Світлана Куріленко,
аспірант кафедри всесвітньої історії
Донецького національного університету
Формування зовнішньоїполітики Об'єднаної Німеччини у період із 1989 р. по 1999 р.
У статті розглядається зовнішня політикаНімеччини з 1989 р. по 1999 р. Досліджуються основні пріоритети і напрямкизовнішньої політики співробітництва Німеччини з передовими країнами Європи.Також здійснена спроба визначити розвиток сучасної Німеччини, що свою міжнароднуполітику проводить у радикально змінених міжнародних умовах.
У 90-і роки ХХ століття Об'єднана Німеччина проводила своюзовнішню політику в радикально змінених міжнародних умовах. Вони обумовленіоб'єднанням і значним посиленням німецької держави, порушенням колишньоїрівноваги в Європейському співтоваристві, дезінтеґрацією СРСР, утвореннямполітичного вакууму в Центральній і Східній Європі. На думку багатьохполітологів-фахівців з питань зовнішньої політики, Німеччина успішноскористалася цими сприятливими для себе умовами для переходу до новоїзовнішньої політики, що адекватно відповідає її економічній потужності ізростаючому міжнародному політичному впливу [1, 2].
Останнє може істотно змінити не тільки долю європейськогоспівтовариства, але й формування політичної карти світу в цілому. Це зазначаютьтакі російські дослідники як О.О. Ахтамзян [3], Б.О. Шмельов [2], а такожфахівець німецької сторони — М. Фішер [6]. Разом із тим певний науковий інтересможе становити і думка дослідників, які не належать до жодної із зацікавленихсторін. Це сприятиме більш об'єктивному аналізу зовнішньополітичних процесівОб'єднаної Німеччини. Саме таку думку ми й маємо на меті викласти в данійпублікації.
Нова зовнішня політика Німеччини починає свій відлік усистемі координат і цінностей колишньої ФРН — європейської інтеґрації,атлантизму, забезпечення європейської безпеки. Окрім того, Німеччина заявляєпро збереження вірності союзам, організаціям, цінностям і зовнішньополітичнійпрактиці, що визначала її поведінку в період до об'єднання. У той же часпрослідковуються претензії Німеччини на лідерство у міжнародному співтовариствіта системі західних союзів і міжнародних організацій. Раніше членство в цихорганізаціях було для неї інструментом забезпечення рівноправності та малоформальний характер через обмеження, що накладалися суверенітетом [1]. ТеперОб'єднана Німеччина пов'язує з ними злам колишньої ієрархії відносин і своєвладно-політичне посилення на міжнародній арені.
На початку 90-х років ХХ століття ФРН збільшуєзовнішньополітичну активність у процесі відстоювання свого права на національну«нормальність» і міжнародну відповідальність. Це означає підведенняриски під нацистським минулим, відмову від колишніх самообмежень і забезпеченняоперативного простору для нової зовнішньої політики. У партнерів і союзниківНімеччини ці процеси викликають суперечливі почуття. З одного боку, вонипідтримують відмову Німеччини від продовження "їзди на підніжці",вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу загальним цілям. Зіншого боку, партнери і союзники побоюються, що узяття на себе Німеччиноювеликих зобов'язань і відповідальності зміцнить її позиції європейськоголідера, але зашкодить їх власним інтересам [2]. Такі підозри посилюють недовірудо Німеччини і спонукують її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію іВеликобританію) проводити модернізовану політику рівноваги.
При проведенні нової зовнішньої політики Німеччина ефективновикористовує свою економічну міць, значні фінансові ресурси, зростаючий вплив уміжнародних організаціях, свої можливості найбільшого кредитора держав, щореформуються, охоче узяту на себе роль «адвоката» країн Центральноїта Східної Європи, СНД, Росії. У той же час, щоб не виявитися в ізоляції івикористовувати західні структури як опору й інструмент легітимації своїхзовнішньополітичних дій, Німеччина змушена була враховувати наявність значногопотенціалу недовіри до себе в зовнішньому світі [1-3].
Актуальність і новизна статті обумовлюється роллю і значеннямоб'єднаної Німеччини як важливої дієвої особи мінливого світу. Німеччина єсвітовою торговою державою, членом «сімки» високорозвиненихіндустріальних держав, провідною силою у новоствореному європейськомуфінансово-економічному і політичному союзі, впливовим членом європейських і трансатлантичнихорганізацій, найважливішим партнером США по НАТО. Спираючись на цей потенціал ісвою роль, що підсилилася на світовій арені, сучасна Німеччина з 1990 р.починає формувати нову зовнішню політику. Ця політика впливає наміжнародно-політичні та світогосподарські процеси.
