Утворення і розвиток Київської Русі

Утворення і розвиток КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.1 Теоріїпоходження Київської Русі
Це одне ізнайзаплутаніших питаннь у вітчизняній історіографії, що зумовлено відсутністюдостатньої джерельної бази, суперечливістю та неоднозначністю відомогоісторичного матеріалу.
Вперше до питанняРусі звернувся літописець Нестор у своїй “Повісті минулих літ” де привівбездоказову легенду про запрошення варягів на Русь. Середньовічні хроністифундаторами Київської Русі вважали скифів, сарматів, аланів та інших відомих їмнародів східної Європи. В сучасній історичній науці існує декілька теорійпоходження Київської Русі, серед них найпоширенішою є норманьська іантинорманьська.
Норманськатеорія. У середині XVIII ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер розробилитак звану норманьську теорію. Посилаючись на “Повість минулих літ”, вонистверджували, що державність на землі Київської Русі принесли вихідці ізСкандінавії – нормани, які вели активну військову, торгову й політичну діяльність.Нині норманістська теорія втрачає своє наукове значення.
Антинорманськатеорія. Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Антинорманістистверджують, що:
– східні слов'янибули в змозі самостійно утворити свою державу;
– що державність– це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурногорозвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;
– державотворчіпроцеси у східних слов’ян розпочалися ще до появи варягів;
– з'явившись насхіднослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси:захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п.
Антинорманськутеорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров, В.Антонович,М.Грушевський, Д.Багалій та ін.
Компромісна (природно-історична)теорія. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, щонормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навітьочолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, апредставники слов'янських племен ререків з Південної Прибалтики). Однак це невони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами,готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхніпослуги. Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго доIX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідаціїсхідного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознакивиявляються ще в Антському об'єднанні (II – поч.VII ст.)
Хозарська теорія.Її автор професор Гарвардського університету О.Пріцак, який виводить корінняКиївської держави з Хозарського каганату. На його думку, поляни були неслов'янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємницею роду Кия,який заснував Київ у VIII ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки.Археологічні пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури в Києвізустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальноїкількості знахідок.
Походженнятерміна “Русь” Походження цього терміна на сьогодні ще остаточно не з'ясовано.Прихильники норманської теорії вважали, що Русь отримала назву від “ Руотси” –це фінська назва шведів у середині XI ст. Антинорманісти стверджували, що назва“Русь” слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось,Руса, Роставиця у Центральній Україні. На думку істориків Б.Д.Лановика,М.В.Лазаровича, з VII ст. цим терміном називали групу східнослов'янських племенСереднього Подніпров'я (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Першими середсхіднослов'янського населення стали називати себе русама поляни. Деякі науковцівважають, що поляни перебрали на себе ім'я одного із племен, що проживалоуздовж річки Рось. З розширенням Київської Русі, цей етнонім, що став їхсамоназвою і поширився на всю територію розселення східнослов'янських племен.
Пізніше,занепадом державності на українських землях скористалисяволодимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які претендували накультурну спадшину всієї старої Русі, її історію, традициї. Після входженняУкраїни до скаду Московської держави (к. XVIII ст.) її в офіціальномуділоводстві стали називати Малоросією. Впродовж XVIII ст., у добу піднесенняРосійської імперії, вона остаточно привласнила політичну і культурну спадщинуКиївської Русі.
Отже, історичносклалося, що назва нашої Батьківщини протягом тривалого часу мала дві назви –Русь і Україна.Перша з них тепер уже стала історичною, а друга – остаточноутвердилася як національне найменування.
Вперше назваУкраїна (Оукраина) зустрічається у 1187 р. у Київському літописі в значенні“край”, “земля” і стосувалася середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописахтермін “Україна” персоніфікується і вживається як власна назва всієї території,де проживав український етнос.
Етапи розвиткуКиївської Русі. В українській історіографії історія Київської Русі поділяєтьсяна три періоди.
Перший – з 882 р.коли на престол сів Олег – до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду(майже 100 років) відбувається значне розширення території Київської Русі,об'єднуються землі і племена Подніпров'я: поляни, древляни, сіверяни. За часівправління Олега, Ігоря і Святослава були приєднані до Русі землі уличів,тиверців, вятичів, Білу Вежу, Тмутаракань.
Другий період –розквіт Київської Русі. Це роки коли при владі знаходилися князі Володимир(980-1015 рр.) і Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Це період найбільшоїмогутності Київської Русі. Розширювалися кордони держави: приєднані земліволинян, білих хорватів, окремі землі Балтії. Проводяться суттєві внутрішніреформи з метою укріплення і централізації влади. У 988 р. Володимир приймаєхристиянство. Поступово родовий принцип управління змінюється державним.Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження.Стабілізується державна територія і кордони, удосконалюється державний апарат.Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у зводізаконів “Руська правда” (1015 р.)
Третій період –феодальна роздробленість Київської Русі (друга половина XI – перша третина XII ст.)– час правління Ярославовичів та їхніх нащадків. У політичному житті цей періодхарактеризується центробіжними тенденціями. У господарській сфері – пануваннямфеодальної власності на землю, формуванням великого вотчинного землеволодіння,зростанням продуктивних сил у сільскому господарстві і ремеслі. В XIII ст.влада великого київського князя стала номінальною. З'являється більше півторадесятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України– Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.
1.2 Утворення держави Київська Русь
Протягом VII-VIIIст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення– племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення КиївськоїРусі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.
Археологічнізнахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян,свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян,волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдинаархеологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризуваласяодинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань,подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Такаподібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янськоїдержави із центром у південно-західному регіоні.
Початок створеннюу південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним ізнайдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів булоЗимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст.авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолилиполяни.
Велике значеннядля процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києванаприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснуванняКиєва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князьполянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городокКиєвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'яде заклав Київ.
У “Повістіминулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державнихоб'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменськіплемена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територіяпівнічно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формуваннядержавності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром уНовгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землівідіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород)чи південь (Київ).
Політикаоб'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представникамимісцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд іДір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплатиданини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда,який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русінайвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. Врезультаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київськадержава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часуйменувалося Руським морем.
Після походу 860р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийнялипредставники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також частівоєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобтосклалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якогобула скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династіїРюриковичів – Олег.
На півночі уСлавії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя)Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічнихінтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігорязайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.
У 882 р. Олегздійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї подіївказує на завершення утворення держави на значній частині території розселеннясхідних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке небажало приєднуватися до Києва. Об’єднання північної і південної Русі сталоосновою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.
1.3 Розвиток Київської Русі за часівкнязювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)
Подальшеформування держави у східних слов'ян тривало у роки князювання Олега, Ігоря,Ольги, Святослава.
Князювання Олега(882 -912 рр.).
Основнівнутрішньополітичні заходи Олега :
– створив опорніпункти центральної влади в племінних князівствах;
– установивпорядок стягнення данини з підвладних Києву земель;
– залучив військапідкорених племен до спільних походів;
– вів обороннебудівництво залог на кордонах;
– відновив культязичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.
Зовнішньополітичнізаходи:
– підпорядкувавКиєву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців,кривичів;
– підкоривпівнічні неслов'янські племена – чудь і мерю;
– здійснив вдалийпохід на уличів (885 р.);
– узяв в облогуКонстантинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.),за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополяпротягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб,що задовольнило їхні торгові інтереси;
– організував іздійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійськогоморя;
– домовився зварягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічноданини в розмірі 300 гривень.
Загинув Олег у912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжяКаспійського моря.
РозвитокКиївської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.). Після смерті Олега начолі Давньоруської держави став син Рюрика – Ігор.
Основнівнутрішньополітичні заходи:
– прагнувпосилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинноюверхівкою;
– організуваввійськовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва післясмерті Олега;
– намагавсязбільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р.деревлянами на чолі з князем Малом).
