розділ3
Суттєвоюособливістю феодальних відносин у східнослов'янських народів була відсутність рабовласницькоголаду, що зумовлювала тривале існування данинної форми експлуатації. Із захопленнямзнано общинних земель почали формуватися феодальні маєтки. Тому данину поступовозамінила відробіткова форма експлуатації селян.
Селянствов Київський Русі було найбільшою верствою населення. Літописці називали селян смердами.У вужчому значенні смердами називали осіб, феодальна залежність яких обмежуваласяданиною або відробітками, а юридичне вони були особисто незалежними. Проте зі збільшеннямкількості та розмірів феодальних маєтків чисельність смердів зменшувалася, оскількивони переходили до категорії економічно залежних селян, яких відповідно до методівпоневолення називали: закупами, рядовичами, челяддю та холопами. Вони позбавлялисяне тільки відносної особистої незалежності, а й «землі та майна.
Вісторичній та художній літературі існують різні, часто навіть протилежні поясненнятакого явища, як феодальна роздробленість Київської держави, тобто останній періодїї існування. Відцентрові сили і тенденції поглиблювались, і вже у XII ст. на теренахРусі з'явилися окремі самостійні кнзівства і землі, а незабаром їх утворилося півторадесятка.
розділ4
Післясмерті Данила князівство на деякий час втрачає свої позиції. На початку XIV століття.,скориставшись чварами у Золотій Орді, Галичина та Волинь за князя Юрія І (1301-1315),який теж прийняв королівський титул, знову об’єдналися, піднявши свій авторитетна міжнародній арені. Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315-1323) продовжували політикубатька. Але у боротьбі з татарами брати загинули. Спроба наступного князя Юрія ІІБолеслава втримати державу від розпаду продовжувалась до 1340 року. Смерть цьогоостаннього князя-короля відкрила дорогу до занепаду Галицько-Волинського князівства.Його територією заволоділи Литва, Польща, Молдавія.
розділ5
Приваблюючийприклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторськийвплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювалапотяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозі над протестантами, єзуїтизосередилися на схизматах, як вони називали православних. З решти українських православнихмагнатів тільки лічені роди лишалися відданими старій вірі. До таких, зокрема, належалиті, що отримали титул до 1569 р., коли українці ще становили могутню політичну йкультурну силу Великого князівства Литовського. Давні традиції продовжували побутуватив окремих осередках бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польськоїкультури землях. Проте політичне, соціальне й економічно вони були надто слабкими,щоб зупинити процес полонізації. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їхмала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасноїЄвропи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови.
розділ6
За45-річний період ХVІ — ХVІІ в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацькихповстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назватистихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровимикозаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів,місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби протисоціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерністьнаселення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаківіз селянами. Десятирічний „золотий спокій“ тільки до певного часу відсунувконфлікт, що давно вже визрів. Після цих повстань, прагнучи помститися козакам,Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права насамоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посадапольського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули малитепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав ізСічі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувалиськріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинилинове повстання.
розділ7
Однієюз найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішніпротиріччя між елітарними та егалітарними тенденціями в розвитку козацького суспільства.Польщапісля повстання 1648 року втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи,і тому зрозуміле її бажання повернути Україну в свій склад будь – якою ціною. Інколийдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад,Гадяцька угода та інш.). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною міжтатарами та турками. Для Туреччини Україна — це постачальник основного джерела доходівтурецької казни — работорговлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія.На той час Україна знаходилась на вищому щаблі культурного та економічного зростанняніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою бувдуже важливий як з військово – політичних, так і з культурних питань. Таке собі»вікно" в південно – західну Європу. І для підкорення багатостраждальноїУкраїни ці «сусіди» використовували любі матеріали та методи. Занадтовже «смачним» був цей шмат землі в центрі Східної Європи.
розділ8
Гайдáмаки— народні повстанці на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століттяпід владою Речі Посполитої.
