ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛI. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
РОЗДІЛII. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
2.1 Поділля напередодні ВеликоїВітчизняної війни
2.2Становище населення Поділля за часів німецької окупації
РОЗДІЛIII. ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальністьтеми. 3 давніх-давен історія єврейськогонароду пов’язана з Поділлям. І хоча XX століття було, мабуть, найбільшнемилосердним до євреїв в Україні, ні війна, ні жорстокі погроми, ні міграційніпроцеси не змогли розірвати багатовікових зв’язків українського та єврейськогонародів. Століття, прожиті нашими народами пліч-о-пліч, залишилися в історичниххроніках та документах, пам’ятках архітектури, географічних назвах та народнихпереказах.
На початку XXст. багато представників єврейської інтелігенції опинилися у вирі революційнихподій. Роки громадянської війни принесли в край розорення, єврейські погроми іпограбування.
Найтрагічнішоюсторінкою в історії євреїв Поділля стала Велика Вітчизняна війна. Кам’янецькоюкомісією з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників виявлено сіммісць масового поховання євреїв, у тому числі одна могила з тілами 500 дітей.
Об’єктомдослідження роботи є єврейське населення Поділля вперіод Великої Вітчизняної війни.
Предметомдослідження є особливості здійснення антиєврейськоїполітики, яка проводилась окупаційною владою.
Метаі завдання роботи. Тема дослідження становить значнийнауковий та політичний інтерес і є недостатньо розробленою в сучасній історіографії.
Виходячи зцього, ми ставимо за мету: подати об’єктивну картину становища еврейськогонаселення на Поділлі, розкрити їх регіональну специфіку та трагічні наслідки вконтексті ситуації, в якій опинилися українські землі в часи ВеликоїВітчизняної війни.
Метіроботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:
− охарактеризуватиосновні етапи, напрямки та підходи в дослідженні проблематики у вітчизняній тазарубіжній історіографії в тісному взаємозв’язку з процесом формуваннябагатовекторного погляду на розвиток новітньої історії України;
− показатиантигуманний характер ідеології нацизму, трансформації та реалізаціївойовничого антисемітизму в процесі окупації загарбниками Поділля;
− розкритиакції тотального знищення єврейського населення в містах та в населених пунктахПодільського регіону;
−узагальнити, доповнити та конкретизувати картину подій Голокосту на Поділлі якскладової частини нацистського окупаційного режиму в українських землях, що бувважливим компонентом подій Другої світової війни в Україні.
Територіальнірамки дослідження охоплюють Подільський регіон, до якоговходить територія сучасної Хмельниччини.
Хронологічнірамки роботи охоплюють період німецької окупації подільськихземель: червень 1941 – квітень 1944 років, хоча автор інколи виходить за межівизначених часових рамок для розкриття питання про формування політикинацистської Німеччини по відношенню до євреїв і про наслідки подій Голокосту.
Методологічнуоснову дослідженнястановитьдіалектичний підхід до пізнання історичного процесу, висвітлення явищ та подійсуспільно-політичного життя. Принцип історизму, як базисний, дозволяє розкритипроцес формування антисемітської політики германського нацизму, їїтрансформацію та специфіку реалізації в умовах окупації південноукраїнськогорегіону; виявити діалектику складних взаємозв’язків між окремими фактами таявищами, дослідити їх у динаміці розвитку. Принцип об’єктивності допомагаєрозкрити питання про ставлення неєврейського населення окупованих регіонів дофактів масового знищення євреїв.
Порівняльно-історичнийметод стає у пригоді при порівнянні подій Голокосту в різних регіонах України,Білорусі, Росії, що дозволяє виявити закономірності та регіональні особливостіявища.
Методи аналізута синтезу дозволяють застосувати максимальну кількість джерел та досліджень,щоб виявити всю сукупність поглядів і забезпечити комплексність дослідженняГолокосту як багатогранного явища. Критичний аналіз історичних джерел дозволяєспівставити документи німецького, румунського та радянського походження длявідтворення максимально точної картини подій.
Сукупність застосованихметодів та принципів допомагає запобігти упередженості у висвітленні історичнихподій, сприяє відображенню всього спектру суперечностей, які завжди притаманніісторичному процесу.
Новизнароботи полягає у систематизації матеріалу постановищу єврейського населення на Поділлі у роки Великої Вітчизняної війни тау введені до наукового обігу нових джерел з даної проблеми.
Практичнезначення дослідження полягає в тому, щорозробленна проблема може бути використанна у викладанні курсу «Краєзнавство».
Структурароботи. Бакалаврська робота складається звступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел.
РОЗДІЛI. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Першими роботами, вяких йшлося про події Голокосту, виданими в Радянському Союзі в період війни таперші повоєнні роки, стали публіцистичні та художні твори І. Еренбурга, В. Гроссмана,Г. Смоляра [3, c. 348].
В цей періодвивчення характеру та конкретних проявів нацистського окупаційного режиму невважалися актуальними в радянській історіографії і проводилися в загальномуконтексті подій та наслідків Великої Вітчизняної війни, а також розвиткупідпільного і партизанського руху як способу реагування на окупаційний режим.Більшість дослідників вважала, що доля євреїв нічим не відрізнялася від долііншого населення окупованих територій. Виходячи з цього, навіть поняттяГолокост та Катастрофа не мали місця не тільки в радянській історіографії, алей у довідкових та енциклопедичних виданнях.
Такийпідхід спостерігається в більшості узагальнюючих робіт з історії ВеликоїВітчизняної війни, зокрема, в шеститомній «Истории Великой Отечественнойвойны Советского Союза» [3, c. 348]. Характерним зразком радянськоїісторіографії є роботи Л. Коpнєєва, який намагався довести, що чисельністьєвреїв, які загинули під час війни, завищується сіоністами, більше того, щоіснувала змова між нацистами та сіоністами. Перші спроби нових підходів допроблеми виявилися в книзі Т. Першиної, де наводиться великий обсяг фактичногота статистичного матеріалу і відкрито сказано про жертви єврейського населення.Серед перших у радянській історіографії робіт, де йшлося про ставленнянацистської Німеччини до єврейського питання, варта уваги книга Ю.А.Шульмейстера, в якій зроблено спробу висвітлити витоки та наслідки нацистськоїполітики стосовно євреїв. Завершує шлях радянської історіографії Голокостуробота В.С. Коваля, так і не ввівши це поняття в науковий обіг [3, c. 347].
В зарубіжнійісторіографії серед перших робіт, в яких досить детально висвітлювалися основніаспекти формування та реалізації політики нацистської Німеччини по відношеннюдо євреїв, є книга американського історика та публіциста У. Ширера, в якійавтор використав німецькі архіви, що опинилися в США після закінчення війни.Вчений акцентує увагу на подіях, що відбувалися на окупованих радянськихтериторіях, що не характерно для більшості американських дослідників, якірозглядають події Голокосту, обмежуючись подіями в Західній та ЦентральнійЄвропі. Найбільш відомими зарубіжними істориками, які започаткували дослідженняісторії Голокосту були Р. Хілберг, І. Бауер, І. Трунк [3, c. 347]. Певнимпідсумком доробку зарубіжних істориків 60 − 80 рр. ХХ ст. стала книгаізраїльських дослідників І. Гутмана та Х. Шацкера, де розкрито історіюформування політики нацистської Німеччини стосовно єврейського населення.
Великий вплив наактивізацію історичних досліджень на пострадянському просторі мали роботиізраїльського дослідника І. Арада, в яких зроблено одну з перших спробзіставлення подій масового знищення єврейського населення в часи Другоїсвітової війни в межах Радянського Союзу з загальним контекстом історіїГолокосту в Європі.
Тезапро унікальність подій Голокосту, що є основоположною для американської таізраїльської історіографії, стала одним з основних об’єктів критики з бокуприхильників ревізіоністської течії, яка виявилася в кінці ХХ – на поч. ХХІстоліття в зарубіжній та російській історіографії і публіцистиці. Середнайбільш відомих робіт ревізіоністського напрямку є книги Ю. Графа та Е. Цундела.Не наважуючись заперечити того, що події Голокосту дійсно мали місце, авторинамагаються довести, що кількість жертв (понад 6 млн. чол.) занадто завищена [3,c. 348].
Напострадянському просторі найбільш активно проблеми Катастрофи досліджуються вРосії та Білорусі. Проблеми Голокосту розглядаються у працях російськихдослідників Н. Тумаркиної, В. Лихачова, М. Альтман, І. Альтмана, білоруських –Є. Розенблата, І. Єленської, Є. Йоффе [3, c. 347].
Серед робітісториків української діаспори з проблем Голокосту на увагу заслуговує книгаВ.М. Косика, яка містить велику кількість фактичного та документальногоматеріалу з німецьких архівів, майже невідомого та малодоступного дляукраїнських дослідників.
Активнедослідження історії Голокосту в Україні розпочалося у 90-х рр. ХХ ст. Напершому етапі (1991 – 1996 рр.) йшов процес пошуків та вивчення джерельногоматеріалу і переважали регіональні дослідження. Серед перших з’явилися роботиC. Борового, Ф. Горовського, Я. Хонігсмана, О. Наймана, С. Єлисаветського, Ф.Левітаса, М. Шимановського та ін., де акцентується увага на подіях, щовідбувалися в окремих населених пунктах. Дослідники намагалися ввести внауковий обіг максимальну кількість документальних матеріалів, які булидоступними на той момент.
