--PAGE_BREAK--2. Структура ООН і напрямки діяльності основних підрозділів
До дійсного моменту сформувалася стійка система ООН, що містить у собі головні органи:
· Генеральну Асамблею ООН,
· Рада безпеки ООН,
· Економічна і Соціальна Рада ООН,
· Рада по Опіці ООН,
· Міжнародний Суд ООН, Секретаріат ООН.
У систему також включаються і спеціалізовані установи :
· Міжнародний валютний фонд,
· Міжнародний банк реконструкції і розвитку,
· Міжнародна фінансова корпорація,
· Міжнародна асоціація розвитку,
· Міжнародна морська організація,
· Міжнародна організація цивільної авіації,
· Міжнародна організація праці,
· Міжнародний союз електрозв'язку,
· Всесвітній поштовий союз,
· Організація Об'єднаних Націй з питань утворення, науки і культури,
· Всесвітня організація охорони здоров'я,
· Всесвітня організація інтелектуальної власності,
· Організація Об'єднаних Націй по промисловому розвитку,
· Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй,
· Всесвітня метеорологічна організація,
· Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку,
· Міжнародне агентство по атомній енергії
Напрямки діяльності ООН визначаються в більшій мері профілем тих чи інших органів і установ системи. Тому варто розглянути напрямки діяльності не ООН у цілому, а розглянути повноваження і діяльність кожного з них, а також ті питання які не відносяться до їх компетенції, чи в питаннях у який існує обмеження повноважень.
Генеральна Асамблея.
Це орган, у якому представлені всі держави – члени ООН. Генеральна Асамблея наділена рядом дуже важливих функцій: повноваженням розглядати загальні принципи співробітництва в справі підтримки міжнародного світу і безпеки, у тому числі принципи, що визначають озброєнь, а також обговорювати широке коло проблем співробітництва держав у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково-технічній і інших областях і виносити рекомендації з їм.
Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, що у грудні кожного року лише перериваються і продовжуються до початку наступної сесії. Пленарні засідання відкриваються у вівторок після другого понеділка вересня. Созиваются такі спеціальні (з 1946 по 2000р. їх було 24) і надзвичайні спеціальні(з 1946 по 1999р. їх було 10) сесії. Попередній порядок денний чергової сесії складається Генеральним секретарем і повідомляється членам ООН не менш чим за 60 днів до відкриття сесії.
Характерною рисою діяльності Генеральної Асамблеї в останні роки є те, що усі великі значення в її роботі, та й роботі всіх органів ООН здобуває вперше застосований у 1964р. у Раді Безпеки і широко використовуваний у Генеральної Асамблеї метод вироблення і прийняття резолюцій на основі принципу узгодження (консенсусу), тобто досягнення загальної згоди без проведення голосування по відповідному рішенню.
Резолюції Генеральної Асамблеї не є юридично обов'язковим для держав, але і не можуть кваліфікуватися як прості чи заклики побажання. Держави повинні ретельно і сумлінно розглядати резолюції Генеральної Асамблеї.
Резолюції і декларації Генеральної Асамблеї є найважливішим еталоном формування міжнародного права. В ООН склалася наступна практика розробки міжнародно-правових документів. Спочатку приймається декларація по якому-небудь питанню (наприклад, Загальна декларація прав людини), а потім на основі таких декларацій вироблялися міжнародні договори і конвенції (два Міжнародних акти про права людини, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї й ін.).
Генеральна Асамблея є справді демократичним представницьким органом суверенних держав. Кожен член Генеральної Асамблеї незалежно від розмірів території, чисельності населення, економічної і військової моці має один голос. Рішення Генеральної Асамблеї по важливих питаннях приймаються більшістю в 2/3 присутніх і Асамблеї, що беруть участь у голосуванні членів.
У роботі Генеральної Асамблеї можуть брати участь держави – не члени ООН, що мають постійних спостерігачів при ООН (Ватикан, Швейцарія) і не мають їх. Крім того, одержали право брати участь як спостерігачів Палестини і представники ряду міжнародних організацій (спеціалізованих установ ООН, ОАГ, ЛАГ, ОАЕ, ЄС, СНД і ін.).
Рада Безпеки.
Рада Безпеки складається з 15 членів: п'ять членів Ради – постійні (Росія, США, Великобританія, Франція і Китай), інших десять членів (по термінології Статуту – «не постійні») обираються в Раду відповідно до процедури, передбаченої Статутом (п.2 ст.23).
Рішення по процедурних питаннях у Раді Безпеки вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси не менш дев'яти будь-яких членів Ради.
Основною формою прийнятих Радою Безпеки рекомендацій є резолюція. Їх прийнято за більш ніж піввіку більш 1300.
У ході багаторічної діяльності Ради Безпеки склалися цілком визначені методи і форми його реагування і впливу на ті чи інші події у світі. Одним з таких методів є осуд Радою тієї чи іншої держави за зроблені їм протиправні дії в порушення цілей і принципів Статуту ООН. Наприклад, Рада неодноразово засуджувала у своїх рішеннях ПАР за проведення злочинної політики апартеїду. Нерідко Рада Безпеки прибігав до такого методу, як констатація політичного факту, того чи іншого сформованого положення. Саме так визначалася в численних резолюціях Ради Безпеки обстановка на Півдні Африки, створена агресивними діями Преторії проти «прифронтових » африканських держав.
Найбільше часто використовуваним прийомом – закликом до держав, є спосіб улагоджування конфліктів Радою Безпеки. Він неодноразово звертався з закликом припинити воєнні дії, дотримувати припинення вогню, вивести війська і т.д. У ході розгляду комплексу проблем югославського врегулювання, ірано-іракського конфлікту, положення в Анголі, Грузії, у Таджикистану й уздовж Таджицько-афганської границі.
Рада Безпеки нерідко виконував і функції примирення сторін у суперечках і конфліктах. З цією метою Рада призначала посередників, особливо часто доручав Генеральному чи секретарю його представнику виконати функції надання добрих послуг, посередництва і примирення сторін. Ці функції використовувалися Радою при розгляді палестинського, кашмірського питань, положення в колишній Югославії й ін.
З 1948р. Рада Безпеки став прибігати до такого методу, як напрямок груп військових спостерігачів і місій спостереження за виконанням вимог про припинення вогню, умов угод о перемир'ї, політичному врегулюванні і т.д. До 1973 р. військові спостерігачі комплектувалися майже винятково з числа громадян західних країн. Вперше в 1973р. радянські офіцери – спостерігачі були включені до складу Органа за спостереженням за виконанням умов перемир'я в Палестині (ОНВУП), що дотепер здійснює корисні функції на Близькому Схід. Мисси за спостереженням направлялися, крім того, у Ліван (ЮНОГІЛ), Індію і Пакистан (ГВНООНІП), Уганду і Руанду (МНООНУР), Сальвадор (МНООС), Таджикистан (МНООНТ) і ін.
Важливою сферою діяльності Ради Безпеки є його взаємодія з регіональними організаціями. Таке співробітництво здійснюється в різних формах, у тому числі шляхом проведення регулярних консультацій, надання дипломатичної підтримки, за допомогою якої та чи інша регіональна організація може брати участь у миротворчій діяльності ООН (наприклад, ВІВСІ в Албанії), шляхом рівнобіжного оперативного розгортання миротворчих місій (наприклад, місія спостереження ООН у Ліберії (МНООНЛ) була розгорнута разом із групою спостереження (ЕКОМОГ) екологічного співтовариства західно-африканського держав(ЕКОВАС) у Ліберії, а місія ООН за спостереженням у Грузії (МООННГ) діє в співробітництві з миротворчими силами СНД у Грузії) і шляхом спільних операцій (наприклад, Міжнародна цивільна місія ООН і ОАГ у Гаїті (МГМГ).
Рада Безпеки відіграє важливу роль у сфері раннього виявлення і виявлення конфліктів, що зароджуються. В останні роки виникла насущна потреба в створенні систем раннього попередження об виникнення вогнищ напруженості, небезпеки ядерної аварії, про екологічні погрози, масові пересування населення, стихійних лихах, погроза голоду і поширення хвороб і епідемій. Такого роду інформацію можна було використовувати для того, щоб оцінити, чи існує погроза світу, і проаналізувати, які дії можуть бути початі Організацією Об'єднаних Націй для її зменшення і які превентивні дії і міри можуть бути прийняті Радою Безпеки й інших органів ООН.
Одним з найбільше часто використовуваних Радою Безпеки інструментів є превентивна дипломатія. Превентивна дипломатія – це дія політичного, дипломатичного, міжнародного, правового й іншого характеру, спрямовані на попередження виникнення споровши і розбіжностей між сторонами, недопущення їхнього переростання в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їхнього виникнення. Співробітничаючи з Генеральним секретарем, Рада активно використовувала засобу превентивної дипломатії, забезпечував умови для примирення, посередництва, добрих послуг, встановленням і іншими превентивними діями.
Найбільше часто використовуваним інструментом, особливо останнім часом, є операції по підтримці світу (ОПМ), яких тільки по лінії ООН було проведено з 1948р. понад 50. Операція по підтримці світу – сукупність приймаємих зі згоди взаємозалежних конфліктуючих сторін, по цілям, задачам, місцеві і часу дій за участю безстороннього військового, поліцейського і цивільного персоналу в підтримку зусиль по стабілізації обстановки в районах потенційних чи існуючих конфліктів, проведених у відповідність з мандатом Ради Безпеки чи регіональних організацій і спрямованих на створення умов, що сприяють політичному врегулюванню конфлікту, і чи підтримки відновлення міжнародного світу і безпеки.
У зв'язку зі штучно створеним деякими державами гострим фінансовим кризам ООН намітилася тенденція до усе більш частого використання Радою Безпеки в ході проведення операції по підтримці світу збройних контингентів окремих регіональних структур закритого типу (НАТО, ЗЕС) і проведенню за уповноваженням Ради Безпеки вибільних операцій коаліціями держав, причому деякі з них уключали дії по примусі до світу і власне кажучи були примусовими операціями (наприклад, операція «Бура в пустелі 1991р. в Іракові», «Об'єднаної оперативної групи» у 1992р. у Сомалі, Сил по виконанню Дейтонского угоди в Сході (СВС) у 1996р., багатонаціональних сл по стабілізації (УПС) у Биг у 1997р. і ін.)
