Курсова робота
Особливостізовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери
План
Вступ
Розділ І. Загальніриси зовнішньої політики
Розділ ІІ. Основні напрямкизовнішньої політики
А) Західний
Б) Північно-східний
В) Східний
Г) Південний
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додатки
Вступ
Актуальністьтеми. Нарубежі старої і нової ери римська республіка досягла своїх природних меж, ітака велика імперія постійно контактувала з сусідніми племенами та царствами.Завоювання Цезаря і Августа пересунули північні рубежі імперії на лінію великихєвропейських річок Рейну і Дунаю; ще раніше на сході римляни вийшли до Євфрату.Таку політику, хоча і не так активно, продовжили їх наступники. Та нажальбільшість істориків, що займаються вивченням політичної історії Римськоїімперії періоду І–ІІ століття нашої ери, звертають увагу на внутрішній лад таполітику щодо провінцій, зовсім мало надаючи значення стосункам із зовнішнімсвітом.
Зовнішняполітика є однією із найважливіших сфер життя кожної країни, тому вивчення її єодним із необхідніших аспектів дослідження історії Римської імперії періодуІ–ІІ ст. н.е.
Виходячиіз важливості теми для створення цілісної картини історії Римської імперії танедостатньому науковому рівні її розробки, дослідження цієї проблеми є доситьактуальним.
Метою дослідження є історіязовнішньої політики Римської імперії у I–ІІ ст. н.е. і визначення її впливу натрансформацію становища провінцій і нових територій що входили до її складу, тана еволюцію зовнішньої політики римлян за різних імператорів, встановленняконтролю над новими територіями і на розвиток міжнародної обстановкиу цілому. Відповідно до мети постають найбільш важливі завданнядослідження:
– провести комплекснийаналіз взаємин між Римською імперією та прикордонними областями якдипломатичного, так і військового характеру;
– визначити мету інапрямки політики Риму, визначити місце завоювання нових територій в ційполітиці;
– встановити основніметоди і прийоми ведення зовнішньої політики Римом та правителями, простежитизміни методів й прийомів зовнішньої політики римлян під час переходу відреспубліканського ладу до принципату;
– визначити ступіньвпливу Риму на розвиток міжнародної ситуації і встановити залежність стосунківміж Римом і неримськими територіями від змін загальнополітичної ситуації впевному регіоні;
– встановити ступінь іхарактер впливу Риму на внутрішньополітичну ситуацію у прикордонних територіяхта провінціях.
Об’єктом дослідження єдипломатичні, економічні, військові і культурні контакти між Римом та зовнішнімсвітом, і напрямки зовнішньої експансії.
Предметомдослідження є зовнішня політика Римської імперії у I–ІІ ст. н.е.
Хронологічні рамки дослідженнязумовлені поставленими метою і завданнями і охоплюють період епохи ранньоїімперії. Зовнішня політика Цезаря і Августа проводилась дуже активно і буладосить вдалою. Але нижня хронологічна межа у роботі обумовлена припиненнямактивної зовнішньої діяльності після смерті Августа при Тиберії, тому нижньоюмежею є початок його правління, тобто 14 р. (Епоху імперії прийнято ділити надва періоди: ранню імперію (з 27 р. до н.е. до кінця II ст. н. е.) і пізню(ІІІ–V ст. н.е.)).[1]
Верхньою межею роботи єкінець ІІ ст. н.е.
Структурно роботаподіляється: на вступ, п’ять розділів та висновки. В кінці роботи подано списоквикористаних джерел та літератури.
Історіографічний оглядлітератури: До нашого часу дійшла велика кількість письмових джерел, та нажальнебагато з них перекладені на українську чи російську мови. З письмових джерелу даній роботі використовувались праці Корнелія Тацита та Йосифа Флавія. Тацитзалишив досить детальний опис соціального, політичного та культурного життяримлян досліджуваного періоду. Із праць Й. Флавія до даної тематикивідноситься тільки «Іудейська війна», яка є одним із епізодів боротьби іудеїв зримлянами. Також досить багато інформації можуть дати хрестоматії, але у нихрозміщені лише уривки творів римських авторів. Із монографій які присвяченіІ-ІІ ст. н.е., і частково розкривають зовнішню політику варто відзначити роботитаких істориків, як К. Кріст, Е. Баррет, К. Вербицький, С Ковальов, Т Момзен таін. У вітчизняній історіографії існує велика кількість праць присвяченихісторії римських колоній, але у них переважає опис їх після римськогозавоювання. До них відносяться роботи С. Голубцової, В. Зубаря, Ю.Колосовської, та А. Рановича. Періодичні видання є досить цінним джерелом, томущо здебільшого їх зміст охоплює певну, конкретну проблему чи певний період.
Наукова новизна у вітчизнянійісторіографії на даний час окремих праць та монографій які розкривали бпроблему зовнішньої політики Римської імперії немає. Тому дана робота є спробоюузагальнення та виділення особливостей цієї політики.
/>Розділ І. Загальні рисизовнішньої політики
Зкінця І століття до н.е. в Римі були запозичені стародавні уявлення еллінізму,які ототожнювали римське панування з пануванням над всією ойкуменою, тобто надвсім цивілізованим світом за середземноморськими уявленнями, а виражаючисьпо-римськи, над земною кулею[2]. Ця концепція існує в офіційнихтекстах, символічно вона виражена застосуванням глобуса на римських монетах,який втілює світове панування. Зображення на монетах інтерпретувалися не тількияк спроба зобразити положення ойкумени на земній кулі, але і як символ світовоїімперії. Якою б не була картина світу у мешканців імперії, чи уявляли вони йогооточеним океаном диском або кулею, їх світ охоплював земну кулю і всесвіт, інад цим простором панував Рим. За словами Г.С. Крабе «у першому столітті нашоїери римляни дотримувались староелліністичних цінностей в число яких входилопереконання що вони в усьому кращі за провінціалів»[3].Суперечності між ідеєю римського світового панування і військово-політичноюреальністю існували із самого початку. Слідуючи традиції Олександра, римськіполководці завжди мріяли здобувати собі славу, пройти до меж ойкумени: Помпеї зсвоїм походом до Каспійського моря, Цезар з своїми настаннями допівнічно-західного краю Іберійського півострова і пізніше до Британії. Протеполководці були змушені перервати ці широкомасштабні операції. Нічого було ідумати про пряме і тривале володіння всіма землями, по яких вони пройшли.
Контрастміж претензією на світове панування римської держави і фактично підкоренимитериторіями, а також інструментарій і форми римського впливу в просторі по тойбік прикордонної зони виявилися ще при Августі. Сформульований тільки післяйого смерті заголовок латинської копії його «Діянь» говорить про те, що вінпідпорядкував земну кулю імперії римського народу. Характерно, що Августвихваляється проривами свого війська і флоту в регіони, в які до цього незаходило жодне римське військове з’єднання, будь-то дакські землі по той бікДунаю, міста Аравії і Ефіопії або батьківщина кімбрів.
УявленняАвгуста про Римську імперію включало племена і народи, які цій імперії непідкорялися, він вихвалявся тим, що розширив межі всіх прилеглих римськихтериторій. Він говорить про утихомирення іспанських і галльських провінцій,Германії до гирла Ельби, причому саме в цьому регіоні він свідомо умовчує проте, яку конкретно територію має на увазі. Зовсім інший засіб використовується приописі зовнішньополітичних успіхів на Сході. Досягнутий з великими зусиллямидипломатичний успіх 20 р. до н.е. був піднесений так, ніби то парфяни попросилидружби у римського народу. [4]
Встановленнядружніх відносин через посольства далеких країн, перш за все з Індії, звідкираніше ніколи не прибували посли, надалі посольства від бастарнів, скіфів ісарматів, від царів альбанів, іверів і мідян свідчать про радіус римськогопрестижу не менше, ніж прийом царів і князів сусідніх держав. Цьому відповідаєтой факт, що чужі народи випрошували у Августа царів[5].Названі подробиці, звичайно, не можна переоцінювати, проте вони показують, щоімперія вже при Августі розповсюдила свій вплив далеко за межі провінцій і заприкордонні зони. Як і всередині, імперія, не дивлячись на свідомо встановленуАвгустом когерентність її складових частин, зовсім не складалася з уніфікованихелементів, так і ззовні була пов’язана контактами дружніх відносин зі своїмприкордонням.
Алене тільки ці контакти дозволяли дозволяли панувати над всією земною кулею. Хочастарі римські основоположні категорії в області дипломатії і зовнішньоїполітики, дружба і вірність давно вже стали ненадійними, принципат все ж такиперейняв їх і підпорядкував, як споконвіку, своїм інтересам. Хоча владики іплемена хотіли підтримувати дипломатичні або дружні відносини, вони при цьомупереслідували інші цілі, ніж імперія, і виходили з іншого змісту і зобов’язаньцих контактів, ніж римська сторона. Але тих правителів які не хотіли виконувативолю Риму ліквідовували, але здебільшого не фізично тому опір переселенню чи призначеннюна якусь посаду на іншій території майже не чинився[6].
Сучаснанаука довгий час фіксувала свою увагу на кордонах по річках, які врешті-рештбули оцінені як «моральний бар’єр» між римлянами і варварами. Проти такогоуявлення говорять не тільки військові і політичні досягнення, але і перш за всетой факт, що загальне і сумарне поняття «варвари», для позначення тих всіх, щоживуть за межами імперії, неримлян, переважало в ідеології Риму тільки в пізнійантичності[7].Скільки зусиль приклав Тацит в «Агріколі» і «Германії», щоб осягнутисвоєрідність окремих британських і германських племен!
