Російське самодержавство 1905-1914
План
1. Революція1905-1907 рр.
2. Поразка соціальної революції іповернення до консерватизму
3. Невдача просвіченого консерватизму
4. 1912-1914 рр.: політичний застій ісоціальне бродіння
1. Революція 1905-1907 рр.
27 січня 1904 р. японська ескадра зненацька напала наросійський тихоокеанський флот в Порт-Артурі та Чемульпо. Цим військовим діямпередував тривалий період напруженості у відносинах між двома країнами. Підвпливом безвідповідальних радників Микола II вже протягом кількох років проводивна Далекому Сході авантюристичну політику. У 1896 р. він отримав відкитайського уряду дозвіл на будівництво Транссибірської залізниці, якапроходила через територію Маньчжурії, і на безперешкодне використання природнихресурсів, що знаходяться по обидві сторони залізничного полотна (мова йшла просмугу шириною в 50 км). У 1898 р. Вітте домігся отримання в оренду Порт-Артура,де була створена військово-морська база. Боксерське повстання дало Росії мотиввиступити в ролі «захисниці» Маньчжурії. Однак просування Росії доберегів Тихого океану і кордонів Кореї стривожило Японію, яка перейшла в тойчас до бурхливої експансії. Зіткнення між двома імперіалістичними державами вжеможна було передбачити; воно ставало неминучим, ретельно підготовленим зяпонської сторони, в той час як царський уряд, упевнений у власних силах, пі вякій мірі не уникав його. Тим сильнішим було розчарування, яке спіткало Росіюпісля розгрому 27 січня 1904 р. Знаходячись на відстані 8 тис. км від своїхосновних баз, царська армія терпіла поразки одну за одною: на морі поблизуПорт-Артура (31 березня 1904 р.), в Китайському морі (14 серпня) і, нарешті, 20грудня — здача І Іорт-Артура. Замість того, щоб спричинити єднання народу,війна, далека від національних інтересів, із самого початку сприймаласяросійською громадськістю як безглуздий конфлікт, результат некомпетентностівлади. Повторилося те саме, що й в Кримську війну, — дух пораженства оволодіврозумами опозиціонерів. Вплутавшись у цей конфлікт, власті здійснили грубуполітичну помилку: на країну, що вже знаходилася в глибокій економічній кризі,звалили новий вантаж — непосильний.
15 липня 1904 р. Плеве був убитий членами «бойовоїорганізації» есерів. Зробивши першу поступку громадській думці, Микола II призначив на його місце генералакнязя П.Святополка-Мирського, який висловив готовність «застосовуватизакони ліберально, однак, не торкаючись основи існуючого порядку». Такапрограма, що була направлена на відновлення традицій «лібералізму»Олександра II і завершувала еру контрреформ, моглаб задовольнити суспільство 20 роками раніше. Восени ж 1904 р., коли складаласяопозиція режиму, вона була явно застарілою. 6 листопада у Санкт-Петербурзівідкрився 1 земський з'їзд. На ньому була прийнята програма, що складалася з 11пунктів. Вона повторювала основні вимоги ліберального руху і наполягала наскликанні, вперше в Росії, «вільно обраних представників народу».Іншими словами, мова йшла про скликання національних зборів — органу, абсолютнонесумісного із самодержавним режимом. Одразу після з'їзду пройшла так звана «бенкетнакампанія» — ряд бенкетів, організованих «Союзом звільнення»(ліві ліберали), — яка зібрала тисячі людей. Кульмінацією цієї кампанії ставбенкет, що відбувся в столиці в день річниці повстання декабристів 1825 р.,біля 800 учасників якого проголосили необхідність негайного скликанняЗасновницьких зборів. У відповідь на цю хвилю протестів 12 грудня був виданийуказ, в якому перераховувалися передбачувані реформи, уряд обіцяв також пом'якшитицензуру, однак основне питання про створення виборного органу влади обходивмовчанням. Ще через два дні з'явилося урядове повідомлення, що офіційнозастерігало проти будь-яких виступів, здатних порушити суспільний спокій.
З січня 1905 р. 12 тис. робітників Путилівського заводуприпинили роботу в знак протесту проти звільнення чотирьох своїх товаришів.Страйк вмить поширився на всі підприємства Санкт-Петербурга і 8 січнянараховувалося вже більше 200 тис. страйкуючих. Збори російських фабрично-заводськихробітників — могутня офіційна профспілкова організація в дусі зубатів-ськихпрофспілок, — очолювалися тоді священиком Г.Гапоном, дуже популярним завдякисвоєму простому походженню і, безсумнівно, властивій йому харизмі, людиною, щокористувалася безперечним впливом у столичному робітничому середовищі. Опозиціязвернулася до нього за допомогою. Га-пон запропонував скласти петицію-прохання,яку народ понесе своєму государю. Важко встановити правду: чи був Гапонневільником тієї ролі, яку йому довелося грати, чи сподівався він зупинитистрайковий рух подачею петиції цареві-батечку, чи допомагав гігантськійпровокації або виявився жертвою агентів поліції, що змагалися між собою?Петиція, складена 5 січня, зібрала за три дні більше 150 тис. підписів. Вона являласобою дивну суміш різких вимог і містичної сліпої віри у всемогутність царя: «Невідмов же в допомозі твоєму народові, виведи його з могили безправ'я, убогостіі неуцтв… свобода боротьби праці з капіталом — негайно… а не накажеш — мипомремо тут; іа цій площі перед твоїм палацом». Петиція, по суті,відображала колективну свідомість робітничого люду, який не порвав ще із своїмселянським корінням і не був зачеплений соціалістичними теоріями.
Вранці 9 січня нескінченний народний потік рушив до Зимовогопалацу, залишеного Миколою II ще 6 січня. 150 тис. чоловіків, жінок і дітей несли ікони і корогви,співали псалми і «Боже, царя бережи!». їх зустріли пострілигвинтівок, війська стріляли в народ, почалася неймовірна паніка, в тиснявізагинули кілька сотень чоловік, тисячі були поранені.
Події Кривавої неділі викликали справді приголомшуючийвідгук. Те. що сталося нього дня, розбило вщент традиційне уявлення про царя — захисника і заступника. Газета «Право» писала, що робітники понесли зсобою в братську могилу віру в живе джерело правди і справедливості.
Із січня по жовтень 1905 р. рух протесту проти існуючого ладупоширювався і набирав силу у двох паралельних напрямах. Шлях ліберальних реформобрали середні верстви суспільства, інтелігенція і частина представників вищихкіл, які орієнтувалися на політичні моделі західноєвропейських країн і мріялипро мирну революцію, що проводиться легальними шляхами, в результаті якої назміну самодержавству повинна була прийти конституційна монархія. Другий шляхоб'єднував дуже різнорідні верстви з погано сформульованими прагненнями ірізноманітні форми соціального протесту: від селянських антипоміщицьких бунтіві смути до Рад, невідомої досі форми організації. Обидва напрями так і незлилися воєдино, незважаючи па боязкі і запізнілі спроби лібералів «йти внарод» або на деякі успіхи есерівської пропаганди в селянськомусередовищі. Як би там не було, революційна лихоманка охоплювала розуми: усьоголише за кілька місяців ідеї, що раніше хвилювали лише окремих політичних діячів- про загальні вибори, про скликання Засновницьких зборів, про гарантіюособистих свобод, — поширилися в широких колах громадськості. Ця «революціяв розумах» була, безсумнівно, найбільш глибокою і значною зміною, що вкінцевому результаті спричинило події 1905 р.
У наступні за Кривавою неділею тижні країну захлеснула першахвиля революційних подій: в більшості міських центрів Росії страйковий рухохопив робітників, особливо залізничників, металургів, працівників текстильноїпромисловості. Примітні не стільки кількість страйкуючих (їх було близько 1млн. чоловік), скільки форма виступу: в більшості своїй це були політичністрайки, які підтримували робітників столиці. Без усякого сумніву, вробітничому середовищі формувалася класова свідомість. Політичні вимоги,зрозуміло, не виключали економічних, таких, як підвищення заробітної плати,скорочення робочого дня та ін.
Стривожені розмахом страйкового руху, офіційні профспілки,ділові кола, інші групи зажадали встановлення правопорядку, відмови відрепресивної політики, символом якої став повий губернатор Санкт-Петербургугенерал Д.Трепов.
