КУРСОВАРОБОТА
натему:
«Військово-політичний блок НАТО:
історія діяльності союзута співпраці з Україною»
План
Вступ
Розділ І. Історія створення тадіяльність НАТО
1.1. Історія та структура НАТО
1.2. Переваги членства в НАТО
1.3. Діяльність США уПівнічно-Атлантичному союзі
1.4. Роль США в системі міжнароднихорганізаційРозділ ІІ. Історія розвитку відносин України з НАТО2.1. Стратегічний альянс: Україна – НАТО2.2. Хартія між Україною та НАТО
2.3. Основні напрями співробітництва
ЗбройнихСил України з НАТО
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
НАТО — це союз, відданий принциповіколективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньоїбезпеки. Спроможність Альянсу виконувати свої завдання залежить від високогоступеня координації та планування як на політичному рівні, так і в галузіоборони. Ядром НАТО є 19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сферісвоєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв'язки з багатьмаіншими країнами.
Партнерство набуває різних форм.Тридцять країн беруть участь у «Партнерстві заради миру», щоґрунтується на погодженому Рамковому документі та Програмах індивідуальногопартнерства. Що стосується 46 країн-членів Ради євроатлантичного партнерства,серед яких і 19 держав Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежитьвсеосяжний План дій. Україна-НАТО, а також участь у програмі «Партнерствозаради миру» та членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця зшістьма середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморськомудіалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.
Внутрішній устрій НАТО відображаєзв'язок між цивільними і політичними складниками співробітництва та військовимиструктурами, що сприяють їх здійсненню. У сферах політичних консультацій,оборонного планування і політики, співпраці у справах озброєнь, зв'язку,протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних силстворено різні комітети, які відповідають за перспективне планування та надаютьпоради щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військовогопланування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки, пов'язанихіз безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та переведенняоборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При підготовці та проведеннізаходів на основі консенсусу, досягнутого країнами-членами, кожен із комітетів,що діють на згаданих вище напрямках, у значній мірі спирається на результатироботи, проведеної відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату таМіжнародного військового штабу.
Актуальність теми. Я вважаю що ця тема є доситьактуальною в наш час, саме в тій політичній обстановці яка склалася сьогодні всвіті.
НАТО є центромврегулювання світових проблем, саме ця організація сприяє налагодженнюспівробітництва між країнами-членами Північноатлантичного Союзу у політичній,воєнній та економічній, а також науковій та інших невоєнних галузях. Саме томутак багато країн світу прагне до членства в цій організації.
Роль США в НАТО єбезперечною — з моменту виникнення Організації Північноатлантичного Договору ідо сьогодення.
На сьогодні однимз головних аспектів зовнішньополітичної діяльності США є укріплення лідируючоїролі Сполучених Штатів у світі, їх військової могутності, збереження тапосилення НАТО.
Джерельна базастосовно цієї теми досить широка, існує навіть декілька видів праць по ційтематиці.
Серед працьзагального характеру слід виділити:
– працю ІвановоїІ.М. «Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США»,видану у Москві у 1985 році, в якій автор висвітлює основні аспектизовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів у післявоєнний період;
– роботу ШеїнаВ.С. «США и НАТО: Эволюция империалистического партнерства», видану уМоскві у 1985 році, що акцентує увагу на особливій ролі США уПівнічноатлантичному Союзі;
– спільну роботуКараганова С.А., Трофіменко Г.А., Шеїна В.С. «США — диктатор НАТО»,видану у Москві в 1985 році, яка визначає позицію Сполучених Штатів Америки вНАТО;
– працю ВоронцоваГ.А. «Атлантические отношения и современность», що була видана уМоскві в 1977 році, і яка висвітлює відносини США і Європи в 1945-1970-ті роки.
До монографій іпублікацій по цій тематиці можна віднести:
– статтю КвіткиВ. «Для чого існує завтра?», надруковану в газеті «Столиця»10 лютого 1998 року;
– публікаціюГончара Б.М. та Гончар Ю.Б. «Ставлення США до проблем інтеграції країнЦентрльно-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання», надрукованій в«Питаннях нової та новітньої історії» у випуску №41 за 1995 рік,присвяченій проблемам нової Європи та ставленню до них Сполучених Штатів;
– статтю КаспрукаБ. «НАТО як гарант стабільності та безпеки в Європі», що буланадрукована у газеті «Час» за 9 жовтня 1997 року, і роз'яснюваламісце та роль НАТО на сучасному етапі;
– статтю ШитоваА. «Конференция в США про будущее НАТО», надруковану у журналі«Компас», №17-18 за 1997 рік, яка висвітлює думки американськихекспертів щодо політики Північноатлантичного Союзу у наступному столітті;
– публікаціюКікіло В. «Американские эксперты о проблемах расширения НАТО»,опублікованій в журналі «Компас», №29 за 1997 рік, та присвяченійодному з головних напрямків політики НАТО на сучасному етапі — проблемірозширення Альянсу, та ряд інших праць.
При написанніроботи я використовувала також і праці довідного характеру такі як «НАТО.Довідник», «Організація Північноатлантичного Договору. Статті»та інші.
Серед документівта матеріалів слід виділити: «Зустріч на вищому рівні в Мадриді»,«Декларацію сесії Північноатлантичної Ради», програму«Партнерство заради миру».
Мета і задачідослідження. Метою дослідження є комплексна історична і загальнотеоретичнахарактеристика історії створення НАТО.
На основі вищеназваної літератури та джерел автор даної роботи ставить перед собою такізавдання:
1. Дослідитиісторію створення та діяльності НАТО;2. Висвітлити історіюрозвитку відносин України з НАТО.Предметдослідження становлять причини та фактори, що обумовили становлення НАТО. Об’єктомдослідження є процес становлення і розвитку НАТО.Наукова новизна.Проаналізовані різні точки зору на проблему становлення НАТО, визначенопровідні напрями, проведена систематизація накопиченого матеріалу. Зробленоаналіз вірогідності окремих джерел, які широко використовувалися при вивченніданого питання. Виявлено недостатньо досліджені питання з історіографіїдослідження, а також проблеми, які потребують негайного розроблення на сучасномуетапі.Структура роботивключає в себе два розділи виділені за проблемно-хронологічною ознакою, вступ,висновки і список використаних джерел і літератури.Практичнезначення роботи. Запропонована на захист курсова робота відзначаєтьсяактуальністю та новизною дослідження. Результати проведених досліджень можутьбути використані: при розробці проблем всесвітньої історії, деякі узагальнення,зроблені автором можуть бути використані для розробки спецкурсів іспецсемінарів.
Розділ І.Історія створення та діяльність НАТО
1.1. Історіята структура НАТО
Історія створенняНАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі післядругої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази зчасу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхомзмінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі такихзмін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розробленана Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабноїєвропейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча засорок років приймали участь у двох війнах з Англією.
У другий разархітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році.Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але СШАпоспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх жедопомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічноговідновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році зновунастав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочаткузбудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській іПотсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, щовона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створилибільш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якоїбули покладені «доктрина Трумена», «план Маршала», НАТО,атлантичне партнерство і лідируюча роль Америки.
Ця система відображалаголовні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епохупісля закінчення «холодної війни» перед Сполученими Штатами в їхєвропейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз СШАповинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щобохопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюдиповинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору вЦентральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.
Отже, в періодміж 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками вПівнічній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.
22 січня 1948року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи вПалаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союзЗахідних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавшив березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме:Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самимзасвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборониі зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможнимипротидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.
Відтак 27-28вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельськогодоговору заснували Організацію оборони Західного Союзу.
Потім відбулисяпереговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу,заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою таПівнічною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасницьБрюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори проукладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договорузапросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьомупроцесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 рокуВашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану напартнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедурастворення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде«замовляти музику», визначати воєнну доктрину блоку, політику країн,що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТОбуло обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналасяГреція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.
