Значення Острозького культурного осередку в історії України
У тисячолітній історії нашої культури важливе місце посідаєволинське місто Острог, яке на зламі XVI–XVII ст. стало всеукраїнським інтелектуальнимцентром. Саме тут протягом 1576–1636 рр. діяла академія – перша школа вищоготипу в православному регіоні Європи. Вона була й першою українською науковоюустановою, одним із знаних осередків європейської грецистики. Острозькадрукарня прославилася своїми книжками, насамперед першим у світі виданнямБіблії церковнослов'янською мовою (1581). Ренесансна архітектура Острога таоколиць, іконопис, його хорове мистецтво стали зразками для всієї України.
Значення діяльності Острозького культурно-освітнього центру вісторії України важко переоцінити. Серед усіх культурно-освітніх осередків, щофункціонували тоді в маєтках великих магнатів, рівнозначного з ним не було.Адже в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні.Тут, незважаючи на переважну увагу до обґрунтування православного вчення,утвердження розуміння філософії як мудрості або софійності з характерними длятакого розуміння пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, звластивим для острозьких книжників обстоюванням життєздатності традиційслов'янської писемності, розвивалися реформаційні і ренесансно-гуманістичніідеї.
В Острозькому центрі вперше відбулося перехрещеннядавньоукраїнських, візантійських і західноєвропейських традицій, незважаючи навзаємну упередженість їх представників і неминучу між ними конфронтацію за тихсоціально-політичних умов.
В Острозькому центрі створено бібліотеку, де було зібранобагато богословської і наукової світської літератури, зроблено спробу створитипершу в Україні школу вищого типу і набуто цінний досвід, що допоміг ПетровіМогилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії обрати потрібний шляхдальшого розвитку української освіти й культури.
Заснування в приватному волинському місті першої школи вищоготипу було явищем закономірним. Бо найсприятливіші умови для розвиткуукраїнської культури на той час склалися саме в цьому краї. Тут сильними булипозиції православних феодалів (з-поміж них вийшли найбільші магнатські родиРечі Посполитої). Якраз вони мали спромогу забезпечувати різноманітні коштовніпочинання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була досить малою, щочастково стало наслідком приватного характеру абсолютної більшості міст, їхмешканці, на відміну від міщан державних (королівських) міст, користувалисяменшою політичною та економічною свободою і мало виявляли себе в громадськомужитті краю. Не надто вирізнялася й місцева церковна ієрархія, яка, як іукраїнська Церква загалом, перебувала в той час у затяжній кризі. АніЛуцько-Острозьке, ані Володимиро-Бсрестейське єпископства не вели переду вкультурному русі. Національний гніт на цих землях майже не відчувався.Нечисленні католики (переважно поляки) не могли відігравати домінуючу роль,місцева адміністрація добиралася переважно з-поміж українців, які ще займаливсі ключові посади. Та й Волинь до 1569 р. входила до складу Великогокнязівства Литовського, відомого своєю традиційною віротсриимістю.
Отож, внаслідок історично зумовлених обставин, на 70-і рр. XVI ст, провідноюкультуротворчою силою України стали волинські феодали. Саме вони найбільше булизацікавлені в існуванні у своєму регіоні школи вищого типу. Крімзагальнокультурних мотивів, це стимулювалося й суто місцевими умовами.Інкорпорація «литовської» України до Польського королівства спричинила певнізміни в побуті, практиці державної служби та міських органів самоврядування.Передумовою призначень на посади, де раніше панувала українська мова, сталидосконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурнийрівень. Цього вимагало й загальнодержавне політичне життя (сеймики, з'їзди,сейми), до якого активно почали залучатися волинські феодали. Система домашнього,прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вжесебе пережила. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більшезакордонні вищі школи потребувало чималих витрат. До того ж навчання у цихзакладах, як і в католицьких та протестантських школах Речі-Посполитої, частобуло причиною полонізації молоді.
Академію заснував Костянтин-Василь Костяптинович Острозький(1526–1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого святогоВолодимира. Величезні маєтності, походження, посідання впливових урядових посаддавали йому змогу протягом півстоліття відігравати визначну роль у політичномужитті держави. Як визнаний лідер православної опозиції у Речі-Посполитій, вінбрав активну участь у всіх тогочасних політично-релігійних акціях. Свідченнямвеличезного авторитету К.-В. Острозького стало призначення його згодомпатріаршим екзархом для православних Речі Посполитої. Від Вільнюса і доАлександрії (єгипетської) магнат прославився своїми щедрими пожертвами нацеркви, монастирі. І саме він став фундатором академії, друкарні,літературно-публіцистичного гуртка.
