План
1. Американська дипломатія і Франція в 90-х роках XVIII ст.
2. «Добування» Луїзіани Сполученими Штатами
3. Характерні риси американської дипломатії перших десятиліть XIX ст.
4. Війна США проти Англії в 1812-1814 рр.
5. Політика США відносно сусідніх держав. ЗахопленняСхідної Флориди
6. Позиція Сполучених Штатів в південноамериканськомупитанні і «доктрина Монро»
7. Подальша експансія США
/>1. Американськадипломатія і Франція в 90-х роках XVIII ст.
Сполучені Штати Америкив деякій мірі виявилися залученими в ті бурхливі події, які потрясли Європу в кінціXVIII і на початку XIX в. Договір, який США уклали з Англією, викликав велику незадоволеністьу Франції. Була і інша причина напружених відносин між Францією і США на початку90-х років XVIII в. Американські купці, скориставшись війною, що почалася в 1793р. між Англією і Францією, стали швидко захоплювати в свої руки торгівлю Франціїз її вест-індськими колоніями і торгівлю Англії і Франції з іншими країнами. Американськікораблі з Нью-Йорка, а потім з Бостона і інших портів стали з'являтися в Китаї.Наскільки великі масштаби придбала зовнішня торгівля США, видно з того, що ще в1790 р. в один тільки Кронштадтський порт прийшли з Америки 22 кораблі. У той жеперіод зав'язувалися і торгові зв'язки Росії з Америкою через Тихий океан.
Після того, як у Франціїдізналися про зміст договору Джея (у січні 1795 р.), французький уряд, незадоволенийанглофільською політикою США, відкликав свого посла із США. У відповідь на від іСША відкликали свого посла Джемса Монро з Франції (листопад 1795 р.). Призначенийдо Франції новий посол США — федераліст, відомий своїми симпатіями до Англії, ЧарльзК. Пінкні не був прийнятий, і йому довелося покинути Париж. B цей же час уряд Директоріївидав ряд указів, направлених проти американської торгівлі. У 1797 р. конгрес, бажаючипідсилити шанси Пінкні на визнання його у Франції, призначив у допомогу йому щедвох членів дипломатичної місії — республіканця Элбриджа Джері і федераліста ДжонаМаршала. У жовтні того ж року всі троє зустрілися в Парижі.18 жовтня до Пінкні з'явивсяхтось, що назвався паном X. Не вдаючись в подальші подробиці про самому себе, вінповідомив, що діє від імені міністра закордонних справ Талейрана-Перігора і що тойвисуває наступні три умови визнання американських послів. По-перше, деякі різківипади проти Франції в президентському посланні Джона Адамса конгресу повинні дезавуювати.По-друге, США повинні надати Франції позику, розмір якої поки не визначався. По-третє,і це, мабуть, в даній ситуації було головним, Талейран вимагав особисто для себе«douceur», тобто «для приємності», 250 тисяч доларів. В ходіподальших переговорів пана X підтримали ще двох агентів Талейрана, що відрекомендувалисяяк пани Y і Z. Конгрес відкинув домагання таємничих посередників, що діяли за дорученнямТалейрана, і опублікував докладне донесення Чарлза Пінкні про цей випадок. Післяцього посольська комісія була відкликана з Франції. Відносини між США і Францієюзагострювалися все більш, головним чином із-за численних випадків захоплення американськихторгових суден французькими під приводом наявності «військової контрабанди».У 1798 — 1801 рр. між США і Францією без оголошення війни відбувалися військовідії на морі. Конгрес наказав військовим суднам і озброєним купецьким кораблям атакуватиі захоплювати озброєні французькі судна західної Частини-Атлантики і в Карибськомуморі.
Договір 1778 р. з Францієюфактично не дотримувався з 1793 р., коли Франція оголосила війну Англії, а США невиконали своїх зобов'язань союзника в світі і війні. США заклали нові військовікораблі, заснували морське міністерство, створили «тимчасову» армію в10 тисяч чоловік на додаток до регулярної. Вашингтона, що пішов у відставку, викликали,щоб покласти на нього командування військовими силами.
У війні на морі з 1798по 1801 р. взяло участь з боку США більше 50 військових кораблів і близько тисячі«прайватирів», озброєних комерційних суден, які захоплювали французькіторгові кораблі.
Проте морська війна міжСША і Францією не розвернулася повною мірою: Англія достатньо зв'язувала руки Франції,і США могли вести широкі торгові операції в Європі і на Сході. Коли ж в Європі з'явилисяросійські війська на чолі з Суворовим, то для Франції зникла «всяка можливістьвійни проти США.
30 вересня 1800 р. буловідновлене дипломатичне представництво США у Франції.
Під час неофіційної морськоївійни проти Франції сухопутна армія США, значно посилена в цей час, зовсім не булавведена в дію. Проте заступник головнокомандуючого Гамільтон, що знаходився у контактіз південноамериканським революційним діячем Мірандою (пов'язаним з Лондоном і зФіладельфією), склав грандіозний план військових дій для захоплення тих, що належалитоді Іспанії Луїзіани і обох Флорид, Західної і Східної. Таким чином, ще останнімироками XVIII в. існував план нападу США на Іспанію для захоплення Луїзіани і Флорид.Ця обставина важливо для розуміння того, як відбулося „приєднання“ цихобширних областей до США. 2. „Добування“ Луїзіани СполученимиШтатами
У історичній літературідавно панує уявлення, що Луїзіана була куплена Сполученими Штатами завдяки збігущасливих обставин. США, свідчить ця концепція, хотіли придбати маленьку територію,займану в гирлі Міссісіпі містом Новий Орлеан. А Наполеон I, що випробовував в цейчас грошові утруднення, що зазнав поразки на Сан-Домінго від Гаїті, що очолювалосяТуссеном Лувертюром, і що вирішив зосередити всі сили на боротьбі проти Англії,несподівано запропонував американцям купити не тільки район Нового Орлеана, алеі всю величезну територію так званої Великої Луїзіани (не змішувати з невеликимсучасним штатом Луїзіана в гирлі Міссісіпі, на лівому її березі). В результаті мирнимшляхом, без яких-небудь зусиль з боку Сполучених Штатів, їх територія збільшиласяудвічі. Проте за останні десятиліття підняті не вивчені раніше архівні матеріали,досліджений ряд складних питань, пов'язаних з переходом Великої Луїзіани від Іспаніїдо Франції, а потім негайно від Франції до Сполучених Штатів, і в останніх роботахамериканських істориків вже не мовиться про покупку (purchase) Луїзіани СполученимиШтатами або про придбання (acquisition) її. Відомий американський історик С.Ф. Беміс,наприклад, воскрешає термін „добування“ (procurement) Луїзіани, яким оперувавЕдуард Чаннінг в IV томі своєї роботи „A History of the United States“.
