Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків

Історіографічнатрадиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
 

РозділІ. Домінування анналівської традиції історіописання (1947 – 1969 рр.)
Історична наукадругої половини ХХ ст. пройшла складний та суперечливий шлях. В цілому, однак,це був поступальний розвиток, який призвів до суттєвих оновлень теоретичнихоснов, методів та методик історіографії. Ці риси проявилися в першу чергу вдіяльності напрямку „нової історичної науки”, який поступово утвердився у всіхпровідних країнах Заходу.
В 40-50 рр.історична наука в цілому знаходилася в досить складному становищі. В цей часважливу роль в методології історичного пізнання отримав ідеографічний напрямок,який характеризував історію як науку про одиничні та унікальні явища. Сумніви впізнавальних можливостях історичної науки були висловлені ще на рубежі ХІХ – ХХст. представниками „філософії життя” (В. Дільтей) та неокантіанцями (В.Віндельбанд, Г. Ріккерт). Вони виступили проти позитивістської теорії пізнання,що наголошувала на спільності методів соціальних та природничих наук. визнаючи специфіку гуманітарногопізнання, неокантіанці підкреслювали неможливість усунення суб’єкта зпізнавального процесу, відповідно констатували релятивність результатівостаннього. Проте, піддаючи критиці позитивізм, В. Дільтей, В. Віндельбанд і Г.Ріккерт натомість не пропонували нічого конструктивного для гуманітарних наук,зводили їх методику до інтуїтивного осягнення та крайнього суб’єктивізму.Практично всі національні історіографії того часу відчули на собі наслідкикризи позитивістської парадигми та розчарування в можливості пізнання історії.
На цьому тлівигідно відрізнялася французька історична наука. Критика позитивізму та пошукнових методологічних рішень тут почався ще з кінця ХІХ ст. Із заснуванням таутвердженням школи „Анналів” в 30-40 рр. позитивістські недоліки булипереосмислені, подолані та натомість пропонувалися інші пізнавальні принципи,ґрунтовані на ідеї „історичного синтезу” та тотального підходу до історії.Більше того, було доведено й практичну можливість реалізації цих теоретичнихпостулатів перш за все завдяки працям М. Блока та Л. Февра.
Таким чином,французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отрималавідчутну перевагу як у себе на батьківщині, так і в інших західних країнах.Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї школививчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються внаціональні історіографії.
Школа „Анналів”свого другого періоду – це вже не маргінальний напрямок, який бореться завизнання з академічними університетськими колами, а сам стає опорою академічноїнауки, а в 60 рр. – хранителем традиційних академічних цінностей.
Яскравимсвідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційнеутвердження школи „Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користуєтьсяширокою підтримкою як французького уряду, так і ряду громадських організаційінших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, якми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищихдосліджень.
В 40-50 рр.секція отримала значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, щодозволило широко реалізувати на практиці ту програму міждисциплінарнихдосліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межахсекції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії;економіки; соціології; культури, які об’єднували 42 автономні підрозділи,розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію очолював Л. Февр[1].
Активну фінансовупідтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснювавфранцузький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативиНародного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лишепісля завершення Другої світової війни[2].
Вже в 1949 р. вмежах VІ секції засновано першийавтономний науково-дослідний інститут історичного профілю – Центр історичнихдосліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи,долучаючи до цього порівняння її з історією середземноморських країн чи країнЦентральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.
Фернан Бродель –знакова фігура другого етапу школи „Анналів”, її „обличчя” після смерті М.Блока. Практично всі дослідники визнають, що саме завдяки творчим таорганізаційним здібностям Ф. Броделя школа „Анналів” 50-60-х рр. досяглавершини домінування в історичній науці.
Ф. Бродельнародився 24 серпня 1902 р. в Люмевіллі (департамент Мейс), неподалік Вердена.Син сільського вчителя, він провів дитинство в селі, на фермі своєї бабусі. В1908 р. сім’я переїхала до Парижу. В 1913-20 рр. Ф. Бродель навчався уВольтерівському ліцеї, потім вступив до Сорбонни, яку закінчив у 1923 р. Вінсподівався отримати місце викладача вищої школи в Бар-лє-Дюк, містечкунеподалік рідного дому, проте ці надії не справдалися. В 1923 р. він подався доАлжиру, став викладачем історії спочатку в Константині, а потім в ліцеї м.Алжиру, де він працював до 1932 р., там же зустрів свою майбутню дружину Паулу.В період 1925-26 рр. Ф. Бродель пройшов військову службу в групі окупаційнихфранцузьких військ в Німеччині.
Ф. Бродель відсамого початку орієнтувався на наукову кар’єру. Всупереч рекомендаціямпрофесорів Сорбонни, які радили йому присвятити докторську дисертацію історіїНімеччини, він зайнявся вивченням минулого Іспанії. Вже влітку 1927 р. Ф.Бродель почав свої пошуки в архівах і бібліотеках Саламанки, збираючиісторичний матеріал для дисертації „Філіп ІІ, Іспанія і Середземномор’я”.
В 1932 р. Ф.Бродель почав викладати в Парижі. В цей же час зародилася його дружба іспівробітництво з Л. Февром.
В 1935 р. Ф.Бродель виїхав у Бразилію, де йому запропонували місце професора університету вСан-Паоло. В 1937 р. він повернувся до Франції і в наступному році почав роботув Практичній школі вищих досліджень. Ф. Бродель вирішив написати книгу просередньовіччя Середземномор’я під керівництвом Л. Февра, але війна завадила цимпланам.
В 1939 р. Ф.Бродель вступив до французької армії. В 1940 р. потрапив в полон і провівнаступні п’ять років в таборах для військовополонених спочатку в Майнці, потімз 1943 р. – в концтаборі суворого режиму неподалік від Любеку. Саме в полоніним написана праця „Середземномор’я і середземноморський світ в епоху ФіліпаІІ”, яка в 1947 р. була захищена в якості дисертації, а в 1949 р. вийшлаокремим виданням і відкрила Ф. Броделю шлях до великої науки[3].Розповідають, що протягом п’яти років він працював на шматках шкільних зошитів,на краю стола без будь-яких документів і книг, по пам’яті і тим знанням, яківін накопичив, досліджуючи архіви і бібліотеки Іспанії, Венеції, Рагуси(Дубровнік).
Після завершеннявійни і звільнення Ф. Бродель повернувся до Франції і працював у Сорбонні, в1949 р. перейшов у Колєж де Франс і став завкафедрою історії сучасноїцивілізації.
Після смерті Л.Февра в 1956 р. Ф. Бродель став президентом VІ секції (цю посаду він обіймав до1972 р.) та головним редактором „Анналів”, які з 1946 р. змінили підзаголовокна „Економіка. Суспільство. Цивілізація”.
Своєріднимманіфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя„Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, засловами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що відзначаєтьсясинхроністю трьох основних ритмів – часу географічного, часу соціального, часуіндивідуального. Парадоксально, але ця ідея виникла в Ф. Броделя, коли самайого робота над темою зайшла в глухий кут. З самого початку дослідження малобути присвячене середземноморській політиці іспанського короля Філіпа ІІ. Після1580 р. зовнішня політика його правління кардинально змінює напрям зісередземноморської на атлантичну. Це змусило Ф. Броделя задуматися про історіюта долю середземноморського регіону, боротьбу двох транзитних торговельнихшляхів. Господарський занепад Середземномор’я Ф. Бродель зумів віднести лише доХVІІ ст. „Політика” та„економіка” розходилися в датах. Різність протікання історичного часу й навелаавтора на думку про багатовимірність потоків історичних процесів.
Ідею протривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першоговидання своєї книги. Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї:„Середземномор’я” складається з трьох автономних есеїв, сукупність якихвідкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамкамидругої половини ХVІ ст.: 1)„історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що їїоточує”; 2) „повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у виміріне людини (тобто суспільства), а індивіда”. Перша історія є глибинною йрепрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що нібилежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічногопрогресу; третя – „здійснюється і гине миттєво”. У своєму складному поєднаннівсі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті історіюєдину”, „глобальну”.
Найважливішим зточки зору глобальної перспективи розвитку людства Ф. Бродель вважав„географічний час”, який був найбільш статичним, незмінним елементом в такійнепевній субстанції як еволюція суспільства. Ф. Бродель вважав, що шлях допізнання плинних діянь людини лежить через те, що в ньому незмінне, а самечерез стосунки з оточенням[4].
