ЗМІСТ
Вступ.........................................................................................................................3
Розділ 1.Кавказ та Закавказзя втурецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.......................................................................................................................5
Розділ 2.Російсько-іранські таросійсько-турецькі відносини під час правління Петра І..................................................................................................15
2.1 Російсько-кавказькі відносини таосмано-кримська агресія в пер.чв.XVIIIcт........................................................................................................15
2.2 Похід російських військ напобережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії......................................................................................18
Розділ 3. Північний Кавказ вросійсько-ірано-турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р.р......................................................................................................23
3.1 Перший похід Надіра вДагестан...................................................................23
3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримськихвідносинах................................25
3.3 Белградський мирнийдоговір........................................................................29
3.4 Розгром військ Надіра вДагестані................................................................32
3.5 Процес приєднанняпівнічнокавказьких народів до Росії...........................35
Розділ 4. Північний Кавказ в періодправління Єкатерини ІІ...........................35
4.1 Російсько-турецька війна1768-1774р.р........................................................37
4.2 Наслідки Російсько-турецькоївійни 1768-1774р.р………………………..41
4.3 Північний Кавказ під часповстання шейха Мансура і Російсько-турецької війни 1787-1791р.р................................................................................................47
Висновки ..............................................................................................................54
Список використаних джерел та літератури.....................................................59
ВСТУП
XVIII століття – переломний етап вісторії народі Кавказу. Прогресуючий упадок Ірану та Османської імперії,активний вихід петровської Росії на міжнародну арену поставили питання про долюКавказу в коло найважливіших проблем світової політики того часу. Ставши однимз основних джерел протиріч у відносинах вказаних країн, цей регіон в силуважливих стратегічних позицій привабив увагу європейських держав, в першу чергуАнглії та Франції.
Хоч Париж та Лондонбули суперниками за провідну роль в європейській політиці та за колоніальніволодіння в Азії та Америці, все ж це не заважало їм направляти зусилля, наобмеження міжнародного впливу Росії. Разом з проведенням політики „східногобар’єру” в Європі вони розпалювали протистояння між Іраном та Османськоюімперії та Росією на Кавказі, щоб завадити просуванню останньої до південнихморів.
В силу того, щостратегічні плани європейських держав на сході визначились лише на кінець XVIII ст. їх протидія посиленню впливуцарської Росії на Кавказі почалось ще за часів Каспійського походу Петра І.
Північний Кавказстав об’єктом кавказької політики Росії ще з часів приєднання Кабарди всередині 50-х років XVI ст. Проте безпосередньоРосія включилася в боротьбу за домінування в цьому регіоні з приходом до владиПетра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Північний Кавказйшла з перемінним успіхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням доРосії Прикаспійських областей та частини Північного Кавказу; друга – втратоюцих володінь, яка компенсувалась явним зрушенням в орієнтації місцевогонаселення на Росію.
Втім безглибокого аналізу кавказької політики провідних держав, виявлення міста та роліцього регіону в стратегічних планах Росії, Ірану та Османської імперії неможливоскласти цілісне уявлення про історичне минуле гірських народів. Така постановапитання та його вирішення можуть сприяти виявленню спільних тенденцій тахарактерних особливостей взаємовідносин народів Кавказу з Росією.
Актуальність роботиполягає у можливості прослідкувати витоки сучасних геополітичних конфліктів вРосії, коріння яких сягають XVIII ст., а також дослідити історичне значення входження народів Кавказу доскладу Росії.
Об’єктдослідження – зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті.
Предметдослідження – шляхи та методи інкорпорації Кавказьких земель до складуРосійської імперії.
Територіальні тахронологічні межі: в роботі йдеться про території РФ, та країни Кавказькогорегіону суміжні з нею, що до хронологічних меж то для більшого розумінняпроблематики питання дослідження починається з XVIст.коли саме Московська державанаближається до територій Кавказу і закінчується XVIIIст. який є переломним в історіїнародів Кавказу
Мета роботи:висвітлити процес територіального розширення Російської імперії на прикладі кавказькоговектору зовнішньої політики держави.
Завдання:
1)прослідкуватитурецько-ірано-російські відносини на Кавказі та Закавказзі в XVI-XVIIст.
2)визначитиросійсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І.
3)показатипівнічний Кавказ в російсько-ірано турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р.р.р.
4)охарактеризуватипівнічний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ.
Історіографія: питанняє досить розглянутим, але загальна картина є не зовсім цілісною черезвідсутність наукових розробок кавказьких науковців після Радянської епохи, щеодна проблема це різниця в поглядах радянської, зарубіжної таросійсько-імперської історіографії на процес інкорпорації Кавказу до складуРосії.
Даною тематикоюзаймались багато науковців, найвизначнішими серед яких були: Бутков Я.Г., СмирновН.А., Сотавов Н.А., Соловьєв С.М., Сокуров В.А., Кушаєва Є.Н., Кіняпіна Н.С., МарковаО.П.
Структура роботи– відповідає меті та завданню та складається з вступу, 4-х розділів, висновківта списку використаних джерел та літератури.
Розділ1
Кавказта Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.
КінецьХV-початок XVI в. ознаменувалися великими історичними подіями. Розвитокпродуктивних сил у надрах феодального суспільства ріст товарно-грошовихвідносин, розширення ринкових зв'язків, пошуки найкоротших шляхів у країниСходу — усе це послужило поштовхом для великих географічних відкриттів
ДляМосковської держави це був період його могутнього національного підйому. РозпадЗолотої орди, ліквідація Казанського й Астраханського ханства знову відкрилиросійським людям шлях на Схід. Інтерес Московської держави до країн Сходузначно зріс уже в другій половині XV в. у зв'язку з прагненням Москвиустановити постійні торговельні зв'язки зі своїми східними сусідами.
Невипадково в цей час великого значення набуває стародавній торговельний волзькийшлях, на якому виросли такі торговельні міста, як Нижній Новгород, Казань,Астрахань.
Незважаючина те що в XV в. руська торгівля з Іраном, з державами Закавказзя і СередньоїАзії була сильно стиснута феодальною роздробленістю цих країн і постійнихміжусобиць їхніх численних правителів, усе-таки тяжіння руської торгівлі доСходу і відповідний інтерес східних народів до Московської держави були зовсімочевидними.
Одночасноіз Ширваном установилися, зв'язки Москви з Грузією, або, як її тоді називали, зІверской землею. Під 1492 р. російські літописи повідомляють про прибуття зІверской землі, з Кахетії, від царя Олександра посла по імені Мурат [4, с.26].
Турецькісултани прагнули використовувати зв'язки підвладного їм Криму з Казанню,Астраханню і ногайцями з метою підпорядкування їхньої своєї влади для протидіїсхідній політиці Московії і відтискування її від Каспійського і Чорного морів. Цене могло не привести до загострення русько-турецьких відносин у першій половиніXVI в.
Користуючисьфеодальною роздробленістю держав Закавказзя, турецькі завойовники захоплювалинайбагатші, родючі вірменські, грузинські й азербайджанські землі, прибираючидо рук ширванский шовк, вовну і природні багатства Азербайджану.
Закавказзямало для турецьких султанів також велике стратегічне значення як плацдарм дляборотьби проти Ірану, для проникнення на південні окраїни Росії й у СереднюАзію.
Першезіткнення Туреччини з державою Сефевідів, що поширила в першому десятилітті XVIв. владу з Азербайджану на Карабах, Вірменію, Курдистан і ін., закінчилосязнаменитою битвою, що відбулася на Чалдиранскій рівнині, біля міста Маку, усерпні 1514 р. У цій битві турки здобули повну перемогу. За договором,укладеному в 1515 р., до Туреччини відійшли Західна Вірменія [11, с.302].
Гостраборотьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччинивідійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.
Вміру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанськоїТуреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоюваласязближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі зкавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя всултанській Туреччині виношувалися ще більші плани, що до Волги і Дону, щослужили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними ітурецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськимиордами і ханствами Поволжя.
Кримськіхани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримувалив її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставленийу Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише зтруднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казаннюпослужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств інасамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськимиханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.
Кримськийхан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самимзробив його своїм союзником.
Якщодо цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму)виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володіннямсултана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отжеі турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.
Доздійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов'язані діяти в якостінібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, щоАстрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владутурецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхомзавоювання.
Однакздійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед збоку народів, що жили на Північному Кавказу.
Однимз найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали вXVI в. кілька феодальних володінь (князівств).
Післяліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почалиінтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців,західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з'явилося дваосновних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між нимибула ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву —Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. Уцих кабардинських князівствах переважали патріархально-феодальні відносини [15, с.224].
Допанівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам)грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи зXVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевогонаселення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи вКабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служилиодночасно провідниками політики цих країн.
ВолодінняКавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило бтуркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигіднеположення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанськей Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збитокторговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і СередньоюАзією.
Однактільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшлавпритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.
Приблизнодо того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і наПівнічний Кавказ.
Протягомусієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму,Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину.В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки знародами Кавказу
Роздробленийна безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччининайбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тількизакавказької, але й іранської проблеми.
Черезоволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якоївже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхідністюпридбати вихід до південного моря.
Поселеннявільних руських людей на Дону (донські козаки) і на Тереку (гребінські козаки)були із самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами ПівнічногоКавказу, зокрема з кабардинцями.
Алеособливо важливою датою в історії зближення Кабарди з Московською державоюпотрібно вважати 1557 р. Цього року в Москву прибуло посольство від старшого,найбільш впливового і шанованого кабардинського князя Темрюка і князя Тазрюта зпроханням, «щоб їхній государ подарувало, велів їм собі служити і. у холопствіїх учинив» [17, с.5]. У Москві позитивно поставилися до цього прохання; вонавідповідала планам політики пануючи на Кавказу й об'єктивно відповідалаінтересам Московської держави.
Кабардабула прийнята під заступництво Москви; з цього року руський цар розглядаєкабардинців, як своїх підданих. Це видно хоча б з того, що вже у наступному, 1558 р. кабардинціпризиваються брати участь у поході князя Дмитра Вишневецького проти кримськогохана, а в 1560 р. була почата звичайна у відношенні приєднаних до Московіїнародів спроба звернути кабардинців у християнство, для чого в Кабарду з Москвибули спрямовані представники духівництва. Ця спроба не увінчалася успіхом.
Такимчином, саме 1557 рік треба розглядати як дату добровільного приєднання Кабардидо Московської держави.
Московськівійськові загони з Астрахані на прохання кабардинських князів надавали допомогукабардинцям проти їхніх недругів; кабардинська кіннота, що відрізняласявисокими бойовими якостями, залучається московським урядом до участі майже в усіхвійнах, що вела Московська держава.
Наступніподії показали, що оборонні міри, прийняті московським урядом у Кабарді, булидуже своєчасні. Наявність руських загонів на Тереку і військовий союз зкабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною війну зазахоплення устя Волги й Астрахані на весь Північний Кавказ.
Ужетоді було зовсім очевидним, що безпека устя Волги й Астрахані залежить відположення справ у Кабарді. Розуміли це й у Туреччині.
Розгромтурецького флоту при Лепанто в 1571 р. і поразка в 1572 р. військ кримськогохана, напавшого на Московську державу, що збіглася з нанесенням донськимикозаками удару туркам в Азові, трохи стримали запал Туреччини.
Новийсултан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбі заЗакавказзя, почавши нову кровопролитну війну з Іраном (1578—1590 р.).Ця війна загострилаположення на Північному Кавказі, активізувавши військову діяльність кримськогохана.
