Міністерство освіти і науки України
Реферат на тему :
М.С. Грушевський – видатнийполітичний, громадський і державний діяч
/> виконав:
студент групи
перевірив:
Київ — 2007
План:
1) Вступ
2) Юність і зрілість Михайла Грушевського
3) Працюючи у львівському університеті
4) Написання багатотомного видання «Історія України-Руси»
5) На чолі Центральної Ради
6) Роки еміграції
7) Повернення на Україну
8) Висновки
Вступ
Кожний народ має своїх національних героїв, які в найкритичніший моментісторії втілюють найкращі його риси, піднімають на боротьбу інших і беруть насебе відповідальність за майбутнє нації, ведучи її за собою. Однією з такихособистостей, без перебільшення, був Михайло Сергійович Грушевський. Тому яхочу розповісти про цю видатну людину, що після себе залишила великий слід внашій історії.
М.С.Грушевськии (1866—1934) жив і творив українську державність, писав їїісторію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він бувособистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й звичайні людськіриси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії й антипатії,душевні потрясіння, певні слабкості й болючі помилки. А ще він був людиноюсвоєї епохи — часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національногогніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, донього особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його сподвижники працювали занадто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917—1918рр.)«Я був стомлений… — згадував М. Грушевськии, — боявся за свої сили, за своюпсихічну рівновагу… вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути,хіба глибоко в ніч… При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомостіможливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под.» У його працях концентрувалися попередні досягненнясуспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезисунації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українськогосуспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямуваннявизвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки вконкретних ситуаціях.
В радянські часи, Михайла Грушевського якщо і згадували,то неодмінно з негативними ярликами.Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політичнадіяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягомдесятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодміннозображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером),ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він буводним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянськоївлади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею),агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиреннимворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірнимсином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічогоглибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досіне маємо).
ЮНІСТЬІ ЗРІЛІСТЬ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
МихайлоСергійович Грушевський народився 17 вересня (за староримським стилем) 1866 рокув місті Хелм (нині — республіка Польща) в учительській сім'ї.
Згодом йогобатьки переїхали в Ставрополь, а пізніше поселилися на Кавказі, далеко відУкраїни. Там-то малий Михась провів свої дитячі роки.
Проте батьки зуміли в далеких краях прищепити синові любов доУкраїни, до її історії, культури, священних традицій.Як писав М. С. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, щозаховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, вмені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуванекнижками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолідалекої «вітчини», і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини».
Юний МихайлоГрушевський захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії,де він дуже багато читав, зокрема, історичні праці «Історія Русів», дослідженнявизначних українських істориків середини XIX ст. Михайла Максимовича, МиколиКостомарова, Аполлона Скальковського та інших відомих дослідників історії,етнографії, літератури й мистецтва. Про все це він пізніше згадував у своїхспоминах. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал«Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історіїукраїнського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях допоглибленого вивчення історії України.
У1886 році двадцятирічний МихайлоГрушевський вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультетКиївського університету. І тут щаслива доля звела його з видатним українськимісториком, археологом, етнографом Володимиром Антоновичем, відомим дослідникомі знавцем джерел з історії України. Михайло Грушевський, з головою пірнувши вісторичну літературу, став його улюбленим учнем і саме під його впливом починаєперші спроби наукового дослідження з історії України. Однією з перших науковихтем М.Грушевського була «Южнорусские господарские замки в І половине XVI века»,яка власне й засвідчила про появу нового перспективного вченого з історіїУкраїни.
Наступна працяГрушевського, над якою він працював ще студентом університету, стосуваласяісторії Київської землі і княжих часів, її завершив у 1890 році, коли успішнокінчав свої університетські студії. Ця розвідка дещо пізніше була надрукована.
Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес доісторії України привернули увагу видатного історика, професора ВолодимираАнтоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало короткихстатей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду сталаперша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава доконца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченні університетського курсу талановитогомолодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. ПрихідГрушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українськогов царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «… по числу письменнихРосія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різнимикраями Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».
Значно сприятливішими були умови для національноговідродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короноюклаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму,певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стаєцентром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнищавідродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводитьІван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили українськоїінтелігенції.