Діалог людини ізземлею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначнихповерхових змінах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії увивченні суспільства: географи мали, на його погляд, присвячувати більше увагичасові, а історики – середовищу, в якому функціонує суспільство.
В 1958 р. Ф.Бродель опублікував в „Анналах” свою програмну статтю „Історія та соціальнінауки: довга часова тривалість”, в якій він сформулював знамените, центральнепоняття своєї концепції – „час довгої тривалості” (). Згідно поглядів історика„час довгої тривалості” – це час, який володіє людством. Під історією в цьомучасі він розумів „майже статичну” або „повільно пульсуючу” історію,„макроісторію”. Значно динамічнішою була „соціальна історія”, яка моглаоновлюватися декілька разів за один цикл „довгої тривалості”. Найменш цінноюдля дослідника, за переконанням Ф. Броделя, була „коротка історія” – події тадії індивідів.
Таким чином, Ф.Бродель остаточно відійшов від позитивістської схильності до історії-події таокреслив поле дослідження історика „часом довгої тривалості”, поглибивши цимпогляди М. Блока щодо структурного підходу до історії.
Методологічніінновації, пропоновані Ф. Броделем у „Середземномор’ї”, вразили та захопилисучасників. Л. Февр називав цю книгу „новим маніфестом „Анналів”, „дивомерудиції”, „віхою у розвитку французької історичної думки”.
Швидко такий типісторіописання став взірцевим для багатьох науковців, і в 1950-х рр. до Ф.Броделя в пошуках теми дисертації та наукового керівництва зверталися десяткипочаткуючих дослідників, які обирали для спеціалізації історію Середземномор’яв різні епохи.
В 1959 р. Ф.Бродель задумує створення відкритого наукового центру і бібліотеки під назвою„Будинок наук про людину”. Реалізувати цей задум вдається лише в 1970 р. задопомогою Фонду Форда, і Ф. Бродель стає його головним адміністратором. Сюди жпісля відкриття перебирається більшість інститутів VІ секції. Створення Будинку наук пролюдину Ф. Броделем – це важливий етап утвердження нового типу спільногоісторіописання.
Маємо відмітити,що для 50-60-х рр. розвиток традиції колективних досліджень в руслі „Анналів”відбувався двома шляхами. Перший з них досить традиційний, практикований щепопередніми методологічними напрямками, – це створення наукових шкіл.
Наприклад, в 50-ірр. Ф. Бродель мав багато учнів-послідовників. Проте, в кінцевому результаті,їхні дисертації щодо Середземномор’я були лише копіями, які не моглиперевершити матриці. Інші його учні, використовуючи вектори, вказані в„Середземномор’ї”, „глобальний” підхід Ф. Броделя, стали застосовувати його длявивчення інших самодостатніх „світів” у межах французького та світовогопростору. Серед таких послідовників П’єр Шоню, який вивчав Севілью, ЕммануельЛє Руа Ладюрі – Лангедок та інші.
В 1955-57 рр.історик П’єр Шоню опублікував і захистив в якості докторської дисертації10-томну роботу „Севілья і Анлантика”, що була написана в дусі т. з. „серійноїісторії”. П. Шоню поставив перед собою завдання реконструювати статистичнісерії фактів економічного розвитку, на основі яких можна було судити прозростання чи занепад суспільства, а більш широкій перспективі – про час життятієї чи іншої цивілізації. В якості головного предмету своєї „серії” П. Шонюобрав історію морської торгівлі між Іспанією та Америкою. Обробивши великукількість архівних документів про тонаж та вартість морських перевезень, щоздійснювалися через порт Севілью протягом майже 150 років – з 1504 по 1650 рр.,– П. Шоню змалював загальну картину розвитку морської торгівлі в Атлантиці.Відзначаючи фази пожвавлення та занепаду торгівлі і, відповідно, – всієїєвропейської економіки, П. Шоню не зупинявся на її причинах, тому що свідомовиключав із дослідження все, що виходило за рамки його статистичний серій, у т.ч. історію міст, ремесел, розвиток капіталізму тощо. Таким чином, керуючисьідеями Ф. Броделя, П. Шоню розробив власну оригінальну методику історичногодослідження.
Серйозну і багатов чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедокуздійснив інший учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторськійдисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі ґрунтовного дослідження архівнихматеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картинувиробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельноївласності, еволюції цін та доходів, демографічні зміни і становище селянствапротягом 300 років.
За словами самогоавтора, головна діюча особа його книги – це „великий аграрний цикл, що охоплюєперіод з кінця ХV допочатку ХVІІІ ст., що спостерігається увсій його тотальності”. Протягом цього циклу чергувалися фази економічногозростання та занепаду. Їх зміну Е. Лє Руа Ладюрі пояснював багатьма факторами:географічними, кліматичними, біологічними, економічними,культурно-психологічними, але жоден з них, на його думку, не був вирішальним.Сільське суспільство від розглядав як стійке, стабільне, мало здатне до змін,динаміка якого залежала від співвідношення кількості населення і наявнихзасобів для підтримки життя, визначити рівень яких можна було завдяки ціні нахліб. Співвідносячи ці дві складові аграрного циклу, Е. Лє Руа Ладюрі приходитьдо цікавих висновків, які внесли чимало інновацій в історичну картину Франціїна початку нового часу. Наприклад, синхронізувавши криві економічного розвиткута поширення грамотності, автор встановив їх неспівпадання: економічний занепаду ХVІІ ст. не викликав поширеннянеписемності, яка навпаки різко скорочується, що об’єктивно сприяє підготовціекономічного піднесення після 1720 р.
Інший шляхспільних досліджень презентували вже вищезгадані установи – VІ секція Практичної школи вищихдосліджень, Центр історичних досліджень в її межах, Будинок наук про людинутощо. Це були заклади нового типу, створені перш за все для дослідницької танауково-пошукової роботи колективом вчених, спеціально для цього підібраним тафінансованим. Французькі дослідники, спілкуючись зі своїми вітчизняними чизарубіжними колегами, знаходили не лише теми для обговорень, але й шляхи їхспільної практичної розробки. Таким шляхом створюються спочатку спільнінеформальні колективи, які досить швидко в межах VІ секції оформилися в офіційнінауково-дослідні групи, центри, лабораторії. Своєрідний бум створення такихустанов й припадає на кінець 50 – 60-х рр.
Наприклад, 1958р. був заснований Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyré Histoire des sciences et des techniques — CAK), співробітники якого вивчаютьпроцес формування і накопичення знань різними науками від їх появи аж до нашогочасу, у тому числі історію соціальних та історичних наук.
У 1964 р. заініціативи Жана-П’єра Вернана (Jean Pierre) і П’єра Відаль-Наке (Pierre Vidal-Naquet) утворено Центр порівняльнихдосліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherchescomparées sur les soiétés anciennes). Керуючись здобутками школифранцузької соціології та антропології, зокрема працями Л. Герне і І. Мейсона,дослідники основне своє завдання вбачають у дослідженні релігійної практики,іконографії, філології, філософії, механізмами генерації та обміну знань устародавніх народів. Їх порівняння дозволить глибше зрозуміти історіюстародавнього Сходу та древньої Греції. Тогочасними директорами центру булиЖ.-П. Вернан та П. Відаль-Наке – відомі історики в галузі історії античноїГреції та історичної антропології. 1973 р. вони написали спільну працю „Міф ітрагедія в Стародавній Греції”. Ж.-П. Вернан свого часу брав участь у РусіОпору, знаний він також іншою своєю працею „Міф і думка греків: етюдиісторичної психології” (1971).
1965 р. в межахЦентру історичних досліджень утворено Центр середньовічної археології (Centre d’archéologie médiévale), керівником якого став Жан-МаріПесе (J.-M. Pesez). Формування дослідницькогоколективу Центру відбулося завдяки дослідженням Ф. Броделем покинутих ізалишених сіл за участі археологів польського Інституту історії матеріальноїкультури.
Яскравимприкладом практичної реалізації заклику школи „Анналів” до міждисциплінарнихдосліджень слугує заснування у 1968 р. Групи соціальної географії (Groupe de géographie sociale), яка поставила своїм завданнямвивчити простір і територію у різних аспектах: як теоретичні чи логічніконструкції, як фактор динаміки суспільних подій, до того ж останнійрозглядається в різних масштабах від локального до глобального, різниххронологічних і географічних межах.
З 50-х рр. уфранцузькій історіографії формулюється також спеціальна програма „культурнихареалів” (aires culturelles). Під імпульсом праць Ф. Броделя іК. Елле та керуючись практикою американських університетів, програмапередбачала вивчення сучасних народів через культурно-цивілізаційних зріз їхісторії. З цією метою знову ж таки починають створюватися науково-дослідніцентри, що концентрують увагу на історії різних країн, починаючи з ЛатинськоїАмерики і закінчуючи Китаєм чи ісламськими народами.
