1. Особливості зовнішньополітичного курсу Українськоїдержави Павла Скоропадського
Гетьманська держава здобула широке міжнародневизнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навітьвстиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожіСкоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II тайого урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці,зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною,Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією,Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-мадержавами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом,Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складуУкраїни на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я зРадянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись навідновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
Без перебільшенняможна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольнихзмагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробивгетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головнимпріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної РадиУкраїнська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншиминовими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки,спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти танейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон«Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країнита окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнамиЄвропи [1, 37].
Характерною рисоюкадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну відпопереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійноговпливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні,принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомстваУкраїнської Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадськогобули М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.
Європа і світ у цейперіод більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманськудержаву. Однак у самій Україні П. Скоропадський не користувався такимавторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшостіукраїнських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомогиукраїнській справі, як правило, обмежувалися риторикою.
Дедалі складнішоюставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша йогочастина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж – виступалаза федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наросталоневдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянстване підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадськогона білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично длязагальнонаціонального невдоволення.
І політичні опонентигетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра,керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційнийУкраїнський національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні подіїлистопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний органреспубліки – Директорію – під проводом В. Винниченка та С. Петлюри.Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадськийзалишив Київ [1,44].
Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючина помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустивфатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу.Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішнясила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку цегарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжнімигосподарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військоваадміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторіннамагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись набагнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб виборотисправжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподіваєтьсяобійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнулаперетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусилаСкоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання УкраїнськихУстановчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавивукраїнський народ реальної змоги законного і демократичного формування власноїдержави.
Реставрація старих порядків (законодавствогетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії,гетьманський уряд Ф.А. Лизогуба не тільки не скасував робочогозаконодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а,навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили.Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну насвоєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російськоїімперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинникаставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною.Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старечиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільністьта звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже [1, 49].
Спроби повернути поміщикам землю, обов’язковапередача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочогодня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприялиформуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботумайже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщиніактивізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанськізагони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі(вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна)тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійськоївійськової влади.2. Національна політика незалежної України. Проблемакримського сепаратизму у 1992–1994 роках
Україна послідовно прагнереалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля виконання цьогозавдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснюєполітико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиваєетнонаціональне законодавство – один із видів юридичних гарантій правнаціональних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого підходу є теоретичніздобутки у сфері юридичної науки, етнодержавознавства, певні традиціїукраїнської та радянської державності, які запроваджували, хоч і з різноюзасадничою метою, юридичні й організаційні гарантії прав національних меншин(як приклад – Закон Української Центральної ради «Про національно-персональнуавтономію» 1918 року, Закон УРСР «Про мови в УРСР» 1989 року) [10, 82].
Життя засвідчує, щоетнонаціональні відносини – це міцний сплав національного й політичного.Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є: проблеми рівноправності йпідлеглості; нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональноїворожнечі; розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Політичні аспектиетнонаціональних відносин проявляються у: рівноправності націй; співвідношеннінаціональних та міжнаціональних інтересів; національному самовизначенні, виборіоптимального національно-державного устрою народів; підготовці тапредставництві національних кадрів у структурах влади; діяльності національнихрухів, партій і громадсько-політичних організацій; діяльності міжнароднихорганізацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів; взаємозв’язок міжнаціональними елітами; вільному розвитку національних культур та мов; формуванніполітичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
У національній політиці незалежної України спостерігаються двітенденції: прагнення до політичної єдності та етнічної різноманітності. Засловами академіка І. Кураса, ці дві тенденції є філософською парадигмоюетнополітики.
Представники національних меншин мешкають у різних регіонахУкраїни. 72 відсотки росіян компактно проживають у Автономній Республіці Крим,Донецькій, Луганській, Миколаївській, Херсонській, Одеській областях. У ціломукомпактно проживають білоруси, молдавани, німці, поляки, болгари, угорці, румуни,греки, кримські татари. Представники інших національних меншин мешкаютьнекомпактно, в різних місцевостях України. Це породжувало ряд життєвихситуацій. По-перше, у районах компактного проживання була можливість створюватизагальноосвітні школи для дітей певних національних меншин. Ті жнаціональності, які проживали некомпактно, такої можливості не мали. По-друге,більшість представників національних меншин, переважно, не володіли українськоюмовою або віддавали перевагу російській.