Князевий вибір Острога для влаштування культурно-освітнього,видавничого і пропагандистського центру не був випадковий. Насамперед – зміркувань престижу – йому важило те, щоб розмістити академію в «домоначальпомуграді», себто місті, яке дало назву його аристократичному родові. Однак вирішальнимибули ідеологічні мотиви: як в одному з осередків православної Луцько-Острозькоїєпархії, и Острозі діяв кафедральний собор (замкова Бого-явленська церква), приякому часто перебував владика зі своїм кліром; князівський двір (в Острозі таДубно) став центром політичного життя України на зламі ХVІ-ХVІІст.
К.-В. Острозький, за свідченням сучасника, споруджувавшколу «майже з королівським розмахом». Великі суми записала їй близько 1577 р.і племіннице князя, до 1573 року, формальна власниця міста, княжна Гальшка-Острозька.Вона надала на шпиталь і академию острозьку, на манастир святого Спаса 6 000коп грошей. До речі, за її прикладом інша Гальшка, Гулевичівна, 1615 р.подарувала київському братству землю під учбовий заклад.
В організації школи, як і всього культурно-видавничого центрув Острозі до певної міри зразком стали аналогічні приватні католицькі іпротестантські осередки Речі Посполитої та престижні закордонні університети. Воснову діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи, однакцілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи «вільних наук».Така програма охоплювала предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика)та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) Проте новозаснованашкола докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових тасередніх шкіл, насамперед своїм виразно національним характером й орієнтацієюна греко-візантійську культурну спадщину. Унікальність та оригінальність їївиявилися і в тому, що відповідно до культурних та політично-релігійних нотребУкраїни тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею «тримовного ліцею» (тобтогебрайсько-грецько-латинського). Православний характер школи продиктував замінуівриту церковнослов'янською мовою.
Ідею тримовної школи висунув вперше і широко популяризував уЄвропі Еразм Роттердамський (1467–1536). Такий навчальний заклад, де плекалисьби студії трьох сакральних мов, покликаний був готувати видання Біблії. Цізасади найпослідовніше втілив у життя іспанський кардинал Фраисіско Хіменес.Він заснував університет в Айкала й ініціював випуск у світ першої багатомовноїБіблії (гебрайс. ькою, грецькою, латинською і халдейською мовами), т. зв.Комплютенської поліглотти (1517–1577). Гуманістичні, педагогічні та лінгвістичніаспекти роттердамівського ідеалу «тримовного виховання» найповніше булиреалізовані у створеному при славнозвісному в Європі університеті бельгійськогоміста Лувена «Колегіум Трілінґве» (1517). Виник аналогічний колегіум і в Парижі(1530), згодом відомий як славетний «Колеж де Франс». Загалом же вивченнягебрайської та грецької мов було вельми поширеним явищем у Європі XVI ст. Проводилосявоно в багатьох німецьких університетах, зреформованих на засадах, виробленихФіліпом Меланхтоном (1497–1560), у Ягеллонському університеті, католицьких тапротестантських середніх школах Польського королівства. Так, після реформи вКраківському університеті 1579 р. до навчального курсу було введено ці двімови. Однак згодом зацікавлення гебраїстикою послабилося і навчальні програмиобмежились вивченням переважно латини, рідше – грецької мови й писемності.
Що роттердамівський ліцей до певної міри став за прообразшколи в Острозі, видно з аналізу книжок, які передували тут виходові у світпершої Біблії церковнослов'янською мовою (Острог, 1581). Заснування академіїйшло паралельно й у взаємозв'язку з підготуванням такого фундаментального, якна всі часи, видання; було покликане стимулювати біблійні студії, причому нетільки філологічні, а й богословські.