Значностимулювало українські голокостознавчі дослідження проведення всеукраїнськихконференцій "Єврейська історія і культура в Україні" (1994, 1996 рр.)та щорічних конференцій «Еврейское население Юга Украины: история исовременность» (Запоріжжя), у програмах яких проблематика Голокосту посілачільне місце [5, c. 34-38].
Тема Голокостузнайшла відображення і в дисертаційних дослідженнях А. Подольського, Ф.Левітаса, Ф. Винокурової [28].
На другомуетапі, який розпочався з 1997 р., у роботах істориків з піднятої проблеми всеактивніше виявляється прагнення до узагальнення. Зокрема, дослідженнярегіоналістичного характеру відрізняються більш широким охопленням регіонів.Серед таких робіт на безумовну увагу заслуговують дослідження С. Орлянськогопро події на Запоріжжі, Л. Сушона про події на території Трансністрії.Заслуговують на увагу роботи М.В. Коваля, який одним із перших істориків внезалежній Україні зробив спробу вписати трагічні події Голокосту в загальнийконтекст подій Другої світової і Великої Вітчизняної війн на території України.
В більшостізгаданих робіт авторами висловлюється думка про те, що події Катастрофи малитрагічний характер у межах усієї України, але у кожного регіону є своїспецифічні регіональні особливості, які потребують окремого дослідження длябільш глибокого і всебічного розуміння масштабів та наслідків цього явища.
Очевидним є те,що регіональна специфіка Катастрофи в різних областях України поки що вивченанедостатньо, особливо це стосується південноукраїнських земель. Дослідженняданого питання є вимогою часу, зважаючи на те, що сучасною історичною наукою, восновному, опрацьовані методологічні підходи та накопичений досвід роботи зфактичними та джерельними матеріалами.
Джерельну базуданого дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела: архівнідокументи, наукова та художня література, довідкові та періодичні видання,спогади, статистичні дані, що дозволяють дослідити картину трагічних подій врегіоні. В роботі використано матеріали архівних 4архівосховищ України та 1 архівосховищ Росії, копії документів яких знаходять вХмельницькому благодійному фонді Хесед-Бешт [1],[2],[3],[4],[5],[6].
Основу джерельноїбази історії Поділля складають документи архівів. Значний інтерес длявисвітлення проблеми становлять фонди Центрального державного архівугромадських об’єднань України «Центральний Комітет Комуністичної партіїУкраїни. Документи організаційно-інструкторського відділу і особливого секторуЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні періоду Великої Вітчизняноївійни 1941 – 1945 рр.», Документи періоду Великої Вітчизняноївійни". В цих документах міститься важлива інформація щодо становищаєврейського населення на окупованих землях, повідомлення про масове знищеннямирного населення, у тому числі і євреїв.
Отже, чималенаукове значення складають документи, які зафіксували наслідки трагічних подій «поживих слідах», безпосередньо після звільнення земель Поділля віднацистської окупації. Першими фіксували ситуацію на територіях ще в процесі їхзвільнення політвідділи військових частин після входження цих частин до певногонаселеного пункту. Фрагменти даних документів опубліковані в різних збіркахдокументів та матеріалів.
Доповненням єчисленні видання документів німецького командування, органів та представниківокупаційної влади, представлених в спеціальних збірниках. Інформативністювиділяється комплекс документів та матеріалів про нацистські звірства наокупованих землях, що підготував Єврейський Антифашистський Комітет, які склали«Чорну книгу» [34, c.179].
Складовоюджерельної бази дослідження є періодичні видання.
Таким чином,використання широкого комплексу джерел літератури створило достатнє підґрунтядля реалізації поставлених у дослідженні завдань.
РОЗДІЛII. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
2.1Поділля напередодні Великої Вітчизняної війни
Територіясучасного Поділля напередодні Другої світової війни входила до складу Польщі таСРСР. Територія Поділля включає в себе сучасні Вінницьку, Хмельницьку, частинуТернопільської, Черкаської, Одеської та Житомирської областей.
Фактично долюУкраїни вирішували керівники Німеччини та СРСР, які на міжнародній аренінапередодні війни виступали як союзники. У секретних угодах між Москвою таБерліном передбачався новий переділ Європи і було зрозуміло, що жодна із сторінне зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Західна Україна,потрапивши згідно із таємними протоколами радянсько-німецьких угод 1939 р. усферу інтересів СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. До цієїтериторії входили й західні землі Поділля [18, с. 268].
У кількох місцяхмали місце сутички із німецькими військами, які порушували визначену ранішелінію окупації Польщі.
Вступ частинЧервоної армії на територію Тернопільщини відзначався певною неузгодженістю. Іздоповідної записки заступника народного комісара внутрішніх справ СРСР комісарадержбезпеки 3 рангу Меркулова і наркома внутрішніх справ УРСР народногокомісара держбезпеки 3 ранга Сєрова від 19 вересня 1939 р. видно, що оперативнічастини НКВС на території Західного Поділля змушені були збирати великукількість зброї та боєприпасів.
Після вдалогозавершення чергового поділу Польщі тепер вся територія Поділля опинилася підрадянською владою. Показово, що новообрані вже за радянської влади НародніЗбори постановили просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вжепотім включити до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскаціюпоміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великоїпромисловості. 14 листопада 1939 р. Західна Україна була офіційно прийнята доскладу Української РСР [25, c. 268].
Оцінка цієїподії у вітчизняній історіографії позитивна, оскільки вона стала реальнимкроком на шляху соборності українських земель. Ставлення ж населення Українибуло неоднозначним. Мешканці східної частини України безумовно підтримуваливозз’єднання українських земель.
Українці, щожили на приєднаних землях спочатку досить схвально ставилися до входження доскладу Радянської України. Однак, сподівання на покращення свого життя черездеякий час змінилися розчаруванням у політиці радянської влади, передусімекономічній.
Радянськіурядовці, що отримали завдання сприяти встановленню радянської влади натериторії західноукраїнських земель, поводили себе не як на власній території,яка була возз’єднана з іншою частиною України, а як завойованій території,більшість мешканців якої "… не розуміла переваг радянської системи".Так, місцеве населення звикло до можливості без особливих проблем придбатитовари першої необхідності. Їх відсутність в установах радянської торгівлі,взагалі товарний голод призводили до поширення контра-бандного ввезеннянеобхідних речей із-за кордону.
Утвердженнярадянських порядків проводилося жорсткими адміністративно-командними методами,відбувався процес уніфікації державного ладу, управління економікою, соціально-політичноюі культурною сферами, Західна Україна була втягнута у підготовку до новоївеликомасштабної війни проти капіталістичних країн. На цю територію сталиперекидати великі контингенти Червоної Армії, почалося будівництво військовихспоруд.
Свідомістьбагатьох мешканців Західної України, і в тому числі Західного Поділля, не булаготова до сприйняття радянської моделі економіки, до безоплатної праці нановобудовах військового призначення, до насильницької колективізації.
Будівництвонових промислових підприємств безумовно позитивно відбилося на загальномуекономічному розвитку цієї території. Однак, у період їх спорудження це незавжди викликало бажаний ентузіазм місцевих жителів через радянську системуцентралізованого перерозподілу матеріаль-них благ, коли вони не бачили швидкогополіпшення свого повсякденного життя. Крім того, не слід забувати, що післяпочатку Другої світової війни перевага надавалася військовим галузямпромисловості, тому рівень життя людей в усіх районах СРСР залишався порівнянонизьким.
Рівень же життямешканців Західної Поділля після приєднання значно понизився, люди вже не могливільно вести господарство в умовах ринку. Руйнувалися усталені традиції ізвичаї. Особливо постраждали у матеріальному плані ті, хто мав різноманітніприватні підприємства. Нерідко конфісковувалися навіть дрібні підприємства,невеличкі крамниці та майстерні. Нова влада забирала у колишніх власниківнавіть будинки. Причому, багато радянських місцевих керівників прагнулизбагатитися за рахунок жителів Західної України.
Московськекерівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посадипризначалися особи, що прибували зі східних областей і не були готові до роботив новій місцевості. Все це призводило до численних конфліктів. Почалися активніпошуки «ворогів народу».
З точки зорувищих радянських посадовців для населення Західного Поділля як і всієї ЗахідноїУкраїни були характерними наступні риси. По-перше, люди, які проживали на ційтериторії звикли до панування ринкових відносин у економіці. По-друге,наявність великої кількості селян, що призвичаїлися займатися господарствомодноосібно і не мали бажання працювати у колгоспах. Дрібновласницька ідеологія,що панувала тут, була однією з головних перепон на шляху до втілення у життярадянської моделі соціалізму з її великими колективними господарствами інаціоналізацією землі.
По-третє, майжепоголівна релігійність. Релігійних діячів сприймали як посередників між богомта людьми. Причому, релігійні настрої панували не лише серед селян, а й середробітників та інтелігенції. До того ж, на західних землях України, які тривалийчас були складовою Польської держави, спостерігалася ворожнеча між українцямита поляками.
Серйозноюпроблемою для радянських військових частин на території приєднаної частиниУкраїни були біженці, що прагнули перейти новий радянсько-німецький кордон. Убільшості випадків порушниками кордону, що приходили з Німеччини були особи, щомали постійне місце проживання на німецькій території, але не бажали тамзалишатися. З німецького боку кордон намагалися переходити також євреї, якихнімці примусово виганяли на радянську територію. Частина біженців приходили ізУгорщини у пошуках роботи або порятунку від переслідування. Причому, ізнастанням зими селяни тікали цілими селами по замерзлих річках. Переходиликордон цілими сім’ями, з малими дітьми, не маючи засобів для харчування.