Звичайно, окрімпошукових інститутів, не слід забувати власне про журнал „Аннали”. В цей часвін стає визнаним патріархами історії лідером наукового історіописання,виразником вже усталених ідей та інструментом постулювання та утвердження новихтрадицій. Читацька аудиторія „Анналів” цього часу досягає небаченої кількості,а праці представників школи „Анналів” масово тиражуються як в самій Франції,так і за її межами.
В 50-60-і рр.поряд з Ф. Броделем другим великим авторитетом французької історичної наукивважається Ернест Лябрусс (1895-1988)[5]. Основними працями цьогоісторика вважаються „Нарис коливань цін та доходів у Франції ХVІІІ ст.” (1933) та „Криза французькоїекономіки в кінці старого режиму та на початку революції” (1944).
В 1945 р. Е.Лябрусс очолив кафедру економічної історії в Сорбонні, яка залишалася вакантноюпісля загибелі М. Блока, і реорганізував її в кафедру економічної та соціальноїісторії.
Досліджуючи стансуспільства та населення Франції ХVІІІ ст., він висунув концепцію, згідно якої французькуекономіку ХVІІІ ст. слід вважати„економікою старого типу”, що заснована на домінуванні сільського господарствата пов’язаних з ним промислів, зі слабко розвиненою торгівлею та шляхамисполучення. Провідною галуззю промисловості у той час була текстильна, аосновним продуктом харчування – хліб. Ця „економіка хлібу і текстилю”неодноразово відчувала „кризи старого типу”, які викликалися, головним чином,неврожаями, зростанням ціни на хліб і наступним збідненням населення. Саме такітривалі цикли економічного розвитку, які визначалися змінами ціни на хліб тареальної заробітної плати, були визначальними для суспільно-політичного життя.
В подальшомувивчаючи вже історію ХІХ ст., Е. Лябрусс розвивав свою теорію економічнихциклів, пояснюючи революційні зміни у французькому суспільстві (Великуфранцузьку революцію, революцію 1948 р.) саме як наслідок попередньої „кризистарого типу”.
Е. Лябрусс буворганізатором і одним із авторів колективної праці „Аспекти кризи і депресіїфранцузької економіки в середині ХІХ ст.”, а потім разом з Ф. Броделем ставорганізатором та редактором фундаментальної „Економічної та соціальної історіїФранції” в 4 томах (1977-82). Е. Лябрусс очолював Міжнародну комісію з історіїсоціальних рухів і соціальних структур, головою Товариства з історії революції1848 р. За його ініціативи чи участі були створені Центр вивчення історіїсиндикалізму Франції, Французький інститут соціальної історії, журним„Соціальний рух”.
Е. Лябрусс чудоворозумів необхідність практики спільних досліджень та колективного вирішенняпроблем. Послідовність та наступність вивчення проблеми для нього лежала швидшеу площині традиційних зв’язків вчитель-учень, але це вдавалася йому блискуче.
В 1955 р. Е.Лябрусс очолює грандіозний проект розвитку французької історичної науки крізьпризму з’ясування ґенези сучасного капіталізму. Офіційне озвучення йоговідбулося на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі. В основу проектубуло покладено десятки дисертацій учнів Е. Лябрусса, кожна з яких булаприсвячена висвітленню певного елементу соціально-економічної історії Франції ХVІІІ ст. Ці дослідження нерідкообмежувалися рамками однієї провінції, департаменту чи навіть міста, секторомматеріального чи соціального життя, однією професію тощо.
Вдалезавершеннятакого дослідження було однією з причин, завдяки яким соціальна та економічнаісторія стала провідним напрямком у дослідженнях школи «Анналів»[6].
Плеяда вихованцівЕ. Лябрусса продовжила справу вивчення економічної історії. Варто згадати,наприклад, дослідника історії французького капіталізму, професора Ж. Був’є(1920-1987), автора докторської дисертації про банк «Ліонський кредит» (1961);В. Жилля, автора дисертації з історії банка Ротшильдів (1965), М.Леві-Лебуайє –роль європейських банків в процесі індустріалізації Європи в першій половинніХІХ ст. (1965) тощо[7].
Завдяки своїйактивності та опануванню провідних викладацьких кафедр лідери руху «Анналів»приступити до формування розвинутої школи та її інституалізації у процесіглибоко реформування науково-освітньої системи у Франції. Внаслідок цього«наступу» впродовж повоєнного десятиліття «нова історична наука» сталапровідною течією у французькій історіографії. Переконливим показником зростанняавторитету «Анналів», окрім всього іншого, було те, що вже у 1961 р. 41% відзагального числа захищених у галузі історії докторських та магістерськихдисертацій охоплювали проблеми, популяризовані цим часописом.
Наприкінці 50хрр. науковці школи «Анналів» стали відігравати провідну роль у експертних таспеціалізованих радах захисту з історії[8].
Наприкінці 50-х — в 60-ті рр. у Франції з’являються періодичні видання, які декларують своєю метоюдослідження суспільства та економіки. Це – «Сільські дослідження», «Огляд новоїта новітньої історії», «Людина: французький огляд антропології», «Анналиісторичної демографії». У 60-ті рр. провідні науковці школи «Анналів» стаютьпостійними гостями телевізійного ефіру і навіть створюють як Е. Лє Руа Ладюрі,власні цикли програм, присвячені новій історичні науці.
Зрештою,блискучий успіх історіографічного напрямку, пов’язаного з «Анналами»,відповідав духові часу й був зумовлений широкою трансформацією світу та уявленьлюдини про нього. Стрімкий розвиток науки та технології упродовж життя лишеодного покоління дозволив перемогти відстані, які тисячоліттями розділялилюдей, зробили світ мобільним, урбанізованим, глобальним у безпосередньомурозумінні цього слова. Історія, як і світ, мусила бути глобальною,всеохоплюючою, тотальною. Тож не дивно, що у центрі уваги Ф. Броделя та йогопослідовників опинилися початки сучасного світу, елементи якого починаютьформуватися близько 1500 р. Основною відмінністю нового часу від добисередньовіччя стало, на погляд Ф. Броделя, поширення прагнення до поліпшенняумов життя, оточення себе зручними і престижними речами, становленняцивілізації матеріальних благ.
Висвітленню цьогопроцесу присвячена трьохтомна праця «Матеріальна цивілізація, економіка ікапіталізм. ХV — ХVІІІ ст.» (Париж, 1970-1979). Їїстворенню Ф. Бродель присвятив понад 20 років наполегливої праці. Задумдослідження полягав у відтворенні єдності історії людства, яка ґрунтувалася наєдності матеріального життя. Це передбачало, що все побачене мусить відповідатисвітовому масштабу
Відтак проект Ф.Броделя вражає своєю грандіозністю: він прагне відтворити загальну картинуматеріального життя 4 континентів (Європи, Азії, Африки, Америки) у продовжчотирьох століть, з’ясовуючи при цьому, коли, де й чому відбувалися «розривистарої системи» (феодального ладу) та як зароджувалися і розвивалисякапіталістичні відносини та матеріальна цивілізація[9].Щоб досягти поставленої мети, Ф. Бродель моделює пласти економічної історії –щоденне матеріальне життя, ринкову економіку та елементи капіталізму (1-2томи), які синхронізує (за апробованим ним ще в «Середземномор’ї» методом) зхронологічною моделлю економічного життя (починаючи від географічних ікліматичних умов до аналізу складу населення, технології виробництва, обміну,ролі міст та соціопрофесійного поділу).
Історія людства ХV — ХVІІІ ст. постає в «Матеріальнійцивілізації» як складний ланцюг змін, домінуючих на певному етапі історичногорозвитку «світів-економік», прив’язаних до певних географічних регіонів.
Оскільки поняття«світ-економіка» є оригінальним у Ф. Броделя і в подальшому буде користуватисязначним «попитом» серед істориків, хотілося б зупинитися на ньому трохидетальніше. Взагалі-то в книзі Ф. Броделя два співзвучні терміни –«світ–економіка» і «світова економіка». Однак якщо під світовою економікоюрозуміється економіка всього світу взятого в цілому, то під виразом світ–економікаФ. Бродель розумів економіку лише певної частини нашої планети в тій мірі, вякій вона утворювала економічне єдине ціле. Термін «світ–економіка» має тринайважливіші ознаки. Цей світ займає певний географічний простір, має своїкордони, які, хоч і повільно, змінюються. Через значні проміжки часувідбуваються невідворотні прориви цих кордонів. Так сталося, наприклад, врезультаті Великих географічних відкриттів кінця ХV ст.