Незважаючи на посилену пропаганду українського націоналізму,непрості взаємини двох найчисленніших етносів – українського і російського,невирішеність проблем репресованих народів, зокрема, кримськотатарського, вУкраїні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень. Це зумовлено рядомобставин. По-перше, закріпленням у Конституції, що Український народ – цегромадяни України всіх національностей. По-друге, наявністю законодавчих актівщодо сприяння з боку держави розвиткові етнічної, культурної, мовної тарелігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.По-третє, громадяни України усіх етносів мали право не тільки вступати дозагальноукраїнських політичних партій, рухів, громадських організацій, але йстворювати національні об’єднання.
За умов багатоетнічності великого значення набувають проблемимови. На її вагому роль у громадсько-політичному житті країни неодноразововказували відомі вчені. Мова є об’єктивним чинником існування суспільства. Вонане просто засіб спілкування особистостей між собою, а відображення їх мислення,засіб сприйняття явищ, процесів у громадсько-політичному житті.
М.С. Грушевський характеризував мову як засіб, який дозволяє «…датинайбільше реального знання освітнього, культурного й політичного матеріалусвоєму громадянству, своєму народові».
В Конституції закріплено, що статус державної має українська мова.Окрім того, Конституцією юридично визначено, що в Україні гарантується вільнийрозвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншинУкраїни.
На початку лютого 2000 р. Рада з питань мовної політики приПрезидентові України погодила проект постанови Кабінету Міністрів «Прододаткові заходи з розширення функціонування української мови як державної».
Серед заходів, визначених постановою значились: 1) завершенняроботи з приведення мережі навчальних закладів у відповідність з етнічнимскладом населення; 2) приведення режиму мовлення загальноукраїнських ірегіональних недержавних телекомпаній у відповідність з вимогами виданих їмліцензій; 3) розробка програм дерусифікації сфер спорту і туризму; 4)приведення репертуарів театрів у відповідність з їх мовним статусом та ін.
Заплановано переатестацію державних службовців усіх категорій ірангів з урахуванням рівня володіння ними українською мовою і використання їїпри виконанні службових обов'язків.
Вказані заходи викликали своєрідну реакцію з боку різнихполітичних партій та громадських організацій.
5 лютого 2000 р. в Києві відбувся Міжнаціональний форумУкраїни. На ньому відзначалися проблеми, які вимагали якнайшвидшого вирішення.По-перше, було констатовано неправомірність розформуванняДержкомнаціональностей. Етносоціальні, етнокультурні проблеми в Українізалишились, а державний орган, який би регулював і вирішував їх, відсутній.По-друге, вказувалося, що у проекті бюджету-2000 не передбачено підтримкинаціональних товариств (а їх було 430), крім української «Просвіти». По-третє,хоч закони України гарантують право усім меншинам на національно-культурнуавтономію, користування і навчання рідними мовами, розвиток культурнихтрадицій, літератури, засобів масової інформації, використання символіки,проведення свят, практика не раз засвідчувала декларативність подібнихгарантій. По-четверте, припинено випуск додатків до газети «Голос України» насеми мовах національностей, що мешкають в Україні.
Учасники форуму ухвалили звернення до керівних органів усіх рівніві місцевого самоврядування з викладенням пропозицій щодо усунення недоречностейу галузі міжнаціональних відносин. Зокрема, вказувалося на неконституційністьпроекту постанови Кабінету Міністрів України «Про додаткові заходи щодорозширення функціонування української мови як державної». При цьомупідкреслювалося, що замість урівноваженої програми всебічної підтримкиукраїнської мови, широкої пропаганди кращих зразків української словесності ікультури, а також замість підтримки російської та інших мов, рідних длямільйонів громадян України, у постанові запропоновано серію фіскальних і, посуті, репресивних заходів.
О. Свистунов, обраний керівником Міжнаціонального форуму України,наголосив, що головним завданням нової структури є утвердження на державномурівні поліетнічної концепції розвитку нашої держави, яке передбачає формуванняукраїнського суспільства рівноправними компонентами – українською нацією, національнимименшинами і корінними народами.