У1585 р. іранські війська зуміли витиснути турок з Азербайджану.Однак новомутурецькому головнокомандуючому Фархад-паші, що перемінив померлого Османа-пашу,удалося в 1588 р. одержати кілька перемог над персами і зайняти ряд пунктів уЗакавказзі. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз протиТуреччини, обіцяючи спільні дії на Північному Кавказі проти турків і кримськогохана. При цьому шахський уряд навіть пропонував територіальну компенсацію завійськову допомогу у виді Дербента і Баку, що шах не сподівався відстояти відтурків.Але московський уряд волів вичікувати і не вступати безпосередньо вборотьбу з Туреччиною, хоча положення на Північному Кавказу було вкрайтривожним.Війна Туреччини з Іраном продовжувалася зі змінним успіхом. Жорстокийрежим військової окупації, установлений турками в Закавказзі, викликавневдоволення населення, чим і скористалися місцеві феодали, що звернулися домолодого іранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення владитурецьких султанів сприяло величезне народне повстання, що охопило значнучастину Малої Азії і закавказькі володіння Туреччини; до повсталої сталіпереходити турецькі солдати.Та все ж безуспішно, але Туреччина була змушена в1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вірменії, частина Грузії і весьАзербайджан були визнані підвладними Туреччини.
Бачачинеможливість самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирішивзалучити до цієї боротьби, у якій фактично вже брали участь народи Закавказзя іКавказу, ще і Московську державу.
ПриєднанняКабарди до Московії, відповідало інтересам кабардинського народу, обгороджувалойого від ворожих замахів з боку кримських ханів і турецьких султанів. Це булаподія великого значення, що зіграло помітну роль в історичній долі не тількикабардинського, але й інших північнокавказьких народів [10, с.255].
КраїниЗакавказзя, опинившись в результаті ірано-турецького договору 1590 р. у рукахтурків, представляли собою замкнуті феодальні володіння, відгороджені друг віддруга митними й адміністративними бар'єрами. У них панувало натуральневиробництво. Прагнучи отуречити закавказьке населення, турецькі феодаливпроваджували в цих країнах свої порядки, свої форми землеволодіння іземлекористування; вони ввели цілу систему феодальних повинностей і установиливажкий податковий гніт. Усе це привело до повного, розладу й упадкугосподарського життя народів Закавказзя.
Положеннясултанської Туреччини в цей період значно ускладнилося завдяки могутньомународному рухові, що охопив наприкінці XVI — початку XVII ib. значну частину Анатолії іперекинулись у Закавказзя, Ірак і Сирію. Рушійною силою цього повстання,відомого в історії за назвою «повстання Кара Язиджи», було селянство, щовиступало з антифеодальними гаслами. Повстання бушувало протягом декількохроків; селяни почали зазнавати поразки лише після того, як їхні тимчасовіпопутники — феодали, перейшли на сторону султанських військ. Придушення цьогоповстання вимагало великої напруги сил султанської Туреччини; воно значнопослабило її військову могутність, особливо в Закавказзі, чим і скориставсяіранський шах Аббас I.
Пришаху Аббасі I центром адміністративного і військового життя держави став м.Ісфахан. Новим у цій державі було твердження великого феодальногоземлеволодіння при вкрай слабко розвитому господарстві самих феодалів. Якдержавні землі, так і землі феодалів здавалися селянам на умовах кабальноїоренди. От чому навіть при наявності в ряді районів зручної для обробкизрошуваної землі селяни-орендарі, так само як і селяни, що жили в умовах общинина державних або вакуфних землях. В Ірану панувало натуральне господарство.Товарно-грошові відносини були слабко розвинуті.
Прагнучиповернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової війни протиТуреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намісник у Тебрізі Алі-паша, скориставсяповстанням у Туреччині, оголосив себе незалежним від султана, іранські військавторглись у межі Азербайджану.
ШахАббас до цього часу вже завершив реорганізацію своїх збройних сил, створиврегулярну армію на зразок турецьких яничарів, з артилерією і кавалерією.
У1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців —Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частиниВірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнувалибагато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані іприлягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено вПівденний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського містаДжульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії заназвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16, с.407].
Алеїв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606—1607 р. вонивідібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа,Єреван (Эривань).
В1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію іПівнічну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба заЗакавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій,що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосившисебе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, щопроводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. ізавдала величезної шкоди народам Закавказзя.
Післямиру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створиланапружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разувиник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цимпередовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московськоїдержави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішилипозбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячноїдуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них надопомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовомі устям Дону.
Приодержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей часосновні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною зІраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велівкримському ханові готуватися до війни з Москвою.Але почати війну з МосковієюТуреччина змогла лише в 1641 р.
Щобтримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв'язку донських козаків з ним,кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеськогокнязя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мавбій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козакипостраждали більше.
З1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана наПівнічний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиляагресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей —чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.
У50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольникі воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. вАзов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитисяв Кабарду для завоювання Терського, містечка.
Вдругій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилосязавдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинніміжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахамздійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.
ЗначенняТерського містечка як найважливішого пункту зв'язку між Москвою, Кабардою,Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиноюпрагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв'язують його зЗакавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди відтвердження свого панування на Тереку.
Планиіранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому щозустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів ПівнічногоКавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніхзв'язків з Москвою [23, с.174].
Всяувага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена їїзагарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677—1678 р., колитурецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України інамагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин.У цій війнівелику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячнийзагін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.
Боротьба,що повела коаліція європейських держав— Росія, Австрія, Польща і Венеція —проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у,пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.
УзяттяПетром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело доостаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривалонові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.
Розділ 2
Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на
Кавказі під час правління ПетраІ.
2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресіяв пер.чверті XVIIIст.
Вкінці XVII — початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загрозаіноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії ОттоманськоїПорти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу»(«ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією зсильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683-1699рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськимидержавами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себезавоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди наКавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Новафортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказіі задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансіїОсманської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося післяприходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султанаАхмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищилакораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях,виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництвотурецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бікнароди Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в іншімісця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам ханврятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей припідтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Вінультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців ідівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняливигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, колиКаплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку.Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаромханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана вінзробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад немав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом УкраїниМазепою в таємний зв'язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії.Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організуватиантиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський ханпри підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, щоприносило господарське розорення і незліченні біди.
У цих умовах для народів ПівнічногоКавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвоюнеобхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одніпротистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чомуфеодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високодержавну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярмасултана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8, с.87].
Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південнихмеж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплюватидружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги іпідтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османипочинають підготовку до війни.
В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін підкомандуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек — кабардинець запоходженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.
Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Портарозв'язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові діїрозвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російськаармія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханствазагальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписатиневигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта підзагрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказупідкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку довторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, військаосманів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .
Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана.Шахський Іран, що роздирався внутрішніми суперечностями і усобицям не в змозібув протистояти османам.
У Ширвані і Дагестані спалахнуло антишахське повстання,очолюване Хаджі-Даудом і Сурхай-ханом Казікумухським. У 1711-1712 повстанцізайняли ряд населених пунктів в Північному Азербайджан Повстання протишахського гніту в цей період відбувалося в Грузії і Вірменії. Чекаючи вторгненняосманів, Росія вжила заходів по зміцненню своїх південно-східних меж. У 1711 — 1712 рр. генерал Апраксін переселив на лівий берег Тереку гребенськіх козаків. Він побудували декількаукріплених міст — станиці Червленну,Шарінську, Новогладковську, Старогладковську [23, с.60].
Весною 1720 р. кримський хан з 40-тисячним військомвторгнувся в межі Кабарди. Розоривши ряд селищ, він зажадав, щоб кабардинціпідкорялися його владі, видали по одному ясиру з кожного двору і відшкодувализбитки, понесені татарами під час походу Каплан-Гірея в 1707 Проте кабардинцівідкинули домагання кримського хана. Відповідь кабардинців викликала обуреннякримського хана. Він вирішив силою підкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинціне в змозі були чинити опір набагато переважаючим їх кримським військам і пішлив гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу іпідтримку до Росії. Петро І незважаючи па Північну війну, що продовжувалася,вирішив надати Кабарді допомогу.
2.2 Похід російських військ на побережжяКаспійського моря та наслідки його приєднання до Росії.
Тим часом в Дагестані знов ще з більшою силою спалахнув рухпроти гніту шахський Ірану. Зібравши значні сили повстанців, Хаджі-Дауд і Сурхахан 21 липня 1721 р. обложили Шемаху, а 7 серпня зайняли цей важливийторгово-ремісничий і адміністративний центр Північного Азербайджану. Великуроль в падінні Шемахи зіграв перехід частини городян на сторону повстанців.
Поблизу Шемахи повстанці розбили війська гянжінського таєріванського ханів. Багато ставлеників шаху, у тому числі і правитель Дербеїбігли до Ірану. Хаджі-Дауд укріпивсявся в Шемахі.
Восени того ж, 1721 р. астраханському губернатору черезкнязів кабардинців стало відомо, що Хаджі-Дауд-бек і Сурхай-хан звернулися дотурецького султана через кримського хана з проханням, щоб він прийняв під своєзаступництво і допоміг би військами.
При цьому, не можна випустити з уваги орієнтацію Xаджи-Даудаі Сурхай-хана на Османську імперію, обумовлену національними та релігійнимиінтересами феодалів. Проте значна частина населення Північною Кавказу, як проце свідчать численні листи-звернення до Петра I, орієнтувалася на Росію.Володар Кабарди Іслам-бек Місостов писав «Поклонилися і підкорилися від щирогосерця Росії не бажайте, в нас сумніваться, щоб ми надалі к кримцям пристали, але зволите віритинам, що від таких думок вельми віддалилися, а від вас вже ніколи невідкладемося. І в поведінках наших слухняними і вірними бути завжди готові» [21, с.124].
У першій чверті XVIII в. Іран переживав глибоку економічну іполітичну кризу.Все зростаюча феодальна експлуатація селянства, трудовогонаселення міст привела до підриву сільського господарства і ремесла.Сефевідськудержаву підривали також і феодальні усобиці, що неприпинялися, корупція, розкладання шахського двору і т.д. Користуючисьситуацією, що склалася, Османська імперія вирішила приєднати володіння наКавказі. Про плани і наміри Порти добре знали російські власті. Абсолютноочевидно, що затвердження влади Порти в Прикаспії набагато ослабило б позиціїРосії на Кавказі і створило б реальну загрозу південно-східним межам імперії.Отже, основною задачею походу Петра I на Кавказ було запобігти оволодінню Османською імперієюЗакавказзя і Прикаспієм. До того ж в планах Петра I Прікаспію відводиласяважлива економічна роль. Приєднавши прикаспійські області, він сподівавсязабезпечити необхідною сировиною мануфактурну промисловість Росії, щорозвивається. Крім того, цар бажав перетворити Росію на посередницю в торгівліміж Єропою і Сходом. З цією метою Петро I мав намір перевести торгілю шовком Ірану і Кавказу з константинопольського шляху на Астрахань. Дотравня 1722 р. була завершена підготовка до походу. У Астрахані булозосередженно 47 парусних і 400 галерних судів.
Напередодні виступу 15 липня 1722 р. був обнародуванийманіфест, а для розповсюдження його до Дагестану і Азербайджану був направленийА.Лопухін з 30 вершниками. Маніфест сповіщав, що похід робиться тільки з метоюпокарання бунтівників, і всьому населенню гарантував безпеку. Як ми бачимо,шемахинські події використовувалися Петром I лише як мотив для початкувійськових дій. Метою походу було приєднання до Росії важливих в економічних іполітичних відносинах прикаспійських провінцій Кавказу. Як і слід було чекати,за винятком Хаджі-Дауда, Сурхай-хана і їх оточення, маніфест Петра І вДагестані був зустрінутий привітно. Та зате звістка про початок походуросійських військ викликала сильну тривогу в правлячих кругах Османськоїімперії [19, с.36].