Світ-економіка завжди має полюс, центрякий представлений пануючим містом, в минулому містом-державою, нині економічною столицею(наприклад, в США – це Нью-Йорк, а не Вашингтон). однак в межах світу-економіки можливе існування, і то навітьпротягом тривалого часу, двох центрів (наприклад, Рим і Александрія епохиАвгуста, Антонія і Клеопатри, Венеція і Генуя часів війни за Гавань Кьоджа(1378-1381); Лондон і Амстердам у ХVІІІ ст.).
Будь-якийсвіт-економіка складається з ряду концентрично розміщених зон. Серединну зонускладає область, розташована навколо центру. Далі, навколо серединної зонирозміщуються проміжні зони. І, насамкінець, — величезна периферія, яка в поділіпраці, що характеризує світову економіку, є не учасницею, а підлеглою ізалежною територію.
Ці співіснуючіміж собою економіки, пов’язані досить обмеженими обмінами, ділять між собоюмайже весь населений простір планети, виключаючи ту територію, де торгівляслабко розвинена. Повільно деформується, світи-економіки відображають глибинуісторію світу, яка є нескінченою тяглістю зміни та взаємодії різних «світів» упросторі і часі. Кожен з цих світів Ф. Бродель аналізує у всіх його зрізах, навсіх рівнях, тобто тотально.
Тотальний, або«глобальний» підхід, за Ф. Броделем, це не претензія історика на поясненняісторії всього світу, а лише заявка на дослідження певного його фрагменту вконкретній просторово-часовій площині, заявка, яка, однак, потребує неодмінноговисвітлення істориками всіх без винятку рівнів функціонування даногосуспільства[10].
Центральнимпоняттям роботи є «цивілізація», під якою Ф. Бродель розуміє розміщений напевній площині й у хронологічній тривалості континуум, що характеризувавсявнутрішньою єдністю і незмінністю ознак. Цивілізація, як показав Ф. Бродель у«Середземномор’ї», розвивалася у трьох часових потоках, найважливішим з якихбув «час довгої тривалості». Ф. Бродель слушно відзначав, що зрозуміти ґенезусучасної капіталістичної цивілізації неможливо без розгляду цього процесі удуже тривалому часовому проміжку. Задовго до появи капіталізму його заповідаличисленні ознаки: зростання міст і обмінів, поява ринку праці, згуртованістьсуспільства, поширення грошей, зростання виробництва, торгівля на великівідстані. Ф. Бродель зазначав, що чимало істориків починають історіюкапіталізму з ХVІІ – ХVІІІ ст., ототожнюючи його зі спалахомпромислової революції. Але навіть за такої короткої перспективи мова їде протри – п’ять століть і, отже, про структуру довгої часової протяжності – цепослідовність рухів, що поновлюються з варіаціями та зворотними рухами, зпогіршеннями, пристосуваннями, покращеннями, стагнаціями – соціологи кажуть проструктуризацію, деструктуризацію, реструктуризацію. Зміни в таких структурахзазвичай протікали довгими ритмами, а їх еволюцію Фернан Бродель розумів якциклічність у всіх виявах. Циклічність є характерною ознакою передусімекономічного життя: вивчення кривих і графіків цін, зарплатні, народжуваності,смертності, міграцій, обміну, виробництва є можливим лише у тривалому часі(десятки і сотні років). Констатуючи це, Фернан Бродель наслідує методологічніпогляди Е. Лябрусса. Водночас він стверджує, що циклічному розвитковіпідпорядковані й такі прояви цивілізації, як технології, політичний лад,духовність, наука, освіта, а також – вперта боротьба людини з навколишнімсередовищем.
Відтак основнимидійовими особами дослідження Фернана Броделя стають не особи і навіть неколективи, а змодельовані форми їхньої діяльності – «структури». Структура, заФернаном Броделем, це будь-яка змодельована істориками реальність минулого, якапротистоїть «часові довгої тривалості» й залишається, незважаючи на діюприродних, біологічних, соціологічних факторів, незмінною у своїй основіпродовж життя кількох поколінь[11]. Найвагомішоюструктурою, за Ф. Борделем, є сама цивілізація.
Саме з втіленняісторіографічних поглядів Фернана Броделя почався новий, характерний більше длянаступного етапу, тип дослідження, втіленням якого слугують багатотомні виданняпевної тематики як результат спільної роботи кількох дослідників.
Вже в 60-х рр.розпочався проект серії монографій «Великі цивілізації», окремі частини якогописали учні Фернана Броделя. Наприклад, у 1964 р. з’явилася книга Жака ЛеГоффа, присвячена цивілізації середньовічного Заходу V – ХІV ст. У центрі уваги дослідникаописали простір і час у сприйнятті та житті людей середньовіччя, їхнєматеріальне життя, соціальна система, колективна психологія. Однак головнимоб’єктом свого дослідження Ж. Ле Гофф вважав просторово-часові структури, які«утворюють кадр будь-якого суспільства і будь-якої культури».
СтруктуралізмФернана Броделя, що виявився в досліджені стійких систем соціально-економічноїісторії, найяскравіше втілився у його «науковому заповіті» – «ІдентичностіФранції». Автор планував написати чотири томи, з яких встиг написати лише два(цю роботу перервала смерть Фернана Броделя у 28 листопада 1985 р. в Кот д`Азур в Південній Франції). Тому цюйого роботу було опубліковано вже після смерті автора – впродовж 1986-1990 рр.Об’єктом дослідження першого тому стала «іммобільна (нерухома) історія» взаєминлюдини з навколишнім середовищем. Фернан Бродель розглядає географічні ікліматичні умови Франції та вплив цього велетенського простору наантропологічну, лінгвістичну, економічну, політичну різноманітність їїрегіонів.
У широкомурозумінні – це вивчення французької самобутності у «часі довгої тривалості» –стосунків між містами та селами, впливу на них ландшафтів, ролі Парижу унаціональному об’єднані, розвитку транспорту та професій тощо. У цьомудослідженні люди особливо сильно розчинені в середовищі, в обставинах. Узв’язку з цим Фернан Бродель наголошує, що не лише «люди творять історію, але йісторія створює людей, вона нерідко формує їх долю – це анонімна, але глибока ічасто мовчазна історія» в «часі довгої тривалості»[12].
Попри всю продуктивністьта новизну досліджень Фернана Броделя та Е. Лябрусса плин часу давався взнаки,і вже в кінці 60-х –на поч. 70-х рр. у французькій історичній науцінароджуються інші течії, напрямки, історіографічні тенденції
В 1965 р. зСорбони пішов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки із співробітниками«Анналів» покидає свою посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючисьлише номінальним членом нового колективного керівництва журналу. Редакціючасопису очолив «тріумвірат» представників нової наукової генерації: медієвістЖ. Ле Гофф, модерніст Е. Ле Руа Ладюрі та спеціаліст з історії новітнього часуМ. Ферро.
Таким чином, 1969р. можна вважати рубіжним в закінченні другого етапу школи «Анналів» тапереходом до його третьої ланки еволюції.
50-60-і рр. дляанналівської спільноти принесли визнання як в самій Франції, де приналежністьдо цієї течії стає запорукою успішної академічної кар’єри, так і далеко поза їїмежами – університети світу змагались за право називати Фернана Броделя чи Е.Лябрусса своїми професорами. Ідеї цих істориків щодо глобального чи тотальногопідходу до вивчення історії чи структуризації суспільного життя найкращевідповідали духові часу швидко змінного світу, що шукав для своїх змін надійноїта тривкої основи. Дистанціювання від фактів-подій до структур в «часі довгоїтривалості» дозволило якнайглибше оцінити загальні основи певної цивілізації,особливості в економіці, політиці, суспільному устрої та культурних началах. Нажаль, такий макроісторичний підхід хибував іншою крайністю — втрачалася людинав історії, її обезличування та злиття з масою загрожувало кризоюінтелектуального та духовного розвитку. Спроба змінити акценти – то вже справатретього покоління «Анналів», про що мова ще буде йти.
