Володимир Великий і проблема вибору монорелігії

Тема: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Виконала:
Ковбар О. С.
Перевірив:
Десятинчук І. О.

План
 ВступРозділ 1
1.1. Язичницька Русь до хрещення
1.2. Як Володимир став єдиновладнимправителем Русі
1.3. Перші роки правління Володимира
Розділ 2
2.1. Водохрещення Русі       
2.2. Володимир і Русь післяводохрещення
2.3. Внутрішня та зовнішня політикаВолодимира Святого       
Розділ 3
3.1. Останні роки правлінняВолодимира і смерть
Висновок. Значення особи Володимира іводохрещення в історії держави Російської
Використана література       

Вступ
 Усі ми, в Українісущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні передтими хто творив підвалини нашої державності.
          І цілком зрозуміло, що розробка і визначенняшляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичномудосвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначнихгромадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки такультури.
          Політична карта Європи суттєво змінилася.Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкськадержава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста,зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На територіїУкраїни існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорватиі сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства –територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов’язанаперша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датувалицю подію 886 роком.
          Протягом VIII-IX ст. східнослов’янськийсвіт упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головнихздобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довколаякого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.
          Давньоруський літопис захоплено розповідаєпро хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, щобуло надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися.Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, атакож християнізація Русі.
          Після смерті Святослава між його синамиЯрославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці завеликокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим княземкиївським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок.За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності йстабільності, економічного і культурного розвитку.
          За часів Володимира в загальних рисахзавершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов’янськіплемінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів.Володар здійснив серію реформ.
          Спочатку він спробував реформувати язичництво,проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русіхристиянство.
          Запровадження християнства на РусіВолодимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвиткомсхіднослов’янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князьсхиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – ісламу,іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.
          Таким чином, у період князювання ВолодимираВеликого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурногорозвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її звеликою Франкською імперією Каролінгів.

Розділ 1
 
1.1. Язичницька Русь доводохрещення
 
Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна інаповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьомупричиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися вїх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьохписьмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які,по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можнасказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки зхристиянством отримав дійсні і міцні основи для подальшого виробленняцивільного і державного життя, — основи без яких, власне, для народу немаєісторії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії буланаселена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрімнародів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями добалтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючисьберегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру,Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликимиобщинами, які мали своє скупчення в містах, — зміцнених пунктах захисту,народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собоюплемена і ознаки державного життя, не було. Слов’яно-руські племена управлялисясвоїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, атому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнаннімислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклоніннісонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т.п. і в різнихбайках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних напідставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися уформі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія немогла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була — язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В йогооснові лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливостібезпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо судити про них,пам'ятаючи слова господа: «По плодах їх взнаєте їх». Плоди язичестваз його аморальністю і жорстокістю не залишають сумнівів в єстві того початку,який прагне втілення через численні язичницькі культури. І слов'янськеязичество не було виключенням.
Стародавні слов'яни розглядали світ як арену боротьби між добримБілобогом і злим Чорнобогом. І той, і іншій вимагали відповідних жертв. Уявнасамостійність злого початку служила виправданням його неминучості, народжуючикультурні форми слов'янського сатанізму, що знайшли пізнє своє закінченевтілення в шануванні Перуна, — верховного божества язичницького пантеонудохристиянської Русі.
Літописи IV століття, розказуючи про зіткнення слов'ян зВізантією, найпохмурішим чином зображають їх жорстокість. Полонених розпинали,розстрілювали з луків, забивали цвяхи в черепи. Палили монастирі і церкви,залишаючи після себе гори трупів і купи димуючих розвалин.
Такі ж нещадні були і сімейні звичаї. В них були неясні уявленняпро існування людини після смерті: замогильний світ представлявся їх уявіпродовженням справжнього життя. Тому разом з померлим воїном на похоронномубагатті спалювалися і його дружини (одна або декілька — слов'яни визнавалимножину). Вони вшановували померлих прародителів, вважали їх покровителями іприносили їм жертви. Закон дозволяв убити новонароджену дочку, якщо їїнародження здавалося зайвим. У свою чергу, признавалося право дітей на вбивствобатьків, що обтяжують сімейство старістю або хворобою. Ці розбрати передавалисяз покоління в покоління, підігріваються звичаєм кровної помсти, щозадовольнялася лише смертю кривдника або його нащадків.