НАТО булостворено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю узбереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності,забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідностівідведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений увідповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне праводержав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз єспівтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власнубезпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпеченнястабільних відносин з іншими державами.
ОрганізаціяПівнічноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всіцілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-членизберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум,на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймаютьрішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.
Першочерговимзавданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєннимизасобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичніцінності, права людини та дотримання законності, з моменту створенняПівнічноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановленнясправедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишаєтьсянезмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпекуСША з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втіленнядійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.
Основоположнимпринципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себезагальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується нанеподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результатищоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях,солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за якимні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили урішенні основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їх прав таобов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони,НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сферінаціональної безпеки.
В результаті, недивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членівПівнічноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, якесприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню благоприємнихумов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва йогочленів з іншими країнами. Саме це і складає основу розвитку нових структурспівробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що непереживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати своємуполітичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.
До засобів задопомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузібезпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередженнявійни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалупопередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця зіншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основіспівробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сферіконтролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної метиПівнічноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки:забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільноїбезпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів таприхильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, вяких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейськихкраїн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чизагрози її використання.
Основи механізмуспівробітництва країн-членів були закладені в період формуванняПівнічноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основнихелементів :
1)Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правомприйняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, якіпроводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада такожзбирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуваннюсуспільності та випускає заяви і комюнікє, яке пояснює їй, а також урядамкраїн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради.Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає ПівнічноатлантичнийСоюз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. Завесь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування зметою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретнихсферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядівкраїн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійнийпредставник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради абов будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несевідповідальність за свої рішення.
2) Комітетвійськового планування (КВП) — займається вирішенням більшості воєнних питань іпроблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представленівсі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівкивійськовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті жфункції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в йогокомпетенцію.
3)Група ядерногопланування (ГЯП) — є основним форумом для проведення консультацій з усіхпитань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сферіоборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крімФранції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.
4) На посадугенерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державнихдіячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду головиПівнічноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральнийсекретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації,як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків іналагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генеральногосекретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.
5)Міжнароднийсекретаріат — комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, атакож підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займаєтьсяшироким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.
6)Військовийкомітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, щостосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і запідготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначеніголовнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищимкерівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить своюроботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справастосується ядерної зброї — під керівництвом ГЯП.7) Політичний контроль тауправління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Рольоб'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи длязахисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці абостабільності. До цієї структури входить система головних військових командуваньта командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весьПівнічноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установзбройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку таінформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпеченнязбройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічнихзаходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться догарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладуу збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженнюкриз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплюєдоговір НАТО.
8) Міжнароднийвійськовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існуєряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектамидіяльності Військового комітету.
9) Військово-політичнийкоординаційний комітет програми «Партнерство заради миру» — єголовним робочим органом програми «Партнерство заради миру» тапроводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участюокремих партнерів та всіх країн-учасниць.
Тепер перейдемодо організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, іє політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва танаціональні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародногосекретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету таМіжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.
Отже, структураНАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільнуроботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичнепартнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки іКанадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Ціліпартнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш завсе, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військовеспівробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій,екологічній та інших відповідних сферах.
Рішення в НАТОприймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій міжкраїнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних інезалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формуванняполітики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО — церішення, які приймаються всіма її країнами-членами [35; 7].1.2. Переваги членства вНАТО
Найбільш очевидними перевагами членствав Альянсі є посилені безпека й стабільність. Зокрема, членство надає гарантії,які є підґрунтям Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члениприйдуть один одному на поміч — і поодинці, і гуртом — у разі збройного нападуна будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не будезмушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у вирішенніосновних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється права виконатинаціональні зобов'язання перед своїм народом. Кожна країна продовжує нестивідповідальність за власну оборону. НАТО не робить нічого за них. Альянсстворює можливості для того, щоб вони робили це разом. Він дозволяєкраїнам-членам спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національноїбезпеки. В результаті, незважаючи на відмінності у становищі та військовомупотенціалі країн-членів, у них з'являється відчуття рівної безпеки, що сприяєзміцненню їх загальної стабільності.
Хоча під час консультацій в рамкахАльянсу допускається обговорення будь-якої теми, не практикується втручання увнутрішні справи окремих країн-членів. Держави утримуються від порушення нафорумах Альянсу питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разінезгоди або спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабиякуроль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні справи.Та й не в цьому полягає його мета. Країни-члени вправі, за бажанням, прийнятипропозицію щодо посередництва від Генерального секретаря НАТО. Однак, незалежновід обставин, зацікавлені країни можуть скористатися з власного досвідуспівпраці та взаємодії в рамках одного Альянсу та надалі розраховувати назовнішню безпеку, яку НАТО їм гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішенняїхніх невідкладних проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО,яке вже допомогло окремим країнам-партнерам розв'язати застарілі регіональні проблеми.
Країни-члени НАТО виграють також відтого, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярніконтакти між цими державами — як щодня в рамках НАТО, так і між їхнімистолицями — разом із постійними міжурядовими консультаціями сприяють посиленнювпливу і ролі, що Її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому.Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі абосуперечки, і дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння йповаги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв'язання проблем таприймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на іншихміжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьомувони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сферіполітики. Скажімо, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах з контролю надозброєннями і роззброєнням країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільнихпозицій та координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їмвпливовості й переконливості. За допомогою програми «Партнерство зарадимиру» та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть уних активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з їхнімидумками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси [5; 111].
1.3. ДіяльністьСША у Північно-Атлантичному союзі
Американськийдослідник К.Дойч писав, що США могли приєднатися тільки до такої організації вякій вони зможуть займати панівне становище, і де буде панувати їх воля. ДляСполучених Штатів було важливо не чим вони будуть корисні для НАТО, а чим цяорганізація буде корисна для них. Панівна роль США в Північноатлантичному блоцітак характеризується американськими політичними діячами Е.Ентовеном і К.Смітом:" Сторонній спостерігач міг би заключити, що НАТО — це суто американськаорганізація".1 Навіть видатні американські політики писали про особливуроль США в НАТО. Так президент Сполучених Штатів Р. Ніксон зазначав: "Американці не можуть об'єднати Європу, європейці повинні зробити це самі. І мине повинні втручатися у сварки між європейцями, в яких не зачіпаються нашіжиттєво важливі інтереси". Постійний представник американського уряду вНАТО Х.Клівленд так писав про цей аспект зовнішньополітичної діяльності США:«Сполучені Штати не можуть підтримувати такий військово-політичний союзЄвропи, який призвів би до політичного її відокремлення від Америки».
У основу відносинміж США і Західною Європою у післявоєнний час був покладений атлантизм — геополітична концепція, що відбиває взаємозв'язки між державами Атлантичногобасейну. Атлантичні ідеї були реалізовані у складному комплексі політичних.економічних, військових, фінансових та інших взаємозв'язків між США та ЗахідноюЄвропою. Їх серцевиною і стала Організація Північноатлантичного Договору.
Як зазначаєнімецький журнал «Штерн»: "Історія НАТО – це історіяамериканської воєнної політики, і вона представляє собою справу європейськихсоюзників лише у тому ступені, в якому вони були і будуть готові підкоритиінтереси своєї безпеки американським інтересам".
Отже, якзазначалося вище, в кінці 1940-х років продовжувалася повоєнна відбудова світу.25 серпня 1948 року Рада Національної безпеки США підписала меморандум № 20\2про те, щоб Сполучені Штати перейшли до стану постійної готовності до війни.Почалося різке нарощування військово-промислового потенціалу США, дещо зменшенеу перші два роки після війни. 4 квітня було підписано Вашингтонський Договір,що і ознаменував створення НАТО. Цього ж року за ініціативою США був створенийКОКОМ- Координаційний комітет з багатобічного експортного контролю — економічний додаток НАТО. В 1950 році країни-учасники НАТО заключили таємнуугоду, відому як «ОПЛАН № 100-1», в якій зазначалося зобов'язаннязастосовувати збройні сили у випадку виступів проти існуючого ладу у своїхкраїнах. НАТО виступала гарантом соціального status-quo, і цим цінна до цьогочасу, правлячим колам країн, які до нього входять. Роль гаранта існуючогоstatus-quo відігравали і американські війська, які присутні на територіїкраїн-членів НАТО. Їх присутність там надавала надійності воєнним гарантіямСША.