Увсіх прикордонних зонах спочатку мірилом були військові цілі, до якихвідносилися з міркувань безпеки поточна розвідка і контроль за прикордонноюзоною. До них належали прикордонні патрулі в Британії, на Рейні, в Сірії,Аравії і Північній Африці. Тому важливо було створити велику і сильну армію якамогла б, не тільки захищати кордони імперії, а й завойовувати, у разі потреби,нові території. В кінці останньої громадянської війни Август успадкував близькошістдесяти легіонів. Він скоротив це число до двадцяти восьми, три з яких буливтрачені в Тевтобургськоу лісі. До кінця правління Нерона (68 р. н.е.) числолегіонів знову виросло до двадцяти восьми, причому двадцять п’ять з них були розміщеніна кордонах імперії. Ці сили підтримувалися приблизно такою ж кількістюдопоміжних військ, набраних з місцевого населення, що живе уздовж кордонів[8].
Створення«клієнтних» і васальних держав, династії яких були пов’язані з Римом, сталозвичним з здавна, що привело, при Августі, до призначення васальних царів.Одним з найвідоміших є випадок з Італіком: «У тому ж році (47 р. н. е.) народхерусків попросив у Риму царя, оскільки їх дворянство було винищене увнутрішніх міжусобних війнах, і залишилася єдина людина царського походження наім’я Італік, який (у примусовому порядку) жив в Римі. Його батьком був Флав,брат Арменія, матір’ю – дочка хатського царя Актумера, сам він був красивий собою імайстерний у володінні зброєю і верховій їзді, як за нашими правилами, так і заправилами свого батька. Принцепс (Клавдій) вдосталь забезпечив його грошима,дав йому безліч супроводжуючих і доручив прийняти сан свого роду. Він бувпершим, хто народився в Римі, і зайняв трон чужої країни не як заручник, а якримський громадянин».[9]
ХочаТацит констатує, що ця форма політичного впливу не завжди зберігалася і перш завсе рідко була постійною, римські монети, як рупор офіційної політики,прославляли призначення васальних царів, хоча країна, про яку йшлося, незнаходилася під безпосереднім римським керівництвом. Але представники іноземнихпровідних станів були зобов’язані римлянам і в іншому: розвиток дипломатичнихмісій і контактів засвідчено не тільки у літературі, але і доведено речовиннимизнахідками.
Регулюваннячас від часу відносилося також і до вербування допоміжних груп на територіях потой бік кордону, до тимчасової допомоги фахівцями, як у Децебала, і до контролюза торгівлею: «Ближче… розташовано плем’я гермундурів (між Майном і Дунаєм),що залишилося вірним римлянам. Тому тільки ним одним з германців був дозволенийтоварообмін не тільки по берегу, але і глибоко всередині і в багатющій колоніїпровінції Реція (Ангсбург). Всюди вони проходили без контролю...».[10]
Принаймнітимчасова прихильність до гермундурів не стала загальною нормою так само, яксуворий контроль за тенкторамами на Рейні або закріплення місць і часу дляторгівлі, що були здійснені маркоманами за наказом Марка Аврелія після 173 р. н.е.[11]Проте якими б значними не були ці розпорядження для життя прикордонних сусідів,вони по своїх наслідках навіть близько не досягли того втручання, до якоговдавалася римська політика на Рейні і Дунаї за часів Цезаря для стабілізаціїположення на межах: переселення цілих племен або неоднорідних груп населення.
Очевидно,що такі насильницькі або принаймні неконтрольовані акції по переселенню за часівЦезаря і Августа робилися набагато частіше, ніж в подальші десятиліття, коливони проходили у великому об’ємі перш за все на Нижньому Дунаї. Спочатку серйозні змінизазнали рейнська зона і її оточення, коли гельвети, убії, сигамбри, хаті,маркомани і гермундури з своїми сусідами, прямо або що побічно постраждали відцих акцій, змінили місця свого мешкання. Якщо римська сторона майже до серединиІІ ст. н.е. була контролюючою і зваженою владою, то пізніше закон про торгівлюрозповсюджувався, як правило, і на іншу сторону.
Уявленняпро римське панування над всією земною кулею ототожнювались з пануваннямримського сенату і римського народу або із сприйняттям міста Риму як столиці,всесвіту. З часу створення принципату само собою напрошувалося бачення впринцепсі гаранта щастя, вартового і батька всієї земної кулі. Якщо саміпринцепси спочатку були стриманими в цьому плані, то таке відношення вже здавніх пір відображалося в почесних написах і віршах. Але не всі поділяли цюдумку, деякі нівіть негативно оцінювали таку політику. Квінт Горацій Флак узверненні «До римського народу» говорить, що Рим своїми постійними війнамиослабив себе, і загинув від своєї ж руки.[12]
Ключовеположення в загальному розвитку думки про світове панування займає Адріан, якийпереніс свій вплив на всю «земну кулю» і на державних монетах прославлявся яквідновлювач і добродійник всієї ойкумени, як відновник і навіть збагачувачвсього світу. Метою Адріана було задовольнити інтереси міста Риму, всіхпровінцій і всієї землі. Так, для нього характерний, що він, з одного боку, вдовгих і виснажливих подорожах відвідував провінції, щоб ознайомитися з їхпроблемами, з іншою, він наказав позначити новими маркувальними каменямисвященну межу міста Рим. що свідчить про бажання краще прикріпити до імперіїнові території, в той же час мешканці Риму і Італії вважали себе кращими відінших. Бажання відгородження диктувало також систематичну фіксацію іреорганізацію укріплених меж імперії, які в першу чергу були призначені длянагляду, а не для оборони.
Разомз Римською імперією в тодішньому світі існували інші великі держави –Парфянське царство, Кушанськая держава, Ханьська імперія в Китаї, але серед нихРимська імперія виділялася по своєму військово-політичному потенціалу,культурному рівню і загальному історичному значенню.
Щодо характерузовнішньої політики то більшість учених сходяться до думки, що у І ст. вонабула завойовницька, а в ІІ переважно оборонницька. Але існують різні думки зцього приводу. Наприклад О. В. Кудрявцев вважає, що при Юліях–Клавдіях Рим непрагнув до захоплення нових земель і що наступальні війни, пояснюються тількинебажанням посилення сусідів.[13] Він також наводить ще однепідтвердження своєї теорії говорячи, що римські кордони були настільки великі,що з такою кількістю армії, що була тоді в Римській імперії (бл. 150 000),неможливо було проводити завойовницьку політику, її ледве вистачало на оборонукордонів і підтримання внутрішнього порядку, про свідчать численні повстання упровінціях.[14]Також про малу спроможність вести завойовницьку політику свідчить те, що доскладу допоміжних когорт армії входили виходці із різноманітних племен, яківикористовувались здебільшого для оборони меж імперії.[15]
УI–II ст. Римська держава досягла найбільшого територіального розширення. Дойого складу увійшли Північна Африка, велика частина Західної, Південної і Південно-східноїЄвропи, Східне Середземномор’я частина Вірменії і річки Євфрат. На територіїколишньої Римської імперії I–II ст. в даний час існує близько 25 держав.Римська імперія стала світовою, по тих масштабах, державою.
Більшістьрис зовнішньої політики у І-ІІ ст. н.е., були сформовані як зовнішніми, так івнутрішніми чинниками. Римська культура яка досягла небаченого, як на той час,розвитку давала підстави громадянам імперії, порівнюючи себе з іншими народами,вважати себе кращими, і не тільки в культурному плані. Що і формувало характервідносин з іншими народами. Римська дипломатія тих часів була розвинута кращеніж у їх сусідів, що давало змогу панувати не тільки з допомогою сили.Зовнішньополітичні вектори римлян були досить різноманітними, імперія контактувалаз представниками не тільки різних народів, а і з представниками великоїкількості етносів та різноманітних культур, що і призвело до багатогранностіполітики. Створення клієнтних держав, військова та економічна експансіяпоступово розширювали території імперії, а призначення Римом правителів,контроль економіки, насадження римських порядків та культури допомагалозберегти там владу.
/>Розділ ІІ. Основні напрямкизовнішньої політики А) Західний
Дозахідних провінцій відносилися Корсика, Сардинія, три провінції Іспанії(Бетіка, Лузітанія і Тарраконська Іспанія), чотири галльські (Нарбонськапровінція, Аквітанія, Лугудунська Галія і Бельгіка), Нижня і Верхня Германія і провінціяБританія. Ці території були в своєму історичному розвитку,соціально-економічному і етнічному відношенні (велику їх частину населяликельти і галли) єдними і в цілому складали особливу частину Імперії. До часуримського завоювання на території Іспанії і Галії жили численні племена інародності, що ще не досягли рівня зрілого суспільства і національноїдержавності. Розповсюдження римського впливу, вищої культури, класичних формрабовласництва сприяло соціально-економічному і культурному підйому західноїчастини Римської імперії, що зробило римський Захід одним з самих романізованихрегіонів Імперії[16]. Ефективним знаряддям римського впливув західних провінціях були численні міста різного типу, засновані в I–II ст.:найбільш привілейовані римські колонії, латинські колонії, муніципії, місцевіміста. Імперський уряд, заохочуючи активну романізацію, охоче роздавав права римськогоі латинського громадянства жителям багатьох західних міст. Окрім міст іприписаної до них сільської місцевості в західних провінціях були племінніокруги, які знаходилися поза міськими землями і підкорялися безпосередньоримському намісникові. Як у містах, так і в племінних округах більшістьмісцевих жителів, не рахуючи італійських переселенців, говорили на латинськіймові, носили римський одяг, засвоювали римську культуру. Немало вихідців іззахідних провінцій стали крупними діячами римської культури, наприклад, тількиз Іспанії: Сенека – ритор; його син, знаменитий Сенека Молодший – великийдержавний діяч часу Нерона і один з видатних римських філософів; поети Лукан,Марціал, автор найбільш повної сільськогосподарської енциклопедії Колумелла; прославленийритор Квінтіліан[17]. Для охорони західних провінцій буловиділено 10 легіонів (з 25 легіонів римської армії), з них величезна армія в 8легіонів (близько 80 тис.) стояла на Рейні, охороняючи безпеку західнихпровінцій від набігів германських і інших племен, що жили на схід від Рейну[18].Високий ступінь романізації разом з багатими місцевими традиціями кельтськихплемен або різномовних жителів античної Іспанії дав цікавий синтезсоціально–економічних відносин і культури. Швидкі успіхи романізації,господарський підйом і впровадження вищої культури привели до тісних зв’язківміж західними провінціями і центром Імперії – Італією: активна торгівляпродуктами харчування, ремісничими продуктами і сировиною, особливо металами,дозволила встановити численні і тісні контакти усередині західної половиниІмперії, привела до створення єдиного комплексу, що включає ЗахіднеСередземномор’я і Західну Європу, створила основи для їх сумісного історичногошляху майбутньому.