Справедливості ради треба сказати, що сучасні історики відзначалиі привабливі риси слов'ян, кажучи, що вони не знали ні хитрості, ні обману,берегли стародавню простодушність і простоту вдач. З полоненими, що залишилисяв живих наші предки обходилися доброзичливо, призначаючи лише певний термін їхрабства, по закінченню якого полонений міг, по вибору, або покинути своїхгосподарів, або залишитися з ними на рівних правах, як вільна людина.
Звичай гостинності, що свято дотримувався, робив слов'янські землібезпечними для мандрівників, і господар головою відповідав суспільству забезпеку гостя-чужоземця. Купці охоче відвідували слов'ян, тому що між останнімине було ні злодіїв, ні розбійників, хоча вигідної торгівлі в слов'янськихземлях чекати не доводилося — суворі війни не знали розкоші і не цінували золота.Відповідним такому духовному розвитку був стан їх житейської умілості. Вониуміли будувати собі дерев'яні житла, зміцнювати їх дерев'яними стінами, ровамиі земляними насипами, робити туру і риболовецькі снасті, обробляти землю,займалися скотарством, уміли прясти, ткати, шити готувати страви і напої: пиво,мед, брагу, кувати метали, обпалювати глину на домашній посуд; знали вживанняваги, міри, монети; мали свої музичні інструменти; на війну виходили зметальними списами, стрілами і частково мечами. Всі знання їх переходили відпокоління до покоління дуже поволі, але відносини з Візантійською імперією ічастково з арабським Сходом мало-помалу робили на російських слов'ян освітнійвплив. З Візантії просочувалося до них християнство. В половині XI століття київськікнязі Аскольд і Дір, зібравши дружину, на двохстах турі по Дніпру вийшли вЧорне море, спустошили на своєму шляху побережжя і обложили Константинополь.Напад виявилося несподіваним і стрімким. Імператора Михайла III в столиці не було- він очолював армію у війні з мусульманами і, не дивлячись на всі старання,навіть повернувшись в місто, не міг організувати надійну оборону. Цар-градврятувався чудом. Після молебень патріарх Фотій занурив в морі одну з головнихсвятинь міста — ризу Божої Матері, що зберігалася у Влахернській церкві. Шторм,що налетів після цього, розкидав кораблі русичів, знищивши велику частину флотуі зробивши подальшу облогу неможливою. Уражені князі прислали в Константинопольпосольство з проханням про водохрещення. Це було перше, «Аскольдове»водохрещення Русі.
Майже одночасно з походом київських князів на Цар-град, впівденних російських областях святий Кирило, просвітник слов'ян, хрестив двістісімейств, в яких знайшов Євангеліє і Псалтир свого ж перекладу. Для звернутих бувпосланий митрополит Михайло, що хрестив все плем'я на чолі із старійшинами. Іцьому водохрещенню передувало чудо — кинуте на вимогу язичників в багаттяЄвангеліє не згоріло. Але і це водохрещення Русі не зробило впливу на її долю.Вогнище православ'я на півдні землі Російської з часом чи то згасло, чи товиявилося таким слабим, що не змогло просвітити навколишню язичницьку тьму.
Склад суспільного життя такого варварства змінюється з ухваленнямхристиянської релігії, з якою із Візантії, — найосвіченішої за тих часівдержави, перейшли до нас як поняття юридичні і державні, так і початокрозумової і літературної діяльності. Ухвалення християнства було переворотом,що відновив Русь і що вказало їй історичну дорогу.
Цей переворот зроблений Володимиром, сином войовничого Святослава,київського князя і рабині Малуши, ключниці його бабці княгині Ольги.
 
1.2. Язичницька Русь до хрещення
Святослав (батько Володимира), виїжджаючи до Болгарії, розділиввсю державу свою на три частини: старшому сину Ярополку — віддав він Київ,другому — Олегу — Землю Древлянську, молодшому — Володимиру — Новгород. Відрозділення Землі російської предки наші зробилися дуже нещасливі: замістьодного государя було в них три. Після смерті Святослава між дітьми йогопочалася міжусобиця.
