Соціально-економічні причини першої хвилі українськоїеміграції кінця XIX — початку XXстоліття
Зміст роботи
Вступ 3
I.Соціально-економічний розвиток в Україні кінця XIX-початкуXXст. 6
1.1Скасування кріпацтва 6
1.2 Реформи 60-70-х років XIXст. 8
1.3Розвиток промисловості 10
1.4 Сільськегосподарство 11
II.Причини української еміграції кінця XIX-початкуXXст. 13
2.1 Становлення і консолідація українськоїнації 13
2.2 Переселенські рухиукраїнців 15
Висновок 27
Список використаноїлітератури 29
Вступ
Протягом останніх десятиліть XVIII тавсього XIX ст. український народ, економічно визискуванийі політично переслідуваний в Україні, відчував щораз більший голод наземлю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землічужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.
Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізуваличужинці, а український селянин, не маючи достатньо землідля утримання власної родини, мусив шукати вільних земельпоза межами своєї батьківщини.
У пошуках «вільної землі», нових теренів поселення, українськийселянин дістався Поволжя, дійшов до Центральної Азії ідалі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався до ТихогоОкеану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічніукраїнські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили унайдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади,зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до найдальшевисунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Негро і Чубут вАргентині. В кожній країні вони мусили пристосовуватися долокальних відносин, відмінних природних і культурних умов.
____________________________________________________________________________________________________________________________Еміґрація як соціальний феномен властивий багатьом суспільствам і маєрізні причини і наслідки, що позначаються на житті народів і цілого людства.Нині у світі, за різними даними, від 150 до 175 млн. осіб (понад 3 % населенняпланети) проживають за межами країн свого походження. Із них близько 70млн. — міґранти. Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах —вражаюча: близько 45 % нашого люду живе за межами України. З них українськітрудові міґранти становлять понад 10 % (близько 8 млн., а в сезонний пік їхнякількість збільшується майже удвічі) від загальної кількості міґрантів у світі.Частка українських еміґрантів і трудових міґрантів, відносно до загальноїчисельності українського соціуму, найвища в світі. Цей показник особливотривожний на тлі депопуляції українського етносу — низької народжуваності йвисокої смертності.
Український соціум, фактично, розділений надвоє: трохи більше половиниукраїнців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межамиУкраїни. Через це в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна— в Україні, друга — за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічнимибар’єрами. До того ж, на українських етнічних землях за кордоном зникаютькорінні українці. Зникають не фізично, а номінально, що засвідчують даніпереписів у сусідніх країнах (Росії, Польщі, Білорусі, Словаччині, Румунії,Молдові). Причини різні, але головна — відсутність належної підтримки, захистуз боку України як держави.
В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливуфахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. Інайтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуальногоресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Середпричин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потребареалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушенавиконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі набільш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежуєтьсязростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неписьменні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу вкраїнах оселення, то друга й третя хвилі потягла за кордонпереважно людей освічених.
Коли в ХIХ столітті Українськанація була нацією депортованих, то в ХХІ століттістала нацією міґрантів. На жаль, сьогодні жодна з державних структур офіційноне відстежує, тим паче не регулює виїзду наших людей за кордон, не займається захистом їхніх прав та виявленням інших проблемтрудової міґрації.
Актуальність теми дослідження: насьогодні темасоціально-економічних причин еміграції є надзвичайноактуальною. Донедавна в українській еміґрації називали три хвиліпереселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першоїсвітової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двомасвітовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другоїсвітової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-хроків ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації,яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації таеміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала надобу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цюпарадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційниххвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливостіреалізувати себе на Батьківщині.
Об’єктом вивчення є літератураз історії України кінця XIX –початку XX століття, історичнідокументи цього періоду, що містять інформацію про соціально- економічнийрозвиток та політичну ситуацію на Західній та Наддніпрянській Україні.
Мета роботи – виявити причинипершої хвилі української еміграції через дослідження соціально-економічногостану українського населення в кінці XIX – на початку XX століття,I.Соціально-економічнийрозвиток в Україні кінця XIX-початку XXст. 1.1 Скасуваннякріпацтва
На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 років обов’язковіпанщинні роботи, що становили основу феодальної залежності селянина відпоміщика, були скасовані імператорським законом. Селяни одержали громадськіправа і – за великий викуп – право власності на земельні ділянки, що перебувалиу їхньому користуванні.