Поступовоукріплюючись на нових територіях римляни починали просуватись далі. ПолітикуАвгуста продовжив імператор династії Юліїв–Клавдіїв Тиберій. Серед достоїнствТиберія, безумовно, не було одного: наступник Августа не був оригінальнимполітичним мислителем. Опинившись в новій для себе ролі, він старався, якомогаточніше копіювати стиль поведінки Августа, але, як показали подальші події,далеко не завжди вдало.[19] Імператор Тиберій проводив обережнуполітику на західних кордонах, це було спричинено тим, що на продовженняактивних військових дій, які мали місце при Августі, потрібні були великікошти. Також існує думка що один із полководців Германік був популярний як вармії так і в столиці, що лякало Тиберія, тому військові дії були припинені іГерманік отримав доручення в Азії[20]. К.В.Вержбицький, провівши ретельнийаналіз першоджерел так і виділяє дві лінії військової політики на початкупринципата Тиберія: лінія Германіка – військова, наступальна і Тиберія –дипломатична, на підтримку статус–кво[21]. Що ще раз засвідчує про більшеоборонну ніж завойовницьку політику Юліїв-Клавдіїв.
Аленаступник Тиберія знову став на шлях завоювань. При Клавдії римляни недопускали об’єднання окремихгруп Германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також ідинастичну боротьбу, що відбувалася всередині племен. З фрізами протягомкількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50р. була заснована колонія Агріпіна (майбутній Кельн), яка скоро перетворилась уважливий римський центр.
Клавдіюпершому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Британія, судячи з досвідуЮлія Цезаря, не являла собою загрози збройного супротиву.[22]Похід туди був організований у 43 р. Очолював експедицію спочатку Авл Плавцій,потім у ній брав участь сам імператор. Племенні вожді бритів південної частини островавизнали над собою владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплеменцями. Алез північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. Узавойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучаснийКолчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), деоселилося багато римських громадян, перетворилась згодом у центр римськоїколонізації.
Зсерйозними труднощами довелося зіткнутись римлянам у Британії. Після їїокупації боротьба там не припинялась. Населення виявляло постійне незадоволенняримським пануванням. Це яскраво видно зі слів вождя одного британського племеніКолгака, який називає їх грабіжниками, які з однаковою жадністю нападають набідних і на багатих.[23]
Наприкінці59 р. Британією управляв Гай Светоній Паулін. Він організував експедицію наострів Мону, що залишався центром друїдизму — національної кельтської релігії,забороненої при Клавдії. У відсутність Светонія Пауліна вибухнуло повстання всамій Британії. Цар племені іценів, умираючи, залишив своїм наслідникомримського Імператора, а його співнаслідницями — двох своїх дочок. Але післясмерті царя країну почали спустошувати центуріони, а в домі його всімрозпоряджались імператорські раби. Сваволя римлян перейшла всякі межі: царицюБоудіку піддали тілесному покаранню, а над її дочками було вчинене насильство.У знатних іценів відібрали майно і зробили їх рабами. Боудіка закликала своїходноплеменців та інших британців до помсти. Скористувавшись з відсутності вБританії головних військових сил, повсталі напали на римські провінціальніцентри (Камулодун, Лондіній, Веруламій), жителі яких були неспроможні вчинитиопір. Майже 70 тисяч римлян було перебито[24].
Лишепісля повернення в Британію Светонія Пауліна повстання було жорстоко придушене(61 р.). Після цього обороні римських кордонів і поселень в Британії приділялибільшу увагу.
Побудованийміж 122 і 128 рр. н.е. 117 кілометровий «вал Адріана» включав цілу системуелементів військової архітектури. Проведене між Солуєю Фертом і Тайном спорудав своєму кінцевому вигляді мала стіну заввишки від одного до 3,5 метра, навколоякої було розташовано добре скоординоване гніздо маленьких фортець, башт, ровіві валів[25].Це гарантувало не тільки безперебійний контроль всіх перехожих і транспорту,але й давало можливість для вилазки маленьких гарнізонів у разі оборони.
ПриАнтоніні Пії знову почалося просування на північ, близько 142 р. н.е. бувпобудований «вал Антоніна» з розташованими попереду ровами, земляними спорудамиі дерев’янимизміцненнями. Він блокував північну частину Шотландії в найвужчому місціострова. Проте ця нова концепція була недовготривалою. Вже в 184 р. н.е. валАнтоніна ліквідовували.
Розвитокподій в Британії показав, як було важко надовго забезпечити римський порядок впереможених областях і їх прикордоння, не дивлячись на всі військові успіхи ізастосування переважаючих технічних засобів, якщо римська влада не спиралася нанадійних союзників, якщо не привертали зручності міської цивілізації. ЯкщоАгрікола ще міг мріяти про завоювання за допомогою додаткових засобів Шотландіїі Ірландії, то римське втручання до Британії з часів Нерона було спірним,баланс все одно залишався пасивним. Економія експансії ставила все більш вузькімежі сліпому акціонізму, який приховував основні проблеми.
УБританії політика завоювання проводилась послідовно і дуже уміло, що дало змогуримлянам надовго там закріпитись.
Разомз Британією Германія була тією римською прикордонною провінцією, в якійнайінтенсивніше виявлялись етапи окупації, перебіг військових пересувань, атакож структури прикордонного контролю і охорона межі. Тому прикордоннаполітика і організація прикордоння в цьому регіоні можуть служити прикладом дляузагальнення.
Римлянамивдалось закріпиттись тільки на невеликій території германців, наступи ДрузаСтаршого, Доміція Агенобарба і Тиберія, які були проведені усередину Гермінії єтільки епізодами римсько-германських зіткнень. Після захоплення правобережнихрейнських позицій в 16 р. н.е. під римським пануванням знаходилися тільки фрізина побережжі Північного моря між Рейном і Емсом[26].
Відносноневеликий інтерес римлян до племен побережжя Північного моря стає зрозумілим,коли уявити собі повідомлення очевидця – Плінія Старшого: «Сильним потокомзаливає океан двічі за день і за ніч неозорий простір. Він так покриває землю,за яку стихії ведуть вічну боротьбу, що не можна розрізнити, що належить суші,а що морю. Там, на високих горбах, живе убогий народ, хавки. Горби, як вищі заораторські трибуни, зведені людськими руками і такої висоти, який буваєнайвищий прилив. Тут вони побудували свої хатини. Коли підливши все навколозаливає, вони схожі на мореплавців, а коли вода убуває – на потерпілихкорабельної аварія. Поблизу своїх хатин вони ловлять рибу, яка йде разом зморем. Вони не тримають худоби і не харчуються молоком, як їх сусіди; навітьнеможливо полювати на диких звірів, оскільки навколо не росте жодного кущика. Зморських водоростей і ситника вони плетуть нитки, а потім роблять з них сітідля рибного лову. Своїми руками вони збирають болото і сушать його більше навітрі, ніж на сонці; за допомогою цього торфу вони готують собі їжу і гріються.П’ють вони тільки дощову воду, яку збирають в ямах, розташованих в передніхчастинах їх будинків. І ці люди стверджують, що якщо римський народ їхпереможе, вони будуть рабами!»[27].
Але всеж таки римляни продовжували просуватися у вузьке прикордоння, якщо для цьогоіснували вигідні для них цілі: у Нижній Германії до кінця І ст. н.е. використовувалисяокремі землі, був побудований навіть військовий цегляний завод, в Драхенфельсів Семигорьї добувався трахіт, в районі Бонна письмово засвідчено існуванняпасовищ. Точно встановлено, що у Вісбадені при Клавдії римляни користувалисятепловими джерелами. З іншої сторони, німецькі поселення були надзвичайнорідкісними в безпосередній близькості від верхньогермансько–рейнськоїукріпленої межі.
Зплемен на схід від Рейну і на північ від Дунаю формувалися німецькі допоміжнігрупи під командуванням місцевих вождів, що одночасно укріплювало положеннягерманських вождів.[28] Правда, нерідко реакція на римськіініціативи сприяла розколу серед племінної знаті. Відомим прикладом наслідківанти- і проримської політики однієї сім’ї є конфлікти між Армінієм, з одногобоку, його братом Флавом і його тестем Сегестом – з іншою. Пізніше контакти зРимом сприяли ще більшому розшаруванню німецького суспільства. Яскраво описанеТацитом положення німецької знаті розпізнається по величині їх володінь іособливим формам поховання представників провідних станів. Як показуютьрозкопки, з часу контактів з римською цивілізацією зросли матеріальні запитинімецьких вельмож.