У прикордоннихмістах накопичилося також багато людей, що мали постійне місце проживання натериторії Німеччини і чекали організованої відправки на німецьку територію.Значна частина з них проживали до початку війни на території сучасноїТернопільської області. Так, у Перемишлі на 28 жовтня 1939 р. скупчилося 11000чол., які чекали відправки до Німеччини. Під час переходу до СРСР булозатримано на кордоні із Німеччиною — 5731 чол., на кордоні із Угорщиною — 733чол., на кордоні із Румунією — 618 чол. Затримка вирішення питання ізНімеччиною про обмін біженцями сприяла прагненню цих людей перейти кордоннелегально. Велике скупчення біженців у прикордонних містах створює загрозуепідемічних захворювань, житлову кризу, нестачу продуктів харчування,завантажує прикордонні частини [21, с. 114].
На захопленихземлях Західного Поділля відразу ж почалися масові арешти польськихвійськовослужбовців. В основному заарештовували офіцерів вищого та середньогокомандного складу. На березень 1940 р. у таборах для військовополонених НКВССРСР і у в’язницях західних областей України та Білорусії утримувалися 14736колишніх польських офіцерів, поліцейських, жандармів, з них 295 генералів,полковників та підполковників, 2080 майорів і капітанів. Сім’ї колишніхпольських офіцерів, репресованих радянською владою, підлягали виселенню на 10років до Казахстану. Орієнтовно загальна кількість цих сімей сягала 76-100тисяч чол.
Поступово радянськавлада перейшла до депортації населення Західної України. Сім’ї, які перебувалиу таборах НКВС для військовополонених та в’язницях Західної України,переселялися у Казахстан на 10 років. Біженці, які виявили бажання проживати уНімеччині, але не були прийняті німецьким урядом, переселялися у північнірайони СРСР для розселення у спецпоселеннях з використанням їх на заготівлілісу [21, с. 115].
Депортаціюнегативно сприймали не тільки особи, яких примусово переселяли, а й мешканцітериторії, куди здійснювалося переселення. Останні як правило негативновідгукувалися на адресу прибулих, оскільки були нерідко зобов’язані «допомагати»розташуватися їм на новому місці за рахунок місцевої влади.
Крім того, настосунках негативно відбивалося загалом різне сприйняття економічної дійсностів СРСР мешканців східної та західної частин України, відмінності в культурі.Нерідко прибулих сприймали не як українців, а як поляків. Політика, якупроводили по відношенню до українського населення польські пани, не сприяланалагодженню дружніх відносин між цими націями.
Особливо булипоширені протиріччя між представниками різних релігійних напрямків. До того жчастина мешканців Західної України на той час вже встигла повоювати із східнимиукраїнцями, які були у складі російської армії під час Першої світової війни.Всі ці обставини наклали свій відбиток на стосунки між мешканцями різних частинУкраїни. У цих стосунках ще довго мала місце певна настороженість.
На початку 1940р. Західне Поділля перетворилося на величезний полігон. Саме тутзосереджувалися армії, що мали завдати удару по території фашистськоїНімеччини. Перед початком війни на території Поділля швидкими темпамибудувалися різноманітні об’єкти військового призначення. Місцеве населеннязалучалося до цих робіт у порядку трудової повинності і повинно буловикористовувати на будівництві свій інструмент та тяглову силу. На територіїТернопільської області планувалося збудувати 36 військових аеродромів, натериторії Кам’янець-Подільської — 37, Житомирської — 17, Вінницької — 2712.
На Поділлібудувалися також склади боєприпасів. На території Тернопільської області у 1941році їх планувалося збудувати 11, Кам’янець-Подільської — 17, Житомирської —11, Вінницької — 1813. Примусове залучення населення до будівництва нерідкосприймалося негативно, особливо коли люди були відірвані від виконання робіт навласній земельній ділянці або використовували свою худобу на будівництві [26, с.347-348].
У передвоєнніроки проходив процес переведення армії з територіально-кадрової комплектації накадрову. Було різко збільшено кількість військових навчальних закладів,розширено різного роду курси по оволодінню військовою справою. У першу чергу,увага приділялася володінню стрілецькою зброєю, стройовій підготовці таідеологічній роботі на основі «Короткого курсу історії ВКП(б)». У1940 році лише у гуртках Тсоавіахіму на Вінниччині військовою справоюоволодівали понад 120 тис. чол., на Кам’янеччині — 103,5 тис. Систематичнопроводилися «тижні оборони», спортивні змагання. Однак, загалом рівеньвійськової підготовки такого типу залишався на низькому рівні. Селянивідривалися від економічної діяльності, а замість того, отримували непривабливуперспективу вивчати зброю. Постановою Вінницького бюро обкому КП(б)У булозапропоновано райкомам домогтися організації хат оборони при кожному колгоспі,перетворивши їх на центри проведення підготовки до війни.
У листіучасників наради активу хат оборони Хмільницького району говорилося про йогозобов’язання щодо подальшого вдосконалення військової підготовки. Так, буловзято наступні зобов’язання, що свідчать про підготовку населення країни домасштабних бойових дій: у кожній хаті оборони створити гуртки по підготовціворошилівських стрільців, гуртки гранатометників і штикового бою, зв’язку татопографії. При хатах оборони створювалися навіть танкові екіпажі запасу.
На частинитериторії Поділля ситуація перед початком війни була ускладнена нестачеюпродуктів харчування. Внаслідок неврожаю у 1940 році та наявності недоліків уорганізації роботи у колгоспах Теофіпольського, Ляховецького та Плужанськогорайонів Кам’янець-Подільської області мали місце перебої із забезпеченнямнаселення хлібом і навіть голод. По Теофіпольському району колгоспники с.Колісець отримували по 300 г хліба, с. Чулгузово — 350 г, с. Святець — від 300до 700 г, с. Шибіно — від 470 до 650 г на трудодень. Районні і обласніорганізації реальних заходів, що допомогли б вирішити питання із забезпеченнямхлібом, не вживали. Внаслідок цього з метою придбання хліба у районах західнихобластей України велика кількість людей намагалася подолати зону загородження.Так, на ділянці 20 Славутського прикордонного загону у травні 1941 року булозатримано 1040 чол., які були переважно мешканцями Теофіпольського району [26,с. 346].
На початокрадянсько-німецької війни на території західних областей УРСР було утворено2866 колгоспів, у яких нараховувалося 205140 селянських дворів, що складалолише 14,5 % від кількості всіх селянських господарств цих областей.Насильницька колективізація сільського госпо-дарства Західної України іЗахідного Поділля зокрема, викликала величезне невдоволення у місцевогонаселення.
За часівпанування більшовиків на Поділлі практично зник з ужитку національнийукраїнський одяг. Населення України жило, у порівнянні із мешканцями Європи,надзвичайно бідно, і люди не мали можливості придбати такий одяг, який вонихотіли. В умовах відсутності власної національної держави, значна кількістьукраїнців, особливо на території східної частини України, взагалі непереймалася проблемою створення Української держави. Доля українських земельзалежала від балансу інтересів різних, у першу чергу, великих держав і відспіввідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати.
2.2Становище населення Поділля за часівнімецької окупації
Однією з ланокнацистської програми економічного закабалення захоплених територій булопіддання поневолених народів пограбуванню.
Для узаконеннямародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ провиховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистоїматеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою,грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часомнабуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території відворога.
Впевнені убезнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населенихпунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького таНовоушицького районів Кам’янець-Подільської області. „Фашисти забрали унаселення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні таручні годинники, велосипеди…,– повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р.населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Перші дні перебування нацистів ум. Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдатита офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючипри цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханаліїІ.Вайсер розповідав: «29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці,відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель,піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки» [10, c.288]. У с.ГлиникиРівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилученняу нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулосяволодарям слов’ян [10, c. 292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставивпограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначені днімісяця приносив йому постільну білизну, одяг тощо [10, c.289]. Все награбованеу рівненчан майно надсилалося керівництвом гебіту у Німеччину.
До пограбуванняі так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче.Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговийекономічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати таїхні прислужники – фольксдойче, коли люди повиходили з будівель розбрелисямалими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшукуними були забрані різні цінні речі" [34, c. 69].
Ведення бойовихдій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селахУкраїни. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики,а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влученьснарядів,- зазначалося в одному із звітів, – утворилися щілини, вікна беззанавісок, парадні без вхідних дверей" [37, c.9].
Мешканкам.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю містагітлерівці перетворили у розвалини. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті"[28,c.108]. Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецькаадміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною буласитуація з житлом у м. Кам’янці-Подільському, де житлові будинки у Старомумісті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому містістворювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міськенаселення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одногомешканця-переселенця складала 6 м2 [40, c. 34].
Житлову кризуспричинену руйнацією будинків влада частково вирішувала шляхом переселеннягромадян у звільнені єврейські квартири та будинки.
Цивільна владаКам’янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельніоперації з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання.Так, у м.Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.[27, c.4]. Націну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа танаявність зручностей.
