісолдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що під часНюрнберзького процесу злочинці весь час дивилися на нього таким великим бувйого авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: «Люди,годьі, жизнь», не втримався, зателефонував Іллі Григоровичу.Відрекомендувався, що з Вінниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв».
Набравсясміливості і сказав, що ніде не може купити книги. Здивуванню не було меж, колитой запросив у гості. Двері відчинив сам: високий, широкоплечий, із щироюпривітною посмішкою. Запросив у кабінет на розмову. Вразила багатюща бібліотеказ книгами на різних мовах світу. Не втримався і запитав, чи володіє ними. Увідповідь почув: «Предстаньте себе, я долго жил в Европе».
Невірилося, що це — проста, земна людина, яку на фронті обожнювали.
Взагалі,доля подарувала багато зустрічей не просто з цікавими людьми, а й видатними.Серед них — співробітник Академії Наук СРСР Ю. Ліхтенштейн, колишній працівникЦК КПРС О. Алєксандров, редактор «Альманаха библиофилов» Є. Осєров,письменники І.Стаднюк, І.Безуглий, доктор хімічних наук, професор С.Гітіс,доктор медичних наук, професор А.Бабур та інші.
Звідкиу потомственного селянського сина така непідкупна щира любов до художньогослова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапляроси, що відбиває світ.
Любовдо книги обом дітям — Івану і Катерині — з дитинства прищепив^ батько, КарноГригорович. Йому, ще підліткові, вирізнивши серед інших хлопчаків за допитливість,подарувала кілька книг панянка Домбровсь-ка — майбутня письменниця ГалинаЖурба, яку через століття відкрив для земляків його син.
Скількисебе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується «Кобзар» і.Шевченка,переплетений руками батька — настільна книга. По ній і навчався читати і писатище в ранньому віці.
Мама,Єлисавета Мартинівна, садила маленького сина на припічку, де блимав каганець,займаючись нехитрою жіночою роботою, слухала, як читав син Шевченкові вірші.
Дочитувалисьдо того, що обоє плакали над долею Катерини.
Дореволюції у Соболівці була палітурна майстерня, якою володів місцевий єврей. Вній працював Карпо Григорович. Пізніше навчив цього ремесла і сина. Взагалі міжними були не просто міцні родинні стосунки, а й духовні. Батько — прекраснийоповідач, вмів зацікавити своїми розповідями будь-кого. Брав участь у війні1914 року, служив у Петрограді. Волею долі зустрічав і слухав виступ Ленінаразом з односельчанином Пантелеймоном Дудні-ченком на Фінському вокзалі. А пізніше,коли цар Микола І зрікся престолу, дивився, як той ріже дрова, дивувався зцього.
Був уселі визнаним бджолярем, столяром, хліборобом, слюсарем, зброярем – вмівремонтувати зброю, книголюбом… Ніхто на всю округу не вмів майструвати такихпрядок як він. Прожив 97 років. Якось приніс з базару лікарську сумку зінструментами, яку на щось виміняв. Вона й досі зберігається в родині. Це далопоштовх до вибору професії медика юному Івану Фурдику.[37]
Закінчившимедучилище, у перших лавах призваний на початку війні в діючу армію. Був, якмовиться, в самому пеклі її -на передовій. Доля подарувала найдорожче — життя,хоч і не раз випробовувала. Після поранення ~ знову були фронтові будні.Впродовж усього життя щиро дякує їй за ту особливу прихильність своїм багатющимталаном, багатством багатогранної душі, що випромінює тепло і добро. Це непросто неординарна особистість, а феномен людини, яка залишила глибокий слід наземлі, увіковічнила історію рідного краю, відкрила імена своїх земляків. Однимсловом • справжній мудрець. Все життя працював фельдшером невідкладної медичноїдопомоги у Соболівській дільничній лікарні. Не просто сумлінно ставився досвоїх обов'язків, а по-справжньому був відданий улюбленій справі, 43 роки віддавшимедицині.
Аледесь на дні його серця ще в юності зародилась велика любов ще й до краєзнавства.Всі свої короткі відпустки проводив у архівах, і бібліотеках Москви, Києва,Ленінграда, Вінниці, записував спогади старожилів. По крихтах збирав історіюСо-болівки, вивчав історичні документи про рідне село. Співавтордокументального нарису про рідне село у книзі „Історія міст і сіл. Вінницькаобласть". Він є не тільки ініціатором, а й творцем музею села та музеюмісцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ — аж не віриться, що їхздійснила одна людина. Скільки для цього потрібно мати запалу в душі, прагненняжити і творити для людей, зробити історію ближчою для них, доступнішою,зрозумілішою.