Римськівоєначальники і намісники уважно стежили за утворенням нових концентрацій владив німецькому регіоні. Це відноситься до влади Марбада в Богемії за часівАвгуста і Тиберія, Ваннія в районі Маршу за часів Клавдія. У обох випадках Римскористався внутрішньогерманськими розбратами, які заважали стабілізаціїподібного формування влади. Але ще в ІІ ст. н.е. римські опорні пункти в Маршіі Тайї були далеко просунуті в район на північ від Дунаю, поки війни змаркоманами повністю не змінили положення, і тепер відстоювання дунайських межстало першочерговою метою римської політики.
Отжевідносини римлян із племенами Британців і Германців яскраво показують високийрівень розвитку не тільки військового уміння, а й дипломатичного. Уміловикористовуючи розбрат серед царських і аристократичних сімей їм вдавалосьпідорювати нові території і племена не використовуючи великої кількості військ.Також на цих територіях активно проводилась політик романізації, що дало змогупривернути на свою сторону правителів деяких племен, завдяки чому можна булоотримати військову підтримку./>Б) Північно-східний
Дунайско-Балканськіпровінції – Реція, Норік, Паннонія, Далмація, Верхня і Нижня Мезія Дакія,Фракія, Македонія і Епір, Ахайя – складали інший найважливіший регіон Імперії.Всі ці провінції мали в своєму історичному минулому багато загального і разом зтим особливого, такого, що відрізняє їх один від одного. Територія більшостібалканських провінцій була заселена іллірійцями і близькими їм фракійцями, щознаходилися в цілому на однаковому рівні суспільного і культурного розвитку[29].
Балканськийпівострів, розташований між західною і східною частинами Імперії, випробовувавна собі вплив римської культури із заходу і грецькою – зі сходу.
Разомз тим своєю північною стороною він був відкритий до багатоплемінної периферіїЦентральної і Східної Європи. Дунайська межа, так само як і рейнська,представляла найбільш небезпечну і загрозливу частина Імперії і тому буланаповнена римськими військами.
Середбалканських провінцій відособлено розвивались південні провінції Ахайя іМакедонія – області класичної грецької цивілізації, з багатими традиціями,високим рівнем економіки, чудовою культурною спадщиною проте вже з часу еллінізмущо вступили в смугу тривалого застою, який продовжувався в період ранньоїРимської імперії: економічні труднощі, скорочення населення, запустіннябагатьох областей – характерні особливості господарського життя Еллади I–II ст.н.е. Разом з тим значення ряду грецьких міст (наприклад, Коринфа, Дельф), іособливо Афін, в культурному житті Імперій було дуже велике. Афіни продовжувалиграти роль свого роду центру античної утвореної, мистецтва, красномовства іфілософії.
Урозповсюдженні цивілізованого способу життя і культури в придунайськихпровінціях велику роль відіграла римська армія, загальна чисельність в різніперіоди I–II ст. досягала 8–10 легіонів, тобто разом з допоміжними формуваннями80–100 тис. чоловік.[30] Римськілегіони розташовувалися в постійних упорядкованих таборах, навколо яких виникалипоселення міського типу, – канаби, де проживали сім’ї воїнів, торговці іремісники, що забезпечують легіони необхідними виробами і товарами. З римськихстаціонарних таборів і канаб виникали міста муніципального типу, центрироманізації дунайських провінцій, наприклад Віндобонна (Відень), Аквінк іКарнунт, Сингидун (Белград), Вімінацій, Апул і багато інших[31].
Легіонери– ветерани що відслужили свій термін, як правило залишалися жити в цих новихмістах, поповнюючи верхній прошарок міських жителів, муніципальнихземлевласників, що вкладали свої засоби в організацію товарних вілл івиступаючих як соціальна опора імперських порядків, активних носіївроманізації.[32]Розповсюдження передових форм економіки, соціальних відносин і культури сприялозагальному добробуту придунайських провінцій, залучило місцеві племена, що жилив умовах примітивного побуту, до зрілих форм рабовласницької Цивілізації. Разомз тим рівень урбанізації і роль міст в придунайських провінціях були значноменшими, ніж в західних провінціях. Обширні території залишалися поза дієюміських центрів, а їх населення жило в умовах громадського побуту. Неоднорідністьсоціально–економічного і культурного рівня в містах римського типу і вплемінних округах, що мало піддались романізації, – характерна особливістьісторичного розвитку придунайських провінцій.
Доскладу римської провінції Нижня Мезія були включені і деякі грецькі містаПівнічного Причорномор’я, зокрема Тіра та Ольвія, які прийняли до себе римськігарнізони. У залежність від Римської імперії потрапили Херсонес і Боспорськадержава, правителі яких стали розміщувати на монетах, що випускалися ними, зображенняримських імператорів як їх верховних покровителів. Проте влада римлян надмістами Північного Причорномор’я була значною мірою номінальною.[33]Вони були у клієнтній залежності, і мали у разі потреби надавати Риму військовудопомогу, і не могли проводити зовнішню політику без його згоди.
Вдругій половині I ст. до н.е. — першій половині I ст. головну увагу римськіімператори приділяли Боспору. В період правління Цезаря й Августа мали місцеспроби об’єднати в єдине політичне ціле Боспор і Понтійське царство, що повиннібули керуватися залежним від імперії правителем, який призначався в Римі. Алеці плани не були реалізовані. Хоча римська політика і призвела до того, що аждо середини I ст. боспорський престол займали царі, що проводили проримськуполітику, але аж до римсько-боспорської війни Рим вже прямо не втручався убоспорські справи.
Підчас римсько-боспорської війни (45—49 рр.) Мітрідат III, що здійсни спробузвільнитись від римської залежності, зазнав поразки і на престол за допомогоюримської зброї був посаджений його брат Котіс I, що, як і наступні боспорськіправителі, рухався у фарватері політики Римської імперії. Після римсько–боспорськоївійни в Північному Причорномор’ї остаточно склалася система контролю загрецькими державами регіону.[34]
Зприходом до влади Нерона (54—68 рр.) Рим активізував політику на Сході, деосновним супротивником імперії виступала Парфія. Саме в ході римсько-парфянськоївійни, що тривала близько десяти років, посилився інтерес Риму до античнихдержав Північного Причорномор’я, що не тільки знаходилися поблизу від театрувоєнних дій, але і відігравали певну роль у східній політиці Нерона.[35]Але Боспор продовжував залишатися союзною імперії державою, правителі якогозатверджувалися в Римі, де одержували титул «друга цезаря і друга римлян» таінсигнії, що символізували визнання Римом їхнього царського титулу. У 56 чи 57р. стосовно Тири, видимо, був прийнятий законодавчий акт, яким цивільнійгромаді були даровані права внутрішнього самоврядування і, можливо, звільненнявід мита. Під час правління Нерона, у 63-64 рр., на прохання цивільної громадинамісник Мезії Тиберій Плавтій Сільван надав Херсонесу збройну допомогу, врезультаті якої варвари, що загрожували цьому центру, були розбиті, а містозміцнило свої зв’язки з імперією[36].
Трохиінша політика в період правління Нерона проводилася римською адміністрацієювідносно Ольвії. Ольвійський декрет, виявлений біля підніжжя Мангупа, дозволяєприпускати, що, незважаючи на ряд посольств до правителів Мезії, Ольвії не булонадано прямої військової допомоги.[37]
Всеце свідчить про те, що саме в період правління Нерона імперією була здійсненаперша широкомасштабна спроба надати допомогу античним державам ПівнічногоПричорномор’я, що повинні були стати опорними пунктами на підступах допівнічних кордонів Римської держави. За Нерона в регіоні вперше фіксуютьсяознаки традиційної римської політики по створенню навколо імперії дружніх ісоюзних держав.
Херсонеснаприкінці I ст. продовжував залишатися в орбіті зовнішньої політики імперії.Після смерті Нерона й у зв’язку з громадянськими війнами, що почалися, зТаврики були виведені римські війська. Але є підстави думати, що Херсонесу булонадано фінансову допомогу, з чим, імовірно, пов’язане карбування золота міськиммонетним двором у 79-80 і 84-85 рр., а також статуї, поставлені в Херсонесінамісникам Мезії та Нижньої Мезії[38].
Уперіод правління Флавіїв контроль за Боспором з боку римської адміністраціїбуло послаблено, що пояснюється бажанням мати в особі боспорського царянадійного союзника, сили і ресурси якого можна було б використовувати у разінового збройного конфлікту з Парфією на східних кордонах імперії.
Післявоєн Траяна (98— 117 рр.) у Дакії і на Сході склалося таке становище, щоРимська імперія вже не могла продовжувати завойовницьку політику. Але завоюванняДакії, на думку багатьох фахівців, мало для Римської імперії важливе значення.В першу чергу – стратегічне. Навіть Т. Моммзен, декілька що скептичновідноситься до завоювань Траяна, визнає, що з утворенням нової провінції«укріплені позиції на Дунаї були значно посилені»[39].