27 жовтня 1795 р. в результатіспеціальної місії до Мадрида Томаса Пінкніїм і Мігуелем Годоєм був підписаний вкоролівському палаці Сан-Лоренцо, поблизу Мадрида, договір. За цим договором СШАдещо відсунули на південь свою межу із Західною і Східною Флоридами (з 32° 28'сівба. широти до 31°), а головне підтвердили своє право вільної навігації іторгівлі по Міссісіпі і в той же час на три роки забезпечили собі право безмитногоперевантаження і зберігання товарів на складах в Новому Орлеані. При цьому іспанськийуряд зобов'язувався у випадку, якщо не буде продовжене право перевантаження товарівв Новому Орлеані, надати американцям для цієї мети на березі Міссісіпі інше місце.
Зважаючи на те що володіннягирлом Міссісіпі мало важливе значення, прагнення до захоплення його виявилося уекспансіоністських кругів не тільки США, але і Франції. Ще в 1793 р. посол революційноїФранції Жене намагався сформувати легіон з американських західних поселенців длязахоплення Нового Орлеана у Іспанії. Дещо пізніше, в 1795 р., французький посолу Філадельфії Фоше ставив перед Директорією питання про повернення Франції іспанськоїпровінції Луїзіани, але переговори з Іспанією про це в Базелі в 1795 р. не привелидо якого-небудь результату. У 1796 р. французький генерал Колло був посланий доЛуїзіани з розвідувальною метою — для картографічної зйомки районів, важливих встратегічному відношенні.
Переговори про поверненняЛуїзіани Франції велися і в 1797 р. Талейран, а потім і перший консул Бонапарт будувалиплани відновлення французької колоніальної імперії в Америці. Луїзіана, по їх думці,повинна була забезпечувати по Міссісіпі продовольством цукрові плантації на Сан-Домінго(частиною якого Іспанія поступилася Франції за договором в Базелі в 1795 р.) і іншівест-індійські острівні володіння Франції.
американська дипломатія флорида франція
До цього часу іспанськийуряд вже не докладав особливих зусиль, щоб утримати за собою Луїзіану. Так, в листііспанського міністра закордонних справ Луіса до Урквіхо, адресованому іспанськомупослу в Парижі, мовилося: „Між нами кажучи, це (провінція) обходиться нам більше,ніж стоїть.“. Далі Урквіхо висловлювався за те, щоб Франція перетворила Луїзіануна бар'єр між іспанськими володіннями в Америці і Сполученими Штатами, де складалисяплани завоювання іспанських колоній.
Цікаво, що в цей періодекспансіонізм американців представлявся іспанському уряду реальнішою загрозою, ніжплани Бонапарта. Торгівля в Новому Орлеані все більше переходила до США. До тогож іспанський королівський будинок погоджувався віддати Луїзіану Франції в обмінна королівство в Італії для зятя іспанського короля Карла IV. В результаті переговорів1 жовтня 1800 р. Іспанія секретним договором в Сан-Ільдефонсо передала Франції Луїзіану.Наполеон же з свого боку зобов'язувався створити в Італії для зятя іспанського королякоролівство Ерурію.
План створення французькоїколоніальної імперії в Луїзіані був тісно пов'язаний з володінням Сан-Домінго. Тимчасом мулати і негри на цьому острові зробили „чудову буржуазно-демократичнуреволюцію“ яка, за оцінкою У.З. Фостера, склала „один з найбільш важливихепізодів визвольної боротьби нового часу“.
До осінь 1802 р.50 тисячфранцузьких солдатів і офіцерів з числа посланих на утихомирення повсталих, на чоліз генералом Леклерком загинули в боях і від тропічних хвороб. Проте вождь повсталихТуссен Лувертюр, якого іноді називали „чорним Бонапартом“, був заманенийобманом нібито для переговорів в розташування французьких колоніальних військ, зрадницькийзахоплений і відвезений до Франції, де загинув у фортеці.
Відомо, що восени і взимку1802/03 р. Наполеон зібрав флот в Голландії, щоб доставити війська до Луїзіани іпідкріпити французькі сили на Сан-Домінго. Історики говорять, ніби експедиція невідбулася через те, що рання і сувора зима скула льодом голландські гавані. ПротеНаполеон мав достатню можливість зібрати флот у іншому місці і здійснити свій план- не лід, очевидно, скув ініціативу французької буржуазної республіки, а інші обставини:перш за все крах французького владицтва на Сан-Домінго і відновлення в 1803 р. війниз Англією.
Вміст таємного договорув Сан-Ільдефонсо, підписаного 1 жовтня 1800 р., перший час залишалося невідомимв США. Тільки в березні 1801 р. посол США в Лондоні Руфус Кінг дізнався про договірі інформував про нього свій уряд. Одержавши цю інформацію, президент Томас Джефферсон18 квітня 1802 р. написав лист послу США в Парижі Роберту Лівінгстону. Цей листє одним з найважливіших документів американської дипломатії, оскільки воно свідчитьпро те, що США від порівняно пасивної політики першого десятиліття свого існуванняпочали перехід до активної експансіоністської політики.
У цьому листі Джефферсонзаявив, що звістка про перехід Луїзіани, а може бути і Флорид, до Франції відкриваєнову епоху в політичному курсі країни. „На землі є одне місце, володар якогоє нашим природним і звичним ворогом. Це — Новий Орлеан. З цієї миті ми повинні з'єднатисяз британським флотом і державою“. Джефферсон вважав потрібним підсилити флотСША і в союзі з Англією узяти під контроль Центральну і Південну Америку, не допускаючив цій сфері впливу інших держав.
Таким чином, Джефферсон,що завжди був франкофілом, висловлювався за війну разом з Англією проти Франції.Напруженість положення була посилена тим, що 18 жовтня 1802 р. іспанські власті,що фактично продовжували розпоряджатися у всій Луїзіані, заборонили перевантаженняі зберігання американських товарів в Новому Орлеані.