Якбатька, доля його також щедро обдарувала талантами. І воно й не дивно, босильна своєрідна аура родинного обійстя, де 80 літ тому благословилась на світдобра людина і засвітилось яскравою зорею життя. Не одне покоління Фурдиківтоптало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батьківську.І вона — як оберіг для нього, найкращий спогад. За всім завжди бачиться працяматері и батька, їхня мудрість, своєрідний зв'язок між поколіннями захисток іприхисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской:их нет. но с благо-дарностию: были".[38]
Більшесотні літ тому юний Карпо Фурдик змайстрував приклад для рушниці одномупасічнику. За це той подарував дві бджолосім'ї. А тут якраз — армія. Мама двізими тримала їх в хаті, бо не знала, що з ними робити, Біля батьківських Івуликів порається нині Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагненею оволодіти. Кілька років тому громада села, віддаючи данину його мудрості,врівноваженості, справедливості й авторитету, попросила очолити раду старійшинСоболівки і цим визнанням, мабуть, сказано все.
Розповімоще про видатну поетесу Галину Маврикіївну Журбу, яка народилася на хуторіОлександрії, поблизу села Соболівка Гайсинського повіту, тепер Теплицькогорайону. Походила із шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закуткуродинного вогнища якого жевріли генетично-козацькі жарини. Саме від батькаГалина вперше почула прихильне, шанобливе: «Україна, Шевченко».
Спілкуванняіз селянським довкіллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом,моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українськихписьменників збудило в дівчині бажання прислужитися народові, серед якого жила.А що всім серцем прийняла його слово і мала від природи хист до словотворчості,то ще зовсім в юному віці тут, на хуторі, пробує писати вірші, оповідання — відразу й тільки українською мовою.[39]
І це- незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському.
Письменницязгодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. «Умене починає рішуче переважати українськість чуттєво й світоглядно». Відтоді йна все життя вона віддає перевагу Україні. Шануючи свою «метричну» націю закультуру, шляхетність, патріотизм, романтизм, осуджує експансивні — домаганняПольщі — «від можа до можа». Так само ненависна їй московська імперськазагре-бущість: «Хто проти Росії, до того моя прихильність». Улюбленою, частовживаною фразою Галини, що викликала добродушні насміхй полонізованогооточення, була: «Мої українці!..»
Симпатіїта співчуття до «нашого народу, до наших наївних, як діти, прекрасних Степанів,Онисьок...» і надиктували їй у батьківському затишку («Ліс, повітря, спокій, харчіта гніздо родинне») цілу книжку оповідань «З життя», яку 1909 року ' випустив усвіт одеський видавець Андрій Ніковський. У творах проникливо змальованокартини подільського села, самобутню культуру хліборобів, на-; родніволелюбні прагнення, Серед гострих проблем — осуд і соціального й національногогніту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успіх бувчималим і навіть скандальним: так, за публікацію відверто антисамодержавногооповідання «Коняка» було конфісковано весь наклад журналу «Українська хата», аредактора Павла Богацького кинуто до в'язниці.
Морозногосічневого ранку 1912 року 22-літня літераторка вперше завітала до Києва. Своєюувагою її оточили й підтримали «метри» словесності Микита Шаповал, ГнатХоткевич, Людмила Старицька-Черняхівсь-ка, Олександр Олесь… Всі вони зприхильністю ставилися до «нетипової полячки», котра підкреслювала: «Я завжди івсюди — українка». Відтоді протягом кількох років почергово мешкає то в містінад Дніпром, то на подільському хуторі. Співробітничає із часописами«Українська хата», «Засів», а щоб у тодішній громадянській розрусі вижити,підробляє то технічними перекладами (знала кілька мов), то наймаючись рубатидрова. [40]
Всієюдушею прийняла Галина Журба Українську революцію. Бере участь у різнихгромадських заходах, організовує літературно-мистецьку групу «Музагет»,перейняту новими творчими завданнями трудівників національної культури (ОлексаСлісаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, МиколаТерещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газеті «Нова рада», а з 1919року, з приходом до влади червоних комісарів, з ним же — в радянськомувидавництві «Все-видат». Залишила цікаві спогади про «сонцекларнетного» поета — про його редакторську й поетичну працю, про приятельські стосунки з ним, прохарактер і побут, про те, як «усі його дуже любили», також про його різкіметаморфози в коловороті по-літичних змін («Те, що вийшло під совєтами з Тичини,- цілковите заперечення того безпосереднього, чудесного Тичинки, якого я знала.Навіть обличчя зовсім не те, наче інша якась людина»).