ТомуАдріан (117—138 р.), що прийшов до влади після смерті Траяна, відмовився віднаступальних дій і перейшов до чітко вираженої стратегії захисту кордонівімперії, що збільшило значення античних держав Північного Причорномор’я дляРиму. Причому, якщо Тира, Ольвія і Херсонес могли відігравати певну роль узахистi кордонів на Дунаї, то Боспор більше тяжів до східних провінцій.[40]
Самев зв’язку з заходами, вжитими римським командуванням по зміцненню кордонів наДунаї, слід розглядати появу римського стаціонарного гарнізону в Тирі і загонусоюзних Риму військ в Ольвії. Однак треба підкреслити, що в період правлінняТраяна та Адріана імперія не надала допомоги Ольвії регулярними військами, щодозволяє говорити про певну специфіку ольвійсько–римських стосунків упорівнянні з Тирою і Херсонесом.
Заразє підстави стверджувати, що в 20–х рр. II ст. у Херсонесі якийсь часдислокувався римський загін, що складався із солдатів I італійського легіону іII когорти Луцензієвої. Після виведення римських військ з Херсонеса захистміста було покладено на боспорських царів, хоча це ні в якому разі не дозволяєприпускати інтеграцію цього центру до складу Боспорського царства[41].
Упершій половині II ст. Боспорське царство продовжувало залишатися союзною Римудержавою, правителі якого одержували підтвердження своїх прав на боспорськийпрестол після приходу до влади кожного нового імператора. У тісному зв’язку зримською політикою варто розглядати активізацію бойових дій проти варварівбоспорськими царями Савроматом I і Котісом II. Причому зараз вже не можнаговорити про виділення імперією грошових субсидій боспорським царям. Навпаки,можна стверджувати, що Боспор платив імперії трибут. Статус союзних царівнакладав на правителів Боспору певні обов’язки, у тому числі і виплатувизначених сум, що доставлялися наміснику провінції Віфінія–Понт. Саме тутзнаходився спеціальний посадовець, що відав рішенням усіх питань, пов’язаних ізБоспором.
Яскравимприкладом відношень з варварами може послугувати політика щодо даків, якавідзначалась частими війнами.
За свідченнями античних джерел, знайомство римлян з дакамивідбулося задовго до утворення провінції Мезії. У 75–73 рр. до н.е. проконсулМакедонії Гай Скрибоній Куріон, переслідуючи розбитих дарданів, дійшов довідрогів південних Карпат, але рухатися далі не зважився, злякавшись морокуущелин, що відкрилися біля Залізних Воріт. Проти гетів, за часів Буребісти щозагрожували Фракії і містам західного побережжя Понта, планував зробити похідЦезар. Рання смерть диктатора перешкодила здійснити цей проект[42].
У 10-11 рр. н.е. в ході успішного походу проти задунайськихплемен Легат Паннонії Корнелій Лентул відтіснив варварів від Дунаю. На їїправому березі легат звів перші сторожові пости. З метою утихомирення даківінший римський полководець – Елій Кат переселив близько 50 тисяч тих, щопідкоряються римській зброї варварів з лівого берега Дунаю в спорожнілі післятривалих воєн області мезів і трібалів. В результаті в 15 р. н.е. була утворенапровінція Мезія що спричинило за собою черговий виток протистояння північнофракійськихплемен і Риму.
Після смерті Августа в епоху правління імператорів з династіїЮліїв–Клавдіїв даки і сармати продовжували тиск на лімес Мезії. Але якщо приКлавдії шляхом анексії в 46 р. Фракії і тимчасовій стабілізації мезійськогогарнізону положення залишалося в цілому стабільним, то при Нероні наступаєкриза. Вже в 55-56 рр. для проведення військових операцій проти Парфії вінпереміщає IV Скіфський, а в 61 р. – V Македонський легіони до Сірії. Це незалишається непоміченим за Дунаєм. З початку шестидесятих років приходять в рухплемена сарматів. Під їх тиском починають хвилюватися даки, гети, бастарни.Скіфи вже у котрий раз облягають Херсонес. І якщо в кінці II в. до н.е. надопомогу грекам приходили фаланги понтійського пануючи Мітрідата VI, то тепер,півтора сторіччя опісля, в причорноморські степи вступили залізні легіони Риму. [43]В середині шестидесятих років намісник Мезії Плавтій Сільван Еліан, недивлячись на відсутність в його розпорядженні значних сил, зробив успішнийпохід під Херсонес, де змусив скіфського царя відступити, крім того, він зумівна якийсь час припинити міграцію орд сарматів і утихомирити решту племен,повернувши дакійському цареві брата, а царям роксоланів і бастарнів синів. Щорятуються від нашестя роксоланів 100 тисяч задунайських варварів ПлавтійСільван переселив на римський берег Дунаю[44].Успішні дії намісника Мезії, проведені з вексиляціями одного, – від сили двохлегіонів, багато в чому пояснюються суперечностями серед племен, що протистоялийому, уміло використаними їм в своїх інтересах.
Але мир на Нижньому Дунаї протримався недовго. Напередодніпадіння Нерона зимою 67-68 р. недавно, здавалося, роксолани, що замиряють,порушують всі домовленості і здійснюють розвідувальний набіг, що закінчивсярозгромом двох римських когорт. Підбадьорені успіхом сармати на наступну зиму(68-69 р.) тепер уже в кількості дев’яти тисяч вершників, як відзначає Тацит, зметою грабежу вторгаються в Мезію[45]. Допоміжнічастини викликаного Отоном до Італії III Галльського легіону зуміли відбитинашестя.
Заходи, зроблені Веспасіаном Флавієм для стабілізаціїобстановки на північному кордоні Мезії на якийсь час зняли напругу у відносинахіз задунайськими племенами. Але це було затишшя перед бурею. На початкуправління його молодшого сина Доміціана Флавія спалахує важка війна з даками.Цього разу причини, що викликали серйозне зіткнення їх з Римом, не зовсім ясні.Для самих римських авторів, що згадують про війну, вона з’явилася повноюнесподіванкою. Але, як припускає ряд дослідників, одній з основних причин, щоспонукали варварів до відкриття військових дій, з’явилася відмова Доміцианавиплачувати задунайським народам грошові субсидії, обіцяні його батьком в обмінза безпеку римських кордонів.[46]
Уклавши тимчасовий союз з тими, що жили на Середньому Дунаїязигами і германськими племенами маркоманів і квадів, даки на чолі з царемДіурпаном зимою 85-86 р. напали на Мезію. Намісник, що виступив проти них, буврозгромлений, а його голова перетворилася на дакійській бойовий трофей. Мабуть,майже одночасно почалися військові зіткнення і в Паннонії. Обстановка складаласяне на користь римлян, про її серйозність говорять термінове згортання римськоюадміністрацією всіх зовнішньополітичних проектів в Британії і Германії, відмінадедукції ветеранів. Більш того, із західних провінцій, а також з Далмації наДунай були перекинуті значні військові контингенти. До місця битв прибув самДоміціан, який разом з супроводжуючою його свитою розмістився в Наїссі. Мезія звійськово–стратегічних міркувань, як уже згадувалося, була розділена на Верхнюі Нижню.
Імператор не зважився командувати армією особисто, а доручивпроведення операцій префектові преторія Корнелію Фуську. Під час громадянськоївійни 69 р. він був прокуратором сусідньою Паннонії. Йому вдалося очистити відварварів територію Мезії. Проте, коли весною 86 р. разом із значною армією вінфорсував поблизу сучасного румунського міста Корабія Дунай по наплавному мостуз кораблів, почалися невдачі. Зустрічаючи наполегливий опір, римські війська звеликими зусиллями просувалися уздовж Олта углиб Дакії. На перевалі Турну Рошу(Червона Башта) він потрапив в засідку, влаштовану даками, і потерпів нищівнупоразку. У битві загинув сам префект преторія, а також був повністю знищенийвесь V легіон. Загальні втрати римлян, на думку деяких дослідників, склалиблизько 15 тис. чоловік.[47] Після цієїбитви воюючі сторони уклали тимчасове перемир’я, умови якого, мабуть, несподобалися дакійській аристократичній верхівці. В результаті старий царДіурпаней передав владу своєму племінникові Децебалу як найпроникливішому ірішучішому супротивникові римської агресії.
Розвитокподій на Нижньому Дунаї пов’язаний з дакськими війнами, там і в прикордонніБоспорського царства Рим зіткнувся з народністю, що належить до груп сарматів,яка твердо трималася за свій кочівний спосіб життя, і знаходячись в постійномурусі вислизала від римського контролю, тому охорона римського кордону вимагалапостійної уваги. Міграції групи сарматів: аланів, язигів, роксоланів, якіохоплювали перші два століттях нашої ери обширні простори Парфянського царства,райони Кавказу, Криму, Нижнього Дніпра і Дону, аж до Нижнього Дунаю і Угорськоїнизовини, в подробицях не з’ясовані.[48] Сарматськівершники будучи спритними вершниками і умілими лучниками збивали з пантеликуримську оборону. До того ж створення римських поселень та романізація нестановили у цьому регіоні велику силу. Більш ефективними були підкуп, якийдавав змогу збільшити військову силу, та створення клієнтних держав від якихразом з військовою можна було отримати ще й фінансову допомогу. Тільки великіакції по переселенню, такі, як при Плавті Сільвані Елнані на початку 60–х рр.н.е. на Дунаї, принесли невеликий перепочинок. Поступливість Риму відносно цихплемен може служити визнанням того, що засоби і можливості римської політикиперед лицем такого супротивника були украй обмежені./>В) Східний
Найбільшскладною і строкатою була політико-адміністративна структура східних провінційРимської імперії, В їх склад входили провінції Азія, Віфінія і Понт, Килікія,Сірія та Палестина, Галатія, Каппадокія, Лікія і Памфілія, Аравія, Кріт. Майжевсі вони були утворені з раніше самостійних царств, що знаходилися на різнихрівнях цивілізації. При цьому система східних провінцій мала певну єдність нетільки в територіально-географічному, але і в історико-культурному відношенні,оскільки вона сформувалась на базі держав еллінізму і їх культури, що ввібралав себе давньосхідну спадщину, з одного боку, і традиції еллінства – з іншою. Вельмискладною була внутрішня структура східних провінцій: окрім полісів (Ефес,Мілет, Антіохія, Олександрія та інші) еллінізму існували численні містамісцевого типу, висхідні до давньосхідних центрів; у свою чергу, римлянизаснували немало міст за зразком римських колоній і італійських муніципій.[49]
Укожній провінції знаходилися також племінні округи, територіальні одиниці, щоносять назву сатрапій, висхідних до адміністративного ділення еллінізму,автономні храмові території і навіть невеликі царства (наприклад, в I в. уІудеї).[50] Особливістюримської політики в східних провінціях була зміна характеру романізації, яка вцій частині Імперії прийняла форми елінізації як одного з шляхів розповсюдженняантичних соціально-економічних порядків і культурних традицій. Інакше кажучи,римляни на Сході виступали як продовжувачі політики царів еллінізму. Разом зтим розповсюдження прав римського громадянства, підстава колоній і муніципійримського типу, привнесло римського права і правопорядку, а також латинськоїмови упроваджували і, так би мовити, класичні форми романізації.