Джефферсон став наполягати,щоб Іспанія відновила право американців перенавантажувати товари в Новому Орлеані(це право було відновлено 19 квітня 1803 р.), і послав Джемса Монро до Парижа, удопомогу послу Лівінгстону, для переговорів про покупку Сполученими Штатами у Франціїтериторії Нового Орлеана. Монро умисне зволікав свій від'їзд до Європи, сподіваючись,що відновлення війни між Францією і Англією полегшить виконання даного йому дорученнясхилити Францію до продажу Сполученим Штатам Нового Орлеана і обох Флорид за 50мільйонів ліврів.
8 березня 1803 р. Монровідбув із США, а 11 квітня, під час переговорів з Талейраном, Лівінгстон одержавпропозицію, якій не відразу міг повірити. Талейран запропонував продати США не тількиНовий Орлеан, але і всю величезну територію Луїзіани.30 квітня 1803 р. Лівінгстоні Монро на свою відповідальність придбали у Франції всю Луїзіану за 60 мільйонівліврів і, крім того, із сплатою Сполученими Штатами 20 мільйонів ліврів у виглядівідшкодування громадянам США за їх претензії до Франції.
Франція продала область,яка фактично ще не була навіть зайнята. Була виконана така процедура. На 20 днівФранція приєднала до себе Луїзіану, шляхом офіційної процедури, заснованої на договорі1800 р., а потім французькі власті передали її властям США (хоча в 1802 р. перший.консул Бонапарт урочисто заявив, що ніякій третій державі Луїзіана не буде віддана).
Поза сумнівом, що намірСША вступити у війну проти Франції на стороні Англії стало відомо французькому уряду,і цей момент зіграв свою чималу роль в „добуванні“ Луїзіани СполученимиШтатами. Значення „добування“ Луїзіани в американській історії С.Ф. Бемісоцінив так:». Луізіана стала передднем американської експансії до Флориди,Техасу, Нової Мексики, Каліфорнії, Орегона, Аляски" 1. Цікавийтакий факт: всього через декілька років після приєднання Луїзіани, в 1805-1806рр., колишній віце-президент США Аарон Берр і генерал Уїлкинсон готували на територіїЛуїзіани вторгнення г, Мексику. «Добування» Луїзіани, поза сумнівом, з'явилосяпереломною віхою в історії американської зовнішньої політики і дипломатії, відкрилоновий період зовнішньополітичної історії США.
У 1805-1815 рр. США велипершу війну в Африці — на її середземноморському побережжі. До цього часу купціАмериканської республіки розвинули значну торгівлю з Туреччиною. Вони купували тамопіум за ціною 3 долари за фунт і продавали його в Китаї (у Кантоні) по 7 — 10 доларів.Багато опіуму збувалося американцями також в Індонезії і Індії. На рубежі XVIII-XIXвв. США добилися торгових пільг від імперії, Османа, а це полегшило їм узяття підсвій контроль опіумних ринків Льованта.
В результаті двадцятирічноївійни Англії проти Франції, що почалася в 1793 р., контроль над прибутковою середземноморськоюторгівлею, зокрема над торгівлею опіумом з країнами Сходу, перейшов в руки правителівМарокко, Алжіру і Тунісу. США, не бажаючи позбавлятися вигідної торгівлі і не маючидо кінця 90-х років XVIII в. військово-морського флоту, в період з 1787 по 1797р. уклали з правителями Марокко, Алжиру, Тріполі і Тунісу договори, по яких зобов'язалисящорічно сплачувати цим арабським державам певні суми за право безперешкодної торгівліамериканських купців в Середземномор'ї. Проте у міру того, як росла американськаторгівля, збільшувалися апетити і претензії північно-африканських доївши. Договориінший раз порушувалися, американські судна піддавалися захопленню і грабежу, заполонених вимагали викуп. З 1805 р. США почали війну в основному за безперешкоднунечувано прибуткову торгівлю наркотиками з країнами Сходу. Як підготовка до цієївійни американські представники в Тунісі і Алжирі зайнялися організацією внутрішньогоперевороту в сусідній Тріполітанії з метою зробити там правителем ставленика США.Першому міністру Тунісу було обіцяно 10 тисяч доларів за сприяння цьому перевороту.Лише укладення мирного договору США з Тріполі зупинило вже початий американцямипереворот, на чолі військових сил якого стояв дипломат Ітон.
В результаті ряду воєндо 1815 р. США нав'язали кабальні договори північно-африканським державам і забезпечиливеличезні бариші американським купцям — Ширару, який став багатющою людиною в Америці,Астору і іншим.
Пізніше, в 30-х рокахXIX в., США намагалися добитися від Королівства Обох Сіцілії (Неаполітанського королівства)передачі їм у власність як опорна база Сиракуз. Проте ці домагання не увінчалисяуспіхом. 3. Характерні риси американської дипломатіїперших десятиліть XIX ст.
Характеризуючи дипломатіюамериканської демократії капіталістів і рабовласників в першій половині XIX в.,необхідно мати на увазі експансіоністський, загарбницький характер зовнішньої політикиСША в цей період, а також демократичні прикриття цієї політики, на зразок«доктрини Монро», і парламентську форму рішення найважливіших питань зовнішньоїполітики США, втім, що часто порушувалася на догоду правлячим класам — крупної буржуазіїі рабовласникам.
Як вже мовилося вище,і рабовласники Півдні і буржуазія Півночі жадібно прагнули до територіальних захопленьі взаємно підтримували в цьому один одного. І ті та інші нелюдяно поводилися з корінним- індіанським — населенням Америки. У 1786 р. Томас Джефферсон заявив, що жоднап'ядь землі не повинна бути коли-небудь відняла у індійців без їх згоди. Проте папротязі всього XIX в. продовжувалися нещадні, криваві захоплення американцями індіанськихземель. Видний представник американської демократії сенатор Бентон, що належав добуржуазно-рабовласницької партії вигів, вважав, що захоплення землі у індійців знаходитьсяв повній відповідності з намірами «творця», оскільки індійці — це«нижча раса».