Дія (операції) по примусі до світу можуть бути кваліфіковані як примусові прийоми до підтримку політичних зусиль по підтримці світу, повинні оснащуватися легкою стрілецькою зброєю і зберігають завжди невід'ємне право на самооборону.
Важливим інструментом миротворчої діяльності ООН і її Ради Безпеки є роззброювання – сукупність мір, спрямованих на те, щоб зупинити необмежені потоки озброєнь і поширення зброї масового знищення, збір, забезпечення схоронності і знищення звичайної зброї, роззброювання збройних груп, розмінування й ін. Першою миротворчою місією ООН, що сприяла роззброюванню і демобілізації, стала Група спостерігачів ООН у центральній Америці (ГНООНЦА), що була розгорнута в 1989р. такого роду акції починалися Радою Безпеки на основі угод про загальне мирне врегулювання при проведенні своїх операцій у Сомалі, Сальвадору, Мозамбікові, Анголі, Камбоджі й ін.
Рада Безпеки дуже часто, особливо в останні роки, використовував такий інструмент, як санкції – економічні, політичні, дипломатичні, фінансові й інші примусові міри, не зв'язані з використанням збройних сил, здійснені за рішенням Ради Безпеки З метою спонукати відповідна держава чи припинити утриматися від дій. Погроз, що представляють собою, світу, порушення чи світу акт агресії.
Для контролю за здійсненням санкцій Радою був створений ряд допоміжних органів, наприклад Рада керуючих Компенсаційної комісії і Спеціальна комісія із ситуації у відносинах між Іраком і Кувейтом, Комітети із санкцій у відношенні Югославії, Лівії, Сомалі, Анголи, Гаїті, Руанди, Ліберії, Судану, Сьерра-Леоне й ін. Результати застосування Радою проти них санкцій є далеко не однозначним. Так, прийняті Радою проти расистського режиму Південної Родезии економічні санкції сприяли у відомій мері ліквідації расистського режиму, досягненню народом Зімбабве своєї незалежності, вступу цієї країни в 1980р. у члени ООН. Цінність санкцій як засобу врегулювання конфліктів наочно проявилася і при врегулюванні інших конфліктів, наприклад, в Анголі, Гаїті, Південній Африці. Разом з тим не можна не визнати, що в більшості випадків застосування санкцій бути сполучено з цілим поруч негативних наслідків для населення й економіки країн – об'єктів санкцій і оберталося величезним матеріальним і фінансовим збитком для сусідніх і третіх держав, що дотримують рішення Ради по санкціях.
Рада Безпеки активно використовував у своїй миротворчій діяльності і такий інструмент, як пост-конфліктне миростроительство, — сукупність дій держав і міжнародних організацій, спрямованих на усунення корінних політичних, економічних, соціальних, гуманітарних і інших причин суперечки, приведшему до збройного конфлікту, запобігання поновлення конфлікту, виявлення і підтримка структур, призначених для зміцнення світу і відновлення найважливіших елементів інфраструктури і цивільних інститутів держави.
Такі дії нерідко включалися в мандат проведеної Радою Безпеки ООН операції по підтримці світу(наприклад, у Камбоджі Анголі, і ін.) і передбачали, зокрема, реінтеграцію колишніх комбатантів у продуктивне цивільне життя, відновлення діяльності цивільних інститутів, розмінування, проведення виборів і т.д.
Так, Рада Безпеки у своїй резолюції (1037-1996р.) надав ВАООНВС мандат, що полягають в організації виборів, наданні сприяння в їхньому проведенні і посвідченні дійсності результатів виборів. Одна з особливостей миростроительства полягає в тому, що в країні, зруйнованою війною, чи поновлення, по вкрай мері, координацію діяльності в області миростроительства приходиться спочатку доручати багатофункціональної операції по підтримці світу. В міру досягнення такою операцією успіху в справі відновлення нормальних умов обов'язку, що виконувалися персоналами операції, передавалися різним програмам, фондом і установою системи ООН, що займається видами діяльності, з яких складається миростроительство, а сама відповідальність Ради Безпеки за прийняття рішень переходив до Генеральної чи Асамблеї іншим міжурядовим органам, що несуть відповідальність за продовження цивільного миростроительства. Саме так обстояло справу при проведенні операцій ООН по підтримці світу в Мозамбікові, Сальвадору й ін.
Рада Безпеки прибігав до таких новаторських методів впливу на держави, як установи міжнародних карних трибуналів як свої допоміжні органи. Рада заснувала у відповідності зі своєю резолюцією 808(1993р.) від 22 лютого 1993р. Міжнародний трибунал для судового переслідування облич, відповідальних за серйозне порушення міжнародного гуманітарного права, зроблені на території колишньої Югославії з 1991р. 8 листопада 1994р. Рада Безпеки у своїй резолюції 955(1994р.) ухвалив заснувати Трибунал для судового переслідування облич, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, зроблені в період з 1 січня по 31 грудня 1994р. у Руанді. Створення такого роду трибуналів на основі рішення органа ООН (а не угоди між державами) з міжнародно-правової точки зору є далеко не безперечним.
Відповідно до Статуту ООН, Рада Безпеки повинна функціонувати безупинно і здійснювати «швидкі й ефективні» дії від імені членів ООН. З цією метою кожен член Ради Безпеки повинний завжди бути представлений у місці перебування ООН. Відповідно до правил процедури, проміжок між засіданням Ради Безпеки не повинний перевищувати 14 днів, хоча на практиці це правило не завжди дотримувалося. У середньому Рада Безпеки проводили 77 офіційних засідань у рік.
Велике значення має і, що одержав в останній час широке поширення в діяльності Ради Безпеки метод проведення гострих міжнародних переговорів на рівні держав і урядів і міністрів іноземних для держав – членів Ради Безпеки. 31 січня 1992р. відбулася перше в історії засідання Ради Безпеки на вищому рівні, що дало могутній імпульс міжнародному обговоренню ролі ООН у підтримали міжнародного світу і безпеки в нових умовах і послужило відправний точний поступального процесу висування початківця і розробок нових підходів у сфері миротворчества. 7 вересня 2000р. відбулося друге в історії засідання Ради Безпеки а вищому рівні, головною темою якого було зміцнення центральної ролі ООН у XXI столітті.
Багатогранна й ефективна діяльність Ради Безпеки на протяг усієї другої половини XX сторіччя дає всі підстави думати, невідчужувана легитимизирующая роль Ради Безпеки і ступінь і масштаби його доброчинного впливу на стан і розвитку справжньої безпеки стабільності на планеті не тільки зберігається, але і будуть поступально підсилюватися і зміцнюється на благо світу і процвітання всього людства в XXI в.
Міжнародний суд.
Важливе місце в структурі ООН займає Міжнародний суд. Він складається з 15 незалежних суддів, обраних поза залежністю від їхнього громадянства, з числа облич високих моральних якостей, що задовольняють вимогою, пропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові чи посади являющиеся юристами з визнаними авторитетом в області міжнародного права. Судді обираються Генеральної Асамблеї і Радою Безпеки на термін у дев'ять років із правом переобрання. При цьому для обрання Радою Безпеки кандидату досить одержати в голосів (всі інші рішення вимагають більшості в 9 голосів). Кандидатури для обрання в суд висуваються національними групами членів Постійної Палати третейського суду (по 4 члени в кожній групі). Місцеперебування Суду –гаага.
До дійсного часу 62 держави – члена ООН заявили про свою згоду з обов'язковою юрисдикцією суду у відповідність з п.2 ст.36 його Статуту, причому багато заяв супроводжуються такими застереженнями, що роблять ця згода власне кажучи ілюзорним.
За час існування суду на його розгляд державами було винесено більш 70 споровши і запитано понад 20 консультативні висновки суду. Рішення суду вважаються обов'язковим для держав – сторін у суперечці. У випадку невиконання який – або стороною в справі зобов'язання, покладеного на неї рішенням Суду, Рада Безпеки на прохання іншої сторони «може, якщо визнає це необхідним, зробити чи рекомендації вирішити об уживання заходів для проведення рішення у виконання» (п.2 ст.94 Статуту ООН).
Крім судової, Міжнародний суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Згідно ст.96 Статуту ООН, Генеральна Асамблея і Рада Безпеки можуть запитувати в Міжнародного Суду консультативні висновки по будь-якому юридичному питанню.
У Декларації тисячоріччя ООН лідери всіх країн світу заявили про свою рішучість зміцнювати Міжнародний Суд, для того, щоб забезпечити правосуддя і верховенство права в міжнародних справах.
Міжнародний суд покликаний стати одним із ключових компонентів у стратегії мирного рішення споровши і розбіжностей між державами і забезпечення правопорядка і законності у світі.
Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС).
ЕКОСОС складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на три роки відповідно до процедури, передбаченої Статутом (ст.61), причому щорічно обираються 18 членів, трирічної термін для заміни тих 18 членів, трирічний термін діяльності яких минув. Рішення в ЕКОСОС приймаються простою більшістю голосів присутніх і беруть участь у голосуванні.
ЕКОСОС здійснює координацію економічної і соціальної діяльності ООН і її 16 спеціалізованих установ, а також інших інститутів системи ООН. Він служить центральним форумом для обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального і міжгалузевого характеру і для вироблення рекомендації у відношенні політики по цих проблемах для держав і для системи ООН у цілому. Велика робота в рамках ЕКОСОС проводиться по підготовці досліджень, складання доповідей з міжнародних питань в економічній, екологічній і соціальній областях, у сфері культури, утворення, охорони здоров'я, заохочення, поваги і дотримання, прав людини й основних воль.
ЕКОСОС проводить організаційну сесію в Нью-Йорку на початку року й основну сесію влітку кожного року по черзі в Женеві й у Нью-Йорку. Багато уваги ЕКОСОС приділяє огляду світового економічного і соціального стану і розгляду такої важливої проблеми, як сприяння створенню сприятливих умов для розвитку, включаючи оцінку останніх подій і перспектив у розвитих країнах, країнах з перехідною економікою, що розвиваються країнах, а також аналізу положення в області міжнародної торгівлі і потоків фінансових засобів.
Протягом року робота Ради проводиться в його допоміжних органах, що регулярно збираються і представляють доповіді Раді. ЕКОСОС має 9 функціональних комісій: Статистичну, Комісію з народонаселення і розвитку, Комісію соціального розвитку, Комісію з прав людини, Комісію з положення жінок, Комісію з запобігання злочинів і Карному розслідуванню, Комісію з наркотичних засобів, Комісію з науки і техніки з метою розвитку і Комісію зі стійкого розвитку.