Першими посварилися Ярополк з Олегом. Винуватий в цьому був старийвоєвода Свенельд. В 975 року син Свенельда, на ім'я Лютий, вийшов з Києва в лісна охоту; побачивши його, Олег, князь древлянський, запитав в своїх: «Хтоце такий?» Йому відповіли: «Син Свенельда»; тоді Олег напав івбив Свенельдича за те, що той полював з ним разом в одному лісі. Звідси пішланенависть між Ярополком і Олегом; Свенельд, бажаючи помститися за сина, всепідмовляв Ярополка: «Піди на брата і відніми в нього володіння». Натретій рік Ярополк пішов на Олега, в древлянську землю. Князь київський перемігдревлянського. Коли Олег з вошами своїми втікав в місто Овруч, то на мосту,перекинутому через рів до міських воріт, стовпилася безліч утікачів, і вонизіштовхнули ненавмисно свого князя в глибокий рів. За ним впало туди безлічлюдей і коней. Олега роздавили на смерть. Тим часом Ярополк увійшов до містаОлегів, захопив там всю владу і послав шукати свого брата в рові. З ранку дополудня витягували трупи з рову: нарешті знайшли Олега на самому дні, внесли впалац і поклали на килим. Ярополк, хоча був легковірний, але зовсім не мавзлого серця. Коли прийшов, довго плакав над Олегом, забувши, що він переможець.Олега погребли в міста Овруча. Володимир взнавши, що Ярополк захопив Древлянськуземлю і вбив Олега, злякався і втік з своїм дядьком Добринею до Швеції.
Після цього варяги сказали Володимиру: «Місто те наше; аджеми його узяли, і тому хочемо брати викуп з громадян, по дві гривни злюдини». Володимир відповідав їм: «Почекайте небагато, поки зберутьгроші за місяць». Варяги чекали, чекали — і нічого не отримали; тоді вонисказали Володимиру: «Обдурив ти нас; дозволь нам принаймні йти доГреції». Володимир відповідав: «Ступайте». Потім вибрав з нихчоловіків добрих, тямущих і хоробрих і роздав їм міста; інші ж пішли вЦар-град, до греків. Але Володимир ще раніше них послав сказати імператору:«Йдуть до тебе варяги: не тримай їх в місті, а не то нароблять вони тобілиха, як і у нас тут; краще розішли їх по різних місцях, а сюди до нас не пускайжодного».
З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, щоВолодимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньоїРосії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї владинад ними. Таким чином, він керував Новгородською землею — берегами річок:Волхова, Неви, Мсти, Луги, — землею Білозерською, землею Ростовською, землеюСмоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землеюСіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і,ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителіберегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і булиприборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикийнарод, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіннямало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна булозбирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився вКиєві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управлінняміста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.
1.3. Перші роки правління Володимира
 
Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князюватиодин в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором:Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога,Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богамисвоїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. «Й поганиласякров'ю земля Російська і горб той» (під 980 рік). В подяку богам заперемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву.Старики і бояри сказали: «Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на когопастиме, того і заріжемо богам». В цей час жив в Києві один варяг; двірйого стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варягцей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекраснийособою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до староговаряга і сказали: «На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щобми принесли його їм в жертву». Варяг відповідав: «То не боги, адерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зробленіруками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створивнебо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а цібоги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свогобісам». Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявшизброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв насінях з сином; йому кричали  «Віддай сина; нам потрібно принести його вжертву богам». Він відповідав: «Якщо те насправді боги, то хайпошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?» В народіпролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами; ітаким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.
Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніхроків, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливостівлади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два рокистати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, відБалтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численнихтеремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, — чи це необстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волюпристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдовуЯрополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови — Вишеслав, від Рогнеди — Ізяслав, від нещасної вдови брата — Святополк, вже всамому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжнаМальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гаремиз'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в ньогов теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князьлюбить бенкети і веселощів з дружиною.
Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючитаким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Алемолодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно,один за іншим слідують його звитяжні походи.
Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " непристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то ісестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будешодновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебесестри". Володимир відповідав послам імператорським: «Скажіть царям,що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і меніподобається ваша віра і богослужіння». Царі, почувши це, зраділи і послалидо Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла накорабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівнаГанна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався зГанною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі — і бідніі багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: «Якщо б цявіра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її». На інший деньВолодимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всіувійшли до води і стояли в ній — одні по шию, інші по груди, малолітні біляберега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.
Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним.Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв,і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, щознаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків,встановив карати злочинців тільки грошовою пенею — вирою, по старих звичаях,міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.
Зберігаючи вроджену слов'янську веселість, Володимир примиряв її звимогами християнської благочесті. Він любив бенкети і святкування, алебенкетував не з одними своїми боярами, а хотів ділитися своїми утіхами зі всімнародом — і із старими і з малими; він відправляв бенкети переважно у великіцерковні свята або з нагоди освячення церков.
Володимир дійсно займався розповсюдженням віри, хрестив народ по землях,підвладних йому, будував церкви по тих місцях, де раніше стояли ідоли,призначав священиків. В самому Києві він побудував церкву Святого Василя нагорбі, де раніше стояв Перун і де приносили жертви, і церкву Богородиці, такзвану Десятинну, названу так тому, що князь призначив на будівництво цієїцеркви десяту частину князівських доходів. Для кращого зміцнення новоприйнятоївіри Володимир намірився розповсюдити книжкову освіту і з цією метою в Києві ів інших містах наказав набирати дітей і віддавати їх в навчання грамоті. Такимчином на Русі зросло покоління людей, які за рівнем своїх понять і закругозором своїх відомостей зробили крок вперед від того становища, в якомузнаходилися їх батьки; ці люди сталі не тільки фундаторами християнського суспільствана Русі, але також провідниками освіченості, яка передавалася разом з релігією,борцями за державні і цивільні начала. Ця одна ціль вже показує у Володимиріістинно велику людину: він цілком зрозумів найвірніший шлях до міцноговпровадження нового життя, яке хотів прищепити своєму напівдикому народу, іпроводив свій намір, не дивлячись на труднощі, що зустрічалися. З часом, післяводохрещення на Русі виникають школи з вчителями і священиками, з'являютьсякнижники, любителі освіти, які збирали і переписували книги. Літописецьговорить, що матері, відпускаючи дітей в школи, плакали за ними, як замертвими.

Розділ 2
 
2.1. Водохрещення Русі
 
Водохрещення Русі не слід уявляти собі як просту зміну вірувань.Християнство, ставши пануючою релігією на Русі, виражалося не тільки впроповідях і богослужінні, але і в цілому ряді нових понять. З Греції прийшлана Русь ієрархія: в Києві став жити російський митрополит, що керуєтьсяКонстантинопольським патріархом; в інших містах були поставлені підлеглімитрополиту єпископи. В Києві і у всіх єпархіях будувалися церкви івлаштовувалися монастирі; причти церков і братія монастирів підкорялися своємуєпископу, а через нього митрополиту. Таким чином влада митрополита тягнулася навсю Русь і об'єднувала все духівництво країни. Разом з християнством на Русьприйшла писемність. Як не слабо розвинена вона була на перших порах, вона все жтаки робила суттєвий вплив на людей. Богослужебні і священні книги принесли наРусь на доступній для всіх мові — слов'янській, тій самій, на якійвисловлювалися їх слов'янські первоучителі св. Кирило і Мефодій і їх болгарськіучні. Мова цих книг була цілком зрозуміла росіянам, і «книжковенавчання» було тому не утруднене. Митрополит, і взагалі духівництвоуправляли і судили підлеглих їм людей так, як це робилося в грецькій церкві, напідставі особливої збірки законів Номоканона, що отримала на Русі вболгарському перекладі назва книги Керманича. В цій збірці були церковніправила Апостольських і Уселенських соборів, також цивільні закони православнихвізантійських імператорів. Церкві належали землі, на яких духівництво імонастирі вели господарство по-своєму, керуючись візантійськими звичаями ізаконам, встановлюючи такі юридичні відносини до землеробів, які були прийнятів Греції.