Чималоще чого зберегла у своїй пам'яті спостережлива, об'єктивно розважлива, іронічнаГалина Журба: зустрічі з Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою-Черняхівською,Миколою Садовським, Миколою Вороним, з «молодесеньким Максимком Рильським,., щоходить замислено по кімнаті, заклавши руку за пазуху гімназійної блюзи», табагатьма-багатьма іншими. У зафіксованих нею свідченнях — тривожна добагромадянської бойні, моменти діяльності Центральної Ради, злочини муравйовщини,зародження, боротьба різних політичних угруповань, настрої, сумніви, ваганнядіячів літератури й мистецтва в умовах, коли непросто було визначатися.[41]
Встигнувшийде видати в Україні збірку оповідань «Похід життя» (1913), Журба у передчуттірепресій емігрувала до Польщі, а 1939 року — до Америки, де й померла на 91-муроці життя. У США була в числі засновників творчого об'єднання українськихеміграційних письменників «Слово». За «залізною завісою» написала і видрукувалабагато прозових і поетичних творів, зокрема повість «Зорі заповідають» (1933),поему «Не-тря» (1935), повісгь-хроніку у 2-х томах «Революція йде» (1937 — 1938), роман «Тодір Сокір» (1967), цілий ряд автобіографічних, мемуарнихвидань, з тому числі книгу спогадів «Від «Української хати» до «Музагету»(1962) та інші. Тематика, образи, мотиви, свідчення, міркування — це відгомінукраїнського суспільного життя напередодні революції та у перші порево-люційніроки. Досить відчутне в її творах відлуння рідного Поділля.
Заокеанськалітературна критика високо оцінювала мистецькі здобутки нашої землячки,ставлячи їх «на перше місце між еміграційного письменства» і вважаючи, що вони«увійдуть у класику української літератури». Захоплено зустріли поверненняімені та слова Журби в Україну після тривалого замовчування сучасні нашіписьменники і літературознавці, яким ще належить грунтовно дослідити,систематизувати й оприлюднити творчу спадщину майстра художньої літератури.Письменниця варта найщирішого пошанування і нами, земляками. Сад її творчостіпереважно розвивався й плодоносив у чужих краях, але зродився він на вітчизняномугрунті, з наших джерел, з нашого коріння. Він квітував і квітуватиме Україною.
Приділимо також увагу заслуженій учительці Євгенії ДавидівніТондій, яка народилася 8 лютого 1918 року в селі ЦвіліківцяхКам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.
Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини,доріжки, рядна та килими на всю округу!
Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі інайменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі навідмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанувавмузичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому булоприсвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівкуна посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зісвоєю половиною – сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк ФедороюЛеонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Цебуло в 1901 році. В 1902 народився в них первісток – син Андрій. В цей часприходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворномуакадемічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро.[42]
Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їнимспівом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.
Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С’імяТондіїв жила в любові та злагоді.
Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церквив Орлівку приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразила майстерністьсільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, якийсупроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світськихпісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українськихнародних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями,хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразивархієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твійлунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”
Так і сталося. В Кам’янець-Подільському кафедральному соборі підчас служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.
Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8кілометрів від Кам’янця-Подільськогою.
Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільськоговчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже буладонькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.
Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті дідаТимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, дезазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямованіна атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми поверталиголови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживаласвоє становище, що була вона не такою, як усі, але ніколи нікому не скаржилася– усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. Позакінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівськоїсемирічної школи (Вінницька область, Теплицький район) – там не місцепопівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вонаповинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокіязмушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою вселі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована напедагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. Натой час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На всежиття Євгенія Давидівна запам’ятає події тих років, коли смерть дивилася людямв очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна іхолодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина –земляк впізнав її і накомсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і немісце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсінавчання. В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітноїдівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою,шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу,завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний деньпринести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик.На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і булавидана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком (щей через те, що любили сім’ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчинаприбігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня.Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку.Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взявдовідку, сказав:
— Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.
З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цюлюдину. [43]
По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу вОрлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мріяздійснилась – вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року,коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії тавідданості дітям.