Крім того ЕКОСОС працює в тісному співробітництві з такими установами, як Дитячий фонд ООН, Керування Верховного комісаріату ООН по справах біженців, Програма розвитку ООН, Світова Продовольча програма, Міжнародний науково-дослідний інститут по підвищенню утворення жінок, Міжнародна контрольна рада по наркотиках і ін.
Рада по опіці.
Рада по опіці складається з 5 членів (Росія, США, Англія, Франція і КНР). Рада проводить одну сесію в рік у Нью-Йорку. З первісних 11 підопічних територій усі в ході роботи Ради одержали незалежність: Гана, Сомалі, Камерун, Того, Руанда, Бурунді, Об'єднана Республіка Танзанія, Самоа, Науру, Патуа, Нова Гвінея.
На засіданні Ради Безпеки ООН 10 листопада 1894 р. було відзначено, що система опіки ООН цілком виконала свої задачі, зв'язані з правом народу на самовизначення.
Секретаріат ООН.
Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря і такого персоналу, що може знадобитися для Організації. Він обслуговує інші органи ООН і проводить у життя роботу програм діяльності і рішень. Робота секретаріату містить у собі здійснення операцій по підтримці світу із санкції Ради Безпеки, організацію і проведення міжнародних конференцій із проблем світового значення, складання оглядів світових, соціальних і економічних тенденцій і проблем. У функції секретаріату входить такий усний і письмовий переклад вступів і документів і розпорядження документами.
Секретаріат розміщений у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, маються такі підрозділи в Женеві, Відні, Найробі, Банкоку й інших містах.
Загальна чисельність співробітників Секретаріату складає більш 15 тисяч чоловік, що є громадянами понад 70 країн.
Генеральний секретар.
Генеральний секретар очолює секретаріат і є головною адміністративною посадовою особою, призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5-літній термін, по витікання якого може бути призначений знову. Генеральний секретар представляє Генеральній Асамблеї щорічна доповідь про роботу Організації, а також доводить до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного світу і безпеки.
продолжение
--PAGE_BREAK--3. Історія діяльності ООН у ролі світового уряду
Аналізуючи плани створення всесвітньої організації, що розроблялися лідерами воювавших проти Німеччини і Японії союзних держав, можна відзначити їхнє бажання перебороти недоліки попередниці ООН – Ліги Націй. Остання виявилася нездатної запобігти світовій війні, тобто реалізувати покладені на неї надії в справі забезпечення загального світу. Однак незважаючи на бажання усіх великих держав сприяти побудові нової міжнародної системи безпеки, ООН із самого початку не мала можливості утримувати сильні країни, що ввійшли в неї, від довільних дій. Вона мала можливість тільки скувати сваволю тієї чи іншої держави, якби воно зважилося кинути виклик всесвітньої організації і почати діяти по своїй волі, ризикуючи спровокувати Третю світову війну. Творці ООН «цілком усвідомлювали таку небезпеку, але схрещували пальці в надії, що гармонічного і взаємовигідного функціонування нової міжнародної структури в сполученні з більш ефективними заходами до співробітництва, заснованими на пам'яті про двох кривавих світових конфліктів, виявиться досить для того, щоб удержати всі країни на фатальному порозі між війною і світом».
Проте, як показав наступний хід розвитку подій, саме ця залежність нової всесвітньої організації від доброї волі і бажання великих держав діяти в загальних інтересах і стала головною причиною її невдач у реалізації сформульованих у Статуті ООН цілей. В умовах конфронтації було втрачено Другої світової війни, що існувало в роки, згода СРСР і США, що стали лідерами двох противостоявших друг другу військово-політичних блоків. Це привело до паралічу діяльності Ради Безпеки (РБ), що відповідав за забезпечення світу на міжнародній арені. Причиною настільки слабкої ефективності ООН стало насамперед використання права вето, що належить п'ятьом постійним членам РБ, що, відповідно, привело до зниження її ролі як ефективного інструмента запобігання війни.
Однак не стоитзанимать винятково негативну позицію у відношенні підсумків діяльності ООН у роки «холодної війни». Можна розглядає право вето в якості своєрідного «запобіжного клапана», що предотвращали розрив тієї чи іншої великої держави з організацією, оскільки «краще було мати великі країни усередині системи ООН, чим поза її». В міру зниження розжарення конфронтації між Сходом і Заходом у результаті процесів, що відбувалися в СРСР у період реформ М.С. Горбачова, ООН знаходила усе більше можливостей для рішення кризових проблем, показником чого стала її позиція в зв'язку з агресією Іраку проти Кувейту в 1990 році. «Операція проти Іраку, безсумнівно, з'явилася перемогою для системи безпеки ООН… для іміджу самої Ради Безпеки ООН, для творців Статуту ООН і для влади закону». У 1990-і роки ООН зштовхнулася з поруч криз (насамперед – на Балканах), з якими їй не завжди вдавалося успішно справлятися. Однак війна проти Іраку в 1991 р. стала яскравою демонстрацією потенціалу ООН в умовах згоди більшості її членів – насамперед п'ятірки обладающих правом вето великих держав.
Ще однією демонстрацією можливостей Організації Об'єднаних Націй служить її діяльність по підтримці світу, джерела якого восходят до місій ООН у Греції, Індонезії і Палестині в другій половині 1940-х років (р. 80). Перша реальна операція за участю військових контингентів ряду країн-членів організації була санкціонована Резолюцією № 998, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 1 листопада 1956 року. Відповідно до цього документа надзвичайні сили ООН (United Nations Emergency Forces, UNEF) були розміщені після Суецької кризи 1956 р. уздовж єгипетсько-ізраїльської границі. Пізніше операції по підтримці світу проводилися в Конго (1960–1964), на Кіпру (1964), у Лівану (1982), на сірійсько-ізраїльській границі (1974). Найбільше число миротворчих операцій приходиться, однак, на кінець 1980-х і 1990-і роки. Якщо за сорок років, що пройшли з часу рішення про створення в 1948 р. підрозділу по контролі за дотриманням перемир'я в Палестині, було проведено 13 операцій по підтримці світу, то лише за 1988–1989 годи таких операцій було проведено п'ять. До початку 1990-х сили ООН по підтримці світу потрібні були в Іракові і Кувейту, Анголі, Сальвадору, Західній Сахарі, Камбоджі, Боснії-Герцеговині, Сербії і Чорногорії, Хорватії, Македонії, Сомалі, Мозамбікові, Руанді і Гаїті.
До 1990-х років посередницька і миротворча діяльність ООН була чи частково цілком успішною. Однак її дії в Сомалі, що були Югославії і Руанді в 1993–1995 роки оцінюються більшістю спостерігачів не інакше як повний крах. «Розрив між високими ідеалами всесвітньої організації і добрих намірів її політиків, з одного боку, і жалюгідними результатами на місцях – з інший, не міг би бути більш значним». Причина їхнього провалу в масштабах проблем, з якими зштовхнулася ООН у 1990-х роках, у її неготовності їх вирішувати (р. 105). Виходом із ситуації, що створилася, міг бути відмовлення від «практики ініціювання (за допомогою резолюції Ради Безпеки) нових місій по підтримці світу без гарантій наявності достатнього числа збройних сил».
Також оцінюють діяльність ООН у сферах економіки, охорони здоров'я, екології, культурного різноманіття і соціальних воль. Ці аспекти називають соціально-гуманітарною місією ООН, підкреслюючи їхню відмінність від (1) примусових мір, що починаються цією організацією, (2) зусиль ООН по дотриманню прав людини і взаємодії в рамках ООН урядів і численних неурядових організацій.
В усіх перерахованих областях досягнення Організації Об'єднаних Націй сусідять з невдачами і недоглядами. Цими аспектами займається і ряд зв'язаних з ООН організацій – таких як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Організація Об'єднаних Націй по промисловому розвитку (ЮНІДО) і ін. Усі ці структури не мають, однак, досить ресурсів для надання допомоги по-справжньому бідним – тому «мільярду людей, що знаходяться в самому низі цього світу». Крім того, «усі вони грали незначну (якщо взагалі яку б те ні було) роль у дивному процесі підвищення життєвого рівня сотень мільйонів родин в усьому світі, особливо в Азії». Це наводить на думку про те, що, імовірно, що існують у системі ООН організації «можуть діяти тільки на узбіччі чи прогресу в специфічних, сприятливих умовах».
Визнаючи слабість ООН у забезпеченні благополуччя жителів планети, їхнього прав і воль, необхідно віддати належне тим досягненням у різних областях суспільного і культурного життя, що без цієї всесвітньої організації були навряд чи можливими: «чи може хтось уявити собі, що уряд Індонезії поступився своєю владою над Східним Тимором і допустило на цю територію миротворчі сили з Австралії для спостереження за виборами і забезпечення, у силу цього, волі політичного вираження, якби не було величезного тиску світового співтовариства? Було б можливим без ООН врегулювання в розореній Камбоджі? Міг би хто-небудь уявити собі врегулювання в чи Намібії Мозамбікові без цієї всесвітньої організації?».
Проте варто визнати необхідність реформ в ООН, що «усе більше здається анахронізмом» з її Статутом, прийнятим у 1945 р. і відображаючим реалії того часу.
продолжение
--PAGE_BREAK--4. План реформування ООН
На сьогоднішній день в умовах виходу на арену нових суб'єктів світового політичного процесу, потрібно добре продумане і відповідальне реформування всієї системи міжнародних організацій.
Кофі Анан у своєму виступі від 27 березня 2000 року окреслив проблеми глобалізації в такий спосіб: «У цьому новому світі групи й окремі обличчя все частіше й частіше прямо взаємодіють між собою через границі без участі держави. Це створює визначені небезпеки. Злочинність, наркотики, тероризм, забруднення, хвороби, зброя, біженці і мігранти — усе це пересувається туди і сюди більш швидкими темпами й у великих обсягах, чим у минулому. Люди відчувають погрозу, що виходить від подій, що розвертаються удалині від них. Вони також більш гостро реагують на несправедливість і жорстокість у віддалених країнах і очікують від держав якихось мір у цьому відношенні. Однак нова технологія також створює можливості для взаємного розуміння і спільних дій. Якщо ми хочемо взяти краще від глобалізації й уникнути гіршого, ми повинні навчитися керувати краще і повинні навчитися тому, як краще керувати спільно.