Характерно, що схожих підходів дотримувалися провідні вчені таполітики України.
І. Дзюба вважав, що проблеми, пов'язані із утвердженнямукраїнської мови як державної, не знімають з української держави обов'язку піклуватисяпро мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволенняїхніх мовно-культурних потреб ще далеко, – за винятком хіба тих меншин, якімають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці,поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп,у греків Приазов'я, гагаузів, а найтяжча – у кримських татар, реальниймовно-культурний статус яких не відповідає їхній ролі корінного народу,конституційному статусові кримськотатарської мови, як однієї з трьох державниху Криму. Однак, при цьому підкреслювалося, що ключем до цілковитої нормалізаціїмовної ситуації в Україні є емансипація української мови.
Таким чином, у ситуації, що складалась на Україні післяпроголошення незалежності, державна мовна політика повинна була поєднуватицілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністюв засобах.
Значну роль у визначенні заходів щодо життєдіяльності етносів, щомешкали в Україні, відігравала Рада представників громадських організаційнаціональних меншин при Президентові України, яка покликана сприяти найшвидшомурозв’язанню найгостріших міжнаціональних проблем, не доводячи до виникненняконфліктів, прискоренню побудови в Україні демократичної держави.
В контексті вирішення проблеми міжнаціональних відносин внезалежній Україні слушною здається думка В. Войтенко, що «ні греки, нієвреї, ні болгари, ні росіяни з примусу політичними партнерами українців нестануть. Ідеться про те, щоб усі мали право на вибір: 1) стати гіднимигромадянами України, зберігаючи свою культурну ідентичність, але розуміючи, щоця держава – українська (і українською є державна мова); 2) забезпечити рівніправа усім своїм громадянам, незалежно від їх етнічних коренів; 3) надатиможливість тим, хто цього прагне, виїхати за кордон за правилами цивілізованоїеміграції».
Отже, багатоетнічність Українського народу суттєво впливала напроцеси розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Загалом, усінації та народності, що мешкають на її теренах, мали можливість, при бажанні,вести досить осібне культурно-національне життя. Були сформовані національніпартії та громадські організації, котрі захищали інтереси певнихнаціональностей на місцевому та загальнодержавному рівні. Це сприяло тому, що,фактично, не було відкритих міжнаціональних конфліктів. Проте, на деякихтериторіях зберігалися сепаратистські настрої, що мали національне підґрунтя(Крим, Південь та Схід України). Досить гостро стояло мовне питання (суспільнийрух за визнання другою державною мовою на Україні, поряд з українською,російської мови). Подальша стабільність міжнаціональних відносин буде залежати,головним чином, від виваженості державної етнонаціональної політики.
З початку 90‑хроків у розвитку політичних процесів в Автономній Республіці Крим почализростати негативні тенденції. У 1992–1994 рр. реально постало питання про вихідКриму із складу України та, а отже – про подальше існування цілісної незалежноїдержави. Загострювалася внутрішньополітична ситуація, накопичувалися проблемиоблаштування кримських татар. На розвиток політичних процесів автономіїнегативно впливали зовнішні фактори, зокрема, російський. У 1995–1998 рр. деякінегативні тенденції вдалося подолати: визначений статус Криму як автономії ускладі України, зменшився вплив сепаратистських сил.
У середині 90‑х різноаспектна тематика кримськогополітичного дискурсу, як правило, традиційно актуалізувалася в періодирозгортання конфліктів та криз, рушієм яких слугували питання унормуваннявзаємин між центром та автономією, боротьба за розподіл сфер політичного таекономічного впливу й зокрема боротьба за вплив на загальну ситуацію в АР Кримкриміногенних угруповань.
Період новітньої кримської історії, відлік якоговедеться від часів набуття Україною незалежності та відновлення в Криму статусуавтономії на початку 90‑х років, був позначений гострими проявами />кримського сепаратизму. Своєю чергою, вплив офіційного Києва напроцеси в автономії був вельми слабким. Недивно, що наступний етапконституювання взаємин, що хронологічно збігається з періодом діяльностіВерховної Ради Криму, обраної 1994 року, охарактеризувався чіткими проявамиконфронтації між центром і автономією та беззастережними виявами сепаратизму збоку владних кримських еліт.