Зовнішньополітичнізаходи :
– протягом трьохроків боровся з уличами, зруйнував їхню столицю – Пересічень, але остаточно їхпідкорити не зміг;
– поширив владуКиєва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;
– здійснив двавійськових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945р. – укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з якимдержави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати накримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);
– заволодівмістами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.);
– воював протикочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушилиїї).
Широкомасштабнівоєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійногонапруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з такихповторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під часякого було вбито Ігоря.
Князювання Ольги(945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружинаОльга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушилаповстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.
Внутрішняполітика :
– запровадилафіксовані норми податків з феодальнозалежного населення ( при отриманні данини,яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації,вони керувалися певними уставами);
– розділилатериторію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли вукріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя донової системи державних податків;
– заснувала новіміста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;
– сприялапоширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційноюрелігією;
– позитивним зачасів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної ісудової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, булозапочатковано формування чіткої системи управління державою і створеннядержавного апарату.
Важливу роль узміцненні Київської Русі відіграла зовнішньо-політична діяльність Ольги.
Основнізовнішньополітичні заходи :
– намагаласязабезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 рокахвона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладеносоюзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга булаохрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);
– активізувалавідносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводитибагатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вонаактивізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросиласвященників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962рр., завершилася невдачею – під загрозою фізичної розправи з боку язичниківвони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйознонашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.
КнязюванняСвятослава (964-972 рр.). Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницькаопозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентствукнягині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.
Середвнутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованоївлади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськиминамісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїмисинами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді – Володимир, удеревлянській землі – Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тількипоклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створеннямогутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденціямала бути перенесена в Переяславці на Дунаї («….бо то є середина землі моєї» –говорив він боярам).
Святославдотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.
Узовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосередженау воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 – 966 рр. він досягає значнихуспіхів:
– підкорює Києвув’ятичів, які сплачували данину хозарам;
– перемагаєхозарських союзників – волзьких булгар та буртасів (мордву);
– завдає поразки Хозарськомукаганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;
– примушуєпідкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.
Ослаблення тазанепад Хозарського каганату мали неоднозначні наслідки: з одного боку –сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Київської Русі; зіншого – падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, передусімпеченігам.
У 968 р.Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією іБолгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого булаотримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленнямКиївської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послабленняпідбурила печенігів до військових дій проти Святослава.
Звістка прооблогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити надопомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані зПодніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.
У 969 р.Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернувсобі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Протевізантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав підДоростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов’язання не воювати зВізантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.
Навесні 972 р.,повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав узасідку печенігів і трагічно загинув.
1.4 Піднесення Київської Русі (кінецьX – середина XI ст.)
Після смертіСвятослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобнаборотьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладнимверховним князем старшого – Ярополка. До того ж за походженням Володимир бувпозашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші).
Вирішившипримусити братів визнати свою зверхність, Ярополк у 977 р. вирушив із військомна Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, а сам він загинув.Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь.Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, а потім із військом пішов наКиїв. Ярополк з Києва втік, а пізніше був убитий варягами, що служилиВолодимиру, і Володимир зосереджує у своїх руках неподільну владу.
КнязюванняВолодимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історіїКиївської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можнавизначити кілька важливих напрямків.
По-перше,ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує своїзусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, віностаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янськихплемен – хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, якав основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході КиївськаРусь сягала межиріччя Волги й Оки; на Заході: Дністра, Карпат, Західної Двіни;на півночі: Чудського, Ладозького, Онезького озер; на півдні: Дону, Росі,Південного Бугу. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, середяких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.
По-друге, ставшиправителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу назахисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтськимплеменам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.).Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, якікочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південнихрубежах Київської Русі наприкінці X – у першій половині XI ст. була створенасистема земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.
По-третє, порядіз зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посиленнявеликокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою вінздійснює ряд реформ:
– адміністративнареформа (близько 988 р.). Влада племінних князів у своїх землях залишалася щедуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, саміздійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимирліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), якіу свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільшихміст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб– посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільнінамісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю.Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши їївиключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, воб'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцемтериторіальному;
– військовареформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і узміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію«племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони.Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіннянадавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно,було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.
– релігійнареформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русіпотребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Релігійна реформа почаласяспробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницькихголовних богів, так зване – шестибожжя, на чолі з Перуном. У Києві буливстановлені ідоли язичницьких богів Перуна, як головного бога, а такожДаждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави підкняжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог (Перун)не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більш шанував Перуна,коваль – Сварога, Купець – Велеса. Язичництво зжило себе і не відповідало рівнюрозвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшістьяких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, щозахищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.
Як розповідає„Повість минулих літ”, у 986 р. в Києві з'явилися представники трьох релігій: ісламу,іудаїзму та християнства, і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру.Володимир і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняттяхристиянства з Візантії, православного обряду, яке вже мало в державі певнітрадиції.
На Русі булозапроваджено християнство візантійського зразка. Цей вибір був не випадковим.По-перше, ще за часів існування античних міст-держав жителі Подніпров'япідтримували досить тісні зв'язки з ними, орієнтація на Візантію значнопосилилася з появою торгового шляху „з варяг у греки”. По-друге, серед елітиКиївської Русі візантійська модель християнства вже набула поширення,християнами були Аскольд, Ольга, багато християн було серед княжої дружини.По-третє, візантійська модель християнства підтримувала світську владу, щовлаштовувала великого князя. По-четверте, православ'я знайомила Русь зхристиянським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало процес поширеннята утвердждення нової релігії.
Окрещення Русібуло пов'язане з рядом обставин. Візантійський імператор Василь ІІ у 986 р.попросив князя Володимира придушити заколот земельних магнатів, які виступилипроти імператора. Володимир погодився, але висунув вимогу – одруження ізсестрою імператора Анною. Хоча це порушувало візантійські традиції (виходити заміжза рівних собі), імператор погодився, але вимагав від Володимира охреститися ізапровадити християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди,Володимир охрестився, за останніми дослідженнями, у проміжку між січнем іберезнем 988 р. у Києві. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператоруВізантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівноюАнною. Тоді Володимир іде походом на Крим і захоплює головну житницюВізантійської імперії – Херсонес (Корсунь), що змусило імператора виконатиумови угоди: видати заміж за нього Анну, вінчання з якою відбулося у Корсуні ухрамі Святих апостолів. А влітку 989 р. він здійснив за допомогою грецькогодуховенства охрещення киян у водах Дніпра. Як підкреслює О.Д.Бойко, події,пов'язані із запровадженням християнства у 988-990 роках, літописцем спресованів один – 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.
Прийняттяхристиянства мало значний вплив на подальший розвиток Київської Русі. На думкуО.Бойко, це виявилося у тому, що:
1. Християнствосприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню новихфеодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, як релігія класовогосуспільства, освячувала владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальнусистему. Водночас воно стверджувало рівність усіх перед Богом.
2. Православ'ястало надійною основою створення могутньої, централізованої самодержавноїкраїни. До кінця 80-х років Х ст. Русь була слабкоконсолідованою,поліцентричною державою, що зберігала єдність завдяки військовій силівеликокнязівської дружини. Православ'я сприяло централізації держави,утвердженню єдиновладдя київського князя.
3. Прийняттяхристиянства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русівідкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Воносприяло налагодженню і розширенню зв'язків з багатьма європейськими державами,про що свідчать тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Щвецією, Римом та іншимидержавами Західної Європи. Деякі вчені, зокрема О.Д.Бойко, підкреслюють, щоРусь була тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчатьчисленні шлюбні угоди Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХІІІ ст. вони уклали 83шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійськихдинастій – 12.
4. Під впливомхристиянства поступово відбулася докорінна зміна світобачення тасвітосприйняття населенням Київської Русі. Як відомо, особливістю язичницькогосвітогляду було обожнення природи, воно виховувало страх перед природнимисилами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом,докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступововідбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішньогона внутрішній світ людини. Людина отримує свободу вибору поведінки, справедливарозплата чекає у потойбічному світі.