Незважаючи на те, що під впливом великою мірою зовнішніхчинників процес переходу до ментальності Нового часу в Україні кінця XVI ст. помітноінтенсифікувався, він все ж таки відбувався доволі повільно. Причиною цьогобула особлива стійкість києво-руських та візантійських традицій. До того ж всенове, що виникало, що створювалося самими ж Острозькими книжниками,усвідомлювалося ними не як новація, а як повернення до предковічних духовнихцінностей, що з їхньої точки зору було ознакою життєздатності згадуванихтрадицій і відповідно неспроможності всього того, що було привнесено західноюдумкою або суголосною з нею. Так, наявні у творах острозьких книжниківреформаційні ідеї всеснященства і спасіння особистою вірою витлумачувалися якодвічно притаманні ранньохристиянській і києво-руській традиціям. Таким чином,становлення нового етапу розвитку української думки, пов'язаного з формуваннямреформаційних і гуманістичних ідей наприкінці XVI – на початку XVII ст.,здійснювалося на ґрунті діалогу з традицією у формі повернення до неї на новомурівні історичного розвитку. Як вже зазначалося, в умонастроях і творчостікнижників Острозького осередку переважали києво-руська і грекофільськаорієнтації. Грекофільська орієнтація підсилювалася духовними здобутками другогопівденнослов'янського впливу. Відповідно до настанов південнослов'янськоїкнижкової реформи в Острозі чітко розмежували церковну і народну мову, високооцінюючи справу Кирила і Мефодія, обстоювали життєздатність слов'янськоїписемності; всупереч католицьким і реформаційним тенденціям піднімали авторитетслов'янської мови як «саященної» мови Православної Церкви. Наслідком цього буловидання слов'янською мовою в 1581 р. Острозької Біблії, доповненняОстрозького видання «Азбуки» грецькими; текстами для читання і твором болгарськогописьменника Х ст. Чорноризця Храбра «О письменех», переписування, перекладанняі редагування візантійських і давньо-українських пам'яток. Водночас за цимизовнішніми проявами; традицій другого південнослов'янського впливу проглядаєтьсяйого світоглядне підґрунтя, а саме властиві Тирновській школі ісихастськітенденції. Ці тенденції, поширені в Україні з XIV ст., разом з творами Каппадокійців та Псевдо-Діонісія Ареопагіта, активно використовувалисяОстрозькими книжниками для обстоювання власної позиції в полеміці з католикамита протестантами, були суголосні з їх розумінням філософії як мудрості абософійності, з їх пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Про цесвідчать твори Герасима Смотрицького, Іова Княгиницького, Івана Вишенського.
У творчості цих книжників проглядається тісний зв'язок міжобґрунтуванням необхідності збереження і розвитку старослов'янської мови,вимогою абсолютної точності перекладів з грецької мови на старослов'янськусвященних і богослужбових книг та ідеями ісихазму. До речі, в основу реформиЄвтимія Тирновського було покладено деякі погляди Григорія Синаїта і ГригоріяПалами. Свою роль тут відіграла віра в чудодійну силу старослов'янської мови.Ця віра традиційно пов'язувалася з осмисленням ролі слова в культурі КиївськоїРусі. Тогочасна українська культура характеризувалася уявленням про світ як прокнигу, створену надсвітовим творчим началом з допомогою Слова, і про людину, «словесна»частина душі якої вважалася причетною до вічного буття. Божественна істинамислилася «сокровенною» в слові, передусім у священних текстах, що сприймалисяукраїнським книжником через створену Кирилом і Мефодієм старослов'янськуписемність, яка мала для нього сакральний сенс. Тому осягнення цієї істини впроцесі здобуття навичок розрізняти численні відтінки значень слів, проникненняу їх приховану духовну сутність уявлялось одночасно і процесом становленнялюдини як особистості, її самостворення. Ці ідеї отримали свій дальший розвитоку період другого південнослов'янського впливу, а також в Острозькому осередку.Інтерес до них не згасав у зв'язку із загостренням уваги до проблеми «внутрішньої»людини і прагненням довести життєздатність русько-візантійських духовнихцінностей.
Не менш важливе значення для процесу духовного становленнялюдини тогочасні українські книжники надавали самопізнанню. Так, на думку ІванаВишенського, завдяки самопізнанню людина стає здатною подолати свою земну формуй увійти у внутрішній духовний контакт з вищим буттям. Внаслідок цього осяянийнебесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомогоповчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з «ветхої», прив'язаноїдо земних бажань і пристрастей, на «нову» духовну людину. Свої думки пронеобхідність такого приготування – через духовні подвиги – до читання священнихтекстів Іван Вишенський супроводжує відповідними покликами на авторитетного длянього ісихаста Григорія Синаїта. Аналогічні рекомендації читати Святе Письмо даєу своїй передмові до Острозької Біблії Герасим Смотрицький.