Різке зменшенняпридатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростаннякомунальних послуг. Так, у м.Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева владаінвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали допершої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. зам2, другої – 1 крб., третьої – 50 коп.[27, c.4]. За несвоєчасно внесенупроплату боржників виселяли з квартир.
Керівництво Кам’янець-Подільськоїміської управи, для інвалідів війни, праці, осіб репресованих органамирадянської влади та старших 60 років з листопада 1941р. запровадило знижки наквартплату до 50% [27, c. 4].
Важливим длянаселення було питання визнання окупаційною владою приватної власності наквартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на рукупрацівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільнавлада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців[27, c. 4]. Йоговласниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., приумові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а йогодомовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта,будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.
Руйнаціякомунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, ум.Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., звведенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж новітарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватнихбудинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3крб. за коня [27, c.24]. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонокта водозабірних будок.
В інших містахокруги за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м. Шепетівцівартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (довійни 1крб.); м.Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в рокиокупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям містаелектроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп. Для мешканців м.Кам’янця-Подільськогоз квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп.,вивіз сміття –9крб.50 коп.
Не кращою буласитуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масовубідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися унапівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори одинвід одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені.„Селянські будинки проглядаються не більше як на п’ять метрів, оскільки посівикукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон", – зазначали ваналітичних звітах нацистські чиновники [33, c. 93].
На території Кам’янець-Подільськоїобласті нацисти зруйнували 960 житлових будинків. спалили 33 подільських села.На Рівненщині – 39 сіл, з них у Здолбунівському районі – 18, Клеванському – 20,Клесівському – 6, Корецькому – 25, Костопільському – 64, Людвипільському –13,Межиріцькому –15 [37, c. 9].
Матеріальнізбитки завдані жителям регіону обраховувалися у сотні мільйонів рублів. Для прикладужителям Орининського району гітлерівці завдали збитків на суму понад 105 млн.крб., Ярмолинецькому 6,6 млн. крб. Волочиському 107 млн. крб.
Матеріально-побутовінегаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. Впрограмних документах нацистів („Зелена тека") з самого початку буласпланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловіснінаміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити їїресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. Напотрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…"[24,c.3]. Зібраний на окупованій території України продовольчий запас, гітлерівцямирозприділявся в такій послідовності: в першу чергу забезпечувалася діюча армія,потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевому населенню місця всписку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов’язання стосовно того, щобгодувати народ з цих областей достатку", – ця теза стала ключовою упродовольчій політиці нацистів. Незначна частина продуктів та товарів, якізалишалися розприділялася між працівниками цивільних установ та місцевоюполіцією. У нацистів єдиної системи продовольчого постачання населення Українине було. Забезпечувати населення продовольством повинні були господарськіінспекції через мережу магазинів. Але інспекції з цим завданням не справилися.Населення назвало свідомо сплановану продовольчу політику нацистів «голоднимизвірствами». Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за данимиокупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна" для прохарчуваннявже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7-8 млн. т.
Частковимпорятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міськенаселення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування почотирьох категоріях: до першої належали керівники установ та підприємств, додругої – робітники, що пройшли перевірку; до третьої – працівники фінансовихустанов та військових підрозділів, що дислокувалися у містах; до четвертої –ремісники та окремі групи непрацездатного населення .
Особи, що булизараховані до першої та другої категорій отримували максимально в тиждень: 100гр м’яса, 1,500 гр хліба, 2 тис. гр картоплі. В третій – 200 гр м’яса, 2 тис.гр хліба, та 2,500 гр картоплі. До четвертої категорії були зарахованіпрацівники, що працювали на роботах небезпечних для здоров’я. Їх працю владаоцінила в 300 гр м’яса, 2,500 гр хліба та 3,500 гр. картоплі в тиждень [17, с.230].
На одинпродуктовий талон у м.Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр солі[4]. Діти задіяні на виробництві отримували половину норми дорослого працівника[4].
В м.Кам’янці-Подільськомупродуктові картки отримали 11891 дорослих та 2865 дітей. Їх отоварювали 14 магазинів,які щоденно видавали 7200 кг хліба. В м.Шепетівці в реєстрі на отримання хлібата продуктів перебувало 1639 працівників, яким в червні 1943р. по продуктовимкарткам видано 7978 кг хліба та продуктів.
Міське населенняЛуцька та Рівного отримувало в день по 214 г хліба на дорослого і по 170 г надитину.
Вкрай урізанінорми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чизаміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалисяна пайки м’ясо, м’ясопродукти, масло. Крім того влада диференційно підходила довидачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їх сім’ї, що проживалиу містах. Працівники, що проживали у селі одержували хлібний пайок, а його сім’ямуку. Пайком з муки забезпечувалися лише діти віком до 15 років [4].
З метоюунеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвихїдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафнісанкції в розмірі 1тис. крб. [3] та обмежили реєстрацію та видачу талонівпевними днями місяця. Так, реєстрація та видача продуктових карток ум.Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця [28, с. 108].
Окрім хлібанаселення гостро потребувало інших продуктів харчування. На Хмельниччині понадчотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владіпотрібно було доставити споживачу 730 т картоплі [28, с. 108].
Кореспондентшведської газети „Стокгольме тіндінген", що відвідав Україну наприкінці1941 р. ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцямирайонах відсутні продовольчі картки, позаяк за ними немає чого давати.Населення знаходить продовольство, як знає і як вміє".
Найефективнішоюформою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різнимивидами податків.
Податки,запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях, були двох видів:натуральні та грошові. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, які внімецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм неіснувало, але згідно з розпорядженням Е. Коха відхилення в контингентахдопускалися лише в сторону збільшення.
Гітлерівськізагарбники залишили відповідно до наказу рейхскомісара Е.Коха всі закони,постанови та розпорядження радянської влади, що стосувалися збирання податків.Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати „новій владі"податки радянського часу. Виплата селянами грошових податків проходила подетально розробленій схемі. Ключову роль у ній відігравали сільські управи, якічерез торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районнихкас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах.
На територіїгенеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десяткарізноманітних грошових податків: податок з господарства – 400 крб., на рік,подушний податок – 100 крб., податок з корови – 150 крб., податок «зазвільнення» – 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалисямешканці сіл у віці від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялисяфольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії табіженці [27, с. 4].
Нацистськаполітика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплатипраці робітників, селян та службовці. Першу спробу впорядкування заробітної платибуло зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умовпраці та заробітної плати". Відповідно до неї встановлювалося шістькатегорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. Допершої (найвищої) категорії належали учні, які за одну годину роботи отримувалиплатню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники – 1,70 крб. Найвище уробітничій ієрархії оцінювалася робота майстра. Вони за годину роботиотримували 2,50 крб.
У кращомуматеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічнихпрацівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася по п’ятикатегоріям. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб.,по другій – 220-350 крб., по третій – 290-450 крб., по четвертій –400-600 крб.,по п’ятій – (директори фабрик) до 800 крб. [ 27, с. 4].
Розмірзаробітної плати робітників також залежав від їх національності та статі. Понайвищих тарифах оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50%надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, якіпрацювали на аналогічних посадах [, 4].
Ухиленняєвреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Так, згідно з розпорядженнямРівненського гебітскомісара д-ра Беєра від 19 вересня 1941 р. відсутність знакукаралася штрафом у розмірі 1 тис. карбованців [7, С. 298], у Мізочі (згідно знаказом місцевої комендатури) порушників карали смертю [7, С. 298].
Середобмежень, які регламентували життя євреїв, – комендантські години. В багатьохмістах і містечках євреям заборонили виходити поза межі єврейських кварталів, вокремих, як, наприклад, у Дубровиці, – ходити тротуарами. 5 жовтня 1941 р. урейхскомісаріаті «Україна» євреям заборонено користуватися поштою, 15жовтня того ж року – змінювати місце проживання.
Уперші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали закладиторгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов’язано працювати в суботу (втакий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомістьєвреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати внеділю.
Злистопада 1941 р. євреїв позбавляли власності. Зокрема, закривалися таконфісковувалися їхні ремісничі майстерні й магазини. В першій половині 1942 р.в євреїв конфісковано сільськогосподарський інвентар, вози, домашню худобу таптицю; їм наказано здавати кольорові метали (зокрема – вироби з бронзи, міді,цинку). На євреїв накладалися контрибуції, їх працю масово використовували напримусових роботах [8, С. 273].
Убільшості міст і містечок регламентовано час, коли євреям дозволялося торгуватина ринках (напр., з 10 до 12 години), в окремих місцевостях торгівлю для євреївзаборонено взагалі. В деяких містечках на території генерального округу «Волинь-Поділля»їм заборонено купувати будь-що на торгах.
Відпочатку німецько-фашистської окупації євреїв усували з посад, які вони займали.В умовах фашистського «нового порядку» право обіймати керівні посадизарезервовано винятково за особами «арійського походження». Лише увиняткових випадках до зими 1941 р. євреям дозволялося очолювати артілі.
Регламентаціяжиття євреїв, перетворення їх у паріїв тривало і в подальший час. 13 березня1942 р., наприклад, гебітскомісар Рівного д-р Беєр видав розпорядження, якимзаборонено та відмінено вже укладені шлюби між євреями, тими, хто народився відзмішаних шлюбів та членами єврейських релігійних громад – з одного боку, таукраїнцями, росіянами, поляками, чехами та представниками інших національностей– з другого.