У листопаді 1951року було прийнято рішення створити до 1954 року армію НАТО із 43 дивізій. АлеВашингтон не був задоволений. В решті-решт на лісабонській сесії Ради НАТОкількість дивізій було доведено до 90.4 Північноатлантичний Союз дозволяв СШАміцно закріпитися у Північноєвропейських країнах. За роки існування НАТО їїрішення з усіх питань, що мають хоч якесь істотне значення приймались восновному з ініціативи або під тиском США. Вашингтон постійно прагнув поширитиконсультативну роль керівних органів НАТО, розраховуючи тим самим значнополегшити завдання умовлення союзників, в тому числі і за допомогоюколективного натиску на тих з них, хто виявляє найбільшу строптивість.
Завдяки своємунайбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичномублоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО,об'єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різнимиданими від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об'єднаних збройних сил НАТОв Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займаютьпредставники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії,ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО — невід'ємна риса їх зовнішньоїполітики. «Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО, – писала газета»Лос-Анджелес таймс", – можливо, що спочатку малі західноєвропейськікраїни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаютьсябільш великі".
У вересні 1950року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія,що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:
а) збереженняпостійної воєнної присутності США в Західній Європі;
б) відновленнявоєнного потенціалу західноєвропейських держав;
в) розміщеннявійськ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнамиНАТО в Європі;
г) відмова відвизнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;
д) опір на ядернузброю.
Американськийтеоретик Дж.Шлесинджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:
1) 1945-1954(адміністрація президента Трумена) — атомний вплив, перевага американськихмобілізаційних баз;
2)1954-1962-масове возмездя у все більшому ступені підтримане можливістювикористання тактичної ядерної зброї;
3) 1962-1985 –гнучке реагування — витончена американська стратегія націлювання, спрямована нате, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам,підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.
У 1954 році СШАпочали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки — снаряди ближнього тасереднього радіусу дії з ядерним зарядом («Онест Джон»,«Корпорал», «Матадор»). У жовтні 1954 року відбулося формальнепідписання парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італіїв НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що СполученніШтати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка будепризначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильнішевикористовували США свій «ядерний фактор», для затвердження своєїпереваги, в системі НАТО, тим більша тяга з'являлася у головних союзників СШАпридбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першуатомну бомбу. В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброюоголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у1960 році).У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицієюпро заміну єдиноособового американського контролю в НАТО тріумвіратом у складіСША, Франції, Великобританії.
З приходом довлади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді,американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію«гнучкого реагування», що передбачала подальше нарощуванняприскореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.
Згідно зофіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиноюдесятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:
Рік Воєннівитрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО
1949 $13,503 млрд$18,713 млрд
1973 $78,5 млрд$121,6 млрд
1974 $85,906 млрд$135,093 млрд
1975 $89 млрд$150 млрд
1976 $99,1 млрд$155,3 млрд.
Приведені нижчецифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США уПівнічноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращувійськово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.
Центральне місцев американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни ЗахідноїЄвропи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цимкраїнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильнимиміжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами СполученихШтатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.
У 1967 році НАТОприйняла воєнно-політичну доктрину «гнучкого реагування», якаофіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації ВаршавськогоДоговору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційногозастосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщооборона звичайними засобами буде неефективною.
Після приходу довлади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американськійзовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов'язаних ізЗахідною Європою і Північноатлантичним блоком. Республіканська адміністраціяпрагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це такимчином, щоб перекладання на них додаткової «відповідальності» нетільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейськихсоюзників. У відповідності з цими цілями була розроблена практична політикаВашингтону у Північноатлантичному блоці:
а) укріпленняНАТО і розгортання гонки озброєнь;
б) розширенняекономічної та ідеологічної експансії;
в) курс нарозгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.
Визначені урядомР.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США накардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, — втому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях- Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксонавдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами поПівнічноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносинирозвивалися благоприємно для США. У сфері економіки був характерний наступАмерики на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилосяамериканських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в СполученихШтатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американськогоринку.
Сполученні Штатизнаходились далеко попереду Західних країн з об'єму виробництва, мали експорт втри рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американськимправлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесіяРади НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалукраїн-учасниць(план АД-70). Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося зврахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої«гнучкості». Вони передбачали:
1)укріпленнязвичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об'єднанихзбройних силах Північноатлантичного Союзу;
2)підтриманнядостатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;
3)продовженняконсультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.
Влітку 1971 року,коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту,збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтонувдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значнихвійськово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшеннявоєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця тадеякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки.Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску назахідноєвропейські країни.
За адміністраціїР.Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій вПівденно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтонкористувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходивсясвоїми силами. Американський дослідник М.Каплан писав, що Сполученні Штати неповинні так тісно зв'язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх діяде-небудь у світі буде залучувати їх союзників.
У періодблизькосхідної кризи 1973 року «строптивість» західноєвропейськихучасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей часбув фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів СШАпо блоку, крім Португалії. Західноєвропейські країни не тільки прагнулиуникнути залучення у дуже небезпечну ситуацію, але й не узгоджували загальнупозицію Сполучених Штатів по близькосхідній проблемі. Послаблюючий вплив наПівнічноатлантичний Союз у 1973 році оказав вихід Франції із військовоїорганізації НАТО. В цілому до середині 1970-х років в НАТО склалася такаобстановка, для якої було характерно розходження у думках на те, для чого існуєНАТО.
У червні 1974року в Оттаві відбулися переговори США із західноєвропейськими учасниками блокуз питання про роль НАТО. Вашингтон висунув проект так званої нової Атлантичноїхартії. Американські представники наполягали на включенні в текст майбутньоїугоди пропозицій, які б підтверджували необхідність взаємодії країн НАТО і замежами займаємої ними території. В липні 1974 року в Брюсселі було підписанодекларацію про атлантичні відносини. Як і попередні американські адміністрації,уряд Р.Ніксона надавав виключно великого значення воєнній діяльність в НАТО. ВихідГреції із військової організації Північноатлантичного Союзу в результаті подійна Кіпрі влітку 1974 року, наніс чуйного удару по позиціям блоку на півдніЄвропи і у Східному Середземномор'ї. Воєнно-стратегічний стан Греції високооцінювався керівництвом США і НАТО.
Під натискомСполучених Штатів на лондонській сесії Ради НАТО, проведеній у травні 1977року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальнезбільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п'яти років,починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щобкраїни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тількикороткострокових програм, а планували свої воєнні приготування надовгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливістьзадовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки.Однакздійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка ЗахідноїЄвропи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтонівідбулася сесія Ради НАТО. Одним з головних пунктів повістки дня сесії булоприйняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу.
У воєнномубюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як«бюджет НАТО», Сполученні Штати різко посилили акцент на укріпленнявоєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% упорівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більшніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізувавзахідноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльностіПівнічноатлантичного блоку систематично збільшувався. Правлячі кола США спробувалинейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у1977 році президент Дж.Картер знову запевнив «молодших партнерів» втому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою,прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані,щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все вконтексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках іззавданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО — саміСША (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав ПівнічноатлантичногоСоюзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали:Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%,Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальнезбільшення воєнних витрат, за даними американського уряду, складало: 1978-2%,1979-2,5%, 1980-2%14 .
Рокипрезидентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейськихсоюзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатіву Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європінейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979року в Брюсселі відбулася конференція " НАТО у наступні 30 років". Нагрудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання наєвропейському континенті 108 пускових установок «Першінг-2» і 464крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15
Головною силою,яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті новихамериканських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США зпитань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщенняракет «таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічногобомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєнняміжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді». За допомогоюПівнічноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за всезабезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору.
Прихід до влади вСША адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і вцілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччядержав по широкому колу питань, що виникли у зв'язку із подіями в Ірані, Афганістані,Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 рокуамериканський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентівнейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусильпартнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичнийдосвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша — отримати відзахідноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску узабезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройнихсил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Другалінія орієнтувалася на те, щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО втій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у зв'язку з обороною ЗахідноїЄвропи.
Взаємодія США ізФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадання інтересів великихатлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангуНАТО. У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європіскладала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч ізнаходились головним чином у ФРН. Американські бойові літаки були розкидані побагатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили доПівнічноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справіохорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.
Дещо напруженимибули в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянськекерівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій нарозгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньоїдальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всійєвропейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття насебе зобов'язання не застосовувати першими ядерну зброю.
Весною 1983 рокуСША проголосили програму СОІ (так звана «стратегічна обороннаініціатива»). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягненнявзаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, вінліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. Вкінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення натериторії трьох західноєвропейських країн перших партій ракет«Першінг-2» та крилатих ракет.
У січні 1984 рокувідбулася конференція «Майбутнє НАТО та глобальна безпека», на якійосновним було питання про нові американські ракети.
Починаючи з 1980і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витративприблизно $2 трильйони.
У 1990 роцістратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно зДоговором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні силиСША у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.
7 червня 1990року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року вЛондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалосяпитання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а такожбуло прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якійприводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, івтілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури істратегії НАТО.
В листопаді 1990року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнятоСпільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору іПівнічноатлантичного Союзу, а також Паризьку хартію для нової Європи. В ходізустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки іспівробітництва було створено унікальну можливість формування принципово новихзасад європейської безпеки. У листопаді 1991 року в Римі голови держав іурядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, щостало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу донової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання РадиНАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання пропрактичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системибезпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось:«Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади взабезпеченні безпеки Європи». 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбуласячергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікаціюпрограми «Партнерство заради миру». На практиці «Партнерство зарадимиру» дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільнимивійськовими стандартами і процедурами. З нашого погляду існують певніфундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді.Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальноїполітики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу", — зазначав держсекретар США У.Крістофер.
Програма«Партнерство заради миру» була створена спеціально для того, щобохопити країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги.Всього за один рік ця новаторська ідея стала складовою частиною європейськоїсистеми безпеки. Мова йде про сукупність окремих угод між НАТО і на сьогодні24-ма країнами — від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожнакраїна-партнер розробляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Цяпрограма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичнийконтроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охоронинавколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма«Партнерство заради миру» є тією основою, на якій всі держави будуютьсвоє співробітництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. Заперший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання вПольщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основнимизавданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів зненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливістьновим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, щодопоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.
Ініціатива«Партнерство заради миру» виявилась досить вдалою у створенні впливуна стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідськихвідносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейськоїбезпеки. У зв'язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняврішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ іоборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, якінадали нової якості програмі «Партнерство заради миру» і укріпили їїу політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпеченнябезпеки. Розширення «Партнерства заради миру» є одним із базовихелементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд зособливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основудля нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу уцих домовленостях.
В травні 1996року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до СШАприбув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візитубуло врегулювання відносин Україна-НАТО.
АдміністраціяДж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цихзусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежностів питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабититрансатлантичні зв'язки, що забезпечувало роль Америки як гарантаконтинентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежноївід США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, яксподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, щонемає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО.Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжувалипідкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв'язків. Більш повнаінтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього РадянськогоСоюзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активноїучасті всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністраціїКлінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: воназайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-СхідноїЄвропи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов'язань НАТО наці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континентупояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерноїзброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану,України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктіввсередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюваннямтого, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створитизагрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою вЦентрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленнямсумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпекита співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), йогоскладову — Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігатизагрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національноїбезпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі потрьом напрямкам:
1)не слідрозміщувати на території «новичков» тактичні ракети;
2)не потрібнорозгортати там ядерну зброю;
3)поки що можна,не на постійній основі, відмовитися від передового базування там бойовихчастин.
Улистопаді-грудні 1997 року в американському конгресі пройшли дебати навколорозширення НАТО, які показали, що адміністрація Клінтона розглядає це питаннявиключно з точки зору вигоди для США. Американці вважають, що враховуючидоведену роками ефективність Альянсу, кошти на його розширення стали бивигідним вкладом у забезпечення безпеки перш за все самих Сполучених Штатів.
Важливою віхою вісторії Північноатлантичного Союзу є Мадридська зустріч на вищому рівні, щовідбулася в липні 1997 року. У Мадриді глави держав і урядів НАТО запросилиПольщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати з Альянсом переговори проприєднання з метою їх вступу до НАТО у 1999 році. Вони також підтвердили, щоАльянс лишається відкритим для вступу в майбутньому інших країн. З Мадридськоїзустрічі у верхах НАТО вийшла зміцнілою і з відчуттям переосмисленої мети. Булообговорено багато питань, пов'язаних із новою НАТО, інтенсифікованоконсультації з партнерами в рамках Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП),відкрито нову сторінку у взаєминах між НАТО і Росією на основі Основоположногоакту, підписаного в травні у Парижі, підписано Хартію з Україною про особливепартнерство, зміцнено діалог з середземноморськими сусідами, досягнутоподальшого прогресу в рамках власне європейської системи безпеки і оборони врамках Альянсу, зроблено крок вперед щодо радикального реформування командноїструктури НАТО. В НАТО зараз проходять дискусії про можливості все більшоїучасті цієї організації в операціях ООН [27; 17].
9 липня 1997 рокув Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО,яка відкрила для обох сторін нові можливості для консультацій і співробітництваз політичних питань і питань безпеки.
Американськіексперти так висловилися з цього приводу: «Незалежна Україна — кращагарантія того, що Росія залишиться мирною державою. Конфлікт між ними мав бизгубні наслідки для Заходу».
11 липня 1997року в Бухаресті відбулася зустріч президента США Біла Клінтона та президентаРумунії Еміля Константинеску. Під час зустрічі Клінтон запевнив румунськийнарод у тому, що «двері НАТО залишаються відчиненими».
США достатньо розвинутіяк в економічному, так і в політичному плані, тому, звичайно, ця країна можепретендувати на панівну роль у світовій політиці, навіть не вдаючись до воєннихдій.
Основнимизавданнями зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів на сучасному етапіє:
1)укріпити лідируючуроль США в світі, їх військову міць; зберегти та посилити НАТО(що на думкуУ.Перрі, неможливо без активної керівної ролі і збройних сил США) та воєнніблоки у Азіатсько-тихоокеанському регіоні;
2)поставитидіяльність ООН в залежність від НАТО, а це означає і від Сполучених Штатів;
3)використатипитання про укріплення впливу НАТО та про її розширення для виявленнястримуючого впливу на Росію.
Але саме завдякиособливій ролі США у світовій політиці, і, зокрема, в НАТО, можливо послабленнявійськових союзів та дестабілізація міжнародної обстановки. Враховуючи, щопідтримання світового порядку є частиною національних інтересів СполученихШтатів, можна сподіватися на стабільний та прогресивний розвиток світовоїполітики [42; 44-65].
1.4. РольСША в системі міжнародних організацій
Одним з важливихелементів глобальної стратегії Вашингтону після другої світової війни сталаполітика створення військово-політичних блоків та союзів, покликаних встановитиамериканську гегемонію в світі. Розірвавши із традицією незалучення у блоки,США у післявоєнний період активно зайнялись створенням по всьому світу різнихполітичних коаліцій, військових пактів, закритих регіональних організацій таекономічних угрупувань.