5. Християнствозаклало якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяло розвитку писемності,літератури, архітектури та мистецтва: поширилася писемність, книжкова справа,освіта, створення шкіл для навчання грамоти боярських дітей тощо.
6. Християнськамораль вплинува на формування руського права, що проявилася в пом'якшенні кариза злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.
ХрещенняВолодимиром Русі не було єдино миттєвим актом. Християнство входило усвідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницьківірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старіязичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницькихкультів слов'ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності вкультурі східнослов'янських народів, сприяло формуванню оригінальної святковоїобрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.
Смерть Володимира(1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Йогонайстарший (прийомний) син Святополк, князь турівський (літописець прозвав йогоза жорстокість «Окаянним»), бажаючи одноосібно панувати у 1015 р. захопив владуу Києві, убивши своїх зведених братів: Бориса – князя ростовського, Гліба –князя муромського, Святослава – князя древлянського (деякі історики заперечуютьпричетність Святополка до цих подій).
Проти Святополкавиступив старший син Володимира Ярослав – князь Новгородський. Розгромивши йогоу битві під Любечем, Ярослав утвердився на київському престолі (Святополк утікдо Польщі). У 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом Хоробрим(тесть Святополка) зайняли Київ (Ярослав утік до Новгорода). Однак, Святополк,позбавлений допомоги поляків, навесні 1019 р. на річці Альті під Переяславомзазнав поразки від свого брата Ярослава, який повернувся до влади в Києві(Святополк утік за кордон і там, перебуваючи то з чехами, то з поляками,незабаром загинув)
Ярослав Мудрий.Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного,політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характернимирисами його політики були :
1. Ярослав своїзусилля, як і його батько, спрямував на посилення єдності і централізаціїдержави, він значно розширив кордони своїх і без того величезних володінь.Протягом 1030-1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі(Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племеначуді, оволодів містом Юр’їв над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав остаточнорозгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі,Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степомвеличезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».
2. У зовнішнійполітиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язківіз різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Ярослава називали«тестем Європи». Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою,його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора Костянтина, Ізяслав – зсестрою польського князя Казимира, Святослав – з онукою німецького короляГенріха II, три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна – зафранцузького Генріха I, Анастасія – за угорського Андрія, а Єлизавета – занорвезького Гаральда.
3. У рокиправління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:
– з його іменемпов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руськаправда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Вона булаправовим кодексом держави, що вперше визначив права людини. Ця збірка законіввідтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом.Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивствоогнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а завбивство простого селянина смерда – 5 гривень;
– Ярославпродовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі.Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час у Києві було більш як400 церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважаєтьсяСофіївський собор (1037 р.).
Свідченням княжоїтурботи про церкву стало й те, що у 1051 р. Ярослав уперше призначив київськиммитрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха,щоб мати свою незалежну руську церкву в могутній державі, вивести вітчизнянуцерковну ієрархію з-під контролю Візантії. Іларіон – відомий церковний іполітичний діяч, він автор першого давньоруського філософського твору „Словопро Закон і Благодать”. Багато істориків вважають, що він був автором такзваного Печерського літопису (1073 р.).
– дипломатичні йторговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високоїосвіти русичів з обов'язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метоюу 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в нійдіти вищої знаті: майбутній митрополіт Іларіон, діти самого Ярослава, а такожзнатних іноземців – претендентів на корони королів. Серед них у різні часинавчалися діти англійського короля Едмунда, син норвезького короля Олаф таінші. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецькумову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземнимимовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейськихавторів. Опановували ораторське мистецтво. Це був перший вітчизняний навчальнийзаклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;
– за часівкнязювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що маловелике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русьіноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часівкнязювання Ярослава його площа зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурнихформ, привабливістю ремісничих виробів видрізнялись і такі міста, як Гадяч,Чернігів, Новгород, Суздаль та інші. Вітчизняні літописи налічують у КиївськійРусі більше трьохсот міст.
Давньоруськіміста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурногожиття, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління.Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит маливироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. УКиївській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У містахзосереджувалася торгівля. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху„із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;
– відбулисязначні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярославародо-племінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружиннаформа обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знатьзахоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, якосновне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чоліз князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки прокнязівське землеволодіння датуються кінцем ХІ ст. Від ХІІ ст. починаєзапроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникненнязнаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структурудержави й характер влади;
– з ім’ямЯрослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань.Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Укнязя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруськихземлях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань ставКиєво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладеноперший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземнихавторів.
Завдяки мудрій ідалекоглядній політиці в усіх галузях державного життя Ярослав увійшов вісторію з ім’ям „Мудрий”.
Отже, часикнязівства Ярослава Мудрого позначалися завершенням будівництва Давньоруськоїдержави, її зміцненням, розвитком економіки, торгівлі, культури.
ПравлінняЯрославичів. По смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) в історії Київської Русінастав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою небуло доволі довго. По суті після смерті Ярослава Мудрого в Київській Русіпочинається зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає вмонархію федеративну.
Ще при життіЯрослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддавнайважливіші землі у руки старших синів. Тобто, був введений новий принциппрестолонаслідування, що грунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київстаршому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переславщину –Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – Вячеславові,заповівши їм „не переступати братнього уділу”. Молодші брати Ігор і Вячеславотримали незначні володіння. Основний задум цього заповіту Ярослава полягав утому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському престолі: якщозвільнявся у якійсь землі престол – відбулося пересунення братів вище та ближчеза Києва. Головним, за заповітом Ярослава, мав бути старший із братів.
Володіючинайважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою доситьзлагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився змолодими братами.
Найбільшимклопотом братів Ярославовичів були кочовики. Особливо войовничими середтюркомовних племен були половці, що прийшли в Причорноморські степи з Прикаспіюв першій полині ХІ ст. До руських народів половці вперше підійшли у 1055 р.Того разу переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно.Однак, ненадавго. Справжня битва відбулася у 1068 р. на річці Альта. Об’єднаневійсько трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею.Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ.Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести переросли в повстання, врезультаті якого князя Ізяслава було вигнано.
Підтримку вінзнайшов не у рідних братів, а у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р.Ізяслав за підтримки війська Болеслава знову посідає великокнязівський престол.
Протягом кількохнаступних років братерська приязнь нечебто взяла гору над владолюбством. Ззагальнодержавних подій цих років найпомітнішою була Вишегородська нарадакнязів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба доновозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, епіскопів,ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавших святих, князі порадилися і вмирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів „ПравдуЯрославовичів”, що разом із статтями Ярослава Мудрого становили „Руськуправду”.
Однак, мирнаспівпраця між Ярославовичами тривала недовго. Боротьба за київський престолразпочалася з новою силою. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол.Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав захопив Київ, вигнав Ізяслава істав великим князем київським. Протягом трирічного князювання вінперерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів.У 1076 р. під час хірургічної операції помер.
Після цієїтрагічної події київським князем став Всеволод. Однак у 1078 р. при підтримці польськоговійська київський стіл знову (втретє) захопив Ізяслав. Святославичів булопозбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернутивтрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втянуто не тільки численнихродичів, а й зовнішніх ворогів Русі – половців. У братовбивчій війні у серпні1078 р. Ізяслав був убитий. Повновладним київським володарем став Всеволод.
Головнимнапрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. Узовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози. Попринесприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тимуспіхом немолодий Всеволод мав завдячувати своєму синові Володимиру (прозванийМономахом по імені своєї матері – дочки візантійського імператора КостянтинаМономаха). Як свідчать літописи, сам Всеволод опікувався головним чиномдуховним життям, а Володимир Мономах, за наказом батька, керував заходами, щопотребували застосування військової сили.