Уявлення про те, що осягнення істини можливе черезсамопізнання, ґрунтувалося на переконаності в нерозривному зв'язку між розумомокремої людини і космічним Розумом – Богом, у безпосередньому контактілюдського мислення і буття, що в остаточному підсумку гарантувало істинністьпізнання. Отже, самопізнання, на думку острозьких книжників, створювалопередумови для проникнення людини в приховану сутність священних текстів, аосягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, їїстановлення як особистості. Тому особливе значення вони надавали саместарослов'янській мові як мові, через яку їх предки пізнали істину Святогописьма, розвинули самобутню культуру Київської Русі, мові, яку вони вважалисакральною. Виняткову вагу, як зазначалося, мала містична віра в силу цієїмови. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. поступовонабирала сили також і тенденція витіснення старослов'янської мови книжноюукраїнською з характерним для неї багатством народних слів і виразів. Цепростежується у творах Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, ХристофораФілалета та інших острозьких книжників і навіть такого оборонцястарослов'янської мови, як Іван Вишенський. Видану 1619 р. «Граматику» МелетіяСмотрицького вже не можна назвати граматикою старослов'янської мови. Вона булаграматикою радше слов'яноруської мови, тобто чогось середнього міжстарослов'янською і народною українською мовою. Згодом українські письменникипоступово культивували слов'яноруську мову й народному напрямку.
Водночас під потужним тиском Контрреформації, яка принеслазагрозу поглинання української культури високорозвиненим Заходом, думкаострозьких діячів активно працювала в напрямку пошуку гідної відповіділатинському Заходові, максимально використовувала потенціалрусько-візантійської традиції, запозичувала придатні для неї іншокультурніелементи духовного життя. Отож, так би мовити, зсередини формувався комплексреформаційних і ренесансно-гуманістичних ідей, незважаючи на деклароване острозькимидіячами неприйняття Реформації і західної вченості. При цьому слід зазначити,що формування ідей, зокрема ренесансного гуманізму, відбувалося в Україні вепоху поширення Бароко. Це сприяло синтезові старої русько-візантійськоїтрадиції й елементів Західного Відродження, яке прийшло до нас в бароковомузабарвленні і спричинилося до самобутніх виявів цього явища в українськійкультурі. Адже Бароко, сформувавши цілісну єдність Ренесансу і середньовіччя, зхарактерним для нього поєднанням релігійного і світського компонентів органічновписувалося в контекст духовної культури України з властивою їй на той часперевагою релігійної сфери: за влучним висловом Д. Чижевського, «прийнялосяяк нова рослина на плодючому грунті».
Виникненню ідей, суголосних з реформаційними, в середовищілюдей, які ототожнювали себе з ортодоксальним православ'ям, великою міроюсприяла певна подібність структури Православної та Протестантської Церков (маладистанція між кліром і віруючими, дозвіл на одруження духівництва, фактичнаавтономність національних церков, зверхність авторитету соборів над авторитетомпатріарха, допущення богослуження національними мовами). Важливе значення малатакож певна спорідненість морального устрою, способу мислення діячів Реформаціїі тогочасної української Церкви. Спільною для цих різних течій християнства буланаявність у їх вченнях характерної внутрішньої притягальної сили, джерелом якоїбув їх глибоко особистісний характер з властивим їм спрямуванням віруючих напошук сенсу життя, на особисте переживання і внутрішнє осмислення біблійнихістин задля знаходження шляху власного спасіння. Комплекс ідей, суголосних зреформаційними, можна знайти у творчості Г. Смотрицького, КлірикаОстрозького, Івана Вишенського. Проте найпослідовніше вони викладені в «Апокрисисі»Христофора Філалета.
Так, у контекст реформаційної ідеології вписуєтьсянаголошування острозьких книжників на ранньохристиянській ідеї протиставленняБога і світу, Бога і людини. Метою формування такого підходу до цієї проблеми –як для західних реформаторів, так і для українських культурних діячів – був розриввстановленого на підставі теологічного переосмислення церковними ідеологамиантичних філософських систем сутнісного зв'язку, «сумірності» Бога і Церкви абоБога та ієрархії, Бога і земного соціального порядку; тобто необхідністьпоказати Бога альтернативою, а не вершиною цього порядку і в такий спосібпокласти край пануванню Католицької Церкви на Заході, а на українських землях –панівному становищу православної ієрархії в суспільстві, її спробам зміцнитисвою владу завдяки союзу з Католицькою Церквою. Ця ідея була поширена вукраїнській книжності й раніше, і така її популярність великою міроюспричинювалася шляхом розвитку християнства в Україні: від панівної Церквичасів Київської Русі до гнобленої та упослідженої за Речі Посполитій. Отже,акцентуація ідеї протиставлення Бога і світу привела острозьких книжників дозаперечення авторитету церковної ієрархії (однак не Церкви і церковної догми,як на Заході), до демократизації Церкви і до ідеї спасіння особистою вірою.