Блокова політикабула поставлена на чолі взаємовідносин Сполучених Штатів з їх партнерами, істала однією з основних форм затвердження себе в якості світового лідера. БлокНАТО був доповнений розгалуженою системою військово-політичних організацій іпактів в інших географічних регіонах, створених у різний час під егідою США,які створювали глобальну систему світової взаємодопомоги. У 1954 році зініціативи Вашингтону була створена Організація договору Південно-східної Азії(СЕАТО) у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланда,Філіппін та Пакистану. Блок було створено для боротьби з національно-визвольнимрухом у Південно-східній Азії. Протиріччя між самими членами СЕАТО призвели докризи блоку і в решті решт до його розпаду. Офіційно блок припинив своєіснування 1 липня 1977 року.
У районіБлизького та Середнього Сходу у 1955 році було створено Багдадський пакт, якийпісля виходу із нього у 1959 році Іраку був перетворений на СЕНТО — ОрганізаціюЦентрального договору. До його складу увійшли Англія, Іран, Туреччина і Пакистан.Хоча США формально входили до СЕНТО в якості спостерігача, вони активноприймали участь в його діяльності, а американські представники очолювали рядйого керівних органів. Після падіння шахського режиму на початку 1979 рокуновий уряд Ірану заявив про вихід своєї країни із СЕНТО. Приклад Іранунаслідував Пакистан, про що було заявлено 13 березня 1979 року. Ці рішенняпризвели до саморозпуску цієї організації.
У 1951 році СШАпідписали з Австралією та Новою Зеландією Тихоокеанський пакт безпеки, що призвелодо створення трьохстороннєго військово-політичного блоку АНЗЮС. У 1986 роцічерез протиріччя стосовно ядерної політики із США, Нова Зеландія вийшла ізблоку.
У 1966 році СШАспробували звести до одного блоку всіх союзників у східноазіатському регіоні тапівденній частині Тихого океану. Було створено Азіатсько-Тихоокеанський пакт(АЗПАК) у складі Японії, Південної Кореї, Тайвані, Філіппін, Таїланда,Південного В'єтнаму, Малайзії, Австралії, Нової Зеландії. Формально АЗПАК бувстворений з метою розвитку співробітництва країн-членів в економічній,культурній та соціальній сферах.
Фактично ж це бувполітичний союз, тісно пов'язаний із системою військових блоків США в Азії. Всійого члени, крім Малайзії, були пов'язані двосторонніми військовимисоюзницькими угодами із Сполученими Штатами. На території більшості з них булирозміщені військові бази США. У 1973 році із блоку вийшла Малайзія, а у 1975році — Південний В'єтнам. Сесії міністрів іноземних справ країн-членів АЗПАК нескликаються вже з 1973 року.
Не менш важливоюніж участь США в НАТО є участь Америки в ООН. Разом з іншими великими країнамиСША відіграли велику роль у створенні Організації Об'єднаних Націй, на якупокладались великі надії з точки зору перспектив розвитку післявоєнногоміжнародного співробітництва в інтересах збереження миру та безпеки народів.Однак на протязі більш ніж п'ятдесяти років між лінією США та позиціямибільшості членів ООН тривав конфлікт. У 1985 році Сполученні Штати однобічноскоротили свій внесок в бюджет ООН, чим викликали загострення фінансовихпроблем організації; того ж року США вийшли із ЮНЕСКО. На сучасному етапі СШАдосить ефективно співпрацюють із ООН, прагнуть все більшої участі в їїопераціях.
Крімбезпосередньої участі США в цих організаціях, Сполученні Штати не менш активноспівпрацюють з рядом європейських організацій, таких як Організація по безпеціта співробітництву в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Європейський Співтовариство(ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП)та ряд інших інституцій. Як записано в Римській декларації про мир іспівробітництво від 7-8 листопада 1991 року: «Одна окрема організація не взмозі сама охопити всі проблеми, що постають перед нами в новій Європі. Їхможна буде вирішити лише в рамках взаємодоповнюючих інституцій, котріоб'єднуватимуть держави Європи і Північної Америки. Ось чому ми разом працюємонад створенням нової архітектури європейської безпеки, у якій НАТО, НБСЄ,Європейське Співтовариство, ЗЄС та Рада Європи доповнюватимуть одна одну. Важливезначення матимуть також регіональні структури співробітництва. Така взаємодіявідіграватиме вирішальну роль у запобіганні нестабільності й розколу,породжуваних різноманітними причинами, зокрема такими, як економічна нерівністьта запеклий націоналізм».
Не дивлячись наіснуючу тенденцію тісної кооперації країн Західної Європи, США і Канади врамках відповідно ЄС, ЗЄС, СБСЄ, НАТО та інших союзів, існує жорстокавійськово-політична, економічна, інформаційна боротьба окремих країн — США,Франції, Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Португалії і Данії. СамеСполученим Штатам відведено роль архітектора європейської безпеки, що в змозіврегулювати всі міжнародні конфлікти.
Отже, виходячи зтієї позиції, яку займають Сполученні Штати в системі міжнародних організацій,можна зробити висновок, що США не тільки мають особливе місце вПівнічноатлантичному Союзі, але й залишаються єдиною наддержавою, яка здатнавпливати на хід світових подій.
Розділ ІІ. Історіярозвитку відносин України з НАТО 2.1. Стратегічнийальянс: Україна – НАТО ВідносиниУкраїни з НАТО почали розвиватися невдовзі по отриманні країною незалежності у1991 році. Вже у січні 1992 року представник України вперше взяв участь уРобочій групі високого рівня Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС).22-23 лютого1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М.Вернера до Києва,в ході якого Україна була запрошена до участі в РПАС. З того часу почалисяактивні контакти і співробітництво з НАТО.8 лютого 1994Україна першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25.05.94 передалакерівництву НАТО свій Презентаційний документ, в якому визначені політичні ціліучасті України в ПЗМ, заходи, які планується здійснити для досягнення цихцілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі у ПЗМ.14 вересня 1994року перша Індивідуальна програма партнерства (ІПП) між Україною і НАТО булаофіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради НАТО.У 1995 роціУкраїна призначила своїх перших офіцерів зв’язку до штаб-квартири НАТО у м.Брюссель та Координаційного центру партнерства (КЦП) у м. Монс (Бельгія).Весною того ж року між Україною і НАТО були укладені Адміністративна угода таУгода у сфері безпеки, на основі яких відкрито офіси зв’язку у штаб-квартиріНАТО та КЦП.У 1995 роціУкраїна однією з перших серед країн-партнерів приєдналась до Процесу плануваннята оцінки сил (ППОС), головною метою якого є надання державам-партнерамможливості для визначення та підготовки сил, здатних ефективно взаємодіяти зізбройними силами інших держав в операціях під проводом НАТО, а також створеннямеханізму для обміну інформацією з питань оборонного та бюджетного планування врамках ПЗМ.6 травня 1996року від імені Уряду України були підписані важливі угоди в рамках ПЗМ, заякими регулюється статус військовослужбовців Збройних Сил України приперебуванні на навчаннях та інших заходах на території країн – членів НАТО абокраїн–партнерів і, навпаки, військовослужбовців інших держав, які беруть участьу навчаннях на території України, – Угода між державами, які є сторонамиПівнічноатлантичного Договору, та іншими державами, які беруть участь уПрограмі ПЗМ, щодо статусу їх збройних сил, а також Додатковий протокол до цієїУгоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року).Важливимиетапами у розвитку співробітництва Україна-НАТО стали також засідання 14вересня 1995 року та 20 березня 1997 року Північноатлантичної Ради (ПАР) заучастю Міністра закордонних справ України Г.Удовенка, ряд політичних і спеціальнихконсультацій між Україною та НАТО у форматі “16+1”, які відбулись протягом1995-1997 р.р., взаємні візити на високому рівні, в т.ч. перший офіційний візитГенерального секретаря НАТО Х.Солани в Україну 15-16 квітня 1996 року.9 липня 1997року на самміті НАТО в м. Мадрид Президентом України було підписано Хартію проособливе партнерство між Україною та НАТО, яка фіксує політичні зобов’язаннясторін на найвищому рівні і регламентує зміст “особливого партнерства” міжУкраїною та НАТО.