Крімуніверситетської кафедральної роботи, Михайло Грушевський постійно працює убібліотеках і архівах, збирає історичні матеріали, формує свою бібліотеку, стаєзрілим дослідником. У цьому ж часі він розробляє нову тему «Барське староство»(що на Поділлі), завершує її і захищає як магістерську дисертацію в 1894 році.Поступово в київських наукових колах ім'я Михайла Грушевського стає доситьвідомим.
Працюючи у львівському університеті
Маючи зв'язки ізпредставниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру МихайлуГрушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, віночолив у 1894 році кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом таісторії Східної Європи» у Львівському університеті.
У Львові молодийМихайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково-педагогічну діяльність іпротягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковомутоваристві імені Т. Шевченка. І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові,прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України.
Два крила, дванапрями стали основними в роботі Михайла Грушевського на Львівському науковомуолімпі. Чітко вироблена організація праці вченого давала рік у рік свої плоди.Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, авикладаня предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. Усвоїй автобіографії професор Грушевський писав, як в університеті викладав івів семінарські заняття, щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні науковізаняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готувавсвоїх учнів до самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у«Записках» НТШ.
Так поступовостворювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителязростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочаткувони підпроводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх,обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи іншихпроблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський.частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», адеякі з них «полишали значний слід в науковій роботі». Своїми перспективними учнями академікназиває когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України.
Це булиО.Терлецький, Д.Коренець, М.Кордуба, С.Томашівський, С.Рудниць-кий, О.Целевич,3.Кузеля, О.Чайківський, В.Герасимчук, О.Сушко, Ф.Голійчук, І.Джиджора, І.Кравецький,І.Крип'якевич.
Всебічновивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемамиісторії рідного краю, незабаром стає головою історико-філософської секціїНаукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок».Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головоюТовариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894)і заразом далі зоставався головою його історичної секції й археографічноїкомісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, йавторської».
Яка то булагігантська робота, видно хоча би з того, що за вісімнадцять років (1895-1913). М. Грушевський відредагував 110томів «Записок» НТШ. Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і,зокрема. археографічна, що видавала фундаментальні дослідження — «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури». Зновуспішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побутукраїнського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали доукраїнсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомітодішні вчені Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші.
МихайлоГрушевський був засновником періодичноговидання за європейськимизразками — літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник»(1898 р.), що об'єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. Увіснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І.Франко,В.Гнатюк. О.Маковей.
Ім'я МихайлаГрушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичногодіяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісноспівробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком,закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідноїісторії.
Прогресивнагалицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадсько-політичноїдіяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати булоза що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік було опубліковано 593праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своємубібліографічному словнику.
М. Грушевськийбув надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі іголовування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», встигав дбати про видавництво, бібліотеку,музей, друкарню і все інше.
У своїх спогадахІван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий.Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, щосміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли йогороботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації».
МихайлоГрушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, алестав й відомим громадсько-політичним діячем.
Ще у КиєвіМихайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році став одним з організаторівнаціонально-демократичної партії в Галичині.
Окрім цього,Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року зайого почином створюється у Львові організація українського вчительства середніхшкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу«Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз»,що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватногосереднього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.
Яскравимприкладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови.У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав:«В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту,що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян».Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тількитакою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчитидітей рідною мовою, щоб наука йшла добре — значить на Україні треба вчити пошколах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньоїтемноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим,що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти«инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційнітвердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей училиукраїнською мовою, а хочуть мови руської».
На багатьохприкладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україніпроцвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навітьсирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, — був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший… З України потім цілестоліття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили,писали і друкували», — стверджує історик.
А далі напротивагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевськийнаводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішноборються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваютьсятепер..., щоб у Львові був осібний український університет».
Написання багатотомного видання “ІсторіяУкраїни-Руси”
Найбільшфундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах«Історія України-Руси» — плід копіткої багаторічної праці вченого, що принісйому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має своюісторію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання вКиївському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити,потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всіпраці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості іспробувати окремими частинами друкувати певні розділи...
Лише з переходому Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «ІсторіїУкраїни-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частинуяких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація іузагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Томутенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам'янця-Подільського у його«Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, єпросто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянськихісториків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до«волюнтаризму», як це зробив Коваленко.
МихайлоГрушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97)читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії…“Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло требане такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України,яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу… Протягом 1897-98 рр.був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний».