Острозьким діячам було притаманне ствердження високоїцінності «внутрішньої» людини, її онтологічної значущості. Адже «внутрішня» людинауявлялася їм надіндивідуальною, радше вона могла стати такою внаслідокрозкриття в людській душі Божої благодаті, відшукання в собі божественноїістини. Пошук цієї істини здійснювався, як зазначалося, через самопізнання, якеототожнювалося з богопізнанням, і відбувалося воно не з допомогою теоретичноїрефлексії, а на шляху містичного єднання з Богом, через «життя в істині». Прицьому, на відміну від західних реформаторів, які вважали, що пізнання Богаможна досягти тільки через даровану Богом благодать, безвідносно до зусильіндивіду, острозькі книжники були переконані, що перетворення людини із «зовнішньої»у «внутрішню» можливе лише через цілеспрямовану людську діяльність, у тому йсуспільну.
Логічним наслідком послідовно проведеної ідеї протиставленняБога і світу, Бога і людини, наявної у творах острозьких книжників, як і взахідних реформаторів, було уявлення про нікчемність, гріховність людськоїприроди, граничне приниження її пізнавальних здібностей. І хоч вихідніможливості розкриття для себе божественної істини для всіх людей однакові,проте ступінь досягнутого успіху, на думку острозьких книжників, залежить відщирості, наполегливості, волі і зусиль кожного зокрема.
Автор «Апокрисису» стверджує право світських людей на суд надкліриками різних рангів – аж до владик і митрополитів, а також право наусунення з посад тих ієрархів, які не виправдали надій, покладених на нихгромадою.
Виходячи з вимоги спасіння особистою вірою, Христофор Філалетобґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру і Церкву. Подібнодо західних реформаторів, він висловлює думку про право і обов'язок Церкви – а,отже, і народу та кожного його представника, оскільки Церкву розуміли якдобровільний союз віруючих – втручатися в різні сфери життя й у постанови тадії влади, задля усунення того ладу чи тих постанов, що не відповідають законуБожому і не узгоджуються з внутрішніми моральними принципами віруючих. Так, вважаєХристофор Філалет, така неоднорідна за національним складом і віросповіднимитрадиціями і держава, як Річ Посполита, повинна гарантувати права і свободикожного з народів, що її населяють. Адже, проводячи дискримінаційну політикущодо того чи іншого народу, вона виступає порушником «закону Божого». А це даєпідстави і зобов'язує підданих у приступній формі боротися протинесправедливості, позаяк цього вимагає їх совість, принципи «істинного» способужиття.
Таким чином, у межах формування в Острозі реформаційних ідейвідбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні, в надрахтеологічного світогляду з ідеї всесвященства, контролю і виборності ієрархів,відкритого обговорення питань віри та участі всіх у їх вирішенні, тобто з ідеїдемократизації Церкви поступово викристалізовувалися ранньобуржуазні політичніпринципи, а з проголошуваної свободи совісті виник принцип інтелектуальної іморальної автономії особистості, усвідомлювалися такі її ознаки, як вродженарівність, свобода виявлення своєї волі, висловлювань, свобода боротьби за своїпереконання і права.