Упродовж 1995–1998 років тривав процесзаконодавчого узгодження статусу автономії в складі України. Тодішнястратегічна спрямованість кримських еліт на здобуття самостійності Кримузумовлювала й основні лейтмотиви діяльності ВР РК на початковому етапі. Цьомусприяли й зовнішні впливи з боку РФ стосовно статусу Криму.
Фактичний перелом у відносинах між центром іавтономією намітився після ліквідації в березні 1995 році інститутупрезидентства в Криму та скасування низки законів Республіки Крим, які фактичнопроголошували її самостійним утворенням. Зокрема, було скасовано Конституцію РКу редакції від 6 травня 1992 року. Достатньо пригадати, що з 97нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, постановамиВерховної Ради України було скасовано 48 – як такі, що суперечать українськомузаконодавству[10, 99].
Черговий етап розвитку взаємин між офіційнимКиєвом і Сімферополем ознаменувався побудовою вертикалі української виконавчоївлади в Криму та поступовим згасанням так званої «війни законів» і «протистоянняпостанов». У березні 1994 року президентським указом було призначенопредставника глави держави в Криму, хоча закон «Про представництво Президента вАвтономній Республіці Крим» було ухвалено ще 1992 року. Верховна Рада АРКотримала право призначати та звільняти глав уряду за погодженням з ПрезидентомУкраїни. Це положення пізніше було включено до ст. 136 Конституції Українита введено до Конституції АРК. А в указі Президента України «Про органидержавної виконавчої влади Автономної Республіки Крим» від 19 серпня 1995 рокуйшлося про створення на півострові державних районних адміністрацій,підпорядкованих уряду Криму, Кабінету Міністрів України та ПрезидентовіУкраїни. Такий устрій фактично включав Крим у загальну уніфіковану системувлади в Україні.
Ключовим чинником, який справив визначальнийвплив на повернення автономії в рамки правового поля України, сталозатвердження Конституції України, де було представлено й положення щодо статусута повноважень АР Крим. Нині взаємини центральної влади та інститутів влади напівострові почасти визначаються статями 134–139 Конституції України,Конституцією АР Крим 1998 року, законами України «Про Верховну Раду АвтономноїРеспубліки Крим» (1998 р.), «Про статус депутата Верховної Ради АвтономноїРеспубліки Крим» (2006 р.), іншими законами України танормативно-правовими документами.
Згадані закони додатково уточнюють засадиправового статусу АРК, відповідно до яких влада автономії має більш широкі, ніжвлада областей, повноваження. Зокрема, ВР АРК має набагато ширше, ніж обласнарада, коло нормотворчих та установчих повноважень, які є похідними відповноважень держави. За цього віднесення Верховної Ради до системи державноївлади потребує врахування того факту, що вона покликана також представлятиінтереси територіальних громад, місцевого самоврядування, що, як наголошуютьексперти, дає підстави говорити про подвійну природу цього владного органу.Таким чином, Верховна Рада фактично акумулює в собі, окрім повноваженьдержавного характеру, і повноваження органу місцевого самоврядування – обласноїради народних депутатів.
1998 року було ухвалено Конституцію АР Крим. Воснову нового проекту було покладено статус автономії, закріплений уКонституції України. Крим проголошувався автономною республікою, яка єскладовою суверенної України і хоча не має суверенітету, але має самостійністьу межах питань її відання. У тексті були відсутні такі поняття, як «держава», «громадянствоАРК», «закони АРК», які би вказували на наявність статусу суверенногоутворення. Саме навколо цих понять тривалий час продовжувалися гарячі суперечкиі саме їх наявність не дозволяла українському парламенту затвердити цейдокумент[10, 104].
Згідно із затвердженим кримським парламентомпроектом Основного Закону автономії, призначення керівників силових структурмало обговорюватись як із головою Верховної Ради Криму, так і з кримськимпрем'єром.