Щоб уникнути заворушень в день ювілею скасування кріпацтва істримати обурення лібералів, Микола II підписав 18 лютого рескрипт, підготовлений міністромвнутрішніх справ О.Булигіним. У ньому пропонувалося залучати «обраних віднаселення людей до участі в попередній розробці і обговоренні законодавчихприпущень». Реформи, однак, вирішено було проводити поступово, зурахуванням історичного минулого Росії. Вони повинні були неодмінно зберегтинепорушність основних законів імперії. У той же ювілейний день був підписанийуказ, який дозволяв подавати петиції і запрошував «приватних осіб таорганізації» доводити до відома центральної влади свої пропозиції щодополіпшення державної діяльності та добробуту народу. Ця перша поступка влади,хоч і відповідала основним вимогам листопадового маніфесту лібералів 1904 р.,прийшла все ж занадто пізно. Свідомо розпливчато сформульований указ, виконанняякого покладалося на комісію, так ніколи і не скликану, не міг задовольнитиопозицію, налаштовану на найширше тлумачення його значення, тобто на скликанняне консультативних, а повноцінних Засновницьких зборів. Таким чином, замістьтого, щоб заспокоїти заворушення, законодавчі акти від 18 лютого їх ще йпосилили. Слідуючи букві указу, професійні об'єднання інтелігенції, міськідуми, земські збори, навіть окремі громадяни почали засипати уряд зверненнями,резолюціями, проханнями, пропозиціями, які широко публікувалися на сторінкахпреси, все більш і більш безстрашної. В історії держави це був перший випадоктакої відвертої свободи слова; популяризуючи поняття, про які раніше не буловідомо нікому, преса сприяла емансипації розумів. Паралельно йшло створенняоб'єднань представників вільних професій та інтелігенції. Викладачіуніверситетів, журналісти, вчителі, адвокати, письменники, лікарі, земськіслужбовці організовувалися у професійні союзи. До кінця квітня вже існувало 14союзів, у тому числі Жіночий союз і Союз за рівноправність євреїв. 8 та 9 травняв Москві представники різних організацій об'єдналися в так званий Союз союзівпід головуванням ліберального історика П.Милюкова, нещодавно звільненого ізв'язниці. Ця організація являла собою радикальне крило російського лібералізму,вона виступала за скликання Засновницьких зборів, обраних загальнимголосуванням. Своєю кінцевою метою керівники цього руху вважали створенняконституційної і демократичної партії, що об'єднувала б представників усіхвільних професій.
Нарівні з активністю середніх класів і частиниінтелектуальної еліти, які сподівалися використати бурління суспільства в своїхінтересах, бажали розвитку парламентаризму і конституційних структур іоголошували себе єдиними представниками країни, народний рух, як в місті, так іна селі розвиваної своїм шляхом.
Із приходом весни знову спалахнули селянські заворушення.Безладдя поновилися в Курській, Чернігівській, Воронезькій, Орловській,Пензенськії"! та Саратовській губерніях. Селяни прийнялися орати для своїхпотреб і косити поміщицькі угіддя, не задовольняючись своїми наділами, ділитиміж собою запаси зерна та сіна, взяті із поміщицьких засіків. У державних таприватних лісових володіннях вироблялися незаконні порубки, цілі повітизневірялися від виплати податків та наборів до армії. Всі ці стихійні,неорганізовані і роздроблені дії продовжували традиції селянських бунтівминулих років. До певного часу насильницькі дії були все ж досить рідкими.Селяни сподівалися домогтися свої прав законним шляхом, оскільки уряд заснувавспеціальні комісії, які повинні були розглядати земельні питання. Тим часомліберали, в основному із Земського союзу, спробували частково упорядкуватистихійні дії селян. Під їх тиском був створений Всеросійський селянський союз,який незабаром прилучився до Союзу союзів і оголосив про скликання літом того жроку І селянського з'їзду.
З наближенням 1 травня поновилися заворушення в робітничомусередовищі. У травні-червні країну захлеснула нова хвиля страйків. Правда, вбільшості своїй вони були мирними і не висували політичних вимог, за виняткомПольщі, де під впливом соціалістів і на Грунті старої націоналістичноїнеприязні до росіян безладдя прийняло серйозний характер (у Варшаві та Лодзікілька днів робітники були на барикадах). Вимоги робітників були за традицією восновному економічними: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати,медичне страхування. Але цього разу була також і вимога визнання права настрайк. Незважаючи на слабкість страйкового руху весною 1905 р., він все жсприяв утворенню нової структури, а саме Рад, яким призначено було зіграти вмайбутньому важливу роль.
Перша Рада виникла в Іваново-Вознесенську, великому центрітекстильної промисловості. Під час страйку 12 травня робітники всіх підприємствміста висунули своїх делегатів для ведення переговорів з начальством. Такимчином, було обрано 15 делегатів, переважно ткачів, які об'єдналися в Радуделегатів Іваново-Вознесенська. Рада, до якої входила незначна група політичнихдіячів, засідала на зразок селянської громадської ради за містом, прямо під відкритимнебом. Його члени проявили на рідкість гарні організаційні здібності та почуттявідповідальності. Рада взяла на себе керівництво страйком, організувала курсипо ліквідації політичної безграмотності, стежила за підтримкою в містізразкового порядку. Незабаром вона стала єдиним представником інтересівробітників усієї області, причому її визнали власті та заводське начальство.Однак переговори з начальством провалилися, і, проіснувавши 65 днів, Радаоголосила про саморозпуск, так нічого й не домігшись. Народження першої Радибуло важливим етапом робітничого руху, з'явилася нова самобутня формаорганізації робітників. Кількома тижнями пізніше приклад Іванівської Ради бувпідхоплений робітниками одного із сусідніх міст — Костроми. Восени того ж рокуРади чекав несподіваний успіх.
Поява цієї нової форми організації робітників вимагала відсоціал-де-мократичних організацій реакції у відповідь. Меншовики вітали Ради,як «органи робітничого самоврядування», які повинні були, на їхдумку, прискорити процес зростання політичної самосвідомості пролетаріату. Що ждо більшовиків, вони спочатку віднеслися до Рад із недовірою, побоюючись, щоорганізація, яка виникла стихійно, «знизу», почне суперничати зпартією і поставить під сумнів її керівництво революційними діями. Більшовикизмінили своє відношення до Рад значно пізніше, в листопаді-грудні 1905 р.,багато в чому завдяки Леніну.
Заворушення охопили також значну частину моряків російськогофлоту після поразки в Цусимській битві (трагедія сталася 14-15 травня 1905 р.,коли російський Балтійський флот після семимісячного плавання прибув уКорейську протоку, де був вщент розбитий японцями). 15 червня на найсучаснішомусудні російського Чорноморського флоту броненосці «КнязьПотьомкін-Таврійський», що знаходився в Одеському порту, спалахнулоповстання. Після 11 днів плавання по Чорному морю «Потьомкін»вимушений був здатися румунській владі у Констанці. Звичайно, це повстання булорезультатом не стільки політичної агітації кількох моряків, скільки реакцією насувору дисципліну, погане поводження офіцерів з моряками, на загальну моральнувтому екіпажу. Повстання спалахнуло стихійно і було показником гостроти кризи,що переживалася російською армією. Однак час масового переходу армії на бікреволюції ще не настав; доказом тому можуть служити, з одного боку, жорстокірепресії проти одеських робітників, а з іншого — відмова повсталих моряківприєднатися до страйкуючих робітників Одеси.
Цусимська трагедія знаменувала собою остаточну поразку Росіїу війні з Японією. Бродіння мас наростало. Все це примусило лібералів посилититиск на владу і зажадати від них поступок, необхідних, щоб перевести в мирне,легальне русло готові ось-ось спалахнути безладдя. Земські діячі, які зібралисяв Москві на надзвичайний з'їзд одноголосно проголосували за звернення «Досуспільства», в якому ще раз проголошувалася вимога виборівпредставницьких зборів в рамках конституційної монархії. 6 червня делегаціяземців подала Миколі II петицію зпереліком основних вимог лібералів. Через два тижні Микола II, приймаючи представників відконсерваторів, знову підтвердив незмінну прихильність старим принципам. Новийземський з'їзд (6-8 липня) визнав, що спроба компромісу 6 червня провалилася ірозробив проект конституції, використовуючи віковий досвід держав ЗахідноїЄвропи.
В останні дні липня відбувся ще один важливий з'їзд — ІВсеросійський селянський з'їзд; на нього прибуло близько 100 делегатів із 22губерній. Якщо створений двома місяцями раніше Всеросійський селянський союзвисував лише вимоги конституційного порядку, то цей з'їзд виступив із більшрішучими резолюціями: відносно аграрних реформ мова йшла про скасуванняприватної власності на землю і експропріації землевласників (з компенсацією абобез, в залежності від конкретного випадку), в політичній області вимагалосяобрання шляхом загальних виборів Засновницьких зборів, реформа кабальногооподаткування селян, скасування станової ієрархії.
Прийняті резолюції відображали побажання селян, висловленіними на з'їзді й являли собою своєрідний синтез ліберальної політичної програмита пропозицій есерів, відомих на селі завдяки газетам, які, за повідомленнямиполіцейського донесення, «грамотні селяни читають нині з повною довірою…і великим інтересом», а також традиційних селянських вимог. На змінурозрізненим місцевим виступам селянства народжувалася політична організація вмасштабах країни. На чіткі і ґрунтовні вимоги, що походили від усіх прошарківсуспільства, власті відповіли явно застарілим проектом. 6 серпня Микола II нарешті підписав указ про заснуванняДержавної думи. Насправді цс були дорадчі збори, до чиїх обов'язків входилилише «попередня розробка і обговорення законодавчих припущень», якіне торкалися основних законів імперії. Дума була позбавлена законодавчоїініціативи і не мала права голосу з питань бюджету. Вибори до неї повинні булипроходити за дуже складною системою, яка поєднувала становий і майновий ценз,що скорочувало участь у виборах представників середніх верств населення іповністю позбавляло робітників усяких виборчих прав.