Держави потрібно зміцнювати. І вони можуть черпати силу друг у друга, діючи спільно в рамках загальних інститутів, заснованих на загальних правилах і цінностях. Ці інститути повинні відбивати реальності нашого часу, включаючи розподіл сили. І вони повинні служити ареною для співробітництва держав з недержавними суб'єктами, включаючи глобальні компанії. У багатьох випадках вони повинні доповнюватися менш формальними мережами з питань політики, що можуть швидше реагувати на мінливу глобальний порядок денний.
Величезна нерівність у розподілі багатств у сьогоднішньому світі, жалюгідні умови, у яких проживає більш мільярда чоловік, поширеність ендемічних конфліктів у деяких регіонах і швидке погіршення природного середовища — усі ці фактори у своїй сукупності роблять нинішню модель розвитку хитливої, якщо тільки за спільною згодою не будуть прийняті заходи для виправлення цього положення».
У даному контексті природно розпалюються особливо затяті суперечки з приводу реформування однієї з ведучих світових організацій – ООН. У найбільш простому виді можна сказати, що проблеми даного суб'єкта світової політики полягають у тім, що структура, функції і роль організації не повною мірою відповідають потребам і реаліям сучасності, і зайва бюрократизація лише заважає успішному фукционированию даного органа.
Тим більше після серйозних і хворобливих іспитів балканською й іракською кризами тема зміцнення авторитету ООН і її реформи з метою більш успішного функціонування стає центральної у всій роботі останніх сесій Генеральної Асамблеї. Необхідно «перешикувати Організацію Об'єднаних Націй так, щоб вона могла внести реальні і відчутні зміни в життя людей у новому сторіччі».
Основним фактором інституціональної слабості Організації Об'єднаних Націй представляється та обставина, що за минулі піввіку в деяких її структурах стали виявлятися тенденції до роздробленості, дублюванню і твердості, в одних областях структури стали неефективними, в інші — зайвими. «Холодна війна» і обумовлена нею блокова політика вкрай ускладнили, а в ряді випадків унеможливили перетворення в життя статутних концепцій багатьох функцій Організації, особливо в області підтримки світу і безпеки. Фактично вони вплинули на роботу всієї Організації Об'єднаних Націй — від визначення пріоритетності програм до організаційних аспектів і керування кадрами.
Однак при проведенні реформування необхідно забезпечити збереження за ООН ролі організації, що є центром зосередження зусиль світового співтовариства за рішенням найбільш гострих проблем сучасності.
Кофі Анан у совем супровідному листі від 14 липня 1997 року пише, що «організацію потрібно багато в чому перешикувати, для того щоб краще виконувати задачі, що ставить перед нею міжнародне співтовариство. Здійснення цих перетворень дозволить також домогтися істотного підвищення ефективності в адміністративній області й у такий спосіб одержати економію в багатьох, хоча і не обов'язково в усіх, областях. Засобу, зекономлені в результаті такого підвищення ефективності, у свою чергу, повинні піти на рішення першочергових задач Організації — на зменшення убогості і поліпшення перспектив країн, що розвиваються,».
Можна сказати, що первісна ініціатива про необхідність реформ виходила від Америки, у якої виникли проблеми по виплаті боргів ООН у контексті її бюрократизації. Також США домагалися скорочення своєї 25-процентної частки в регулярному бюджеті ООН до 20 проц.
Треба сказати, що в результаті значної по своєму обсязі і зростаючій заборгованості по виплатах Організація Об'єднаних Націй періодично зіштовхується з фінансовими кризами. Незважаючи на те, що держави-члени несуть юридичне зобов'язання виплачувати свої нараховані внески цілком, вчасно і без попередніх умов, і багато хто з них починають активні зусилля з метою виконання цього зобов'язання, таке положення як і раніше зберігається. Це приводить до виснаження фінансових резервів Організації, а також змушує Генерального секретаря запозичати засобу з рахунків операцій по підтримці світу з метою задоволення потреб регулярного бюджету.
План реформування Оргаизации Об'єднаних Націй з'явився через рік після першої заяви Сполучених Штатів про те, що вони скористаються правом вето при перевиборах тодішнього генерального секретаря Бутроса Бутроса-Гали для того, щоб у січні 1997 року генеральним секретарем стала інша людина, у більшому ступені здатний реформувати ООН.
Протягом перших семи місяців перебування на своїй посаді новий генеральний секретар Кофі Анан об'їздив безліч столиць, де зустрічався з керівниками держав-членів ООН, і зондував ґрунт усередині апарата організації на предмет підготовки пакета перетворень. Вже в березні 1997 року він оголосив про проведення першого комплексу адміністративних реформ, спрямованих на удосконалювання Секретаріату, програм і фондів ООН, він міг зробити це і без схвалення Генеральної Асамблеї.
На 52-й Генеральної Асамблеї ООН Генеральний секретар представив учасникам план реформування довіреної йому організації, викладений у доповіді за назвою «Відновлення Організації Об'єднаних Націй: програма реформ», котру він назвав «тихою революцією» в ООН, покликаної привести зрештою до створення «конкретної, споєної, гнучкої і рентабельної» всесвітньої організації.
У 95-сторінковій доповіді містилися пропозиції, що може затвердити тільки Генеральна Асамблея. Вони, у першу чергу, стосуються шляхів посилення стратегічного характеру діяльності ООН як на короткострокову, так і на далеку перспективу.
Наприклад, він пропонувалося Генеральній Асамблеї заснувати посаду заступника генерального секретаря, упорядкувати робочу програму Комісії з прав людини, об'єднати і змінити структуру допоміжних органів Економічної і соціальної ради, розробити більш надійні і передбачувані процедури швидкого розгортання сил ООН по підтримці світу, а також переглянути роль регіональних комісій організації. Генеральній Асамблеї пропонується проаналізувати також і діяльність Комісії з роззброювання для того, щоб упорядкувати її роботу і привести у відповідність із сучасними вимогами.
Питання фінансування в програмі реформування займав не останнє місце. У 1997 році тільки 75 з 185 держав-членів ООН цілком заплатили свої внески за 1997 рік, у зв'язку з чим ООН постійно знаходиться на грані банкрутства. Одне з пропозицій генерального секретаря полягало в тому, щоб на основі добровільних внесків створити «кредитний фонд» в один мільярд доларів і з цих засобів оплачувати витрати ООН. Анан також запропонував асамблеї перейти до процесу «цільового складання бюджетів». Застосовуючи цей підхід, вона повинна буде конкретизувати результати, досягнення яких вона очікує від ООН у рамках конкретного бюджету. За результати буде відповідати Секретаріат, і по них будуть судити про ефективність його діяльності. У той же час асамблея повинна буде дати більш широкі повноваження генеральному секретарю у виборі способів підвищення ефективності результатів.
Крім того, асамблеї було запропоновано перенацілити свою роботу на проблеми, що мають найвищий пріоритет, скоротити тривалість її сесії, установити конкретні терміни реалізації програм, а також подумати над створенням комісії з вивчення необхідності зміни всієї системи ООН, у тому числі і спеціалізованих установах (ЮНІСЕФ, Фонду ООН по народонаселенню і Програми розвитку ООН).
Програма реформ повинна торкнуться практично кожного департаменту і кожного виду діяльності ООН — «від підвищення темпів розгортання сил по підтримці світу до боротьби зі злочинністю, наркобізнесом і тероризмом».
По даному питанню міри і рекомендації стосуються в першу чергу створеннянової структури керівництва і керування, що дозволить Генеральному секретарю більш ефективно виконувати свою керівну роль і забезпечувати необхідну для Організації підзвітність. Це, за словами Анана, може бути досягнуте шляхом (нижче приведені витримки з документа 52-й Генеральної Асамблеї):
· установи посади першого заступника Генерального секретаря;
· створення Групи старших керівників;
· подальшого розвитку і зміцнення виконавчих комітетів секторальних груп, заснованих Генеральним секретарем у січні 1997 року і всі департаменти, що включають у свій склад, фонди і програми Організації Об'єднаних Націй;
· делегування процесу прийняття рішень на страновой рівень і об'єднання представництв Організації Об'єднаних Націй «під одним прапором»;
· створення Групи стратегічного планування.
Забезпечення платоспроможностіможливо шляхом створення Оборотного кредитного фонду з капіталом до 1 млрд. дол. США, финансируемого за рахунок добровільних чи внесків за допомогою інших засобів, що можуть бути запропоновані державами-членами, поки не знайдене довгострокове рішення фінансових проблем Організації.
Було запропоноване об'єднання дванадцяти структур і підрозділів Секретаріату в п'ять і пропонувалося злиття п'яти міжурядових органів у два.
Зміна культури керування в сполученні з заходами для удосконалювання керівництва і підвищенню ефективності припускає ліквідацію не менш 1000 штатних посад, скорочення адміністративних витрат на одну третину, підвищення якості роботи і додаткову економію людських і фінансових ресурсів з часом.
Необхіднепроведення радикального перегляду політики і практики роботи з людськими ресурсами для забезпечення того, щоб усі співробітники мали необхідну кваліфікацію і мали відповідні умови для ефективної роботи.
Сприяння стабільному і стійкому розвитку, що є однієї з першочергових задач Організації Об'єднаних Націй, буде проходити на основі:
· об'єднання фондів і програм Організації Об'єднаних Націй, що здійснюють діяльність в області розвитку, у Групу Організації Об'єднаних Націй з питань розвитку, що буде сприяти їхній консолідації і співробітництву між ними без збитку для їхньої специфіки і самостійності;
· пропозиції відносно «дивіденду для розвитку» з метою переключення ресурсів з адміністративної діяльності на розвиток;
· створення нового Керування по фінансуванню розвитку, так щоб перший заступник Генерального секретаря виступав як ініціатора розробки новаторських методів мобілізації нових фінансових ресурсів для цілей розвитку;
· пропозицій про спільне несення тягаря і забезпечення більшої передбачуваності на основі оголошення погоджених і добровільних внесків на кілька років з метою фінансування діяльності Організації Об'єднаних Націй в області розвитку;
· зміцнення екологічного виміру діяльності Організації Об'єднаних Націй, особливо ЮНЕП.
Потрібно зробитизміцнення і зосередження функцій Секретаріату по нормотворчеству, розробці політики, виконанню задач, що вимагають спеціальних знань, а також його потенціалу по обслуговуванню міжурядових органів Організації Об'єднаних Націй шляхом створення об'єднаної секторальної групи по економічних і соціальних питаннях.