Метою даної роботи є вивченняоснови зовнішньої політики Німеччини в проблемно-хронологічних рамках, а такождослідження становлення, проблем і перспектив нової зовнішньої політикиоб'єднаної Німеччини і виявлення стійких тенденцій, що розвиваються в ній.
Хронологічні рамки нашого дослідження визначають напрямоканалізу явищ і тенденцій зовнішньої політики Німеччини. У той же час основнаувага приділяється періоду з 1989р. по1999 р., який характеризуєтьсязакінченням «холодної війни», об'єднанням Німеччини, переходом допостбіполярного світу.
Порушена нами проблема попередньо розглядалася в роботахтаких дослідників, як А.А. Ахтамзян, І. Айгендорф, А. Барінг, І. Братчикова, Ч.Джеффері, А. Загорський, І. Кузьміна, Х. Кюнг, Д. Марш, Ю. Павлов, С.Погорєльська, П. Рудольф, А. Урбан, М. Фішер, Б. Шмельов та ін.
Нова зовнішня політика Німеччини 90-х років ХХ століттяхарактеризується такими ознаками:
1. За своїм змістом нова зовнішня політика Німеччини маєбезумовно владно-політичний характер. Вона спрямована на посилення роліНімеччини в системі західних союзів і міжнародних організацій і перетворення їхна інструмент свого зростаючого впливу на світову політику. Зовнішньополітичніпрагнення і домагання Німеччини у випадку їхньої реалізації об'єктивнопризведуть до становлення багатополярного світу при одночасному домінуваннінімецького фактору в Європі [2].
2. Проблема нової зовнішньої політики Німеччини полягає влегітимації німецьких інтересів, що поки не акцентуються в умовах стійкоїнедовіри до Німеччини в зовнішньому світі, а також конкуренції, що супроводжуєформування міжнародних відносин.
3. Щоб не залишитися в ізоляції, Німеччина вдається довитонченої тактики реалізації своїх інтересів і цілей. Її суть полягає впоступовості змін, маскуванні змісту нової зовнішньої політики шляхомпідкреслення форм і принципів зовнішньополітичної діяльності, що склалися всистемі політичних координат колишньої ФРН [2-3].
4. Оскільки успадковані від колишньої ФРН формизовнішньополітичної діяльності несуть у собі певне обмежуюче начало, то новазовнішня політика Німеччини починає розвиватися в умовах наростання протирічміж формами. Це веде до спроб німецької сторони змінити систему міжнароднихвідносин з метою реалізації владного-політичного змісту її зовнішньої політики.Такі прагнення прослідковуються, наприклад, у позиції Німеччини в галузіреформування міжнародних об'єднань і організацій, зокрема, ЄС, НАТО, ООН, ОБСЄ.
Основними напрямками зовнішньої політики Німеччини з 1991рокує: 1) європейська інтеґрація, що розвивається на основі франко-германськогосоюзу; 2) трансатлантичне партнерство, що припускає тісні союзницькі відносинизі США в рамках НАТО; 3) забезпечення європейської безпеки, що вимагає широкогоспівробітництва з Росією. Після об'єднання Німеччини, яке було основною метоюнімців, ситуація докорінно змінилася. Поділ країни і народу, обмеженнясуверенітету, що сприймалися німцями як плата за злочини націонал-соціалізму,були зняті.
Аналіз основних напрямків зовнішньої політики Німеччини з1989 р. по 1999 р., надає можливість зробити наступні висновки:
1) європейська політика була і залишається вищим пріоритетомзовнішньополітичної діяльності Німеччини, питанням її долі. Розуміючи, що безпідтримки Франції прогрес у європейському будівництві неможливий, німецькіканцлери усвідомлено і цілеспрямовано закладали основи примирення німців іфранцузів. Германо-французькі відносини стали головним напрямком європейськоїполітики ФРН. Більшість честолюбних проектів у ЄС було здійснено завдякигермано-французькому співробітництву [3,6].
З об'єднанням Німеччини європейська перспектива не втратиладля німців своєї привабливості. Навпаки, європейський вимір став невід'ємноюскладовою німецьких інтересів.