Указ від 6 серпня спричинив загальне обурення опозиції.Ліберальні газети коментували подію приблизно так: «Ось справді російськареформа -самодержавство черговий раз відбирає однією рукою те, що дала інша».Заміси, очікуваного заспокоєння країна прийшла в крайнє збудження під часпередвиборної кампанії. Думу планувалося обрати в січні 1906 р., а тим часомполітична боротьба спалахнула з новою силою. Єдиним виграшем влади стан розколліберальної опозиції на прихильників і противників бойкоту виборні. 1 Іайбільшконсервативна частина лібералів висловлювалася за участь у виборах,сподіваючись використати майбутню Думу, нехай навіть устрій її небездоганний,як трамплін для висунення нових вимог. Що стосується радикального крилаліберального руху (його представляв тепер Союз союзів, що нараховував більше 40тис. членів), го воно зажадало бойкоту заздалегідь фальсифікованих виборів, якіможуть тільки дискредитувати саму ідею демократії. Соціалісти-революціонери всвою чергу висловлювалися за бойкот, їх прикладу наслідували соціал-демократи,оскільки вибори, з участі в яких були виключені робітники, нічого їм необіцяли. Проте, як одні, так і інші сподівалися використати передвиборнукампанію з метою власної пропаганди. Поки опозиція, що в значній більшостізаперечувала будь-яку форму цензових дорадчих зборів, продовжувала кампаніюбойкоту, оформилася висунена у вересні одночасно Союзом союзів ісоціал-демократами ідея загального страйку — єдиного способу домогтися відсамодержавства заходів, яких суспільство вимагало з початку 1905 р.
Протягом літа напруженість поступово спадала, однак у вересніробітничий рух раптово знову посилився. 19 вересня розпочався найбільшийзагальний страйк, який коли-небудь знала країна. Першими застрайкувалидрукарські робітники Москви, які зажадали перегляду тарифних ставок. Троць-кийписав тоді з цього приводу, що "… ця маленька подія відкрила собою небільше й не менше, як всеросійський політичний страйк, який виник черезрозділові знаки і збив з ніг абсолютизм". Протягом кількох днів страйки солідарностіохопили багато московських підприємств, а потім поширилася чутка про те, щоделегати Союзу залізничників арештовані. Тоді Союз закликав до страйку всізалізниці країни. Так з економічного страйк переріс у політичний, оскільки мовайшла тепер вже про захист прав профспілок, і перетворився на так довгоочікуване випробування самодержавства на міцність. З 12 жовтня страйк повністюпаралізував всю залізничну мережу імперії. Він охопив промисловість, сферуобслуговування, банки і навіть страхові товариства й торгівлю. 14 жовтня уПетербурзі, як і в Москві, зупинилися і поїзди, і інший транспорт, не вийшлигазети, не працював телефон, не було електрики. Число страйкуючих досяглопівтора мільйонів. Провінція також не відставала: в Єкатеринославі, Харкові,Одесі спалахнули повстання робітників, вулиці вкрилися барикадами. 13 жовтня уСанкт-Петербурзі утворилась Рада робітничих депутатів, до якої увійшли сотніделегатів, обраних від ведучих страйкуючих підприємств міста. У виконкомі Радипредставники есерів, меншовиків і більшовиків грали часто непропорційно значну,враховуючи їх реальний вплив, роль, що свідчило про поширення їх ідей середробітників столиці. Рада робітничих депутатів 17 жовтня опублікувала свійперший інформаційний бюлетень (газету "Ізвєстія") із закликом до всіхстрайкуючих вступити в контакт з нею — "єдиним повноправним представникомтрудящих Санкт-Петербурга".
Розуміючи гостроту ситуації, Микола II звернувся за допомогою до Вітте,якому нещодавно вдалося підписати на більш або менш прийнятних умовах мирнуугоду з Японією. 9 жовтня Вітте представив государю меморандум з викладомпоточного положення справ і програмою реформ. Констатуючи, що з початку року «врозумах сталася істинна революція», Вітте вважав укази від 6 серпнязастарілими, а оскільки «революційне бродіння» дуже велике, вінприйшов до висновку, що треба вживати термінових заходів, «доки не сталозанадто пізно». Він радив цареві: необхідно покласти межу самоуправству ідеспотизму адміністрації, дарувати народу основні свободи і встановитисправжній конституційний режим. Провагавшись тиждень, Микола І і наваживсяпоставити свій підпис під текстом, підготовленим Вітте на основі меморандуму,але при цьому цар вважав, що порушує присягу, дану під час вступу на престол.Маніфест від 17 жовтня, незабаром названий «Маніфестом свобод»,зводився, по суті, до трьох обіцянок:
— Дарувати народу цивільні свободи на основі непорушнихпринципів: недоторканості особистості, свободи совісті, свободи слова, свободизборів і організацій.
— Не відкладаючи вибори в Думу, забезпечити участь у них тихверств населення, які, згідно з указом від 6 серпня, були позбавлені праваголосу; новий законодавчий орган повинен був згодом розробити принцип загальнихвиборів.
— Ввести за неодмінне правило, що жоден закон не може увійтив силу без згоди Думи, щоб обранці народу змогли на ділі брати участь уконтролі за законністю дій государя.
У такому вигляді Маніфест являв собою більшу поступку, ніжпередбачалося зробити в законодавчих актах від 18 лютого і 6 серпня. Однакбагато які важливі питання залишалися невпрішеними: яка буде відтепер рольсамодержавства, про що в Маніфесті не говорилося пі слова? Як поєднуватисамодержавство і Думу? Чому в Маніфесті не згадується про конституцію? Якібудуть повноваження пової Думи? Було ясно, що трактування і застосуваннянастільки двозначного тексту будуть залежати від співвідношення сил міжсамодержавством, що поступилося лише під тиском обставин, і опозицією, яка вбільшості своїй вже хотіла йти далі. Однак на той момент Маніфест дозволявсамодержавству досягти двох позитивних результатів. Вій заспокоїв фінансовікола, від яких залежала видача кредитів Росії. Французький, британський інімецький уряди вітали появу Маніфесту, бачачи в ньому запоруку конституційногорежиму, яка нарешті приведе Росію на шлях парламентаризму. З іншого боку, Маніфест завершив розкол табору лібералів, який намітився вже в червні. Помірніліберали, задовольнившись пертою перемогою, підтримали Маніфест. Що ж дорадикального крила, яке якраз оформлялося в партію кадетів — конституційнихдемократів, — воно прийняло Маніфест насторожено. Соціалісти-рєволюціонери ісоціал-демократи всіх відтінків не пішли па компроміс із самодержавством.Троцький писав тоді, що пролетаріат «не бажає нагайки, загорнутої в пергаментконституції».
Сили опозиції розділилися, У той час як ліберали віддавалипріоритет політичній боротьбі, робітники, з головою поринувши в жовтневийзагальний страйк, все більше віддалялися від ідей ліберальної опозиції, якіподіляли на початку 1905 р., і висували лозунг соціальної революції. Виявившисьміж двох вогнів — самодержавством, що не бажало йти на поступки, з одного боку,і натиском революції, яка несла в собі загрозу насильства, з іншого, -лібералипротягом всього 1905 р. так і продовжували «метатися» між царем інародом. Вони виявилися не здатними ні зупинити розгул насильства, ні рішучеочолити народну революцію. Вимушений тимчасово піти на поступки, царський уряднадалі зумів зіграти на розколі опозиційних сил і не стримав більшості обіцянок,даних 17 жовтня 1905 р
2. Поразка соціальної революції і повернення доконсерватизму
19 жовтня Вітте був призначений на пост прем'єр-міністра — посаду, створену заради зміцнення нового принципу міністерської солідарності.На нього покладалася задача забезпечити обіцяні Маніфестом 17 жовтня свободи,підготувати вибори в Думу, відновити порядок. З перших днів свого призначенняВітте виявився в ізоляції, зіткнувшись, з одного боку, із зростаючою неприязнюМиколи II (який називав свогопрем'єр-міністра «політичним хамелеоном») і двору, а з іншого — знедовірою навіть найбільш помірних лібералів, таких, як Шипов та Львов, щовідмовилися увійти до складу уряду. Вітте не зумів втримати рівновагу міжреформами і репресіями і пішов по шляху репресій.
Жовтневий маніфест являв собою значний етан в політичнійборотьбі лібералів, яку вони вели вже більше року. Однак він не зміг обмежитиреволюційні виступи і розрядити обстановку, яка особливо розжарилася в останнімісяці 1905 р. Щойно закінчився загальний страйк у Санкт-Петербурзі і в Москві(21 жовтня), спалахнув заколот на військово-морській базі у Кронштадті (26-27жовтня). Слідом за ним інший — на військово-морській базі в Севастополі. Підкерівництвом лейтенанта П.Шмідта бунтівники створили Раду робітничих, солдатськихі матроських депутатів, якій призначено було проіснувати всього лише з 1 і до15 листопада. Тим часом безладдя охопило всю Транссибірську залізницю,збунтувалися військові частини, що очікували повернення додому після закінченняросійсько-японської війни.