Тут же сліднаголосити ще на одному важливому аспекті другого періоду: окрім загальноговизнання анналівських методичних прийомів писання історії, відбувається йустановлення нових типів організації історичного дослідження та історичногописання. В 50-х – 60-х рр. в межах «Анналів» це відбувалося або традиційнимшляхом творення Фернаном Броделем чи Е. Лябруссом власних дослідницьких шкіл,або заснуванням науково-дослідних центрів, установ чи навіть неформальнихколективів з метою спільного дослідження, результат роботи яких найчастішевиявлявся у колективних монографіях чи багатотомних проектах. Саме останній –новітній шлях стане домінуючим вже для третього покоління «Анналів», яківикористовують його для усталення своїх методичних конструкцій. Як зазначаєсучасний французький вчений Моріс Емар, 50-60 рр. були часом новаторства, колидослідники вчилися співробітничати один з одним, не поступаючись власноюнезалежністю[13]. Колективні дослідженнявтратили свій виключний характер, перетворившись в таку ж норму, як йіндивідуальні.
 
РозділІІЗміна парадигмиісторіописання: від історії тотальної до «історії в скалках» (1969-1989 рр.)
На рубежі 60-70-хрр. в суспільному устрої Франції сталися значні зміни, що звичайно мали вплив іна загальне становище в історичній науці. Франція перестала бути колоніальноюдержавою, стало очевидно, що вона покидає й клуб великих держав. Стрімкозмінюється обличчя країни: села обезлюдніли за життя одного покоління, астудентська революція травня 1968 р. кинула виклик суспільству споживання ітрадиційним освітнім структурам[14].
Все це вплинулона становище істориків та історичної науки в цілому, в тому числі і в школі«Анналів». Як вже зазначалося, в 1969 р. відбулася зміна редколегії журналу,очолити яку довірили Ж. Лє Гоффу, Е. Лє Руа Ладюрі та Марку Ферро (з 1964 р.виконував обов’язки секретаря журналу).
Стаються доситьглибокі зміни в академічному середовищі істориків. Ключові кафедри в Парижі і впровінції очолило покоління істориків, які здобули освіту відразу в повоєннедесятиліття. Цей процес був досить очевидним поряд з іншим явищем вражаючогозростання числа академічних посад в університетах після кризи 1968 р.: між 1967та 1983 рр. кількість повних професорів, асистентів та старших асистентівподвоїлася. Історія, таким чином, була представлена набагато значніше, чим колиб то не було, особливо в університетах, де вона привертала багатьох студентів –їх кількість зростала ще швидше, ніж викладачів. Відповідно, зростала кількістьакадемічних газет, статей та захищених дисертацій.
В 70-х рр. увагаширокої аудиторії, навіть далеко за межами академічних кіл, звернулася до історії.Як умовна точка відліку цього інтересу можна вважати все ті ж події 1968 р.Соціальний рух, що розпочався в університетах, мав власні утопічні погляди намайбутнє, які розумілися ними як звільнення від соціального примусу. Ще черездекілька років наступив світовий економічний спад. У Франції він знаменувавсобою кінець «славного тридцятиліття» і початок занепаду в економіці, щопродовжувався з деякими коливаннями до кінця ХХ ст. Оптимізм післявоєнних роківпоступився місцем невпевненості стосовно змісту історичних процесів, який бувочевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасневидавалося непевним, майбутнє – прихованим в мареві, зате минуле стало надійниммісцем для інвестицій. В результаті намітилася широка зміна відношеннясуспільства до минулого і трансформація того, що можна було б назвати і«режимом історичності». В ті часи, якщо люди і бажали чогось від історії, то неуроків чи прецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, девони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія сталаекзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно зтрансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою їїаудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачівісторії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія,історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічномусередовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкомусеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для якихвласне і створювалися праці вчених.
Віднині такійспрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праціпрофесійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книгаЕ. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч цявершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило здумкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історикипіднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про щосвідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів ісписків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних заформою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі,на телебаченні та в кінематографі[15]. Все це слугувало запідтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке зготовністю прийняло роботи вчених.
Іншим фактором,який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучнийуспіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не ставчимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькіісторики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалисязначною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор’я, особливо вІспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французькоїісторіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританіїі, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. –видання англійською мовою “Середземномор’я” та гучний успіх, завойованийкнигою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив набагатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в ційякості більше десятиліття.
Прихильність,виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалисяФранцією, отримати визнанням. Серед них – Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої«Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали пообидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтонопублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов’язана зфранцузькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.
Вплив “Анналів”не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив наметоди французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почаласясправжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї,книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше.Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень,взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядокречей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якоговони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов’язкове[16].
Однак, поприбезперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиціїдослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче,історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням –постмодернізмом, – наслідки якого були такими значними, що кінець третьогоетапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти зякої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.
Незвертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму,зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр.ХХ ст.
ІгнасіоОлабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:
1.        колифрагментація об’єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якостінеобхідної умови історичного дослідження;
2.        колиіснування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно відобраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором іреальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляєсобою найважливішу форму цього опосередкування[17].Відповідно доцього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції:збільшується об’єм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, щозагрожує втратою зв’язків між істориками, що працюють з різними країнами,епохами, і територіями;
1.        впевненістьбагатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінюватинегативно. З точки зору «філософії відмінностей» і визнанні унікальностіособливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад,історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;
2.        практикаміждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільшблизькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії зекономікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар’єр міжокремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал«тотальної» історії все віддаляється[18];
3.        крімтого, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаютьсяпопередні спільні установки, які об’єднували всі соціальні науки і які давалинадію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;
4.        якнаслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходівдо історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципіне визнають будь-яких “метанаративів“;
5.        тенденціядо все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот довизнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великийісторичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу щедонедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії[19].
Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірівиявилися у школі «Анналів» від самого початку, але беззаперечним є той факт,що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи дванапрямки історичних досліджень 70–80 рр. привнесли в анналівську традиціювеличезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих їїпредставників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію йпопуляризувати її серією монографій.
Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографіївважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж деФранс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльністьнезмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося наприкладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж,1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилівсезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, колилідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читаєїї. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” длясебе свої історичні корені – традиційне село.
За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованоїгромади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік– культурної антропології та тотальної історії.
Монтайю – маленьке село горян-пастухів у Верхньому Ар’єжі,розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічнимподіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. ЖакомФурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІкатарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актівдокладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких непропущено жодної таємниці Монтайю – ані інтимного життя, ані духовного світу,які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши воснову свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методіветнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але увсіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя,розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейнихкланів) – до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способівсамовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті).Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини відоточення – від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історіїодного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життягірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дужедовгої тривалості” – аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення”мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторськоюметодикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів,завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх здоречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється,зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавимпересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” – це історія-роман, однак«науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідженняповинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, яківисвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему –становище селянства півдня Франції в модерну добу.
Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгоїтривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників“Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі донаписання класичного зразка так званої “мертвої історії” – “Історії клімату з1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів проклімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічногосередовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства. Це –кліматична залежність розвитку аргокультури, народжуваності, смертності,хвороб, освоєння ландшафтів, будівництва. Таке дослідження, на погляд Е. Ле РуаЛадюрі, є можливим тому, що «клімат є функцією часу: він змінний, піддаєтьсяколиванням, є об’єктом історії». Але написання історії кліматичних умов єможливим лише тоді, коли дослідник згоджується на цілковите подолання“антропоцентричних забобонів” (зосередження на людині та суспільстві). Томуавтора не цікавили такі явища, як окрема міграція чи випадок голоду, їхнівнутрішні, профільтровані через людську чи індивідуальну та колективнусвідомість спонуки, а лише об’єктивні процеси – коливання клімату, неврожаї тощо.
“Іммобільна історія” стала темою інавгураційного викладу Е.Лє Руа Ладюрі в Коллєж де Франс. У ньому він розвинув характерний для Ф.Броделя погляд, що суспільство змінюється без фундаментальних зламів, всуперечтому, що “твердять прихильники діалектичного підходу”. Революції в такомувимірі не мають історичного значення, як події, що відбуваються в “короткомучасі”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрі, історія є одвічною неперервністю,довгим терміном і постійним коригуванням. В основі нерухомої історії лежатьглибинні структури[20].
В цьому погляді прослідковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрінадзвичайно модної у французькому інтелектуальному середовищі 60-70 рр. філософіїструктуралізму Клода Леві-Строса.