Для того, щоб забезпечити перехід ЄС до валютно-економічного,а в перспективі і до політичного союзу, Німеччина пожертвувала твердоюнімецькою маркою на користь єдиної європейської валюти євро. Однак вона зробилаце не для того, щоб програти. У цих умовах відбувся перехід Німеччини до новоїполітики в європейському напрямку. Її ціль на даному етапі полягає в тому, щобпривести у відповідність роль Німеччини в керуванні інтеґраційним процесом ізнімецьким внеском у цей процес і пов'язаним з ним ризиком.
У цих умовах європейський інтеґраційний процес став полемборотьби за владу й ідеї поміж Німеччиною, що усвідомила свою силу, і Францією,що не відмовилася від стримування німецького домінування. У ході цієї боротьбиФранції довелося усвідомити обмеженість своїх можливостей із погляду збереженняколишньої переваги.
Таким чином, Німеччині вдалося перенести на Європейськийекономічний і валютний союз організаційну модель, за допомогою якої вонадомоглася успіху на національному рівні. Це стало важливим фактором політичногопосилення Німеччини і дозволяє їй впливати на характер валютного союзу у своїхінтересах.
Більш того, Німеччина успішно подолала опір Франціїрозширенню ЄС на Схід і домоглася тим самим перенесення власних інтересів назагальноєвропейський рівень [3,7]. В умовах зростаючої присутності Німеччини вЦентральній та Східній Європі тепер уже Франція прагне послідовно реалізовуватироль рівноправного партнера, що доповнюється роллю конкурента.
Взаємодія й обопільна зацікавленість Франції і Німеччини вуспіху європроекту та пов'язаність однією долею потребує від них компромісів,зближення позицій у галузі європейського будівництва і нового визначенняфранко-германських відносин в змінених умовах.
У 90-і рр. ХХ ст. накопичився значний негативний потенціал унімецько-французьких відносинах. В основі взаємного охолодження сторін — неоднакове ставлення до різких змін співвідношення сил усередині ЄС. У той жечас і Німеччина, і Франція мають потребу одне в одному. Співпраця з Парижемлегітимізує дії Берліна в очах інших країн, що уважно спостерігають за тим, уякому напрямку рухається об'єднана Німеччина. У свою чергу Франція, спираючисьна співробітництво з Німеччиною, може компенсувати зменшення своєї економічноїваги та її домагання на збереження за собою ролі великої держави станутьреалістичними. Разом із тим, як би не складалися німецько-французькі взаємини,малоймовірно, що Німеччина відмовиться від домагань на провідну роль вінтеґраційному процесі та пов'язані з цим переваги [2].
Але, усе-таки хоча німецько-французькі відносини розвиваютьсяна суперечливій основі, сполучаючи співробітництво і протиборство, довіру іпідозрілість сторін обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіхуевропроекту, незважаючи на різні мотиви їхньої участі в європейськійінтеґрації, є важливим чинником функціонування осі Берлін-Париж, а, отже, ізабезпеченні стійкості фундаменту споруджуваної Європи.
2) У німецько-американських відносинах у 90-х роках ХХстоліття прослідковується складний і суперечливий процес відходу Німеччини відролі молодшого партнера у взаєминах із США. Рольова функція ФРН у рамкахнімецько-американських відносин довгий час зводилася до поведінки в режиміоб'єкта американської зовнішньої політики. В умовах «холодної війни»під впливом цієї політики ФРН із «улюбленої американської колонії» перетвориласяна надійного союзника США, що володіє стійкими демократичними і політичнимиструктурами, сильного в економічному і військовому відношенні [4, 2].
З 1990 року нова зовнішня політика Німеччини в американськомунапрямку відзначена тенденцією самоствердження. Її поступове розгортанняпов'язано із сильними позиціями ЄС як торгово-економічного блоку, із уведеннямєвро, що має скласти конкуренцію американському долару, стати причиноютрансформації ЄС у політичний союз, і, нарешті, із створенням спільної оборонияк європейського полюсу в межах НАТО.
Спираючись на потенціал ЄС, німці й інші європейці непогоджуються з роллю США як єдиної наддержави і прагнуть рівноправності [4].При цьому неприйняття домінування США сполучається із замилуванням господарськимиі технологічними досягненнями американців, усвідомленням взаємозалежності тапереплетеності європейської й американської економіки, а також із визнаннямважливості присутності США в Європі. У цих умовах німці «по краплівидавлюють із себе» менталітет «улюбленої американської колонії»і молодшого партнера США, звільняючись від крайнощів проамериканізму йантиамериканізму. Якісні зрушення у взаєминах Німеччини й США вони вбачають узосередженні зусиль усіх європейців і забезпеченні успіху европроекту навалютно-економічному, політичному й оборонному напрямках.