Витлумачивши Маніфест 17 жовтня як зняття всіх заборон і підвпливом есерівських рішень II з'їзду селян (6-10 листопада, Москва), які підтверджували принципнаціоналізації землі, почали бунтувати селяни. Кульмінаційної точки їхнівиступи досягли в листопаді-грудні 1905 р. Рух охопив головним чиномСимбірську, Курську, Чернігівську і особливо Саратовську губернії. У ряді місцьбули розгромлені всі поміщицькі садиби. Уряд вимушений був вжити суворихзаходів — послати каральні війська, оголосити в багатьох місцях надзвичайнийстан, — щоб зупинити безладдя, однак літом 1906 р. вони поновилися. У розпалзаворушень консервативні сили організували так звані чорні сотні. До нихнабирали як селян, так і міських люмпен-пролета-рів, розпалюючи в них почуття антисемітизму.Користуючись прихильним заступництвом царської поліції, чорні сотнівлаштовували численні погроми. Тільки за жовтень число їх перевалило за 150 — восновному в південних містах, де єврейське населення становило досить значнийвідсоток. 8 листопада за потурання Вітте з допомогою Трепова і нового міністравнутрішніх справ Дурново крайньо-празі кола створили «Союз російськогонароду» на чолі з О.Дубровіним і В.Пуришкевичем. Проголосивши лозунг «Православ'я,самодержавство і народність», вони закликали до боротьби проти «внутрішніхворогів».
Найзначнішим випробуванням, що випало на долю уряду Вітте востанні місяці 1905 р., виявилося його протистояння Санкт-Петербурзькій Раді, апотім і Московській Раді робітничих депутатів. Санкт-Петербурзька Рада, якасформувалася 13 жовтня під час загального страйку переважно з депутатів,обраних на підприємствах, і членів революційних партій, зуміла домогтисянеухильного зростання свого впливу і, зрештою, стала представляти інтересиполовини найманих робітників столиці. Так, після публікації Жовтневогоманіфесту, адвокат-меншовик Хрустальов-Носарь, який очолював Раду, продовжувавагітувати робітників не припиняти боротьбу аж до повної перемоги над царськоювладою. 2 листопада Рада закликала робітників до нового загального страйку, такі не домігшись поступок від уряду. Через деякий час Рада проголосилавосьмигодинний робочий день на заводах, але власники оголосили локаут, і Радідовелося «тимчасово припинити» введення оголошених заходів. Ціневдачі викликали у робітників почуття безглуздості боротьби, чим скориставсяуряд для контратаки. 25 листопада влади арештували Хрустальова-Носаря; Радуочолило колективне керівництво, серед членів якого виділявся молодийталановитий оратор Троцький. З грудня під час засідання були затримані всі 267делегатів Ради. Таким чином, Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів зап'ятдесят п'ять днів свого існування із звичайного страйкового комітету зумілаперетворитися на справжній робітничий парламент, де більшість робітників столиці,користуючись немислимою ще кілька місяців тому свободою зборів і слова, змоглапознайомитися з політичним словником і поняттями, які раніше були в ходу тількиу небагатьох присвячених. Санкт-Петербурзька Рада продовжила досвід ІванівськоїРади. До кінця 1905 р. в головних промислових центрах країни вже нараховувалосякілька десятків Рад,
У кінці листопаду робітничі заворушення в країні спалахнули зновою силою. Ідея Леніна, висловлена в книзі «Дві тактикисоціал-демократії в демократичній революції», про необхідність озброєногоповстання для вступу в наступний етап революції, проникала все глибше всвідомість маси. її втілила в життя Московська Рада. Вона була заснована 22листопада і об'єднала членів різних соціалістичних партій, обраних внаслідок багатоступінчастихвиборів. Досить численні в Раді більшовики організували «бойові дружини».2 грудня в одній із частин Московського гарнізону почалися заворушення. Радавирішила, що настав час діяти, і призначила на 7 грудня початок загальногополітичного страйку і повстання, яке повинне було скинути царську владу.Незважаючи на підтримку значного числа страйкуючих Раді все ж не вдалося, як вжовтні, зупинити роботу життєво важливих галузей, зокрема залізничноготранспорту. Повстання було приречене. За чотири дні (15-18 грудня) війська підкомандуванням адмірала Дубасова зуміли розправитися з осередками повстання, начолі яких стояли бойові загони більшовиків, сконцентрованими головним чином врайоні Пресні, на заході Москви. Незважаючи на невдачу, революціонери визнали,що підсумки повстання не були тільки негативними. Якщо ще рік тому робітничийрух був «політично аморфним і позбавленим класової свідомості», тодосвід, набутий в ході повстання, повністю перетворив його, остаточно вбивши вробітниках патріархальні ілюзії і лояльність по відношенню до монархії. Вісторичній перспективі розгром Рад сприяв зміцненню в країні консервативнихпозицій, а жорстка політика репресивних заходів остаточно зупинила реформи і «мирнеоновлення» Росії.
Власті, відчувши свою силу в боротьбі з соціальноюреволюцією, зважилися переглянути свої обіцянки, дані 17 жовтня. Усього закілька місяців вони перетворилися «в недосяжні золоті яблука саду Гесперід»,як з гірким гумором писала газета «Право». Перша з обіцяних свобод — недоторканість особистості — була не більш ніж пустим звуком, бо повсюди йшлиарешти підозрюваних. За один тільки грудень і 905 р. в столиці булоарештовано близько 2 тис. чоловік. Навесні 1906 р. загальне число взятих ув'язниці і висланих перевищило 50 тис. чоловік. Такої кількості репресованихпри царській владі ще ніколи не було.
З прийняттям 24 листопада «Тимчасових правил» пресакористувалася відносною свободою. Однак через кілька місяців набагато жорсткішіправила знову обмежили свободу преси. Право на страйк фактично зводилося нанівець законом від 2 грудня, який забороняв страйкувати державшім службовцям,працівникам громадських установ і робітникам підприємств, «життєвоважливих для економіки країни».
Про свободу слова варто було й говорити. Як могла вона поєднуватисяіз законом від ІЗ лютого 1906 р., згідно з яким можна було піддатипереслідуванню будь-яку особу, винну в «антиурядовій пропаганді»?Прийнятий 11 грудня виборчий закон обманув надії ліберальної опозиції, хоча впорівнянні її законом від 6 серпня все ж являв собою крок уперед. Виборчий цензстав менш суворим, 25 мли. чоловік дістали право голосу. Однак виборизалиша-мюі багатоступінчастими, а права виборців — нерівними. Всі виборціділилися па чотири курії (поміщики, міські власники, робітники і селяни). Кожназ них вибирала своїх вибірників у виборчі округи. Закон про вибори, дужескладний і заплутаний, прагнув насамперед забезпечити права поміщиків. ІІовповаження Думи заздалегідь сильно обмежувалися. Напередодні передвиборноїкампанії уряд вирішив провести реформу Державної ради. З адміністративногооргану вона перетворювалася на вірну владі верхню палату майбутнього парламентуі наділялася рівними з Думою законодавчими повноваженнями.
Одночасно з цими заходами 24 квітня, всього лише за три дні довідкриття Думи, були ухвалені Основні закони, які сильно обмежували їїзаконодавчі, бюджетні та політичні права. Дума позбавлялася багатьох своїхповноважень. їй заборонялося обговорювати питання, які відносяться до «веденнягосударя», такі, як міжнародні, військові і внутрішні справи двору.Фінансові прерогативи Думи були ще більш куцими, ніж законодавчі. До їїкомпетенції не входили всі витрати, пов'язані з питаннями «веденнягосударя», а також із державною заборгованістю; в кінцевому результатіполовина бюджету країни не підлягала контролю з боку Думи. Государ зберігав «вищусамодержавну владу» (з офіційних документів було виключене лише слово «необмежену»);в перервах між сесіями Думи (а час сесій визначався государем) тільки він мігпроголосити і затвердити новий закон, оголосити або відмінити надзвичайнийстан, припинити по своїй волі дію будь-якого закону або цивільних свобод.Міністри призначалися і знімалися зі своїх постів згідно його побажанню івідповідали за свої дії перед ним одним. Таким чином, про парламентськеправління не могло бути й мови.
Єдиною невдачею консервативної реставрації, яка блискучепроводилася Вітте, стали вибори в Думу. Закон про вибори робив ставку намонархічні і націоналістичні почуття селянської маси. Насправді ж селянипідтримали опозиційні партії. З урахуванням відсутності досвіду, виборирозтягайся на три тижні (з 26 березня по 20 квітня 1906 р.) і пройшли дужепогано. Власті мало втручалися в хід виборів; участь в них прийняла лишеполовина виборців.
Це були перші вибори за всю історію Росії. Багато які партіїпретендували на голоси виборців:
— Союз російського народу — партія, націоналістична за духом,дотримувалася монархічних і антисемітських поглядів.
Союз 17 жовтня(так звані октябристи) — представляв помірне крило ліберального руху, цілкомзадоволене обіцяними свободами і скликанням Думи.