На Наддніпрянській Україні кріпацтво залишилося недоторканим. З 13,5 млн.усього населення 5,3 млн. становили приватновласницькі і 5,2 млн. державніселяни. Ніяких громадських прав вони не мали, як не мали також і коштів, щобзамінити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивною булакріпацька праця і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.
На 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії, в тому числі іпідвладній їй Наддніпрянській Україні, була такою, як ще у 1800р. у країнахЦентральної Європи, коли там панували різні форми кріпацтва. Отже, кріпацтво,по суті, гальмувало розвиток народного господарства.
За дорученням царя Олександра II підготовку реформ про звільнення селян від кріпосної залежностіздійснювали поміщики. Реформу поміщики і царські чиновники проводили на основітого, що було записано в царському Маніфесті, загальному і місцевих«Положеннях» про звільнення селян з кріпацтва. Підписані царем 19 лютого 1861 р., ці документи були обнародовані вПетербурзі і Москві – 5 березня, а в містах і селах України – з 9 березня до 2квітня. За цей час ( на випадок заворушень народних мас) поліцейські властіпідготувались до екзекуцій. Адже реформа повністю зберегла поміщицькеземлеволодіння і майже повсюдно зменшила ті мізерні наділи, якими селяникористувались до реформи. Одержані селянами наділи були настільки мізерні, щоувічнилися у гірко-глузливих народних приказках: «Дожились до того, що хочсеред хати орати», «Поле, що й курці лапою ступити ніде», «Тіснота така, що зістріхи на чужий город капає». Деякі земельні наділи на Правобережжі булизроблені царизмом з демогогічно-провокаційною метою: підбурити українськихселян проти учасників польського визвольного руху – здебільшого з родинмісцевих поміщиків. Але й ці «подачки» не розв’язалипитання селянського малоземелля, яке залишалося тут найгострішим в Україні.
В цілому внаслідок реформи 1861 р. українські землі втратили понад 15%загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94%колишніх поміщицьких селян одержали наділи манші 5 десятин, тобто менше нормисереднього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні булипротягом 49 років викупити у поміщиків на основі встановлених реформою цін,які значно перевищували тодішні риночні ціни на землю. Так, в Україні до 1906р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передануселянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 128 млн. крб.Таким чином, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.[1,с. 91]
Реформа надала право поміщику протягом двох років самому визначити і оформити утак званих уставних грамотах розміри земельних наділів селян. В цей період селяниперебували в становищі «тимчасово-зобов’язаних», змушенібули, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В багатьох місцевостяхтаке становище продовжувалось багато років, бо надання селянам дозволу на викупнаділів цілком залежало від бажання поміщика аж до 1883 р. З часу проголошенняреформи 1861 р. протягом двох років дворові селяни мали працювати на поміщикачи платити йому оброк, а потім ставали нікому непотрібними, оскільки наділенняїх землею не передбачалось законом.
Долю державних селян, які в Україні становли близько половини всієї кількостіселянства, визначив прийнятий спеціальний закон про поземельний устрій. Згідноз ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони повиннібули сплачувати щорічний державний оброчний податок. 58% державних селянодержали наділи менші 5 десятин.
І все ж, внаслідок реформ 1861 і 1866 років виникли умови для перетворенняробочої сили в товар, тобто утвердилося панування прогресивнішого ( порівняно зфеодальним ) типу товарного виробництва – капіталістичного, економіка якогогрунтувалася на ринкових відносинах усього населення. Щоправда, гальмували цейпроцес численні кріпосницькі пережитки, які не викоринилися і після проведенняселянської реформи. Селяни залишилися нижчим податним станом, обтяженимнепомірними викупними платежами ( з процентами за державну позичку ), а такожподушною податтю (що накладалася незалежно від розмірів та стану селянськогогосподарства) і поземельним податком. Як пережиток кріпосницької системизберігалися і натуральні повинності: дорожна, візницька та ін.1.2Реформи 60-70-х років XIXст.