Після смертіВсеволода (1093 р.) Мономах, який на той час володів Черніговом, відмовився відкиївського столу, а запросив на цю посаду сина старшого Ярославовича –Святополка Ізяславовича, адже за принципом старшинства він мав переважні правана Київ. Пізніше Мономах зрікся й Чернігова (на цю посаду заявив про свої праваОлег Святославович (син Святослава), погрожуючи новою міжусобною війною). Щобуникнути кровопролиття, Володимир Мономах зайняв у 1093 р. Переяслав (йоговолодарь Ростислав загинув), де князював 20 років.
Любецький з’їздкнязів (1097 р.). Постійна боротьба проти половецьких нападників потребувалазалучення дружин декількох князів. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримувавтісні стосунки з братами і племінниками. Йому, зокрема, належала ініциативаорганізації з’їзду князів у Любечі у 1097 р. На Любецькому з’їзді було схваленопринцип князівської вотчини – тобто володіння, що належали батькам. Вотчинніземлі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватисяу спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава вособі київського князя Святополка Ізяславовича, Чернігів належав Святославичам,а Переяслав – Володимиру Всеволодовичу (Мономаху).
Однак рішенняЛюбецького з’їзду не поклали край суперечкам князів. Адже, право закріплювалосялише за дітьми та онуками трьох Ярославовичів – Ізяслава, Святослава іВсеволода. Інші князі мали задовольнитися мізерними володіннями.
Князювання ВолодимираМономаха в Києві. Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни,розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючисобі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну метусвого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненнівеликокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У йогобезпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава,Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізнішеВолинню. Авторитет князя був беззаперечним, тож ніхто не наважувавсяпротивитись його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків міжруськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходівкнязя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, виняткововажливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час йогоправління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.
ПравлінняМономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнароднізв’язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби зєвропейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ з Візантією,Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Володимир Мономахпомер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.
Після смертіМономаха на київському столі утвердився його старший син – Мстислав. Засемирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керувавдержавою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів протиполовців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстиславапожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалосяактивне будівництво.
Мстислав бувостаннім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. Пойого смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.
1.5 Київська Русь за часів роздробленості (кінець XI – серединаXIII ст.). Причини роздробленості
Після смерті ВолодимираМономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр) лише на короткий час вдалосяпідтримати єдність руських земель. У XII ст. на теренах Русі одне за однимз’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське,Київське, Муромське, Переяславське,Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське,Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. Протягом XII ст.тенденція до розпаду набула прогресуючого характеру. Так, якщо в XII ст.утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст.збільшилося до 50.
Історики по-різномупояснюють причини роздробленості Київської Русі. Зокрема, О.Бойко виокремлює 5основних факторів, які спричинили феодальну роздробленість:
1. Велика територіяКиївської Русі та її етнічна неоднородність. Русь займала значну територію (800тис. км2), однак великий князь ще не мав достатньо міцного апаратувлади, розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, зв’язок та ін.) для ефективногоуправління такою величезною територією. Посиленню відцентрових тенденційсприяла і поліетнічність Київської Русі. Поряд із слов’янами тут проживалопонад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель уКиївській Русі помітно випереджав два інших процеси – формування міцного апарату центральної влади та рівеньконсолідації нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання».
2. Зростання великогофеодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежалаекономічна замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів ібояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічноїсамостійності та політичної відокремленості окремих земель Київської Русі.Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI ст. – уXII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам успадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю (нараховувалосяприблизно 3 тис. вотчинних володінь). Спочатку це сприяло зміцненню центральноївлади, проте пізніше, створивши свій апарат управління, місцева феодальнаверхівка дедалі більше була зацікавлена як в економічній, так і політичнійсамостійності та незалежності від центру.
Удільні князі не були зацікавленіу сильній владі великого київського князя. Навіть більше – вони прагнули длясебе таких самих повноважень. Недарма у XII ст. титул «великий князь»поряд з київським мали чернігівський, володимирський та деякі інші князі.Володарі удільних князівств проводили власну внутрішню політику, на свій розсудвирішували питання війни і миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільнихкнязівств у середині XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися наукраїнських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське йГалицьке.
3. Відсутність чіткогонезмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русідомінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади(від старшого сина до молодшого, а після смерті представником старшогопокоління – від сина старшого брата до наступного за віком). Однак, помітне збільшення чисельності нащадківВолодимира та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст.деякі з них виходячи з власних інтересів, почали виступати за «вотчинний»або «вертикальний» принцип управління (від батька до сина).Паралельне існування, зміщення та накладення цих двох принципів, на думкувчених, були однією з причин феодальної роздробленості.
У центрі міжусобногопротистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а йзасобом влади. Лише за одне століття (1146-1246рр.) київський престол 46 разівпереходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князівперебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для розширеннявласного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівськимпрестолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Цяборотьба доцентрової (зміценняцентральної влади) та відцентрової (зміцнення вотчинної влади) тенденцій були суттю міжусобних війн.
4. Зміна торгівельноїкон’юктури, частковий занепад Києва, як торгового центру поява поліцентрії взовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половці перерізали торговельні шляхи доЧорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівліКиївської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія дала дозвіл Венеціїторгувати без мита і мати свої порти на територіїВізантійської імперії; по-друге, христові походи відкрили длязахідноєвропейських купців морський шлях на схід, безпосередньо зв’язалиЗахідну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився позаосновними шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а йспричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себезаявляють Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ. Завдяки торгівлі зросталиміста, які ставали для місцевих князів засобами їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опороюполітичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половцівта ін.). Лише половці, як свідчать літописи, за період від 1055р. до 1236 р.здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організовували руські князі.До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобнихкнязівських війнах.
Період феодальноїроздробленості – закономірний етап у розвиткусуспільства, адже роздробленість – це не особливість Київської Русі, азагальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбувалося остаточне формуванняфеодальної системи (чітко визначилисяправа феодалів та повинності селян, завершився процес становленняфеодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалювався державний апараттощо). Роздробленій формі земельної власності відповідала роздроблена формадержави, роздрібнена структура влади.
Сучасні історики(С.І.Кульчицький та ін.) вважають, що попри незворотність розпаду і зростаючу самостійністьземель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою зєдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально,стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різнихкнязівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралисяна з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми – головним чиномпов’язані з організацією спільних походів проти половців.
Сучасні історикироздробленість поясняють не як розпад держави, а як зміну її устрою та формиправління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративноюмонархією, використовуючи термін «федерація». Форму правління,властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одноговеликого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів однієї династіїРюриковичів.

1.6Соціально-економічний розвиток і політичний устрій Київської Русі
Формування феодальнихвідносин. Економічний розвиток. За часів Київської Русі у східних слов’янсформувалося феодальне суспільство. У цілому становлення феодальних відносин наРусі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних(сеньйоральних). У цьому процесі науковці виокремлюють три етапи. Спочатку (вIX ст.) формується система експлуатації всього вільного населення військовоюзнаттю (князем, дружиною). Основним елементом цієї системи була ненормованаданина, „полюддя”. Пізніше (у X ст.) стався переворот у поземельнихвідносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі,внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним крокому процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівкислужилої знаті — бояр та православної церкви.
Варто зазначити, що уX-XII ст. активно формувалися васальні відносини на Русі: за вірну службу князьдарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Однак при цьому дарувалася нетериторія, а право стягувати податки. Тобто, помісна форма феодальногоземлеволодіння не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження беззгоди князя. Пізніше, в умовах ослаблення князівської влади, посиленнямвідцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина –спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися,даруватися).
Науковці звертають увагуна особливі формування феодальних відносин у Київській Русі. О.Бойко, О.Субтельний та інші акцентують увагу на те, що: по-перше,феодалізм на Русі зароджувався на основі первіснообщинного ладу, минаючирабовласницький етап розвитку; по-друге, темпи феодалізації були уповільненимипорівняно з Європою, де ще з античних часів існувала традиція приватноївласності; по-третє, формування великого феодального землеволодіння не призвелодо масового обезземелення селян, оскількиіснувала значна кількість не заселеної, господарськи неосвоєної землі.