Коли ж Порта оголосила про ухвалення Хаджі-Дауда впідданство, 27 липня 1722 р. Петро I з основними силами висадився вАграханській затоці. Тим часом з Астрахані йшла сухим шляхом кіннота, яка такожвступила до Північного Дагестану. До них добровільно приєдналися володаріВеликої Кабарди Ель-мурза Черкасській і Малої Кабарди- Аслам-бек Комметов. 5серпня, залишивши в аграханськом ретраншементі 300 чоловік регулярного військай 1500 козаків, російські війська попрямували морем і сушею на південь. Того ждня Петро I з армією прибув на Сулак і отаборився. 15 серпня російські військарушили до Дербенту. Султан-Магмут Отемишський намагався чинити опір передовимзагонам військ, але був без особливих зусиль розбитий.
Обстановка сприяла продовженню походу. Проте через раптововиниклі труднощі у зв'язку з крахом у Аграханському заливі двох ескадр, а такожіз зростанням захворювань серед солдатів 29 серпня 1722 р. було ухваленорішення припинити похід. І залишивши гарнізон в Дербенті, Петро I з основнимисилами повернувся в Аграхан. І в тому місці, де р. Кайсу ділиться на два рукавиСулак і Аграхан, велів закласти фортецю Святого Хреста. Після цього, доручившикомандування генералу Матюшкіну, відбув до Астрахані [11, с.390].
Тим часом Порта наказала Хаджі-Дауду, «щоб він всіма заходамипрагнув вигнати російський гарнізон з Дербента і з інших тамтешніх країв» [24, с.45].А незабаром і війська османів вторгнулися на Кавказ.У зв'язку з цим генералуМатюшкіну був даний наказ вжити належні заходи для захисту Дербента і Баку.
У вересні 1723 р. наляканий вторгненням військ османів наКавказ,Іран підписав з Росією договір. За умов Петербурзького договору шахвизнавав за Росією прикаспійські області Кавказу. Це ще більше загострилоросійсько-турецькі відносини. Султан оголосив про приналежність Порті всьогоІрану і про свій намір приєднати Дербентське ханство, як нібито давно йомуприналежне, а також розпорядився, щоб прикордонні паші і кримський хан булиготові до війни з Росією. Ворожість Порти до Росії як і раніше підтримувалиАнглія, Австрія і інші західні держави. Над Кавказом нависла загроза агресії османів.
Війну, що здавалася неминучою, все ж таки вдалося відвести завдякиукладеному в Константинополі в липні 1724 р. договору про розділення кавказькоїтериторії на сфери впливу. За умов цього договору за Росією закріплювалисяприкаспійські провінції Дагестану і Азербайджану. Решта території Дагестану,Азербайджану, а також Грузія і Вірменія відходили до Туреччини Ширван бувоголошений особливим Шемахинським ханством під протекторатом Туреччини [11, с.418].
Народи Грузії, Вірменії, Азербайджану і Дагестанувідмовлялися визнати владу Порти. Усюди завойовники османи зустрічалинаполігливий опір широких народних мас. Не підкорявся владі султана Сурхай-ханКазікумухській і інші володарі Дагестану. Взимку 1725 р. він учинив напад наМюшкюр. Серйозну утрату нанесли горці османам і в битві при Джиніхі.Враховуючи, що Сурхая не вдається підпорядкувати силою, султанський уряд вирішивсхилити його на свою сторону ласкою, відправивши йому щедрі подарунки, тапославши багатообіцяючі листи. У свою чергу, Росія також прагнула привернути насвій бік Сурхая. «Трудилися як росіяни, так і турки, щоб його кожен в своюсторону привести» — свідчить І. Р. Гербер [6, с.83]. Але Сурхай, вміловикористовуючи обстановку, що склалася, вичікував. Хвилювання в Ширвані в цейчас не припинялися, а османи пред'являли Хаджі-Дауду всівеликі вимоги, які він не в змозі був виконати. Не бачивши іншого виходу,Хаджі-Дауд звернувся до Росії з проханням прийняти його в підданство. ПротеРосія відхилила прохання Хаджі-Дауда, оскільки не хотіла порушувати умовиКонстантинопольського договору.
Побоюючись нападу османів, російський уряд з часу Петра Iпрагнув зміцнити свої позиції в Прикаспії в1724 р. в основному було завершенобудівництво фортеці Святого Хреста.
У 1727 р. нарешті було завершене розмежування володінь міжРосією і Портой на Кавказі. Народи Дагестану, Азербайджану, Грузії і Вірменії,що підпали під владу османів, опинилися в дуже важкому положенні.Про цесвідчать численні факти виступів народних мас проти окупантів. Багато хто, невитримавши репресій іноземних загарбників, переходив під владу Росії.
У 1726 р. підданство Росії прийняв кубанський ханХусейн-Алі-хан. У 1727р. володар Аварії дав у фортеці Св. Хрест присягу напідданство Росії. Тоді ж року на вірність Росії присягали кюрінські старшини, але в підданство вони небули прийняті, оскільки Кюра знаходилася під владою Сурхай-хана.
Велися також переговори про вступ до підданства Росії і іншихволодінь і союзів сільських громад Дагестану.
В кінці 1722 р. наїб Дербента у зв'язку з продовольчими затрудненнями звернувся до Росії подопомогу. У відповідь на це з Астрахані відправлено було 5 тис. чвертей хліба,а також масло, сіль і інші продукти.
Намагаючись розширити волжсько-каспійську торгівлю, Росіязаохочувала до неї дербентців і інших жителів. З цією метою в1723-1724 рр. проводилися роботи по будівництву гавані в Дербенті. Тоді ж на р.Сулак була побудована дамба, що дозволяла проводити середні судна по Аграханумайже до самої фортеці Святого Хреста. Все це дозволило встановити регулярнішеповідомлення з Астраханню, що, у свою чергу, сприяло розвитку торгівлі краю. Дорозвитку торгівлі в Прікаспії Росія стала привертати вірмен. Їх поселили вДербенті, у фортеці Святого Хреста і в інших місцях.
Певну роль в розвитку російсько-кавказької торгівлі зігралавстановлена в 1723р. в Астрахані компанія по торгівлі з Персією. Згіднонаявними даними, ця компанія вела торг із народами Північно-східного Кавказу [26, с.43].
Велике значення мало і почате ще до походу російських військвивчення природних ресурсів, історії і етнографії народів Північно-східногоКавказу. Описи краю, складені А. П. Волинським, А.І.Попухіним, А.Бекович-черкаським, І. Р. Гербером, Л. Ф. Еропкіним, Д. Д.Кантеміром, Ф. І.Соймоновим і багатьма іншими, є цінним джерелом для вивчення його історії іетнографії.
Проте народи Дагестану і Азербайджану недовго залишалися ускладі Росії. Після 13-річного володіння, за умов Рештського (1732) іГянджінського (1735) договорів, Росія вимушена поступитися ними Ірану.Російська межа була визначена по р. Терек, па лівий берег якої були переведенівійська, а фортеця Святого Хреста зрита (її населення перевели в Кизляр).
Розділ 3.
Північний Кавказ вросійсько-ірано-турецьких відносинах в
період з 1725 до 1762 р.р.
3.1 Перший похід Надіра на Дагестан.
У 30-х роках XVIII в. Надір, став після тривалих усобицьфактичним правителем Ірану, і почав боротьбу з Оттоманською Портой заповернення території, що раніше належить Ірану. Населення, що знаходилося підярмом імперії османів, знемагало і готово було на боротьбу з своїмипоневолювачами. До того ж в 1730 р. в Константинополі був повалений султанАхмед III, після чого почалися звичні феодальні усобиці. Все це сприяло діямНадіра. До вересня 1730 р. він оволодів Таврізом, а потім без особливої працізайняв Ардебіл.
Тоді як Надір вів підготовку до походу на Ерівань (Єреван),стало відомо, що повсталі жителі Хорасана убили його брата. Надір попрямувавдля придушення повстання. У відсутність Надіра шах Ірану вирішив почативійськові дії, розраховувавши військовими успіхами відновити свій підірванийавторитет. У 1731 р. він почав військові дії проти султана.
Але безуспішними виявилися військові дії шаху. У квітні 1731р. він зазнав поразки під Еріванью, після чого війська султана рушили доПівденного Азербайджану. В цей час від турецького Алі-паші Сурхай одержавнаказ, щоб він з своїм військом з'єднався з військами османів в Гянджі і йшовна Тебріз.
Тим часом шах, потерпівши ряд поразок, вимушений відмовитисьвід продовження війни і в січні 1732 р. в Керманшахі підписав невигідний дляІрану мирний договір. Але цей договір виявився недовговічним. Повернувшися зХамадана, Надір скинув Тахмосиба II, і проголосив володарем його 8-місячногосина під ім'ям Аббаса III, себе ж при ньому регентом; анулював тільки щопідписаний з султаном договір, відновив проти Порти військові дії. За наказомсултана для боротьби з Іраном в Закавказзі були направлені 20-25-тисяч кримсько-татарського війська підкомандуванням Фати-Гірея. Проте Росія, зацікавлена в мирі з Іраном, надавалайому підтримку в боротьбі з Портой.Російські війська, зосереджені у фортеці Св. Хрест нанесли серйозних утраткримським військам [18, с.124].
Тим часом Надір отримав рішучу перемогу над османами, яка вимусила султана просити мир.У лютому 1733 р. в Багдаді між Іраном і Туреччиною був укладений мирнийдоговір. Межі між ними визначались в рамках ірано-турецького договору 1639 р.
Після цього Надір ухвалив рішення покарати Сурхая. Влітку1734 р. на чолі величезної армії він вторгся на Кавказ, а в кінці серпня зайнявШемі велів поруйнувати її вщент, а населення перевести в Агсу. Незабаромвідбулася битва між шахськими військами і горцями. Сурхай-хан зазнав поразки івідступив в гори. Війська іранського шаху, переслідуючи Сурхая, досяглиКазікуг, але Сурхай втік до Аварії.
Надір не зважився продовжувати похід. Не встиг Надір піти ізЗакавказзі, як в Азербайджані і Дагестані почалися антиіранські виступи.
Проти азербайджанських і дагестанських повстанцівбула направлена 20-тисячна армія на чолі з братом Надіра Ібрагім-ханом. Але вінбагато чого не добився.
На чолі об'єднаних сил горців Дагестану стали досвідченікерівники джаробелоканці Ібрагім-диван і Халіл. Перший час іранцям вдалосяпотіснити горців. Проте у середині 1738 р. поблизу Джаника горці наголову розбилиіранців.У бою був убитий сам Ібрагім-хан і інші воєначальники Ірану. Занаявними даними, з 32-тисячної армії врятувалися 8 тис. Вслід за цимантиіранський рух охопив багато районів Північного Азербайджану.
Тому влітку 1739 р. уряд Ірану направив на Кавказ великевійсько під командуванням Сифі-хан-султана. Не дивлячись на деякі успіхи, ійому не вдалося підпорядкувати шаху волелюбних горців. Незадоволений цим, Надірзнову направив на Кавказ численні війська під командуванням Гані-ханаАбдальського, Фаталі-хана і Мухаммед-Алі-хана.
3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах.
У30-х роках XVIII в. перед Росією стояли успадковані від попереднього сторіччятри великі регіональні зовнішньополітичні проблеми — балтійська, польська ічорноморська. Особлива зацікавленість ряду європейських і азіатських держав уцих питаннях перетворювала всі ці проблеми в один заплутаний клубок, заважаючирозвязку кожної з них. Так, через різку розбіжність з Росією по польськомупитанню Франція підігрівала антиросійські настрої, підбурювала султана назбройний конфлікт, одночасно підштовхуючи Швецію і Польщу на війну проти Росії.В роки «війни за польську спадщину» (1733— 1735 р.) Османська імперія булаворожа Росії. Двоїстою була політика Швеції, тому що визначена частинавиношувала плани реваншу і перегляду підсумків Північної війни. Натягнутимибули відносини з Данією через Шлезвіг. Англійська дипломатія, зацікавлена взагостренні російсько-шведських і російсько-турецьких відносин, заважала,зближенню Росії з Австрією проти Османської імперії.
