ВСТАНОВЛЕННЯРАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО КОРДОНУ ТА ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ З ПРИКОРДОННОЇ СМУГИ У1945-1946 РР.
Байкєніч Д. В.
радянський польськийдепортація кордон
На основіісторично-наукових праць та нещодавно розсекречених архівів робиться спробапов’язати в часовому і географічному просторі встановлення радянсько-польськогокордону (український відтінок) та депортацію з прикордонної смуги українськогонаселення в УРСР.
В історіїукраїнсько-польських стосунків середини ХХ ст. все ще існує великий пласт суперечливихподій та фактів, які як в одній, так і в іншій країні, трактуються по-різному,але залишаються болісною темою для їх безпосередніх учасників. Розсекреченнябагатьох архівних матеріалів радянської доби потребує певних зусиль дослідниківщодо їх об’єктивного і неупередженого висвітлення. Це потрібно, як дляз’ясування істинної картини подій, так і для подолання стереотипів у сприйняттіпроцесів, що досліджуються, які були нав’язані комуністичною ідеологією.
Історичназакономірність прямої залежності зміни розмірів держав від геополітичного значенняприкордоння проявилася і при встановленні радянсько-польського кордону вповоєнний час. Вивченню передумов та наслідків встановлення українськогопроміжку кордону присвячені праці І. Козловського [1] та В. Макарчука [2], які спираючисьна архівні матеріали розкривають юридично-правове та історично-соціальнезначення цього питання. Неоднозначними і пропагандистсько-суперечливими за своїмзмістом є документи фонду Центрального Комітету Комуністичної партії України зЦентрального державного архіву громадських об’єднань України. У великій кількостіробіт таких дослідників, як Т. Гонтар [3], Д. Горун [4], В. Кучер [5] та іншихприсвячених процесу депортації українців з Польщі до УРСР, лише частковопов’язується питання встановлення кордону та такі показники, як час і географіявиселенчої акції, що є актуальним для даної статті.
На Тегеранськійконференції, яка проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 року, попри заявиголів делегацій Великої Британії та США, Й. Сталін відстояв східний кордонПольщі по лінії Керзона, посилаючись на авторитет етнографічної комісії Антанти1920 року, і зазначив, що українські землі мають увійти до складу УРСР, абілоруські – до складу БРСР. Черчилль, натомість, запропонував тезу про вогнищепольської держави і народу між так званою лінією Керзона та лінією ріки Одер[6, с. 363].
У березні 1943 рокув Москві було створено Союз Польських Патріотів (далі: СПП), як організаціюполяків, що перебували у СРСР, з метою боротьби за визволення Польщі віднімецьких окупантів. Насправді ж, за задумом Сталіна, СПП мав стати основою длястворення майбутнього радянського уряду Польщі. З самого початку існування СПП,у ньому ідеологічно програмувалися чіткі установки Кремля. Між іншим,декларувалося і право українців на свою державу – згідно з принципом„національного об’єднання”, а, отже, і формування держави за національноюознакою, тобто за етнографічною. Однак, серед СПП були й противники вирішення територіальноїпроблеми за етнографічним принципом [1, с. 94 – 97]. У квітні т. р. у зв’язку зантирадянською політикою польського еміграційного уряду Миколайчика в Лондоні,Москва зупинила переговорний процес, що призвело до більш серйозногозосередження на питанні формування майбутнього польського уряду.
У ніч з 31 грудня1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві відбулося перше засідання Крайової РадиНародової (КРН), в яку входили всі польські партії того часу (разом 14), алебільшу роль відіграла Польська Робітнича Партія на чолі з В. Гомулкою. Назасіданні були прийняті основні ідейно-політичні та організаційні документицього підпільного об’єднавчого центру. На другому засіданні (23 січня 1944 р.) КРНобговорила радянську Заяву від 11 січня 1944 р. і висловила згоду з точкою зоруСРСР у питанні щодо кордонів Польщі (зазначалося, що польський народ невідмовляє українському народові, який мешкав у кордонах Польщі до вересня 1939р., у праві вирішувати власну долю) та з відповідними рішеннями Тегеранськоїконференції. З цими ж рішеннями погодилася й та частина СПП, яка перебувала вСРСР [2, с. 289 – 290].