Відомо, що в умовахфеодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею сталоюридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної рентивід залежних селян. В Київській Русі на різних етапах її розвитку існувало тривида ренти: на ранньому етапі феодалізмудомінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого була данина(«полюддя»); пізніше – іззахопленням феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели допояви відробіткової ренти; подальший розвиток товарно — грошових відносинзумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти – грошової, яка згодом стала найпоширенішою.
Провідною галуззюекономіки Київської Русі було сільське господарство. Особливо великого розвиткудосягло землеробство. Основними зерновими культурами на Русі були жито, просо,ячмінь, пшениця й овес. Для обробки землі застосувалися різні системи залежновід ґрунту і кліматичних умов. У лісовій зоні застосовували пересічну систему.Ліс вирубували, спалювали. Таким чином готувалися посівні площі. У лісостеповихі степових районах використовували перелогову систему: розорювалися вільніділянки землі й засівалися. Коли земля виснажувалася залишали її на кількароків (перелогом) під випас худоби – для відновлення родючості.
У землеробстві використовувалися різноманітнізнаряддя праці. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізнимнаральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту. Дляборонування використовували борони виготовлені із стовбурів невеликих дерев зкоротко обрубаними гілками. Використовувалося багато ручних знарядь: заступи,молотки, серпи, коси та інші.
Поряд із землеробствомрозвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовувалидля обробки землі; овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром івовною.
Допоміжними галузямигосподарства були промисли: бджільництво, мисливство, рибальство.
Важливе місце вгосподарському житті Русі належало ремеслу. Всього існувало понад 60 видівремесл, найпоширенішими з них були: залізообробне гончарне, ювелірне,ткацьке виробництва. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні таміські. На ранньому етапі переважають сільські і вотчинні ремісники, з розвитком товарно-грошовихвідносин – міські. Найбільших успіхівдавньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За данимиархеологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до150 назв.
Розвиток господарства,відокремлення ремесла від землеробства, концентрація та організація ремісниківзумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розвитку торгівлі сприяло й те,що через територію Русі проходили ряд важливих міжнародних торговельних шляхів.Одним із найдавніших і найбільш освоєних був «грецький» шлях("із варяг в греки"), що через Дніпро зв’язував Прибалтику таПричорномор’я. Від Києва через Галич проходив «соляний» шлях.«Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднувавЦентральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.
Основними товарами яківивозилися з Русі були в основному сільськогосподарська продукція та виробипервинної переробки: шкіра, хутра, вироби із заліза тощо. В обмін на своїтовари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, пряності,предмети церковного вжитку.
Активні торговельнівідносини сприяли становленню грошової системи. Перші монети на територіїУкраїни (головним чином, римські), з’явилися у II-III ст. З часом східніслов’яни впровадили власну грошову одиницю – «куну» (хутро куниці абобілки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова грошова одиниця –гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Гривня являла собою зливки сріблавагою 160-196г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець – срібний злиток,вагою 1/2 гривні. За часів князя Володимира почали карбувати золотники ісрібляники перші вітчизняні монети. Проте хутро залишилося важливим ціновимеквівалентом майже до XIV ст., коли почалося масове, систематичне карбуваннямонет.
В умовах піднесенняКиївської Русі відбувався інтенсивний процес урбанізації. «Гради»(городища) виникають у східних слов’ян ще в VI ст. Тоді вони виконували рольміжплемінних центрів де відбувалися: збір данини, общинні культові зібраннятощо. З розвитком ремесла і торгівлі ці тимчасові поселення перетворюються напостійні міста, що стають економічними, політичними, адміністративними такультурними центрами. В IX-X ст. існувало понад 20 міст. Напередоднімонгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з якихмайже 100 були справжніми містами. Варяги ще на межі IX-X ст. називали Русь«Градаріки» – країна міст.
Соціальна структуранаселення. У X-XIII ст. в умовах поглиблення процесів феодалізації в соціальній структурінаселення Київської Русі відбуваються значні зміни: ускладнюється ієрархічнаструктура панівного класу, відбувалася диференціація серед феодальногозалежного населення.
На вершині соціальної«піраміди» знаходився великий князь. Він очолював державу, приймавзакони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувавсяпро оборону держави, вважався власником усієї землі.
До панівного класувідносилися також удільні князя та бояри. Удільні князя звичайно були родичамивеликого князя, очолювали окремі князівства. До бояр відносилися знатніфеодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівка князівських дружинників.Удільні князя і бояри мали право володіти землею, із земельних прибутків булизобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зі своїми дорослимисинами і слугами брати участь у військових походах. Із них формувалася державнаадміністрація.
Наступну категоріюнаселення складали урядники (найчастіше з числа бояр). До них відносилися:посадники – були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях,за збір данини; волостелі – управляли волостю або маєтком князя; тіуни(огнищани) – князівські і боярські слуги, вони брали участь в управлінніволостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана; палацові чини –керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники).
Окрему категоріюнаселення становили дружинники. До їх складу входили воєводи й тисяцькіі рядові дружинники. Воєводи й тисяцькі очолювали давньоруське ополчення(тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр). Рядові дружинники – це професійні воїни. Вони складаливійсько князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошовінагороди й землі.
Купці – займалисяторгівлею, найзаможніші з них володіли просторними садибами із житловимихоромами, господарськими приміщеннями. Вони входили до органів управліннямістом.
Ремісники жили в посадах,збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах.
Селяни – найбільшчисленна категорія населення. Основними його верствами були:
– смерди – більша частинаселян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данинукнязю і були відносно вільними. Вони об’єднувалися в сільські громади (мир,село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів;
– закупи – колишнісмерди, які потрапили у залежність до феодала, узявши в борг гроші –«купу», могли втратити господарство, якщо не повертали борг;
– рядовичі – селяни, щоуклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежністьвід нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;
– холопи – селяни,повністю залежали від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати.
Окремі групи феодальнозалежного населення складали челядь і чернь.Челядь – це жителі господарського двору: слуги, кухарі, пралі та ін. Хазяїмогли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину. Чернь – це збіднілі люди безмайна, які наймалися на «чорну» роботу.
Важливу роль в соціальнійструктурі суспільства займало духовенство, яке ділилося на «чорне»(київський метрополіт, єпископи, настоятелі монастирів, ченці) і«біле» (мирське духовенство: вони справляли службу в церквах, навідміну від «чорного» духовенств їм дозволялося мати родину).
Політичний устрій. Впроцесі становлення і розвитку Київської Русі влада перенесла складнутрансформацію, яка віддзеркалювала зміни в економічному, суспільному життікраїни.
Київська Русь –ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Науковці виокремлюютьтри періоди розвитку державного устрою
Протягом першого періоду(882 – 70-тіроки ІХ ст. -становленнядавньоруської держави) утворилася і діяла дружинна форма державності: на основікняжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збиранняданини. Дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральноюфігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе яквоєначальник, а не як державний діяч.
У другому періоді (980 – середина ХІ ст. – доба розквіту Київської Русі)формується централізована монархія: вся повнота влади все більше зосереджуєтьсяв руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князявпливають лише бояри.
У період феодальноїроздробленості (другаполовина ХІ – перша третина ХІІ ст.) відбулася ще одна зміна форми державного устрою: замістьодноосібної монархії утворилася федеративна монархія. За цих умов владазосереджувалася не в руках великого князя, а в руках найвпливовіших князів, щоприймали компромісні рішення.
Основними елементамимеханізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада та віче.