— Партія конституційних демократів (кадети) — ліве крилолібералів, об'єднувало земських діячів, які стояли на конституційних позиціях,а також більш радикальних елементів з професійних союзів. На відміну відоктябристів кадети вважали Маніфест 17 жовтня початковою стадією політичноїборотьби, яку вони мали намір продовжити в самій Думі, з метою встановленнясправжнього парламентського правління в країні. У зв'язку з тим, що більшістьсоціалістичних партій бойкотувала вибори, кадети зуміли залучити на своюсторону багато виборців, не тільки своїх співчуваючих — освічену буржуазію тасередній клас, — але й представників національних меншин, на захист яких вонивиступили, а також частину селян, яким вони обіцяли проведення земельнихреформ.
Що стосується соціалістичних партій, вони загалом залишилисявірні тактиці бойкоту виборів. Однак позиції їх були різними. Найбільшпослідовно політику бойкоту проводили більшовики, які не висунули в Думужодного депутата. Меншовикам вдалося провести в Думу кількох депутатів,головним чином від Грузії. Есери бойкотували вибори, замість них були обранідепутати від близьких до есерів селянських кіл, які утворили згодом фракціютрудовиків.
Результати виборів були обнародувані 20 квітня. Виходячи зних, можна зробити декілька загальних висновків:
1. Незважаючи на всі захисні заходи, такі, як виборчий ценз ібагатоступінчасті вибори, власті потерпіли відносну поразку на виборах. Правіпартії та октябристи отримали всього лише 10% голосів. Вибори завдалижорстокого удару по основному догмату самодержавства — непорушній єдності царяй народу.
2. Більшість селян, замість того, щоб підтримати на виборахтих, хто вважав себе їх природними захисниками, поміщиків або місцевихдержавних службовців, проголосувало за своїх власних кандидатів або закандидатів опозиції. Таким чином, в Думу були обрані близько 100 безпартійнихдепутатів, що виступали за аграрні реформи, і ще 100 депутатів — трудовиків.
3. Головну перемогу на виборах отримала партія кадетів, якаотримала більше третини всіх місць. Це був результат досить вмілої кампанії,яку провели кращі публіцисти й оратори країни. Конфлікт між опозиційноналаштованою Думою і государем, що претендував на роль носія історичної імонархічної законності, став неминучим. Ллє боротьба виявилася нерівною.
За кілька днів до відкриття Думи Вітте подав у відставку (14квітня), отримавши перед цим дуже значну іноземну позику, більш ніж половинуякої надав уряд Франції. Позика врятувала царський режим від фінансового краху.Вітте критикували як ліберали, так і консерватори. Останні звинувачували його усвоїй невдачі на виборах. Відставка Вітте знаменувала собою серпочну поразку:оновлення самодержавства за прусською моделлю не вишино.
Дума урочисто відкрилася пишним прийомом, який Микола II влашту-пав для депутатів у Зимовомуіалаці. Але не пройшло й тижня, як її представники прийняли (5 травня) адресумонарху, в якій знову висувалися основні вимоги лібералів: мова знову йшла про введеннязагальних виборів, про скасування всіх обмежень на законодавчу діяльність Думи,про особисту відповідальність міністрів, скасування обмежувальних законів, проДержавну раду, про гарантію цивільних свобод, включаючи право па страйк,скасування смертної страти, розробку аграрної реформи, перегляд оподаткування,введення загальної та безкоштовної освіти, задоволення вимог національнихменшин, повну політичну амністію. Цей документ був відображенням тактикидепутатів від опозиції, які увійшли до складу Думи з метою розширити їїповноваження і перетворити на повноправний парламент. Вони були переконані, щоцар не посміє зачепити «народних представників», які вважалися "єдинимиспасителямн Росії", внаслідок чого уявляли себе невразливими. Однак уряд,керований слухняним і посереднім прем'єр-міністром І.Горемикіним, категоричновідкинув всі ці вимоги. Діставши відмову, Дума прийняла більшістю голосів(проти семи) вотум «повної недовіри» уряду і зажадала його «негайноївідставки». Двох тижнів вистачило, щоб між урядом і Думою ставсяостаточний розрив. Уряд у свою чергу бойкотував Думу, подаючи на її розглядлише закони другорядного значення. їй залишалося тільки використовувати праводепутатів на депутатський запит. Протягом кількох тижнів 379 запитів були поданіна адресу уряду, який відхилив або проігнорував їх. Депутатська асамблеяприйняла також проект аграрного закону, згідно з яким селяни могли б за «справедливукомпенсацію» отримати землі, які ними орендуються. Уряд визнав, що цепитання не входить у компетенцію Думи, будучи занадто важливим для країни, і 9липня розпустило Думу. Те, що приводом для розпуску Думи послужило саме аграрнепитання, в той час як більшість депутатів виражали побажання селянства, немогло залишитися без наслідків. Представник ліберальних кіл князь Є.Трубецькойписав Миколі II: «Тепер, коли Дума розпущена,вони (селяни — авт.) переконані, що причиною розпуску послужила відмова внаділенні землею. І ваші радники переклали відповідальність за цю відмову намонарха. Вони зуміли перетворити питання земельне на питання династичне, напитання про спосіб правління. Вони віддали селянство в жертву тій самійреспубліканській пропаганді, за яку ще так недавно кидали у вогонь агітаторів».9 липня ввечері 182 депутати — представники опозиції (кадети, трудовики,меншовики) — зібралися у Виборзі й склали маніфест. Він закликав до відмови відвиплати податків і від воїнської повинності «аж до скликання новогонародного представництва». «Виборзька відозва» переслідувалаподвійну мету. З одного боку, виразити суспільне несхвалення авторитарним діямуряду, з іншого — попередити вибух народного обурення, намагаючись одягнутийого в прийнятні форми протесту, щоб зберегти шанс на встановленняконституційного правління. Насправді відозва не отримала в країні достатньоговідгуку і мала тільки один результат: його укладачі зазнали судовогопереслідування й тим самим втратили можливість балотуватися до складу наступноїДуми. Партія кадетів позбавилася багатьох своїх депутатів.
Підпорядковувати опозицію і втихомирювати останнє революційнебезладдя випало на долю П.Столипіна, який змінив на посту прем'єр-міністраГоремикіна, міністра внутрішніх справ у попередньому кабінеті. Борець зазбереження монархії шляхом її модернізації, консерватор за переконаннями, колишнійпредводитель дворянства в Ковно, де, спостерігаючи життя польсько-литовськихселян, став переконаним прихильником приватної власності, він спрямував своюдіяльність на розв'язання трьох основних задач: придушення заворушень, контрольза виборами у Другу думу та аграрне питання.
Селянські бунти, що спалахнули під час обговорення аграрногопитання на засіданнях Першої думи, були жорстоко придушені за допомогоюспеціальних каральних загонів і масових репресій. Чудом уникнувши замаху з бокуесерів (12 серпня 1906 р.), Столипін заснував військово-польові суди, якіпротягом восьми місяців винесли близько 1000 смертних вироків. Одночасно з циму ході підготовки нової виборчої кампанії Столипін спрямував свої зусилля напідрив діяльності опозиційних партій. 260 щоденних і періодичних видань булипризупинені з липня по жовтень 1906 р. Обіцяна в 1905 р. свобода слова булазабута. Власті вдалися ще до одного досить дійового засобу боротьби зопозицією: опозиційним партіям було відмовлено в «адміністративній санкції»,свого роду свідченні лояльності по відношенню до влади, без якої жодна партіяне могла проводити публічних засідань. Скориставшись розпуском Думи, Столипінпідготував два знаменитих земельних закони. Згідно із першим (від 5 жовтня 1906р.), селянам нарешті надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права.Другий закон (9 листопада 1906 р.) дозволяв будь-якому селянинові, якийобробляє землю на умовах громадського землекористування, в будь-який моментзажадати належну йому частку уповну власність. Мета даного закону, який підписав смертний вирок віковійселянській громаді, — повернути аграрну проблему іншим боком: замість того, щобекспропріювати поміщиків — збезземелювати громаду, оскільки між селянамирозподілялися землі, належні їй. Однак потрібна була ще згода останніх наруйнацію інституту, який тільки зміцнився в ході революційних подій. За цей час- поки складалися селянські запити і проходили земельні бунти — громадазатвердилася як справжній орган селянського самоврядування. І знову в центріконфлікту між урядом і Другою думою, яка зібралася 20 лютого 1907 р., посталоземельне питання.
Передвиборна кампанія пройшла не без втручання і тиску навиборців з боку влади, однак Друга дума виявилася ще більш радикальною, ніжПерша. До неї увійшло більше 100 депутатів-соціалістів (37 есерів, 66соціал-демократів, з них 2/3 меншовиків), близько 100 трудовиків, 100 кадетів і80 депутатів від національних меншин з важко визначаємою політичноюорієнтацією; октябристів було всього лише 19, монархістів — 33. У результатікандидати від урядових партій склали в Думі дуже незначну фракцію, в той час якпереважна більшість виявилася в опозиції.