У 1997 році заснованоЦентр інформації і документації НАТО в Україні.У 1997 роцізасновано Місію України при НАТО та призначено Військового представника.У 1998 роцізасновано Спільну робочу групу Україна – НАТО з питань військової реформи.У квітні 1999року відкрито Офіс зв’язку НАТО в Україні у м. Києві.27 січня 2001року Указом Президента України затверджена Державна програма співробітництваУкраїни з НАТО на 2001-2004 роки.У липні 2002року підписано Указ Президента України “Про затвердження Стратегії України щодоОрганізації Північноатлантичного Договору (НАТО)”.9 липня 2002року підписано Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України іштабом Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО на Атлантиціта штабом Верховного головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО в Європіщодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України (ратифікованийВерховною Радою України 17 березня 2004 року).30 серпня 2002року рішенням Президента України створено Державну раду з питань європейськоїта євроатлантичної інтеграції України. 17 жовтня 2002 року відбулося першезасідання Державної ради.22 листопада2002 року підписано План дій Україна – НАТО і Цільовий план дій Україна – НАТОна 2003 рік на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордоннихсправ, м. Прага.11 січня 2003року Указом Президента України створено Національний центр з питаньєвроатлантичної інтеграції України.25 березня 2004року затверджено Цільовий план дій Україна – НАТО на 2004 рік Державною радою.1 червня 2004року у штаб-квартирі НАТО відбулося щорічне засідання Політико-військовогокерівного комітету в рамках Процесу планування та оцінки сил (ПВКК/ППОС) уформаті 26 + Україна. На засіданні було погоджено новий пакет Цілей партнерствана 2004-2005 роки (налічує 54 цілі), до якого інтегровані Національні цілівоєнної реформи.6-7 червня 2004року у м. Варшава відбулася неформальна конференція (консультації) Україна –НАТО високого рівня. Під час конференції підписано Меморандум провзаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховнимголовнокомандуванням Об’єднаних Збройних Сил НАТО з питань трансформації таВерховним головнокомандуванням Об’єднаних Збройних Сил НАТО в Європі щодовикористання стратегічної транспортної авіації України в операціях та навчанняхНАТО (ратифіковано ВР України 05.10.2006).29 червня 2004року Президент України взяв участь у засіданні Комісії “Україна – НАТО” нарівні глав держав та урядів, що вперше відбулося за участю семи нових членівАльянсу в Стамбулі. Під час зустрічі сторони обговорили внесок особливогопартнерства між Україною та НАТО у підтримання миру і стабільності наєвроатлантичному просторі, а також перспективи розвитку цих відносин у світліімплементації Плану дій Україна – НАТО.3 серпня 2004року підписана Адміністративна Угода між Міністерством оборони України таШтабом Верховного Головнокомандувача Об’єднаних Збройних Сил НАТО з питаньтрансформації щодо створення, фінансування та підтримки діяльності Бюровійськової документації Україна – НАТО.У квітні 2005року в м. Вільнюс, Литовська Республіка, під час неформальної зустрічі Україна– НАТО на рівні міністрів закордонних справ офіційно започаткованоІнтенсифікований діалог щодо прагнень України стосовно членства в НАТО тавідповідних реформ.14 жовтня 2005року Постановою Кабінету Міністрів України № 1020 створений Урядовий комітет зпитань європейської та євроатлантичної інтеграції, який провадить своюдіяльність відповідно до Загального положення про урядовий комітет, зурахуванням особливостей, які визначаються завданнями із здійснення конкретнихзаходів щодо європейської та євроатлантичної інтеграції (зокрема з досягненнякритеріїв членства України в ЄС та НАТО), передбачених Постановою КМУ від17.12.05 № 1214 “Про особливості діяльності Урядового комітету з питаньєвропейської та євроатлантичної інтеграції”.28 грудня 2005року Президент України своїм Указом увів у дію рішення Ради національноїбезпеки і оборони України від 25 листопада 2005 року “Про невідкладні заходищодо дальшого розвитку відносин України з Організацією Північноатлантичногодоговору (НАТО)”. Згідно з Указом серед іншого передбачено:визнати одним ізпріоритетів діяльності забезпечення реалізації державної політики щодоспівробітництва України з НАТО, в тому числі досягнення критеріїв членстваУкраїни в НАТО;утворитипостійно діючий орган з питань підготовки України до вступу в НАТО;опрацюватипитання щодо створення національної системи координації співробітництва Україниз НАТО.На виконаннязазначеного нормативно-правового акту розроблені та затверджені указиПрезидента України “Про Національну систему координації співробітництва Україниз Організацією Північноатлантичного договору” (№ 215/2006 від 13.03.06) та “ПроМіжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО” (№ 429/2006від 22.05.06).У період з 04 по07 квітня 2006 року відбулося експертне засідання Україна-НАТО з питань участіу ППОС. Метою експертного засідання було проведення консультацій щододосягнення визначених Цілей партнерства та опрацювання оновленого пакету Цілейпартнерства на 2007 рік.18 травня 2006року в Києві проведено конференцію з реформування сектора безпеки, наступногодня – засідання представників високого рівня у рамках Спільної робочої групи зпитань військової реформи (СРГВР), а згодом – міжвідомчі переговори з питаньреформування оборонного сектора в рамках Інтенсифікованого діалогу з НАТО.9 червня 2006року в штаб-квартирі НАТО відбулося засідання Комісії Україна – НАТО на рівніміністрів оборони. Міністрами розглянута оборонна політика України у площинімінливого середовища безпеки, трансформація її збройних сил, а також триваючапідтримка Україною операцій під проводом НАТО.19 червня 2006року Міністерство оборони України та Агентство з обслуговування та постачанняНАТО підписали контракт, що дозволив розпочати найбільший у світі проект здемілітаризації. Метою проекту є безпечне знешкодження 1,5 мільйона одиницьстрілецького та легкого озброєння, а також 133 тис. тонн боєприпасів, якізберігаються в Україні. Першим практичним кроком став початок знищення 1 тис.одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів, що розпочалось в Україні того жтижня.5 жовтня 2006року у м. Сінтра, Португалія, відбулись п’яті неформальні консультації Україна– НАТО високого рівня. Під час консультацій розглядалися можливості наданнядопомоги Україні у перетворенні її галузі безпеки і оборони на демократичноконтрольовані і відповідальні механізми реагування на нинішні загрози і викликибезпеці.2.2. Хартія між Україною та НАТО
«Хартія про особливо партнерствоміж Організацією Північноатлантичного договору та Україною» була підписанау Сінтрі, Португалія, 29 травня 1997 р. Президент України Кучма та глави державі урядів країн-членів НАТО підписали Хартію у Мадриді в липні 1997 р.
Хартія, що грунтується на принципах, якіподіляють обидві сторони, покликана сприяти зміцненню співпраці та дійовогопартнерства між НАТО й Україною. Вона істотно просуне вперед відносини між НАТОй Україною. В рамках цього процесу Генеральний секретар НАТО Солана і міністр закордоннихсправ України Удовенко відкрили у Києві 7 травня 1997р. Центр інформації тадокументації НАТО. Зараз реалізуються нові спільні програми. Для нагляду зарозвитком стосунків створено Комісію НАТО-Україна. Комісія збиратиметься пазасідання принаймні двічі па рік, щоб проаналізувати результати проведеноїробити.
· Хартіяміж НАТО й Україною відкриває нові можливості для змістовної співпраці таконсультацій з питань політики і безпеки
· Хартіяофіційно визнає важливість незалежної, стабільної і демократичної України длярозвитку усієї Європи.
· Українастала важливим суб'єктом європейської безпеки. Українські солдати несуть службуразом із військами країн НАТО в рамках міжнародного контингенту в Боснії,покликаного утвердити тривалий мир у цьому неспокійному регіоні.