Великий Київський князьбув головним носієм державної влади, організовував роботу всіх органівуправління, представляв країну на міжнародній арені. В його рукахзосереджувалася законодавча, виконавча, судова та військова влади. У своїйдіяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну –церкви.
Боярська рада (дума) – цебув дорадчий орган. До боярської ради входили старші дружиники, міська еліта та представники вищогодуховенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни і миру,укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансовіта судові справи. Боярська рада мала право «вето». Проте залежністьбоярської ради від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений іне став повноцінним державним інститутом з чітко зафіксованими функціями.
Віче – це народні зборидорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державнісправи. У добу посилення централізму та монархії віча занепадали, а в період ослаблення князівськоївлади знову відроджувалися. Першізгадки про віче датуються 1016 р. (Новгород), 1068р. (Київ). Право скликативіче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкіправа: оголошувало війну і укладаломир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансами та земельнимиресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Рішення приймалися неголосуванням, а гучним криком. І все ж в реальному житті віче мало обмеженусамостійність і рідко виступало з законодавчими ініціативами.
Таким чином, князь,боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьохмоделей управління – монархічної,аристократичної та демократичної. В цій системі управління домінувала переважнокнязівська влада, але в періоди її ослаблення підвищувалася роль боярської радиі віче.
1.7 КультураКиївської Русі
КультураКиївської Русі досягла високого рівня, що зумовлено значними здобуткамипопередніх етапів розвитку східних слов’ян, розвитком Київської держави татворчим засвоєнням досягнень Візантії і західної Європи.
Величезне значення длярозвитку культури мала поява писемності. Країна мала свою писемність ще доприйняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали «руськіписьменники», вели записи княжих указів та міждержавних договорівтодішньою мовою. Пізніше, близько 863 р.була прийнята слов’янська азбука, котру склали болгарські просвітителі Кирилота Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російськогоалфавітів). Поширення писемності на Русі сприяло розповсюдженню освіти, якаопікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях. Першашкола в Києві була відкрита князем Володимиром при Десятинній церкві, і щебільшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого (в Києві діялашкола, де навчалося більше трьохсот дітей). Навчання грамоті розпочиналося звивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал – стрижнівіз загостреним кінцем.
Високий рівеньосвіченості населення сприяв розвиткулітератури. Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існували: обрядовіпісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Багатоюі різноманітною була усна народна творчість. Один із старіших фольклорнихжанрів – це народні перекази, билини. Найпопулярнішими героями билин були ІлляМуромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Микула Селянинович. У билинахоспівувалася мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю відворогів.
Серед найдавніших зразківлітератури є «Слово про закон і благодать», написане першим київськиммитрополитом Іларіоном близько 1050 р. У ньому підноситься значенняхристиянства, яке протиставляється язичництву. Видатним письменником свого часубув князь Володимир Мономах, який написав «повчання дітям». Цей твірє автобіографією князя, і разом з тим, викладом його політичних тафілософсько-етичних поглядів. Володимир вважав, що князь сам повинен входити вусі галузі управління, не кривдити людей, зберігати мир, єдність держави.
Найчудовішим поетичнимтвором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 рр.). Уцьому творі викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя ІгоряСвятославовича проти половців, який закінчився поразкою князя. Головна ідеятвору заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами.
Значна частина літературиналежить до релігійної. Найбільш відомими є створені у другій половині XI ст.«Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського».
Одним із найвидатнішихзразків писемної літератури є літописи. Вважають, що найдавніший літопис булостворено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і іншілітописні зведення не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є«Повість минулих літ» (1113 р.), складений у Києво-Печерськомумонастирі ченцем Нестором. При складанні цього твору використано давнішілітописи. У «Повісті минулих літ» викладено події від 860 р. до 1111 р.«Повість» є загальноруським літописом, що відбиває минуле східнихслов’ян на всій території їх розселення. Історія Русі розглядається в контекстісвітової історії. Основна ідея Нестора – ідея єдності руської землі. «Повість» збереглася у багатьохсписках. Найстаріші з них – Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (першаполовина 15 ст.).
Видатний розвитокодержало давньоруське ремесло. Ремісники працювали по більше ніж 60спеціальностям. Відомі ремісники, що займалися литтям дзвонів, ювеліри,склодуви, зброярі. Давньоруські ремісники виробляли досить складні вироби,зокрема знайдені замки, що складалися більш ніж з 40 деталей.
Значного розвитку набулобудівництво, удосконалювалася архітектура. До кінця X ст. на Русі не буломонументального кам’яного будівництва. Будівлі були дерев’яні абодерев’яно-земляні. Одна із перших кам’яних споруд в Києві, зведена грецькимимайстрами наприкінці X ст. (988-996 рр.) – це двадцятипятиглава церква на честьБогородиці, відома більше як Десятинна церква. У середині XI ст. при ЯрославіМудрому був збудований Софіївський собор (1037 р.), що мав 13 купонів. Тоді жбули споруджені Золоті ворота в Києві. Відомими культовими спорудами булиансамблі Михайлівського золотоверхого собору (збудовано князем Святополком у1008-1113 рр.), церква Спаса на Берестові (1125 р.) тощо. Унікальною булаУспенська церква в Києво-Печерській лаврі (1073-1078 рр.). Вона була зразкомпри будівництві соборів Московського Кремля.
Значного розвитку на Русідосягли живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київської виконані зіскла 177 кольорових відтінків. Особливого розвитку набув іконопис. Видатнимживописцем XII ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону «Богоматірвелика Панагія». Зразками високого рівня мистецтва книжкової мініатюри є«Остромирово Євангеліє» (1056-1057 рр.) та «Ізборник Святослава», прикрашені чудовими заставкамиі мініатюрами.
На високому рівні булодекоративно – прикладне мистецтво. Цінувалися твори ремесла, виготовлені втехніці черні, срібні браслети тощо. Крім виробництва прикрас із золота йсрібла розвивалося художнє литво металу, різьблення по каменю тощо.
На досить значному рівнізнаходилося мистецтво. Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторіві музикантів становили скоморохи – виконавці усної поезії, музичного фольклору.
На Русі існували струнніінструменти (гуслі, гудки), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни,металеві тарілки). Музика, танці супроводжували всі родинні, хліборобські такультові свята.
До моменту прийняттяхристиянства русичі вже були знайомі з десятковою системою лічби від одного додесяти тисяч, а також із дробами.
1.8 Монгольська навала на землі Київської Русі
 
Питання про рольординського іга в слов’янській історії є одним із важливіших, але водночасдискусійним. На сьогодні однозначної відповіді на це питання ми не маємо. Однідослідники (Л.Гумільов, Б.Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, абув лише союз Русі з Ордою, інші (Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) – вказують наруйнівні наслідки монгольськогонашестя, яке загальмувало розвиток слов’янських земель.
Широковживаний термін«монголо-татарське нашестя» є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи іне становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотківзагальної чисельності), саме вони були його ядром, військовою елітою, яка велаза собою підкорені народи. Що стосується татар, то, як підкреслює О.Д.Бойко, це лише один із підкоренихнародів, представники якого хоча й обіймали високі посади при дворімонгольського хана, але не відігравали визначальної ролі. Отже, експансіюсхідних народів у західному напрямку доцільніше називати монгольською, оскількисаме монголи були її організаторами і лідерами.
Монгольська державаутворилася наприкінці XII ст. – на початку XIII ст. внаслідок активноїоб’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. У 1206 р. його проголошеноверховним правителем Монголії – Чингісханом. З його приходом до влади країнаперетворилася у воєнний табір і розпочалося активне завоювання сусідніхтериторій.
У 1223 р. на річці Калцівідбувається перша битва монголо – татарських військ з руськими дружинами.Об’єднані русько–половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів тамайже 90% руських воїнів.