Інтелігенція— суспільний прошарок, в широкому розумінні — люди розумової праці, що заняті урізних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров'я, виробництва і мають дляцього відповіну освіту.
Контрреформація(реформування католицизму) — рух спрямований на оновлення католицької церкви, виникяк реакція на поширення протестантизму. Контрреформація тривала приблизно з 1560року до кінця Тридцятилітньої війни.
Малоросія— назва, що з’явилася на початку XIV ст. у Візантії для визначення західноукраїнськихземель (Галицько-Волинська держава) з церковно-адміністративного погляду. Галицькамитрополія, створена 1303 року, охоплювала шість єпархій: галицьку, перемиську,володимирську, холмську, луцьку і турівську, які у візантійських джерелах отрималиназву Мала Русь на противагу Великій Русі, під якою з 1354 р. розумілася територіяєпархій під владою київського митрополита з центрами в Володимирі та Києві.
Намісництво- найвища адміністративно-територіальна одиниця місцевогоуправління. Запроваджена в 1775 році, «Установленням про губернії».
Поліцейськийпристав — поліцейський службовець, який правив частиною (кожне місто поділялося наквартали і частини).
Сенат- у Польщі витворився протягом часу з королівської ради і оформився у першій половині16 ст. як частина (поряд палати послів) сейму.
Цензу́ра— контроль держави над прилюдними виявами думки і творчості. Як правило, проявляєтьсяу придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Якпривід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство,над яким уряд має контроль.
Розділ9
Петро́Олекса́ндрович Валу́єв (22 вересня (4 жовтня)1815 — 27 січня (8 лютого) 1890) — російський державний діяч, граф. В 1870 роцівін став ініціатором запровадження загальної військової повинності.
Миха́йлоСергі́йович Груше́вський (*29 вересня 1866,Холм (нині Польща) — †25 листопада 1934, Кисловодськ, СРСР) — український історик,організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради(1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Володи́мир(Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський( 17 жовтня 1880, Одеса — 4 серпня 1940, Нью-Йорк) — український єврейський письменникі публіцист, один з лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль тайого збройних сил (Гаґана). Жаботинський активно брав участь в створенні Союзу длядосягнення повноправності єврейського народу в Росії (1905) і розробці Гельсингфорсськоїпрограми (1906).
Петро́Ла́врович Лавро́в (* 2 червня (14 червняза новим стилем) 1823, Мелехово, нині Псковського району Псковської області Росії— † 25 січня (6 лютого за новим стилем) 1900, Париж) — теоретик російського революційногонародництва, філософ, публіцист, соціолог.
МартовЮлій Осиповіч (наст. фам. — Цедербаум; 1873—1923) — учасник соціал-демократичногоруху з 1892 г.; з 1895 р. — член Петербурзького «Союзу боротьби за звільнення робочогокласу». З 1901 р. член редакції «Іскри». З 1903 р. один з лідерів меншовиків.
Мико́лаІва́нович Міхно́вський (*1873, Турівка, Полтавськагубернія; †3 травня 1924) — видатний український політичний та громадський діяч,правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українськогоруху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна»,один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновникпершої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії(РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-ХліборобськоїПартії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.
Іва́нПа́влович Пулю́й (Ivan Pulyuy, JohannPuluj; *2 лютого 1845, Гримайлів, Галичина, тепер Гусятинського району Тернопільськоїобласті — †31 січня 1918, Прага) — український фізик і електротехнік, організаторнауки, громадський діяч.
Олекса́ндрФіларе́тович Скоро́пис-Йолтухо́вський(1880 — 1950) — відомий український громадський, політичний та державний діяч, публіцист,автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни — провіднийдіяч Союзу Визволення України, за часів УНР — губернський комісар, а за УкраїнськоїДержави — губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміграції — один із засновників,ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторіїУкраїнського наукового інституту в Берліні. Приклав чимало зусиль для становлення,розвитку та поглиблення українсько-німецьких відносин.