Також Кофі Анан вважає за необхідне:
· Підвищення готовності Організації до більш оперативного розгортання миротворчих і інших польових операцій, у тому числі шляхом зміцнення потенціалу швидкого реагування Організації Об'єднаних Націй.
· Зміцнення потенціалу Організації Об'єднаних Націй в області постконфликтного миростроительствашляхом призначення Департаменту по політичних питаннях як координаційний центр із цією метою.
· Активізацію міжнародних зусиль по боротьбі зі злочинністю, наркотиками і тероризмомшляхом об'єднання програм і заходів Організації Об'єднаних Націй у Відні в рамках Керування по контролі над наркотичними засобами і попередженню злочинності.
· Розширення діяльності в області прав людинишляхом реорганізації і зміни структури Секретаріату по правах людини і включення питань прав людини в усі основні заходи і програми Організації Об'єднаних Націй.
· Удосконалювання роботи з порядку денному в області роззброюванняшляхом створення Департаменту з питань роззброювання і регулювання озброєнь, що буде займатися проблемами скорочення озброєнь і зброї масового знищення і регулювання озброєнь.
· Активізацію діяльності по задоволенню гуманітарних потребшляхом створення нового Керування Координатора надзвичайної допомоги замість Департаменту по гуманітарних питаннях і напрямку його зусиль на більш ефективні дії в багатопланових надзвичайних ситуаціях.
· Здійснення корінного зрушення в стратегії і функціях Організації Об'єднаних Націй в області суспільної інформаціїі комунікації з метою задовольнити потреби Організації, що змінюються.
· Задоволення потреби в більш фундаментальних перетворенняхза допомогою рекомендацій Генерального секретаря на адресу держав-членів, у яких їм пропонувалося б розглянути наступні питання:
· висування на передній план у роботі Генеральної Асамблеї самих пріоритетних питань і скорочення тривалості сесій Асамблеї;
· створення комісії на рівні міністрів для вивчення необхідності фундаментальних перетворень шляхом внесення змін у Статут Організації Об'єднаних Націй і правові документи, у яких визначені мандати спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй;
· ухвалення рішення про проведення сесії Генеральної Асамблеї в 2000 році у формі «Асамблеї тисячоріччя», на якій основна увага була б зосереджена на підготовці Організації Об'єднаних Націй до рішення найважливіших задач і задоволенню потреб світового співтовариства в XXI столітті й одночасно з який відбулася б «Народна асамблея».
Серед перерахованих нововведень було згадане створення «керівної групи керування», свого роду кабінету реформаторів; формування «групи стратегічного планування» для виявлення й аналізу глобальних проблем і тенденцій; скорочення 1000 співробітників апарата; збереження без змін видаткової частини бюджету; зменшення обсягу документації і зниження адміністративних витрат на 33 відсотка. Ці реформи покликані забезпечити більш ефективну економічну політику організації і зменшити проблему заборгованостей.
Крім цього, Кофі Анан планував об'єднати дві рівнобіжні структури, що займаються проблемами прав людини – керування Верховного комісара і відповідний Центр, – у єдине керування Верховного комісара по правах людини. Замість Департаменту по гуманітарних проблемах пропонувалося створити керування Координатора по допомозі в надзвичайних ситуаціях, а також об'єднати три економічних і соціальних департаменти в єдиний Департамент економічних і соціальних проблем, покликаний більш ефективно і з меншими витратами вирішувати питання економічного співробітництва і розвитку. Нарешті, пропонувалося об'єднати всі представництва ООН в окремих країнах у так називані «вдома ООН» (по типі «Американського будинку», розміщеного в багатьох країнах світу).
Питання розширення числа постійних членів Рада безпеки розглядався на засіданні спеціальної групи, що проходило одночасно з представленням доповіді генерального секретаря. Розмови про збільшення числа країн, що складають РБ, обговорюється ще з 1992 року. Однак саме під час останнього засідання США вустами свого представника в ООН Білла Ричардсона виразили згода на входження в число постійних членів, крім Німеччини і Японії, ще трьох країн, що розвиваються. Але при цьому посол додав, що країни, що розвиваються, не повинні мати право вето на рішення ради. Судячи з першої реакції представників країн «третього світу», така пропозиція про чисто формальне членство в РБ аж ніяк не викликало в них ентузіазму.
Генеральний секретар висловився за обмеження абсолютного права вето в Раді Безпеки ООН і можливість його подолання більшістю в двох третин голосів країн-членів цього керівного органа світового співтовариства. У рамках офіційного візиту, що почався, в Австрію він провів переговори з президентом цієї країни Томасом Клестилем і федеральним канцлером Віктором Климой. У бесідах з австрійськими керівниками Анан виклав свою точку зору на проблему реформування РБ ООН, що, за його словами, повинний стати «більш демократичним і представницької». Зокрема, генеральний секретар заявив про доцільність збільшення чисельності РБ із 15 до 20 чи навіть 26 держав, а також про введення в його склад п'яти нових постійних членів. Два з цих п'яти місць, на його думку, могли б зайняти представники промислово розвитих держав, а три місця повинні бути віддані країнам, що розвиваються. Питання про реформи в рамках ООН обговорюється вже протягом ряду років, відзначив Анан, однак дотепер без особливого прогресу. У цьому зв'язку він виразив надію, що з урахуванням уроків косовского кризи дискусія придбає більш конструктивний характер і будуть досягнуті позитивні результати. Тема Косово також зайняла одне з центральних місць у ході переговорів. Генеральний секретар ООН виразив задоволення тим, що процес врегулювання конфлікту цілком знаходиться під контролем ООН.
Природно, що прийняття пропозицій про реформи проходило неодназначно. Постійний представник США в ООН Білл Ричардсон і помічник державного секретаря США по справах міжнародних організацій Принстон Лайман заявили, що деякі з пропозицій Анана вимагають більш детального вивчення, а деякі неприйнятні, але що в цілому висунутий їм план погодиться з бажанням США реформувати і реорганізувати ООН. Ричардсон визнав, що, «саме собою зрозуміло, не усі задоволені» доповіддю Анана, але при цьому він сказав, що вважає, що «у загальному і цілому цей план погодиться з закликами до реформ», що лунають як в адміністрації, так і Конгресі.
Ричардсон високо оцінив деякі з запропонованих Ананом рекомендацій: про установу посади заступника генерального секретаря; про консолідацію економічних і соціальних департаментів і комісій; про раціоналізацію програм захисту прав людини, здійснюваних керуванням верховного комісара ООН по правах людини; про ліквідацію департаменту гуманітарних справ і про створення раціоналізованого керування надзвичайної допомоги для координації роботи всіх агентств ООН по реалізації проектів допомоги; про уделении більш пильну увагу реформі управлінської структури відділів по кадрам і закупівлям; і про об'єднанні діяльності ООН у різних країнах під одним дахом і під контролем єдиного координатора.
Лайман особливо відзначив запропонований генеральним секретарем ООН план по використанню приблизно $200 млн, що будуть зекономлені в результаті реформи керування, на нестатки проектів розвитку. «Це дуже, дуже добре. Думаю, це змінить імідж ООН», — сказав він.
За словами Ричардсона, пропозиції, що здаються проблематичними, це створення фонду револьверних кредитів у розмірі $1000 млн для надання допомоги испитивающей недостачу коштів ООН у тих випадках, коли країни затримують виплати, і створення департаменту по справах роззброювання.
З ним згодний Лайман, що затверджує, що запропонований фонд револьверних кредитів «не забезпечений ефективним керуванням» і «погано пророблений».
За словами Лаймана, відповідно до пропозиції по створенню фонду країни-боржники повинні будуть виплачувати фонду відсотки, але при цьому все рівно можуть позбавитися свого голосу. «Для жодної країни немає ніякого стимулу використовувати цей фонд, і я не уявляю собі, хто вкладе в нього всі ці мільярди доларів, — сказав він. — Це безвідповідальний шлях рішення проблеми припливу коштів».
«Ми вважаємо, що рішення проблеми (невиплати боргів) повинне полягати в приведенні шкали оцінок до рівня… отражающему консенсус членів ООН», — заявив Лайман.
У свою чергу, повідомивши про підтримку з боку свого уряду реформуванню ООН, Міністр закордонних справ Литви Альгирдас Саударгас призвав держави-члени Організації піднятися над своїми вузькими національними інтересами і прийти до згоди по питанню перетворення ООН у більш відкриту, ефективну і демократичну організацію.
Торкнувшись питання розширення Ради Безпеки, Міністр закордонних справ Литви заявив, що незважаючи на те, що реформа Ради Безпеки почалася як окремий процес, вона в даний час представляє частину загального процесу реформування ООН, заснованого на розумінні того, що Рада Безпеки повинна відбивати нові реалії у світовій політиці. За словами Міністра, усебічне реформування Ради Безпеки повинне також включати розгляд питання про збільшення числа його непостійних членів. Група держав Центральної і Східної Європи, число яких за останні кілька років подвоїлося, заслуговують, щонайменше, одне додаткове місце в Раді Безпеки. «Наша позиція по даному питанню є досить твердої», — заявив г-н Саударгас (Щотижневий дайджест ООН 22 — 29 вересня 1997 року).
До проблеми реформування ООН не залишаються байдужими й у Росії. Так міністр закордонних справ Російської Федерації И.С.Іванов, виступаючи на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, заявив що для Росії «реформа ООН — це насамперед прийняття комплексу заходів для підвищення ролі ООН на міжнародній арені. ООН повинна бути готова дати своєчасні і правильні відповіді на виклики, що ставить перед людством глобалізація. Треба серйозно задуматися над тим, як підвищити ефективність Ради Безпеки, зробити цей головний орган ООН більш представницьким за рахунок включення в його склад нових авторитетних членів, у тому числі — і це абсолютно необхідно — країн, що розвиваються,».
Таким чином, аналізуючи потреби сьогодення і висловлення политологов-международников і політичних діячів різних країн, мабуть, що подібний крок (тобто ефективні перетворення ООН) допоміг би підтримці загального балансу в системі міжнародних відносин, особливо в умовах, коли ще не зжиті рецидиви використання силових дій в обхід Ради Безпеки.