· Хартіязакладає основу для співпраці та консультацій — в межах семінарів, робочих групта інших спільних програм — у таких сферах, як цивільне планування на випадокнадзвичайних ситуацій, готовність до катастроф, відносини між цивільними івійськовими та демократичний контроль над збройними силами.
· Співпрацяохоплює і такі питання, як оборонне планування, складання бюджету, політика,стратегія, концепції національної безпеки, оборонна конверсія, підготовкавійськових кадрів і військові навчання.
· Вивчаютьсяможливості співпраці в інших сферах. Йдеться про військову співпрацю івзаємодію; економічні аспекти; питання науки і технології; проблемиекологічної, зокрема і ядерної, безпеки; наукові й дослідно-конструкторськірозробки в аерокосмічній галузі: координацію роботи цивільних і військовихслужб управління повітряним рухом.
· Засновуєтьсявійськова місія зв'язку. що стане складовою частиною представництва при НАТО вБрюсселі.
· Центрінформації та документації НАТО — перший осередок подібного плану в Центральнійі Східній Європі — було відкрито у Києві 7 травня 1997 р. [31; 5].
2.3. Основні напрями співробітництва ЗбройнихСил України з НАТО
Україна розцінює Програму “Партнерствозаради миру” (ПЗМ) як важливий елемент загальної структури європейськоїстабільності і безпеки, що спрямована на подальший розвиток і практичнепоглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради євроатлантичногопартнерства, а також іншими зацікавленими країнами – членами ОБСЄ, у галузіоборони, військово-цивільного співробітництва та миротворчих операцій.
Основні напрями співробітництва міжЗбройними Силами України та НАТО включають:
створення ефективної системицивільно-військових відносин;
вдосконалення демократичного контролюнад збройними силами;
створення ефективної системи оборонногопланування, яка збалансує основні пріоритети реформування та розвитку ЗСУкраїни, у т.ч.:
проведення короткострокового тасередньострокового оборонного планування включаючи оновлення законодавчої базидіяльності ЗС відповідно до проведеного оборонного огляду в Україні у всьомуспектрі його призначення;
інтеграція Процесу планування і оцінкисил в національну систему оборонного планування України;
забезпечення реалізації рішень Спільноїробочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи та Спільної робочої групиз питань оборонно-технічного співробітництва;
досягнення взаємосумісності підрозділівЗС України з військовими формуваннями Північноатлантичного Альянсу з метоюучасті в операціях з підтримання миру під проводом НАТО шляхом продовженнябезпосередньої участі у них, а також досягнення Цілей партнерства, визначенихдля Збройних Сил України в рамках третього етапу ППОС;
сприяння повному переходу ЗС України докомплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу законтрактом;
вдосконалення існуючоїнормативно-правової бази співробітництва, зокрема виконання заходів в рамкахПлану дій Україна – НАТО та щорічних Цільових планів Україна – НАТО в частині,що стосується Міністерства оборони України.
наближення законодавчої бази доправового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фаховоїпідготовки у відповідних галузях;
реалізація пілотного проекту Україна –НАТО щодо майбутньої структури ЗС України (зокрема, стосовно створенняОб’єднаного оперативного командування);
реалізація пілотного проектуУкраїна-НАТО з професійної підготовки цивільного персоналу для потребМіністерства оборони України;
мінімізацію негативних наслідківреформування ЗС України (конверсія оборонних об’єктів, утилізація надлишковихбоєприпасів, легких озброєнь та стрілецької зброї (ЛОСЗ), соціальні питання,рекультивація територій, забруднених внаслідок військової діяльності тощо);
інформування громадськості про станспівробітництва з Альянсом, а також здійснення заходів воєнної реформи вУкраїні;
співробітництво з НАТО у сферіуправління повітряним рухом, обмін даними про повітряну обстановку;
участь у боротьбі проти тероризму тощо [17;4].
Висновки
Згідно з Північноатлантичним договором,підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., було створено союз 10 європейських і2 північноамериканських незалежних держав, що зобов'язалися одна одну боронити.Пізніше, між 1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.
Сам Договір є простим документом. Вінвідкривається короткою преамбулою, у якій чітко зазначено, що Договірукладається в дусі Статуту ООН. Власне, із Статуту й випливає йоголегітимність. Решта тексту складається з чотирнадцяти статей, у якихсформульовано найголовніші зобов'язання, котрі члени беруть один перед одним іперед Альянсом у цілому.
Деякі статті заслуговують на особливуувагу. Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вонапокладає на країни-члени обов'язок підтримувати й розвивати індивідуальний таколективний оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій міждержавами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою.Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесуширокомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється,чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьомуєвроатлантичному регіоні,
Стаття 5 підтверджує право наіндивідуальну чи колективну самооборону, записане и Статті 51 Статуту ООН.Згідно з нею країни, що підписують Північноатлантичний договір, домовляютьсявважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6визначає географічний район, на який поширюється дія Статті 5.
Статтею 9 засновано Північноатлантичнураду як єдиний офіційний орган, започаткований безпосередньо Договором. Віндоручає Раді створювати такі «допоміжні органи», які можутьзнадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, якіутворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів,визначають структуру Організації Північноатлантичного Договору.
На засіданні Північноатлантичної ради навищому рівні у Мадриді в липні 1997 р. Альянс запросив три країни — ЧеськуРеспубліку, Угорщину й Польщу — розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999р. Водночас лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаютьсявідкритими, і вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншимкраїнам. Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий полісна майбутнє. Це їхнє право. Що ж стосується страхового полісу, то вони маютьбути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити спроможність і волювзяти на себе це зобов'язання. Стаття 10 Північноатлантичного договорупередбачає таку можливість. У ній сказано, що члени Альянсу можуть «заодностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатнуздійснювати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки впівнічноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору».
За іншими статтями Договору кожнакраїна-член приймає конкретні зобов'язання стосовно оборони й безпеки. Жодне зних не зачіпає права і обов'язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожнадержава зобов'язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніхміжнародних відносин, «зміцнюючи свої вільні інститути»,«сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ціінститути» і «домагаючись створення умов стабільності йдобробуту». Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати назаохочення економічної співпраці між країнами-членами та усування суперечностейу їхній міжнародній економічній політиці.
Північноатлантичний договір забезпечуєбезпеку країн-членів з 1949 р. Чимало інших європейських країн отрималипосередню вигоду від безпеки, гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладенокрай холодній війні та розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три новідержави приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб іншікраїни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від посиленоївнаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.
НАТО спрямовує свої зусилля на майбутнюбезпеку. Проте членство в НАТО й співпраця з Альянсом — це не просто плануванняна чорний день. Мова йде про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки уЄвропі. З 1995 р. співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та зміжнародними організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфліктув Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс — єдина міжнародна організація,що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб підготуватися дорозв'язання подібних проблем у майбутньому, Альянс трансформував свої політичніта військові структури, пристосувавши їх до проведення миротворчих операцій тауправління кризовими ситуаціями.
Перетворення СШАпісля закінчення другої світової війни на могутню країну світу, в йогоекономічний центр та військово-політичного лідера, призвело до проведенняглобального зовнішньополітичного курсу Вашингтону. Оптимальною з точки зоруправлячих кіл США формою устрою міжнародних відносин був би «світпо-американські» -«Pax Americana». Після другої світової війниСполученні Штати постійно почали втручатися у події на Європейськомуконтиненті. І до кінця 20-го століття таки забезпечили собі політичне лідерствов світі.
США з їївеличезним економічним та політичним потенціалом звичайно ж можуть претендуватина роль гегемона у світовій політиці. Цим і пояснюється значна перевагаСполучених Штатів як країни, що користується найбільшим впливом в НАТО. Недармадеякі американські політики зазначають, що історія Північноатлантичного Союзу — це історія американської воєнної політики.