Англіїі Франції вигідна була ізоляція Росії від ринків на Близькому Сході, і вонивсіляко перешкоджали врегулюванню російсько-турецьких протиріч. Тим часом Портана шкоду життєво важливим економічним і політичним інтересам Росії продовжувалабезроздільно панувати на Чорному й Азовському морях і робити грабіжницькінабіги на її землі. Чорне море як і раніше залишалося закритим для Росії.
Унаслідоктакого положення в 30-х роках XVIII в. чорноморська проблема, з яким також перепліталасяі каспійська, придбала гострий характер, але Росія не була підготовлена довійни з османами.
Передбачаючив найближчому майбутньому зіткнення з Портою, російська дипломатія розвилаенергійну діяльність і протягом першої половини 30-х років домоглася зближенняРосії з Англією і Данією, поновлення союзу зі Швецією, обрання доброзичливогокандидата на польський престол і висновки Рештського (1732 р.) і Гянджипського(1735 р.) договорів з Іраном, згідно яким Росія повертала всі прикаспійськіпровінції Ірану, а він зобов'язувався виступити проти Порти у випадку її нападуна Росію. У підсумку політико-дипломатична ситуація була значно зм'якшена накористь Росії [23, с.68].
Затезвістка про Рештський договір насторожила Порту, і вона вирішила форсувати здійсненнядавно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обігнути начебто кліщами ззаходу і сходу Головний Кавказький хребет і зімкнути них на кабардинськійрівнині. Почалися відкриті османно-кримскі провокації проти Кабарди іДагестану.
Улітку1731 р. 7-тисячне кримське військо підступило до границі Кабарди і зажадаловислати султана Салих-Гірея і видати убивць племінників хана Бахти-Гірея —Делі-Салтана і Гірея-Салтана
Однаккабардинці не здригнулися перед грізним ворогом, організували оборону й одночаснозвернулися по допомогу до російського уряду.
Російськийуряд знову підтвердив Кабарді своє заступництво і завірив, що військовадопомога проти загального ворога буде організована.
Доцього часу ірано-турецька війна вступила у нову фазу. Османи понесли величезнівтрати. Був укладений і Рештський договір. Перелякана цими обставинами Портавирішила відправити Фети-Гірей-Салтана з військом у тил шахських військ черезПівнічний Кавказ.
Османськийзагін, однак, нічого не досяг. 11 липня 1734 р. у районі сучасного м. Грозногоосмано-кримські війська були атаковані російськими військами. У ході бою татарибули розбиті і звернені у втечу, залишивши на полі бою 12 бойових прапорів.Однак командуючий російськими військами князь Гессен-Гамбурзький не тільки не закріпивздобуту на полі бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хрестаі тим самим дозволив переможеним ограбувати гребінські містечка і забрати вполон сотні людей, після чого частина татар рушила назад у Крим, а інші пішлидо Шемахи. Однак полонені і донський козачий загін у 2 тис. чоловік, оточенийтатарами і калмиками, були звільнені кабардинцями на чолі з МагометомКургокіним [17, с.97].
Уцих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною ізміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на ПівнічномуКавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а внаступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду.Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькійвійні 1736-1739 р.
Усередині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік,перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.
6жовтня 1735 р. 40-тисячне російське військо під командуванням В. Леонтьева рушилов Крим, тримаючи курс на Перекоп. Хоча в погодних умовах експедиція і недосягла цілі, але наслідком її стало поспішне повернення Каплан-Гірея з Ірану.
13квітня 1736 р. імператриця Анна Іоаннівна призвала кабардинців піднятися наборотьбу з загальним ворогом. Кабардинці виявили повну готовність вступити увійну на стороні Росії.
Майжеодночасно з грамотою російської імператриці в Кабарду; прибув посланець КримуАйдемир-мурза з листом від Каплан-Гірея в якому хан виражав повну надію, щокабардинці, згідно даної йому в 1735 р. присязі, піднімуться на боротьбу протиРосії,
Хочаподії в Криму в 1735 р. і було фактич початком російсько-турецької війни, алеформально вона була оголошена в 1736 р. У цій війні Росія домагалася скасуванняПрутського договору 1711 р., виходу в Чорне море і забезпечення безпеки своїхпівденних рубежів.
Першазустріч із супротивником на Кубані відбулася 3 травня 1736 р. Ногаї Салтан-Улуперекрили шлях наступаючим військам. Ногайці прикинулися нейтральними і почалипереговори про умови переходу в підданство Росії. Раніше вони булирусько-підданними, але безпосередньо підкорялися калмикам, яким платили данинуа, потім пішли на Кубань під заступництво Криму. На цій підставі Дондук Омбавимагав, щоб ногаї перекочували до Волги і відновили виплату данини.
Покивелися переговори, до Салтан-Улу приспів на допомогу загін Навруз-Улу. Вонизміцнилися у важкодоступних місцях і перервали переговори. Рушити далі, маючи втилу таку кількість ворога, було небезпечно. Кинуті на приступ проти ногайців терськікозаки з утратою відступили [12, с.114].
Тимчасом на основних ділянках війни росіяни завдали могутнього удару по Криму. Докінця травня 1736 р. армія Б.-Х. Миниха приступом опанувала Перекопом. Слідомза ним упали Бахчисарай і Кинбурн. 20 червня П. П. Лассі осадив османськуцитадель на Азові ці події мали великий міжнародний резонанс [15, с.257].
Підвпливом здобутих Росією перемог Австрія стала поступливішою. 5 січня 1737 р.була підписала Віденська конвенція, що оформила союз Австрії, Росії, Польщі іВенеції проти Порти. Порта і Росія не хотіла продовжувати війну через серйознийвнутрішні ускладнення. Уряд Анни Іоанновни, відмовившись від план Б.-Х. Минихащодо широких територіальних придбань бажало на досить помірних умовах укластимир. І Порта була, виснажена іранською війною і внутрішніми безладдями, алепідбурюєма Францією, відмовилася від переговорів, тому, незважаючи на поганепостачання армії і розтягнутість її комунікацій, Росія була вимушенапродовжувати війну.
2червня 1737 р. російські війська опанували фортецею Очаків і відрізалиповідомлення Порти з Кримом по суші. Інша російська армія вступила в Крим черезПерекоп і завдала поразки ханові.
НезабаромАвстрія вступила у війну і захопила приналежним османам фортецю Нісса. Ці подіїстривожили Оттоманську імперію Султан зважився почати переговори. 5 серпня 1737р. у Немирові відкрився мирний конгрес. Російська делегація зажадала Крим,Кубань прибережні землі до Дунаю, а для Молдавії і Валахії — незалежність підзаступництвом Росії. Австрійська сторона зненацька усупереч Віденськійконвенції висунула претензії на Дунайські князівства, на що Росія непогодилася. Порта, бачачи протиріччя між союзниками, відмовилася уступитиОчаків Росії. Таким чином, були зірвані переговори про мир.
Некраще обстояли справи і на кавказькому напрямку. У 1737 р. Кабарді спалахнулаепідемія чуми. Гвардії капітан А. Лопухін, на котрого була покладенаорганізація кампанії 1737 р., побоявся їхати в чумну область, і зв'язок зКабардою був перерваний. Порта цим скористалася для засилання своїх емісарів наКубань з листами султана [17, с.134].
3.3 Бєлградський мирний договір.
Тривалавійна була не вигідна ні Османської імперії, ні Росії. У 1738 р. до великихтрудностей, випробовувань армії й уряду Анни Іоанівни, додався ряд серйознихпроблем внутрішньополітичного і міжнародного характеру. Тому російський уряд,прагнучи знайти вихід з війни без збитку своєму міжнародному престижеві,схилялося до мирних переговорів, навіть на умовах виводу своїх військ з Очакова[20, с.21].
Утой же час Росія залишалася спільницею Австрії, чиї війська знаходилися всамому жалюгідному стані. Саме на її прохання в 1738 р. армія Б.-Х. Минихапочала наступ на Дністрі.
Невдачівійськової кампанії 1738 р. були обумовлені серйозними причинами. Епідемія чуминесла маси людей у союзницьких арміях. Між двома генерал-фельдмаршалами Б.-Х.Минихом і П. П. Лассі не було згоди. Усередині країни наростало невдоволенняросійського дворянства засиллям іноземців. Франція, що взяла на себепосередництво в переговорах між воюючими країнами, робила всі, щоб зірватипереговори й організувати напад Швеції на Росію. Реваншисти, що одержалиперемогу на виборах шведського законодавчого органа, відкрито готувалися дозбройного конфлікту. Чітко позначилося турецько-шведське зближення. І нарешті,Австрія не могла продовжувати війну і вела закулісні переговори про сепаратниймир.
Невдачіна основних театрах війни відбилися на положенні в При-кубанні. У 1736 р. черезчуму російське командування не посилало туди ні козаків, ні калмиків. З весни1738 р. два кабардинських князі — М. Кургокін і К. Алеєв — стримували натисквеликої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовців і західних адигів.Дондук Омба з калмиками і цього разу прийшов їм на допомогу.Ногаї потерпілипоразку, склали зброю, визнали підданство Росії, видали аманатів і перекочувалина землі, контрольовані Росією.
Важливоюподією кампанії 1738 р. було повернення абазинців в Кабарду, насильнопереселених ще в 1721—1722 р. ханом Садат-Гіреєм..
Улітку1739 р. пішов напад на Кабарду з боку Криму.По розпорядженню російського урядукалмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукін повівоб'єднані сили кабардинців і калмиків на супротивника, що були наздогонені нар. Лабі. Кримськими військами командував Кази-гірей-салтан. Він займавукріплену позицію і мав намір лише оборонятися, але, коли він побачив кількіснуперевагу свого війська, перейшов у наступ [17, с.101].
Наосновному фронті 1739 рік був ознаменований великими перемогами російськоїзброї. 17 серпня в битві під Ставучанами османи були розбиті і звернені впанічну втечу, після чого фортеця Хотин здалася без бою і російські військавступили в Молдавію.
Ціуспіхи дозволили Росії зажадати на переговорах про мир — Азов, Очаків іКінбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрія уклала сепаратний мир зОсманською імперією ціною великих поступок. Питання про висновок військовогосоюзу між Портою і Швецією в принципі був вирішений, про що в Петербурзі зналидобре. У тому ж році Франція ввела в Балтійське море 5 військових кораблів [20, с.36].
УмовиБєлградського миру далеко не відповідали успіхам російських військ. Росія неодержала ні виходу в Чорне море, ні право тримати на ньому свій флот. Навітьштурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Більш того, Кабарда, щоофіційно знаходилася під заступництвом Росії і всі три роки була на стороніРосії, була відірвана від неї відповідно до шостого пункту Бєлградського миру.
Як відзначалося, російський уряд перед війною ставив мету —повернення Азова, придбання виходу в Чорне море, забезпечення безпеки своїхпівденних границь. Війна 1736—1739 р. не дозволила поставлених задач цілком 3.4 Розгром військ Надіра вДагестані.
Правлячі круги Ірану були упевнені у тому, що непідпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиіранські виступи вЗакавказзі. Тому, завершивши звитяжно похід до Середньої Азії, Надір ставдіяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу він вважав проявититаку силу зброї військ іранської держави, щоб непокірні страшилися шаху і щобзникли всякі надії на позбавлення від його влади.
Влітку 1741 р. Надір на чолі величезної армії вторгнувся доДагестану. Озлоблений шах знищив тих, що перші трапилися на шляху 14 гірськихаулів. У цій надзвичайно важкій обстановці горці Дагестану все частіше і частішестали звертатися до Росії, багато з них, кажучи словами П. Р. Буткова, «самівіддавалися в підданство Росії» [8, с.115].
У Петербурзі були обізнані про те, що Надір прагнув схилитисултана до сумісного виступу проти Росії. Такого союзу добивалися і західнідержави. Природно, що в таких умовах Росія не могла прийняти в своє підданствоволодіння Дагестану, або надати їм озброєні допомоги.