З цього року йпочали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 — третій, у 1903 — четвертий, у 1905 — п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8томи.
Пізніше затримкавидання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею напосаді голови Центральної Ради. вимушеною еміграцією і тільки з поверненням наУкраїну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том«Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи,десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевськоїу 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.
Деякі томи«Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві,Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізнішихдесятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, уНью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Прикро, що вчений довівсвоє дослідження тільки до 1658 року.
У ціломубагатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже було сказано,грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичногопроцесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття.
Незважаючи нарізні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим творомукраїнської національної історіографії, а її автор — Михайло Грушевський зайнявмісце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи відІвана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високуоцінку цьому дослідженню.
Працюючи в потічола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгудля народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшланевеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вонастала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історіїУкраїни для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисахпереглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів досередини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очеркистории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора — «Ілюстрованаісторія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XXст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою.Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій — старовиннігравюри, малюнки, портрети і т. д.
Це був свого родудар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові допершого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українськомугромадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності,вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я датигромадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образамиминулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимкамицікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів,картками і планами вікопомних подій».
Ця книга багаторазів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгоюкожного свідомого українця.
Невмирущістьісторичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написаніна міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичнимузагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початкуXX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі поданняісторії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборникестатей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема«русской історії», або справа раціонального укладу історії східногослов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичногорозвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієїпізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориківдіаспори.
На чолі Центральної Ради
Перше десятиріччя нового, XX століття внеслокорективи в творче життя М.С. Грушевського. Певна демократизація всіх сфержиття в країні під впливом буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр.відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідськоїта Південної України і розширити науково-організаційну діяльність. Післявідвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до поверненняв Київ, де пройшли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і йогосестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає найтіснішізв'язки зі Львовом.
Початок першої світової війни захопивродину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним:через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратисяв Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідтичерез Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історикахолодно, і недовірою. На підставі наклепницького звинувачення в «симпатіях доАвстрії» його було заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда,під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку властізрештою звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною доСимбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 рокупрофесор викладає в Казанському університеті — цьому своєрідному притулкубагатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів.Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із забороною відвідуватиУкраїну під будь-яким приводом.
Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царськоїохорони. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще підчас перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідеромТовариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидкотрансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,ідеологічних і політичних переконань. Грушевський обіймає провід Центральної Ради, стає першим президентомУкраїнської держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28квітня 1918 р.
Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як ГоловиУкраїнської Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначномувченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора,однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, бравсядо роботи.Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упавна Грушевського тому, що «всі… знали його патріотизм, чесність, ерудицію,працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради йусього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть,найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном.Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотівукраїнства, що присяглися на вірність українській незалежній державі. Розмірковуючи рівно через рік надсвоїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшовдо політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він муситьбути проведений відповідно широко».
Звичайно,цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, вартауваги, практичного застосування і друга її частина— як досить повчальний висновок — урок видатного вченого, мислителя, що черезпевні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни врозбурханому океані революції.
Не можна повністюпогодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганимполітиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, єпоганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча всезробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й зМ. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля,яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибувдо Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори вБресті». Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасникподій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місцеголови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останньогосвого заслання — з Москви.
Отже, 27 березня1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з йогоприбуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника.
І дійсно, вже упершій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію іясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав,що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції йподавати їх наново правительству, як наші домагання… Те, чого ми добивалисьп'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнятоукраїнським громадянством з щирою подякою… але воно ніяк не може вважатисьзадоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даногомоменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будуєсвою долю в нових умовах свободи...».
І далі Д.Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономіїУкраїни і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще насторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав кермо.
З самого початку свого перебування на чоліЦентральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістськихнаціоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію назабезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що малабути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р.в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масовівиступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи,на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе нашедомагання широкої національно-територіальної автономії України в російськійфедеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченнямнаціональних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаноговсеукраїнського політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майжевсі демократичні и ліберальні партії.
За свій понадрічний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути ідіяти в інтересах державного керівництва.
25-26 березня наз'їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієїУкраїни, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкривУкраїнський Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієїУкраїни, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори ЦентральноїРади та затверджено програму дальшої діяльності організованого українськогогромадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботиЦентральної Ради у перших її кроках.
МихайлоГрушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів ЦентральноїРади. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за якимпроголошено Українську Народну Республіку — акт великої історичної ваги.
Але найбільшуславу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошуваласьсамостійною і незалежною державою. Очевидці згадували потім, що засідання МалоїРади, на якій проголошувалась самостійність Української Народної Республіки,розпочалося 22 січня 1918 року, а закінчилося 25 січня о 12 год. 20 хвилин. Уніч з 24 на 25 січня 1918 року відбулося прилюдне засідання Малої Ради. Зборивідкрив Михайло Грушевський вступною промовою, а потім взяв в руки текст IVУніверсалу і урочистим голосом до всіх присутніх, що встали, звернувся словами:«Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворились Українські землі, ВільнаУкраїнська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців заволю й права робочого люду… Віднині Українська Народна Республіка стаєсамостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українськогонароду». Ці слова були зустріти шквалом оплесків і вигуків «Слава», кількаразів читання припинялось оваціями. Так вітало Універсал свідоме українськегромадянство, що заповнило цієї пам'ятної ночі залу Педагогічного музею у Києві- столиці незалежної України.
Щирий патріотизмМихайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали набрестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. Зайого інструкцією українські делегати мали вимагати в Бресті включення в складУкраїнської Народної Республіки всіх територій, Східної Галичини, Буковини,Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, щоб ні одного клаптика української землі незалишилося під чужим пануванням. З особливою докладністю з'ясовував Грушевськийделегатам прикордонну лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, закожне соло з українським населенням. Тільки передбачливий політик міг такставити питання.
Міжтим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінюваввласну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Ради тринадцятьмісяців, до кінця ії істновання. Тяжке і відповідальне було те становище.Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленнювважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови,тепер особливо всіли на мене своїмилайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згода й між своїми — атак мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшогожиття. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав ядуже обмежений вплив і то моральнийтільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводивїї зборами та репрезентував її на вні. Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в рукахГол. Секретаріат».
Але сил для захисту суверенітету республіки уЦентральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більшеі більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введенів оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчноїборотьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу наУкраїну.
Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегатиВсеукраїнського з’їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу,що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо будедопущено пряме втручання в українські справи.
Водночас почався наступ Червоної армії та іншихвійськових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьомунаступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, урядУНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.
Роки еміграції
Неспокійні часина Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти відкерівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробуваньдля популярного українського лідера.
Як пишедослідник Р. Пиріг «Михайло Грушевський брав участь у роботі Наукового товаристваім. Т.Шевченка, на засіданнях якого обговорювалося питання про заснуванняукраїнської академії наук, але вступити до неї підмовився головним чином черезнегативне ставленця до гетьманської влади».
Пізніше МихайлоГрушевський переїхав до Кам'янця, де редагував якийсь час газету «ГолосПоділля» і продовжував працювати над підручником з історії України. Звідсиемігрував за кордон, де проживав п’ять років (1919-1924 рр.).
Під час переїздуМихайло Грушевський був у Станіславі, але трудно встановити, де він точнозупинявся. Дехто твердить, що він ночував у готелі, де тепер розміщений готель«Київ», а за спогадами письменника Андрія Чайківського він ночував назалізничній станції.
У кіпці березня1919 р. Михайло Грушевський виїхав до Праги, а далі доля його зв'язала зВіднем, Берліном, Женевою. Цей емігрантський період також був плідним в йогонауковому житті. У Відні восени 1919 р. М. Грушевський заснував Українськийсоціологічний інститут, видавав часопис «Боріться — поборете». Цей інститут підйого керівництвом успішно працював над проблемами соціології, історії ікультури. Тут вчений підготував працю «Початки громадянства» (генетичнасоціологія), яку опублікував пізніше окремим виданням.
Зрозуміло, щовідсутність джерел до вивчення історії України не давало можливостіпродовжувати Грушевському працю над подальшими томами «Історії України-Руси»,зате він блискуче опрацював українську літературу і підготував п'ятитомну«Історію української літератури» — друге фундаментальне дослідження, якепізніше видав у Києві і Львові. Як стверджують дослідники, в цій роботі вчений,вірний своїм творчим принципам, не пропонує читачам застиглі схеми та усталенівисновки. За його ж словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчуватиі зрозуміти все те багатство почуття, краси і сили, яке вложено і заховано внашій літературній спадщині». Він вдало використав фольклор та інші матеріали.Єдине фототипне видання цієї праці здійснене у Нью-Йорку у 1959-1960 рр.