Вумовах фашистського «нового порядку» представницькими органамиєврейської громадськості стали юденрати, які утворювалися окупаційною владою.Їхня реальна функція зводилася до виконання розпоряджень загарбників. Зокрема –проведення перепису єврейського населення, реєстрація працездатних, забезпеченнявиконання євреями примусових робіт тощо (в окремих містах, напр., при юденратахдіяли комісії, які відповідали за те, щоб євреї в час переселення в геттозалишали свої будинки неушкодженими та впорядкованими). До компетенціїюденратів входили також завдання, пов’язані з організацією життєзабезпеченнягетто.
Юденратиочолювали голови та їхні заступники. Ці посади займали здебільшого відомі середєвреїв громадські діячі. Так, юденрат у Луцьку очолювали Й.Ройтман іА.Куперман, у Рівному – М.Бергман і Я.Сухарчук, у Ковелі – Б.Мороз і Й.Сандлер,Володимирі-Волинському – С.Моргенштерн, Острозі – Я.Блюм, Рокитно – Й.Шульман.
Реалізовуватирозпорядження окупаційної влади юденратам допомагали підрозділи "єврейськоїслужби порядку". Їхнє утворення на території генерального округу «Волинь-Поділля»розпочалося восени 1941 р. З-поміж перших такий загін постав у Рівному. 19вересня 1941 р. місцевий гебітскомісар видав розпорядження про створенняпідрозділу "єврейської служби порядку", яка складалася з 20 чоловік.Поступово такі загони організовано і в інших місцях компактного проживанняєвреїв (у т.ч. і в містечках, як, напр., у Берестечку).
Повноваження"єврейської служби порядку" поширювалися лише на єврейське населенняконкретного населеного пункту. Її члени носили кашкети з жовтою стрічкою танашивкою на ній "Єврейська служба порядку" або блакитну стрічку ззображенням зірки Давида на лівому рукаві [10, с. 230].
Отже,восени 1941 – влітку 1942 рр. територія генерального округу «Волинь-Поділля»вкрилася щільною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших –восени – взимку 1941 р. – сформовані гетто в Луцьку (19 тис. чол.), Рівному(понад 5 тис. чол., з них 1182 дітей віком до 14 років ), Степані (засвідченням очевидців, тут локалізовано від двох до трьох тисяч євреїв). Геттоутворено також у Волидимирці, Дубно, Дубровиці, Людвиполі, Мізочі, Тучині іншихмістечках і, навіть, деяких селах (напр., с. Киселін Озютичівського району) [8,с. 275].
РОЗДІЛIII.ТРАГЕДІЯЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ
Тема геноцидуєврейського народу в роки Другої світової війни, політичні, економічні,етнічні, морально-етичні наслідки антисемітської політики нацистів щодоєврейського населення України та Поділля є актуальними і малодослідженими.Проблематика холокосту нерозривно пов’язана із загальними науковимидослідженнями наслідків німецько-фашистської окупації України.
В історіографіїрадянського періоду тема висвітлювалась недостатньо, глибоких історичнихдосліджень та фундаментальних наукових праць фактично не було. Тому насучасному етапі розвитку наукової історичної думки є важливою робота повстановленню повної та об’єктивної картини історичних подій та висвітленнюзлодіянь нацизму проти як єврейського, так і іншого населення окупованихтериторій.
У 2003 роцірозпочате видання «Книги Скорботи України. Хмельницька область» депоіменно згадуються всі жертви фашизму періоду тимчасової окупації. Незабаром уКиєві буде видано реєстр архівних фондів періоду нацистської окупації України.Дослідницька робота з матеріалами даних фондів, зокрема з тими, що знаходятьсяна зберіганні в державних архівних установах, дозволить більш детальновисвітлити причини масового знищення євреїв, реальні факти нацистськихзлочинів, вплив та наслідки геноциду для єврейської спільноти України.
Перед війною вУкраїні проживало понад 3 млн. євреїв, приблизно 2,9 млн. радянських євреїв невстигли евакуюватися й опинилися на захопленій фашистами території, їх чекалижорстокі розправи і страждання у гетто, концтаборах, знущання у тюрмах,оскільки нацисти мали на меті повністю знищити єврейський народ.
Ще задовго допочатку Другої світової війни у багатьох європейських містах масові єврейськіпогроми здійснювались на ґрунті наклепів і чуток про те, що євреї отрутою йзнахарством убивають людей, отруюють криниці. В окремих німецьких містах євреївзаганяли до синагог та молитовних будинків і спалювали живцем. Але часи незмінили ситуацію, а ще більше розпалили антисемітизм у його найжорстокіших інайганебніших формах.
Переслідуванняєвреїв у Західній Європі (Німеччині, Чехії, Австрії) змушували їх шукатипорятунку в інших краях — у Польщі, Литві, Поділлі.
Антисемітизмнабирав усе більшого розмаху, сягав своїх найвищих масштабів, переходив у рангдержавної політики ряду європейських держав. Найвищого рівня антисемітизм досягу Німеччині, де у центр державної політики, ідеологічної доктрини нацизму,практичної діяльності Гітлер поставив переслідування і повне знищення євреїв.
Фашистицілеспрямовано готувалися до знищення єврейського народу. Адольф Гітлернеодноразово наголошував у своїх виступах про необхідність «вирішенняєврейського питання». Зокрема, в січні 1939 р. він заявив, що чим швидшебуде вирішена єврейська проблема в Європі, тим буде краще. В Європі не настанерівновага доти, доки не буде вирішене єврейське питання. Результатом війни будезнищення єврейської раси в Європі.
Вже 24 січня1939 р. Гейдріху доручили вирішити єврейське питання шляхом депортації євреїв зНімеччини, а 31 липня 1941 р. — провести необхідну підготовку і представитиповний план попередніх організаційних, технічзаходів щодо здійсненняпрактичного вирішення єврейського питання. Тобто ставилося завдання фізичногознищення євреїв, яке на той час вже розпочалося на окупованих радянськихтериторіях [3, с. 349].
Усі антисемітськіакції нацистів, гітлерівська політика єврейського геноциду здійснювалась ізмовчазної згоди Сталіна, який також вів цілеспрямовану антисемітську лінію.Сталінський режим перешкоджав міграції євреїв до СРСР, встановлюваврізноманітні обмеження, перешкоди для біженців і навіть переслідував їх,піддавав репресіям.
Тому 1936 рокулідер сіоністського руху в Палестині Х. Вейцман зазначав, що світ для 6мільйонів європейського єврейства ділиться на дві частини: країни, де євреї неможуть жити, і країни, куди їх не пускають.
Тим часомнацисти в Німеччині переслідували євреїв, ув’язнювали в концтаборах тощо. В нічз 9 на 10 листопада 1938 р. по Німеччині прокотився єврейський погром, під часякого було зруйновано 1400 синагог, пограбовано єврейські будинки й магазини,побиті вікна у тисячах єврейських шкіл і установ, понад 30 тисяч євреїв булокинуто до концтаборів. У Відні було зруйновано 42 синагоги і заарештовано 7800євреїв. З Австрії втекло 100 тисяч, із Чехословаччини — 25 тисяч, із Німеччини— 300 тисяч євреїв. Нацисти назвали цю акцію «Кришталевою ніччю» [31,c. 287].
1941 рокунацисти прийняли рішення про знищення усіх 11 млн. європейських євреїв. Докінця 1942 р. в Польщі нацистами було знищено 1 млн. євреїв. У нацистськихтаборах смерті загинуло 3,5 млн. євреїв, розстріляно на місцях 1,5 млн., майжемільйон було закатовано в гетто, при депортаціях, переміщеннях, померло відепідемій, голоду. Під час Другої світової війни гітлерівці знищили майже 6 млн.євреїв Європи. Після нападу на Радянський Союз було створено чотири спеціальнігрупи (айнзацгруппен), яким доручалося знищення комісарів, євреїв і циганів.Група «А» діяла у Прибалтиці і ленінградському напрямку; група «В»— у Білорусії і московському напрямку; група «С» — в Україні; група «D»— в Молдавії та на півдні України, в Криму та Північному Кавказі.
Як вважаютьєврейські історики, Адольф Гітлер бачив у євреях особливий клас, що панує вСРСР, та був переконаний, що комуністична ідеологія і Радянський Союз як об’єктреалізації даної ідеології — лише знаряддя в руках євреїв, які готуються дозахоплення всього світу.
Цивільнаокупаційна адміністрація на Поділлі підпорядковувалася рейхскомісаріату на чоліз Еріхом Кохом, а величезна зона між Бугом і Дністром «Трансністрія»,включаючи Одесу, була передана Румунії. Остаточне вирішення "єврейськогопитання" на окупованих східних територіях здійснювалося нацистамивідповідно до директиви від 13 серпня 1941 р [30, с. 13].
Після введенняцивільного управління на захоплених радянських землях євреї повинні булизареєструватися (повідомити прізвище, стать, вік, адресу) та носити на грудяхліворуч та на спині жовті шестикутні зірки. Євреям заборонялося виїжджати замежі своєї місцевості чи змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара,користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобілями, місцями ізакладами відпочинку, концертно-видовищними установами, відвідувати школи,володіти автомобілями і радіоприймачами, проводити кошерний забій худоби; євреї— лікарі, ветлікарі, аптекарі мали право займатись медичною практикою тількисеред євреїв.