З переходомрадянських військ через кордон, встановлений ще у 1941 р. (який майже збігавсяз лінією Керзона) і їх вступом на територію етнічної Польщі, виникланеобхідність термінового створення виконавчої польської влади – з-за пропагандипольського емігрантського уряду про „заміну німецької окупації на російську”.Окрім цього, уповноважений КРН Е.-Б. Осубка-Моравський та Голова Головногоправління СПП у СРСР В. Василевська найактуальнішим вважали питання щодовизнання Тимчасовим Польським урядом лінії Керзона як основи для встановленнякордону між СРСР та Польщею, адже встановлення радянської адміністраціїзахідніше останньої погрожувало послабленням позицій демократичного табору ідовіри польської громадськості до Радянського Союзу надалі [2, с. 291].
Зі свого боку,протягом березня – липня 1944 року політвідділом щойно створеного Народного КомісаріатуЗакордонних справ УРСР та Академією наук УРСР була виконана робота зі складанняетнографічних карт західних областей України і підготовки до них історичнихдовідок [1, с. 105]. Без сумніву, це був превентивний хід у справі майбутньоговстановлення польсько-українського кордону та підґрунтям політики Й. Сталіна щодоукраїнців Польщі.
Листом від 20липня 1944 року М. Хрущов пропонував Сталіну включити територію Закерзоння(українські етнічні землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя) доУРСР, як нову Холмську область та територіальне прирощення до Дрогобицькоїобласті [6, с. 65 – 70]. Але Сталін мав на меті зовсім інші плани томувідповідь була негативною. Вбачаючи великий ризик для українського населення нацих теренах, Хрущов продовжував пропонувати інші підходи вирішення цієї справи.26 серпня 1944 р. він знову нагадував Сталіну про численні проханняукраїнського населення об’єднатися з „Великою Україною”, а у випадкунеможливості цього – переселити їх до УРСР [7, арк. 1 – 2].
З липня по кінецьсерпня 1944 р. у Кремлі обговорювалися польські проблеми, одна з яких –проблема кордону. Територіальні суперечки не принесли польській стороні вагомихнадбань, але ще раз уже з польських вуст прозвучала думка про масовий обміннаселенням. 27 липня того ж року між Урядом СРСР та Польським КомітетомНаціонального Визволення (далі ПКНВ) була підписана угода пропольсько-радянський кордон, яка носила тимчасовий декларативний характер.Однак, вона не включала в себе чіткого опису територіальних меж чи демаркаційноїлінії, як таких, а обмежувалася назвою лінія Керзона [1, с. 108 – 110]. Цедавало надію на подальший перегляд та зміну на власну користь теренів як одній,так і іншій стороні.
8 вересня 1944 р.розпочалася Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, однією зіскладових якої стала Карпато-Дуклінська операція в районі Кросно – Сянок – Сколе.Ця операція продовжувалася до 28 жовтня т. р. і завершилася зупинкою військ біляДукльського перевалу, який ділив Лемківщину на західну та східну частини [8, с.229, 237], що позначало присутність Червоної Армії (далі: ЧА) майже на всійтериторії проживання українського населення в Польщі.
9 вересня 1944 р.було підписано Угоду між Урядами Української РСР і ПКНВ про евакуаціюукраїнського населення з території Польщі і польських громадян з територіїУРСР. Загалом зазначалося, що евакуація є справою добровільною – заяви напереселення могли робитися в письмовій або в усній формі [9, арк. 15]. Зауважимо,що був встановлений термін закінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., тобто, напочатку цього процесу, верхівка СРСР сподівалася на глобальне бажання українцівЗакерзоння переселитися на схід добровільно. Це підтверджує і пасивність ЧА вцьому заході, оскільки вона знаходилася саме на цих теренах і мала достатньосили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему виселення місцевогонаселення. З іншого боку, в Москві ще не позначили чіткого радянсько-польськогокордону, а отже не знали, які українські села залишаться в межах УРСР.
7 січня 1945 р.Сталін направив Черчіллю листа, в якому повідомив про посилені темпи впідготовці, не зважаючи на погодні умови, до відкриття широких наступальних дійпо всьому Центральному фронті не пізніше другої половини січня 1945 року. Вже12 січня розпочалася Сандомирсько-Силезька наступальна операція [8, с. 244]. Уході однієї з її компонуючих – Західно-Карпатської операції, були звільненінайзахідніші терени розселення українців у Польщі – Яслівський, Горлицький таНово-Сандецький повіти. Це, у свою чергу, призвело до відкриття ще трьохповітових представництв у справах евакуації [10, арк. 20].