Однак, про остаточнерозв’язання політичних проблем в Автономній Республіці Крим говорити поки щозавчасно. Більше того, проведений аналіз доводить, що в автономії зберігаєтьсязначний конфліктний потенціал. Це зумовлено такими чинниками: недостатністюправового регулювання відносин між Києвом і Сімферополем; недосконалістюмеханізму вирішення політичних конфліктів як на центральному, так і нарегіональному рівні; міжбюджетним протистоянням між центром і автономією;загальною політичною нестабільністю в АРК; специфікою національних і релігійнихпроблем у Криму; низкою невирішених політико-правових і соціально-економічнихпроблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням правдепортованих, зокрема, кримськотатарського народу; а також помітним впливом наситуацію в Криму зовнішніх факторів, які охоплюють економічну, політичну,гуманітарну, інформаційну та воєнно-політичну сфери.3. Причини переходу від політики «воєнного комунізму» доНЕПу
Економічна політика більшовиків періоду Громадянської війниотримала назву «воєнного комунізму» (хоча сам термін був введений в обіг щевлітку 1917 р. Відомим соціалістом А.А. Богдановим). Дане поняттявключало в себе не просто економічну політику в умовах воєнного часу, але іпевну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійнихдокументах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму безпопереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економікисоціалістичної. Передбачалося, як зазначав В.І. Ленін, безпосереднім веліннямпролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподілпродуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі задопомогою коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини.Як передумови для побудови соціалізму В.І. Ленін називав наявність такихсуб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж доматеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції ідопомогою західноєвропейського пролетаріату.
У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, щоГромадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнногокомунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська владапочала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писавпізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провестибезпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу … Ми припускалибез достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської державиналагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному [6, 113].
Таким чином, політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в1918–1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулюваннягосподарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), зіншого – на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу добезриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело вкінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень вкраїні в роки Громадянської війни.
У результаті проведення політики воєнного комунізму були створені соціально-економічніумови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями.Більшовикам вдалося мобілізувати сили і підпорядкувати економіку цілямзабезпечення Червоної Армії боєприпасами, обмундируванням, продовольством.
Економічна криза. У той же час для економіки країни війна іполітика воєнного комунізму мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національнийдохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р.; виробництвовеликої промисловості становило 13% від довоєнного, в т.ч. важкої промисловості– 2–5%. Робітники йшли в село, де ще можна було прогодуватися. Закінченнябойових дій не принесло полегшення. В початку 1921 р. закрилися багато хтоз ще діючих підприємств, у тому числі кілька десятків найбільших петроградськихзаводів.
Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового зборуосновних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920–1921 рр. в країнівибухнула голод.
Соціально-політична криза. Політика воєнногокомунізму, заснована на насильстві, перш за все щодо селянства, викликаласправжню війну в селі і поставила під сумнів сам факт збереження владибільшовиків. У період громадянської війни, коли білогвардійські урядуспробували забезпечити повернення землі великим власникам, боротьба селян збільшовиками ослабла і обернулася проти білих. Але з закінченням активнихвійськових дій вона спалахнула з новою силою.
Аж до серпня 1921 діяла армія Н. Махно. Наприкінці 1920 –початку 1921 р. тривали селянські повстання в ряді регіонів Росії(включаючи Західний Сибір, Дон, Кубань). У січні 1921 р. селянські загонизагальною чисельністю 50 тис. чоловік під командуванням О.С. Антоноваліквідували владу більшовиків у Тамбовської губернії, вимагаючи не тількискасування продрозверстки, але і скликання Установчих зборів. Лише влітку арміїМ.Н. Тухачевського вдалося придушити повстання, застосувавши артилерію,танки і навіть авіацію.
Одночасно проходили страйк робітників, виступи в армії та нафлоті, найбільшим з яких стало повстання моряків Кронштадта, що виступили підгаслом Ради без більшовиків. Показово, що повсталих підтримала більшістькронштадтських більшовиків [6, 115].
Феномен військового комунізму включав в себе не тільки економічнуполітику, а й особливий політичний режим, ідеологію і тип суспільноїсвідомості. У процесі здійснення політики воєнного комунізму в суспільнійсвідомості склалися певні уявлення про моделі соціалізму, яка включала в себезнищення приватної власності, створення єдиної загальнодержавної безриночноїсистеми шляхом ліквідації товарно-грошових відносин, натуралізацію заробітноїплати як найважливішої умови побудови комуністичного безгрошового господарства.