СумцовМикола Федорович (18 квітня 1854 — 12 вересня 1922)— видатний український фольклорист, етнограф і літературознавець та громадськийдіяч. Відомий і як популяризатор, зокрема історії української культури: «Хрестоматіяз укр. літератури» (1922).
Євге́нХарла́мпійович Чикале́нко (*9 грудня 1861,Перешори — †20 червня 1929), визначний громадський діяч, меценат української культури,агроном, землевласник, видавець, публіцист. втор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925—1926)та «Щоденника 1917—1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українськогоруху 19 і поч. 20 ст.
Ілля́ Лю́двигович Шраг (1847—1919) — український громадськийі політичний діяч, чернігівський адвокат. Депутат першої Державної думи, культурнийдіяч, відомий підтримкою багатьох літераторів того часу. Був одним із засновниківчернігівського товариства «Просвіта».
розділ 10
У зовнішній політиці новий гетьман досягає значного прориву. Запівроку Українську Державу (таку назву мала Україна за його правління) визнаютьаж 30 країн! Феноменально! 10 з них відкривають на нашій території свої представництва.Мотивація цього занадто проста і навіть банальна: гетьман – монарх, а влада йогоне більшовицька. Переваги очевидні! Після всього, що передувало цьому, це дійсноколосальний здобуток, який, безперечно, підвищував авторитет Скоропадського.
Підписання українсько-російської угоди про перемир’я і зараз убагатьох викликає суперечливі погляди і думки. Але ж на той час так було ліпше,бо краще мир, аніж війна.
Для захисту незалежності країни, всередині якої перебувало 400тисяч німецьких солдат, потрібна була боєздатна армія.З планів військової реформиГетьманату було здійснено немало: основою майбутньої армії стала Сердюцька дивізія,створено 8 корпусів (кавалеристи, сіро- та синьожупанники), формування Дніпровськоїдивізії і початок створення Чорноморської флотилії. Це був значний крок вперед увійськовому розвитку країни. Та ідеальним нічого не буває. Не винятком є і політикацього державного діяча, яка у у окремих її моментах була досить суперечливою. Величезнимнедоліком було те, що очільник Української Держави вів вузько класову діяльність,покладючись суто на багатих, і нехтуючи думкою та інтересами селян і робітників,яким це надзвичайно не подобалося, бо під час правління УЦР вони встигли відчутипевних демократичних свобод. Через це основна категорія населення буле невдоволенасоціальною політикою Скоропадського. Невдоволення народу підсилювало й перебуванняна Україні німців, які поводили себе досить нахабно.
розділ 12
З травня 1918 р. у різних районах спалахують воєнні дії, що вліткупереростають у великомасштабну громадянську війну. Громадянська війна мала великіполітичні, економічні, соціальні наслідки. Мали місце наступні соціально-демократичнінегативні події: за роки громадянської війни різко зменшилось число міських жителів( які становили 1913 році лише 18% населення). Більшість із 2 млн. Російських емігрантівбули міщанами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а такожпредставники професій та інтелігенція-самий „європеїзований” прошарок суспільства.В 1917-1921рр. великі міста не тільки опустіли, але і зменшились за своєю соціальноюструктурою. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилась: стало більше державнихслужбовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії приєдналася„робоча інтелігенція”, багато дрібних чиновників із дореволюційних установ, а такожпредставників колишніх правлячих класів, яким вдалось завдяки своїй освіті знайтироботу і хоча б тимчасове пристанище. Для більшовицького режиму ця категорія службовцівбула не надійною із-за її „непролетарського походження”. Як наслідок воно станедля цих людей причиною великих неприємностей. Ні блискучі перемоги в громадянськійвійні, ні героїзм її учасників не врятували Радянську Росію від загальної і найглибшоїкризи, пік якого приходиться на кінець 1920— початок 1921 р. Радянська історіографіявиникнення такої кризи заперечувала. Вірніше, говорилося про важке положення Радянськоїреспубліки на результаті громадянської війни, про розвал економіки, розрусі і голоді.Але одна справа — важке положення, інше — криза, що охопила всі сфери життя новогосуспільства.