Встановлений термінзакінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., можна пов’язати із запланованою на 4 –11 лютого того року зустріччю керівництва країн-членів антигітлерівськоїкоаліції в Криму. Саме несформовані позиції Лондона і Вашингтона щодо майбутньогосхідного польського кордону найбільше стримували активні силові заходи радянськихспецслужб стосовно українців у прикордонній смузі. Американський президент Т. Рузвельтпідтримував переселення, однак зауважував на доцільності збереження Львова танафтових родовищ Борислава – Дрогобича за поляками. Англійський прем’єр-міністрУ. Черчілль, натомість, підтримав лінію Керзона в інтерпретації Й.Сталіна(лінія Керзона і відступи на користь Польщі в деяких районах) [1, с. 138 – 141].
Саме наЯлтинській конференції була остаточно ухвалена лінія Керзона якрадянсько-польський кордон. Евакуація населення з прикордонної смуги могларозпочатися лише після прийняття запропонованого кордону по лінії Керзона збоку польської влади, яка на той час існувала де-факто (31 грудня 1944 р. ПКНВбув перетворений на Тимчасовий Уряд Республіки Польща), а де-юре не булавизнана західними державами та польською еміграцією в Лондоні. Кремль чекаввстановлення повної легітимної влади у Варшаві для прикриття власних рішень тадій. На нашу думку, саме через це та теоретично можливі добровільні прагненняукраїнців до переселення навесні, строк закінчення обміном населення бувперенесений на 1 травня, згодом – на 1 серпня 1945 р., а невдовзі на 1листопада [11, арк. 16]. Також, з метою уникнення різних політичнихнесподіванок, Сталін намагався дотримуватися принципових положень міжнародногоправа.
Після кожноїневдачі зі строками евакуації українського населення, керівники Управління усправах по евакуації щоразу виправдовувалися перед Кремлем. При цьомуназивалася низка причин, які заважали поставленій меті. Так, зокрема,наголошувалося, що в північних районах виселення подача заяв не припинялася зажодних погодних чи інших умов. Це можна пояснити кількома факторами: по-перше,терени т. зв. Холмщини та Підляшшя до Першої Світової війни входили до складуХолмської губернії Російської імперії, а саме тому там були сильні проросійськінастрої; по-друге, на Волині й Холмщині відбувалася українсько-польські кривавізіткнення, і тому населення якнайшвидше покидало неспокійні села; по-третє,велику пропаганду щодо переселення відігравала промосковська православна церкваХолмської єпархії і т. ін. [12, арк. 5]. Це підтверджує і статистика подачізаяв на евакуацію до УРСР: на 20 листопада 1944 р. з 8 північних районів булоподано 103505 заяв із загальної кількості 114629 [6, с. 140] по всіх 11 районахохоплення.
Питання евакуаціїпівденних районів стояло досить гостро. По-перше, терени т. зв. Перемишильщінита Лемківщини знаходилися під впливом антирадянської українськоїнаціонально-свідомої еліти, яка відходила на захід перед наступом ЧервоноїАрмії; по-друге, там була сильною пропаганда уніатського духівництва Перемишльськоїєпархії; по-третє, базування та діяльність УПА в цьому гірському регіоні тощо [12,арк. 5 – 6]. До цього слід додати повернення евакуйованих попередньо до УРСР,або їх листівок до своїх односельців, у яких йшлося про погані умови на місцяхвселення. Відіграла свою роль і незрозумілість щодо майбутньої смуги кордону взв’язку з польською націоналістичною пропагандою.
6 серпня 1945 р.з Варшави до Москви з метою „встановлення остаточного східного кордону”вирушила польська урядова делегація. Під час переговорів, згідно зі складеної вПольщі „Пам’ятної записки”, перед радянським керівництвом було порушено 14проблем східного кордону, шість з яких безпосередньо стосувалисяукраїнсько-польського відтінку [1, с. 148]. Територіальні вимоги польськоїсторони було відкинуто, крім невеликого району у гірських Бещадах, якийрадянські науковці „забули” нанести на свої мапи [2, с. 309].