продолжение
--PAGE_BREAK--
5. Криза ООН
6 вересня 2000 року, у найкращому голлівудському стилі, почався спектакль за назвою самміт тисячоріччя Організації Об'єднаних Націй. Глави держав 149 членів ООН взяли участь у глобальному Диснейленде в Нью Йорку.
Паралельно з проведенням самміту США активно підготовлялися до чергової інтервенції в Югославії і до продовження війни іншими засобами, засобами підриву державної структури Югославії в грубому порушенні самих основних норм норм міжнародного права і фундаментальних положень самого Статуту ООН, що стосуються заборони чи погрози застосування сили проти територіальної чи цілісності політичної незалежності держави — члена (стаття 2.4), утручання у внутрішні справи інших країн (стаття 2.7), і принципу суверенної рівності всіх держав членів ООН (стаття 2.1).
У той же самий час, коли президент Клінтон наготовлювався тримати мову на спектаклі тисячоріччя, ЦРУ перекачувало милиони доларів для організації перевороту в Югославії.
«Повага до принципів незалежності і суверенітету держав є фундаментом збереження світу», підкреслив у своїй мові на самміті президент Китаю Юанг Земин.
Зовсім протилежну позицію зайняв президент США Клінтон, що заявив, що «ООН у майбутньому повинна більш енергійно ітервенувати в інших країнах.» Організація Об'єднаних Націй бачилася йому як слухняний інструмент американської зовнішньої політики експансіонізму.
«Самміт тисячоріччя, сам по собі ніяка не подія, а деяка ювілейна судорога в розпал кризи організації… По інший і трохи старомодній логіці епоха „після Другий світовий“ скінчилася, і з нею скінчилася ООН як спроба всесвітнього механізму, що утримує світ від війни. Те, що відбувається сьогодні, є повзуча третя світова війна, і ціль її, як і усякої світової війни у відмінності від локальної, є повний переділ сфер впливу», написав у «Незалежній газеті» Дмитро Косирев.
Повзуча третя світова війна за новий передав світу почалася вже з моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році, поступово набираючи силу і посилюючи. А в березні 1999 року почалася, у самім буквальному значенні, бомбандировка Сполученими Штатами і їхніми сателітами по НАТО не тільки Югославії, але й основних норм міжнародного права, включаючи Статут ООН.
«24 березня 1999 року Організація Північно-Атлантичн Договору в порушення п. 4. ст. 2. ст. 51 і ст. 53 Статуту ООН без санкції Ради Безпеки ООН під приводом захисту албанської частини населення, що проживає в Косово і Метохии, початку нічим не виправдані систематичні, інтенсивні. власне кажучи цілодобові бомбардування військових і цивільних об'єктів на території Югославії, чим принесла незлічимі страждання багатонаціональному народу даної країни, цілком зруйнувавши всю її інфраструктуру і більшість промислових і сільськогосподарських об'єктів, об'єктів соціальної і культурної сфери і середовища обитания...
В обхід Ради Безпеки ООН було демонстративно потоптане міжнародне право, перекреслені десятки міжнародних договорів універсального і регіонального характеру, включаючи Статут самого блоку НАТО, грубо порушені норми і принципи міжнародного гуманітарного права, застосовуваного в період збройних конфліктів.
НАТО була почата чергова спроба підірвати роль Організації Об'єднаних Націй як головної структури по встановленню і підтримці міжнародного світу і безпеки, узаконити дії на світовій арені в обхід Ради Безпеки, а іноді і всупереч зайнятій їм позиції», уклав Усеслов'янський Трибунал по розслідуванню американських і НАТО військових злочинів у Югославії" на своїх сесіях у Ярославлеві, Києві, Белграді і Софії.
До того ж висновку прийшов і Міжнародний Трибунал під головуванням колишнього міністра юстиції США Рамсея Кларка. Протягом повзучої третьої світової війни намітився процес перетворення Організації Оъединенних Націй в один з багатьох інститутів гегемонії США, поряд з НАТО, Міжнародним Валютним Фондом і Світовим Банком. ООН перетворилася в інструмент глобалізації, суть якої захоплення економік інших країн, і насамперед країн Східної Європи Сполученими Штатами під егідою політики «відкритих двер».
Чи, як сказав професор економіки при університеті в Оттаві, Канада, Михайло Чосудовсский: «За спиною Міжнародного Валютного Фонду стоїть НАТО, а за спиною НАТО –Уолл Стрит»
З цього випливає, що ніякої позитивної ролі ООН надалі грати не може, єдина її функція — це служити фасадом легітимності американського імперіалізму, американської зовнішньої політики експансіонізму. Вже в 1993 році Віктор Ілюхін правильно заявив, що під егідою і прапором американізованої ООН США проводять політику експансіонізму, що ООН перетворилася в інструмент встановлення американського світового панування.
Останнім часом участилася критика Організації Об'єднаних Націй. Мені здається, що утворився загальний консенсус, що ООН переживає кризу легітимності. Отут варто помітити, що думка про те, що ООН перетворилася в знаряддя американської зовнішньої політики, широко поширено в Західній Європі.
Уже XVI міжнародний Конгрес Європейського Федеративного Руху, состояшийся в Римі в 1993 році, у своїй заключній декларації прийшов до висновку, що: «ООН необхідно США для прикриття своєї світової гегемонії. Установлення гегемонії США під прапором ООН привело до нестійкості політичної дійсності у світі, до гострого конфлікту, з одного боку, легітимності сили, і її изпользования в нібито миротворчих цілях, з іншої. З изчезновением ворога (Радянського Союзу), міць і гегемониальние домагання США утратили свою хоча і тендітну і неміцну легітимність. Світ не терпить доминации заснованої на неприкритому застосуванні сили як інструмент примуса. Сьогодні, і на близьке майбутнє, сила і застосування сили в міжнародних відносинах позбавлені легітимністі — іншими словами конфлікт сили і легітимності вже перетворився у визначальну характеристику міжнародних відносин у даний час. Дійсний і справедливий, законний і легітимний, світовий порядок може існувати тільки на основі згоди, єдності і співробітництва країн світу. Це визначення світового порядку вимагає на ділі введення демо! кратии в ООН, її реконструкції і перетворенні в правдиву міжнародну організацію, що відбиває інтереси всіх країн світу, і військову силу, що застосовує, як миротворчі міри єдино на основі загальної згоди. Однак щораз коли ООН призивається до дії, виявляється, що миротворчі міри проводяться єдино з метою сугубо однобічних інтересів США— як це було недавно в Іракові, а зараз у Сомалі»
Критика зовнішньої політики Сполучених Штатів, спрямованої на підрив международно-правих норм і ролі Організації Об'єднаних Націй у світовому співтоваристві, участилася після злочинної війни США на Балканах.
«Необявленная війна на Балканах, війна не тільки проти Сербів. Це війна проти Європи», написав французький соціолог Гью Декло в газеті «Ле Монд» Війна в Косово не що інше, як політика Вашингтона спрямована на:
1. Задоволення апетитів військово-індустріального комплексу США
2. Підриви Європи і її прагнення до геополітичної самостійності
3. Консолідації ролі США як одноособового жандарма у світі.
Аналізуючи відношення США до міжнародного права і до Організації Об'єднаних Націй, Игнатио Рамонет пише в газеті «Ле Монд Дипломатик» (червень 1999р.), що «США розглядають інтервенцію як „гуманітарний імператив“.
У війні проти Югославії НАТО безцеремонно порушило два фундаментальних принципи міжнародних відносин: а саме 1. „принцип державного суверенітету“, 2. „статут ООН“
Головний редактор „Ле Монд Дипломатик“ Игнатио Рамонет підкреслює, що: „Починаючи з початку 90 роках ставати усе більш очевидно, що США зовсім не мають наміру вважатися з ООН і хочуть їй відвести роль служниці своєї зовнішньої політики. Мандат Боутроса Галі не був продовжений. Він був замінений на посаді Генерального Секретаря Кофі Ананом, фігурою, безсумнівно, більш податливої на указівки Вашингтона. Дайтоновское угода про Боснію було підписано під егідою США. Рішення піддати Ірак бомбування в такий же спосіб було в однобічному порядку прийняте США, а не ООН.
Зовсім очевидно, що США не бажають никоим образом обмежувати волю своїх однобічних дій. ООН перешкода для цієї однобічності. США не хочуть і не дозволять міжнародно-правовим процедурам ООН стояти на шляху своєї гегемонії й експансіонізму.
Ми вважаємо, що ООН і її попередниця, Ліга Націй, що проіснували більше ніж сторіччя, свідчили про прогрес цивілізації. Як тепер з'ясовується, ці організації існували тільки через існуючий балансу сили між країнами, що суперничають, що володіють приблизно рівною силою, і ніяка з них не володіє можливістю перемогти іншу, у всякому разі не на бойовище.
Система балансу сили була зруйнована з розвалом Радянського Союзу. Уперше за 200 років одна країна — сверхсила (hyperpower), використовуючи термін введений французким міністром закордонних справ Хюбертом Ведрине,- безконтрольно панує у світі. Ця країна, Сполучені Штати, не бачить ніяких приводів поділятися з кимсь чи обмежувати свою гегемонію. І тим більше США не допустять, щоб ООН втручалася в справи США чи своїм статутом обмежувала б дії гегемона на міжнародній арені.
Стрижень зовнішньої політики США виявляється в двох гегемониальних імперативах порушення міжнародного порядку: заперечення принципу державного суверенітету і невизнання авторитету Організації Об'єднаних Націй.А це не що інше, як руйнування існуючого світового порядку“, підкреслює головний редактор газети „Ле Монде Дипломатик“ До подібних же висновків приходить і Филли Бенни який у декабьрском номері „Ле Монде Дипломатик“ пише, що США, шляхом корупції міжнародного права, підриву функцій Організації Об'єднаних Націй і заміни її НАТО, прагне нав'язати усьому світу свою імперську диктатуру. Міжнародне поводження США: „свідчить про намір США в однобічному порядку втручатися в міжнародні справи і про відмовлення від будь-якого принципу багатосторонності — особливо в тім виді, у якому цей принцип втілений в ООН...
Посилаючись на авторитет НАТО, щоб легалізувати повітряну війну, що вони вели проти Югославії, Сполучені Штати прямо порушили міжнародне право й Статут Організації Об'єднаних Націй, що говорить, що тільки Рада Безпеки може санкціонувати застосування сили...