У той же час сприйняття західнонімецьким суспільством СШАбуло неоднозначним. Діалектика притягання і відштовхування визначала відносинисторін усі періоди їхнього розвитку: починаючи з окупаційного періоду і дообговорюваного періоду. Це положення підтверджується на основі аналізу факторівпроамериканізму й антиамериканізму [4].
Спочатку в основі виникнення проамериканізму лежали факторипсихоемоційного характеру. Важливу роль відігравало і німецьке почуття подякиСША за допомогу Західній Німеччині у відбудовний період, під час блокадиЗахідного Берліна і взагалі в період «холодної війни». Опора на США,з погляду проамериканістів, забезпечила ФРН безпеку й умови для досягненняодного з найвищих рівнів життя у світі.
Проамериканізм підкріплюється високими оцінками американськоїдемократії, визнанням провідної ролі США в економіці, науці, бізнесі. Німці, щозаймають проамериканську позицію, бувають схильні до ідеалістичного завищенняобразу США [4]. У цілому німецький антиамериканізм має світоглядний характер імирно співіснує з офіційною лояльністю до США. У той же час він можепідсилюватися разом із наростанням об'єктивних протиріч між ФРН і США.
Оскільки єдина Німеччина міцно пов'язала свою долю з європейськимпроектом, то німецько-американські протиріччя виявилися вбудованими узагальноєвропейський контекст.
У формуванні рівноправних трансатлантичних відносин іпоступовому звільненні Європи з-під американської опіки вирішального значеннянабувають три основних фактори: 1) створення валютного союзу, що неодміннопереросте в політичний; 2) формування європейської оборони як самостійногополюса в НАТО; 3) прихід до урядів європейських країн нової генераціїполітиків, що відкинули властивий колишнім поколінням менталітет протекторатуСША і не хочуть бути «фігурами на шахівниці американців». У той жечас аналіз сьогоднішніх взаємин США, ФРН і Європи в політичній, оборонній іторгово-економічній сфері показав, що німці й інші європейці ще не ведутькритичний діалог із американцями на рівних. У зв'язку з цим самоствердженняЄвропи в даний час виявляє тенденцію, до поступового збільшення. Її суть:зберігати зв'язок із США, не роблячи себе, однак, залежними від американців[4,7].
США і ФРН чітко позначили своє місце у світі, яке відповідаєстатусу єдиної в світі наддержави. З 90-х років ХХ століття домінування СШАконфронтує з багатополярним світом, що формується, і міжнародними відносинами врамках існуючих організацій. У цьому контексті факт перебування США в ролієдиної наддержави часом сприймається німцями й іншими європейцями як виклик, щопов'язується з наслідками непередбаченої поведінки наддержави в умовахвідсутності на світовій арені системи стримувань і противаг.
3) Ставлення Німеччини до Росії обумовлюється основнимицілями її нової зовнішньої політики. Німеччина нарощує свою зовнішньополітичнуактивність у виключно сприятливих міжнародних умовах, що стали результатомперемоги Заходу в «холодній війні», і виключає повернення доколишнього світоустрою, коли усі відповідальні рішення знаходилися вкомпетенції двох ядерних наддержав. Ця позиція впливає на сприйняття НімеччиноюРосії як правонаступника СРСР. Відповідно до нього Росія, незважаючи на своюслабкість, може швидко відновити сили, як це вона продемонструвала після першоїі другий світових воєн, і спробувати змінити сприятливий для Німеччинистатус-кво. Ці побоювання фіксують німецькі засоби масової інформації, щодорікають Росії в небажанні змиритися із втратою імперії, у домаганнях нагегемонію на пострадянському просторі, на особливу роль у вирішенні міжнароднихпроблем тощо. Така перспектива реанімує більш ніж столітній традиціоналістськийпідхід Німеччини до Росії, у основі якого — неприйняття геополітичного гігантана Сході і плани його розчленовування і розтрощення [5, 7].
