ЗМІСТ
1.Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська колегія
2. Остаточна ліквідаціяцаризмом української автономії
3. Заселення ПівденноїУкраїни
4. Три поділи Польщі тадоля українських земель
1. Обмеження царизмом автономіїУкраїни. Перша Малоросійська
колегія
Вивчаючице питання, доречно зробити акцент на тому, що наприкінці XVII – на початку XVIII ст. наЛівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинськийадміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київськоїгубернії, де були підпорядковані київському губернаторові. Там, як і раніше,існував автономний гетьманський устрій. Але царський уряд постійно здійснювавпильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації,обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.
ІванСкоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжязвернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільностіГетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавськоїбитви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:
1)щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а немосковських офіцерів (було відмовлено);
2)щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);
3)щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцянонаказати воєводам);
4)щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).
ПетроІ замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була недвостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ.Почався форсований наступ на українську автономію.
Подальшимзначним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царськогорезидента, спочатку одного – стольника Ізмайлова, потім двох – стольникаПротасьєва і думного дяка Вініуса. Вони мали наглядати і контролювати всюдіяльність гетьмана і старшини. Гетьманську столицю було перенесено на самийкордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. вУкраїні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».
Важливопідкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну. Десяткитисяч людей – козаків та селян – відряджалося на спорудження фортець, копанняканалів, будування нової російської столиці. Внаслідок цієї політики Україна за20 років після гетьманування Мазепи дуже збідніла, що стали помічати ймосковські воєводи. Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великіземлеволодіння.
29квітня 1722 р. Петро І видав указ І. Скоропадському про створенняМалоросійської колегії. В указі говорилося, що оскільки в судах, збиранніподатків і взагалі в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар наказавзаснувати колегію із шести офіцерів російських полків на чолі з президентом –бригадиром Степаном Вільяміновим. Колегія ставала вищим судовим і контролюючиморганом краю.
Скоропадськийпробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром помер (3липня 1722 р.).
Післясмерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручивуправління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.). Одночасно приїхав до Глуховабригадир Вільямінов і сформував Малоросійську колегію. Так постали два уряди:Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Колегія зВільяміновим, і між ними почалася боротьба.
Малоросійськаколегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям,обмежуючи цим владу старшини. Були обкладені податками й повинностями маєтностістаршини, церква та монастирі, посилений тиск на полкову й сотеннуадміністрацію. У Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву були призначеніцарські коменданти, задля контролю за діяльністю полковників і полковоїстаршини. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковникамикозацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова,Милорадовича та ін.).
Належитьвідзначити, що Малоросійська колегія, Вільямінов, царські офіцери, посилюючигноблення українського народу, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини.Наказний гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз зверталися до царяз проханням дозволити обрати нового гетьмана, ліквідувати Колегію, заведені неюподатки та інші обмеження.
ДіяльністьПолуботка обурила Петра. Він наказав заарештувати Полуботка й частину старшини,що підписала петицію до царя про вибори гетьмана. 18 грудня 1724 р. уПетропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.
В пам'ятіукраїнського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, якийборонив українську автономію і заплатив за неї життям. Після смерті Полуботка,а потім і Петра, гетьмана не було, Лівобережною Україною управлялаМалоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці Катерині І.
Уцілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеженняавтономії України, а потім і її повної ліквідації. Але це робилося не одразу, здеякими відступами, бо російській державі у XVIII ст. доводилосявести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством, Польщею. Україна в цихвійнах була найближчим плацдармом і тилом російських військ, забезпечувала їхквартирами, провіантом, фуражем, транспортом. У бойових діях брали участь іукраїнські козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настроїстаршини і населення і часом йти на деякі поступки.
Післясмерті Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасованоподатки, накладені на маєтки Колегією, відкликано Вільямінова до Петербургу ідозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна звідання сенату була передана в Колегію Закордонних справ.
Частковеповернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом,своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, стратегічний же наступ неприпинявся. Про це свідчить такий факт: у 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман Д.Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицію про повернення Україні старих прав.Відповіддю царя були так звані «Решительние пункты», згідно з якими гетьман не мав прававести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджувавцар; для контролю за фінансами вводилися посади двох підскарбіїв — росіянина таукраїнця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти в царську казну таін.
Другийприклад – після смерті Д. Апостола у Петербурзі було прийнято ухвалу: новогогетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому державному органу, щодістало назву «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750). До нього входилошість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління стояв князь О.Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання у всісфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українськогонаселення, терор «Таємної канцелярії». Таким чином, знову суспільне життяУкраїни перебувало під контролем російської сторони.
2. Остаточна ліквідація царизмом українськоїавтономії
У 1750 р. останнімгетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К.Розумовський (1750 – 1764 рр.). Російський уряд уповільнив, але не припинивсвого наступу на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень(гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторонапризначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. булоліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказаноскладати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшовпід пряме імперське правління.
Протеможна погодитися з істориком О. Субтельним, що «за Розумовського Гетьманщинапереживала «золоту осінь» своєї автономії». Було проведено судову реформу,внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власнийсуд. К. Розумовський пішов назустіч старшині і у 1760 – 1761 рр. заборонив переходиселян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які малитенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму.Була проведена певна модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однаковеозброєння та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батуриніуніверситет.