Сполучені Штати — у змові зі своїм британським чи сателітом без нього — знущатися з пріоритету повноважень ООН у питаннях світу і міжнародної безпеки. Діючи поодинці, Сполучені Штати викликають презирство інших країн… Сполучені Штати – зокрема, адміністрація президента Клінтона… – диригують кампанією, спрямованої на ще велику дискредитацію ООН і міжнародного права. А чому США це роблять?
Щоб це зрозуміти, треба повернутися до історії, а саме до історії світових імперій в апогеї їхньої могутності і впливу. Кожна з імперій у свій час намагалася переписати глобальні правила гри, нав'язати світу те, що ми могли б назвати “законами імперії». Фукидид описує завоювання острова Мелос греками, що хотіли зміцнити стабільність своєї імперії і панувати в ній відповідно до принципів, що цілком відрізнялися від принципів афінської демократії «золотого століття». Римська імперія діяла в такий же спосіб. Протягом двох останніх століть британська імперія, «над який ніколи не заходило сонце», поводилася точно так само. І сьогодні, на піку неуявного раніше військової, економічної і політичної могутності, Сполучені Штати, у свою чергу, хочуть поодинці визначати норми міжнародного життя...
Сполучені Штати практично цілком ігнорують Об'єднані Нації. У відповідь на правомірні вимоги дозволу ООН для будь-якого використання сили, США висувають НАТО замість ООН. І нав'язують світу, що утомився від імперій, регламент, що може улаштувати только імперію… «Закон імперії» означає для Сполучених Штатів, насамперед, право не виконувати цілий ряд міжнародних угод, вимагаючи в той же час, щоб інші країни цим угодам підкорялися".
Ще більш різко виражається професор Етаю Томас, що підкреслює, що: «Вашингтон проводить міжнародну політику бомб, санкцій і знищення держав. Доктрина Олбрайт (чергова добавка до доктрини Монро-мое примітку) дала Сполученим Штатам ліцензію на експансіоністське шаленство в Югославії, в Іракові, а надалі, і в інших країнах.
Військова сила США, спираючи на міць економічних санкцій і винагород, перетворили ООН у слухняний інструмент експансіоністської зовнішньої політики США, служачи цілям підриву раніше існуючого міжнародного права. Серби, до речі, мають незрівнянно більше прав на Косово, чим Сполучені Штати на Каліфорнію і Тексас. Не випливає і забувати, що понад 1.7 мільйон іракців загинули, включаючи полмиллиона дітей, у результаті американських санкцій проти Іраку», пише Томасе.
Криза ООН, подрив підвалин і ведучих принципів міжнародного права, зокрема принципів державного суверенітету, непорушності границь і невтручання у внутрішні справи держав- прояв тоталітарного у своїй сутності процесу переходу світу від двухполярного в минулому, заснованим на балансі сил між США і Радянським Союзом, в однополярний, заснований на вирішальним перевазі сили США у світі. Йде так називана гомогенізація світового простору і институционализация волі гегемона—США. Процес спроби США переробити світ у світ слухняний США і виявляється як криза ООН і фундаментальних норм міжнародного права.
Двухполярний світ тримався на баллансе сил у світі. Тому в двухполярном світі і зберігався консенсус який і називався мирним спільним існуванням, свого роду історичним компромісом.
А те, що спостерігається зараз — це процес силового контрареволюционного підриву раніше існуючої світової системи, що містить у собі і підривши міжнародний організацій, у тому числі і насамперед ООН. Коли те, кілька років після закінчення другої світової війни, на п'ятої сесії Генеральної Ассемблии ООН, Андрій Вишинский підкреслив, що «Організація Об'єднаних Націй утратила своє обличчя міжнародної організації і є знаряддям американської зовнішньої політик-політики сили.»
Сказане як не можна краще характеризирует сутність ООН у пост-радянський період Нового світового порядку, у якому, наприклад, зовсім неприкрита неоколоніальна агресія англо-американського імперіалізму проти Іраку, Югославії і проти принципів Хельсинкского угоди проводилися під егідою ООН, як «миротворчі міри». У Новому світовому порядку ООН перетворилася в інструмент американської зовнішньої політики, іншими словами утратила своє обличчя міжнародної організації.
Треба мати на увазі, що Новий світовий порядок по своїй сутності абсолютно несумісний зі статусом ООН як правдивої міжнародної організації, посколько в ньому гегемониальная воля американського експансіонізму вступає в гострий конфлікт і прагне зруйнувати принципи суверенітету, суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи країн-членів, принципи, що визначають сутність цієї міжнародної організації. З за цього Новий світовий порядок і привів до кризи легітимності Організації Об'єднаних Націй. Я думаю, що дуже добре про це написала Наталія Нарочницкая, зауважуючи, що ООН перетворилася в стража й охранителя абсолютно неправового порядку.
Війна проти Іраку, наприклад, однозначно розглядалася багатьма політичними коментаторами в Європі, як лівого так і правої користі, як приклад нового американського експансіонізму. «Міжнародний прибунал по розслідуванню американських військових злочинів в Іракові», на якому як головного обвинувача виступав колишній міністр юстиції США Рамсей Кларк, і який у світлі Нюренбергского кодексу розглядав воєнні дії США під час війни проти Іраку, на своїй заключній сесії в лютому 1992р. у Нью Йорку виніс рішення, що США й американський уряд зробили злочину проти міжнародного світу і людства, а також і військові злочини. Власне кажучи війна проти Іраку була неоколоніальною війною за контроль над стратегічно важливими запасами нафти, проведеної під прапором ООН.
Сутність же війни проти Югославії— це радикальна ревізія основного принципу міжнародного права про непорушність границь і територіальної цілісності держав, закріпленого не тільки Хельсинкскими угодами але і Декларацією Принципів Міжнародного права ООН від 1970р. На заключній сесії «Міжнародного трибуналу по розслідуванню американських військових злочинів у Югославії» у червні 2000 року в Нью Йорку проводившимся під головуванням Рамсея Кларка був винесемо суворий вирок США і їх сателітам по НАТО.
Треба мати через, що поділ сили і законності,— а це те ж саме, що зовсім неправомірне застосування сил-означає, що гегемональная воля до влади, що звільнилася від всіх обмежень раніше існуючого міжнародного права— єдиний актор на міжнародній арені, єдиний критерій застосування сили. Сила і право ототожнені. Сила— це право вважає Вашингтон. Легітимність застосування сили зведена до свого роду голлівудському до пропагандистическим химерам американського «Міністерства пропаганди».
Криза легітимності Організації Об'єднаних Націй приводить до перетворення ООН в організацію, що слухняно служить своєму імперському володарю як зручні підмостки для маскування однобічних дій США під фікцію багатосторонності абстрактної колективної волі. Іншими словами єдина функція ООН на який США згодні — це функція оманного багатобічного прикриття однобічної волі США.
Адмірал Стансфильд Тернер, директор Центрального розвідувального керування (ЦРУ) під час президентства Буша, у такий спосіб разяснил значення війни проти Іраку для прийдешнього Нового світового порядку в інтерв'ю американському телевізійному каналу ЦНН(CNN) у липні 1991 року:
«Нам необхідно дивитися в перспективі майбутнього. Тут наочний приклад- ситуація між ООН і Іраком, у якій Організація Об'єднаних Націй навмисно вторгається в суверенітет суверенної держави… Це прекрасний прецедент який ми повинні використовувати в будь-якій країні у світі».
Адмірал Тернер іншими словами розглядає майбутню роль ООН як інструмент американської зовнішньої політики експансіонізму.
Необхідно відмітити, що згідно думки багатьох політологів, в історичній перспективі ООН ніколи і не була задуманна бути правдивою міжнародною організацією. Плани США в Бретонських лісах були спрямовані на створення організації за допомогою якої США могли б керувати усім миром, прикриваючи ширмою оманної багатосторонності.
Однак згодом діяльність ООН зайшла ще далі...
продолжение
--PAGE_BREAK--6. Подальший розвиток кризи ООН
Сьогодні ми є сучасниками і свідками глибокого падіння вдач у політику багатьох держав і політичних елит світу, що керуються в создавшейся навколо Іраку ситуації сиюминутними меркантильними розуміннями й інтересами своєї дрібної політики і не задумуються над тим, чим усе це в недалекому майбутньому може обернутися для них самих. Вашингтон і Лондон під прикриттям гасла роззброювання Іраку відкрито здійснили військову агресію проти цієї незалежної держави, члена Організації Об'єднаних Націй, а міжнародне співтовариство довге умовляло їх почекати, поки інспектори цієї міжнародної організації, нарешті, не представлять Раді безпеки доказів того, що Ірак у чомусь знову дійсно серйозно провинився і перед США, і перед ООН. Режим Саддама також не можна визнати ліберальним. Однак зовсім не обов'язково, щоб застосування сили стало ведучим принципом дозволу складних ситуацій.
Разом з тим, у світі періодично виникають неприйнятні для міжнародного чи співтовариства окремих держав ситуації, при яких застосування військової сили тільки і здатно припинити небезпечний розвиток тих чи інших процесів. Адже ніхто чи практично ніхто у світі не заперечив права США на застосування збройних сил проти режиму талибов і сил «Аль-Каиди» в Афганістану. Очевидність правомірності і необхідності дій США й інших країн проти терористичного режиму талибов не була піддана навіть найменшому сумніву. Але ситуація з Іраком — зовсім іншого роду.
Тим часом, що ведеться вже більш року Вашингтоном і Лондоном агресивна антиіракська пропагандистська кампанія з масованим використанням прийомів дезінформації, як своїх громадян, так і міжнародної громадськості, демонстративні і застосування різних форм надання впливу, аж до прямого тиску на міжнародні організації і правлячі кола багатьох держав світу в сполученні з традиційними операціями американських спецслужб і обіцянками великих субсидій тим, хто підтримає військову акцію Джорджа Буша і Тоні Блера проти Іраку, — роблять свою справу. Багато політичних режимів світу, схоже, думкою, а інші — вже і відкрито здали Багдад Сполученим Штатам і стурбовані лише тим, як би повигоднее і подороже продати Вашингтонові свою угодовську позицію по Іракові.
Але, сама головне, агресія США продемонструвала усьому світу безпорадність одного і ведучих міжнародних інститутів – Організації Об'єднаних Націй, що, незважаючи на свій величезний авторитет і вплив, не зміг запропонувати і реалізувати ефективне рішення іракської кризи.