7 серпня 1945 р.М. Хрущов скаржився Е.-Б. Осубка-Моравському на ненормальний політичний стан вЛісковському, Перемишльському, Любачівському та інших районах, що всілякозагальмовує хід переселенської акції [13, арк. 170]. Ці скарги сталинеофіційним наказом та погодженням СРСР на використання польською владою більшсуттєвих заходів „заохочення” до „добровільного” переселення.
16 серпня 1945 р.М. Молотовим та Е.-Б. Осубкою-Моравським було підписано радянсько-польськийДоговір про кордон. 7 березня 1946 р. була створена „Змішана комісія СРСР іПольщі з демаркації”, що складалася з двох делегацій і була поділена напідкомісії. Радянсько-польський кордон був поділений на 17 районів, наукраїнсько-польську ділянку припадало шість, які й були поділені порівну міжствореними підкомісіями. Охорону підкомісій забезпечували підрозділи ВійськаПольського (далі: ВП) [1, с. 152 – 166].
22 серпня 1946 р.у Міністерстві громадянської адміністрації Польської республіки було проведено нарадуза участі начальника Генерального штабу генерал-полковника О. Курчиця, на якійухвалили направити три дивізії ВП для „боротьби з бандерівцями” в три райони, атакож прискорення організації у всіх гмінах та населених пунктах органів новоїпольської влади. Українським мешканцям прикордонних повітів оголосили, що вонипротягом чотирнадцяти днів повинні виїхати з цієї місцевості, у противному разіїх виселять примусово за р. Сян [14, с. 75].
На початкувересня 1945 року на територію Лісковського, Перемишльського, Любачівського таінших повітів прибули три дивізії ВП для боротьби з бандитизмом. Насправді ж їхньоюметою було відселення українського населення з 50-ти км нещодавно встановленоїприкордонної смуги [5, с. 125].
Поселені вевакуйованих українських селах поляки-репатріанти з УРСР нападали на довколишніукраїнські села, тероризували та грабували населення. Протягом 1945 року, анайбільше у 1946 році цьому перешкоджала Українська Повстанська Армія (далі:УПА) шляхом проведення акцій спалення виселених сіл, знищення телефонних ліній,спаленням списків місцевих українців тощо. Тривала постійна акція спаленнямостів та залізничних переправ через гірські річки задля протидії проходженнюВП і перешкоджання масовому виселенню українців потягами, автотранспортом тапідводами [15, с. 31, 55]. На жаль, ці дії стали підґрунтям для ще більшжорстокої політики польської влади: в місцевості відправляли польські війська,родини яких постраждали від УПА на Волині в 1943 – 1944 рр., що сприяло вбивствам,насильництву та грабункам [16, с. 92 – 95].
Зруйнованіпереправи стали приводом для відмови у наданні можливості брати з собою багато власнихречей, бо українські сім’ї через кордон переганялися пішки [17, арк.18]. Зцього приводу були навіть і протести зі сторони Голови уповноваженого УрядуУРСР у справах евакуації М. Ромащенко до шефа Штабу Генерального ВП ген.-пол.О.Курчиця та представника Уряду РП у справах евакуації Ж. Беднажа [15 с. 201 – 202,213], який ще 11 квітня 1945 р. сам закликав генерального уповноваженого урядуПР з репатріації М. Вольського збільшити кількість збройних сил у Лісковськомурайоні [6, с. 98]. Згодом, щоб не виставляти польських комуністів у такому„негарному” світлі, радянська сторона в усьому неправдиво звинуватила УПА [17,арк. 18 – 19].
Чіткийвзаємозв’язок між встановленням кордону та виселенням українців з новоствореноїПольщі показують цифри: на 1 вересня 1945 р. з Польщі було евакуйовано 241687осіб, а на 1 серпня 1946 р. вже 482107 [6, с. 231]. Отже, половина від усьогозагалу місцевого населення очікувала своєї долі близько двох років тазнаходилася „на балансуванні” між політичними переговорами і радянською„доцільністю”.