Однакприхід до влади Катерини II кардинально змінив ситуацію. Спроба добитисявизнання спадковості гетьманства для свого роду закінчився для К. Розумовськоговтратою гетьманської булави. У 1764 р. було видано царський маніфест проліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створивМалоросійське генерал-губернаторство. Для управління цією територією булостворено Другу Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців.Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев.
Требавідмітити, що було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У«Секретном наставлении» Рум’янцеву, Катерина наказувала вести лінію на повну ліквідаціювсіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «вовчі зуби й лисячийхвіст». У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість нихстворив регулярні гусарські полки. Козаки офіційно почали називатисявійськовими обивателями. На землях Слобідської України була утворенаСлобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.
У1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську губернію (центр м.Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правомуберезі Дніпра, і Катеринославської – на лівому березі. Провінції поділялися наполки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальнимиодиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків ставалисолдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.
Уже в1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему наГетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва – Київське,Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське таКатеринославське намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російськоїімперії система адміністрації.
У1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українськихкозацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків заросійським зразком. У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р. видала«Жалованую грамоту дворянству», згідно з якою українська знать звільнялася відвійськової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.
Отже,тотальний наступ російського царату на українські землі у XYIII ст.характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей;посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованимрозколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських таматеріальних ресурсів українських земель.
3. Заселення Південної України
Удругій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політикиросійського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель ПівнічногоПричорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпеченняміцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорногоморя, а з нього – до Середземномор'я і Європи, постійно вимагав також розвитокекономіки, інтереси розширення торгівлі.
Підбурюванаанглійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії.Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня1774 р., мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торговісуда тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визналанезалежність Кримського ханства.
8квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострівКримський, півострів Тамань, вся кубанська сторона «прийняті під державуВсеросійську». Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги напівденні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивнісили Півдня.
Слідтакож відзначити, що після ліквідації Запорізької Січі і відвоюванняЧорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної Україниросійським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9років – від 1795 до 1784 рр. поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Цісвої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць.Основну роль відігравала народна колонізація – переселення на південь з різнихмісць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців йшов з Правобережжя;поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній; і, нарешті,переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділявземлею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гнітуТуреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).
На основі рескриптуКатерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан натерриторию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму впівденну Україну на береги Азовського моря 32 тис. осіб чоловічої статі –греків та вірмен.
ПівденнаУкраїна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися такожміста, зокрема такі, як Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.),Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалосястародавнє поселення, назване у 1783 р. Одесою.
Напівдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрематваринництво. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства,заводили багатопільну систему, тонкорунних овець – мериносів тощо. Засновувалисятакож промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військовіпотреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві (гармати та ядра),Луганський чавунно-ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будуваливійськові кораблі і торгові суда.
Требазвернути особливу увагу на те, що визволення від турецько-татарського гнобленняпівденних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійноюнебезпекою агресії. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною іЗахідною Європою та східними країнами. Все це сприяло більш швидкомуекономічному розвитку України.
4. Три поділи Польщі та доля українських земель
Скориставшись ослабленням Польщі, правлячі кола Прусії,Австрії й Росії провели її поділи, переслідуючи свої корисливі цілі.
Післяпершого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійській імперії були включеніГаличина, частина Волині і Поділля. Після другого поділу Польщі (1793 р.) доРосійської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Східна Волинь,Поділля, Брацлавщина). Після третього поділу (1795 р.) – під владу Росіївідійшла Західна Волинь. Польська держава перестала існувати. Незабаром наПравобережжі було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.
Тутдоцільно відмітити, що об’єднання в межах однієї держави – Росії –більшостіукраїнських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних таправобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церквисприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XYIII ст. автономіїЛівобережжя вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземногоуряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний,динамічний розвиток краю.
НаприкінціXVIII ст.західноукраїнські землі також зазнали суттєвих змін. Австрійські Габсбургистали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км знаселенням понад 2,5 млн. осіб, з яких близько 2 млн. – складали українці.
Австріядістала Галичину в стані занепаду. Війни, російська окупація довели країну дозубожіння. Міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі тапромисловості. Селянство страждало під гнітом кріпацтва. Хліборобство малоекстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.
Галичинаразом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край —«королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові. Східнийкордон нового краю проліг по р. Збруч, яка стала більш на півтора століттясимволом розчленованості українського народу двома імперіями. Вадміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів,до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780 – 86 рр. було запроваджено новийподіл, згідно з яким налічувалось вже 18 округів, з них 12 становили українськучастину краю — Східну Галичину. На чолі Галичини стояв губернатор, призначенийВіднем.
Представникосвіченого абсолютизму, імператор Йосиф II, намагаючись піднестигосподарське і духовне життя Галичини провів ряд реформ. Уже в 1774 р. булозасновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою,трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. У 1784 р. у Львовістворено університет з чотирма факультетами, а в 1787 р. відкрито окремийбогословський факультет для українських студентів з викладанням українськоюмовою.