Ренесансно-гуманістичні ідеї, наявні в поетичній творчостіострозьких книжників, виникли на ґрунті старої православної традиції і підпевним впливом реформаційних віянь. Це спричинилося до формування деякихособливостей цього явища української культури. Однією з цих особливостей булоте, що острозькі книжники спиралися на середньовічний неоплатонізм, який,однак, вже слугував їм для обґрунтування індивідуальної людини в усьому їїстихійному самоствердженнні, творчій могутності. Цей ареопаґітськийнеоплатонізм в його українській рецепції вказував різні шляхи для влаштуванняземного життя і різні можливості спасіння: або за допомогою занурення в «океан»божественного світла, як в Івана Вишенського, або через активну діяльність усуспільстві. Отож засвоєний в Острозі неоплатонізм набував ознак ренесансногоантропоцентризму. У зв'язку з цим у творчості острозьких поетів спостерігаєтьсязміщення акцентів в уявленні про істинний спосіб життя. Перевага надається неподвижницьким діянням ченця, а добрим справам, здійснюваним у земному життіталановитою діяльною творчою особистістю – державним діячем, книжником, поетом,воєначальником. На відміну від західних гуманістів, не надаючи особливогозначення красі людського тіла, вони скеровують увагу на духовну красу людини, вдусі барокової культури наголошують на прагненні людини до духовноїдосконалості, наполягають на тому, що її земне самоствердження здійснюється нечерез досягнення певних егоїстичних цілей, а через здобуття високого рівнядуховності і служіння суспільному благу. Таке служіння вони розуміють якборотьбу за права свого народу, внесок у розвиток української культури,обстоювання своїх національних традицій, святинь і віри від зовнішніх зазіхань.У цьому, як нам здається, виявилася така специфічна риса тогочасногоукраїнського світогляду, як «соборність», тобто розуміння себе як частинипевного колективу, народу, як ланки в довгому ланцюгу поколінь і наданняпріоритету інтересам цілості. За таких умов індивідуальне самоствердженнялюдини має здійснюватися насамперед через служіння загальному добру. Виникнувшище за часів Київської Русі, ідея «соборності» набула наприкінці XVI – на початку XVII ст. ренесансногозвучання. Про це свідчить зміст панегіричної поезії, присвят на книгахмеценатам.
Як відомо, домінантою гуманістичного світогляду була ідеялюдини. Цінність людини визначалася не походженням чи багатством, а особистоюдоброчесністю, благородством, фізичною і моральною довершеністю, реалізацієютворчих можливостей. Піднесення ролі індивідуальних рис людини, властиве ранньогуманістичномуперіодові розвитку духовної культури в Україні, знайшло своє продовження утворчості острозьких літераторів. У ній значне місце відводилося уславленнюпоодиноких осіб та їх вчинків, зокрема тих магнатів і суспільних діячів, якіпрагнули об'єднатися з міським населенням та дрібною шляхтою для захистунаціональної культури та інтересів свого народу, обстоювання «збройною іоружною рукою» народного буття, його мови та віри.
Дуже багато віршів було написано на герб засновникаОстрозького центру – князя Костянтина Острозького. Авторами присвятних віршівна герб цього магната були Дем'ян Наливайко і Кипріян, вірші якого на гербкнязя було вміщено на звороті заголовного листа поеми С. Пекаліда «ПроОстрозьку війну…». Просвітницьку діяльність Костянтина Острозького такожпрославляє Герасим Смогрицький у вірші на герб князя, а також у вірші, що бувуміщений після передмови до Біблії.
Не уникав писання панегіричної поезії й Андрій Римша. Відомі,зокрема, його вірш на герб литовського канцлера Євстафія Воловича, вміщений узбірнику Мамоничів (1585), та «Зпиграмма» на герб канцлера Лева Сапіги, вміщенау виданні Литовського статуту 1588 р. Жанр панегіричної поезії, започаткованийострозькими книжниками, розвиватися далі й після занепаду Острозького центру.До його найкращих зразків належать «Вірші на жалостньїй погреб П. Сагайдачного»Касіяна Саковича, а також вірші, присвячені Петрові Могилі.
В поезії острозьких книжників висловлюється гуманістичнаідея, згідно з якою одним з найгідніших засобів виявлення своєї внутрішньоїбожественної суті та любові до Творця для людини є здійснення високого земногопризначення, максимальна реалізація її творчого потенціалу, здобуттяприжиттєвої слави протягом відведеного їй на життя відрізку часу з метоюотримати земне безсмертя завдяки вдячній пам'яті нащадків, а також заслужитипотойбічне спасіння.