Вслід за селянською реформою царський уряд у 1860-1870-х роках провів рядзначних реформ щодо адміністративно-політичного управління та розширення громадянськихправ населення. Малося на увазі передусім те, що до запровадження цих справдіпрогресивних реформ добровільно прилучаться найактивніші і найрадикальнішідіячі широкої демократичної громадськості, і це їх, мовляв, відхилить відучасті в антиімперській революційній та опозиційній суспільно-політичнійборотьбі, зокрема, в українському національному русі. Однак реальне життя невиправдало таких сподівань і розрахунків російського царизму.
Земська реформа. Згідно із реформою1 січня 1864 р. були засновані земства – виборні органи місцевогосамоврядування. Активними земцями були видатні діячі українського національногоруху Іван Лучицький, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський,Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський таін.
У земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельнувласність: дворяни, духовенство, міщани, селяни. Від них шляхом самообкладаннякожної десятини землеволодінь надходили й кошти для різноманітної діяльностіземств. Наприкінці ХІХ ст. земства підпорядковували собі майже все культурне іекономічне життя у повітах українських губерній Лівобережжя і Півдня.
Населення цих губерній одержувало безплатну медичну допомогу, незалежно відтого, чи сплатив господар земські податки. Навчання сільського населенняцарське міністерство освіти повністю переклало на земства. Земствапопуляризували нові сільськогосподарські культури, давали на прокат новітнімашини й знаряддя, допомагали розводити племінну худобу, продавати продуктирільництва, окрім того, заохочували розвиток кустарних промислів, займалисямеліорацією, лісництвом тощо.
Отже, земства в Україні – там, де вони діяли з 1864 р. – відіграли значнупозитивну роль у піднесенні добробуту, рівня освіти, національноїсамосвідомості населення. Це наочно було видно у порівнянні з населеннямПравобережжя, де земства виникли аж у 1911 р. ( саме до цього часу царизм недавав дозволу на їх існування, страха.ючись, щоб вони не потрапили під впливпольсько-шляхетського руху).[1, с.95]
Міська реформа. Реформасамоврядування у містах згідно з Міським положенням була проведена від 16 червня 1870 р. Запровадження міських дум,членів яких обирало все населення, було кроком уперед у громадському самоврядуванніпорівняно з міськими думами, які існували ще на основі законоположення КатериниІІ (цариця надала право міського самоврядування лише дворянам). Міські думизаймалися тим же, що й земські управи у сільській місцевості. Щоправда, міжними існувала й суттєва відмінність. Земства мали справу переважно зукраїнським населенням (як правило, селянами), а в містах України під владоюРосійської імперії населення було змішаним, тут разом з українцями проживалобагато росіян, євреїв, поляків, на півдні – греків, вірмен та ін.
Судова реформа. Судова реформа була проголошена царським указомвід 20 листопада 1864 р. Замість станового суду, підпорядкованого безпосередньовладі губернатора і закритого від громадськості, було запроваджено судпублічний. Згідно із законом цей суд був незалежний від органівадміністративного управління. Обов’язковою стала участь усудових засіданнях представників громадськості. Це були так звані присяжнізасідателі. Разом з суддею вони виносили вирок підсудному.
Фінансова реформа. Проникненнякапіталістичних відносин в усі сфери господарського життя швидко підняло рольгрошової системи. Управління нею на всій території Російської імперії з 1862 р.повністю взяло на себе царське міністерство фінансів. Реформа запровадила і Державнийбанк.
Військова реформа. Законодавчимиактами 1862-1874 років було здійснено військову реформу: переозброєння іпереобмундирування армії, вдосконалення її постачання, управління системипідготовки офіцерських кадрів. Замість рекрутських наборів вводилася загальнавійськова повинність усіх громадян з 20-річного віку строком дійсної службишість-сім років.