У 1971 р. вийшов спеціальний випуск “Анналів”, присвяченийпроблемі “Історія та структура”. Провідні методологи школи «Анналів» таструктуралістської філософії задумали його як реальний крок до примирення:кожен із напрямків прагнув відмежувати власну сферу компетенції. Історикомвдалося відстояти методологічну незалежність своєї дисципліни, попри те, щовони погодилися з раціональним застосуванням структуралістського дискурсу длядослідження минулого. Філософський структуралізм не зміг підпорядкувати собі“Аннали” передусім через відсутність вже в ній єдиного “стандарту” та якіснурізноманітність її внутрішніх течій[21]. Дослідники, якіототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною різноманітною палітроюпроблем – від умов життя (географічних, кліматичних, біологічних,фізіологічних) – через вивчення продуктивних сил (економічних, аграрних циклів,торгівельного обміну, матеріального побуту), соціальних структур – до ідеологіїта психології соціальних груп. При цьому історики використовувалинайрізноманітніші методи – кількісні, структурні, антропологічні, географічні,археологічні, етнографічні, кліматологічні тощо.
Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідженняФіліппа Арьєса, який обрав у якості об’єктів для вивчення такі нетрадиційніявища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективнійсвідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, щоіснує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважаввін, оцінка смерті сучасниками дозволяє з’ясувати ставлення суспільства дожиттєвих цінностей, а через призму останнього – пізнати характер цивілізації. Вопублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та«Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв’язок, що існував міжставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі йогорозвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства.Дослідник вважає, що у зміні ставлення людини до смерті відображаються зрушенняу її самосвідомості. Так, в період раннього середньовіччя люди ставилися досмерті як до звичайного явища природної необхідності, у суспільстві не існувалоколективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму йне відчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїмипомешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смерті „прирученою смертю”.
З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, ілюдина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До такихвисновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень прострашний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняттясмерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовищавиносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з’являєтьсяміф про третю частину потойбічного світу – чистилище, що засвідчує намаганнясуспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи черезможливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення.Індивідуальне сприйняття смерті досягає апогею в епоху індустріальногосуспільства, коли люди поводять себе так, начебто ніколи не вмирають.Збільшення тривалості людського життя в наслідок прогресу науки і медицини,утвердження споживчого типу суспільства докорінним чином змінюють глибиннуструктуру людської свідомості, коли кожна людина сприймає загрозу власноїсмерті як глибоку трагедію, рівну «загибелі всього світу». Таким чином, заостаннє тисячоліття колективна ментальність якісно перероджується йпоступається в осмисленні реальності індивідуальному світосприйманню[22].
На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччяспеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар’єру, вивчаючисвітогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історіїментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства.Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливуувагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток тауявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Вінспростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лишесуспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, щоісторик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючиметоди етнології[23].
Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено йоготеоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше середньовіччя: Час, праця ікультура Заходу» (1997р.)[24]. Тут автор вводитьпоняття «довгого середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ – ІІІст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдякивисновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.
Книга складається з 18 есе, об’єднаних у чотири частини.Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подієюісторії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців».Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можнапродавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехідвідбувся на початку Відродження.
Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культуранародна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культурикліриків.
Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю всередньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочаткузневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.
В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслюєметодологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію уфранцузькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурноїантропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямківдослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності.Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементомкультурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала упорівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесіпередання інформації з покоління в покоління, у тому числі – колективніуявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межахпевного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лишепосилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії.Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій,релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов’язаних з родовою чи сімейноюісторією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному дослідженьцих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію,переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійнігрупи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різнихкультурних спільнот.
Запозичення історією теоретичного інструментарію етнологіїдозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічогоспільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історіясмерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторськадисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу досмерті впродовж XVII – XVIII ст. Це також історія народження,сім’ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сімейне життя за старогорежиму» вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки,(Ж. Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» (Париж,1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів”філософ-постструктураліст Мішель Фуко («Історія безумства» (Париж, 1961),«Наглядати і карати. Народження в’язниці» (Париж, 1975), «Народження клініки»(Париж, 1963), «Історія сексуальності в класичну добу» (Париж, 1984, у двохтомах )), тілесності (Д. Рош «Культура видимості. Історія одягу, XVII – XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт«Зміст жестів на середньовічному Заході» (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер«Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен„Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI — XVIII ст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо«Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході» (Париж, 1989))тощо.
Значне зростання числа цих об’єктів дозволило критикамкультурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картиниминулого. В середині 1980-х рр. історіограф «нової історії» Франсуа Досссформулював твердження про «історію в уламках», яка буцімто докорінно різнитьсясвоїм епістемологічним підходом від «нової історії науки» і є якісно відміннимвід неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністюсправедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскількидослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частиниісторичної цілісності «технікою мікроскопа», тобто без розриву із загальнимконтекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуютьсяфункціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.
Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собоюінші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділміж культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їхсинтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історіїнаголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однакововажливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтакдуховна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вонавизначає загальноприйняті в історично даному суспільстві моделі світосприйняттята реакції загалу й окремих індивіду на виклик щоденності[25].
У другій половині 70-х рр. захоплення культурноюантропологією серед представників школи „Анналів” стає всезагальним.Характерним прикладом є еволюція наукового світогляду Е. Лє Руа Ладюрі, якийдекларує свій розрив з тотальною історією і звертається до реконструкціїколективної ментальності міського населення півдня Франції наприкінці XVI ст. У видатній 1979 р. монографії«Романський карнавал» дослідник, узявши за основу один із сюжетів своєїдокторської дисертації про соціальний рух у місті Роман, спрямований протизасилля знатті, здійснив вражаюче своєю експресією, динамізмом, живимхарактером реконструкцію духу епохи релігійних воєн світосприйняття мешканцямиЛангедоку свого часу і власного місця в ньому. Заколот у Романі 1580 р.змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, оповитого символами таритуалами. У своїй антропологічній реконструкції Е. Лє Руа Ладюрі широковикористовував етнологічні та психологічні методи дослідження, вміло поєднувавїх із здійсненим ним раніше кількісним дослідженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й відновлення в праціінтересу до політичної історії, зокрема ідеології епохи[26].
Загальні тенденції розвитку французької історіографії70-80-ті рр., які відзначилися методологічними пошуками ряду відомих істориків(М.Ферро, Е. Лє Руа Ладюрі, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення ушколі „Анналів” особливого руху, який за своїм маніфестом 1978 р. отримав назву«нова історія». Підкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядів з концепціямизасновників „Анналів”, теоретики «нової історії» водночас наголошували, що небажають обмежувати себе рамками ортодоксії і висловлювались за перегляд деякихміркувань класиків.
Для постулювання своїх поглядів, їх вербалізації та доведенняпредставники третього покоління „Анналів” – «нові історики» потребувалисерйозних наукових зразків та методик. І ось саме тут досить символічне таприкметне значення має той спосіб, у який вони це робили. Окрім написанняіндивідуальних монографій, ці вченні широко практикують масштабніенциклопедичні видання, колективні дослідження та заснування науково-досліднихінститутів. Це свідчить, що новий тип історіописання настільки був прийнятий усвідомості науковців, що вже міг слугувати засобом пропагування певних поглядівта формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективні дослідження вісторії завдяки школі „Анналів” досягають свого вивершеного вигляду,відпрацьовуючись та деталізуючись їх практиками серед представників „новоїісторії”.
Знаковим у цьому відношенні виглядає 1975 р. Тоді VІ секція Практичної школи вищихдосліджень – цей оплот „Анналів” – набула самостійного статусу і отримала назвуШколи вищих досліджень соціальних наук. Очолював Школу в ці роки Ж. Лє Гофф.Поряд з цим в 70-ті рр. посилюється і створення різноманітнихнауково-дослідницьких груп в межах Школи, що практикують спільні дослідження.
Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релігійноїантропології за ініціативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослідники,які групуються навколо центру, вбачають в дослідженні релігії та релігійнихпрактик у площині антропології, повсякденних народних звичаїв. Орієнтувалисявони переважно на європейський регіон модерного та сучасного періоду.
У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру історичних дослідженьзасновано нову групу – Лабораторію історичної демографії, що відображалозагальне тяжіння у цей час французької історіографії до проблем життя, смерть,сім`ї, шлюбу, дітонародження тощо. Особливістю історичної демографії було те, щодослідниками цього напряму зазвичай ігнорувалося індивідуальне на користьмасовому, при цьому використовувалися легко верифіковані статистичні джерела.
1977 р. на хвилі зацікавлення археологічними дослідженнями,особливо середземноморського регіону, виникає Міжуніверситетський центрсередньовічної історії та археології. Основну свою увагу дослідники звертали наархеологічні пошуки в районі Рони-Альп, а також всього Середземномор’я вцілому. Від самого початку центр виник як спільний проект Ліонського університету,Школи вищих досліджень соціальних наук та Національного центру науковихдосліджень.