Не вимагає доказів факт, що ООН не є деякою абстрактною організацією, відірваної від держав, її складових. Вона настільки сильна й ефективна, наскільки цього хочуть члени ООН. І в даному випадку ми маємо ситуацію, коли принаймні дві країни — постійні члени СБ (США і Великобританія) вирішили діяти не тільки в обхід СБ, але й в обхід Статуту ООН і резолюції СБ ООН. Насправді вони дотепер так нікого так і не переконали в тім, що війна в Іракові була обґрунтована, виправдана і справедлива. Спостерігається скоріше криза у відносинах між цими країнами і всіма іншими членами ООН.
ООН – це дзеркало світової політики, у якому відбиваються всі політичні й економічні протиріччя між країнами. Тобто, якщо ми говоримо про кризу ООН, то, насамперед, варто мати на увазі, що це криза міжнародних відносин.
Післявоєнна битва за Ірак між США й ООН стане судьбоносной як для США, так і для ООН. Якщо ООН не удасться якимсь образом уключити себе в число реально вирішальну долю Іраку сторін, це буде означати фактично скочування ООН на задворки міжнародної політики. І навпроти, успіхи (чи, точніше, згода США на ці успіхи) ООН у справі контролю над Іраком буде означати пролонгирование ще на невизначений час існуючого положення, при якому, нехай ретроактивно (заднім числом), але все-таки зрештою саме до ООН, а не до якої-небудь окремої держави, переходять функції верховного політичного контролю над переможеною країною. Своїми діями напередодні іракської операції ООН сама поставила себе поза грою. І від хазяїнів Білого дому тепер буде потрібно дуже серйозне інтелектуальне зусилля, щоб зрозуміти, навіщо взагалі потрібно втручання ООН у "іракські справи", так ще на самому останньому етапі, — етапі дільби постсаддамовского «політичного пирога».
Висновки
Діяльність Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу є унікальним і динамічним інструментом, розробленим Організацією в якості одного зі шляхів для надання допомоги конфліктами, що роздирається, країнам у створенні умов для встановлення міцного світу. Первая миссия Организации Объединенних Наций по підтримці світу була заснована в 1948 році, коли Рада Безпеки санкціонував розгортання військових спостерігачів Організації Об'єднаних Націй на Близького Схід з метою здійснення контролю за дотриманням Угоди про перемир'я між Ізраїлем і сусідніми з ним арабськими країнами. З тих пір у всіх куточках світу в цілому було проведено 63 операции Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу.
Ви не знайдете терміна «підтримка світу» у Уставе Организации Объединенних Наций, і він не піддається простому визначенню. Даг Хаммаршельд, другий Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй, висловив думку, що цей термін повинний знаходиться в «главі шість з половиною» Статуту, помістивши його десь посередині між традиційними методами мирного врегулювання споровши, як, наприклад, переговори і посередництво, відповідно до главой VI, і мірами, що мають більш примусовий характер, як передбачено в главе VII.
З плином років у діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу відбулася еволюція, для того щоб вона відповідала необхідності задоволення потреб різних конфліктів і політичного ландшафту, що змінюється. Мети Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу, що виникли в період, коли суперництво в період холодної війни найчастіше паралізувало діяльність Ради Безпеки, були в основному обмежені діяльністю по підтримці припинення вогню і стабілізації ситуації на місцях, для того щоб на політичному рівні можна було почати зусилля з метою врегулювання конфлікту мирними засобами. До складу таких місій входили військові спостерігачі і військовослужбовці, що мають легке озброєння, що виконували функції по контролі, наданню доповідей і зміцненню довіри з метою підтримки припинення вогню і виконання обмежених мирних угод.
Після закінчення холодної війни в стратегічному контексті діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу відбулися різкі зміни, що дозволило Організації трансформувати і розширити свої операції на місцях і забезпечити перехід від «традиційних» місій, зв'язаних з винятково військовими задачами, до виконання складних «багатофункціональних» операцій, спрямованих на забезпечення виконання всеосяжних мирних угод і надання допомоги в створенні основ для забезпечення стійкого світу. Сьогоднішні миротворці здійснюють широке коло складних задач, включаючи надання допомоги в створенні стійких інститутів керування і контроль за дотриманням прав людини, здійснення реформ сектора безпеки і роззброювання, демобілізацію і реінтеграцію колишніх комбатантів.
В останні роки також змінився і характер конфліктів. Діяльність Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу, що спочатку розглядався як засіб врегулювання міждержавних конфліктів, в усі більшому ступені застосовується до врегулювання внутрішньодержавних конфліктів і громадянських воєн. Хоча збройні сили як і раніше є хребтом більшості операцій по підтримці світу, багатолика діяльність операцій по підтримці світу в даний час включає адміністраторів і економістів, співробітників поліції і юридичних експертів, саперів і спостерігачів за проведенням виборів, спостерігачів в області прав людину і фахівців з цивільних питань і питань керування, гуманітарних співробітників і експертів з питань комунікації і суспільної інформації.
Діяльність Організації Об'єднаних Націй по підтримці світу знаходиться в процесі постійної еволюції як з концептуальної, так і з оперативної точки зору, для того щоб вирішувати нові проблеми і реагувати на нові політичні реалії. Перед обличчям зростаючого попиту на усе більш широке коло складних миротворчих операцій Організація Об'єднаних Націй протягом декількох останнього років випробувала всезростаючий попит на свої ресурси і зіштовхувалася з безпрецедентними проблемами. Організація рішуче прагне до того, щоб наростити свій потенціал по здійсненню і забезпеченню польових операцій і тим самим сприяти виконанню найбільш важливої функції Організації Об'єднаних Націй, а саме підтримці міжнародного світу і безпеки.
Отже, механізм миротворчих операцій ООН у 80-90-х рр. перетерпів істотну еволюцію. Основні тенденції еволюції миротворчих операцій, здійснюваних від імені світового співтовариства в останні десятиліття, що випливають:
- Перехід від утручання переважно в міждержавні конфлікти (характерного для 40-70-х років) до більш широкого і частого втручання в неміжнародні, внутрішні конфлікти.
- Збільшення масштабів утручання, кількості паралельно йдуть операцій і представлених в операціях країн, розмірів вовлеченних контингентів.
- Ріст числа операцій, здійснених регіональними організаціями, як самостійно, так і в чи співробітництві на прохання ООН. Більш частий перехід ініціативи і відповідальності не тільки за військову стадію операцій, але і за політичне врегулювання від ООН до інших організацій і коаліцій.
- Розширення практики передачі військового планування і командування операціями і їхніми стадіями професійним військовим «машинам» окремих держав і груп держав.
- Розмивання чіткої грані між операціями по підтримці й операціями по установленню світу (примусу до світу). Наростання кількості елементів примусових дій у структурі операцій, використання важких озброєнь і військової техніки, авіації, військово-морських сил, засобів розвідки, електронного спостереження; використання силових засобів миротворчими контингентами не тільки для самооборони, але і для більш частої демонстрації сили, попереджувального розгортання. силового роз'єднання сторін, роззброювання незаконних збройних формувань і ін.
- Нерідкий розрив між військовою і політичною стороною операцій, делегування військовим політико-дипломатичних функцій. Задачі військової стадії операцій звичайно виконуються швидше й успешнее, чим задачі політичного примирення і постконфликтного відновлення світу, однак перебування збройних миротворчих сил у зоні конфлікту затягується для забезпечення стабілізації обстановки.
- Ерозія критеріїв «неупередженості» і «рівновіддаленості» миротворців від сторін конфлікту, визнання допустимості залучення до операцій країн, що мають власні інтереси в регіоні конфлікту. Відмовлення від практики 60-80-х рр. по виключенню військових контингентів країн-постійних членів СБ ООН зі складу учасників операцій, перехід до активної участі «великих держав» у миротворчих операціях.
- Ускладнення (і більш часта ревізія) мандатів операцій. Більш раннє (попереджувальне) втручання в назріваючі конфлікти. Перехід від переваги «класичних» спостережливих операцій до усе більш рішучому силовому «рознімання» сторін. Визнання новими типовими «силовими» задачами миротворчих операцій роззброювання незаконних збройних формувань і вилучення зброї, що знаходиться на руках у населення.
- «Вертикальна» агрегація операцій: від запобіжних заходів і санкцій, через етап припинення збройного насильства (якщо превентивні міри не спрацювали) до постконфликтного відновлення зруйнованих політичних і економічних чи інститутів проведення виборів під міжнародним спостереженням.
Таким чином, сучасне миротворчество вимагає великої теоретичної і практичної роботи з залученням різних державних структур
На закінчення необхідно відзначити, що незважаючи на реформи перед операціями ООН по підтримці світу встають нові важкі задачі.
Як і раніше важко швидко мобілізувати достатні фінансові засоби для забезпечення виконання деяких стрижневих функцій миротворців, таких, як роззброювання, демобілізація і реінтеграція колишніх комбатантів у суспільстві. Зберігаються проблеми, зв'язані з необхідністю своєчасного виділення державами – членами добре навчених і оснащених військових і поліцейських контингентів, особовий склад яких мав у своєму розпорядженні би належну технічну і мовну підготовку. ДОПМ усе ще не вистачає вкрай необхідних сил і засобів у таких областях, як апаратура зв'язку, морські операції, авіація і сили спеціального призначення для вживання заходів у надзвичайних ситуаціях. У нинішньому році одним із пріоритетних напрямків діяльності є підбор кваліфікованих кандидатів, що розташовують належною підготовкою для виконання важких завдань в умовах підвищеної небезпеки і при відсутності адекватної инфрастуктури.
ООН також зштовхнулася з обвинуваченнями в сексуальних зловживаннях і сексуальній експлуатації місцевого населення приймаючих місії країн, висунутими проти миротворців ООН – як військових, так і цивільних. ООН приступила до активного розслідування цих тверджень, і зміцнює існуючі процедури боротьби з цією проблемою за рахунок внутрішніх ресурсів, одночасно працюючи з державами, що надають війська, з метою рішення проблеми на системній основі.
Нинішнє пікове навантаження, зв'язане з веденням миротворчих операцій, змусила Секретаріат розробляти нові і новаторські стратегії.
Для того щоб Організація Об'єднаних Націй успішно вирішувала ці безпрецедентні задачі і справилася з цим новим спалахом «миротворчої» активності, держави – члени повинні надати їй додаткову політичну і фінансову підтримку.
продолжение
--PAGE_BREAK--