Але гостра політична та економічна криза підштовхнув вождів партіїдо перегляду всієї точки зору на соціалізм. Після широкої дискусії кінця 1920 –початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921 р.) почалася скасуванняполітики військового комунізму.Причини переходу донової економічної політики
Економічні. Потреба у зміні внутрішньополітичного курсуРадянської держави після закінчення громадянської війни була викликана кризою,який набув тотального характеру, торкнувшись область економічних, політичних ісоціальних відносин. Державна політика розподілу не виконала завданнязабезпечення міського населення продовольством. Політика воєнного комунізмунадала розвитку економіки односторонній характер і стала гальмом розширеноговідтворення. Потрібно було відновлення зруйнованого війною і військовимкомунізмом господарства.
Соціально-політичні. Економічні проблеми тісно перепліталися знайважливішими питаннями політики, такими, як ставлення до радянської влади. Небажання терпітипродрозверстку призвело до створення повстанських осередків в СередньомуПоволжі, на Дону, Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому –березні 1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування вдекілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в Кронштадті, в ходіякого висувалися політичні гасла (Влада Радам, а не партіям!, Поради безбільшовиків!). Пройшли страйки і демонстрації робітників. З критикоюнадзвичайних заходів в економіці виступали представники партій помірнихсоціалістів, які підтримували з кінця 1918 р. боротьбу більшовиків збілими і інтервентами.
У результаті радянський режим зіткнувся з серйозноювнутрішньополітичною кризою. Виникла реальна загроза влади більшовиків. Вумовах відсутності світової революції тільки угода з селянством могло врятуватистановище. Питання про зміну економічного курсу – заміну продрозверсткинатуральним податком – опинився в центрі партійних дискусій.
Суть НЕПу (1921–1928 рр.). Початок цій політиці поклало рішення прозаміну продрозверстки натуральним податком, прийняте на Х з'їзді РКП (б) уберезні 1921 р. Спочатку неп розглядався більшовиками як тимчасовийвідступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. У розряд відступіввключався повернення до держкапіталізму (у ряді галузей економіки) і здійсненнязв'язки між промисловістю і сільським господарством на основі торгівлі ігрошового обігу. Потім неп оцінювався вже як один з можливих шляхів до соціалізмучерез співіснування соціалістичного і ринкового господарства і поступове – приопорі на командні висоти в політиці, економіці, ідеології – витісненнянесоціалістичні господарських форм. Це означало, що все селянство (а не тількийого найбідніша частина) ставало повноправним учасником соціалістичногобудівництва[6, 121].
НЕП означав перш за все відновлення товарно-грошових відносин вторгівлі, промисловості, сільського господарства з метою відновитипромисловість і налагодити товарообмін між містом і селом передбачалося:
– Проведення часткової денаціоналізації промисловості,розвиток дрібного і кустарного виробництва;
– Запроваджувався госпрозрахунок, створювалисягоспрозрахункові об'єднання – трести й синдикати;
– Відбувся відмова від трудових мобілізацій і вирівнюючоїоплати праці;
– Створювалися держкапіталістичних підприємства – у форміконцесій, змішаних товариств, оренди.
Список використаної літератури
1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ:Нарис політичної історії. – К., 1993
2. Жулинський М. Силою, волею, словомнароду // Голос України. – 1993. – 28 січня
3. Іванов В. Історія держави і праваУкраїни. – К., 2003
4. Історія держави і права України. – у 2‑хт. – Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. – К., 2003
5. Історія держави і права України:Хрестоматія. – К., 1992
6. Історія України. Під ред. В. Смолія. –К., 1997
7. Копиленко О. Уроки Центральної Ради //Радянське право. – 1991. – №11
8. Крип’якевич І. Історія України. –Львів, 1994
9. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б.Історія держави і права України. – К., 1996
10. Політична історія України. – К., 2001
11. Сторінки історії УРСР: факти,проблеми, люди. – К., 1990
12. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993