Розширення державної територіїСША відбувалося за рахунок володінь в Америці європейських держав, причому, як загальнеправило, не шляхом покупок або «добувань», як у випадку з придбанням ВеликоїЛуїзіани у Франції в 1803 р., а безпосередньо шляхом захоплень. Як правило,«покупки» нових земель Сполученими Штатами, що затверджувалися конгресом,здійснювалися після того, як ці землі були вже анексовані насильницьким шляхом.Необхідно рішуче заперечити проти деяких тверджень, які часто висловлюються американськимидержавними діячами, ніби то Сполучені Штати не вели загарбницьких воєн.
Н.С. Хрущев вельми переконливеспростовує спроби американських імперіалістів перекрутити історію, спотворити сутьзовнішньої політики і воєн Сполучених Штатів. «Пригадаємо хоч би брудну війнуСША проти Мексики. Хіба Мексика напала тоді на Сполучені Штати? Ні, то була найодвертішаагресія США проти свого слабкішого сусіда». Далі Н.С. Хрущев привів і іншіприклади агресії США. Можна відзначити ще немало фактів, що характеризують загарбницьку,насильницьку зовнішню політику США в XIX в. і грабіжницькі війни, які Американськареспубліка почала вести ще в період домонополістичного капіталізму.
Специфічним для деякихметодів американської дипломатії з'явилося те, що рабовласники США, захопивши іспанськеволодіння — Західну Флориду в 1810-1813 рр., коли в іспанських колоніях в Америціпочинався широкий національно-визвольний рух, зображали це грубе захоплення як нібитонародний рух за звільнення від іспанського колоніального гніту. Насправді підготовкудо захоплення Західної Флориди США почали ще з 1806 р., коли там була створена широкорозгалужена агентура. У 1810 р. американські рабовласники, що переселилися до іспанськоїЗахідної Флориди, організували переворот в області між річками Міссісіпі і Перловоїі захопили область навколо Батон Руж. На території, що відклалася від Іспанії, булоінсценоване народне волевиявлення — проте не на користь самостійного існування цієїтериторії або приєднання її до якої-небудь з тих, що відокремилися від Іспанії їїколишніх колоній, що перетворилися тепер на самостійні держави, а на користь приєднаннядо рабовласницької держави, до Сполучених Штатів Америки. При цьому Західна Флоридабула приєднана до тієї частини Сполучених Штатів, де повністю панувало рабство,плантації, де шляхом жорстокого терору здійснювалася диктатура рабовласників. Проголосившичастину Західної Флориди незалежної від Іспанії, американські поселенці негайнож після цього звернулися до уряду Сполучених Штатів з проханням про допущення нової«незалежної» області в Союз. По розпорядженню президента Медісона військаСША зайняли цю область, і вона в 1812 р. була приєднана до штату Луїзіана. Одночаснозначна територія на схід від річки
Перлової аж до округуМобіл була приєднана до території Міссісіпі. У 1813 р. і округ Мобіл був зайнятийамериканськими військами. При цьому дипломатією США була пущена версія про те, щоЗахідна Флорида нібито складає частину Великої Луїзіани і на цій підставі захоплюєтьсяСША. Наскільки необґрунтованим було це дипломатичне прикриття захоплення ЗахідноїФлориди, виявляється з того, що раніше сам уряд США не стояв на цій точці зору.Так, наприклад, в 1803 р. Т. Джефферсон, посилаючи Монро до Парижа і пропонуючифранцузам продати США область Нового Орлеана і обидві Флориди, зовсім не розглядавЗахідну і Східну Флориди як частина Луїзіани. 4. Війна США проти Англії в 1812-1814рр.
Незабаром правлячі кругиСША зробили спробу захопити Канаду. У 1812 р., не оголошуючи війни, озброєні силиСША вторглися до Канади з метою її захоплення. Війна США з Англією в 1812-1814 рр.була викликана агресивними діями обох сторін. Англія захоплювала американські судна(причому англійці затримали до 6 тисяч американських моряків і примусили їх служитина англійських суднах), а буржуазія США прагнула скористатися скрутним положеннямАнглії у зв'язку з успіхами французьких військ в Європі для анексії Канади.«Я горю нетерпінням не тільки приєднати Флориду на Південь, але і Канади наПівніч нашої держави», — заявив Фелікс Гранді, один з членів палати представників.Член палати представників Гарпер напередодні англо-американської війни 1812-1814рр. заявив: «Творець миру визначив нашою межею на півдні — Мексиканська затока,а на півночі — область вічного холоду».
Обґрунтування для захопленьвисувалися різні, такі, що іноді взаємно виключають. Якщо одним американським експансіоністамбуло «абсолютно необхідно» приєднати землі сусідніх держав нібито длярозповсюдження на них дії «американської свободи», то інші (рабовласники)головним завданням вважали введення на нових територіях рабства.
Проте деякі видні американськідіячі розкривали справжні, загарбницькі цілі зовнішньої політики США.
Голова палати представниківСША Генрі Клей відзивався про прагнення до захоплення Канади таким чином:
«Ми замишляємо вторгненняпа іноземну територію, на яку, ні на чию думку, не маємо ніякого права, крім того,яке належить придбати завоюванням. Це повинна бути війна на суші, зроблена одержативідшкодування за збитки, понесені на морі. Ми воюємо з Канадою, тому що вона вважаєтьсябеззахисною, принаймні настільки, що її легко завоювати». Яка мета війни?- ставив питання Клей. «Так, завоювання Канади, — а іноді, хоч і рідше, здалекаі скоса поглядають і на Нову Шотландію». Канадців представляють «готовимидо повстання, що мріють звільнитися від тиранічного уряду і прагнучими насолодитисяблагами свободи під дбайливою рукою Сполучених Штатів». Нітрохи не бувало!Канадцям живеться не гірше, а то і краще, ніж жителям США, і вони зовсім не зацікавленів приєднанні до ним. Завоювати Канаду нелегко, затверджував Каей. «Почекаємоповернення миру до Європи, і тоді, якщо нам знадобиться Канада, її можна буде, несумніваюся, купити менш ніж за чверть тієї суми, якої тепер коштуватиме її завоювання»,- говорив Клей.
До часу початку війниміж США і Англією міжнародний стан складався сприятливо для Англії. Наполеон в 1812р. зазнав поразки в Росії; могутність французької буржуазної імперії було зломлено,і Англія змогла тепер направити до Північної Америки значні сили.