Та все ж у результаті Надір був вимушений почати відступ. Прицьому іранські війська піддавалися нападам горців. Сам шах з свитою трохи непотрапив в полон до горців. У цьому поході шахські війська втратили більше 30тис. людей, більше 33 тис. коней і верблюдів, 79 гармат, велику частинуозброєння і спорядження [25, с.367].Нарешті Надір дійшов доДербента. Але і тут він не зміг забезпечити війська продовольством.
Узв'язку з цим в іранських військах підсилилося дезертирство. Однак Надір не залишив думку за будь-яку цінускорити Дагестан. Утворивши недалеко від Дербента табір, що згодом одержавназву «Іран-хараб», Надір став робити каральні експедиції в Дагестан, розорявселища, знищував посіви, захоплював худобу. Але і ці міри не принесли успіху.Усюди, де з'являлися шахські війська, горці давали гідну відсіч, наносячи їмвеликих втрат. Усі кровопролитні бої й у 1742 р., і на початку 1743 р.кінчалися поразкою шахських військ.З огляду на все це, Надір намагався підкупомволодарів відновити своє положення.
Однакні щедрі подарунки, ні гроші не дали результатів. Горці продовжувалипартизанську війну. Тривала війна і голод виснажили іранську армію. Шахнамагався закупити провіант на Північному Кавказі, але російський урядзаборонило купцям привозити продовольство до берегів Каспійського моря.
Незабаромі сам Надір переконався, що подальше продовження настільки не популярної вІрану війни з горцями Дагестану небажано. Тому у лютому 1743 р. Надір вивівсвої війська з Дагестану.
Антиіранськийвиступ у Ширвані очолюваний Сефі-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна,селевіда, підтримали правителі Кумуха — Сурхай і його син Магомед-хан, а такожжителі Кюрі, Табасарана. Тоді ж спалахнуло повстання в Дербенті. У 1745 р.почався антиіранський рух у Дагестану, і навіть феодали, що приймали ранішесторону Надіра, включилися в цю боротьбу [1, с.78].
Важливоюдопомогою визвольному рухові народів Дагестан була мужня боротьба народівЗакавказзя проти іранських завойовників, де їхні каральні загони неодноразовобули розбиті. Але Надір, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирішиврозправитися з антиіранським рухом Дагестану. У середині грудня на чолі30-тисячної армії він, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його військарозорили околишні селища. Частина шахських військ була спрямована в шамхальствоТарковское. А слідом за цим Надір спорядив каральний похід у Нагірний Дагестан.І цього разу, не домігшись успіху, він був змушений відвести свої війська вПівденний Азербайджан.
Хочазрада деяких феодальних володарів трохи і підірвала, але не зломила опоругорців. Вони нав'язали іранцям партизанську війну. Агресія іранців сколихнуланародні маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрізнені сили горців сталипоєднуватися.
Алешах жадав лише одного — скорити горців.Однак ці плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надір бувубитий у результаті палацевої змови, а створена їм держава, що представлялаконгломерат народностей і племен, розпалося.
3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії.
Бєлградськиймирний договір 1739 р., що оголосив Кабарду нейтральним «бар'єром» міжТуреччиною і Росією, серйозно ускладнив зовнішньополітичне становище народівПівнічного Кавказу. Порушуючи умови договору, султан активізував свої дії,спрямовані на оволодіння Північним Кавказом. У 40—50-х роках XVIIIст. османиробили руйнівні набіги на Північно-Західний Кавказ, домагаючись в адигськихнародів данини і політичного васалітету. Активізувалися і кримські хани. Набігиосманів і кримських татар супроводжувалися насильницьким насадженням середгорців мусульманства. Збільшуючи розміри данини вони прагнули установити своєпанування й в інших районах Північного Кавказу.
Напочатку 40-х років XVIII в. від володарів Дагестану — Шамхала, Уцмія, Майсума,ханів Аварії (Мехтули й інших) — у Петербург прибуло кілька посольств ізпроханням прийняти їх під заступництво Росії [22, с.491].
Зближеннянародів Північного Кавказу з Росією йшло врозріз із планами і намірамиправлячих кіл Порти і Кримського ханства. Вони всілякими засобами, у тому числіі збройній силі, намагалися перешкодити зміцненню відносин горянських народівПівнічного Кавказу з російським народом.
У1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3.Еліханов і інші відомі суспільні і політичні діячі Осетії XVIII ст.
УПетербурзі вони вели переговори по всіляких питаннях, але основною задачеюпосольства було питання про приєднання Осетії до Росії. Домагаючись позитивногодозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зі своєї сторони,запевняло, що Осетія готова при необхідності виставити 30-тисячну армію дляучасті і війнах проти султана і шаха.
Переговоризавершилися тим, що передгірна рівнина Центрального Кавказу, басейн рік Ардон іФіагдон визнавалися російським урядом землями Переселення осетин у ці районипідтримувалося російським урядом. Була досягнута домовленість про торгівлю:осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр і Астрахань і вести безмитну торгівлю.
Зісвоєї сторони, члени посольства обіцяли, що Осетія, як і раніш, буде триматисяросійської орієнтації [3, с.89].
Усередині XVIII в. підданство Росії підтвердили й інші володарі ПівнічногоКавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат «шукав російськогозаступництва». У 1753 р. володар Аварії Магомед Мус-хан і Сурхай-ханКазикумухский просили про прийняття їхній «з підвладними в російськепідданство» [11, с.447].
Це,однак, не означало, що всі жителі Північного Кавказу орієнтувалися на Росію.Малися і такі, котрі дотримували протурецкоії орієнтації. До їхнього числавідносилися представники мусульманського духівництва і частина феодалів, щопідтримували торгово-економічні зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель,резиденція якого знаходилася в центрі работоргівлі па Північно-Східному Кавказупосилав до кримського хана і до турецького султана листа з проханням надіслативійськову допомогу для узяття Дербента і Баку. Точно таку ж політику вели деякіфеодали Північно-Західного Кавказу, зв'язані з Кримом і Портою.
Загальновідомо,що в середині XVIII в. на Північному Кавказі дуже часто спалахували міжусобиці.Причому кожна зі сторін, що борють, зверталася до Росії за допомогою іпідтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню підтримати одну зугруповань, як інша починала шукати підтримки в Порти і Криму. Так було вКабарді в період боротьби між кашкатавской і баксанской фамільними групами.Підтримка і допомога російського уряду Картли-Кахетинскому царству викликалиневдоволення феодальних володарів Дагестану і всього Східного Кавказу. Вонинамагалися викликати збурювання і підняти проти Росії народні маси. Так булонавесні 1758 р. Деякі феодали Чечено-Інгушетії намагалися організувати антиросійськийвиступ, але безуспішно [2, с.104].
У50—80-х роках XVIII в. російсько-осетинські відносини стали різнобічними похарактеру. Разом з політичними питаннями вирішувалися й економічні задачі.Одним з найважливіших було питання про переселення осетин на російськуприкордонну лінію. Відповідно до указу Катерини II (1762 р.), осетини й інгушіодержали право переселятися з гір і поселятися в урочище Моздок і Мекень.
Розділ 4
Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ
4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р
Удругій половині XVIII в. загострилася боротьба Росії з Османською імперією зарішення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з зміною зовнішньополітичногокурсу названих держав, що визначався їхнім соціально-економічним розвитком івнутрішньою політикою панівних класів.Султанський уряд шукав виходу звнутрішньої кризи в загарбницьких війнах.Північно-Західний Кавказ був дляосманів плацдармом для нападу на Росію з півдня і для подальшого просування паКавказ.
Франціяв особі Російської держави бачила конкурента на Близькому Сході. ЗближенняРосії з Англією в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиноюзагострення франко-російських відносин. Позиціїя Англії стосовно Російськоїімперії була двоїстою. З одного боку, вона була зацікавлена в торговельнихзв'язках з Росією хотіла з її допомогою послабити позиції Франції, з іншогобоку — вона не бажала і не хотіла допустити зміцнення Росії на Чорному морі.Спільницею Франції була Австрія. Усі спроби російської дипломатії домогтисяугоди з останньої закінчилися невдачею. Але царському урядові удалося укластисоюзний договір у 1764 р. із Пруссією, яка не мала безпосередніх інтересів уТуреччині і Швеції і прагнула за допомогою Російської імперії вирішити проблемуПольщі у своїх інтересах.
Міжнароднаобстановка на Кавказу погіршувалась ще і тим, що на його територію продовжувавпретендувати і шахський Іран.
Допочатку воєнних дій і особливо в період війни османи намагалися залучити насвою сторону кавказькі племена. На початку війни султан звернувся до кабардинських князів із закликомбути «покірними, слухняними» і допомагати військам Порти і Криму. За йогонаказом на Північний Кавказ були послані численні агенти. Одним із приводів дозіткнення з Росією служив для султанської Туреччини польське питання, у якомувона йшла у фарватері французької політики. Смерть польського короля АвгустаIII послужила сигналом до боротьби держав, прагнувших звести на польськийпрестол свого кандидата. Підтримуючи кандидатуру Станіслава Понятовського,Росія ввела в Польщу свої війська, що і було використано Туреччиною як привіддо конфлікту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межі України і Польщі,а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рішення провійну проти Росії, як порушниці прав Польщі, що Туреччина за власноюініціативою брала під опіку. Пропозиція Англії і Пруссії про посередництво буловідхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росії війну [11, с.446].
Уцій війні російські війська, керовані видатними полководцями П. А. Румянцевим іА. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Російський флот, що діяв уСередиземному морі під командуванням адмірала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у бояху Хіосській протоці й у Чесменскій бухті розгромив морські сили турків і, крімтого, зробив допомогу повсталим проти турків грекам, а також арабам Сирії іЄгипту. Австрію сильно тривожили успіхи російських військ, і її відношення доРосії ставало усе більш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенціюпро деякі територіальні придбання за рахунок Валахії з зобов'язанням сприятимирові і відмовленню Росії від вимоги незалежності дунайських князівств іКриму. У тому ж році російське командування в Криму визнало кримським ханомШагин-Гірея, що прийняв заступництво Росії..
Слідзазначити, що, понадіявшись на допомогу з боку Франції, Швеції і Пруссії,Туреччина почала війну, будучи дуже погано підготовленою. Султанський урядмобілізувало більш 100 тис. чоловік, але війська були погано навчені і терпіливеликий нестаток в боєприпасах і продовольстві.
Російськівійська, що діяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом і Таганрогом, що даломожливість Росії відновити свій флот, що взяв участь у цій війні і поклавпочаток російському Чорноморському флотові [9, с.132].
Уцей же час у Кабарді і на Кубані діяв загін генерала Медема, а в Грузію, навипадок турецького вторгнення, був відправлений інший загін під командоюгенерала Тотлебена. У 1770 р. він опанував містом Кутаїсі, і турки були вигнаніз Імеретин (крім міста Поті).
Російськекомандування із самого початку війни надавало першорядного значення обороніКабарди від турецьких військ.
Ізсамого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче доРосії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, щомайже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданствоРосії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, вурочище Ешкокон,
Однак,не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації наПівнічному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх якпідозрілих і ненадійних союзників
Дляспостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як приставасекунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалосяустановити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити вКабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язокз Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабардіросійської військової адміністрації [23, с.100].
Питанняпро Моздок прийняв для кабардинських князів особливу гостроту тому, що в Моздокбігли гноблені ними кріпаки і раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулокданники кабардинських князів, осетини й інгушів. Їхнє відмовлення виплачуватиданину кабардинським князям завдавав великої шкоди економічним інтересамостанніх. Російський уряд відмовився задовольнити прохання кабардинців відносноМоздока, але пообіцяв повернути швидких холопів за винятком християн. Увідповіді російського уряду кабардинським князям підкреслювалася необхідністьпідтримувати дружні відносини Кабарди з Росією і зміцнювати вірність і сталістькабардинців у виконанні ними зобов'язань по службі.