Таким чином, усясукупність наведених фактів підтверджує невизначеність радянської влади щодоспірних польсько-українських теренів, пов’язаних із зовнішньополітичнимичинниками у 1945 – 46 рр., а не з діяльністю УПА, як на цьому зосереджує увагубільшість сучасників. Українські етнічні землі за лінією Керзона, відігралироль головного чинника впливу на політичні зміни у Польщі в повоєнний час. Затягуванняабо ж форсування обміну населенням між двома країнами повною мірою залежало відмосковського керівництва, а не від добровільного волевиявлення на виїзд. Виселенняукраїнців з польських територій географічно й часово безпосередньо було пов’язаноз питанням встановлення легітимної прорадянської влади у Варшаві та відповіднодо цього підписанням радянсько-польського дієвого юридично-чинного договору прокордон.
Література
1. Козловський І. С. Встановлення українсько — польського кордону / І. С. Козловський. – Львів: Каменяр, 1998. – 222 с.:табл., карт.
2. Макарчук В. С. Міжнародно – правовевизнання державного кордону між Україною і Польщею (1939 – 1945 рр.). Монографія./ В. С. Макарчук. – К. Атака, 2004. – 348 с.
3. Формування політики польськогокомуністичного уряду в українському питанні у 1944 – 1945 рр.: матеріалинауково-дослідницької конференції [„Операція „Вісла” (польсько-українськівзаємини у 1944 – 1947 рр.)”] відп. ред. М. Лучко, Б. Лановик – Тернопіль,2007. – 339 с.
4. Горун Д. Вимушені міграції 1940-хроків та їх вплив на розвиток українсько-польських відносин / Д. Горун //Проблеми міграції. – 1998. – № 4. – С. 30 – 36.
5. Кучер В. Переселення українців зПольщі до УРСР 1944 – 1946 рр. / В. Кучер // Slavica Tarnopolensia. – 1995. – № 2. – С. 122 – 130.
6. Сергійчук В. Трагедія українцівПольщі. / В. Сергійчук. – Тернопіль: Тернопіль, 1997. – 430 с.
7. Центральний державний архів громадськихоб’єднань України далі (далі: ЦДАГОУ): – Ф.1. – Оп. 30. – Спр. 69. – Лист М.Хрущова до Й. Сталіна щодо питань евакуації українського населення з Польщі тапольських громадян з УРСР від 26 серпня 1944 р. – Арк. 236.
8. Великая Отечественная война 1941 – 1945. События. Люди. Документы.Краткий исторический справочник – М.: Политиздат, 1990. – 464 с.9. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 30. – Спр. 69.– Угода між ПКНВ та УРСР про евакуацію українського населення з Польщі тапольських громадян з території УРСР від 09.09.1944 р. – Арк. 15.
10. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. –Спр. 1465. – Лист Міністерства Загальної Адміністрації АдміністративногоДепартаменту за № 2810/80/45 від 27 березня 1945 р. – Арк. 54.
11. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр.1467. – Лист М. Хрущова до Й. Сталіна про виділення залізничного транспорту дляевакуації українського і польського населення від 10 травня 1945 р. – Арк. 368.
12. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр.1465. – Лист секретарю ЦК КП/б/У С. Коротченко від заступника головногоуповноваженого УРСР по евакуації М. Ромащенко щодо невідкладних питань підлягаючихрозгляду в ЦК КП/б/У і РНК УРСР від 19 лютого 1945 р. – Арк. 54.
13. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. –Спр. 1476. – Лист М. Хрущова до Е.-Б. Осубки-Моравського про сприяння польськоїсторони евакуації українського населення з Польщі від 7 серпня 1945 р. – Арк.209.
14. Буцько О. Українсько-польськепереселення 1944-1946 рр. / О. Буцько // Історичний журнал. – 2005. – № 2. – С.73–79.
15. EugeniuszMisilo. Repatriacja czy deportacja.Przesiedlenie ukraincow z POLSKI do USRR 1944-1946. / pod. red. E. Misilo / – Warszawa: Oficyna Wydawnicza „Archiwum Ukrainskie”, 1999. – Tom 2. Dokumenty. – 1999. – 398 s.
16. Bieszczady. Slownik historyczno-krajoznawczy. /red. St. Krucinski / – Ustrzyki Gorne — Warszawa: Wydawnictwo Stanislaw Krucinski,1995. – Czesc 1. Gmina Lutowiska. – 1995. – 500 s.
17. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. –Спр. 3952. – Донесення в. о. Прокурора УРСР П. Зощенка до М. Хрущова пропереслідування українців-переселенців від 6 липня 1946 р. – Арк. 64.