Усхідній половині Імперії створюється імператорське землеволодіння у виглядізамкнутих крупних володінь, що управлялися спеціальними прокураторами, слабопідлеглими влади провінційного намісника.
Центральнийуряд і на Сході проводив імперську політику уніфікації і згладжування існуючихсоціально-економічних, політичних і культурних відмінностей, проте там цевдалося у меншій мірі, ніж в західних провінціях. Важливим політичним ікультурним чинником в житті східних провінцій було існування напівзалежних відІмперії прикордонних держав – Вірменії, Мідії Атропатени, дрібніших князівств –Кордуени, Осроєни, Адіабени, Едесси. Ці держави підпадали також під сферувпливу іншої великої держави – Парфянської.[51] Цевимагало не лише присутності на східній межі, головним чином на підступах до Євфрату,великої римської армії (6–7 легіонів), що створювало обстановку загальноїполітичної напруги, але і проведення гнучкої соціальної політики по відношеннюдо провінційного населення. Сильні традиції еллінізму, багатство і великіекономічні можливості, постійні торгові зв’язки з Месопотамією і, через неї шляхиз віддаленішими східними країнами аж до Індії і Китаю, специфічна культурнаатмосфера – все це перетворювало східні провінції Імперії на особливий політико–адміністративнийкомплекс, в особливу частину Імперії. Протягом I ст. н.е. відбувалося поступовевключення полісів східних провінцій в систему Римської імперії.[52]Римляни не знищили полісного ладу, навпаки, вони спиралися на самоврядніцивільні общини і дарували статус поліса безлічі дрібних поселень і об’єднаньобщин, які в період еллінізму цього статусу не мали. Так, в II ст. рядмалоазійських сільських поселень були перетворені в поліси, багато маленькихгородків почало чеканити в I–II ст. свою монету. Зрозуміло, самоврядування полісівбуло обмежене і прямим контролем з боку римських намісників, і змінамиусередині міського самоврядування.
Процесвключення східних областей в загальноімперську систему далеко не завжди бувмирним. Найгостріше реагувала на нього Іудея.
Зловживанняімператорських намісників, зневагу місцевими релігійними традиціями викликали вПалестині постійна незадоволеність.[53] У 66 р. н.е.спалахнуло повстання в Єрусалимі, керівниками якого були зілоти, тобто«урівнювачі» – найбільш радикальне угрупування, що виступало проти елінізаціїі соціальної несправедливості. Повсталі перебили римський гарнізон Єрусалиму,повстання розповсюдилося по країні. Боротьба з повсталими коштувала римлянамвеличезних зусиль. Римську армію очолив досвідчений полководець, що згодом ставімператором, Веспасіан, а потім його син Тіт. У 70 р. римська армія почалаоблогу Єрусалиму, яка тривала шість місяців. Незважаючи на голод, населеннягероїчно чинило опір. Римлянам доводилося брати штурмом кожну лінію укріплень.У серпні був узятий храм, а через місяць – останні укріплення Єрусалиму. Храм імісто були зруйновані, маса народу захоплена в полон і продана в рабство. Натериторії Єрусалиму розмістився римський гарнізон. Під час цієї війни потрапивв полон до римлян і перейшов на їх сторону іудейський письменник Йосиф Флавій,що написав потім, – в Римі – цілий ряд творів, серед них – "Іудейськувійну" і "Іудейські старовини", які служать для наснайважливішим джерелом по історії Палестини.[54]
Півстоліттяпотому римський імператор Адріан, що прагнув до насадження по всій імперіїєдиної, античної культури, вирішив покінчити з відособленістю іудеїв. Їм булозаборонено здійснювати обрізання, а на місці Єрусалиму імператор вирішив звестиримське місто Елію Капітоліну. У відповідь на це рішення спалахнула ДругаІудейська війна. На чолі повстання встав Симон бен Косеба, який оголосив себемесією і прийняв ім’я Бар–кохба, – «Син зірки». Бар–кохбу в основномупідтримувала палестинська біднота[55]. Повсталірозвернули справжню партизанську боротьбу, ними був захоплений Єрусалим.Добірні римські легіони, стягнуті з різних провінцій, були кинуті на придушенняповстання. Сам імператор приїжджав спостерігати за військовими діями. У 135 р.римляни узяли Єрусалим, Бар–кохба був убитий. За наказом римлян іудеї буливиселені з Єрусалиму і його околиць. Їм було заборонено наближатися до містапід страхом смерті частіше ніж один раз в рік. У Єрусалимі була заснованаримська колонія – Еліа Капітоліна, а на місці зруйнованого ще Тітом храму бувспоруджений храм Юпітеру Капітолійському, фактично це означало довершеннярозсіяння єврейського народу по всій імперії; протягом декількох роківпродовжувалося переслідування іудеїв: їм не дозволялося здійснювати їхрелігійні обряди. Тільки у IV ст.., після офіційного визнання імператоромКостянтином християнства, Еліа Капітоліна була знову перейменована у Єрусалим,який був священним містом не тільки для іудеїв, але і для християн.
Навідміну від решти кордонів імперії ситуація на Сході характеризуваласясусідством і тенденцією до експансії іншої великої імперії. Перш за все тут неприпинялися розбрати з парфянами навколо Вірменії. В Римі протягом І ст. н.е.упровадилося уявлення про співіснування двох однаково могутніх великих імперій.Такі тверезомислячі автори, як Помпей, Трог, Страбон, Пліній Старший і навітьЙосиф Флавій, не сумнівалися в тому, що обидві імперії були рівними позначенню.[56] Можна по-різномуоцінювати питання про значення, якість міждержавних відносин і специфікуміжнародно-правових обмінів, але нічого не можна змінити в тому факті, щовелике Парфянське царство не вписувалося в римські уявлення про світовепанування.
Демонстративніакти, такі як повернення Августу штандартів і полонених в 20 р. до н.е. абозведення в Римі на трон Вірменії в 66 р. н.е. Тірідата, брата парфянськогоцаря, були скоріше неминучими компромісами, чим виразом тривалої іконструктивної політичної співпраці. Для нього могли бути точками зіткненнязагрозливі обом імперіям нападу аланів або забезпечення міжміської торгівлі,проте у обох сторін переважали хронічне недовір’я і бажання використовувати всвоїх інтересах зміну положення у Вірменії і кожне внутрішнє ослаблення протилежноїсторони.[57]
Уримсько-парфянських відносинах велику роль продовжувало відігравати вірменськепитання. Римляни користувались парфянськими міжусобицями, і тимчасово їм вдалосяутвердити свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але вкінці правління Клавдія стан справ змінився влада в Парфії перейшла до ВологазаІ, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішнімисправами, не зміг активно втрутитись у справи на Сході.
Ще напочатку правління Нерона римляни знову втручаються у вірменські справи. В 55 р.у Вірменію було послано Доміція Корбулона, який діяв разом з сірійськимлегатом. На короткий час у Вірменії зміцнів римський вплив, але незабаромримського кандидата вигнали, і на вірменському престолі знов утвердивсяТірідат, брат парфянського царя Вологаза. Після невдалої кампанії 61—62 рр.римляни добились у наступному році відведення з Вірменії парфянських військ імирної угоди, основаної на компромісі: римляни визнавали Тірідата вірменськимцарем, але знаки царського звання Тірідат одержував у Римі, з рук римськогоімператора.[58]
Дляцього Тірідату довелось зробити подорож у далеку Італію, і в 66 р. в урочистійобстановці Нерон надів на Тірідата, який стояв на колінах, діадему. Народ вітавНерона як переможця, імператор підніс лавровий вінок на Капітолій і замкнувдвері храму Януса. Це не було тільки малозначною демонстрацією. Коронаціявірменського царя з парфянської династії римським імператором була компроміснимвирішенням вірменського питання, що зберігало своє значення до початку II ст.