ПоложенняКабарди і суміжних з нею народів Кавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До війни дійсноїколишні під владою кримського хана всі татарські і черкеські народи, юманці які раніше мають бути під владою хана кримського. Велика ж і Мала Кабардаскладається в підданстві Російської імперії» [12, с.34].
УТуреччині цей договір був зустрінутий вороже. Турки заявили про відмовленнявизнати його. Як тільки російські війська залишили Тамань, туди негайно буливведені турецькі війська, з намірами приступити до завоювання ПівнічногоКавказу. До кумикських і кабардинських князів були спрямовані турецькі агенти згрішми і листами султана. Султан пропонував князям.укласти військовий союз зізнову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початкувійни і відрізнився своїм ворожим відношенням до Росії. Турки розпустили наКавказі слух, що нібито розгромили російські війська на Дунаєві і про те, щоРосія просить миру.
15грудня 1773 р. командуючий військами на Кавказу генерал Медем доносив, що їмотримані зведення n прибутті в Суджук-кале (Новоросійськ) і інші чорноморськіпорти турецьких військ, кількістю до 24 тис. чоловік (у дійсності їх було небільш 8 тис.), що з'єдналися в Тамані з військами Девлет-Гірея| і готувалися довторгнення в Кабарду. Одночасно стало відомо, що аварский хан, набравши до30тис. чоловік, має намір вторгнутися в Грузію і далі піти для підтримкитурецьких військ на випадок появи там російських загонів.
Щоброзвідати про положення в Кабарді, генерал Медем відправив за ріку Малку загінз 4 знаряддями, у володінні князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агентаШиринкая з трьома помічниками і самого цього князя. На зворотному шляху вМоздок цей загін піддався нападам з бокукабардинців, які прагнули відбити захоплених осіб.
Кабардинськікнязі Джанхот Татарханов і Девлет Касаев просили росіян захистити кабардинськийнарод від вторгнення турецьких і кримських військ. Генерал Медем направив уКабарду загін чисельністю в 1356 чоловік, але довідавшись, що більшістькабардинських князів домовилося з кримським ханом, повернув загін у Моздок. Уцей час кримський калга (спадкоємець), минувши з військом Моздок, напав накозачу станицю Наур, але був відбитий, утративши до 800 чоловік. У числі убитихзі сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, щоїздив делегатом у Петербург і доставив у 1771 р. грамоту Катерини IIкабардинському народові [8, с.494].Одночасно з цим кумики й інші горціПівнічно-Східного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожувалиіншій фортеці — Кизляру.
Рішучізіткнення російських військ з турецько-кримськими військами Девлет-Гіреявідбулися 3 червня 1774 р. при урочищі Бештамак і 29 серпня того ж року вБаксанській ущелині на р. Гунделен. У результаті Девлет-Гірей був розгромленийі вигнаний з Кабарди.
Блискучіперемоги А. В. Суворова на Дунаєві очистили шлях російським військам дотурецької головної ставки в Шумле і на Балкани. 10 липня 1774 р. Туреччина булазмушена спішно укласти Кючук-Кайнарджийский мирний договір.
Напідставі цього договору всі татарські народи: кримські, буджакскі, кубанські,едисейци, жамбуйлуки й едичкули ставали вільними, тобто незалежними відТуреччини.
ОднакТуреччина і стоявші за її спиною Англія і Франція використовували деякі його незовсім ясні положення для перегляду питання про Крим і Кавказ (вимога проповернення Тамані).
Якуже говорилося, Туреччина рішуче відмовилася визнати російсько-кримськийдоговір 1772 р., відповідно до якого Крим визнав Кабарду приналежної Росії. Отчому, у той час як Росія тлумачила статтю 21 Кючук-Кайнарджийского договору якзакріпляючу Кабарду за Росією [26, с.35]Туреччина, навпаки, вважала кабардинськепитання ще не вирішеним. Разом з тим вона поспішала міцно закріпитися не тількина чорноморському узбережжі Кавказу, де побудувала нові фортеці, але і у всьомуЗакубанському краї, не зважаючи на порушення договору, що об'явив цей крайразом з Таманню і Кримом незалежним.
Росіязобов'язалася повернути татарам усі міста, фортеці, селища, землі і пристані вКриму і на Кубані. По місто Керч і фортецю Еникале переходили до Росії, щозабезпечувало їй вільний вихід з Азовського моря. Границя Росії на сходіпересувалася на берег р. Кубані. Азов з повітом визнавався переданим до Росіїна вічні часи, і Росія одержувала право зміцнювати його.
Нарешті,був вирішенні і питання про російські завоювання в Грузії. По статті 23,завойовані російськими військами грузинські і мегрельські фортеці повинні бутивіддані, кому вони належали. Якщо вони з давніх часів були під владоюТуреччини, то їй й повинні належати. Але Туреччина була зобов'язана датиамністію тим хто боровся проти неї в цій війні, Туреччина не повинна булаущемляти віру і перешкоджати відновленню старих і будівництву нових монастиріві церков[13, с.84].
4.2 Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774
В.Н. Кудашев пише, що саме в діях місцевої російської влади, що не вважалися зосвяченими століттями звичаями і способом життя кабардинців, «потрібно шукатиголовну причину тих загострень, що наступили незабаром після остаточногоприєднання Кабарди до Росії, загострень покликавших до ряду кривавих зіткненьміж кабардинцями і росіянами, однаково шкідливих і важких для тієї й іншоїсторони» [14, с.68].
Події,що розгорнулися на Кавказі після 1774 р., показують, наскільки великі булисили, що протидіяли політиці Росії. Фактично залишився без території, турецькийставленик на ханський престол Девлет-Гірей, що обґрунтувався ще в 1773 р. уТамані, посилено прагнув за допомогою турків створити на Північному Кавказу новеволодіння, що поряд із Закубанською областю включало б черкеські і кабардинськіземлі. На нього ж Туреччина покладала завдання ліквідувати незалежність Криму іповернути його під владу турецького султана. Через це вона барилася з виводомсвоїх військ з Тамані. Це змусило головнокомандуючого російськими військамифельдмаршала Румянцев-Задунайського підсунути війська з Полтави до земліногайців і в самий Крим.
УКриму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів —Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд(Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).
ПочатеШагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завестирегулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народненевдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччинасконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх уКриму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії(Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаромтурецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав уТуреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися вДагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата АмируГамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившисьпереслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений іочутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астраханіпідкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись здокладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:«Советую возвратить егопревосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее» [10, с.260].
Хочаросійський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди доРосії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільнекерування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як іраніше були аманати.
Успіхросійських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Цедозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги івзяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди — МисостаБаматова з роду Атажукиних.
Увересні 1777 р. російському командуванню на Кавказу стало відомо, що Туреччина,не бажаючи уступати Росії ні Криму, ні Кабарди, почала підготовку до новоївійни. 21 травня 1777 р. Медем здав командування військамиастраханському губернаторові генерал-майорові Якобі.
Туркипрагнули підняти проти Росії ногайців, кумиків, кабардинців і черкесів. Бувпущений слух, що в Анатолії один з найбільших феодалів, Алі-паша І зібрав чиледве не 80 тис. чоловік для війни проти Росії.
Протягомвсього 1778 р. Туреччина відкрито вимагала перегляду договору 1774 р.,відмовляючись під усякими приводами виконувати його окремі статті і конвенцію1775 р. у відношенні вільного плавання російських судів у Чорному морі іпроходу їхній через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй ханаШагин-Гірея і, спираючи на свого ставленика Девлет-Гірея, вела розгнуздануагітацію проти Росії в Черкесии і Кабарді. Туреччина домагалася повернення їйфортець Керчі й Еникале і припинила виплату контрибуції.
Щобуникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вірменів іоселити них біля Ростова, де утворилося селище Нахічевань.
БажанняТуреччини перетворити кавказьке узбережжя і плацдарм для наступальних дій як наКавказу, так і проти Криму, природно, викликало рішучу протидію з боку Росії. .
21березня 1779 р. між Росією і Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенція»,але протиріччя, викликані домаганнями тієї й іншої сторони на зміцнення в Кримуі на кавказькому узбережжі, були настільки великі, що досягти примирення булонеможливе.
Правда,Росія домоглася підтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила прицьому істотну поступку, визнавши релігійну залежність кримських татар відтурецького султана, що був одночасно і халіфом (духовним главою) усіх мусульманузагалі. Це згодом дало привід турецькому султанові як халіфові втручатися вжиття мусульман, де б вони ні проживали. Відповідно до цієї конвенції, відомоїза назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержуватипісля обрання благословення від халіфа у виді особою, строго встановленоїграмоти.Російські війська, за умовами цієї ж конвенції, були виведені з Криму із Кубані.
Будівляросійськими військами фортець Кавказької лінії викликала збройний опір з бокудеяких кабардинських князів. З'єднуючись із закубанськими черкесами іногайцями, вони переправилися через р. Малку і зробили ряд нападів на російськіфортеці — Марінську, Павловску, Георгіївську, Ставропольську й ін.
Післяцього кабардинцям було дозволено іти від своїх власників і переселятисяусередину Кавказької лінії у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвимипоборами або примушувати до противних Росії діям.
Неважкобачити, що ці нові правила, диктуємі російським урядом кабардинцям, булиспрямовані до того, щоб послабити кабардинських князів і припинити їхньогозв'язку із сусідніми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тім, що вонипідсилювали розділ між кабардинським народом і феодальними правителями.
Протягомдвох років Кабарда залишалася спокійною але потім під впливом антиросійськоїпропаганди частина кабардинських володарів вирішила переселитися в Грузію, ачастина — у Туреччину.
Звичайно,були потрібні серйозні причини для того, щоб кабардинський народ, що шукавзближення з Росією тепер, наприкінці XVIII раптом почав утрачати довіру до неї.Основна причина цього полягала в ігноруванні російською адміністрацієюекономічних інтересів кабардинського народу, серед яких головну роль гралопитання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землі, аросіяни займали неї для будівлі фортець. Будівля фортець порушувала колишнійїхній уклад життя, їхні торговельні і сусідські відносини з найближчиминародами.
Самаросійська колонізація на Кавказькій лінії в цей час у силу сформованих умовносила військовий характер, що заздалегідь визначало насторожене, немиролюбневідношення переселенців до кабардинців. Природно, що й останні відповідали тимже.«Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протесткабардинцев» [14, с.70].
Такпочався в 70-х роках XVIII в. новий етап колоніальної політики Росії наПівнічному Кавказу. Все-таки в ньому були не одні тільки негативні риси.Приєднання до Росії ряду кавказьких територій сприяло пожвавленню торгівліРосії з народами Кавказу, а через них і із сусідніми країнами Сходу.
ХочаТуреччина і дуже ревниво стежила за зміцненням Росії на Кавказу і саманамагалася перетворити, причорноморський край і закубанську територію вплацдарм для наступу на Північний Кавказ, причиною загострення її відносин зРосією в цей час послужив усеж Крим.
18травня 1781 р. у Тамані й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гірея.Хан і російський посланник Веселицкий змушені були укритися в фортеці Інікалє
Утой же час турецькі війська прибули в Анапу для спорудження фортеці. Таким чином, у 1782 р. Туреччинавжила нових заходів до зміцнення своїх позицій на Північному Кавказу, зокремана чорноморському узбережжі [5, с.10].
8квітня 1783 р. у Петербурзі був виданий маніфест про приєднання до Росії Криму,Тамані і Кубані. І рескрипті, даному в той же день Катериною II на ім'я Г. А.Потьомкіна, цей акт порозумівався необхідністю попередити дії Туреччини, що вжезробила спроби захопити Таманський півострів і організувала ряд змов у Криму.При цьому російський уряд враховував можливість винекнення на цьому ґрунтінової російсько-турецької війни.