Євреямзаборонялось працювати адвокатами, займатись банківськими і обміннимиопераціями, лихварством, посередництвом, торгівлею. Все майно єврейськогонаселення підлягало конфіскації. Євреїв було виселено із сільської місцевостіта сконцентровано у містах (по районах великих міст), де населення булопереважно єврейським. У них були створені гетто, які євреям залишатизаборонялось. Продовольством і предметами першої необхідності гетто постачалосялише для підтримки існування [1].
Напередоднівійни у Полонському районі Хмельницької області, наприклад, проживало майже 10тис. євреїв. 1 вересня 1941 р. в привокзальному лісі фашисти розстріляли 4 тис.євреїв. Восени 1941 р. біля містечка Понінки вбили 2400 євреїв, 25 червня 1943р. було страчено 1270 заручників єврейського гетто. У двох могилах в лісіпоховано розстрі¬ляних фашистами євреїв із с. Новолабунь [1].
Жахливі подіївідбувалися 1941 р. в Дунаєвецькому районі Хмельницької області: 31 серпня вМиньківцях німецькі фашисти розстріляли 1840 євреїв, 1 вересня під Сокільцембуло розстріляно 1224 євреїв, у Смотричі — 1441, в Балині — 264, у Шатаві іМакові — 1218, на залізничній станції Дунаївц — 117 осіб (26 сімей) єврейськогонаселення [1].
У грудні 1941 р.за відмову вантажити зерно в Дунаївцях на телефонних стовпах німці повісили 20євреїв-юнаків, а потім ще 200 євреїв. Згодом фашисти замурували понад 2,3 тис.євреїв у Дем’янковецьких фосфоритних шахтах, понад тисячу розстріляли підЧаньківським лісом, більш як 600 чоловік заживо засипали землею в льосі.Неподалік колишнього єврейського колгоспу «Педекс» окупантирозстріляли 17 сімей змішаної з євреями крові (68 чол.). Майже 1,6 тис. євреїврозстріляно у Віньківцях, 30 тис. євреїв Поділля, Угорщини, Чехословаччини розстріляніу Кам’янці-Подільському. Наприкінці 1942 р. на єврейське кладовище в м. Кам’янці-Подільськомуфашисти звезли єврейських дітей віком 4-8 років, і, розстрілявши, поховали їх успільній могилі, що налічує понад 500 дитячих трупів.
Понад 20 тис.невинних мирних громадян, серед яких була велика кількість євреїв, розстріляніі закатовані у Старокостянтинові.
На Тернопільщинінацисти знищили 278772 особи, в т.ч. 256040 мирного, в основному єврейськогонаселення, та 22732 військовополонених. Місцями найбільших масових страт були Петриківськийта Янівський ліси поблизу Тернополя (розстріляно 28 тис. чоловік), військовийтир у Кременці (розстріляно 13 тис. чоловік), подвір’я в’язниці і кладовища вЧорткові (знищено 3 тис. чоловік) [3].
На Вінниччиніфашисти розстріляли і закатували 204781 особу цивільного населення. Згідно здирективами Гітлера, на окупованих радянських територіях євреї розстрілювалисянарівні з партійними активістами і комісарами, партизанами і саботажниками.
Середрозстріляних німцями були цілі єврейські сім’ї. Так, під час масового розстрілу1942 р. в с. Купіль Волочиського району, як пише до Держархіву Хмельницькоїобласті житель м. Лієпая Латвійської Республіки Шустер Лазар, були вбиті йогомати Шустер Чарна, сестри Хайка, Хасья, Майка, брати Шмилик, Фроєм, Чершик, атакож їхні тітки і діти.
Для управлінняна окупованих територіях єврейськими гетто і громадами німці створювалиєврейські ради — юденрати, що діяли під наглядом гебітскомісарів. Для підтримкивнутрішнього порядку в гетто створювалась єврейська поліція, євреї-поліцаї булиозброєні гумовими дубинками чи дрючками, носили на рукаві пов’язку з жовтоюєврейською зіркою. Повна ізоляція гетто забезпечувалась поліцією та німецькимисолдатами [6].
Категоричнозаборонялося будь-яке співробітництво між вермахтом і єврейським населенням, недопускалось використання євреїв для надання вермахту будь-яких послуг.Військовим органам за будь-яких обставин не дозволялося видавати євреямдокументи, які підтверджували, що їх власники зайняті на роботах для потребвермахту. Військовослужбовцям заборонялось спостерігати і фотографувати акції зондеркоманд,розстріли євреїв.
Єврейськенаселення залучалося до важких підневільних робіт, обмежувалося у проживанніпоза межами гетто, примусово знаходилося за колючими дротами у Шепетівці,Летичеві, Проскурові, Кам’янці-Подільському, Дунаївцяхта інших містах.
Декретом від 19серпня 1941 р. союзник Гітлера румунський маршал Антонеску проголосив створенняна окупованих землях між Дністром і Південним Бугом губернаторства «Трансністрія»,до якої, зокрема, ввійшли південні райони Вінниччини.
Румунськівійська і жандармські частини підтримки айнзацгрупи «Д» протягомлипня-серпня 1941 р. знищили майже 150 тис. євреїв, що складало половинудовоєнного місцевого єврейського населення1.
У Хмільнику зароки війни нацисти стратили 11750 євреїв, а у П’ятничанському лісі тільки заодин день 19 вересня 1941 р.було розстріляно 15 тис. вінницьких євреїв [32,с. 44].
За рокифашистської окупації на території Вінниччини було розстріляно і закатовано204781 мирного громадянина, 45972 військовополонених, 64167 чол. примусововивезено на каторжні роботи до Німеччини. Дослідники підрахували, що з понад200 тисяч громадян Вінниччини, розстріляних і замордованих нацистами, майжеполовина були євреї.
Зрозуміло, щомасовий геноцид позначився, в першу чергу, на цивільному єврейському населенні:жінках, людях похилого віку, дітях, які залишилися на окупованих територіях. Небудемо описувати страшних епізодів масових убивств євреїв, про них повіданобагато. Лише зауважимо, що деякі звинувачення в адресу українців, зокрема втому, що більшість євреїв загинуло від їх рук, безпідставні. Безлічдокументально-фактологічних матеріалів свідчать про те, що українське населеннязазнало ще більших втрат, ніж євреї. Юдофобство в Україні ще в довоєнний часвтратило своє соціальне підґрунтя, про що свідчать факти допомоги українцівєврейським родинам в роки нацистської окупації.
Ці звинуваченнянесправедливі ще й тому, що тотальне знищення євреїв було офіційною доктриноюрейху, і для цього у вермахті були створені спеціальні військові підрозділи,які мали відповідні інструкції, матеріально-технічні засоби, ідеологічнупідготовку. Хоча, були й зрадники — фашистам служили українські поліцаї, якіпереслідували мирних громадян і партизанів, відправляли до рейху українськихюнаків і дівчат.
Крім того,втрати могли б бути меншими, якби не такою масовою була єврейська покірність.Адже організація життя в гетто була в руках єврейських органів самоуправління(юденратів), які служили фашистам, виганяли заручників і в’язнів на роботи,збирали гроші та коштовності, забезпечували встановлений нацистами порядок.Наприклад, Айзенберг Михайло Матвійович (народився в с. Малі Юначки Антонівськогорайону Кам’янець-Подільської області), проживаючи на тимчасово окупованійнімцями території в м. Красилові Кам’янець-Подільської області та перебуваючи вмісцевому гетто в 1941-1942 рр., входив до складу керівництва єврейськоїгромади. Незважаючи на те, що всі родичі і члени його сім’ї були розстрілянінімцями, він, як шуцман, примушував євреїв, що були в гетто, працювати нафашистів, бив осіб, які не виконували його розпоряджень і відмовлялися йти нароботу. Разом зі старостою єврейської громади Шером Елі Шльомовичем, секретаремгромади Зельбур Кльомою Елівичем Айзенберг відбирав у євреїв гроші, золото, іншіцінності та здавав їх німцям.
Антисемітськаполітика нацистів була чужою для українського народу. Українці зі співчуттямдопомагали євреям у важку фашистську годину. Недаремно нині у єврейському світісеред тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше українцівудостоєно почесної єврейської відзнаки «Праведник народів світу».
Багатоукраїнських сімей, ризикуючи життям, рятували від фашистської розправиприречених, передавали продовольство і одяг до гетто, надавали притулок євреям.Такі приклади відомі по всій Україні, зокрема у селах Віньковецького,Летичівського, Ізяславського, Полонського районів, містах Хмельницькому і Кам’янці-Подільському,Хмельницької області.
Так, єврейськихдітей переховували мешканці Кам’янця-Подільського Ганя Скібіцька та ЮркоМозольський. Нотаріус Кам’янець-Подільської нотаріальної контори Кіммель підроблявєвреям фальшиві документи про те, що вони — українці.
Вчителька НастяБорискіна в Полонному врятувала доньку знайомих євреїв — студентку МаріюШафранську. Микола та Марія Рибчаки, їх діти Степан та Настя майже два рокиховали у своїй оселі в Полінці єврея Якова Багулу. Селяни с. КотелянкаПолонського району Родіон та Євдокія Янюки, їх сини Григорій та Микола збереглижиття дівчатам Євгенії і Марії Трибун, які втекли з гетто. Свою жінку-єврейкуЄвгену і доньку Галину 22 місяці переховував у Понінці поляк Антон Богінський.