Римськаагресія на Сході посилюється на початку ІІ ст… У 106 р. було приєднанеНабатейське царство, в Аравії, в області Бостри і Петри, а через кілька роківпочалась війна з Парфією. У виникненні нової війни Риму з Парфією велику рольвідіграло вірменське питання, яке з часів Августа не втрачало своєїактуальності. В правління Нерона було досягнуто компромісного рішення. Алестановище змінилося тоді, коли Парфією почав управляти Хозрой, який зміцнивсвою владу в самій Парфії скинув вірменського царя, визнаного Римом. Це й сталоприводом для римського втручання. 27 жовтня 113 р. Траян виступив з Рима. Ще доприбуття імператора на театр воєнних дій римські війська за допомогоюкавказьких народів завоювали Вірменію, і всю територію вірменського царствабуло перетворено в римську провінцію.
В 115р. римляни під керівництвом самого Траяна успішно повели наступ проти парфян,які чинили слабий опір. Римляни перейшли ріку Тігр. Вони завоювали Адіабепу,Вавілонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон. На парфянський престолТраян посадив свого ставленика як васального царя.[59]
НаслідуючиОлександра Македонського, Траян, досягши Персидської затоки, помишляв про похідв Індію. Але цим войовничим намірам не судилося здійснитись. У 116 р. Траянудовелось припинити наступальні дії, бо в Месопотамії відбувались заворушення; уКіренаїці ще в 115 р. іудеї підняли повстання, яке знайшло відгук в Єгипті і наКіпрі. У 117 р. повстання були придушені як у Месопотамії, так і в східнихримських провінціях, але ресурсів для дальшого продовження наступальної війнипроти Парфії не було. Хвороба змусила імператора вирушити в Італію, але подорозі (в Малій Азії) він помер.
Зачасів Марка Аврелія назрівала криза, симптоми якої проявились як увнутрутрішньому, так і в зовнішньому становищі імперії. Майже все його правліннябуло переповнене війнами. У 162 р. парфянський цар Вологаз III напав наВірменію і посадив на вірменський престол свого кандидата. Намісникприкордонної римської провінції Каппадокії, який намагався вчинити опір, зазнавпоразки і загинув у битві. Парфянські війська вторглися в межі Сірії і напалина сірійські міста. Недосить дисципліновані сірійські легіони не змогли дативідсічі ворогові. На Схід було послано війська з різних провінцій: з Дунаю,Рейну, з Африки і Єгипту. На чолі об’єднаних сил було поставлено співправителяМарка Аврелія — Луція Вера. Фактично ж командували військами випробуваніполководці, з яких виділяється Авідій Кассій[60].Римляни зайняли Вірменію, а потім і Месопотамію. В їх руках знов опинилисьСелевкія і Ктесіфон. Римські війська перейшли навіть Тігр і вторглися в межіМідії. Але несподівано у військах почала ширитись чума, яка завдала римлянамстрашенних втрат. Війна закінчилась у 166 р. Вірменію знов було залишено яквасальне царство; значну частину захопленої парфянської території булоповернено. Під римським впливом залишалась тільки північно/>-західна частинаМесопотамії. Це важливо було і для захисту кордонів Імперії, і на випадок новихнаступів. Перемоги на Сході забезпечили на деякий час спокій. Цьому сприяласистема укріплення римських рубежів на Сході, створених на зразок західних.Війна забрала багато коштів. До того ж війська рознесли по всій Імперії чуму,яка лютувала навіть у Римі, і немало людей загинуло. Погані врожаї в Італіївикликали потребу в субсидіях для допомоги римському населенню.[61]
Великіримські походи на Парфянське царство при Трояні, Луції Вері і пізніше приСеверах неодноразово приводили до захоплення парфянської столиці Ктесифона ізначно сприяли ослабленню сусідньої держави, але не можна було і думати проостаточне усунення великої держави.
Ситуація,що погіршала, на римській східній межі відносно Вірменії, Парфянської держави іАравії зажадала значних військових і матеріальних зусиль. Вони виявлялися нетільки в будівництві великих легіонерських таборів, але і в споруді численнихфортець, маленьких укріплень, доріг, мостів, башт і постів, які повинні булитримати під контролем річкові переправи, караванні шляхи, шляхи підходу іособливо питні джерела. Вся система унаслідок географічних даних маластруктури, які істотно відрізнялися від щодо універсальних споруд в Британії,Німеччині і на Нижньому Дунаї. До цього треба додати, що дослідження наБлизькому Сході в останні десятиліття значно просунулося вперед, але хронологіяокремих споруд викликає сумніви і невпевненість.[62]
Напівденно-східному побережжі Чорного моря основну ланку римської прикордонноїохорони представляв Трапезунд. Цей важливий порт був перевалочним пунктом длятранспортування зерна з Боспорського царства і для забезпечення обох легіонерськихтаборів в районі Верхнього Євфрату, Саталі і Метілен. Тому Трапезунд охоронявсяримським флотом і підрозділом легіонерів. До того ж ще при Флавіях римськіфортеці були просунуті до побережжя Колхіди, маленькі римські поселеннязасвідчені інспекцією Аріана за часів Адріана навіть на Фасиді і в Діоскурії — Севастополі.
Заснованіз часів Веспасіана легіонерські табори в Саталі і Метіленах прикривали зі сходупровінцію Каппадокію. З Саталі контролювалася дорога від долини річки Лікос додолини річки Араке, з Метілени — дороги, ведучі через Кайзарею і Арабіссу вдолину річки Арсанія. Цілий ряд фортець і особливо жваве будівництво дорігсвідчать про інтенсивність прикордонної політики Флавіїв в цьому малознайомомувисокогірному секторі, з якого римські з’єднання могли бути використані як дляоборони від аланів, так і для інтервенції до Вірменії.
ВідТавроса до Сури, важливій фортеці на Євфраті, тягнулася північно–сирійськаукріплена межа, на якій знаходилися легіонерські табори Самосата і Зевгма.Самосата, колишня резиденція правителя Коммагени, пізніше в Траянів часзалишалася вільною, Зевгма ж ще при Тиберії охоронялася одним легіоном. І нацьому відрізку межі були побудовані дороги, мости, механізми черпалок для води,фортеці, сторожові башти, щоб постійно контролювати неозорий простір, алетакож, щоб полегшити перекидання військ для запланованих настань протиПарфянського царства.
Інтенсивнізусилля римських принципсів по охороні і контролю східних меж імперіїпояснюються не тільки географічним положенням, не менш важливими були діїзагального політичного розвитку, перш за все у Вірменії і в Парфянськомуцарстві, а також намір контролювати міжнародну торгівлю на суші і на морі в Дворіччі,у напрямі Аравії та Індії.[63]
Східнийнапрямок зовнішньої політики римлян відмінний від інших тим, що тут вонизіткнулись не з осілими чи кочовими племенами, що знаходились на нижчому рівнікультурного розвитку, а з державами які мали тисячолітню історію. Особливомогутньою була Парфянська держава, яку навіть деякі римляни прирівнювали доРимської імперії. Військові зіткнення і війни, хоча і були багаточисельними ідосить часто успішними, але з їх допомогою не можна було б забезпечити довге істабільне панування в Азії. Тому на території Азії створювалось багато міст,фортець, військових укріплень, що забезпечували більш надійну оборону, а такожслугували плацдармом для наступу. Середземноморська частина Азії була доситьсильно еллінізована, що сприяло швидшій романізації./> Г) Південний
ПровінціїПівнічної Африки, що включали області на захід від Кіренаїки і до побережжяАтлантики, в географічному і етнічному відносин складали також особливу зонуримських володінь. Населена різними племенами, головним чином берберами,територія західної частини Північноафриканського побережжя до гір Атласу і межпустелі Сахари була районом, сприятливим для господарської діяльності ітранзитної торгівлі, і не випадково саме ця частина Середземномор’я сталасферою активної фінікійської колонізації, де протягом декількох сторіч існуваламогутня Карфагенська держава.
РозгромКарфагена і завоювання Північної Африки Римом привели до утворення римськихпровінцій: Африка, Нумідія (або Африка Нова), Мавританія Тінгитанська іМавританія Цезарея, Єгипет і Киренаїка У I–II ст. африканські провінціїдосягають економічного і культурного розквіту. Процесу романізації набуваєактивний характер, з’являються нові міста муніципального типу, розповсюджуютьсяримське і латинське громадянство, пожвавлюється міське життя, містаупорядковуються і перетворюються на важливі культурні центри; Карфаген,Гадрумет, Утіка, Цирта, Гіппон, Регій, Цезарея, Тінгіс, Великий Лептіс та іншінабувають імперського значення[64].
Умістах і їх сільській окрузі активно упроваджуються рабовласницькі формивиробництва: у товарних маєтках і ремісничих майстернях проводиться великакількість зерна, оливкового масла, ремісничих виробів. Особливістю економікиафриканських провінцій було розповсюдження великого приватного іімператорського землеволодіння з використанням як основна робоча сила залежнихколонів. У адміністративному відношенні імператорські і багато приватнихлатифундій вважалися вилученими територіями (тобто, на них не розповсюджуваласявлада міських органів).
Окріммуніципальних земель і латифундій в африканських провінціях існували численніплеменні округи (особливо на південних межах провінцій), що часто знаходятьсяпід управлінням племенних вождів і старійшин що створювало умови длясепаратизму і спроб відділення від Імперії.[65]
Африканськіпровінції розглядалися імператорами як відносно мирні області, і для їх охоронибув виділений один регулярний легіон і 9 когорт, що стояли гарнізонами внайбільш небезпечних пунктах.
Римськапровінційна адміністрація організувала інтенсивну експлуатацію африканськихволодінь, які стають справжньою продовольчою базою Римської Імперії, щопоставляє в столицю, велика кількість пшениці і оливкового масла, щорозподіляються серед міського населення.