Цьогоразу Росія була підготовлена до війни і, на думку Катерини, ця готовністьповинна була похитнути рішучість Туреччини.
Алев 1783 р. війни удалося уникнути. Після тривалих переговорів з турками 8 січня1784 р. у Констаптинополі була укладена конвенція про приєднання до РосіїКриму. Росія відмовилася від домагань на Суджук-кале і, отже, на Анапу;границею була визнана р. Кубань.
Г.А. Потьомкін у цей період часу створював плани утворення вірменської державипід заступництвом Росії. Це держава повинна було служити надійним форпостомпроти зазіхань на Кавказ з боку Ірану і Туреччини. Нарешті, з азербайджанськихприкаспійських областей передбачалося створити ще одну держава під стародавньоюназвою Албанія.
Однаку цей час змінилася обстановка в Ірану. Там у боротьбі за шахський престолпочав одержувати перевага каджарский хан Ага-Мохаммед. Його агресивні плани увідношенні Закавказзя повели до загострення міжусобної боротьби закавказькихфеодальних правителів, з яких деякі шукали заступництва в Туреччини. Цеперешкодило реалізувати проекти утворення в Закавказзі буферних держав.
Хочаприйняття пануючого Іраклія під заступництво Росії (договір 24 липня 1783 р.)не суперечило договорам Росії з Туреччиною, тому що ні Кахетія, ні Картлія незалежали від Турецької імперії, емісари Порти поширювали султанські фірмани, щозапрошували всіх азербайджанських і дагестанських ханів разом з Туреччиноюзахищати іслам і вести боротьбу з Грузією.Восени 1784 р. турецький ставлениккнязь Абашидзе з 12 тис. турецьких військ прийшов у Поті і Батумі і почавборотьбу з імеретинами, але наприкінці року потерпів поразку від грузинськихвійськ.
У1785 р. ахалцихский паша Сулейман набрав до 4 тис. лезгин і турок і направив їху Грузію, де вони розорили трохи сел. На зворотному шляху в р. Кури вони булизустріті російським загоном майора Сенненберга і наголову розгромлені. У полонбуло узято 200 чоловік, убите і поранено біля тисячі; однак у наступному роцінальоти на Грузію були повторені.
Булоочевидним, що діями ахалцихского паши проти Грузії керує Туреччина, що прагнеза допомогою зброї або грошействорити собі опору в Закавказзя серед окремих груп місцевих феодальнихправителів.
Феодальнароз'єднаність народів Кавказу, внутрішні звади, спекуляція на релігійнихпочуттях кавказких мусульман, агітація, що вело мусульманське духівництво, —усе це сприяло антиросійським виступам на Кавказі.
Вважаючи,що ще рано відкрито виступати проти Росії, Порта наказала ахалцихскому пашіСулейману, не подаючи приводу до зіткнення з Росією, таємно готуватися довідкриття воєнних дій. У Поті прибутку два військових і 15 транспортні судна,навантажених бойовими і продовольчими припасами. І в Поті й у Батумі туркипосилено доставляли артилерію і побудували зміцнення між р. Ріоном і о.Палеостомі. Для цих робіт з Константинополя були прислані 4 іноземця. Вони жнавчали турків діяти при знаряддях. Ходили слухи, що в Анатолієві булозосереджено до 35 тис. турок, а в Ахалцих прибув ка-пиджи-баша, якому дорученонабрати в околицях цього міста до 12 тис. чоловік.
Росіятакож готувалася до війни на Кавказі і вживала заходів по зміцненню своїхзв'язків з кавказькими народами, причому особлива увага була звернена наДагестан, Кабарду, Грузію, Вірменію й Азербайджан. Булгакову доручалося зновупідтвердити Туреччини, що володіння пануючи грузинського будуть оберігатися, якволодіння самої Росії. Були прийняті міри до упорядкування кавказькоївійськової і цивільної адміністрації.
Царськийуряд, будучи зацікавлено в підготовці кавказьких народів до майбутньої війни,прийняло в 1786 р. важливі рішення про формування місцевих військ з горянськихнародів, зокрема у Великій і Малій Кабарді.
Спішнийхарактер військових заходів, проведених Росією на Кавказу, визначався ще і тим,що в 1785 р. у Чечні почалося повстання під керівництвом місцевого жителяУшурми, що назвався шейхом Мансуром. Це повстання мало свої глибокі соціальнікорені; воно з'явилося результатом внутрішніх протиріч, що значно загострилисяв середовищі горянських народів під впливом росту економічних зв'язків з Росієюі розвитку товарно-грошових відносин.
4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура таросійсько — турецької війни 1787-1791р.р.
ДО80-х років XVIII в. протиріччя між соціальною верхівкою горянського суспільства— князями, ханами, боками,— з одного боку, і простим людом з інший, помітнозагострилися. Феодали охоплювали у свої руки землю і ставили в залежність відсебе простих горців. Постійно ворогуючи між собою, кумикскі, кабардинські йосетинські феодали втягували у свою міжусобну боротьбу залежний від них простийнарод…
Якуже говорилося, однієї з форм протесту горянського населення проти феодальногогноблення була масова втеча селян від своїх власників до росіян, на «лінію».Там їх приймали і перетворювали в християн. Кабардинські власники, у своючергу, скаржилися на те, що втеча селян ставить них у важке положення.
Найбільшзатятим супротивником Росії було мусульманське духівництво. Його антиросійськапропаганда зустрічала співчуття не тільки в деякої частини феодалів, але ісеред простих горців, особливо в найбільш відсталих племенах. Мусульманськедухівництво розпалювало невдоволення кумиків і кабардинців діями царськоїколоніальної адміністрації. Приводів для цього було достатньо.
Ігноруванняцарською адміністрацією інтересів горців, захоплення їхніх земель дляросійських поселенців, насадження на Кавказу російських поміщиків з числагенералів і вищих царських чиновників — усе це викликало невдоволеннякавказького населення.
У80-х роках XVIII в. ґрунт для спалаху стихійного руху на Північному Кавказубула досить підготовлена. Напруга ще більш підсилилася після землетрусу, щовідбувся на початку 1785 р. Цей землетрус і послужилася приводом до виступуУшурми (шейха Мансура).
Ушурмапочав свою діяльність як релігійний проповідник. Релігійна проповідь Ушурмимала особливий успіх серед найбільш відсталих в економічному відношені іполітично забитих горянських народностей; вона була зрозумілою для них формоюагітації проти Росії.
Ушурмарозумів, що в боротьбі проти Росії не можна було цілком покластися нафеодальних власників і старшин, тому що більшість з них не були супротивникамиколоніального режиму царату. Тому він вирішив використовувати у своїх ціляхневдоволення простого народу, діючи за допомогою релігійної пропаганди. Багатомісцевих феодалів і старшини, зрозумівши, що це загравання Ушурми з простимнародом для них не небезпечно, зайняли стосовно нього доброзичливу позицію, неприймаючи, однак, активної участі в його ворожих Росії виступах. Вони, видимо,вичікували, на чиїй стороні буде перевага.
НезабаромУшурма почав бойові дії проти Кизляра. Фортецю Кизляр, одна з найстарших наКавказі, займала важливе стратегічне положення між Північним Кавказом,Дагестаном і Закавказзям. Через Кизляр проходив шлях, що зв'язував Кавказькулінію з Астраханню він був військово-адміністративним важливим економічнимцентром Північного Кавказу.
Першийвиступ проти Ушурми загону російських військ у складі Астраханського піхотногополку, батальйону єгерів, кавалерії і двох знарядь виявилося невдалим. Загін,що повертався після розгрому аулу алди, 26 червня був оточений у лісі ізнищений горцями. Близько 200 чоловік потрапило в полон, більше 300 було убито,у тому числі полковник Пієрі і 8 офіцерів. Сподвижники Ушурми поспішили видатицю перемогу за виконання його пророцтва.
Кваплячирозвити військовий успіх, Ушурма 15 липня 1785 м, підступив до Кизляру. Незважаючи на запеклу атаку, узяти Кизляр Ушурмі не удалося; він захопивлише Каргинский редут, що знаходився в 5 км від фортеці. Невдалої була і спроба опанувати 29 липня невеликою фортецею Григоріополісом. Протягом 19 і 20серпня Ушурма вдруге намагався опанувати Кизляром, маючи цього разу у своємурозпорядженні кілька тисяч чоловік. Однак сильним артилерійським вогнем і діямикизлярского гарнізону, особливо терських козаків під командою кабардинськогокнязя Бековича-Черкаського, атака була відбита.
Систематичнівійськові невдачі і великі втрати в людях рішуче похитнули авторитет Ушурми.Його прихильники почали розуміти, що їхні жертви даремні, що пророцтва Ушурмипро близьку перемогу, як і його запевнення, що російські пушки і рушницінездатні заподіяти шкоди правовірним мусульманам, не що інше, як обман.Наступило розчарування в Ушурмі, віра в нього була загублена. Горці зрозуміли,що мети, що.він ставить, зовсім не відповідають їх інтересам; його навітьстали підозрювати в бажанні посварити горців з російською владою тільки длятого, щоб викликати жорстокі репресії з боку царських генералів. Почавсямасовий відхід горців від Ушурми.
Кінець1785 р. був особливо важкий для Ушурми. Військові поразки, а також слухи пронаближення царських військ і каральних експедицій, що загрожували повним руйнуваннямповсталих селищ, підсилили розкладання в його таборі. Від Ушурми почаливідходити самі віддані йому люди.
Зісвого аулу Ушурма був змушений перейти до кумиків. Він сподівався удержатикумиків біля себе і, спираючи на відданого йому андріївського власника, князяЧепалова, підняти ногайців.
Улистопаду в Кабарді відбулося зіткнення сил Ушурми з загоном полковника Нагеля.Ушурма потерпів поразку і був змушений залишити Кабарду. Цим закінчився першийперіод збройного виступу, піднятого Ушурмой — шейхом Мансуром.
Згрудня 1785 р. починається другий період діяльності Ушурми.У той же час усечастіше і наполегливіше стали надходити повідомлення про появу на Кавказуприйшлих до Ушурми турецьких агентів.
У1787 р. Туреччина почала посилено готуватися до війни з Росією. Посли Франції,Швеції і Пруссії пропонували туркам свої послуги, обіцяли гроші, флот,озброєння, інструкторів і навіть військо. Поки в Константинополі велися складнідипломатичні переговори, турецький уряд розвивав кипучу діяльність на Кавказі…Розрахувавши, що повстання на Кавказі не тільки утруднить положення росіян уГрузії, але і відверне частину російських сил від європейського театру воєннихдій (у цей час продовжувалася війна Росії зі Швецією) і від Криму, Туреччинаприділила Кавказу особлива увага.
Утравні — червні 1787р. Ушурма посилено агітував населення горянських аулів,наполягаючи на необхідності зібрати нове військо, нібито для захисту майнагорців від російських військ, але безуспішно.
Нарешті,3 липня 1787 р. старшина Кайтуко Баків повідомив про те, що весь народ відУшурми розійшовся по будинках, а сам він от уже чотири дні як зник зі свогоаулу Алди. Незабаром було встановлено, що 5 липня 1787 р. Ушурма переправивсячерез Кубань і знаходився в будинку власника Камамета Мансурова на р. ВеликийІнжик.
9вересня 1787 р. Катерина II видала маніфест про розрив з Туреччиною і відкриттівоєнних дій. Але турки ще 21 серпня без оголошення війни напали на два боти, щознаходилися в Очаковском лимані, і відправили загін із Суджука до черкесів длянегайного вторгнення в межі Росії разом з Ушурмой і його людьми. Довідавшисьпро це, генерал-поручик П. С. Потемкін із загоном у 8 тис. чоловік при 35знаряддях переправився 20 вересня через Кубань. Ціль його була знищити Ушурму,що на чолі закубанських і ногайских орд чисельністю в 8. тис. чол. знаходивсяміж ріками Урупом і Лабою. Протягом 20—22 вересня відбулося кілька зіткнень, щозакінчилися поразкою Ушурми. У жовтні він був остаточно розбитий на р. Урупе ібіг в Анапу [7, с.268].