Крім цього,Михайло Грушевський у Бадені під Віднем багато працював над іншимидослідженнями з історії української літератури, досліджував інші теми: «Початкигромадянства», «З історії релігійної думки на Україні», «З починів українськогосоціалістичного руху» та ін.
Повернення на Україну
Перебуваючи веміграції та невтомно працюючи над науковими проблемами Михайло Грушевськийтужив за Україною і мріяв про швидке повернення в рідний край. На початку 20-хроків на Радянській Україні ішов процес активної українізації, відновлювалосянаціональне відродження, а це ще більш посилювало бажання вченого повернутися,щоб включитися в цю благородну роботу. У листі Василю Кузіву 25 серпня 1921року він писав:
«Все наше життяшукає нових доріг і не можна вгадати, котра доведе до цілі, і потрібно помагативсім, хто чесно в бажанні добра народові шукає дороги. Така провідна гадка моєїдіяльності».
Це був правильнийвибір вченого на той час, бо тільки на рідній землі він зміг продовжувати своюнауку. Після громадянської війни Грушевський через радянські дипломатичніустанови поставив питання про готовність повернутися на Україну. АлеУкраїнський Радянський уряд довго вагався, це питання кілька разів розглядалосяна рівні найвищих ешелонів української радянської і партійної влади, і лише 2листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: «Не заперечуватипроти в'їзду на Україну проф. Грушевського».
Незважаючи нанезадоволення деяких українських емігрантських діячів і критичне ставленнясамого В.Винниченка, Михайло Грушевський 25 березня 1924 року з сім'єю виїхав зВідня і через п'ять днів прибув у Київ.
ПоверненняМихайла Грушевського на Україну трактується по-різному. Це пояснюється кількомавагомими причинами. По-перше, на початку 20-х років ішов процес українізації наУкраїні, коли оживала українська культура, література, історія і мистецтво. Апо-друге, вчений хотів продовжувати свої наукові історичні дослідження, а самена Україні була основна джерельна база для праці по вивченню історії України — архіви і бібліотеки. По-третє, він мріяв ростити нові наукові кадри, створитинову історичну школу. І, як виявилося, це були реальні плани передбачливогодослідника.
МихайлоГрушевський почав працювати в історико-філологічному відділі ВсеукраїнськоїАкадемії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очоливархеографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевськогоза кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалуженусітку історичних установ.
М.С. Грушевський працює багато і плідно:наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядахМ.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова. Як і вЛьвові, навколо М. С. Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені(С.Глушко, А.Глядківський, М.Карачківський, С.Шамрай, В.Юркевич, М.Ткаченко,В.Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслугГрушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наукСРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М. С.Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі.Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула протинього систематичне цькування. В березні 1931 р. М.С. Грушевський змушений бувзалишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінувалиучасть у так званому Українському національному центрі), але через деякий часзвільнили. Незважаючи на вік і стан здоров'я (він практично втратив зір), М.С.Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви,займається літературознавчою роботою. Він був ще повний наукових задумів. Тавсе пережите дало знати про себе. 25 листопада 1934 р. під час відпочинку талікування у Кисловодську М.С. Грушевський помер.
На могилі встановленонадгробний пам'ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський». Хоч цейпохорон дозволявся радянським урядом, але після нього почалося переслідуванняпам'яті Грушевського. Його спадщину закривали в спецфонди, а на сторінкахгазет, журналів його праці обливались брудом у пасквільних дописах. Такнесправедливо ім'я найвидатнішого історика України переслідувалося донедавнього часу, і лише сьогодні ми повертаємо чесне ім'я Михайла Грушевськогоукраїнському народові, якому він присвятив своє життя.
Висновки
Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів дужешироко, і сумлінно і талановито його виконав. Великою заслугоюГрушевського.як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу Не меншими є і його заслугиперед народом як політичного діяча. Ми всі повинні пам 'ятати, що саме йому, Михайлу СергійовичуГрушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національногопоневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою,що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший головаЦентральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль дозгуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, йогополітичних представників.
Звертаючись сьогодні до історичної постаті ідраматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатноговченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував ушаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати вйого багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головнихжиттєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримномупориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.
Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатейукраїнської історії.