Таким чином на Русі разом з новим віровченням з'явилася новавлада, нова освіта, нові закони і суди, нові землевласники і новіземлевласницькі звичаї. Оскільки Русь прийняла віру з Візантії те все те нове,що прийшло разом з вірою, мало візантійський характер і служило провідникомвізантійського впливу на Русь. Для того, щоб зрозуміти, як саме позначався цейвплив, необхідно дещо ознайомитися з тими рисами суспільного побуту Русідохристиянського часу, які найбільш характеризують первісність тодішніхсуспільних відносин.
Однією з найбільш яскраво виражених рис суспільного побуту Русі,як вже говорилося раніше, за дохристиянського часу був звичай «кровноїпомсти» і взагалі «помсти», він був настільки поширений, щопризнавався законом як нормальне правило.
Родовий побут спочатку вів людей до відособлення. Родини жилизамкнуто, сторонилися один іншого і ворогували один з одним. А тим часомкожному роду було необхідно із сторони здобувати наречених. Звідси виник звичайздобувати їх насильством і хитрістю, за допомогою викрадання. З часом цейзвичай лагіднів: якщо наречену «умикали», то за попередньою з неюдомовленістю. В той же час виникли і інші форми браку: наречений мирно приходивза нареченою і викупляв її в родини, сплачуючи за неї «віно».Подекуди, там, де звичаї були м'якшими, брак походив ближче до наших звичаїв:наречена приїжджала в будинок нареченого і за нею привозили її придане. Але такбувало, за словами літописця, тільки в полян. В інших же місцях сімейний побутвідрізнявся грубістю, тим паче, що скрізь існував звичай багатоженства. Переказговорить, що сам князь Володимир до водохрещення свого дотримувався цьогозвичаю. Положення жінки в сім’ї, особливо при багатоженстві, було дуже важким.Про це свідчать народні пісні. В них гірко оплакується доля дівчини, що віддаєтьсяабо продається в чужий рід.
За язичницького часу на Русі була лише одна станова відмінність: люди ділилися на вільних і невільних, або рабів. Вільні називалися мужами, рабиносили назву челядь (холоп або рабиня). Положення рабів, дуже численних, булотяжким: вони розглядалися як робоча худоба в господарстві свого пана. Вони немогли мати власного майна, не могли бути свідками в суді, не відповідали засвої злочини. За них відповідав пан, який мав право життя і смерті над своїмхолопом і карав його сам, як хотів. Вільні люди знаходили собі захист в своїхродах і співтовариствах; холоп міг знайти собі захист тільки в пана; коли ж панвідпускав його на волю або проганяв, раб ставав ізгоєм і позбавлявся всякогозаступництва і притулку.
Християнська церква не могла примиритися з такими порядками. Разомз Христовим вченням про любов і милість церква принесла на Русь візантійськукультуру. Навчаючи язичників віри, вона прагнула поліпшити їх житейськіпорядки. Під впливом християнства окремі особи з язичницького середовищазмінювали на краще свої погляди і вдачі, йшли услід Христу і виявляли прикладиетичного християнського життя і навіть подвижництва. Про самого князяВолодимира переказ говорить, що він лагіднів під впливом нової віри, ставмилостивий і ласкавий. Серед дружини і земських людей з'явилося багатоблагочестивих християн, що почитали церкву, любили книги і що іноді йшли відмирських спокус в монастирі і в пустинне життя. Через свою ієрархію і прикладиревнителів нової віри церква діяла на вдачі і установи Русі. Проповіддю іцерковною практикою вона показувала, як треба жити і діяти в справах особистихі суспільних.
Церква прагнула підняти значення князівської влади. Князів вонаучила, як вони повинні управляти: «забороняти злим і страчувати розбійників».«Ти поставлений від Бога на страту злим, а добрим на милування», — говорило духівництво князю Володимиру, указуючи йому, що князь не можезалишатися байдужим до насильства і зла на своїй землі, що він повинендотримуватися в ній порядку. Такий погляд духівництво засновувало напереконанні, що князівська влада, як і вся земна влада, походить від Бога іповинна творити Божу волю. Але оскільки «усяка влада від Бога» іоскільки князь "є Божа слуга", то йому належить покорятися і йогоналежить шанувати. Церква вимагала від підданих князя, щоб вони «малиприязнь» до князя, не мислили на нього зла і дивилися на нього як наобранця Божого. Дуже грубим було переконання язичницької Русі на князів, як надружинних конунгів, які беруть дань за свої військові послуги землі і якихможна проганяти, якщо вони не бажані, і навіть вбивати (як древляни вбилиІгоря). Церква всіляко боролася з таким поглядом і підтримувала авторитеткнязів, дивлячись на них, як на природжених і богом посланих государів. Коликнязі самі втрачали свою гідність в грубих сварках і міжусобицях, духівництвопрагнуло помирити їх і учило, щоб вони «шанували найстаріших» і«не переступали чужої межі». Так духівництво впроваджувало в життяідеї правильного державного порядку, маючи перед собою приклад Візантії, децарська влада стояла дуже високо.