На практиці хабарі знатному чиновництву і покровительство властей дозволялиобходити закони. Губернатори та їхній бюрократично-чиновницький апарат у містахі повітах постійно втручалися у діяльність громадських органів самоврядування.І все ж, царські реформи 60-70-х років мали неабияке значення в історіїУкраїни. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили йогоможливості брати активну участь у підприємницькій і торгівельній діяльності, а,отже, сприяли розвитку народного господарства України.1.3Розвитокпромисловості
Протягом 60-80-х років в ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, тобтоперехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якоїбуло застосування у виробництві парових двигунів, системи машин та верстатів.
Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкоїпромисловості – вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна.Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн – головнавугільно-металургійна база України.
За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніяхвиникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на коштиіноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищемЮзівка (нині Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському(нині Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський завод біля Кривого Рогу.
З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компаніїз основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземнимкапіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарськогомашинобудування – найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]
Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування:Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км.Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з’єднала Балту й Одесу.
Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, якправило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими івійськово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевогоекономічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становилопонад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російськуімперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільшізалізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики.Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характерутоварообмін, який склався між Україною та Росією.
Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, ався решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому,готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина зУкраїни.
Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральнихта західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їйзахідноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процесформування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головнимчином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почалидосить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин іпромислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутихпровінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвиткузахідноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]
1.4 Сільське господарство
В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земельпри збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з бокуекономічно панівних верств, якихось помітних зрушень у розвитку сільськогогосподарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя всебільше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації працісільського населення. Вже наприкінці XIX ст. назахідноукраїнських земляхналічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарствіСхідної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин ітехнічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку інайману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населеннязахідноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині – понад 11%, уПівнічній Буковині – понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалисябідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаюне вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.
Під владою Російської імперії процес розшаруванняукраїнського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. НаприкінціXIX ст. заможні селяни в Україністановили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх рукахблизько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби.Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків– у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двірприпадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток – 507 десятин.[1, c.97]
Понад половина селянських гоаподарств, земельна власністьяких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своєжиття, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецькихекономій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавждинаймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників.Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.
Масове переміщення робітників створило особливі форми їхнайму, властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України булистворені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздилинаймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове;залізничні станції Знам’янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка;міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.
Земельні наділи переважної більшості селян оброблялисявідсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а йнайпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.
Водночас з капіталістичною системою господарювання, щобазувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника,поширювалась так звана відробіткова система – прямий пережиток кріпосництва. Вонаполягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщикаділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентомпоміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій земліврожаю.
Загалом розвиток капіталізму в сільському господарствіпореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами,відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачавповільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітниківпри збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули дополіпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадженняфермерського господарства.
II.Причини українськоїеміграції кінця XIX— початку XXст.
2.1 Становлення і консолідація української нації
Процес становлення і консолідації української нації наетнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідаціїфеодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль уцьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвоюНаддніпрянської України. Саме вона, об’єктивно сформована на базі давніхвеликих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, безякої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.
В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2, з них 9/10 передувало підвладою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]
Становлення і консолідація української нації супроводжувалисьабсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростаннявідбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення вУкраїну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейськоїРосії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр.збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнськихземель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.
Українська нація формувалася переважно як селянська. На1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятийу промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис.чоловік.[1, c.102-105]
Помітне місце в економіці України посів клас підприємців таторговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу,нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячівпромислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи іфабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст… стали родини Терещенків, Харитоненків,Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процессоціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На НаддніпрянськийУкраїні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, уЗахідній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними.Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалисябідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин назахідноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.
З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набиралаукраїнська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частинанаціонально свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межамивеликих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народнимимасами, вона докладала багато зусиль для поширення масової українськоїнаціональної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становленняукраїнської нації.
За ініціативою національно свідомої українськоїінтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковинТараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значнозрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого.Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а такожшироким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили,як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості усправі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення іпопуляризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних урізних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.
Цементуючою силою єдності національної культури об’єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формуваласяяк літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, ПавломЖитецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці інавчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватисядвомовні словники: на Наддніпрянський Україні – російсько-українські; вГаличині – німецько-українські.
Вже на початку XX ст… вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словникукраїнської мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашогонароду.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського,Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжковоїсерії пам’яток української мови і літератури.
Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєннюїї словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твориПанаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки,Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тількиставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинникомформування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська моваставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєюмовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, ізакарпатці.[2, c.472]
Утвердження української літературної мови в культурномупроцесі та побуті населення було пов’язане також і згосподарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки,культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст… капіталістичного ладу в Україні несталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячимиколами Романівської та Габсбурзької монархій, об’єктивно вели до йогоденаціоналізації. На початку XXст… ¾ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широкихнародних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості,пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузікультури і освіти на свій території України поєднувалося зсоціально-економічним пригнобленням корінного населення.
Нарешті сама наявність насильницьки створеногоросійсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні,суспільно-політичні та культурні зв’язки між західно- і східноукраїнськимиземлями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення іконсолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній соборній державі.
2.2Переселенськірухи українців
Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщинина західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вжецілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичногообслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови дляприродного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної,викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств,кількість українцій серед народонаселення на території України зменшиласьпротягом XIX ст. з 90% до 80%.Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так іза рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалосьросіян. Наприкінці XIX ст. їхкількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі таПівдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міськогонаселення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які трималипершість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст знаціональних меншин давнього корінного населення України спостерігався середєвреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великихмістах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим зєврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половинивсього населення міста.
Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах іпромислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче допромисловості і торгівлі – провідних галузей капіталістичної економіки.Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважноукраїнського населення. Українці – хлібороби з діда-прадіда не спокушалисяміським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на земліпредків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземеленняселянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу вУкраїні під владою обох імперій.[1, c.135-143]
Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70%працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисноюпрацею. Національну гідність українців ображало також постійне ігноруванняїхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської таАвстро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення довкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємнірозпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі вУкраїні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній,місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, якіпризначені для переселенців».
Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт,що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом зміцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масовуеміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селянбули пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.
Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувавсяна східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, щооброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду домісця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби,насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки відподатків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-хроках XIX ст. нараховувалося неменше половини із загальної кількості.[5]
Не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух українців дорегіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема – в Поволжя і наПівнічний Кавказ. У другій половині XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осібу Нижньому Поволжі і 1300 тис. осіб на Кавказі. ПісляКримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населенняі в Крим, де після виселення татар залишилися вільніземлі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., абозаледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму припливукраїнців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній,переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилосятакож багато німців, євреїв і греків. Однак жодна з цихнаціональностей не становила абсолютної більшості. У самий часчимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їхпроживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення. [4, c 27]
Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані таСередній Азії. Коли наприкінці XIX ст.Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізаціяпочала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану йСибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур.Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там булизасланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московськоїполітики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі таприхильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'янМногогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. ПісляПолтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічниківгетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українськихреволюційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за«сепаратизм».[3, c.2789]
У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру йУральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства ічастково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилосяв Акмолінській області. Наприкінці XIX ст. їх тутпроживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті —майже чверть всього населення.[7, c.7]Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багатомісцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка,Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками булиукраїнські поселенці.[6] Багато українців оселилося також в Алтайському краї.Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивноїукраїнської хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українцічисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65%населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, якНовополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородськомуокрузі українці становили майже половину населення.[6]
Розпочалася найвіддаленіша, заохочувана царським урядом,еміграція українців у малозаселені на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу.Особливо збільшився цей потік після побудови Транссибірської залізниці.Царський уряд визначив для заселення Єнісейську, Іркутську, Тобольську іТомську губернії, а також Алтайський, Уссурійський і Приморський краї.Наприкінці XIX ст. українців тутналічувалося близько 225 тис. осіб, причому кількість їх серед усього населенняобластей досягала майже 20%. До Сибіру найбільшеукраїнців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провіднихмісць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років(1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.[8, c.99]
Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р.спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської областігенерал П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевезення поселенців морем з Одесина державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині.Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великим заохочуванням для українських мало- чивзагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша групапереселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалосятакож переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільнявмолодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом десяти наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися відподушного податку, а від поземельного — на 20 років.[9, c.67]
Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XXст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національнийсклад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однакнаявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні узагальних рисах, висвітлити цю проблему.