Нова хвиля монгольськогонашестя розпочинається у 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилосябагатотисячне військо онука Чингісхана– Батия. Розрізнені руські війська не змогли дати рішучої відсічі. Ординцізахопили і перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав,Чернігів та інші міста. 6 грудня 1240 р.монголи захопили Київ. Зруйнувавши місто, вони пішли далі на захід, ординці в1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Протезнекровлені на Русі війська Батия вже у 1242 р. були змушені припинити своєпросування на захід. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують новудержаву у складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруськадержава перестає існувати. На Русі встановлюється ординське іго на довгих 238років.
Наслідки завойовницькихпоходів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
1. Відбулася руйнаціяміст та падіння їх ролі, як центрів економічного, культурного життя. Із 74руських міст XII – XIII ст., відомих з археологічних розкопок, 49 були розореніполчищами Батия. 14 міст так і не були відбудовані, а ще 15 міст з часомперетворилися на села. За перші півстоліття монгольського панування на Русі не булопобудовано жодного міста.
2. Занепад економіки іторгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісниківпризвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей(виробництво емалі, черні, різьби по каменю тощо). Значно ослаблосільськогосподарське виробництво, руйнувалася культура землеробства,знижувалася врожайність. Зменшення виробництва товарів спричинило занепадторгівлі.
3. Демографічні втрати.Населення півдня Русі значно зменшилося внаслідок фізичного знищення,захоплення у рабство або втечі у північні ліси. Проте, на думку М.Грушевського,тотального обезлюднення усієї території не відбулося. З настанням більш меншсприятливих умов люди знову починали освоювати полишені землі.
4. Знищення значноїчастини феодальної еліти. Загибель багатьох князів та дружинників не лишепослабила протидію загарбникам з боку місцевого населення, а й суттєвозагальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системифеодальних відносин.
Суть ординського іга полягає,як зазначає О.Бойко, у формуванні та зміцнені стійкої системи залежностіруських земель від завойовників. В економічній сфері ця залежність проявляєтьсячерез систему податей і повинностей (данина, мито та ін.); у політичній –затвердження Ордою князів на престол та видача ханами ярликів на управлінняземлями; у військовій – обов’язок слов’янських князів делегувати своїх воїнівдо монгольського війська та брати участь у його військових походах. Стежити за«порядком» на місцях покликані були ханські намісники в руських землях –баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі ординці протягом майже всьогоперіоду свого панування практикували періодичні спустошливі походи (лише до середини XIV ст. булоздійснено понад 20 воєнних походів).
Ординське іго на Русімало свої особливості:
– руські землібезпосередньо не входили до складу Золотої Орди;
– на території Русі небуло створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навітьінститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідовується;
– ординці толерантноставилися до християнства та православного духовенства (відповідно домонгольських традицій, хан мусив вимагати від завойованих народів покірності,але не відмови від віри та звичаїв).
Монгольське завоюваннязумовило появу низки тривалих тенденцій, які помітно вплинули на подальшийрозвиток східних слов’ян, змінили характер державних структур, відбилися наментальності народу:
1. Переміщення ісвоєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Київ втрачаєроль об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникають нові центриполітичної консолідації: на Заході у XIII – першій половині XIV ст., вагомозаявляє про себе Галицько-Волинське князівство; пізніше (середина XIV-XV ст.) –на Сході піднімається Московське князівство. Цьому сприяла також масоваміграція міської та церковної еліти, а також кваліфікованих ремісників доВолодимира, а потім до Москви.
2. Консервація тапоглиблення феодальної роздробленості, послаблення й затухання інтеграційнихпроцесів між окремими князівствами.
3. Зміна системиуправління в державі. В стосунках між князем і місцевоюзнаттю поступово витіснялися відносини побудовані на принципі васалітету(особиста залежність одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніхфеодалів (сеньйорів) та запроваджування системи підданства. Ця система почалаактивно впроваджуватися з приходом монголів на Русь. В обмін на свійсуверенітет в Орді князь разом з ярликом на управління окремими землямиодержував необмежену владу над своїми підданими. До того ж, після загибелізначної частини феодальної еліти (князів, дружинників) формується нова знать(посадники, тіуни), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме системапідданства стала основою формування російської імперії з абсолютною,необмеженою владою монарха.
4. Послабленняобороноздатності Русі призвело до захоплення і розчленування її територіїсусідніми державами. В XIV-XV ст. південні та західні руські земліопинилися у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Південно– Східна та Новгородська землі залишалися під владою Орди.
Таким чином, колишніземлі Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій,які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного розвитку. Водночаспоглиблюється етнічна диференціація східного слов’янства і дедалі активнішепочинають формуватися українська, білоруська та російська народності.
1.9 Галицько-Волинська держава
 
Наприкінці XII – у першійполовині XIII ст. Київська Русь занепадає. Безпосереднім її наступником, надумку М.Грушевського, Б.Лановика та інших істориків, було Галицько-Волинськекнязівство.
Галицька земля булапершою, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкінці XI ст.від Києва. Цьому сприяли: вигідне розташування; наявність важливих торговельнихшляхів на Захід; великі поклади солі, значення яких зросло після того, яккочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленість від Києва, щопослаблювало вплив центральної влади.
Помираючи, Ярослав Мудрийзаповів Галичину своєму внукові Ростиславу. Однак, літописці не засвідчуютьйого в Галичині, а повідомляють про те, що він перебував у князівствіТмутаракані. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько іВолодар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини, і володіли її окремимиземлями.
Після смерті братівРостиславовичів син Володаря князь Володимирко (1124-1152 рр.) поступовооб’єднав землі Галичини в одне князівство (1141 р.) і переніс у 1144 р. своюстолицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицькимкнязівством або Галичиною.
Раптова смерть Володимиране перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина –Ярослава Осломисла (1152-1187 рр.) Галицьке князівство стало наймогутнішим наукраїнських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, відбувалосяінтенсивне будівництво палаців та храмів, підтримувалися добрі відносини зКонстантинополем, Угорщиною, Польщею, Німеччиною. Осломисл проводив активнийзахист галицьких земель. Він зупинив угорську агресію, успішно воював зпольським королем, половецькими ордами. Брав участь у боротьбі за Київ, якийзмушений був визнавати свою залежність від Галича.
Затверджуючи авторитеткнязівської влади у Галичині, Ярослав Осломисл зіткнувся з активною протидієюмісцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичномувідношенні. Цьому сприяло, насамперед те, що боярство формувалося не зкнязівської дружини, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояриотримали не від князя, а головним чином, шляхом привласнення общинних земель,купівлі або захоплення їх у селян. В їхній руках опинилися також соляніпромисли. У другій половині XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, щовідкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя.
Помираючи, ЯрославОсломисл поділив свої землі між синами Олегом (син від позашлюбної дружиниНастасії) і Володимиром (син від законної дружини Ольги). Але бояри вигналиОлега, і посадили на престол Володимира (1187-1199 рр.), який княжив до самоїсмерті. На цьому припинилася династія Ростиславовичів та й саме існуванняокремого Галицького князівства.
Волинська земля отрималаназву від свого давнього політичного центру – міста Волині. Однак, вже напочатку XI ст., це місто зійшло з історичної арени і поступилося місцем новійстолиці – Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим.
До середини XII ст.Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньоуправлялася з Києва, або ж на Воломирському престолі перебували київськіставленики. Тільки за князівства Ізяслава Мстиславовича Волинь отримала статусвотчини й надовго закріпилася за його родом. Але політична роздробленість, якаохопила у той час землі Київської Русі, не сприяла укріпленню Волинськогокнязівства, яке в окремі періоди перетворювалося у федерацію дрібніших удільнихкнязівств.
Відновити розпорошеніземлі свого роду вдалося Роману Мстиславовичу, який у 1170 р. після смертібатька – Мстислава Ізяславовича, став волинським князем, а згодом і володаремГалицько-Волинської держави.