Знайшовши на Русі ряд союзів, родових і племінних, дружинних іміських, церква створила собою особливий союз — церковне суспільство. До йогоскладу ввійшло духівництво, потім люди, яких церква опікала і, нарешті, люди,які служили церкви і від неї залежали. Церква опікала і допомагала тим, хто неміг сам себе годувати: жебраків, хворих, убогих. Церква давала притулок ізаступництво всім ізгоям, що втратили захист мирських суспільств і союзів.Церква одержувала в своє володіння села, населені рабинями. І ізгої, і рабиніставали під захист церкви і робилися її працівниками. Всіх своїх людей однаковоцерква судила і виряджала по своєму закону (по книзі Керманича) і по церковнихзвичаях; всі ці люди виходили з підкорення князю і ставали підданими церкві. Іякою б не була слабою або нікчемна церковна людина, церква дивилася на неїпо-християнськи — як на вільну людину. Для церковної свідомості всі були братив Христе, і не було перед Господом ні раба, ні пана. В церкві не існувалорабства: рабині, даровані церкви, ставали людьми, особисто вільними; вони булитільки прикріплені до церковної землі, жили на ній і працювали на користьцеркви. Таким чином, церква давала світському суспільству приклад нового,досконалішого і гуманного пристрою, в якому могли знайти собі захист і допомогувсі немічні і беззахисні.

2.2. Володимир і Русь після водохрещення
 
Церква впливала на поліпшення сімейних відносин і взагаліморальності в російському суспільстві. На підставі грецького церковного закону,прийнятого і підтвердженого першими російськими князями в їх «церковнихстатутах», вся провина і злочини проти віри і моральності підлягали судуне князівському, а церковному. Церковні суди, по-перше, судили за святотатство,єретицтво, чарівництво, язичницькі молитви. Церковні суди, по-друге, віддаливсіма сімейними справами, що виникали між чоловіками і дружинами, батьками ідітьми. Церква прагнула викоренити язичницькі звичаї і вдачі в сімейномупобуті: багатоженство, викрадення і покупку дружин, вигнання дружини чоловіком,жорстокості над дружинами і дітьми і т.п. Застосовуючи в своїх судахвізантійські закони, більш розвинуті, чим грубі юридичні звичаї язичницькогосуспільства, духівництво виховувало кращі вдачі на Русі, насаджувало кращіпорядки.
Особливо повставало духівництво проти грубих форм рабства на Русі.В повчаннях і проповідях, в бесідах і розмовах представники духівництва діяльноучили панів бути милосердними з рабами і пам'ятати, що раб — така ж людина іхристиянин, як і сам його пан. В повчаннях заборонялося не тільки вбивати, алеі катувати раба. В деяких випадках церква прямо вимагала в панів відпусткирабів і рабинь на свободу. Одержуючи рабів в дар, церква давала їм прававільних людей і селила їх на своїх землях; за прикладом церкви іноді те жробили і світські землевласники. Хоча такі приклади були рідкісні, хочаумовляння благочестивих повчань і не викорінювали рабства, проте змінювався ілагіднів сам погляд на раба, і погане поводження з рабами стало рахуватися «гріхом».Воно ще не каралося законом, але вже засуджувалося церквою і ставало негожим.
Таким широким був вплив церкви на цивільний побут язичницькогосуспільства. Він охоплював всі сторони суспільного устрою і підпорядковувавсобі однаково як політичну діяльність князів, так і приватне життя всякоїсім'ї. Цей вплив був особливо діяльний і сильний завдяки одній обставині. В тойчас, як князівська влада на Русі була ще слаба і київські князі, коли їхставало багато, самі прагнули розділення держави, — церква була єдина і владамитрополита сягала однаково на всю Російську землю. Справжня єдино владність наРусі з'явилася перш за все в церкві, і це надавало церковному впливувнутрішньої єдності і сили.