розділ 13
Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувсяна низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватисяна гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинутуінфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам.Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше,остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності,оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва,лишалася ще досить реальною.
На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованихкадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводіві фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізаціїмашин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основноюперешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів.Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одниміз центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв іЛ. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в містоза рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації»піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРРВ. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей жез'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарськіроки).
розділ 15
Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (*29 серпня (10 вересня) 1894,хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — †25 листопада 1956,Передєлкіно, Московська область) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург,художник, класик світового кінематографу.
О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушуватиприродну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не булочином. Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовноїй емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, авиросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минулосеред неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казковоїприроди.Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітийтеплим промінням часу, безбарвний». О.Довженковважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжніммитцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанніз нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіххудожніх творах митця — від оповідань до фільмів. «Жили ми в повній гармонії з силамиприроди, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною насзаливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».
розділ 16
Госпрозрахунок — метод господарювання, основними принципами якого є поєднанняцентралізованого планового керівництва виробничими обєднаннями і підприємствамиз боку держави з їхньою певною господарською самостійністю; самоокупність та рентабельність;матеріальна зацікавленість підприємств і обєднань та їхніх працівників у результатахпраці і матеріальна відповідальність за ці результати.
Екстенсивний розвиток економіки — шлях розвитку, пов'язаний із простимкількісним збільшенням випуску продукції за рахунок зростання затрат живої праці,сировини і матеріалів.
Корупція— протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовимиособами їх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність іпродажність громадських і політичних діячів.
НАФТОДОЛАРИ — Державні доходи країн-експортерів нафти від експорту енергоресурсів;підприємницький прибуток державних нафтових компаній.
Планова економіка — Економічна система, за якої головні економічні питання розв'язуютьна підставі рішень центральних органів.
Продовольча проблема — Проблема нестачи недоїдання і голоду.
Русифіка́ція або росифіка́ція, зросі́йщення — сукупність дій таумов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україній інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійськоїнаціональності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції.Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — спочатку царського,а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежностідо Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи.
Хіміхація — Широке впровадження досягнень хімії в різних галузяхнародного господарства.
розділ 17
Проголошення незалежності України і заборона Компартії значноюмірою зумовили новий посткомуністичний етап формування політичної системи українськогосуспільства. Головним напрямом політичної трансформації став перехід від монопартійностідо багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є те, що він відбуваєтьсяна фоні негативного ставлення переважної більшості населення до партій взагалі,а також виникнення великої кількості партій протягом 2—3 років незалежно від чисельностінаселення (на 50 млн. осіб більш як 100 партій). Тому в більшості партій, сформованихпоспішно політичними групами «нагорі», немає соціальної бази, старогоелекторату, вони слабкі ідейно й організаційно, у своїй діяльності не відбиваютьінтересів громадян України. Такі партії не мають високого авторитету серед населення.Так, на початок 2001 р. членами політичних партій було лише 2—3 % дорослого населенняУкраїни. Зі 109 політичних партій, легалізованих Міністерством юстиції за станомна 1 січня 2001 p., лише 12 мають місцеві осередки в усіх регіонах України, а 18не організували жодного регіонального представництва.
розділ18
Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами,залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистськаідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справувладної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовнугалузь «високих» зразків «належного.життя». Це стосується йпіднаглядного культивування зразків української ет-нонаціональної культури (поезії,літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньоїта гуманітарної еліти.Сьогодні питання культури зачіпає майже кожного на рівні звичайноголюдського самоствердження, на рівні життєвого світу — українця із центральних районівУкраїни, російськомовного жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українцяіз західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності,у праві бути національним культуртрегером. Національна культура та етнокультурнівідмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичногозначення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичнийчас вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації,впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Справді, сенс культурита зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного^ але разомз тим й істотно різняться між собою.