Зцього часу й аж до падіння Анапи в 1791 р. Ушурма залишався в цій фортеці.28 вересня військо Батал-пашипереправилося по двох бродах через р. Кубань і рушило в Кабарду. Але вступити внеї йому не довелося. На границі Кабарди турецьке військо було зустрінутеросійським загоном, яким командував генерал І.І. Герман. Відбувся жорстокийбій. Турки були розбиті, сам Батал-паша здався в полон росіянам.
Розгромтурецьких військ на границі Кабарди мав велике значення для її подальшої долі.Кабардинський народ був урятований від реальної погрози вторгнення турецькихвійськ на його територію, що неминуче принесло б йому незлічимі нещастя.
Цяперемога над турецькими військами значно зміцнила військовий авторитет Росії наКавказі й удержала від виступу на стороні турків багатьох феодалів. Як пам'ятьпро цю подію на місці розгрому турків виникла станиця Баталпашинська
Надаліросійським військам було наказано переправитися через Кубань і йти на турецькіфортеці й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В.Гудович.
Однакце вже не могло зробити бажаних для Порти дій. Головнокомандуючий І. В. Гудовичдумав, що знищення турецьких зміцнень в Анапі внесе остаточне заспокоєння середкабардинців і черкесів. Навесні 1791 р. він рушив на неї свої війська.22 червня1791 р. у 8-м години ранку російські війська після штурму опанували Анапою. Їмдісталися 95 знарядь і 130 прапорів. Ворог утратив більш 8 тис. убитими іпораненими. Узято в полон 5900 чоловіків. Був узятий у полон і Ушурма. Основнамаса полонених була відправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця терміновонаправили в Петербург.
Довідавшисьпро падіння Анапи, турки залишили Суджук. Після цього російські війська 16вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лінію.
Інтересиоб'єднання сил європейської реакції для боротьби проти французької буржуазноїреволюції прискорили закінчення російсько-турецької війни. 29 грудня 1791 р. уЯсах був укладений між Росією і Туреччиною мирний договір, яким насампередпідтверджувалися трактат 1774 р. і акт 1783 р. про приєднання Криму і Тамані доРосії і встановленні російсько-турецької границі по р. Кубані.
Назаході Росія повертала Туреччині Бессарабію, Молдавію і Валахію.
Післявисновку Ясського миру турки відновили зруйновані зміцнення Анапи, озброївши її132 пушками, і направили туди нові війська під приводом приборкання закубанців,що зробили нібито непокору анапському паші.
Такбула закінчена російсько-турецька війна 1787— 1791 р. У цій війні в бойовихдіях російських військ брали участь кабардинські загони; вони ж відміннимобразом несли охорону Кавказької лінії.
Алеця війна серйозним образом дезорганізувала життя Кабарди. І під час війни і поїї закінченні виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюдитреба віднести репресії з боку російської влади, а також часті реквізиціїхудоби.Незабаром після закінчення війни царські влади вирішили підсилитиКавказьку лінію, побудувавши на ній нові фортеці.
У1792 р. у ведення Чорноморського козачого війська був переданий Таманськийпівострів і землі праворуч нижнього плину р. Кубані. Тут були створені 42куреня, що склали 10 кінних і 10 піших полків. Центром чорноморського козацтвастало місто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лінія фактично була продовженадо Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, щозаймалися хліборобством.[17.ч.2., ст.245]
Ряднових адміністративних заходів, проведених Царським урядом, а також захопленняземель для установи нових фортець і для роздачі царським генералам і чиновникампороджували в кабардинців і інших горців невдоволення, що використовувалосяворожими Росії елементами, що сіяли ворожнечу серед кабардинських князів івідновлювали їх проти російського уряду.
УКабарді спроба ввести нові суди була зроблена в 1793 р. Однак вона зустрілапротидію з боку кабардинців: уведенням цих судів порушувалися місцевікабардинські звичаї і наносився збиток привілеям князів. Оскільки влада тислана ці суди, вони являли собою не стільки органи правосуддя, скільки поліцейськезнаряддя в руках російської військової адміністрації. Природно, що все цевикликало велике невдоволення серед місцевого населення.
Турецькийсултан Селим III зі своєї сторони призивав кабардинців перейти за Кубань, деПорта гарантує їм рятування від Росії. При цьому він повідомляв, що Туреччинастворює приводи для війни з Росією, щоб першою справою «избавить» від неїКабарду і Крим [7, с.296].
12вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя ірозорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавшиособливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії — Тифліс. Ця подія сильнастривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії.
Щобне допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війнив Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.
Царськийуряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані протиРосії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду булиспрямовані російські війська.
Тількипісля висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генераломБонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі наКавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинахкабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користьРосії.
Однакце не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом абощо усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деякихкабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїмустремлінням.
Висновки
XVIIIстоліття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту процесів,що протікали в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальнийвплив на наступні долі горянських народів.
Уцентрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горцівиступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатівміжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вжеісторичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав,випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичноїситуації на Північному Кавказу.
Життягорянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двохрізних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загрозабезупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамкахможливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацій і союзів. З іншого боку — природні умови і багатовікові традиціїсоціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давносформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовоюдиференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції булазакладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягомстоліття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицяхрізних угруповань горянських князів і старшин.
Укурсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва(1514—1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанськоюТуреччиною і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень міжОсманською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітськогоконфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство вмусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султанинамагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались ізСефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзниківголовним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкоюосманською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положенняПівнічного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і ПередньоюАзією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початкуконфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контрольнад цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами СередньоїАзії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніхзакріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти ізШейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками поантиосманських коаліціях.
Вжев перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів ізправителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя ІванГрозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на ПівнічномуКавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями ігрузинськими государями, а також включення до складу царських володінь Астраханськогоханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравимвираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництвов 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд незміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків назаході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії наКавказу виявилися досить слабкими.
Аждо початку XVIII в. суперництво за Кавказ йшло в основному між сефевідскимІраном і Османською імперією. Ірано-турецькі війни велися зі змінним успіхом і завершивсямирним договором 1639 р., що розділив спірну територію на сфери впливу: СхіднаГрузія і Східна Вірменія, Азербайджан і Дагестан виявилися під владою іранськихшахів; Західна Грузія і Західна Вірменія, Абхазія і землі адигів уПричорномор'ї і Прикубань відійшли до османських султанів. Однак жодна зісторін не була задоволена досягнутими результатами.
Нарубежі XVIII в. починається нова фаза в міждержавному конфлікті за ПівнічнийКавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави — петровськоїРосії, а також значним посиленням активності західноєвропейських країн —Англії, Франції, Австрії, Швеції, Пруссії.
Приреалізації своїх задумів на Північному Кавказу Петро I і його спадкоємцізштовхнулися зі значними труднощами. До них насамперед потрібно віднестискладну європейську ситуацію, що не дозволяла Петербургові концентрувати всюувагу на здійсненні цілей східної політики. Не менш важливим були значнадалекість цієї території від основних економічних і політичних центрів державиі відсутність розвитий системи комунікацій, що зв'язували Кавказ з центральнимирайонами Росії. Тому місцева російська адміністрація випробувала постійніутруднення з погляду як людських ресурсів, так і матеріального забезпеченнявійськових гарнізонів і російських союзників із середовища горянського населення.У подібних умовах вона воліла використовувати дипломатичні переговори, а невійськову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарів і старшин, ніж терор ірепресії, чим вигідно відрізнялася від шахських, султанських або ханськихнамісників, що звикли діяти методами лякання і насильства. З початку 60-х роківXVIII в. політика царського уряду стає більш активною, наступальною, у ній усеширше починають використовуватися примусові міри, що особливо виразнопроявилося в конфлікті з кабардинськими князями через Моздок і переселення прийнявшихристиянство осетин і інгушів на рівнинні землі. Однак у цілому курс російськоївлади відрізнявся більшою гнучкістю, прагненням не доходити до відкритогоконфлікту. Коли ж вони відходили від політичних методів рішення кавказькоїпроблеми, їхнє положення в регіоні помітно ускладнювалося.
Відмітноюрисою дій іранських і османських правителів у регіоні було наполегливе бажаннявикористовувати релігійні симпатії місцевого населення в політичних цілях. Так,Порта і кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучитина свою сторону мусульман-суннітів, пропонували їм своє заступництво йодночасно вогнем і мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен.Такої ж тактики у відношенні горців-шиїтів дотримувався шахський двір. Однакйого старання, так само як і дії його противників-суннітів, не мали великогоуспіху. Відверто насильницькій і експансіоністській політиці, що проводиласяшахським двором, Портою і її васалом-кримським ханом, населення Північного Кавказувіддавало перевагу курсові російського уряду. Про це свідчать спільні дії повідображенню кількаразових навал як османо-крымских, так і іранських феодалів,участь горців на стороні Росії в російсько-турецьких війнах XVIII в.
Уміждержавній боротьбі за Північний Кавказ протягом XVIII в. простежуєтьсякілька етапів, відмінних і по розміщенню сил, і по висуванню на перший планокремих територій, де спостерігалося вкрай гостре зіткнення протиборчих сторін.Перші два десятиліття ведуче місце в задумах Стамбула і Петербурга займалаКабарда. Однак успіхи Росії в Північній війні, занепад влади Сефевідів в Іраніі явній загрозі оволодіння узбережжя Каспію Портою підштовхнули Петра I наякнайшвидшу реалізацію частини його східної програми — установлення контролюнад Прикаспійськими областями, що було закріплено в підписаному Петром I ізпредставниками шахського двору Петербурзькому договорі 1723 р. і вросійсько-турецькому трактаті 1724 р. У наступному двадцятилітті центрпротиборства переміщається в Дагестан і сусідні з їм території, що з часуГянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької політикиНадир-шаха. Ослаблення активності Росії в кавказьких справах сприяло не тількиуспішним діям іранського полководця, але і новим зусиллям Порти по підривівпливу своїх супротивників на Кавказу і по зміцненню власних позицій у регіоні.
Вдругій половині XVIII в., коли Іран фактично вибув з боротьби, майбутнєПівнічного Кавказу вирішувалося в суперництві Російської й Османської імперій.Їхній конфлікт поширюється не тільки на Дагестан і Кабарду, але і на Осетію,Інгушетію, Чечню й інші області. Російсько-турецька війна 1768—1774 р.остаточно змінила розміщення сил у регіоні на користь єкатерининської Росії.Відповідно назріла необхідність вибору заступництва визначила поетапнеприєднання окремих територій Північного Кавказу до Російської держави:Інгушетії і Східної Осетії в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечні, шамхальстваТарковкого і Північної Кумикії в 1781— 1796 р. і Дагестану в цілому в 1813 р.
ПриєднанняПівнічного Кавказу до Росії сприймалося народами регіону як результатполітичного союзу, спрямованого проти загальних ворогів, а не як акт їхньогоперетворення в підданих російського царя. Таким чином, ясні мотиви частомінливої зовнішньополітичної орієнтації місцевих володарів і старшин, для якихвизнання сюзеренітету Росії не означало припинення своєї державноїсамобутності. У XVIII в. для неї на першому місці залишалися політичні цілі, ане задачі колоніального пограбування або насильницької асиміляції. У підсумкувизвольна боротьба горців проти східних завойовників підкріплювала зусилляРосійської держави по зміцненню своїх південних границь. У ході спільних зусильпо відображенню агресивних устремлінь правителів Ірану, Османської імперії іКримського ханства міцніла бойова співдружність, закладалися традиції взаємноїдопомоги і підтримки.