СШАвикористовують своє лідерство в НАТО, роль $ у фінансовій системі світу,економічну, військову та ідеологічну присутність в Західній Європі, свої ядернігарантії, науково-технічну перевагу та ряд інших заходів, і продовжуютьвпливати на орієнтацію західноєвропейських держав у зовнішньому світі, змушуючиїх у деяких випадках поступатися своїми інтересами.
При укріпленніамериканського лідерства НАТО впевнено вступає в майбутнє 21-е століття і якосновна організація по європейській безпеці, і як основа трансатлантичногопартнерства.
Документи і матеріали
1.УказПрезидента України «Про Цільовий план Україна – НАТО на 2006 рік у рамкахПлану дій Україна – НАТО» (виданий 07.04.2006).
2. Декларація сесіїПівнічноатлантичної Ради. Брюссель, 1994.
3. Зустріч на вищому рівні в Мадриді.Брюссель, 1997.
4. Імплементаційна угода міжКабінетом Міністрів України та Організацією НАТО з питань матеріально-технічногозабезпечення і постачання (NAMSO) щодо утилізації переносних зенітно-ракетнихкомплексів, легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів(підписана 23.11.05 під час засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО зпитань озброєнь, м. Брюссель, Бельгія).
5. Меморандум про взаєморозуміння міжУрядом України та Організацією Північноатлантичного Договору щодо призначенняОфіцерів зв’язку НАТО в Україні (підписаний 09.12.1998).
6. Меморандум про взаєморозуміння міжКабінетом Міністрів України і Організацією НАТО з матеріально-технічногозабезпечення і обслуговування (NAMSA) (підписаний 06.12.2001).
7. Нова стратегічна концепціяПівнічноатлантичного Союзу. Брюссель, 1991.
Партнерство заради миру. Брюссель,1994.
8. Угода між Національнимкоординаційним центром соціальної та професійної адаптації військовослужбовців,звільнених у запас або відставку, Кабінету Міністрів України та ОрганізацієюПівнічноатлантичного Договору “Про практичну реалізацію ініціативу НАТО щодоперепідготовки українських військовослужбовців, звільнених в запас абовідставку” (підписана 11.11.1999).
9.Хартіяпро особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичногодоговору (підписана 09.07.1997).
Списоквикористаної літератури
1. Александров И. «Планы США пообеспечению безопасности новых членов НАТО»//Зарубежное военное обозрение,1997, №5, с.9-11.
2. Бертрам Крістоф «Чому НАТОмає розширюватись?». Брюссель, 1997, 11 с.
3. Браун Г. «Нужно ли НАТОрасширяться?»// США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8,с.64-75.
4. Варшавский договор исовременность". Москва, 1990, 190 с.
5. Воронцов Г.А. «Атлантическиеотношения и современность». Москва, 1977, 111 с.
6. Волков В. «Голландский ученыйпро новую концепцию НАТО» // Компас, Москва, 1997, №29, с.10-17.
7. Гебхардт фон Мольтке«Аналитический доклад по вопросам расширения НАТО»//Компас, Москва,1996, №4, с.13-20.
8. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б.«Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи вЗахідноєвропейське об'єднання»// Питання нової та новітньої історії. Київ,1996, випуск 42, с.139-146.
9. Гончар Ю.Б. «Маастріхт, США ієвропейська безпека» // Питання нової та новітньої історії. Київ, 1995,випуск 41, с.142-150.
10. Дорожовець О. «Плата заНАТО»// День. Київ,1997, 11 липня, с.3.
11. Дослідження з питань пророзширення НАТО. Брюссель, 1995, 41 с.
12. Иванова И.М. «КонцепцияАтлантического сообщества во внешней политике США». Москва, 1973, 279 с.
13. Казанцев Б. «Последствиярасширения НАТО» // Международная жизнь, Москва, 1997, №11-12, с.20-26.
14. Караганов С.А., Трофименко Г.А.,Шеин В.С. «США-диктатор НАТО». Москва, 1985, 208 с.
15. Карновале Марко «Партнери ічлени НАТО». Брюссель, 1997,13с.
16. Каспрук Б. «НАТО — як гарантстабільності та безпеки в Європі й світі // Час. Київ, 1997, 9-15 жовтня, №40,с.4.
17. Квітка В. „Для чого існуєзавтра?“// Столиця. Київ, 1998, 10 лютого, №14, с.4.
18. Кикило В. „Американскиеэксперты о проблемах расширения НАТО“//Компас, Москва,1997, №29, с.17-29.
19. Кудрявцев В.Б. „Военнаяполитика НАТО и европейская безопасность“//США: Экономика, политика,идеология, Москва, 1991, №6, с.12-19.
20. Мадридський Самміт// Спеціальнийвипуск НАТО рев'ю. Брюссель, 1997, 47 с.
21. Майбутнє НАТО: Альянсдев'ятнадцяти в 1999 році //НАТО рев'ю, Брюссель, 1997, №1, 35 с.
22. Маслов С., Хохлов А.»Десятьнаивных вопросов о НАТО" //Комсомольская правда.Москва, 1997, 17 травня,с.3.
23. Медведенко А., Минеев А.«НАТО после Мадридской встречи в верхах»// Компас. Москва, 1997, №29,с. 29-34.
24. Менделбаум М. «Сохранениенового мира. Доводы против расширения НАТО//США: Экономика, политика,идеология. Москва, 1995, №8, с.59-63.
25. НАТО. Довідник. Київ, 1997, 430с.
26. Недюха І. „Ядерні“запитання президентові США Б.Клінтону» // Вечірній Київ. Київ, 1996, 25грудня, с.3.
27. Організація ПівнічноатлантичногоДоговору. Структура та устрій. Брюссель, 1993, 17 с.
28. Орлов А. «Дорога на Восток:»за" и «против»//Новое время. Москва, 1997 №16, с.22-25.
29. Откуда исходит угроза миру.Москва, 1987, 109 с.
30. Перммуттер А., Гален Карпентер Т.«Дорогостоящий поход НАТО на Восток»//Компас. Москва, 1997, №9, с.19-24.
31. Писанська В. «Бути чи небути в… НАТО»// Голос України. Київ, 1998, 11 лютого, с.5.
32. Писанська В. «Пристрасті натлі НАТО»// Голос України. Київ, 1997, 5 липня, с. 8.
33. Поліщук В. «Не тількипропагандист, а й агітатор» // Голос України. Київ, 1998, 13 січня, с.4.
34. Рей Норман «Новий рівеньпартнерства в оборонному забезпеченні НАТО»// Майбутнє НАТО: Альянсдев'ятнадцяти в 1999 році"//НАТО рев'ю, 1997, № 1, с. 27-31.
35. Рюе Ф. «Стратегия НАТО:совместная оборона и устрашение» //За рубежом. Москва, 1993, №41, с.7.
36. Сабрі Ю. «Новий рулевийНАТО»// Всеукраїнські відомості. Київ, 1996, 4 січня, с.4.
37. Сміт Р. «НАТО, яказмінюється».Брюссель, 1997, 3 травня, 12 с.
38. Современные США.Энциклопедический справочник. Москва, 1988, 592 с.
39. Солана Хав'єр «Готуючись доМадридської зустрічі у верхах». Брюссель, 1997, 7 с.
40. Трушін О. «США и расширениеНАТО»// Компас. Москва, 1998, №1, с.19-28.
41. Уорнер Крістофер про розширенняНАТО і майбутнє Європи // Урядовий кур'єр. Київ, 1996, 15 червня, с.4.
42. Холбрук Р. «Америка — европейськая держава»//США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995,№8, с. 44-65.
43. Шаклеина Т.А. «Дискуссии вСША по вопросам внешней политики»//США: Экономика, политика, идеология.Москва, 1996,. №2, с. 29-44.
44. Шеин В.С. «США и НАТО:Эволюция империалистического партнерства». Москва, 1985, 192 с.
45. Шитов А. «Конференция в СШАпро будущее НАТО» // Компас. Москва, 1997, №17-18, с. 10-21.