Єгипеті Кіренаїка займали особливе положення усередині римських прикордонних зон.Після стабілізації єгипетсько-нубійського кордону при Августі римські військастояли в дельті Нілу, в оазисах і декількох опорних пунктах на східномупобережжі країни. Винятковим випадком було, коли при Нероні преторіанськийзагін зробив розвідувальний похід від єгипетської південної межі. Поки римськійміжнародній торгівлі не завдавалися збитки, Рим задовольнявся збереженням«статус–кво»; великих ворожих нападів нічого було побоюватися.[66]У Кіренаїці, навпаки, римська прикордонна охорона була сконцентрована назахисті в більшості своїй не оточених стінами прибережних міст Аполлонія,Кірени, Птолемей, Арсіноя і Береніка, які до того ж з’єднувалися мережею дорігі охоронялися одиничними постами.[67]
Подібнігеографічні труднощі визначали положення на відрізку так званої Тріполітанськоїукріпленої межі, до якої відносилися споруди між Аре Філенорум на сході іТурріс Тамаллені на заході. У І ст. н.е. безпосередньою опорою цієї майжетисячокілометрової прикордонної смуги була та, що ще і йде уздовж побережжядорога. У центрі військових пріоритетів там теж стояла охорона торгових місць ітаких значущих портів, як Лептіс Магна, Оея і Сабрафа, а також охоронамаслинових плантацій в Тріполітанії. Створення оборонної зони з фортецями,просунутими вперед постами і воєнізованими поселеннями почалося тільки приСеверах. Хоча активне укріплення оборони південних рубежів почалось ще приКалігулі. Це свідчить що протягом І-ІІ ст. н.е. африканські колонії та племенащо приживали в прикордонні не здійснювали ніяких масштабних військових операційчи повстань, хоча траплялись невеликі повстання.
В 17році відбулось повстання племен в Африці під проводом Такфаринаса, що показалослабкість проконсульської Африки з боку західних сусідів. Рим допомагав Нумідіїпридушити повстання поступово нав’язуючи свою волю її правителям. Цей спосібекспансії був досить поширений серед римських імператорів.[68]
Уцентральних північноафриканських провінціях Риму, в проконсульській Африці і Нумідіїекономічний розвиток при принципаті також визначався переважаннямсередземноморських регіонів побережжя. Де тільки можливо, за допомогоюзрошувальних споруд в долинах річок і на схилах гір розвивався обробітокзернових культур і оливок, і таким чином навколо старих культурних ландшафтівутворився простір, де велося кочове або напівкочове пасовищне господарство. Укріпленімежі що йдуть на схід і на захід часто відокремлювали області обробіткузернових культур і оливок від південних степів, гір і підвищень. За допомогоюцієї системи робилися послідовні спроби тримати під контролем від кочівнихплемен ринки і джерела води, щоб завчасно помітити і стримати вторгненнякочівників.[69]
Взагалітериторія Африки не досить сильно приваблювала римлян, тому вони приділяли їймало уваги. У період І-ІІ ст. н. е. римські імператори майже не завойовувалинових територій, переважала тактика оборони, для чого було збудовану цілумережу укріплень, з яких тільки іноді робились вилазки для втихомиреннякочівників.
ПриТраяні на південь від гір Ареса і на схід від легіонерського табору Ламбезісбула прокладена дорога між опорними пунктами Берцера, Ад Баднас і Ад Майорес.При Адріані звідти східніше у Ваді Джеді у опорного пункту Гемели почалося будівництвотак званого Африканського рову шириною до 10 метрів, який був укріплений валом, в окремих місцях кам’яною стіною, сторожовими баштами іфортецями. Як і в Сірії, тут виявлення системи довжиною близько 750 км.[70]
/>Висновки
КордониРимської імперії, в І-ІІ ст. н.е. становили близько 16000 кілометрів. Такавелика держава постійно контактувала зі своїми сусідами, встановлюючи зв’язокрізноманітними методами. Найпоширенішим з них був військовий. Римляни малидосить потужну армію що давало змогу дуже швидко завойовувати нові території іефективно захищати їх від ворогів та придушувати повстання. Розширеннятериторій відбувалось здебільшого у Північному, Західному, та Східномунапрямках, територія Імперії майже не розширювалась на Південь, це зумовленоменталітетом римлян та господарськими потребами.
Якщоговорити про основні прийоми та методи ведення зовнішньої політики протягомІ-ІІ ст. н.е. то крім вище згадуваного військового популярності набуло, зогляду на більш оборонницький характер політики, укладення зовнішніх союзів таутворення клієнтних держав, які надавали як військову, так і фінансову допомогу.Інтенсивно будувалась мережа прикордонних укріплень, із загальної кількостікордонів, десята частина була захищена такими спорудами, із стінами або валами,і близько двох десятих із них — системою опорних пунктів з фортецями,наглядовими постами і іншими елементами оборони. За своїми розмірами і якістюримська система охорони меж належить до найбільших споруд цього роду. Доситьдієвими були також підкупи та надання різноманітних привілеїв іноземцям.
Всеце завдавало досить сильних змін у політичній ситуації не тільки у світі, а і всередині всього римського суспільства і його колоніях. Римське пануванняпризводило до постійних повстань колоніях і водночас до нав’язування їхкультури, яка синтезувалась з місцевою.
Коротко,але дуже точно зовнішню політику того часу можна охарактеризувати словамиТацита «Грабіжники світу, коли їм, все досліджуючим, не вистачає земель, вониідуть у море; якщо ворог багатий, вони користолюбні, якщо бідний честолюбні.Люди яких не може наситити ні Схід, ні Захід[71]». Щосвідчить про велику активність римлян у освоєнні та завоюванні нових територій,цілеспрямованості, та різноманітності засобів для досягнення мети.
/>Список використаних джерел та літератури
Письмові джерела
1. Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т– 1. Л., 1969. – 444 с.
2. Тацит Корнелий Сочинения.:В ІІ т. Т – 2. Л., 1969. – 370 с.
3. Флавий И. Иудейскаявойна. – Минск, 1991. – 512 с.
4. Періодичні видання:
5. Горончаровский В.А. Римско–боспорскийконфликт 40–х годов I в. н.э. // Вестник древней истории. – 2003. – № 3. – С.161–170.
6. Гриневич К. Э. Херсонес и Рим // Вестникдревней истории.– 1947. – № 2. – С. 228–237.
7. Зубар В. Римськийслiд на пiвднi України // День. – 2001. – №82, 12 травня, субота – С. 8
8. Колосовская Ю.К. Римский наместник и егороль во внешнеполитической истории Дакии // Вестник древней истории. – 1988. –№ 4. – С. 20–38.
9. Кудрявцев О.B… Восточная политикаРимской империи при Нероне (история вопроса) // Вестник древней истории. – 1948.– № 2.– С. 83–95.
10. КудрявцевО.В. Рим,Армения и Парфия во второй половине правления Нерона // Вестник древнейистории. – 1949. – № 3. – С. 46–69.
11. КудрявцевО.В. Римскаяполитика в Армении и Парфии в первой половине правления Нерона // Вестникдревней истории. – 1948. – № 3. – С. 55–66.
12. СмышляевА.Л. Римскийнаместник в провинциальном городе: otium post negotium // Вестник древнейистории. – 1999. – № 4. – С. 59–71.
13. ФроловаB.А. Боспори Рим в конце I – начале II в. н. э. по нумизматическим данным // Вестникдревней истории. 1968. – № 2. – С. 133–145.
Науковімонографії, брошури:
14. Баррет Э. Калигула. – М.: Терра, 1999. – 432 с.
15. Бокщанин А.Г. Социальный кризис Римской Империи в I веке н. э. – М., 1954. – 215 с.
16. Вержбицкий К.В. Развитие системы принципата при императореТиберии. – М., 1963. – 340 с.
17. ГолубцоваЕ.С. Северное Причерноморье и Рим на рубеже новой еры. М., 1951 – С. 243 с.
18. Зубарь В.М. Северный Понт и Римская империя (середина I в. до н.э.– вторая четверть VI в. ). – К., 1998 – 317 с.
19. ЗубарьВ.М. Боспор Киммерийский – история и культура. – Николаев, 2004. – 208 с.
20. Историядипломатии. Т І. М., 1959 – 896 с.
21. История древнего Рима: учебн. для вузов. Под ред. В.И. Кузищина. –3–е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1994. – 517 с.
22. Ковалёв С.И. История Рима. Курс лекций. Издание 2–ое исправленноеи дополненное. Под редакцией Э.Д. Фролова. Л., 1986. – 451с.
23. Колосовская Ю.К. Рим и мир племен на Дунае. – М., 1994. – 203 с.
24. Крабе Г. Корнелий Тацит. – М., 1987 – 361 с.
25. Кругликова И. Т. Дакия в епоху рим ской окупации. – М., 1955. –182 с.
26. КрушилоЮ.С. Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1989. – 452 с.
27. КудрявцевО.В. Эллинистические провинции Балканского полуострова во ІІ в. н.є. – М., 1954. – 327 с.
28. МасленниковЛ. А. Население Боспорського государства в новых веках н. э… – М., 1990. – 232с.
29. Машкин Н.А. История Древнего Рима. – М., 1950. – 665 с.
30. Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955. – 512 с.
31. Моммзен Т. История Рима. – М., 1954. – 407 с.
32. Ранович А. Восточные провинции Римской империи. – М., 1949. – 214 с.
33. Сергеев В.С. Очерки по истории Древнего Рима. Часть II. – М., 1938. – 504 с.
34. Хрестоматияпо истории древнего мира. – М., 1991. – 288 с.
35. Хрестоматияпо истории Древнего Рима. – М, 1987. – 431 с.