Навчена попереднім досвідом, Дума вирішила діяти в рамкахзаконності, уникаючи непотрібних конфліктів. Комісії приступили до розробкичисленних законопроектів. Після початкового періоду затишшя з березня поквітень 1907 р. суперечки розгорілися з двох питань: щодо аграрної політики івживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд зажадав засудженняреволюційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більшетого, 17 травня Дума проголосувала проти «незаконних дій» поліції.Тим часом повсюди поновилися терористичні й антитерористичні акції (тільки затравень загинуло кілька сот чоловік). Під тиском консервативної преси, в якійДума називалася «розсадником бунтів і непокори», «притулкомєврейського мракобісся і тероризму», уряд вирішив оголосити про їїрозпуск, але, щоб не зв'язувати його знову з аграрним питанням, звинувативбагатьох депутатів у змові проти царської сім'ї. 1 червня Столипін зажадаввиключення з Думи 55 депутатів (соціал-демократів) і позбавлення 36 з нихпарламентської недоторканості. Не чекаючи її рішення, Микола її сам оголосив 3червня про розпуск Думи і призначив скликання чергової Думи на 1 листопада 1907р. У маніфесті, який проголосив розпуск Думи, було також оголошено про коріннізміни в законі про вибори. Дана міра повністю суперечила Основним законам,прийнятим у 1906 р., згідно з якими будь-які зміни вимагали попередньої згодидвох палат — Думи і Державної ради. Новий закон розроблявся в умовах абсолютноїсекретності протягом кількох останніх місяців. Він посилював виборчий цензосновних виборців, скорочував представництво селян і національних меншин,збільшував нерівшсть у представництві різних соціальних категорій. Тепер голосодного поміщика дорівнював голосам 7 городян, ЗО селянських виборців або 60робітників. Період, який відкривався Маніфестом 17 жовтня 1905 р., коли булазроблена перша в історії спроба поєднати самодержавний режим із конституційноюформою правління, прийшов до кіпця. «Проклятий закон», як прозвали внароді новий закон про вибори, знову повертав країну до самодержавства.
На даному етапі перемога була, безумовно, на боці царськоївлади. Країна, втомлена від двох з половиною років безладдя, не прореагувала наприйняття нового закону про вибори. Уряд отримав покірну Думу, функції якоїобмежувалися затвердженням представлених їй законів. Таким чином, державнийпереворот 3 червня 1907 р. знаменував собою поразку революції 1905 р. і явневідродження самодержавства, якому вдалося відмовитися від більшості поступок,вирваних під тиском опозиції 17 жовтня 1905 р. Однак 1907 р. в жодному разі небув поверненням до 1904 р. Зі слів Вітте, «революція в розумах»здійснилася, і сила її перевершувала силу існуючого режиму. Країна прокинуласядо політичного життя, самодержавство не уявлялося відтепер єдино можливоюформою правління, питання про вибір режиму стояло на порядку денному. Спочатку,в 1905 р. здавалося, що від такого політичного «пробудження» вигралиліберали. Вони краще за інших виявляли вимоги нижчих верств населення, але в1907 р. їх час було упущено, і спроба вкоренити Думу на ґрунті нової державноїзаконності провалилася. Концепція ліберальної парламентської революції, якамогла б привести мирним шляхом до конституційної демократії, зазнала поразки.Разом із тим ліберали хоч і не володіли реальною владою, але складали більшістьв обох Думах і виявилися достатньо наближеними до влади, щоб тим самим дискредитуватисебе в очах значної частини народних мас, керівництво якими вони не взяли насебе через страх перед люттю стихії. Народний рух все більше підпадав під впливінших ідей, особливо соціалістичних. У результаті події 1905-1907 рр. непривели Росію до політичної інтеграції з демократичними режимами іншихєвропейських країн. Вони лише підірвали довіру до лібералів і посилиликонфронтацію між представниками крайніх течій.
3. Невдача просвіченого консерватизму
Звільнившись від опозиційної Думи, Столипін протягом чотирьохроків (з липня 1907 по вересень 1911 р.) намагався проводити політикуавторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну. Зцією метою він скористався, і небезуспішно, зростанням націоналістичнихнастроїв у середовинп російської буржуазії. Згідно з концепцією Столипіна,модернізація країни вимагала трьох умов: перше — зробити селян повновладнимивласниками, щоб найбільш «міцні та сильні», звільнившись від опікигромади, могли обійти «убогих і п'яних»; друге — досягти загальноїписьменності в об'ємі обов'язкової для всіх чотирирічної початкової школи. Щебудучи пред-водителем дворянства в Ковно, Столипін писав з цього приводу, щотільки письменність допоможе поширенню сільськогосподарських знань, без яких неможе з'явитися клас справжніх фермерів. 1, нарешті, третє — необхідно булодосягти посиленого росту промисловості, підкріпленого розвитком внутрішньогоринку.
Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 рр… які передбачали розпускгромад і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двохтретин членів громади, як було раніше. Власті всіляко сприяли відокремленнюселянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, вононазивалося відрубом, якщо воно знаходилося поза його межами — хутором. Державатакож допомогла багатьом селянським сім'ям у придбанні земель за допомогоюСелянського банку. Банк продавав у кредит землі, що були скуплені раніше упоміщиків або належали державі. Між 1905 і 1914 рр. в руки селян перейшли такимшляхом 9,5 млн. га землі. Ця політика була дуже розумного у відношенні донайбільш прецездатної частини селян, вона допомогла їм встати на ноги, однак немогла вирішити аграрну проблему загалом. Селяпи-бідпяки не змогли скористатисяреформами. Вони були вимушені найматися батраками, переселятися в міста, абовиїжджати в неосвоєні регіони країни. Уряд всіляко заохочував, наприклад,заселення Сибіру. Кредити, що відпускалися переселенцям, збільшилися в чотирирази в порівнянні з періодом 1900-1904 рр. Однак це не виправдало надій уряду іне дало належних результатів. Переселенці вважали за краще влаштовуватися у вжеобжитих місцях, таких, як Урал, Західний Сибір, аніж займатися освоєннямбезлюдних лісових зон. Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн. чоловік виїхало в Сибір,близько 1 млн. з них повернулися в європейську частину Росії. Проте, якщо в1897 р. в Сибіру нараховувалося 8,2 млн. жителів, то в 1917 р. їх було вже 14,5млн.
Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна невистачило часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянськихгосподарств вдалося «звільнитися» з-під опіки сільської громади. Рухза скасування «мирського» правління на селі досяг найвищої точки між1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне зтаємних бажань багатьох селян — вийти з-під опіки «миру»). Однакзгодом цей рух помітно скоротився. Випадки повного розпуску громади загаломбули дуже рідкими (всього 130 тис). «Вільні» селянські землеволодіннястановили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян,що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріпленіза ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап,оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господарядостатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числатрудівників, але вони губилися в масштабах країни.
Не вистачило також часу для проведення в наміченийдесятирічний термін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908р. (передбачалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалосязбільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р.нараховувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами,для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.
Для проведення своєї лінії Столипін уміло скориставсяекономічними і політичними «козирями», які знаходилися в його руках.
У Третій думі, прозваній «поміщицькою», оскількивона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міськакурія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшостіправих, «урядовому блоку» (225 депутатів від націоналістів іоктябристів), протистояла ослаблена новою виборчою системою опозиція (52кадети, 26 депутатів від національних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів).Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів між урядом і Думою не булоконфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очоливО.Гучков, онук кріпосного селянина, який розбагатів на виробництві тканин.Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися,каменем спотикання стало, передусім, питання про військові витрати країни, якіГучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу нахвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представлялиінтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депутатівоб'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану,утворивши нове угруповання — Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов.Це угруповання згодом перетворилося на «законодавчий центр» ТретьоїДуми. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націоналістичний чад за ці рокирозповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримувалиантисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно,притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнахЄвропи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росіївтрачала популярність.
Столипін використав у своїх цілях як роздробленістьреволюційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєноїінтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядівзгуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його йрозколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупськадобре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себегромадянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину,вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честіреволюціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, звласними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієїідеології, яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Числочленів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. Упартії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків,зроблених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики,проаналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли додумки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно булонадати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне — не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр.переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більшприйнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовикивважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньоюреволюцією, — як показала невдача ліберального руху, у буржуазії немає ні сил,ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійснити докорінні соціальнізміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянською біднотою, слідуючи заавангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити новуреволюцію.
Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різнихтенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лондон, травень 1907 р.) з'їздахпартії збереглася лише зовнішня їх єдність. Полеміка розгорілася з особливоюсилою з питання про експропріації, здійснені підпільними більшовистськимизагонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р.Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій.Ленін же відмовився від засудження цих «партизанських дій» і па V партійній конференції, що відбуласяв Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх убажанні «ліквідувати» підпільні організації й обмежитися тількилегальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, щовиникла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як «ліквідаторську».Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії зазразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової організації,якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з «ліквідаторами»став сам уряд, з його безкомпромісністю і повною відсутністю будь-якоїсоціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Ленінудовелося боротися і з численними внутрішньопартійними фракціями. Суперечкивиникали з будь-якого приводу: з питань теорії, методів революційної боротьби,керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилисятаким чином: з одного боку — уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися дозагальних дій із меншовиками, з іншого — одзовісти, які вимагали відкликудепутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всякупарламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними,називаючи їх «ліквідаторами навпаки».
Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, такожзнаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайногоздійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади,тяжіла до минулого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально цізагони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їхскладу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф,організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти відповідальнийпост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточнодискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Протилежне крилоесерів представляли трудовики. Вони, як і раніше, брали участь в роботіДуми, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду назахист усуспільнення землі.
В той час як революційні угруповання дробилися в пошукахсвоїх шляхів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російськоїлівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм,переживали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містицизму,естетики «чистого» мистецтва, тоді як інтерес до політики ісоціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-якезаняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму абополітиці стало поява збірки «Віхи», яка викликала широкий відгук іпристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основномуколишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв,С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думокзбірника: «Любов до зрівнювальноїсправедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов доістини, майже знищила інтерес до істини». У той час як Бердяєв викривав «внутрішнєрабство» російської інтелігенції, Струве обрушувався на їїбезвідповідальність. Інтелігенція у всіх бідах Росії звинувачує уряд, писаввін, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і вони стосуються їїлише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершувавсвою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості — деспотизм абодиктатура натовпу.
Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалимрозквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальнийвсесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангардуяк в області музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський,Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок),акмеїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-хрр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і самвіддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки «ганебнимдесятиріччям». Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, дояких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із запереченнямбуржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирствомінтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпіннямі тривогою чекала останнього часу «буржуазної цивілізації». Убагатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий «кінець світу».Чекали апокаліпсису — як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліпсисомповинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумамможливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло згорнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність. Столицястала найбільш «сучасним» і, безумовно, найбільш вільним зєвропейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей вхудожньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральнийеклектизм — все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рівновагу освіченихкіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей,суцільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було бзгодом керуватися в соціальному і політичному житті.
Реалізації планів Столипіиа сприяли не тільки політична таідеологічна ситуації, які він успішно використав, але й чудове економічнестановище. Зростання промисловості в Росії поновилося; небувалою швидкістючерез сприятливу зовнішню кон'юнктуру. Завдяки масовому експорту продовольчихтоварів (Росіііська імперія експортувала і ретину своєї товарної продукціїзернових і була найбільшим у світі постачальником зерна), зовнішня торгівлябула прибутковою, державний бюджет урівноваженим, навіть незважаючи на виплатипо зовнішньому боргу. За п'ять років (1908-1913 рр.) промислове виробництвозросло на 54%, загальна кількість робітників збільшилася на 31% — це буликонкретні показники росту промисловості. Всі галузі промисловості знаходилисяна підйомі, особливо виробництво сталі, металургія, видобуток нафти,виробництво електроенергії, сільськогосподарських машин. До того ж у провіднихгалузях намітився небувалий процес концентрації виробництва, як в планітехнічному (в Росії процент робітників, зайнятих на заводах, де працювало понад1000 чоловік, — 40% загального числа робітників, — був вищим, ніж у США), так ів плані збільшення торгового обороту і грошового прибутку. Картелі, трести,концерни монополізували більшу частину виробництва та розподілу в найбільшсучасних галузях економіки. Концентрація забезпечувалася діяльністю кількохвеликих банків, які, як і в Німеччині, повністю керували ринком. У 1913 р.більше половини банківських операцій проводилося за допомогою шести найбільшихділових і депозитних банків Росії, які знаходилися у Санкт-Петербурзі. Устолиці в цей час розквітла біржова та фінансова діяльність, чому сприялопомітне зростання курсу цінних паперів на біржі, особливо з 1909 р.
Досить важко визначити точно частку іноземного капіталу вросійській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третиназагального числа всіх акцій товариств, які діяли на території імперії, належалаіноземним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними вметалургійній і нафтовій промисловості, а також у банках. У 1914 р. 65% капіталунайбільшого Російсько-Азіатського банку належали французьким вкладникам.Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільш технічно розвиненігалузі промисловості, такі, як електротехніка, кораблебудування,автомобілебудування. Якщо виходити із загальної суми капіталовкладень, французизаймали перше місце серед інвесторів, особливо враховуючи суми, надані ними увигляді позик. Частка французького капіталу сягала 12,5 млрд. франків, частканімецького капіталу — 8 млрд., частка британського — З млрд.
Національний прибуток країни збільшувався з кожним роком.Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати золотим віком капіталізму вРосії. Капітал щойно створених протягом цих років акціонерних товариствстановив 41% загальної суми капіталу всіх товариств, створених після 1861 р.Більше 70% нових вкладень, починаючи з 1908 р., було зроблено вітчизнянимифондами. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, булоподвійне збільшення розмірів внесків в ощадних касах і на поточних рахунках убанках, а також те, що росіяни почали активно викуповувати цінні папери, якіздавна знаходилися в руках іноземців.
Для того, щоб дати об'єктивну оцінку цій картині загальногодосягнення успіху, потрібно розі лянути її в світовому масштабі. У 1913 р. загальнийрівень промислового виробництва в Росії залишався у два з половиною разименшим, ніж промислове виробництво Франції, в шість разів меншим, ніж уНімеччині, в чотирнадцять разів — ніж в Америці. Тут постає одне важливепитання: чи сприяв курс економічного розвитку, взятий Вітте і продовженийСтолипіним, докорінному перетворенню російської економіки і російськогосуспільства?
Р.Порталь у своєму дослідженні, яке вже стало класичним,відповідав на нього ствердно. Він вважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяввиникненню в Росії справжнього класу підприємців і ринку приватного попиту,здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіхсекторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було бвважати, що Росія перед 1917р. наблизилася до західної моделі держави, яквважають деякі історики.
Однак твердження Порталя заперечувало багато яких англійськихі інших дослідників, особливо такі, як Т.С.Оуен, Ж.Л.Вест і К.Гольдберг. Вонивисували наступні доводи:
— У сільському господарстві передвійськове десятиріччя швидшесприяло сільським громадам (вони викупили 6 мли. га землі), аніж справжнім «селянам-підприємцям»(вони викупили лише 3,4 млн. га землі в особисту власність).
— У промисловості разом із закінченням кризи і поновленнямвиробництва збільшився попит в основному на металеві заготовки, що більшевідповідало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам приватногопідприємництва.
— Російська буржуазія, яка являла собою досить різноріднугрупу підприємців, за своєю ідеологією була далека від норм Шумпетера: частиназ них паразитувала на державній діяльності, інша — вихідці із «старообрядницьких»кіл — піклувалися про прибуток не ради нього самого, а як можливість «послужитикраїні» і затвердити російську могутність.
З цієї точки зору економічна політика Вітте — Столипіна непривела до якого-иебудь дійсного наближення до західної моделі. Нав'язаназверху, вона в певному сенсі випереджала методи, використані Сталіним у 1928 р.
У травні 1911 р. французький повірений у справах уСанкт-Петербурзі зазначав, що капіталісти Росії, які мають у своємурозпорядженні великі суми і заохочуються розквітом справ у країні, розпочалирусифікацію промисловості. Ця тенденція енергійно під гримувалася міністромфінансів, який ніколи не робив таємниці із бажання звільнитися від вимогіноземного ринку.
Відбувалося посилення різних форм націоналізму. По-перше,націоналізму, спрямованого зовні імперії (пан- або нєославізм), що вже свідчилопро прагнення до завоювання. Старі мрії про Константинополь, які в минуломубазувалися на релігійних, містичних та ідеологічних мотивах, отримали теперекономічну основу: встановлення контролю над протоками Босфор та Дарданеламислужило інтересам торговців, які могли б експортувати зерно та прокат чорних металівчерез південні порти країни. Чи не було це прагнення закріпити за собою,подібно усім великим державам, зону впливу, відчутним свідченням того, щоРосійська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністськоюполітикою самодержавства та економічними інтересами національної буржуазіїіснувала повна відповідність. Кадети явно не прагнули до критики подібноїорієнтації самодержавної політики.
Наступною формою вияву націоналізму можна, безумовно, вважатибажання буржуазії та чиновництва позбутися присутності іноземного капіталу векономіці. Бажання звільнитися було таким великим, що не тільки інтелігенція,але й ті, хто безпосередньо стикався з іноземною присутністю й конкуренцією,усвідомлювали російське відставання і залежність країни від закордону. Зпоширенням вищої освіти службовці все гостріше відчували ураженість свогоположення, фінансову і ієрархічну дискримінацію, яких вони зазнавали впорівнянні з іноземцями, що працювали на тих самих підприємствах. Посол Франціїу Санкт-Петербурзі М.Палеолог доповідав про новий стан розумів: «Матиіноземців як співробітників — будь ласка, але дати їм можливість статигосподарями ринку — ні. Такий, здається, нинішній девіз». Дана форманаціональної самосвідомості росіян, видно, відповідала певному етапу розвиткуекономіки, переходу до більшої незалежності.
Третя форма вияву націоналізму в Росії, яка спричинилачисленні наслідки для режиму, — почуття переваги росіян над неросійськиминародами, які проживали в імперії, що всіляко розпалювалося владою та самимСтолипіним.
Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні та політичніобставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, які поставили його реформи підзагрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політикивідносно робітників. Як показав досвід Прусії, для вдалого проведенняконсервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії повідношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціальногозабезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом,за всі ці роки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, а соціальнезаконодавство лише робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодиинийробочий день майже не застосовувався, так
само, як і закон 1903 р. про страхування робітників, якіотримали каліцтва на підприємстві. Легальні профспілки знаходилися під пильнимконтролем поліції і не користувалися довірою серед робітників. Тим часомкількість робітників постійно й помітно росла. Нове покоління виявилося сприйнятливимдо соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не розумів значення робітничогопитання, яке з новою силою постало в 1912 р.
Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачувавнаслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховувавсвої націоналістичні переконання: одного разу на засіданні Думи він різковідповів польському депутату Дмовському, що почитає за «вище щастя бутипідданим Росії». Він відкрито проводив націоналістську великоруськуполітику і, природно, налаштував проти себе і царського режиму всі національніменшини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипінаобурювало, що сейм Фінляндії складався переважно із соціалістів та лібералів. У1908 р. він безуспішно намагався обмежити повноваження сейму, двічі розпускавйого, а потім знову ввів у країні колишні диктаторські методи. До 1914 р.неприязнь фінів до «російських окупантів» стала повсюдною. Щостосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків доРосії не було єдиним. Частина поляків під керівництвом Дмовсь-кого намагалася,використовуючи панслов'янські симпатії уряду, добитися для своєї країни більшоїавтономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності.Столипін закрив польськомовні школи, а в містах створив муніципальні установи зпереважаючою кількістю службов-ців-росіян. На Україні, де преса й вищі учбовізаклади зазнали насильної русифікації, росла національна самосвідомістьукраїнської еліти, засіювана на розумінні економічної могутності краю, якийстав житницею та індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстокопереслідували українських націоналістів, які організували Союз звільненняУкраїни і знайшли притулок у Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини.Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всілякозашкодити російській владі в помсту за їх підтримку антиавстрійських настроївмалих слов'янських народів Богемії та на Балканах. З тих же причин тюркськіменшини на території Азербайджану, які об'єдналися в 1912 р. в партію Мусават («Рівність»),рішуче пішли на зближення з оновленою після младо-тюркської революціїТуреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, якапроживала в Криму та на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрко-татарськуцивілізацію, домагаючись її визнання рівною із російською. Царський уряд,природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народислаборозвинутими. Він також заохочував російську колонізацію Середньої Азії неменш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношеннюдо країн Азії та Африки.
Столипін здійснив помилку і в питанні про заснування земств узахідних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримкиоктябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжувализалежати від польської шляхти. Щоб поліпшити в них положення білоруського таросійського населення, які складали більшість, Столипін вирішив заснувати тамземську форму правління. Дума охоче його підтримала; однак Державна радазайняла протилежну позицію — класові почуття солідарності із шляхтою виявилисясильнішими національних. Столипін звернувся із проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на тридні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи булиприпинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, яка продемонструвала зневагудержавної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навітьнайбільш помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтеперйого підтримували тільки представники крайньоправих націоналістичних кіл.Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно не подобався занадто енергійний міністр,звинувачений крайньоправими противниками, які користувалися впливом при дворі,в бажанні «експропріювати всіх поміщиків взагалі» за допомогоюаграрної реформи.
1 вересня 1911 р. Столипін був убитий в Києві одним ізподвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смертьозначала поразку спроби свідомого й цілеспрямованого оновлення країни. Будучиконсервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.
4. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальнебродіння
Столипіна змінив міністр фінансів В.Коковцов, відомий своїмвисловом «Слава Богу, у нас немає парламенту!» Він як не можна кращехарактеризував і самого діяча, і його програму. Добре розбираючись в технічнихпитаннях фінансової справи, він зумів успішно провести переговори з метоюотримання другої великої позики від французької влади: 2,5 млрд. фр. терміном нап'ять років. На відміну від Столипіна у Коковцова не було ніякої політичної абосоціальної програми, якщо не рахувати бажання зберегти статус-кво. Внаслідоквиборів до Четвертої думи в жовтні 1912 р. уряд виявився в ще більшій ізоляції,оскільки октябристи відтепер твердо встали нарівні з кадетами в легальнуопозицію. Соціальне бродіння досягло найвищої точки в 1912-1914 рр. Вонопоновилося відразу після смерті Л.Толстого (7 листопада 1910р.) і почалося ізстудентських заворушень та численних маніфестацій, особливо проти смертноїстрати, за скасування якої боровся великий письменник. У січні 1911 р. міністрнародної освіти Кассо заборонив будь-які збори у вищих учбових закладах. Студентиобурилися цим посяганням на автономно і відповіли загальним страйком, якийпродовжувався протягом багатьох місяців і охопив більшість університетівкраїни. Робітничі заворушення поновилися 4 квітня 1912 р. у зв'язку зтрагічними подіями на сибірських золотих копальнях компанії «Ленаголдфілдс», пов'язаної з великими банками і палацовими колами. У цей деньвійська розстріляли групу страйкуючих, які вимагали поліпшення умов праці.Загинуло 270 чоловік і стільки ж приблизно було поранено. На засіданні Думиміністр внутрішніх справ Макаров з приводу цих подій так відповів на депутатськийзапит: «Так було і так буде надалі». Громадська думка була обурена нетільки розстрілом робітників, але й переконаністю уряду в своїй правоті. 1травня 1912 р. застрайкували сотні тисяч робітників. Число страйкуючихпродовжувало невпинно рости, у першому кварталі 1914 р. воно досягло 1,5 млн.чоловік. Стикнувшись із жорсткою реакцією господарів (лише 38% страйків в1913-1914 рр. досягли успіху), робітники діяли все більш рішуче. Ідеязагального страйку знову заволоділа розумами. У травні і 914 р. на знаксолідарності із страйкуючим Баку зупинили роботу підприємства Петербурга таМоскви. В обох столицях спостерігалася значна радикалізація політичних поглядівробітників, соціалістична ідеологія та лозунги більшовиків все глибше проникалиу свідомість. Із соціологічної точки зору тому був ряд причин. По-перше, в цихмістах була вже достатня кількість робітників, які втратили зв'язок із селом;по-друге, за десять років помітно виріс рівень письменності, особливо середмолодих робітників, які легко піддавалися революційній агітації. Нарешті,по-третє, в столичних містах була сильна робітнича солідарність. Робітничесередовище остаточно розчарувалося в монархії та лібералах, ідеї соціалізму, інасамперед більшовиків, проникали в їхню свідомість. У січні 1912 р. більшовикиостаточно порвали з меншовиками і «ліквідаторами»; вони створили свійвласний Центральний Комітет, якому належало посилити легальну і підпільнудіяльність в Росії. З іншого боку, під впливом Мартова і Троцькогосоціал-демократи інших напрямів утворили у Відні так званий Серпневий блок. УДумі фракція більшовиків складалася із шести депутатів, меншовиків було сім.Розкол між ними стався в жовтні 1913 р. Кожний табір мав свої сфери впливу:так, меншовики користувалися підтримкою в Грузії та на Україні, в той час якСанкт-Петербург, Москва й Урал підтримували більшовиків. У кожного були своїгазети: у меншовиків — «Промінь», у більшовиків — «Правда».Щоденний друкований орган більшовиків став виходити з 5 травня 1912 р. вкількості 40 тис. примірників. «Правда» користувалася великим успіхомсеред робітників столиці завдяки злагодженому ланцюжку розповсюджувачів, якісамовіддано виконували своюроботу. Газету забороняли й закривали вісім разів,однак аж до липня 1914р. вона всякий раз виходила в світ під іншою назвою. Хвилястрайків, яка захлеснула переважно Москву та Санкт-Петербург у першій половині1914 р., безсумнівно, загрожувала революційними подіями. Однак вона все ж небула, як про те писали радянські історики, передвісницею революції, неминучоїта необхідної, йдучої в руслі історії. Доказом тому служить швидкість, з якоюзліт патріотизму, з одного боку, і урядові репресії — з іншого, поклали кінецьстрайкам з початком війни в серпні 1914 р. Нездатність уряду до реформ ще разпродемонструвала себе в січні 1914 р. призначенням на пост прем'єр-міністраІ.Горемикіна, який вже довів у 1906 р. свою повну некомпетентність; в цьомупризначенні проявилася відсутність у влади можливості оновлення та її політичнабезперспективність. Модернізація економіки країни, її перехід докапіталістичної стадії передбачали мир як неодмінну умову. Це розуміли якВітте, лютий противник російсько-японської війни, так і Столипін, і Коковцов.Зміна міністрів, проведена в січні 1914 р., розв'язала руки войовничо налаштованимультраправим націоналістам. Війна з Німеччиною — «кращий подарунокреволюції» від царського уряду, писав Ленін відразу після цих подій. Йогодумка з даного питання співпала з прогнозами колишнього міністра внутрішніхсправ Дур-ново, який вважав, що «конфлікт із кайзером може привести тількидо соціальної революції у самих крайніх формах і до повної анархії».Оголошення війни поклало початок шести рокам потрясінь, які завершилися такимирадикальними перетвореннями, яких не випробовувало в такий короткий термін щежодне суспільство.