З 1935 – вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв.Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще йкерівниками хорових колективів.
В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде напрослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості небуло меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вонапробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки,де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і саманавчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.[44]
Згодом народився первісток – синочок Леонід, ще пізніше – донечкаГалинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було: на руках двоє малихдітей.
У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставилана ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.
В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів,для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса.Так Євгенія Давидівна стала матір’ю 5-х дітей.
З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2,де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.
Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році,закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочкипереслідувало її потягом всього життя.
На старість залишилась одинокою: помер чоловік, син Віталій тадонька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає ЄвгеніюДавидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. Зтеплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі здиректором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійнозапрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.
Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади прояке так і називаємо – „ Моє життя”
Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший,Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчивКам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівникомстудентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він,як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.
Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.
Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем,керівником хору, прекрасним поетом та художником.
Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і їїрозрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:
— з 1952 – в Петрашівській середній школі,
— з 1959 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,
— сільським колгоспним хором (Соболівка).
Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночоговокального ансамблю „Українка”.
Вірна цьому святому куточку,
Де сади – не сади, -вишняки.
Мережкову вкраїнську сорочку
Одягнула в далекі світи.
Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радувалисвоєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніхрайонів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі булиучасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласнійта районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди,кохались в їх піснях.
Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні,загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світпращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їйліричні пісні, наповнені щирими почуттями.[45]
Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвяченихкожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багатообрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячогофольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.
Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай наМаковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, щовона очищує і зцілює людей… Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком,васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.
Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.
Похована у рідному селі Соболівці.
Я пишаюся тим, що у моєму рідному селі народилися та зростали таківідомі особистості, які зробили великий внесок в розвиток культури селаСоболівки, зокрема, скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті,талановиті люди: науковець Гітіс С.С., вчителька Тондій Є.Б., а справжнімскарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба та невтомний ентузіаст- краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає історичніматеріали про минуле свого рідного села.
 

Висновки
 
Соболівка…Мила моя, Соболівка...
Тутвсе говорить, все співає і грає, сміється і плаче… Високо в небо злітає теневидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітаєтьсяв вербові лози і летить, летить через віки до скарбниці мудрості і пам`ятінародної.
Вкурсовій роботі було поетапно досліджено політичне, економічне, соціальнестановище села від заснування до кінця радянського періоду, а також описаножиттєвий шлях відомих вихідців із села.
Звертаємосьдо сивої давнини. До цих пір жителі Соболівки знаходять кремінні знаряддякамяного віку, а це значить, що більше двох мільйонів років тому люди заселялинашу місцевість ще в часи палеоліту. Знайдені знаряддя праці зберігаються вмісцевому музеї історії нашого села. Між іншим у приміщенні ЗОШ №1 І-ІІІступенів розташований музей бойової слави, в якому знаходяться експонати часівВеликої Вітчизняної війни та війни в Авганістані.
Скарбницеюмудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди. Справжнімскарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба. Народилася ГалинаМаврикіївна Журба (дівоче прізвище- Домбровська), в далекому 1888 році, нахуторі Олександрія, полька за походженням, яка захопилася українознавством. ВСоболівці, майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла їїдорога в літеретуру. Батько її був управителем панського маєтку і родина їїбула заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з біднимисім'ями, пізнавати їхнє життя. Оточення впливало на виховання Галини Журби.Глибока обізнаність з тодішнім життям соболівчан проявляється в тому, що їїтворчість розпочинається саме з сільської тематики. її знаменитаавтобіографічна розповідь « Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександріяпоблизу Соболівки:: «… Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіхбоків, застіняв перед світом.
Поземний,гонтою критий, з широким ґанком на чотирьох кольонах, дім мавпростодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дививсяна травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синілаЗятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче,коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихіше, впадаючи в ліричнийромантизм доби, що саме кінчалось...» Велика літеретурна спадщина поетеси, нашоїземлячки – Галини Журби повернулася на рідну подільську землю через 100 роківвід дня її народження.
Невтомнийентузіаст — краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збираєІсторичні матеріали про минуле свого рідного села. Частину з них він використавпри написанні історичного нарису «Соболівка», надрукованого в 26 — томномунауковому виданні, яке видавалося Головною редакцією Української РадянськоїЕнциклопедії. Один із томів «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» вийшовз друк у 1912 році, в якому і надруковано історичний нарис «Соболівка». З тогочасу зібрано багато нових цікавих історичних матеріалів із друкованих джерел,архівів про Соболівку, які І. К. Фурдик пропонує редакції публікувати насторінках районної газети «Вісті Тепличчини».