У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст.важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія.Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр.відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівськоїгубернії.[9, c.65-67]
Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагугуберніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої вагипоміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів узв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селяні посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна булапорівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на«нові землі». Згідно з опублікованими правилами, щорічно малопереселятися 250 селянських родин.
У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надававдозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того,кожна родина мусила привезти зі собою не менше 600 рублів,щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно,виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи нате, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, щостановило 65,82% усіх переселенців на той час. Найбільшеприбуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної,переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083особи.[9, c.67]
Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприялаеміграції до Азії. Багато сімей їхало цією залізницею ічерез Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Читизалізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді врайоні річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початкуросійсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, авід 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло76 637 осіб. Перед першою світовою війною переселенський рух становив близько20 000 осіб кожного року.[5] За 20 передвоєнних років з України виселилосяпонад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося щорічно приблизно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис. осіб.
У 1900 р. царський уряд видав нові «Тимчасові правила для утворенняпереселенських ділянок в Амурській та Приморськійобластях». На їх основі, з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин земліна родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особучоловічої статі. Але це було загальним правилом дляДалекого Сходу, бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області —тільки шість десятин на особу чоловічої статі. Незважаючина це, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р.темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.
Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенськійакції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства.Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальніоргани — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі,призначені для переселенців.
Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обохстатей, серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіхпереселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область на той час заселялася в основному вихідцями з України,[9, c.68-69] які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін,на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.
У березні 1906 р. вийшла інструкція «Про порядок застосування законувід 6 червня 1904 р.», що заохочувала селян до переселення.Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельнийфонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрноїполітики Столипіна було власне масове переселення селян, головнимчином мало- і безземельних, на «нові землі».[8, c.10]
Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання вАзії. Частина з різних причин поверталася до своїх рідних місцевостейв Україну. Від 1890 до 1914 року таких поверненців булопонад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., колибільшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому.Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.
Америка
Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українціввідбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян.Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі,безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні,нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у НаддніпрянськійУкраїні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковинаі Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, їїправлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне длязабезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практичноне мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українськіемігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно неіснувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той часчимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найпершінечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь уПівнічній Америці з’явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіхпідвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тихукраїнців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру,змусили покинути батьківщину.[6]
Багато українців опинилися за кордоном, деякі досяглиАмериканського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вжесамостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америказ її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїхполітичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошукахкращих можливостей, була найбільш привабливою.
Їх нащадки брали участь у війні за незалежність СполученихШтатів Америки і громадянській війні північних штатів проти південних. Хоробробився у лавах Північної армії українець – генерал Василь Турчин, прозваний«грізним козаком». Одним з помічників найвидатнішого провідниканаціонально-визвольної боротьби народів Південної Америки Симона Болівара бувукраїнець Михайло Скибицький з Києва. Серед повстанців проти іспанськихколонізаторів він був відомий під ім’ям Мігеля Ролі,дослужився до чину інженер-полковника. І в наш час громадяни США глибокошанують ім’я православного священника Агапія Гончаренка(Андрій Гумницький) – уродженця с.Криве (нині Попільнянського району наЖитомирщині). 1865р. Гончаренко переїхав до США. Тут розпочав православнуцерковну службу, заснував слов’янську друкарню і бібліотеку, видававанглійською і російською мовою газету. Гончаренко активно популяризував середамериканців знання про минуле й сучасне України, перекладав англійськоюШевченкові поезії, пропагував створення на Алясці «козацької республіки». Вінпостійно надавав матеріальну підтримку і цінні практичні поради своїм землякам.Тих, хто масово прибував до США наприкінці 1870-х років, він залучав доорганізованого ним у Каліфорнії сільськогосподарського кооперативу «Українськебратство». «Наш батько» говорили вони про засновника української діаспори наАмериканському континенті.
У 70-90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади іБразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хтобажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами назаводах, фабриках, шахтах. Так, перша емігрантська група українськихпереселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штатуПенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати длясільськогосподарського обробку земельну ділянку.