Утворення Галицько-Волинськогокнязівства. Об’єднанню цих двох князівств значною мірою сприяли тісніекономічні та культурні взаємини, необхідність спільної боротьби проти Польщіта Угорщини. Вже невдовзі після смерті Ярослава Осмомисла волинський князьРоман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг тамзакріпитися. Лише у 1199 р. після смерті князя Володимира останньогопредставника династії Ростиславовичів, він зміг повернутися в Галичину та силоюоб’єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув у 1202 р. Київ, де посадивзалежного від себе князя. Відтак, під владу одного князя потрапили всіукраїнські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територіяправобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинськоїдержави з центром у Галичі було визначною подією, оскільки сформувавсяполітичний організм, що мав перейняти та продовжити державницькі традиціїКиївської Русі.
Державний ладГалицько-Волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, в головному бувсхожий з державним ладом інших князів і земель південно-західної Русі. Верховнавлада в Галицько-Волинській державі належала князеві, який спирався на бояр імісцеву знать. Князі мали судові повноваження, очолювали військову організаціюкнязівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет ірозпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів.
Великі князі прагнулиздійснювати свій вплив і на церковну організацію (єпископи призначалися зазгодою великого князя, і лише потім, вони висвячувалися в сан митрополитом).
Прерогативоювеликокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами зіншими державами. Князівство установило зв’язки з Польщею, Угорщиною, Римом,Німеччиною й іншими країнами Європи.
Однак влада князя була небезмежною. Важливу роль відігравала боярська рада, князівські з’їзди, щовирішували питання миру, війни, укладалидоговори.
Князювання РоманаМстиславовича було досить успішним. Інтенсивно розвивалося господарське життя,розбудовувалися старі і закладалися нові міста, освоювалися нові соляніродовища. Активною і цілеспрямованою була зовнішня політика РоманаМстиславовича. Він здійснив вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини,половців. Проте Галицько-Волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь.
Улітку 1205 р. РоманМстиславович розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув.Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдоваАнна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступилапроти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власніпозиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців)на галицькі землі.
Від 1205 р. до 1238 р. тривало боярське панування, що призвело добезладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогналималолітніх синів Романа – Данила і Василька і взяли владу у свої руки.Угорський король Андрій IIпосадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польськийкнязь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й іншіволинські землі. Щоб послабити позиції угорського короля, він, скориставшисьнезадоволенням галичан свавіллям угорців, запросив на галицький престолНовгородського князя Мстислава Удатного, який у 1219 р. вигнав угорськийгарнізон з Галича.
Тим часом сини РоманаМстислава поступово утвердилися на землях Волині, які становили спадщинуїхнього батька. Зосередивши в своїх руках економічну і воєнну міць волинськогокраю та реформувавши військо (зокрема, організували цілі полки з міщан іселян), почали наступ на Галичину. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230р. і 1233 р.), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримкуміщан і духовенства, зуміли там закріпитися. Залишивши за собою Галичину,Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такийподіл, обидва князівствапродовжували існувати як єдина держава під зверхністю Данила Романовича,прозваного Галицьким (1238-1264 р.).
Данило Галицький. Відновившивнутрішню єдність своїх земель Данило Галицький зумів Галицько-Волинськекнязівство перетворити у велику і міцну державу. У1239 р. Данило Романович зновприєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойованімонголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди.
Столицю князівства Данилопереніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. У внутрішній політиціДанило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвитоквнутрішньої і зовнішньої торгівлі
На початку 1241 р. ордиБатия вдерлися в Галичину і на Волинь. У той час Данила не було у князівстві.Він подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщина і Польщі проспільні дії проти загарбників. Однак підтримки він не отримав.
Скориставшись відсутністюДанила, галицькі бояри запросили на престол представника чернігівської династіїРостислава Михайловича, який був зятем угорського короля. У 1245 р. Данило вбитві під Ярославом на Сені розгромив Ростислава і його союзників – угорців іполяків. Ця перемога мала велике значення. По-перше, вона надовго зупинилаагресію Угорщини і Польщі на українські землі. По-друге, було зламано опірбоярської опозиції. По-третє, піднесла авторитет Галицько-Волинської держави.Угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навітьодружив свою доньку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснувавЛьвів.
Данило прагнув створитиантимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдавалося. Тому,щоб уберегти свої землі від спустошення ординців, він поїхав на переговори зханом Батиєм до Золотої Орди (1246р.), де добився підтвердження своїх прав наВолинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістатиперепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до ПапиРимського Інокентія IV з проханнямдопомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар,погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. У 1253р. він отримав від Інокентія IV королівськукорону, але Папа не надав реальної допомоги Данилові у боротьбі проти Орди, івзаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.
Формальне визнаннязалежності від хана давало Данилу Мстиславовичу виграти час для зміцненнядержави. За часів його правління велося інтенсивне будівництво, насампередоборонне. Споруджуються перші муровані фортеці та потужні замки у Бересті,Кам’янці-Подільському, Хотині та інших містах. Загалом, за його правління булозасновано близько 70 міст. Щоб підняти економіку держави Данило запрошував доміст ремісників та купців із сусідніх країн.
Ситуація значноускладнилася наприкінці 50-х років XIII ст. У 1259 р. монголо-татари направили проти Данила величезне військо ізмусили його остаточно визнати васалом Орди. За вимогою монгольського воєводиБурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пір галицько-волинськівійська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусіднідержави. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у Холмі.
За наступників ДанилаГалицького держава поступово втрачала свою велич, але залишалася єдиною щемайже століття.
Серед синів Даниланайенергійнішим правителем виявився Лев Данилович (1264-1301 рр.) Він розширивбатьківські володіння, приєднавши Люблінську землю, що належала Польщі йчастину Закарпаття з містом Мукачеве. У 1272 р. переніс столицю до Львова,укріпив його фортеці. Налагодив інтенсивні дипломатичні відносини з Чехією,Угорщиною, Литвою.
Наступник Лева – його синЮрій І (1301-1308 рр.), скориставшись усобицями в Орді.Відсунув південні кордони своєї держави до нижньої течії Дніпра й ПівденногоБугу. Переніс столицю до Володимира – Волинського. У 1303 р. утворив окремуГалицьку церковну митрополію (Київський митрополит у 1299 р. переніс своюрезиденцію на північ, до Владимира-на-Клязмі). Галицька митрополіябезпосередньо підпорядковувалося Константинополю
Після смерті Юрія I Галицько-Волинська спадщина перейшладо його синів Андрія і Лева (1308-1323 рр.). Вони правили спільно. Активноборолися проти Орди. Підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом,намагалися протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїниГалицько-Волинської держави ставав усе відчутнішим. Брати одночасно загинули вбою з ординцями. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю у 1323р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславович, припинилася.
З припиненням династіїРомановичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюютьсяполітичні впливи галицького боярства, зростає втручання у внутрішні справиіноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви. Внаслідок цьогоГалицько-Волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителямизгаданих країн володарем (як виявилося останнім) Галицько-Волинської держави булообрано 14-річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніхправителів Андрія та Лева. Він прийняв православ’я та ім’я Юрія II Болеслава (1325-1340 рр.). Новий правитель проводив активну роботу по зміцненнюсвоїх володінь. Сприяв розвитку міст, надаючи їм Магдебурзьке право. Прагнув обмежити владу боярськоїверхівки. Намагався налагодити добрі стосунки з Ордою, Литвою, Тевтонськиморденом, однак напруженими залишалися стосунки з Польщею та Угорщиною.
Спроби обмежити боярськівпливи і зміцнити князівську владу, викликали спротив у бояр. Вони звинуватилийого у протегуванні чужинцям і в бажанні запровадити католицизм. Внаслідокбоярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті уВолодимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти йогоприхильників та іноземних купців. Смерть князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часупочинається тривала боротьба між її сусідами (Польщею, Угорщиною і Литвою) заукраїнські землі. У другій половині XIV ст. Галицько-Волинська держава перестаєіснувати, її землі були захоплені Польщею, Угорщиною та Литвою.