Требазнати, що австрійський уряд значну увагу приділив на впорядкування економічнихта соціальних відносин. У 1782 році було видано наказ для Галичини, якимобмежувалося право панів над селянами: селяни дістали право одружуватися беззгоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно. Було введенотакож нове оподаткування – 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% – державіі 12% – панові. Нажаль, після смерті Йосифа II наступники йогоне дбали про долю селян. Все ж таки ці реформи багато зробили для моральногопіднесення українців, дали надію на краще життя, розбудили енергію для боротьбиза майбутнє.
У1774 р. Австрія прилучила до себе північну частину Молдавії з містами:Чернівцями, Серетом і Сугавою. Деякий час Буковина управлялася військовоювладою, але у 1786 р. її приєднали до Галичини, і так перебувала вона до 1848р., коли її відокремили в окрему провінцію.
Зперших часів австрійської влади почалася інтенсивна імміграція до Буковинирумунів із Молдавії та Семигороду. Вона сприяла тому, що в австрійців склалосяуявлення, ніби Буковина взагалі є румунською країною (тут було 69% українців),в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову. Все це мало негативнінаслідки для українців.
У XVIII ст. дляЗакарпаття було добою відносного спокою. Правління Марії Терезії та Йосифа II позначилисяпільгами для селян: у 1766 р. була обмежена панщина, а у 1785 р. – скасованопідданство селян. Проте, після смерті Йосифа II, його наступник Леопольдвідновив кріпацтво. Посилення панщини викликало рух опришків, які громилипоміщицькі садиби.
Разомз тим, треба підкреслити, що у багатонаціональній Австрійській імперії жоднанація не мала абсолютної більшості, тому жодна культура не могла стати пануючою(на відміну від Росії). Тому, захоплюючи нові землі, Габсбурги не змінювалитрадиційних форм влади на місцях. Це відбувалося тому, що імперія не хотілапровокувати опір і тому, що їй бракувало сильних і централізованих установ.
Зівстановленням у Західній Україні влади Австрійської імперії з'явилася такаспецифічна соціальна група як чиновники. Переважно німці або німецькомовнічехи, вони ніколи не були чисельною групою. Українці не мали доступу дополітичної влади через відсутність дворянства. Українці лишалися також позасфери торгівлі і промисловості. Шляхта складалася з поляків і наприкінці XVIII ст. становила3,4 % провінції. Більшість західних українців складали селяни-кріпаки (панщинадосягала 5-6 днів на тиждень). Виразну соціальну групу, яка наближалася доеліти, становило греко-католицьке духовенство.
Етнічнийсклад населення Західної України був доволі строкатим. Основну його масустановили українці, поряд з ними жили чималі етнічні групи поляків, румун,угорців, євреїв. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодомпородило чимало складних проблем.
Отже,наприкінці XYIII ст. Україназнову була поділена між іноземними державами – Російською та Австрійськоюімперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного,культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частинаукраїнських земель знаходилася у складі Російської імперії.
Понятійний апарат
Інкорпорація— включення в свій склад, приєднання.
Малоросійськийприказ – центральна установа Російської держави, створена у 1663 р. дляконтролю над діяльністю гетьманського уряду Лівобережної України (т.з.Гетьманщиною). Ліквідовано у 1722 р. Замість М.П. було створено Малоросійськуколегію.
Малоросія– назва України в офіційних актах царської Росії та російській дворянськійісторіографії, яка відбивала великодержавну політику царизму.
ОлешківськаСіч – після зруйнування в 1709 р. Запорізької Січі і перемоги над шведами підПолтавою Петро І заборонив запорожцям селитися знову в Січі. Значна частинакозаків з дозволу кримського хана в 1711 р. поселилася в урочищі Олешки наКардашинському лимані Дніпра, де й утворила Січ, яка в літературі дістала назвуОлешківської (проіснувала до 1734 р.). В цьому році царський уряд дав офіційнийдозвіл на повернення запорожців у межі Російської держави. Була заснована новаСіч.
«Ревізькадуша» – одиниця обліку податного населення Російської імперії у XVIIІ – першійполовині ХІХ ст. Під час ревізій складалися т.з. ревізькі казки (списки). Особивнесені до ревізьких казок, діставали назву «ревізьких душ».
СлобідськаУкраїна – історико-географічна область (XVII – XVIII ст.) у складіРосійської держави. До С.У. входила територія теперішніх Харківської і частинаСумської, Донецької, Луганської, Воронезької, Курської областей. З 30-х роківXVII ст. її почали заселяти українські селяни і козаки з Правобережжя таЛівобережжя. Українські переселенці засновували слободи (звідси назва«Слобідська Україна»). Були сформовані Острозький, Охтирський, Сумський,Харківський та Ізюмський (1685 р.) слобідські козацькі полки, які булипідпорядковані царському урядові.
Література
1. Аркас М. ІсторіяУкраїни-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
2. Бойко О.Д.Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.
3. Борисенко В.Й.Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
4. Грушевський М.Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.
5. Історія України.Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
6. Історія України вособах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
7. Політична історіяУкраїни: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.
8. Полонська-ВасиленкоН. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.
Семененко В.И., Радченко А.А. ИсторияУкраины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128