Майже всі українські переселенці на Американський континентпоходили із західноукраїнських земель. Позбавленідержавної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називалисебе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщиниприїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово«русин» в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їхзаписували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривалов Америці довгі роки.[6]
З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського походження навіть у тих частинах Америки, де вони довгі рокизаселяли цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичноготовариства «Roots», що виходить у Міннесоті, опублікував статистикупро різні національні групи штату за 1860-1920 рр., але там про українців небуло жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х рр. у містах Міннеаполісі,Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців. [5]
Виняток становило християнсько-протестантське угрупуваннятак званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськимивластями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитисяу США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українськіпереселенці назвали «Київ», ще одне село, спільно побудоване штундистамиНаддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали «Україна».
Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб,завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів,зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиноюнаціональною спільнотою.
Канада
Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громадаКанади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру,північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовжамериканського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.
Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., колина кораблі «СС Орегон» 7 вересня до порту Квебек приїхали перші двапоселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту вГаличині.
У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали начолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новийуряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити ЗахіднуКанаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канадістановили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи уПарламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали зГаличини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами,буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і малиавстрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважнабільшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще «руською»,чи німецькою — Ruthenische. І так вона булазаінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — РуськаГреко-католицька Церква.
Вважаючи, число українців, які прибули до Канади в1891-1924 рр., не усталене і коливається між 100 і 170тис.,[6] канадський науковець ЧарлзГ. Янг, добре обізнаний з питанняукраїнської імміграції до Канади і об'єктивний увисновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, щозагальне число прибулих до Канади «галичан», «буковинців»,чи «рутенців» у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.[5] Правдою єй те, що деяка частина українців емігрувала з Канади доСША, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. підтверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційногоБюро загальне число «галичан», «буковинців» і русинів заперіод від перепису населення 1911 р. до першої світової війни в 1914 р.прибуло 63 515 осіб. Коли цю цифру додати до кількостіукраїнського населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914р. повинно було бути не менше 138 947.[5]
Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося упровінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місціпровінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зістолицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицеюв Торонто — 3078 осіб. Українські поселенці у степових провінціях — це восновному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільшана фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в БританськійКолюмбїї — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям устепових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самихяк і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна,Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя сталомісто Вінніпег, столиця Манітоби.
У новозбудованих селищах українські іммігранти намагалисязберегти національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і вдекоративно-ужитковому мистецтві. Обряди громадського побуту поселенціутверджували ті ж самі, що були й на батьківщині. Так само справляли весілля,хрестини, похорони, відзначали народні і релігійні свята, не забували народнихпісень, привезених з батьківщини, хоча створювали і нові.
Бразилія і Аргентина
Найтяжчими на Американському континенті були негаразди,яких зазнали першопоселенці у Бразилії та Аргентині. Перші сміливці з Галичиний Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Спокушена ж досить суттєвими пільгами урядів цих країн (брали насебе транспортні витрати, надавали десятирічну відстрочку за оплату одержуваниху повну власність великих земельних наділів -25-50 га), масова українськаімміграція до цих країн розпочалася у 90-х рр. Природні умови тут докорінновідрізнялися від тих, що були на батьківщині — незвичний тропічний клімат середзовсім незаселених пустель, прерій та джунглів. Хронічні хвороби, величезнийвідсоток смертності через відсутність елементарної медичної допомоги таантисанітарію побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулисяна батьківщину. Інші, не маючи коштів на зворотній шлях, влаштовувалися нарізні будівельні роботи, наймитували у поміщиків та заможних фермерів. Напочатку XX ст. у Південній Америціпроживало вже близько 20 тис. українців.
Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхавз Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українськихродин-емігрантів.
Уряд Бразилії намагався заселити землі всерединікраїни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентами італійських пароплавних ліній, якіобіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав коштиподорожі, спонукали сільську бідноту північно-східноїГаличини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичиниі цього разу виїхало понад тисяча родин, але вже на власний кошт.[5]
Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися упровінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.
Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинилисеред перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини.Тільки наполегливість і завзятість української людини та духовнанаснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійноїситуації.[6] Треба підкреслити, що до першої світової війни українськіпоселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.[6]
Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко.За час від 1857 р., тобто від часу створення спеціального імміграційногоуряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бутисумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчатьпрізвища іммігрантів, щоправда частково перекручені доневпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120«русос», тобто русинів. Від цього часу щоразчастіше з’являються австро-угорські іммігранти зозначенням «русос».[5]
Докладнішу інформацію проукраїнських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до портуПосадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатньо грошей для закупівліземлі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор НаціональноїТериторії Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть надовготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липнівирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно зТовмацького повіту Західної України.
Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевостиАпостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вонизастали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали черезБразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі,своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штатіПарана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміжріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — зПарагваєм.
За один рік кількість українських поселенців вАпостолес зросла до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягомкількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськимипереселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всівони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали зпівденно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського,Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.
У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великихрозмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і «жерба мати» (рідпівденно-американської рослини, з якої виготовляють напій,подібний до чаю), а також великі лісові простори, які є головним багатством провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазуна ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два разибільший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона,Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).
У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців,що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.[4] До першоїсвітової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.
Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі,українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили забатьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовніпотреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякимивідомостями, першу українську маленьку капличку збудували українські поселенців місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р.,але докладніших даних про неї немає.
Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток українськоїгромади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім,цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентинінемає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділземлі не менший 25 га.[4]
Інша частина поселенців того часу осіла в столиціБуенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айресана 60 кілометрів. Це були здебільше особи самітніабо й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, ато й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявленняпро фабричну працю чи взагалі міські зайняття, вони таклегко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукалиаграрних поселенців.
Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в1897 р. аж до початку світової війни 1914 р., зокрема в1901-1903 рр. Перед першою світовою війною, в 1901-1913 рр. до Аргентиниприїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже вусіх передових провінціях Аргентини: червоноземномуМісіонес, тропічному Чако, Мендозі, Тукумані, а також уРіо-Негро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобськогонаселення аж до першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес— центром українців-робітників.
Однак скільки українців прибуло в той час доАргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так самояк і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у цій статистицінаціональність визначається не місцем народження, а тим, зякої держави приїхали переселенці. Тому українці,народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують як росіяни, а переселенці з Галичини чи Буковини — якавстрійці.[5]
Висновок
Донедавна в українській еміґрації називали три хвиліпереселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першоїсвітової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двомасвітовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другоїсвітової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-хроків ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації,яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації таеміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала надобу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цюпарадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційниххвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливостіреалізувати себе на Батьківщині.[6]
Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищіукраїнців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашогосуспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишоксільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний прирістнаселення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляціїукраїнського народу через низьку народжуваність і високу смертність, колиукраїнське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80%,Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної,висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських ученихпрацює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян Україниз вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою.Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективнішіфахівці. У зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістіввтрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США нарік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця звищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів).Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті,інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країнсвіту. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політицірозвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живогокапіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто незаймається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належногодержавного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту йрозвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свійінтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордонна першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшістьосвічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу,аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі дочетвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґрантибули переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу вкраїнах оселення, то друга й третя хвилі “вихлюпнули” за кордон переважно людейосвічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних ікультурно-освітніх організацій. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва —закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України“Про правовий статус закордонних українців”) — це громадяни країн свогооселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудовіміґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхалина роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну.
Український громадський сектор зобов’язаний поставитивисокі вимоги перед владними структурами в ім’я національнихінтересів, аби Україна прийшла до розв’язанняпроблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян— своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес направовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньоїполітики.
Списоквикористаної літератури
1.Сарбей В.Г. Історія України XIX-початку XX ст. Підручник для 9класу середньої школи. Видання друге. - К., «Ґенеза» - 1996 р.
2.Енциклопедія українознавства (загальна частина). — Київ, 1995 р.
3.Енциклопедія українознавства (словникова частина). — Київ,1995 р.
4.Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок XXст.).Вид»Світ»,Львів, 1996
5.URL:http://etn.iatp.org.ua
6.URL:http://slovoprosvity.com.ua
7. Атлас. Українці — східна діаспора. — Київ, 1993.
8.Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипшськоїреформи // Український історичний журнал. — 1973. — № 6.
9.Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 -1916 рр. //Український історичний журнал. — 1971. — № 2.