Нарешті, християнська віра на Русі зробила переворот в областімистецтва. Язичницька Русь не мала храмів і задовольнялася статуями ідолів.Християнство привело до створення величезних кам'яних храмів в найголовнішихмістах. Київський храм першої Пречистої Богоматері (Десятинна церква) бувнайдавнішим кам'яним храмом в Києві. За ним були побудовані київська церква св.Софії, новгородська церква св. Софії і інші храми і церкви. Вони будувалися завізантійськими зразками і прикрашалися багатими мозаїками і фресками.Архітектурна справа і живопис під впливом церковного будівництва досягли вКиєві значного розвитку. А з ними разом розвинулися і інші мистецтва і художніремесла, особливо ж ювелірна справа і виробництво емалі. Першими майстрами увсіх галузях художнього виробництва були, звичайно, греки. Пізніше під їх керівництвомз'явилися і російські майстри. Розвивалося таким чином національне мистецтво.Але воно в Київській Русі відрізнялося різко вираженим візантійськимхарактером, і тому відоме в науці під ім'ям російсько-візантійського.
В 866 року в своїй окружній грамоті, розісланій східним єпископам,патріарх Фотій писав: «Роси, славні жорстокістю, переможці народівсусідніх, в гордості що ризикнули воювати з Римською імперією, вже залишилимарновірство, сповідають Христа і суть друзі наші, був ще недавно найзлішими ворогами.Вони вже прийняли від нас єпископа і священика, маючи живу старанність дохристиянського богослужіння». В цей час Росія числиться 60-мархиєписковством серед єпархій константинопольського патріарха. Здавалося б,водохрещення Русі відбулося. Але, на жаль — воно не залишило помітного сліду вросійській історії. Наслідком  його стала лише поява християн в князівськійдружині, що ніяк не вплинула на розповсюдження християнства в народі.
Третій раз Русь була хрещена в 957 року в особі святої рівноапостольноїкнягині Ольги, що приїхала для цього в Константинополь. Хрестив її сампатріарх, що поблагословив Ольгу по здійсненні таїнства дарчим хрестом знаписом: «Земля російська створена для життя в Богу водохрещеннямблаженної Ольги». І знову, не дивлячись на те, що у відсутності сина — воїна Святослава — Ольга була володаркою країни, християнство на Русі, навітькористуючись її заступництвом, не прижилося. Були і церкви, і християнськіобщини, але лише у великих торгових містах, де завжди збиралися люди самогорізного віросповідання. Народ же продовжував жити в язичестві. Все це, проте,були тільки підготовчі явища. При князях так званого Рюрика панувало повневарварство. Вони обкладали російські народи даниною, підпорядковували їх собі,об'єднували; але їх влада мала не державні а розбійницькі риси. Вони оточувалисебе дружиною, створювали з мисливців різних племен рать і робили набіги насусідів — на області Візантійської імперії, на східні країни, прикаспійські ізакавказькі. Ціль їх була — придбання здобичі.