Військові дії американцівпроти англійців в 1812 — 1814 рр. були украй неуспішними. Американські війська терпілиодне за іншим поразки. У 1814 р. трьохтисячний англійський загін висадився на побережжіСША і після невеликої сутички узяв Вашингтон. На морі війна теж була вельми невдалоюдля США. Американцям вдалося отримати тільки одну велику перемогу над англійцями- під Новим Орлеаном, де генерал Джексон зібрав сильну міліцію, за підтримкою якої8 січня 1815 р. регулярні американські війська розбили англійців; ця єдина великаперемога дісталася американцям вже після підписання миру, звістка про яке ще недійшла до Джексона.
Незабаром після початкувійни Росія, що займала дружню відносно США позицію, запропонувала воюючим сторонамсвоє посередництво. Медісон, президент США, погодився його прийняти, але Англіявідхилила російську пропозицію. Влітку 1813 р. Кестлрі, англійський міністр закордоннихсправ, запропонував почати безпосередні переговори представників воюючих сторін.Переговори відбулися в Ренті, де 24 грудня 1814 р. і був підписаний мирний договір.
Англія не дала формальногозобов'язання припинити захоплення американських моряків і судів. Проте на ділі вонавідмовилася від застосування насильницьких заходів для придушення американськоїторгівлі. Сполучені Штати не одержали жодного метра нової території, але незалежністьїх була підтверджена.
Воюючи проти Англії, американськірабовласники і буржуазія в той же час будували плани захоплень в Латинській Америці.Так, в 1812 р., коли почалася війна між США і Англією і коли представник мексиканськихреволюціонерів Гутьеррес де Лара звернувся до державного секретаря Джеймса Монроз проханням про допомогу проти Іспанії, той відповів згодою, але за умови, що Мексика,відокремившись від своєї старої метрополії, увійде до складу Сполучених Штатів.
/>5. ПолітикаСША відносно сусідніх держав. Захоплення Східної Флориди
У 1818 р. між Англієюі США була досягнута домовленість з основних спірних питань. З боку Канади США невиявляли ніяких агресивних намірів, і після війни 1812 — 1814 рр. американо-канадськамежа була демілітаризована, а на Великих озерах в прикордонній зоні були лише митнісудна водотоннажністю не понад 100 тонн, озброєння яких обмежувалося одним малокалібернимзнаряддям. Що стосується південного сусіда Сполучених Штатів — Мексики (що остаточноутворилася як самостійна держава до 1821 р.) — і Техасу (що відокремилося від Мексикив 1836 р.), то ніякої небезпеки від них Сполученим Штатам не загрожувало і загрожуватине могло.
Відносно відсталої Іспанії,яка мала суміжні із Сполученими Штатами володіння на півдні і втрачала їх в результатінаціонально-визвольних рухів, що ослабіла, США вели відкрито агресивну політику.«Негайно після війни, — пише американський буржуазний історик Баснел Харт,-. Сполучені Штати почали у всю свою силу натиск на південний захід і на ДальнійЗахід».
У 1817-1819 рр. США велипереговори з Іспанією про покупку Східної Флориди. Але ще до закінчення цих переговорів,не одержавши згоди Іспанії, США в 1818 р. ввели туди свої війська. Приводом длявторгнення американських військ до Східної Флориди з'явилося переслідування індіанськогоплемені семінолів. «Провина» семінолів полягала в тому, що вони давалипритулок рабам, що бігли з плантацій. Дійсною ж причиною вторгнення було прагненняплантаторів США захопити родючу Східну Флориду. Ярий експансіоніст плантатор-рабовласникгенерал Ендру Джексон 6 січня 1818 р. в листі до президента Монро запропонував проектзахоплення Флориди, обіцяючи здійснити його протягом 60 днів. Проект був прийнятий,і захоплення — саме захоплення, а не покупка Флориди — був доручений Джексону.
Справжні цілі вторгненняДжексона до Флориди розкривають дебати в палаті представників, які відбувалися 19січня 1819 р. При обговоренні доповіді представника військової комісії Джонсоназ Кентуккі виступив конгресмен, по прізвищу теж Джонсон, з Віргінії, який без працідовів, оперуючи листами Джексона у військове міністерство, що, займаючи Пенсаколуі Баранкас в Західній Флориді, американський генерал прагнув до територіальних захоплень.Голова палати Клей прямо заявив в дебатах, що у виникненні війни винні не індійці,а американці, і звинуватив Джексона у вбивстві захоплених обманом індіанських вождів,вказавши, що він страчував з відплати полонених індійців. Війну у Флориді Клей назвав«безславною».
За словами Толлмеджа(Нью-Йорк), обидва страчених Джексоном індіанських вождя були обманом заманені наамериканську канонерку, яка вивісила англійський прапор, щоб таким чином ввестиіндійців в оману.
Конгресмен Сторз висміюваввихваляння Джексона за окупацію їм Східної Флориди. Сторз не вважав подвигом розгромсемінолів. «Герою! Якщо заграва поселень, що горять, винищування їх нещаснихмешканців, смерть полонених і знищення роду людського можуть дарувати славу і прославитинашу природу, то ці подвиги справді славні і благородні!.. Ми вважаємо себе єдиноювільною державою на землі, — продовжував Сторз. — Перш за все, ми вважаємо себехристиянами. Пройдіть же Флориди слідами цієї християнської армії. Сліди ці знайтилегко. Кожен цей слід в крові. Шлях усіяний неблідими кістками і багровими трупамимешканців Флориди. Подивіться на це жахливе марнування людського життя, на страшнібіди; принесені людському роду, до якого ми належимо, і скажіть, чи не будуть нашінащадки червоніти за своїх предків».