Софія Маєрзон зс. Воробіївка і Ганна Кабіна з с. Новолобунь — втікачі із гетто — врятувалися,назвавшись українками. Кац Мойсей Меєрович, його дружина Зарецька Бетя Піневнаі двоє дітей утекли з Красилівського гетто і переховувалися у Мацюк НаталіїІльківни в с. Щиборівка Красилівського району. Таких прикладів безліч [5].
Здійснювати свійстрахітливий план знищення мирного еврейського населення гітлерівці розпочали вм. Міньківці з серпня 1941 року, и с. В. Жванчик і Соколець) р. за три булознищено 3092 жителя. Подробиці того, як це відбувалося в м. Міньківці виклаласвідок Терк Етя:
-«31августа 1941 года рано утром все местечко Миньковцы было оцеплено усиленнымотрядом полицейських м. Миньковцы, Дунаевцы и Каменец-Подольского, а такженемецкими частями гестапо. Население из домов было собрано на площадь, а оттудапо усиленным конвоем гнали около 1800 чел. в направлении па вое точную окраинум. Миньковцы, по дороге идущей в с. Глубочек За селом на расстоянии около400—500 метров все были в долине и оттуда группами по 100 человек сопровождалик месту расстрела на гору, где были для этого приготовлены ямм. Когда людейподвели к яме, их раздели, т. е. снимали с обувь и головные уборы, а такжеотдельную нательную одежду, подводили их к яме, клали лицом вниз ирасстреливали.»
Свідок ПалкаАндрій Іванович розповідав:
«31 августа1941 года меня совместно с другими направили па восточную окраину м. Миньковцы,куда и для чего пас ведут мы не знали. Когда пас привели к месту расстрела, яувидел, что там уже были готовы две ямы размером 8 метров длины, 4 метра шириныи 3 метра глубины, а третья яма была не готова [5].
Когда начался расстреля с другими лицами находился в 10-40 метрах от места расстрела. Людей подводилик яме, спинами, с них головные уборы, обувь, верхнюю одежду и приказы имложиться лицом вниз. По лежащим гитлеровцы стреляли из пистолетов, потом трупырастрелянных таким же образом клали второй слой людей и умерщляли их, затемтретий, до тех пор пока яма не наполнилась. Когда были заполнены обе ямы, ил разделилипа группы и часть заставили зарывать трупы, а людей копать третью яму» [4].
Відповідальнимиза масове знищення радянських громадян, їх в Міньковецькому районі булибезпосередні представники гітлерівської Германії — окружний комендант Кульман іпомічники Гегельман і Кельн, начальник Міньковецької жандармерії Шрам та йогопомічники Альфатер.
При розстрілахбули допущені знущання, добивали прикладами, були випадки коли засипали землеюживих людей. Так наприклад, за свідченням очевидців м. Старої Синяви їм відомимгромадянин Рутберг Іцко, який був засипаний живцем.
При окупації м.Деражня та району німецько-фашистська влада, а з липня 1941 р. по вказівціначальника жандармерії Паульески було взято на облік все єврейське населення ів першу чергу майстрів-спеціалістів: шевців, годинникових майстрів, перукарів,хлібопекарів, палітурників та інших. Окупаційна влада по м. Деражня спочаткувзяла на облік 1848 чоловік, з них по віку під 1 місяця до 14 років — 579чоловік, працездатного населення — 715 чоловік, непрацездатних — 554 чоловіки[33]. Після цього все єврейське населення було зібране в одне місце, у так-званегетто. Ці місця, будинки кругом були обнесені колючим дротом декілька разів,висотою 3—3,5 метри. Навкруги була виставлена озброєна охорона німецькоїполіції. При виході за огорожу людей били та розстрілювали.
Свідок ШпільбергМихайло з м. Деражня розповідав: «Циприс Іссак из гетто пробрались через проволокудля того, чтобы проверить действительно ли приготовлена яма для расстрела мирногонаселения. В это время их задержали полицейские, отвели в определенное место и расстреляливозле кирпичного завода» [4].
Німецько-фашистськоюокупаційною владою був оголошенний наказ про те, щоб усе єврейське населенняносило розпізнавальні знаки па грудях та спині у вигляді шестикутньої зірки набілому фоні з жовтим відтінком, розміром 10x10 см. Над тими, хто відмовлявся носитиці знаки знущалися, а при повторній відмові розстрілювали. Одночасно фашистиграбували це населення, тобто щоденно відбирали їхнє особисте майно, речі, цінності,золото, єрібло та інше.
Населення, якезнаходилось в гетто ніякими продуктами харчування не постачалось, а те, що булоу людей, відбиралось німецькою жандармерією. Населення було приречене паголодну ємерть. Медичної допомоги ніякої не було. По даних комісій порозслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників і засвідченнями очевидців у населения, що знаходилося гетто, пограбовано особистогота домашнього майна на суму 108981 крб [33].
Обіцяючи запокору та здачу всіх своїх коштів зберегти їм життя, майна і коштовностейнімецько-фашистською владою взято хабаря та викупу радянськими грішми на суму200000 крб. цінними речами і предметами і 115 кг золотом, сріблом, американськимидоларами на суму 59500 [29, с. 33-34].
По розпорядженнюначальника жандармерії Дайчмап і Шпіль у другій половині вересня 1942 рокугетто було оточене. На перший день розстріляно більше 1500 чоловік, в томучислі престарілих та немовлят.
Жителі м. Деражнірозповідають, що людей розстрілювали голими. Після розстрілу багато днів з-підземлі поступала кров, було чути стогін та земля рухалась. У лютому 1943 року наміси і могил від просоченої людською кров’ю землі сніг був багряний, хочарозстріл проходив ще восени. За всі злодіяння, вбивства, грабіж, поруги надрадянськими людьми, серед яких було єврейське населення, несуть відповідальністьначальник районної жандармерії Дойчман, Шольц, Литке, Пауль-Рески, Чех [2].
Згадує Будусь СтепанАнтонович, житель м. Городка, яким прапював при німецькій окупації їздовим:«В грудні 1942 року мені був даний наказ комендантом Вілінгом, щоб ягодував коней, а потім сів на бричку і наказав везти по направленню до греблісахарного заводу. В той день там було страшне видовище. Залишивши мене, Вілінгсам пішов ближче до маси народу, а мені наказав не відходити від коней. Я стояві спостерігав моторошну картину. 76 роздягнутих людей, в тому числі, булималенькі діти, підлітки, жінки, їм подавалася команда живими заходити у могилуі в них стріляв перекладач жандармерії. Чути було плач та крики жінок і малихдітей, а також чув голоси чоловіків з проханням добити їх, бо тяжко битися впередсмертних муках. Серед розстріляних, тобто, коли вони були ще живими, явпізнав Седлера Іцка, Нута з жінкою, Дуарейзя з жінкою і трьома дітьми»...
Згадує ВайсбергЄвгенія Володимирівна, жителька села Кузьмин Городоцького району: "… вконце 1942 гола все местечковое население перевезли к Городок, где мы работалипод конвоем немецкой жандармерии. И октябре 1942 года проснувшись мы услышали,что нас окружил шуцманы и приказали выходить, затем погрузили на подводы иповезли в Ярмолинцы, ггте был маленький барак, а в него загнали 3000 человек.От всего страха, жажды, голода и переутомления невинные мученики кончали жизньсамоубийством, а также друг друга убивали, члены одной семьи, например:председатель Гелер убил свою дичь, жену, затем сам себя. С казармы вы-искивалипа расстрел данных жителей, заставляли живыми ложиться в могилы, затемрасстреливали их, а детей зарывали живыми [6].
Некоторымудавалось убегать от такой смерти и они кончали жизнь самоубийством как,например, Фогельман и его жена Сара выбежав с казармы не пошли к могиле, аударились об гору и убились, а также и моя сестра Рива Вайсберг 25 лет, выбежавс казармы, залезла на двухэтажный дом, воскликнула лозунг: «Да здравствуеттоварищ Сталин», а сама бросилась вниз и убилась, мать в то времярасстреляли, а мне удалось спастись, так как я убежала [6].
Отже, ось такімоторошні свідчення очевидців занесені в акти, складені комісією порозслідуванню злодіянь фашистських загарбників та їх посібників у Хмельницькійобласті.
ВИСНОВКИ
Україна, аособливо її Правобережна частина, серед усіх республік колишнього СРСР зазналинайбільших втрат. Небаченими були людські жертви та матеріальні збитки.
Як не оціненатрагедія українства, так само належно не оцінена і Катастрофа українськогоєврейства, яке, за вироком німецького нацизму на чолі з Адольфом Гітлером, малобути повністю і негайно знищене, а після цього мало б «остаточно»вирішитися і слов’янське питання. Знищення цілого народу, генетичне корінняякого сягає найперших джерел людської цивілізації, не можна виправдати рішеннямоднієї чи декількох диктаторських систем. Нищення єврейства стало основоюнаціональної політики гітлерівської Німеччини, яка поставила його в центрусього державно-політичного, суспільного механізму. Це була найстрашнішаКатастрофа з усіх цивілізованих епох єврейського існування, коли здійснювалосьтотальне винищення єврейського народу. У своїй людоненависницькій політиці щодоєврейського народу Гітлер не знав меж жорстокості.