Але Володимир не дарма жив у варягів. Через два роки, в 980 рокувін зібрав там сильне військо і прийшов до свого Новгорода, вигнав звідтиявилися намісника Ярополка і послав їх сказати брату: «Володимир йде натебе, готуйся до битви». Відпустивши намісника, Володимир сів в Новгородіі послав в Полоцьк, до тамтешнього князя Рогволода свататися до його дочкиРогнеди. Рогнеда сказала: Не хочу роззути сина рабині", докоряючи йогонизькістю походження по матері. Посли Володимира, повернувшись, переказали йомуслова Рогнеди; тоді Володимир, зібравши велике військо варягів і слов'ян, чудьі кривичів, пішов на Рогволода. В той самий час як вже хотіли вести Рогнеду доЯрополка, прийшов Володимир на Полоцьк, вбив Рогволода, двох синів його, іодружувався насильно на Рогнеді. Коли Володимир прийшов до Києва з безліччювійська, то Ярополк не міг опиратися йому і зачинився в місті з людьми своїми івоєводою Розпустою. До цієї Розпусти Володимир прислав з такими мовами:«Візьми мою сторону; якщо мені не вдасться вбити брата, то ти будеш менізамість батька і отримаєш від мене велику честь, адже не я почав вбиватибратів, а він: я ж прийшов на нього із страху, щоб він і мене не вбив».Розпуста відповідав послам Володимира, що буде допомагати їх князю. Розпуста замисливперемогти Ярополка підступністю і почав відговорювати виходити з міста набитву, кажучи: «Біжи швидше з Києва; кияни пересилаються з Володимиром,звуть його на напад до міста, обіцяли зрадити тебе йому». Ярополкпослухався, вийшов з Києва і зачинився в Рідні, а Володимир увійшов до Києва іобложив Ярополка в Рідні, де скоро зробився страшний голод. Тоді Розпуста ставумовляти Ярополка помиритися з братом і відправитися до нього в київськийпалац. Ярополк послухався і в цьому. Але як тільки він ввійшов, два варягикинулися на Ярополка і убили його.
В 981 році Володимир йде на ляхів, займає Перемишль (на річціСані), Червень за Західним Бугом і інші міста, дійшовши таким чином до долинирічки Сану, тобто до західного рубежу розселення східних слов'ян. З цього західногорубежу він йде на рубіж східний і знову підпорядковує Києву в'ятичів. В 982році доводиться йому знову йти на в'ятичів і остаточно їх завоювати. В 983 роціВолодимир йде на ятвягів за Німаном і підпорядковує собі їх землю. В 984 році — новий похід — на радимичів на річці Сожі і їх остаточне підкорення Русі. В 985році — похід на болгар. Князь має успіх, але, за порадою Добрині, вирішує неробити тут завоювань, а лише укласти міцний мир.
В 988 році пішов Володимир з військом на Корсунь, місто грецьке,корсунці закрилися в місті і міцно оборонялися. Володимир послав сказати їм:«Якщо не здастеся, то три роки простою тут», але вони його непослухалися. Тоді Володимир, влаштувавши своє військо, велів робити насипи біляміста; але корсунці, підкопавши міську стіну, відносили насипану землю до себев місто. В цей час один корсунський житель ім'ям Настас — пустив стрілу в станросійський, а на стрілі було написано: «на схід від тебе колодязь; з ньоговода йде в місто; відкопай колодязь і перейми воду». Володимир в ту годинувелів копати, і точно воду перейняли в громадян; тоді останні, що знемагаютьвід спраги, здалися, Володимир увійшов до міста з дружиною і послав сказатиімператорам Василю і Костянтину: “Ось я узяв Ваше славне місто: чую, що є у вассестра дівчина: якщо ви не віддасте її за мене, то і місту, що залишилося,вашому буде теж, що Корсуню”.
2.3. Інші внутрішньополітичні заходи Володимира
 
МогутняКиївська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира, мусиламати й відповідну столицю. Отож, розгорнув він у Києві небачене будівництво. Зачасів Володимира київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали потужністіни, вал і рів. До «міста Володимира» — так називають дитинець, розбудованийВолодимиром, можна було потрапити крізь в'їзні ворота. Неприступності воротамдодавали високий оборонний вал і глибокий рів, через який було перекинуто міст.Із середини окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці,будівництво якої тривало від 989 впродовж семи років.
Цебув головний і перший кам'яний храм Київської Русі. Церква Богородиці займалаплощу, що ледь не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників.
Наутримання церкви князь Володимир наказав віддавати десяту частину своїхприбутків. Ось чому, свідчив літописець, її називали Десятинною.
Порядіз церквою Богородиці розташовувалися розкішні князівські палаци. На дитинцімешкали й найзаможніші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кількавулиць, які пролягали від воріт до центральної площі — Бабиного торжка. Та хочяк зріс дитинець за часів Володимира, він усе ж таки був лише частиною Києва — нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вируваложиття на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканцівбули купці та майстровий люд — гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частинуПодолу займало київське торговище, де сходилися гості, тобто купці з різнихкуточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тутрозташовувалася київська гавань.
Продалекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почавкарбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети із срібла- срібники та з золота – златники.