25 січня 1819 р. конгресменМерсер (Віргінія) вніс в палату представників резолюцію: зажадати у секретаря військовогоі морського департаментів документи про руйнування Negro Fort (на річці Аппалачикола)в Східній Флориді, оплоту тих, що бігли із США до іспанської Флориди негрів — -
рабів, що об'єдналисяз індійцями семінолими і криками. Мерсер — доводив, що у війні з семінолими агресоромбули США. Цей акт захоплення негритянської фортеці з'явився, на думку Мерсера, початкомвійни з семінолими. Індійці семіноли і крики, що бігли до Флориди після того, якамериканці відняли у них землю, піддалися в 1816 р. нападу американськихвійськ, що зруйнували їх єдину фортецю, причому було убито 270 «нешкідливихнегрів і індійців». Вступ США до війни з семінолими, затверджував Мерсер, беззгоди конгресу є порушенням конституції «Хіба не очевидно, — заявив конгресменаФуллер, — що в цій війні ми — агресори, в дуже великому ступені агресори? Що індійціпіддалися нападу і що, навіть піддавшись нападу, вони не порівнялися з своїми загарбникамив актах дикої жорстокості?» Нарешті, член палати представників Хопкинсон (Пенсільванія)констатував:". виникнення нинішньої війни таке ж, як походження всіх нашихіндіанських воєн. Викоренити його неможливо, воно закладене в тому величезному злі,яке ми обрушили на нещасні народи цих країв. Я не можу відмовити їм в серцевомуспівчутті. Подумайте, чим вони були; і подивитеся, які вони зараз".
Проте, не дивлячись нарізко критичні, викривальні виступи багатьох своїх депутатів, палата відкинула всірезолюції, запропоновані в засудження генерала Джексона.
Індійці семіноли протягомряду десятиліть, сховавшись у флоридских болотах, мужньо чинили опір американськимвійськам'. Частина семінолів була насильницький переселена на захід, на так звануІндіанську територію, причому під час цього переселення багато хто загинув. Що залишилисяу Флориді семіноли тільки в 1926 р. визнали Сполучені Штати (відмітимо, що не СполученіШтати визнали семінолів, а це індіанське плем'я визнало Американську республіку).Але до 1944 р. мужнє плем'я флоридських семінолів налічувало всього лише 586 чоловік.
Захоплення Флориди післятривалих переговорів з Іспанією було «узаконене» виплатою СполученимиШтатами Іспанії нікчемної компенсації, яка, до того ж, пішла не іспанському уряду,а американським громадянам, що жили в Східній Флориді, в погашення їх претензійдо колишніх іспанських властей. Таким чином, відпадає версія навіть про фіктивнупокупку Флориди.
Хоча в 1819 р. іспанськийуряд дав згоду на поступку США Флориди, але тільки в 1821 р. кортеси ратифікувалиїї відторгнення від Іспанії. У ці роки відбувалося загальне повстання іспанськихколоній в Америці. Не маючи можливості подавити повстання в своїх колоніях, Іспаніятим більше не могла почати війну проти Сполучених Штатів із-за Флориди.
Уклавши в 1819 р. договірз Іспанією про перехід Східної Флориди до Сполучених Штатів, США добилися одночасновідмови Іспанії від всяких територіальних претензій на території, розташовані 42-йпаралелі.
Реакційні історики використовуютьверсію про «покупку» Флориди для антинаукових конструкцій. Американськібуржуазні історики доводять, що на відміну від країн Європи, де держави захоплювалитериторії, США тільки "набували", «купували» їх.Тим часом Західна і Східна Флорида, Техас, величезні території Нової Мексики і Каліфорніїі інші землі були не куплені, а захоплені США, причому ці захоплення заднім числомприкривалися актами «покупки» за вельми схожою ціною. Та ж практика застосовуваласяі пізніше, при «покупці» Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і іншихострівних володінь. Від неправильного освітлення історії окремих захоплень деякіамериканські історики йдуть до помилкової загальної концепції зовнішньої політикиСША, зображаючи її як мирну, незагарбницьку.
Представляючи всі захопленняСША як «покупки», ці історики прагнуть вселити читачу, що в ПівнічнійАмериці капіталізм нібито на відміну від відсталої Європи не знав і не знає непримиренних,антагоністичних суперечностей і що США не проводили захоплень, уникали зіткненьз іншими державами, не здійснювали агресій.
Ослаблення Іспанії і проголошення«доктрини Монро» дали новий поштовх до посилення експансіонізму в США.У серпні 1823 р. англійський міністр закордонних справ Каннінг запросив посланникаСполучених Штатів Раша, якому заявив про важливості-однодумності і сумісних дійСполучених Штатів і Англії в питанні про незалежність колишніх іспанських колонійв Америці. 6. Позиція Сполучених Штатів в південноамериканськомупитанні і «доктрина Монро»
У неофіційному листі допосла Рашу Каннінг виклав позицію англійського уряду з цього питання. Міністр закордоннихсправ констатував, що американські колонії загублені Іспанією безповоротно і щоСполученим Штатам і Англії слід визнати їх незалежність. При цьому він завірив Раша,що Англія сама не має територіальних домагань на ці колонії, але і але допустить,щоб яка-небудь їх частина була захоплена іншою державою. У листі мовилося:«Якщо Сполучені Штати приймуть цю точку зору, то найбільш дійсним і найменшеобразливим (для інших) способом дій був би виступ обох країн з несхваленням проектівпротилежної властивості».
Суть пропозицій Каннінгаполягала в тому. що Англія, яка так довго була ворогом Сполучених Штатів, пропонувалаїм тепер сумісні дії.
Одержавши депешу Рашапро пропозицію сумісного виступу з Англією, президент Сполучених Штатів Монро зважаючина важливість питання, перш ніж поставити його на засіданні уряду, послав копіюцієї депеші Джефферсону і Медісону — двом своїм попередникам, що займали ранішепост президента Сполучених Штатів, — з проханням повідомити їх думку з даного питання.Відповідає Джефферсона мовилося:
«Наше перше і основнезавдання — ніколи не втручатися в європейські сварки. Друга — не допускати ніякоговтручання Європи в заатлантичні справи. Америка, Північна і Південна, має своє особливеколо інтересів, відмінне від європейських». Маючи Великобританію на своїй стороні,писав Джефферсон, ми можемо нікого не боятися у всьому світі. Джефферсон висловлювавсятому за найтіснішу дружбу з Англією і навіть готовий був воювати спільно з нею.При цьому він вважав, що якщо Англія співробітничатиме з державами двох американськихконтинентів, то навіть вся Європа не зважиться почати війну проти них, бо перевагана морі буде на стороні Англії і Америки. Джефферсон запропонував — також заявитипротест проти дій «беззаконного» союзу, який себе іменує «Священним».
Інший радник президента,Медісон, теж вітав союз з Англією і пропонував заявити протест проти інтервенціїСвященного союзу в Іспанії. Крім того, він вважав потрібним протестувати проти спробиєвропейських держав перешкодити боротьбі грецького народу за незалежність.