Великі єврейськімогили жертв фашизму є також у Чорткові, Ізяславі, Меджибожі, Сатанові, Деражні,Хмельницькому та на околицях багатьох інших міст і сіл Поділля, де встановленіпам’ятники жертвам фашизму. За роки окупації фашисти та їх спільники тільки натериторії Кам’янець-Подільської області вбили і закатували 477698 мирнихгромадян, близько 256 тисяч військово-полонених. Окупанти вивезли із областіпонад 117 тисяч юнаків та дівчат.
Тому ми, нинісущі, повинні це розуміти і стояти на сторожі того, щоб геноцид із будь-якихмотивів, у будь-яких формах, у будь-яких державах не повторився. Цьому насвчить велика єврейська катастрофа.
Надаліперспективним напрямком історичних досліджень вбачається детальнахарактеристика причин та наслідків холокосту, нововиявлення конкретнихєврейських жертв нацизму з метою засудження та попередження геноцидутоталітарних режимів проти будь-яких народів.
СПИСОКДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
Джерела
1. Центральний державний архів вищихорганів влади і управління України, Ф. КМФ – 8. Оп. 2. Спр. 146, Арк. 65. (Зархіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт)
2. Російський державний військовий архів — Ф. 32. Оп. 11302. Спр. 104. Арк. 584 – 585. (З архіву Хмельницької обласноїблагодійної організації Хесед-Бешт)
3. Центральний державний архів громадськихоб’єднань (далі — ЦДАГО України). — Ф. 1. Оп. 20. Спр. 7386. — Арк.101. (Зархіву Хмельницької обласної благодійної організації Хесед-Бешт )
4. ЦДАГО України. — Ф. 1. Оп. 1. Спр. 664.- Арк. 38-39. (З архіву Хмельницької обласної благодійної організаціїХесед-Бешт )
5. ЦДАГО України. — Ф. 1. оп. 16, спр. 23.- Арк. 31. — (З архіву Хмельницької обласної благодійної організаціїХесед-Бешт)
6. Органы государственной безопасности СССРв Великой Отечественной войне: Сб. док. — Т. 1. — Кн. 1. — М., 1995. — С. 91.
7. Органы государственной безопасности СССРв Великой Отечественной войне: Сб. док. — Т. 1. — Кн. 2. — М., 1995. — С.114-115.
Література
8. Алтухова О. Трагічна річниця: Масовезнищення євреїв в 1942р. в обл. // Шалом Алейхем. — 2002. — № 11. – С. 24.
9. Арад Ицхак. Холокауст. Катастрофаевропейского еврейства (1933—1945): Сб. статей. — Иерусалим, 1990. — С. 16—17.
10. Банчик Н.Я. Євреї та вірмени на Поділлі:перетини у документах і долях // Духовні витоки Поділля: творці історії краю:Матеріали міжнар. наук. — практ. конф. Ч.1. — Хмельницький, 1994. — С.347-349.
11. Бельфер Э. Горсть священной земли: Местамассового захоронения евреев в обл. // Шалом Алейхем. — 2001. — № 8. – С. 12.
12. Василевський. Розпорядження Кам’янець-Подільськоїміської управи від 8 липня 1942р.//Подолянин. –1942. –19 липня. –С.3.
13. Елисаветский С.Я. История еврейскогонарода: Курс лекций: Учеб. пособие для студентов гуманитар. фак. вузов. — К.,2000. — 431 с.
14. Загорулько М., Юденков А. Крах плана «Ольденбург»:О срыве зкономических планов фашистской Германии на оккупированной территорииСССР. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Экономика, 1974. – 64 с.
15. Історія Української РСР. – У 8 т. /Академія наук Української РСР. Інститут історії. Інститут археології. – Т. 7:Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941-1945) /Редколегія тому: В. І. Клоков – відповід. ред., М. М. Дятленко, В. С. Коваль,П. Т. Тронько та ін. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 298.
16. Книга Пам’яті України. 1941-1945″:Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегія І. О. Герасимов, заст. голови І. Т.Муковський, П. П. Панченко, відп. секретар Р. Г. Вишневський. – К.:Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2000. – С. 179.
17. Косик В. Україна і Німеччина у другійсвітовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – С. 230.
18. Левітас Ф. Чорний вересень 1941-го уКиєві // Київ. вісн. — 1990. -27 верес. – С. 3.
19. Листи з фашистської каторги: Збірниклистів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистськоїНімеччини. – К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – С. 145.
20. Лукомська І. Не треба ворошити минулого:Про загибель євреїв у Бабиному Яру // Веч. Київ. — 1997. — 10 квіт. – С. 31.
21. Ляховецкий М. Ночь ценой в жизнь: Оподвиге узников Сырец. фашист. концлагеря в Киеве в сент. 1943 г. // ПравдаУкраины. — 1966. — 3 июня. – С. 7.
22. Махун С. Скорботна річниця: Про трагедіюБабиного Яру// День. -1999. — 30 верес. – С. 8.
23. Мілецький А. Скорбота, тиша і пам’ять: Пропроект буд-ва комплексу «Бабин Яр»// Архіт. України. — 1993. — № 1. — С. 42.
24. Мюллєр Н. Вермахт и оккупация(1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществленииоккупационного режима на советской территории: Пер. с нем. – Воениздат СССР,1974. – С. 215 – 216.
25. Немецко-фашистский оккупационный режим(1941-1944 гг.). – М., 1965. – С. 268.
26. Німецький окупаційний режим на Україні.Зб. док. і матер./Упоряд.: А.А.Батюк, І.Л.Бутич (кер.), В.В.Кузьменко,Л.П.Нагорна та інш.–К.: Державне видавництво Політичної літератури УРСР,1963.–С.288.
27. Оголошення Кам’янець-Подільської міськоїуправи//Подолянин.–1942. –19 липня. –С.4.
28. Олійник Ю.В. До питання про зміни впобуті, звичаях та традиціях населення Хмельниччини в роки окупаційного режиму(1941-1944 рр.) //Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділлята Південно-Східної Волині: історія і сучасність: Наук. зб./Ред.колег.: БаженовЛ.В. (відповід. ред.), Винокур І.С., Григоренко О.П. та інш. –Кам’янець-Подільський:Абетка-Нова, 2002.– С.108
29. Оліневич С.С. Окупація Дунаєвеччини вроки Великої Вітчизняної війни // Тези доповідей респ. наук.-практ. конференції«Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля» / Редкол.: ВинокурІ.С., Прокопчук В.С. (відп. ред.), Ситар А.Й. — Дунаївці, 1993. — С. 60— 62.
30. Перехрест О.Г. Нищення житла вукраїнському селі в період німецько-радянської війни 1941-1945 рр. //Сторінкивоєнної історії України: Зб. наук.статей НАН України. Ін-т історії України/Ред.кол. Лисенко О.Є., Артьомов О.С., Віднянський С.В. та ін. К., 2005.–Вип..9. –Част.3. – С.151.
31. Південно-східна Волинь: наука, освіта,культура: Матер. регіон.наук.-краєзн. конф. / Редкол.: Осінський В.Г. (гол.),Журко О.І. (наук.ред.), Блажевич Ю.І. та ін. — Хмельницький: Поділля, 1995. —С. 201.
32. Поділля у Великій Вітчизняній війні(1941-1945 рр.). Зб. док. та матер./Під.ред. М.І.Мехеди. –Львів: Видавництво„Каменяр" – 1969. – С.44.
33. Поділля у Великій Вітчизняній війні(1941—1945): Зб.документів і матеріалів. —Львів: Каменяр, 1969. — С. 93.
34. Полонному 1000 років: Матер. міжнар.наук.-практ. конференції 15—17 червня 1995 р. м. Полонне / Редкол.: ВинокурІ.С.(гол.), Слободянюк П.Я., Трубчанінов С. В. (наук. ред.) та ін. — Кам’янець-Подільський,1995. — С. 69.
35. Полян П. Жертвы двух диктатур.Остарбайтеры и военнопленньїе в Третьем Рейхе. – М.: Ваш выбор ЦИРЗ, 1996. – С.37.
36. Портрет темряви: Свідчення док. іматеріалів. У 2 кн.: Про геноцид ХХ ст. в Україні за нац. ознаками. — К.;Нью-Йорк, 1999. Кн. 1. — 705 с.;
37. Потильчак О. Трудові ресурси радянськихвійськовополонених та «остарбайтерів» з України у нацистськійвійськовій економіці в роки Другої світової війни. – к.: ТОВ «Міжнароднафінансова агенція», 1998. – С. 8 – 9.
38. Преступные цели – преступньые ередства:Документу об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР(1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г. Ф. (рук.) и др.: Под общей ред. Е. А.Болтина и Г. А. Белова. – 3-є изд. – М.: Зкономика, 1985. – С. 180.
39. Рут Сэмюэльс. По тропам еврейскойистории. — Иерусалим: Б-ка Алия, 1990. — 315 с.
40. Уничтожение евреев в СССР в годынемецкой оккупации (1941— 1944): Сб. докум. и матер / Ред. Ицхак Арад. —Иерусалим: Яд ВаШем, 1992. — С. 33—45.
41. Уничтожение евреев в СССР в годынемецкой оккупации(1941—1944): Сб. документов и материалов / Ред. Ицхак Арад //ЯдВа Шем. Нац. ин-т памяти жертв и героев Сопротивления. —Иерусалим, 1992. — С.13.
42. Шершевська Р. Спасибі за добру пам’ять:Знищення євреїв у 1942р. в Деражні і чуйність до їх пам’яті деражнянців // Поділ.вісті. — 1992. — 17 листоп.