Соболівськаземля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищийступінь визнання. Серед них Герої Соціалістичної Праці: колишній директорцукрокомбінату М.П. Черкасова, свинарка М.П. Бабенко: професор, докторфізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О.С. Венгер: поетесаТетяна Яковенко та багато інших.
Ядуже пишаюся тим, що народився в такому мальовничому куточку нашої рідноїкраїни, як село Соболівка. Але прикро констатувати той факт, що через 132 рокизавод припинив своє існування. Пусткою віє з території комбінату. Більше 450робітників та технічних працівників залишилися без місця роботи… Не діють наданий час і МТС, будинок побуту, кирпічний завод, міні-завод по переробцімолока, перевалочна база, нафтобаза. Вітер гуляє в короварниках і в свинарникахколишнього колгоспу «Росія». Цілими родинами покидають своє рідне гніздечкожителі села, в пошуках кращої долі. Але я всеодно люблю своє село, даже такимяке воно є на даний час, в надії на те що наш народний Президент зробить усеможливе, щоб наш край знову процвітав і в усіх селах нашої квітучоїненьки-України щебетали веселі дитячі голоса. І я дуже в це Вірю.

Списоквикористаних джерел та літератури
 
Джерела
1.      Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные иизданные Археологической комиссией. Петербург., 1878;
2.      Боплан Опис Укаїни – Л. – 1991;
3.      Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 годапреимущественного по летописям. – К. – 1884;
4.      Труды комитета для историко-статистического описания ПодольскойЕпархии. – Выпуск третий. – 21 июня 1783;
5.      Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета.– Выпуск девятый. – Камьянец-Подольский., 1901;
6.      Яблонський О. Історичні джерела. Польща в XVI ст. Т. 22. – 1999;
Підручники та монографії
1.      Історія міст і сіл УРСР. – Вінницька область. – К. – 1972;
2.      Піддубняк О. З глибин віків. — Львівська політехніка. 1993;
3.      Фурдик І. К. Нарис з історії села. – 2001;
4.  Зайцев Ю. ІсторіяУкраїни. – Випуск 4. – Л. – Світ, 2005;
Періодичні видання
1) журнали:
1.      Від батька до сина. // Бджоляр. – 2004.- №6;
2.      Вшанування землячки // Прапор жовтня.– 1991. — 31 січня — №14;
3.      Миколайчук Т. Побут і культура. // Культура ХХ ст. – 1997. – №12;
2) газети:
1.      Бабур Велика Вітчизняна війна. // Теплитські вісті. – 2002;
2.      Бортняк Анатолій Чарівниця слова з-під Соболівки. // Вінниччина. –23 грудня 2003;
3.      Бортняк Анатолій Завжди і всюди була Українкою // Зоряна криниця.– 26 грудня 1998;
4.      Гайдамацький рух на Україні в XVII ст. // Наукова думка., 1970;
5.      Голубченко І. Повернення із забуття // Вісті Тепличчини. – 1лютого 1997;
6.      Гречанюк М. Спогади // Вісті Тепличчини. — 17березня 2004р;
7.      Гульдман Памятники старины в Подолии. – Камянец-Подольськ., 1901;
8.      Калитко С. Богдан Хмельницький і наш край // Вінниччина. – 23листопада 1995р;
9.      Кантарчук Сільсько-господарська виставка. // Теплицькі вісті. –1998;
10.   Карпунько Голод – винищувач життів. // Тепличанка. – 2003;
11.   Карчевський Район розформовано // Тепличанка. – 2002;
12.   Колісник Завод працює // Тепличанка. – 1997;
13.   Панчук Н.Незрадливий книголюб // Погляд. – 5-11 жовтня 2006р;
14.   Тондій Є. Моє життя // Тепличчина 27 вересня 2003р;
15.   Фурдик І.К… З історії села Соболівка // Вісті Тепличчини 2 серпня2003р;
16.   Фурдик І. і Кантарчук П. З Україною в серці. // Тепличанка. – 15березня 2001р;
17.   Хавлюк Теплицький район під впливом революції // Теплицькі вісті.– 1995;
18.   Холодний Л. Буде залізниця // Киевлянин. – 15 березня 1897р;
19.   Холодний Л. Перша сільсько-господарська виставка // Червоний край.– 28 жовтня 1926р;