З висновком Джефферсонаі Медісона не погодився керівник зовнішньої політики США, державний секретар ДжонКуїнси Адамі (син Джона Адамса), підтриманий деякими іншими членами уряду. Адамізрозумів, що запропонований Каннінгом союз дав би Англії можливість втручатися вамериканські справи. Не бажаючи надавати Англії таку можливість, державний секретарСША вважав потрібним відхилити пропозицію Каннінга про сумісний виступ.
Джон Куїнси Адамі вважав,що власні інтереси Англії примушують її зайняти по відношенню до Сполучених Штатівдружню позицію. Беручи до уваги, що Англія буде вимушена проводити дружню політикувідносно Сполучених Штатів, Джон Куїнси Адамі запропонував, щоб Сполучені Штативиступили з питання про південноамериканські держави відповідно до побажань Англії,але тільки не разом з нею, а самостійно.
2 грудня 1823 р. Монрозвернувся до конгресу з посланням. Основні ідеї послання президента були сформульованіДжоном Куїнси Адамсом, який і є насправді автором доктрини, «доктриною Монро,що звичайно називається». Послання починалося із заяви про те, що політичнісистеми Європи і Америки не тільки різні, але і протилежні один одному. СполученіШтати заявляють, продовжуючи Монро, що вони не претендують на втручання у внутрішнісправи європейських держав, але категорично заперечують проти розповсюдження політичноїсистеми цих держав, тобто монархічної системи, на яку-небудь частину американськихконтинентів. Монро заявляв далі, що США не допустять подальшого розширення колоніальнихволодінь європейських держав в Америці. «Американські континенти, — мовилосяв посланні, — користуючись всіма умовами свободи і незалежності, якими вони володіютьі які вони підтримують, надалі не можуть розглядатися як об'єкти для майбутньоїколонізації якої-небудь європейської держави».
Монро мав на увазі Англію,Францію, а також і Росію, у зв'язку з тим що у вересні 1821 р. Олександр I видавуказ, яким забороняв іноземним кораблям підходити ближче ніж на 100 миль до Тихоокеанського побережжя Америки на північ від 51° північної широти. Проте Олександр I незабаромвідмінив свій указ і, таким чином, цей момент не грав істотної ролі. Розмови проінтервенцію Англії і Франції в Америці також, як показав хід подій, не мали реальногозначення, що повністю встановлено новітніми дослідженнями.
Монро обіцяв не робитизамах на вже існуючі володіння європейських держав в Америці: «Ми не втручаємосяі ніколи не втручатимемося в справи існуючих колоній», — свідчило посланняМонро.
У подальшій частині свогопослання Монро привласнював Сполученим Штатам «право» на втручання в справивсіх інших американських держав, причому ці домагання США в посланні Монро майстерномаскувалися боротьбою проти можливого втручання в справи Америки з боку європейськихдержав: «У разі якого-небудь втручання будь-якої європейської держави в справитих урядів (американських держав), які проголосили свою незалежність, США, — заявлявМонро, — розглядатимуть це не інакше, як недружній акт» по відношенню до нимсамим. Легко бачити, що під виглядом захисту держав Америки від європейського втручанняСША привласнювали собі свого роду контроль над взаємостосунками всіх інших американськихдержав з державами Європи. При цьому послання Монро не містило яких-небудь заявпро відмову самих США від загарбницької політики в Америці.
«Доктрина Монро»не тільки відкидала англійські домагання на вплив в Південній Америці, але і заявлялапро експансіоністські устремління самих США у відношенні шпалерах американськихконтинентів. Таким чином, в «доктрині Монро» було закладено і експансіоністський,агресивний початок. Ця доктрина легко могла привести США до зіткнення з Англієюв боротьбі за Центральну і Південну Америку.
У «доктрині Монро»було закладено два початки: наступальне і оборонне. Основний її зміст — наступальне:Сполучені Штати не відмовилися, як цього вимагав Каннінг в своєму листі до Рангу,від домагань на території і від особливих прав в Латинській Америці. Сполучені Штати,надягаючи на себе личину захисника інших американських держав, претендували на пануваннянад обома континентами, за винятком лише тих частин, які вже були колоніями іншихдержав. І це експансіоністське почало було домінуючим, хоча в тексті послання Монрона перший план висувалася ідея про протидію новим спробам європейських держав колонізуватияку-небудь частину Америки. На ділі існувала разюча суперечність між нібито оборонними,демократичними формулюваннями послання від 2 грудня 1823 р. (боротьба проти колоніалізмуі монархічної системи) і об'єктивно загарбницьким, колоніалістським, в корені антидемократичнимреальним змістом доктрини Монро.
Якщо в посланні Монропроголошувалося поняття про дві політичні системи: однієї — монархічної в Європі,інший — республіканської в Америці, то не це основне і не головне в його доктрині.У Америці була розташована частина Британської імперії — Канада, була Бразильськаімперія (з 1822 р.), виникли вельми далекі від буржуазної демократії військові диктатурив Мексиці і інших країнах. Та і «демократичні» порядки США на Півдні,де свистів бич рабовласника, були жорстокішими, ніж навіть ті, які панували в країнахнайтяжчого кріпацтва в Європі.
Кажучи про суть«доктрини Монро», треба мати на увазі не тільки формулювання її положень,але і застосування цієї доктрини на практиці. «Доктрина Монро», хоч ів найзагальнішій формі, мала на увазі схвалення республіканського ладу і засудженняколонізації. Проте її демократична фразеологія залежно від обстановки могла бутивикористана не тільки правлячими класами США для маскування політики захоплень,але і прогресивними кругами в цілях боротьби проти експансії. У 1861^65 рр., колиІспанія, Франція і Англія почали інтервенцію в Мексиці, коли Іспанія вторглася вДомініканську республіку і захопила її, і коли виникла — угроза англо-французькоїінтервенції для допомоги рабовласницької конфедерації, «доктрина Монро»використовувалася для боротьби проти вже початої або загрожуючої інтервенції європейськихдержав. Але такі випадки використання «доктрини Монро» опинилися в їїісторії виключенням. Надалі основним змістом зовнішньої політики США стали захопленнячужих територій.