Мабуть, українським медієвістам найбільш відомою є Групаісторичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межахЦентру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж.Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколопропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології дляакумуляції інтелектуального потенціалу.
При повороті до історії ментальностей та історичноїантропології закономірним є заснування Центру антропології 1979 р. на базіТулузького університету. Однак дослідження, що проводилися тут, це дублюютьтеми пошуків попередніх груп. Основна проблематика центру лежала в царинідоісторичного періоду та етнології. Група дослідників доісторичного періодувивчали суспільства на межі між первісним ладом та аграрним суспільством, тобтовід останніх общин мисливців-збирачів до перших суспільств з міськими тадержавницькими комплексами. Найбільше дослідники зосереджувалися на районіСередземного моря (Іспанія, Франція, Італія, Кіпр, Левант, Єгипет), водночасгрупа все ширше долучала методики інших дисциплін, формуючи спеціалізованінапрямки досліджень – полеоекономіка, полеометалургія, палеоекологія,археозоологія.
Інша група – етнологи – своє завдання вбачали у вивченні першза все антропології християнства, не обмежуючись територією його визнаногопанування, але й розглядають це вірувань як маргінальне в певних суспільствах,зокрема індійському та японському.
Окрім створення нових дослідницьких установ, прихильники«нової історії» популяризували свої погляди на сторінках масштабнихенциклопедичних видань: «Історія сьогодні» (1974), «Техніка історії» (1974),«Нова історія» (1978), «Словник історичних наук» (1986) тощо[27].
Названі праці за змістом – спроба постулювання новогопокоління школи „Анналів”, за формою – зразок для новітнього типу спільнихколективних досліджень. Праці написані спільними зусиллями значної кількостіісториків, що мали на меті систематизувати історичні знання в певні напрямки,виділити найперспективніші з них, окреслити поле дослідження для кожного.
В 1974 р. за редакцією Ж. Лє Гоффа і П’єра Нора булаопублікована колективна праця „Техніка історії”. Її авторами стали переважноісторики третіх „Анналів”. Мета монографії – проілюструвати по можливості новінапрямки в історії. Цей добре підготовлений видавничий проект не претендував наенциклопедизм, більше того, у передмові редактори писали, що за їх розуміннямсьогодні область історії безкінечна, і навіть якщо якийсь напрямок сьогодні нерозробляється, то його час обов’язково прийде в майбутньому. Збірник повиненбув проілюструвати новий тип історії, а його редактори, з повагою згадуючи іменаМ. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, відмовлялися обмежуватися будь-якоюортодоксією.
В трьох томах „Техніки історії” розглядалися такі традиційніпредмети історичного дослідження, як релігія, наука, мистецтво, політика іекономіка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися тічи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше недосліджувані області: історія клімату, історія свят, історія тіла, історіякулінарії, історія книг, історія підсвідомого тощо. Мали місце і методологічніроздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес (М. деСерто) та інше[28].
Тут же вперше була опублікована відома стаття Ж. Лє Гоффа„Ментальність: неоднозначна історія”, в якій він окреслював здобутки таперспективи цього напрямку досліджень. Виправдовуючи прихильність до історіїментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її частокритикують, – в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад”історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки[29].
Власне саме в праці „Техніка історії” знову запроваджуєтьсяпоняття „нова історія”, дещо призабуте від часів А. Берра.
В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою – „Новаісторія”, яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів”. Сам Ж.Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії”. Найого думку, власне ця традиція почалася із заснуванням 1929 р. журналу „Анналиекономічної та соціальної історії”, і включення в редколегію Ф. Броделя в 1946р. знаменувало відродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова історія” включає всебе все те, що не є традиційним для ХІХ ст., все те, що дозволило історичнійнауці просунутися вперед у віці ХХ ст.[30].
Ж. Ревель дещо конкретизує той зміст, що вкладався в поняття„нова історія” третіми „Анналами”. Зокрема, він пише, що за задумом анналістів„нова історія” буде відкрита впливу багатьох напрямків та течій, навіть таких,що традиційно розглядалися, як чужі „Анналам”. Таке трактування перспективісторії призвела в майбутньому до відродження занедбаних політичної історії таісторії подієвої. Попри певні еклектичні засади, в цілому програма малапозитивний вплив на урізноманітнення дослідницької тематики.
Сама праця „Нова історія” має той же принцип побудови, що йпопередня „Техніка історії”. Розглядаються найрізноманітніші предмети танапрямки історичних досліджень – жінки (С. Дофін), образ (М. Ферро), соціальнаісторія (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали” (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо.
Нові історіографічні напрямки типу історії ментальностей чиісторичної антропології для утвердження своїх позицій відшукують елементи своїхметодик в попередніх історіографічних традиціях. Наприклад, Ф. Арьєс відзначав,що перші праці з історії ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Еліас, М.Блок, Л. Февр. Друге народження історії ментальностей відбувається в 60-ті рр.в зв’язку з кінцем „релігії прогресу”. На думку французького історика, цейісторичний напрямок вивчає колективне несвідоме, а популярність його зумовлюєпрагнення суспільства відрефлексувати колективну пам’ять[31].
Коріння історичної антропології А. Бюргьєр прагне віднайти уХVІІІ – ХІХ ст. Вона схожа зісторією приватного життя, але, на відміну від останньої, зосереджується не наописі зовнішніх змін, а на їх „резонансі” в моделях поведінки людини[32].
Окрім власне праць теоретичного характеру, книги подібногоштибу (як результат спільного дослідження) у 70-80-ті рр. виходять і з сутопрактичними результатами. Найбільш цікавими серед них видаються „Історія приватногожиття” (1985-87), „Історія французького виховання” (1984-86, 4 томи, заредакцією Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середні віки” (1983, за редакцією Р.Фоссьє), „Історія селянської Франції” (1975-76, 4 томи), „Історія міськоїФранції” (1980-85, 5 томів), „Історія французького населення” (1988, заредакцією Ж. Дюпакьє) тощо.
„Історія приватного життя” за редакцією Ж. Дюбі та Ф. Арьєсапобачила світ 5-томним виданням протягом 1985-87 рр[33].В цій фундаментальній праці було вперше поставлено завдання глобальногодослідження приватного життя (головним чином в Європі) протягом двохтисячоліть. Окрім загального керівництва проектом, фахові дослідники очолювалибезпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому,присвяченому приватному життю від язичництва до Візантії, це робив П. Вейн, длядругого – Ж. Дюбі, для третього – Р. Шартьє. Кожен том складався з певнихрозділів-статей колективу авторів. Не торкаючись змістового наповнення праць,ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з відмітних рис нового типуколективних досліджень. Оскільки автори кожен на своєму конкретному історичномуматеріалі оперували поняттями „особисте життя”, „приватне”, „публічне”, то всівони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен із них відповідно досвоїх методологічних поглядів чи особливостей досліджуваної ним епохи вносивсвої варіації, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя”.Редактори проекту не шукали простих шляхів – обрання з великої кількостіпропонованих варіантів однієї концепції та припасування до неї всіх інших.Натомість було написано силу передмов (до проекту в цілому, до кожного томузокрема, почасти до окремих розділів), а також післямов, епілогів, додатковихтеоретичних розділів тощо. Звісно, робилися певні спроби звести всі роздуми доспільного знаменника, але ні в якому разі не йшлося про нівелювання „інакших”поглядів.
Таким чином на практиці був відпрацьований плюралізм вивченняісторичних явищ, представлена палітра досліджень та поглядів, що попри своюрізність, „вляглися” в спільне коло окремого видання.
Прагнення підсумувати дослідження соціальних структурпротягом значного проміжку часу відзначаються такі колективні роботи, як«Історія селянської Франції», «Історія міської Франції», „Соціальна історіяФранції”. Ці колективні праці засновувалися на просопографічних дослідженняхминулого періоду.
Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика„Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя.Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення зпостмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію вскалках».
Дискусія навколо „Анналів” була стимульована публікаціямиредактора часопису «Рast and present» (Оксфорд) Лоуренса Стоуна таіталійських дослідників Карло Гінзбурга та Карло Поні. Вони критикувалипретензії анналівської методології та наукову точність у вивченні минулого,підкреслюючи, що відмова від нарративу, яка здійснювалася у формі запереченняподієвої та політичної історії, допровадила до очевидної кризи довір’я з бокусуспільності до історичного знання.
Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поніпропонували описувати конкретних акторів історичного процесу у нещоденнихситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не євинятком, і пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизаціїметодів, притаманних точним наукам. Історія замість того, щоб вишукуватиповторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять зосередитисяна особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичногоаналізу й більшої уваги історика до особистості. Це завдання потребувало, на їхпогляд, радикального оновлення методів аналізу історичних джерел, передусім –відмови від захоплення вивчення так званих серійних джерел[34].
Зростання хвилі критики у Франції на адресу школи „Анналів”було спричинене рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів. Серед них слідзгадати передусім про невдалий експеримент із застосуванням репрезентованої„Анналами” історії у шкільній та вищій освіті. Викладаючи історію економічних ісоціальних структур, колективної ментальності, транспорту тощо, педагогизустрічались з перешкодами, які часто виявлялися нездоланними: запропонованаучням сума знань не закріплювалася в їхній пам’яті, бо вони не могли зв’язатиїх з певним місцем у часі і просторі (факторами-подіями). Очевидно була потребавнесення до викладання історії чіткої хронології, а це в свою чергу передбачалоповернення до політичної історії. До цього спонукала й суспільна функціяісторії, бо йшлося про негайну потребу відновити в колективній свідомостіфранцузів зв’язком з минулим, який розчинився в «безособовій», «анналівській»історії. Реалізація цього завдання видавалася неможливою без історіографічногота дидактичного відродження історії «великих діянь» нації. Останньому сприялатенденція до занепаду лівацьких настроїв у суспільно-політичному житті Франціїпісля 1968 р. У 80-х рр. історики школи „Анналів”, більшість з яких були тієючи іншою мірою пов’язані з комуністичною партією, опинилися під систематичноюкритикою. Їх звинувачували в зневазі до індивідуальності людини, недооціненняїї творчої ролі в історії, відтак – у абсолютизації соціально-економічних структурта „часу довгої тривалості”[35].
Критика традиційних методологічних принципів «новоїісторичної науки» постмодерністами стала однією з головних причин кризи такогопровідного напрямку школи „Анналів” як культурно-антропологічна історія.Культурна антропологія обґрунтовано критикувалася за зосередження назмодельованих дослідником середньостатистичних формах поведінки та соціальнихнормах, явищах масового характеру, а не на поведінці та уявленнях конкретнихакторів історичних процесів, а також за надмірну маргіналізацію сюжетівдосліджень.
Проте виявлення недоліків культурно-антропологічної історіїстало лише конкретизацією закидів на адресу всієї школи „Анналів”.
Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли ісамі анналісти. Вони визнали необхідність докорінного перегляду деякихметодологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризиїї концептуальних засад. Цю «кризу росту» спричинив як загальний розвитокісторичної думки, яка на сучасному етапі досягнула високого рівняіндивідуалізації (руйнування вертикальних зв’язків спадкоємності в системі«вчитель-учень», натомність структурування зв’язків горизонтальних типу«дослідник-дослідник»), так і загальним станом суспільної кон’юнктури, щовизначається підвищеним інтересом до біографічного, популярного,позитивістського історіописання і збайдужінням до історії структур, масовихрухів та закономірностей[36].
У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогластворити синтетичного бачення історії суспільства, що органічно поєднало бзагальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в історіографіїФранції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі.,М. Ферро, Б. Лєпті, Ж. Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвяченийпереосмисленню методологічних віх „нової історичної науки”, констатували, щожодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційнугегемонію серед соціальних наук. Тим самим вони самі відмовились від лідерства.
Однак критики не враховують іншого моменту: кризаметодологічна 70-80-х рр. в анналівському історіописанні йшла поряд з розквітомнового типу організації досліджень – колективні пошуки. Анналісти, такінепередбачливі з методологічної точки зору, виявилися в цей час пророками щододомінації зв’язків горизонтального типу між різними дослідниками. Практикатаких зв’язків розпочалася у Франції відразу після Другої світової війни.Анналісти третього покоління відточили ці традиції до належного рівня.
Саме завершена система колективних досліджень у Франції істала, на нашу думку, тією основою, на якій почало відроджуватися четвертепокоління „Анналів”, тенденції до оформлення якого вже відмічаються деякимидослідниками.

Списоквикористаних джерел та літератури
 
І. Джерела
Бродель Ф. Исторические иобщественные науки. Историческая деятельность // Философия и методологияистории. – М., 1977
Бродель Ф. Материальная цивилизация,экономика и капитализм ХV – ХVІІІ вв.: В 3 томах. – М., 1986-1992
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація,економіка і капіталізм ХV – ХVІІІ ст.: В 3 томах. – К., 1995, 1996,1998
Бродель Ф. Час світу: Уривки з книги //Всесвіт. – 1996. — № 4. – С. 163-175, № 5-6. – С. 142-159
Бродель Ф. Что такое Франция?Пространство и история: В 3 кн. – М., 1994
Бродель Ф. Цивилизация определяется всвязи с различными науками о человеке // Социальные исследования. – 1989. — № 2
Бурдье П., Шартье Р. Люди систориями, люди без историй // НЛО. – 2003. — № 60
де Серто М. Разновидности письма,разновидности истории // www.ruthenia.ru
Дюби Ж. Европа в средние века. –Смоленск, 1994
Емар М. Фах і покликання історика (сучасніпідходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. — №5-6. – С. 72-84
Ле Гофф Ж. Другое средневековье:Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000
Ле Гофф Ж. История Европы,рассказанная детям. – М., 1998
Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історіяєвропейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С.385-397
ІІ. ЛітератураАдадуров В. Історія Франції. – Львів,2002
Акіншева І. Вивчення соціальноїісторії в школах європейських країн // Рідна школа. – 2004. — № 9. – С. 71-73
Александра М., Крижанівська В. Деякіроздуми щодо сутності формаційного та цивілізаційного підходу до розвиткуісторичного процесу та проблема періодизації загальної історії // Історія вшколі. – 1999. — №3. – С. 6-12
Арзаканян М. Ц. Памяти проф. А. В.Адо. Современные исследования о Французской революции конца ХVІІІ в. // Вопросы истории. – 2004. — № 9. – С. 167-168
Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф.Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. –1989. — № 3. – С. 18-34
Бессмертный Ю. Метод // Человек вмире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азиидо начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 2000. – С. 16-28
Бессмертный Ю. Частная жизнь:стереотипное и индивидуальное. В поисках новых решений // Человек в кругусемьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Подред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 11-19
Грабски А. Фернан Бродель: вопросыметодологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. — №5. – С. 194-201
Гуревич А. Я. Историк конца ХХ в. впоисках метода // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века.– М., 1996
Гуревич А. Я. К пониманию истории какнауки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А.Фурсенко. – М., 2001. – С. 166-174
Гуревич А. Я. Культура и история //Новая и новейшая история. – 1991. — № 1. – С. 97-100
Жук С. І. Західна історіографія таепістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. –1994. — №1. – С. 45-53
Зашкільняк Л. Методологія історії віддавнини до сучасності. – Львів, 1999
Заярнюк А. Про те, як соціальнаісторія ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К.-Львів, 2005. –С. 249-272
Зверева Г. И. Реальность иисторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории //Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Кром М. М. Историческая антропология.– СПб., 2004
Купченко В. О попытках «завершить»Французскую революцию // Новый мир. – 1999. — №4
Мазурок О. Перспективи розвиткуісторичної думки в Україні в новому столітті // Вісник Київського національногоуніверситету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С.10-11
Методологические поиски в современнойисторической науке // Новая и новейшая история. – 1996. — № 3. – С. 75-90
Могильницкий Б. Г. Историческое познаниеи историческая теория // Новая и новейшая история. – 1991. — № 6. – С. 3-9
Могильницкий Б. Г. Историяисторической мысли ХХ в. – Вып. 2. Становление «новой исторической науки». –Томск, 2003
Могильницкий Б. Г. Междисциплинарныйсинтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru
Репина Л. П. Выделение сферы частнойжизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругусемьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Подред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34
Репина Л. П. Вызов постмодернизма иперспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек вистории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Репина Л. «Второе рождение» и новыйобраз интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв.ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192
Эмар М. Один Бродель или несколько //Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С.193-208
Юрганов А. Источниковедение культурыв контексте развития исторической науки // Россия ХХІ ст. – 2003. — №3
Яковенко Н. Паралельний світ. – К.,2002
Ящук Т. І. Філософія історії. – К.,2004
Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т.1. – К., 1992