1. ПочатокДругої світової війни і доля України в ній. Приєднання Західної України
22 червня 1941 р. після сигналу«Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані вмобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидкопросувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронтстратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянськихдивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особовогоскладу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлерставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України,Білорусії, Прибалтики та інших районів.
Основнимипричинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистськогонападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесупереозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляціяРадянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресіїнаприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентністьвоєнно-стратегічного керівництва тощо.
Українськийнапрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансіїпроти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву іпереорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, щонаступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».
Така змінаакцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення Українисуттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувалоНімеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР вРадянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, увиплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України нетільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу«нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесенняударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва моглопідняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість уфашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.
На територіїУкраїни групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршалфон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєннихокругів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 разабільше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Протенавіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців нарадянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. нажитомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальнібої.
Більше двохмісяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили підстінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькимивійськами Південно-Західного фронту захисники Киева опинилися перед загрозоюоточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військамсвоєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючиу велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії,німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього вполон потрапило майже 660 тис. осіб, з них (і() тис. командирів. З оточеннязмогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦККП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожогокільця.
Гітлертріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовійісторії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали їїстратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактичноаж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральномунапрямку.
Великестратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні.Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту заДніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушенабула залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.
Розгром у грудні1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створившиумови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральнийштаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідеяцього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім —рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремихнапрямках, підкреслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, докинімці вдарять першими». Операції намітили в Криму, під Харковом, підЛенінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії малирозгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальникоперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: нашівійська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалисясили, котрих і так було обмаль».
Неприємностіпочалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.)прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілоїорганізації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д.Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л.Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ івтратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисниківСевастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис.осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці таАтлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.
Катастрофічноюпоразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилкипризвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).
Поразкирадянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців.Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м.Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР булаостаточно окупована.
Отже,некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесупереозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунківта інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф напочатковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчнийопір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, уКриму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисячсолдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промисловогопотенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму дляподальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
2. Входження західноукраїнськихземель до складу СРСР
1 вересня 1939 р. німецькі військаперейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цихобставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Неактивізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому тойцікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферуйого інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всювідповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративнапасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в«українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщіробить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певноготиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російськаінтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, щолежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зісвого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративнідії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то безтакої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І цебули не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 р. Абвер не покидала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту(Кейтель, Йодль, Канарис, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливістьодного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразуж після цього у Відні Канарис мав зустріч з головою проводу українськихнаціоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливістьчи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України.
Мельник Андрій(1890—1964) — діяч українського національно-визвольного руху. У1914—1916 pp.—командир сотні УССу складі австрійської армії. Потрапив до російського полону,звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січовихстрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР(1919). Соратник С. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp.— політичний в'язень польських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очоливОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У 1941р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборіЗаксенгаузен. У 1959р. висунув ідею заснування Українського світового конгресуі Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.
Мельник настількиповірив Канарису, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду.
Так і недочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду закордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученійнапередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на двіпричини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишенабез керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей інесподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд неможе також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, якіпроживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними».Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тискомБерліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту.
До складуУкраїнського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резервуголовного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючогофронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьоманапрямками: 1) на Рівне—Луцьк—Ковель; 2) на Тернопіль—Львів—Перемишль; 3) наСтрий—Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські військапросунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль,Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій,діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червонаармія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили дорадянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм таіншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов івійськовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію длявійськ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня.Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Пугом і Віслою.
Під часрозмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було.Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова),внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інцидентукомандування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці,попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним нехотів.
28 вересня 1939р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно здомовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість територіїЗахідної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю надЛитвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщиниі Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн.населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про щосвідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додаткудо тексту протоколу.
Радянсько-німецькеспівробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав«шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і длярадянського керівництва, оскільки принципові моменти процесу «збирання»українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянськійдипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційноїкапітуляції Франції і підписання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні донімецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпитьбільше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.
Серйозністьнамірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення РадянськомуСоюзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеноїпереважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовуваласятакож тим, що ще в листопаді 1918 р. народне міме Буковини прийняло рішеннящодо возз'єднання з Радянською Україною.
Німеччина,побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфліктувона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти,порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця«поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скороповерну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а йзавоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв:за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».
28 червня 1940 р.румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію іПівнічну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабіїі колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України провозз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилосяна 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територіярозширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав узавершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті тахарактеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам фактвходження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни:«анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване«возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носилохарактер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).
Безперечно, щопроцес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР неодномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід матина увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання ізахідноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбуласяінкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення ВерховноїРади Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної РадиУкраїни підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках,очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципововажливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу —фактично опинилися західноукраїнські землі?
Модельсуспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях Українибула майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, щовідбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтківпольських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами;українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства;поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізаціяпромислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнаціяполітичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українськоюінтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а такожкультурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченкатощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти«буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України іЗахідної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10%населення).
Однак, попри всюнеоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях,більшість істориків дійшли висновку, що возз'єднання українців у межах однієїдержавної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією,важливим кроком у розв'язанні українського питання. «Об'єднання всіхукраїнських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний впливна розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історикукраїнського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українціву радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиноювиявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західніукраїнці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українцівідкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників».
Між тим «медовиймісяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1040 р. Гітлер підписує директиву № 21 (план «Барбаросса») — план нападу наСРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому в «Майнкампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового просторув Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїннідержави… Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».
Отже, наприкінці30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання.Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбуласяінкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об'єднаннявперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічнихтериторій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінськогорежиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком урозв'язанні українського питання.