Фактично з 1991 року Німеччина проводить політику закріпленняза собою переваг, що виникли в умовах слабкості Росії. Це виявляється впідтримці німецькою стороною розширення НАТО на Схід, у політиці Німеччини наБалканах та країнах Центральної та Східної Європи, у її протидії інтеґраційнимпроцесам на пострадянському просторі та підтримці сепаратизму на території РФпід виглядом відстоювання прав людини в Чечні. Використовуючи економічніважелі, Німеччина намагається нейтралізувати зусилля Росії з відстоювання своєїпозиції на міжнародній арені і нав'язати їй стереотип поведінки, що влаштовуєЗахід [5].
У рамках цієї політики прослідковується тенденціяконтролювати відновлення стабільності Росії, щоб утримувати його в прийнятнихмежах. Про це свідчить роль Німеччини в борговому поневолюванні та«реформуванні» Росії, ставленні до Російської Федерації як допериферії Заходу в міжнародній системі поділу праці, відсутність серйознихнімецьких інвестицій у російську економіку.
Раніше, щоб забезпечити об'єднання країни і швидкий вивідросійських військ із території колишньої НДР, ФРН не скупилася на щедрі талегкі кредити, що поневолювали Росію. Тепер, після об'єднання, Німеччинавиступає на користь маловитратного варіанту відносин із Москвою. Це вимагає відРосії більшої самостійності, відповідальності та прагнення до самодопомоги [6].
У цій ситуації від російської сторони очікується проведеннягнучкої та зваженої політики, щоб, уникаючи політичної конфронтації зНімеччиною, максимально використовувати її об'єктивну незацікавленість уконсервації економічної та політичної нестабільності в Росії з метою створенняумов для виправлення ситуації з урахуванням російських національно-державнихінтересів.
Таким чином, німецько-російські протиріччя обумовлюютьсярозбіжністю інтересів Німеччини і Росії в Центральній та Східній Європі, наБалканах, у нових незалежних державах на пострадянському просторі, відмінністюпозицій у питанні про розширення НАТО на Сході.
Висновки
Нова зовнішня політика Німеччини у 90-х роках ХХ століттяоб'єктивно сприяє встановленню багатополярного світу й у цьому сенсі вонавідповідає інтересам Росії. Разом із тим претензії Німеччини на провідну роль уЄвросоюзі та її спроби перевести свої інтереси до рангу загальноєвропейських,створюють ситуацію у якій Німеччина може скористатися потенціалом ЄС дляпроведення політики, що зашкодить інтересам Росії. Ця лінія вжепрослідковується в Калінінградській області, у країнах ЦВЕ, Балтії, наБалканах, на пострадянському просторі, де Німеччина використовує базу ЄС дляпросування своїх інтересів. Щоб не допустити такого розвитку подій чи хоча бобмежити його, видається доцільним продумати комплекс заходів стосовноможливостей використання в зовнішній політиці Росії елементів політикирівноваги. Одним з таких заходів може стати акцент на двосторонні відносини зпровідними європейськими партнерами Німеччини, у першу чергу Англією іФранцією, що вдаються до політики рівноваги для того, щоб контролювати впливНімеччини на Євросоюз.
Оскільки частина політичної еліти США, як і раніше, розглядаєРосію як фактор консолідації сил Заходу і зміцнення атлантизму на шкодуєвропеїзму, то російська сторона може скористатися протиріччями між США іпрагнучої до самоствердження Європою для проведення політики рівноваги утрикутнику Європа-США-Росія. Простір для маневру буде збільшуватися в мірузміцнення Росією свого економічного, оборонного потенціалу.
Впливовими факторами, що обмежують реалізацію нової німецькоїзовнішньої політики на російському напрямку, можуть бути, наприклад,глобалізація економічного життя, що обумовлює взаємозалежність економік різнихкраїн; певна автономність інтересів національного капіталу стосовно зовнішньоїполітики своєї країни; зовнішні зв'язки транснаціональних корпорацій, щонабувають самостійного характеру; американо-європейські й американо-німецькіпротиріччя, що спонукують протилежні сторони використовувати у своїх інтересахфактор Росії; відродження елементів політики рівноваги в рамках ЄС.
Партнери і союзники Німеччини виявляють суперечливі почуття,спостерігаючи за виходом німецької зовнішньої політики на оперативний простір.З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від колишніх самообмежень,вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу західному співтовариству.З іншого боку — побоюються зміцнення позицій Німеччини як європейського лідерана шкоду своїм власним інтересам. Такі підозри підсилюють недовіру до Німеччиниі спонукають її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію і Великобританію)проводити модернізовану політику рівноваги і залишати питання про національну«нормальність» відкритим.