Не менш важливе значення мала і трансформована наукраїнському ґрунті ренесансна ідея доброчесності, в якій сфокусованаренесансно-гуманістична моральна філософія. Адже доброчесність передбачалажиття згідно з природою, що в розумінні острозьких книжників означало згідно з «внутрішньою»,духовною природою, згідно з пережитими кожною людиною й інтернаціоналізованимихристиянськими моральними принципами. Це означало також, за переконаннямострозьких книжників, вміння приборкувати пристрасті, підпорядковуючи їхвелінням «духовного» розуму. В поняття доброчесності входили такі риси, якцілісність характеру, прагнення здобути особисту славу, мужність, талант,активна діяльність, спрямована на досягнення визначних цілей (добро рідногокраю, захист вітчизни від ворогів, розвиток національної культури, освіти,збереження віри предків тощо). Так, у вірші «На герб князів Острозьких» ГерасимСмотрицький прославляє військові подвиги князя, який, не шкодуючи сил, у разіпотреби відважно захищав державу від ворожих нападів.
Однак виявлення своєї доброчесності можливе не лише на шляхуздобуття військової слави. Набагато вищою метою, на досягнення якої повиннаспрямовуватися енергія державного мужа такого рівня, як князь Острозький, є, надумку Герасима Смотрицького, просвітницька діяльність, піклування прозбереження вітчизняних духовних традицій, обстоювання релігійних і національнихправ свого народу. У вірші «До читателя» Г. Смотрицький порівнює князя зтакими видатними діячами давньоукраїнської історії, як Володимир Святославич,Ярослав Мудрий, Володимир Великий.
Свідченням наявності елементів ренесансного гуманізму у світоглядіострозьких книжників були їх уявлення про ролі письменника в суспільстві,висока оцінка його праці, яка також вважалася одним із засобів виявленнядоброчесності. Адже лише завдяки їй нащадки зможуть познайомитися зі своєюісторією, своїми предками, саме завдяки праці поета або письменника длямайбутніх поколінь уможливлюється розуміння тієї або іншої історичної епохи,створення образів її видатних представників. Тому невідомий автор «Ляменту»,поеми, написаної після острозької трагедії 1636 р., що поклала крайіснуванню Острозького осередку, прославляючи працю письменника, порівнює її зподвигом воїна.
Своєю поетичною творчістю острозькі книжники зробили важливийвнесок у розробку нової метричної системи. Він полягав у поступовій замінісилабічного віршування вільним нерівноскладовим розміром, що виник під впливомрухомого наголосу, властивого українській народній мові. Цей синтез елементівстарої і нової культур, старої і народної метричної систем був основою, на якійвиникла оригінальна форма українських народних дум. Поетична творчістьострозьких книжників свідчить про їх глибоку закоріненість у стару традицію.Але, використовуючи давньоукраїнську духовну спадщину як знаряддя для пізнаннясвоєї епохи, вони вже відчували віддаль між своїм і давно минулим часом,творили новий культурний ідеал.
Дуже цікавою, бо дає змогу простежити розвитокренесансно-гуманістичних ідей в Острозі, є творчість придворного поета князяОстрозького Снмона Пекаліда – типового представника західного Ренесансу. У своїйпоемі «De bello Ostrogiano», присвяченій темі конфлікту (1593) князята його сина Януша з селянсько-козацьким військом Криштофа Косинського, Пекалідрозвиває ідеї гуманістичного антропоцентризму з характерним для нього уявленнямпро величезну творчу силу індивідуальності, стверджує гармонію земного інебесного світів, тілесного і духовного начал, виходячи з переконання просутнісну причетність земного до божественного, зображає природу джерелом красий естетичної насолоди. Йому чужий погляд на історію як на результат Божогопровидіння. В дусі ренесансного гуманізму він розуміє історію як наслідок діяньвидатних особистостей і вивчає минуле (зокрема Русі), щоб знайти матеріал дляобґрунтування своєї соціально-політичної позиції. Так, як прихильник зміцненняшляхетської республіки Речі Посполитої, він посилається на стародавні свідченняоб'єднання Литви з Руссю, прикликання до влади у Литві руських князів, вінакцентує увагу на мирі, згоді і взаєморозумінні між народами, закликає дорелігійної толерантності в добу конфесійних конфліктів. Характерною ознакоютворчості Пекаліда було визнання парадигматичної цінності античної спадщини.