Вельми цікаві визнанняпро перспективу застосування доктрини зробив сам Джон Куїнси Адамі, фактичний авторїї. Він безумовно заявляв, що континент Північної Америки повинен бути володіннямСША. З того часу, як ми зробилися незалежним народом, говорив Адамі, стало прямимзаконом природи, що континент Північної Америки повинен стати нашим надбанням, подібнотому як Міссісіпі повинна текти до морю.
Захопивши Флориди, американськірабовласники і буржуазія спрямували свої жадання на Кубу.
Маючи на увазі перш завсе Кубу, Адамі в 1823 р. в листі американському послу в Іспанія писав про вест-індськихострови: «Ці острови по своєму місцеположенню є природним придатком до північноамериканськогоконтиненту».
У тому ж 1823 р. Адамівимовив відомі слова про те, що «яблуко, відірване бурею від рідного дерева,не має вибору, воно може впасти тільки на землю», і що якщо Куба перестанебути іспанською, то «вона може тяжіти тільки до материнського лона, до Північноамериканськогосоюзу».
Своєю заявою Адамі хотівсказати, що він не допускає і думки про незалежне існування Куби. Якщо Куба перестанебути іспанською, її захоплять і перетворять на свою колонію США. Американські плантаториі буржуазія заявляли, таким чином, що Куба може належати Іспанії, поки опа не захопленаСША, але вона ніколи не повинна належати самим кубинцям. Саме в такому розумінніслова Адамса — раннього ідеолога американського експансіонізму — стали керівнимпочатком американської політики по відношенню до Куби.
Джон Куїнси Адамі порівнювавКубу з яблуком, а державний секретар Медісон в 1805 р. сказав, що Канада — це груша,яка впаде в лоно США, коли вона дозріє. Лідер республіканців Сюард в 1869 р. сказав,що Антильські острови — слива, яка готова впасти в руки США, — і т, д.
Не дивлячись на свою демократичнуфразеологію, «доктрина Монро» використовувалася надалі в цілях агресивної,загарбницької політики США, вона з'явилася прапором і в той же час прикриттям агресіїамериканського капіталізму. «Доктрина Монро» з'явилася на світ в результатіпорушення тодішньої системи держав і виниклого внаслідок цього нового співвідношеннясил. Американська революція XVIII в. — вона ж в зовнішньому аспекті війна за незалежність- і, як її результат, появу на карті світу нової республіки спричинили за собоюперший Етан порушення міжнародної системи, що раніше склалася, що виходило із західноїпівкулі.
Розгром Іспанії військамибуржуазної Франції прискорив початок серії революцій в Латинській Америці, де виниклидва десятки нових держав. Ці молоді держави зробилися об'єктом загарбницьких жаданьбуржуазії і плантаторів США, а рівно і правлячих кругів Англії і Франції.
Після перетворення Центральноїі Південної Америки в сукупність незалежних держав співвідношення сил в світовійсистемі держав знов змінилося. Ці зміни, пов'язані з процесом капіталістичного розвиткуАмерики, і були основною причиною появи «доктрини Монро».
Указ Олександра I у вересні1821 р. про режим мореплавання в Берінговому морі або позбавлені якого-небудь реальногозмісту розмови про втручання держав Священного союзу в революції в іспанських колоніяхв Америці з'явилися для уряду США лише безпосередніми приводами або, швидше, приводамидля формулювання «доктрини Монро», але самі по собі не пояснюють її виникнення.«Америка для американців» — так стисло передають зміст «доктриниМонро». Це гасло фактично означало претензію США на верховенство в системітих, що капіталістично розвивалися двох з гаком десятків американських держав.
Проголошенням «доктриниМонро» Сполучені Штати заявили претензію на розпорядження долями народів обохамериканських континентів йод приводом «захисту» їх від перетворення вколонії європейських держав.
У 1825 р., коли Адамівступив на посаду президента, виникла ідея скликання конгресу всіх американськихсамостійних держав. У зв'язку з цим англійський уряд вустами Каннінга заявив, щоспроба утворення ліги держав Центральної і Південної Америки сама по собі не зустрінезаперечень з боку Англії.
Проте Каннінг відзначивв той же час, що якщо США захочуть встати во главі такої ліги, то це буде несхвальнозустрінуто британським урядом. Каннінг безумовно розраховував, що з часом іспанськаАмерика може стати сферою панування Англії; тому він негативно віднісся до домаганьСполучених Штатів на панамериканський месіанізм.
/>7. Подальшаекспансія США
Найближчим часом післяпублікації «доктрини Монро» Англія, користуючись своєю промисловою перевагоюнад США, зав'язала з колишніми іспанськими колоніями обширніші торгові зв'язки іуклала торгові угоди з великою кількістю держав Латинської Америки, чим США. Такимчином, у США виникло нове загострення відносин з Англією, так пізно і з такою працеюналагоджених.
У перші десятиліття XIXв. експансія США прямувала інтересами плантаторів-рабовласників, що стояли у владиі підтримуваних впливовими кругами буржуазії. Ця експансія зверталася в ту порупо перевазі на південну частину північноамериканського континенту (захоплення уІспанії Західної Флориди в 1810-1813 рр. і Східної в 1818 р.) і на о. Куба. Протеу зв'язку з протидією Англії захоплення Куби припало на довгий термін зняти з порядкуденного.
В той же час збільшенаторгівля США з країнами Сходу супроводжувалася активністю американського військово-морськогофлоту далеко за межами їх територіальних вод. І в 1799 р., під час війни проти Франції,і в 1816 р. — через рік після закінчення невдалої війни проти Англії — конгрес СШАасигнував засоби на споруду бойових кораблів. Після війни 1812 р. були сформованіпостійні закордонні ескадри (наприклад, в 1815 р. — середземноморська). У 1822 р.військовий корабель США висадив десант на Кубі, і тоді ж була установлена постійнавест-індська ескадра як поліцейська сила в Карибському морі і Мексиканській затоці.У 1824 р. військові сили США напали на іспанську колонію Пуерто-Ріко. На початку30-х років озброєні сили США захопили було Фолклендські острови, що були володіннямАргентини, і вторглися в Перу. У 1817 р. був посланий стаціонар США в Тихий океан,в 1822 р. — сформована тихоокеанська ескадра, первинним призначенням якої було«опікати» все західне побережжя обох американських континентів.
Поступово США вже починалипідготовку і до захоплень на Далекому Сході.