Пекаліду властива більш раціоналістична і натуралістичнаконцепція людини, як порівняти, скажімо, з уявленнями Г. Смотрицького тайого однодумців. Де в чому можна спостерігати точки зіткнення у їх концепціях,хоча в цілому їх погляди на цю проблему розходяться. Як для Пекаліда, так і дляСмотрицького призначенням людини, кінцевою метою її життя є здобуттяпотойбічного спасіння. Спасіння, на їх думку, досягається через доброчесність,а вона набувається шляхом активного земного самоствердження в різних сферахлюдської діяльності. Але якщо в Пекаліда це самоствердження передбачаєвсебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла, націлює її на досягненняповноти життя і самовияву, то в Смотрицького метою земного самоствердження єдуховне оновлення людини через пізнання своєї внутрішньої божественноїсутності, настанова на приборкування почуттів і земних пристрастей, переважнаувага до вдосконалення інтуїтивного, духовного, розуму й обмеження розвитку «тілесного»,дискурсивного, розуму, націленість на захист віри предків.
Виходячи з ренесансно-гуманістичної концепції держави,Пекалід, як видно з контексту його поеми, розглядає державу як очолюванукоролем природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний зяких посідає відповідне йому місце у соціально-політичній ієрархії. Корольуявлявся символом державної єдності, запорукою її внутрішнього спокою ізовнішної безпеки, тобто королівську владу гуманісти визнавали за найвищуполітичну цінність, позаяк вона була втіленням національної і державної єдності.Питання єдності було особливо актуальним для Речі Посполитої кінця XVI – початку XVII ст., коли вумовах поширення республіканських традицій і свобод, здобутих собі шляхтою,виникла реальна загроза ослаблення держави.
З огляду на це будь-які соціальні потрясіння або національнічи конфесійні конфлікти були гідні суворого осуду та придушення, адже вони, надумку діячів Відродження, зазіхали на природний порядок, порушували мир іспокій. Разом з тим розкриття своєї істинної суті людина досягає черезздійснення земного призначення, шляхом реалізації своїх творчих можливостей,тобто через служіння самій собі, а відтак і державі або загальному суспільномудобру. З цієї причини князя Острозького, а також інших, виведених у творіПекаліда магнатів, зокрема сина князя, Януша, прославляє поет за воєнніподвиги, державну мудрість, яка виявлялася, за переконанням автора поеми, як вкеруванні своїми численними володіннями, ліквідації соціальних конфліктів, такі у вірній службі монархові й пошані до нього. Що ж до гетьмана реєстровогокозацтва Криштофа Косинського, козаків і селян, то Пекалід, виходячи зі своєїконцепції держави, засуджує їх як винуватців соціальних потрясінь і порушниківпорядку в державі, хоча й віддає належне їх мужності, сміливості, вміннюздобувати перемогу. Історико-культурний ідеал Пекаліда – антична вченість – спричинивсядо його переконаності в необхідності засвоєння класичних мов, античної духовноїспадщини, вивчення вільних наук.
Висновок
Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576–1636рр.), по найскромнішим підрахункам, її закінчило близько 500 осіб. Вихованціакадемії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.Національно-визвольний рух на Україні та в Білорусії отримав значний загінкультурно-пропагандистських діячів.
Школи, які засновували або реорганізовували вихованціакадемії, мали велике значення у поширенні освіти серед народу, у підготовцінаступного покоління просвітителів.
Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися досьогодення, можна стверджувати, то більшість відомих українських та білоруськихдіячів кінця XVI – першої третини XVII ст. були безпосередньо пов'язані зОстрогом (походженням, навчанням, тісною співпрацею).
Від самого початку академії призначалась відповідальнаполітична роль: протидіяти полонізаторському впливові на українську та білоруськумолодь католицько-єзуїтських учбових закладів. Тому в навчальному процесібагато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові докультури, мови, традицій свого народу.
Одночасно з академією виникли в Острозілітературно-перекладацький гурток і видавництво. Поряд із загальнокультурнимифункціями великим було їх значення у формуванні національної самосвідомості.Саме в Острозі вийшли друком та розповсюджувалися в рукописах найбільш відоміукраїнські полемічні твори, які стали дійовим засобом політичної боротьби.Непересічний внесок тутешніх діячів у розвиток вітчизняного мовознавства,зокрема грецистики. Значною була роль острозької книжності як посередницікультурних контактів України з Росією, Білорусією, південними слов'янами тасхіднороманськими народами. Острозька слов'я-но-греко-латинська академія сталаі значним осередком міжнародного спілкування.
Список використаної літератури
острогінтелектуальний самопізнання духовний
1. Етюди з історії Острога: Нариси. – Острог, 1998.
2. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К.: Наукова думка.1990.
3. Острозька давнина: дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. 1.
4. Острозька академія XVI–XVII ст.: Енциклопедичне видання. – Острог,1997.