--PAGE_BREAK--В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-
ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-
госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-
заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити
центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала
за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-
приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-
няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-
дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,
а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-
публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-
їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-
звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з
економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.
Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне
подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-
ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого
рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між
1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-
щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-
ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на
І %, а за Хрущова —на 4 %.
Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони
гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.
Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних
продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання
овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.
В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської
господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо
полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-
довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах
основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-
плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від
західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій
сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-
ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на
радянську систему.
4. Активізація інтелігенції.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.
На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
•покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.
Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.
5. Реакція.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».
Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі
зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-
на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-
теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-
ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-ми психопата.
Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-
ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.
Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-
тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-
фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні
1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-
форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.
Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-
зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та
експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і
драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану
на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,
де сталінізм сягнув найжахливіших форм.
Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від-
булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи
якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як
правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати
освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися
арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-
пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі
культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-
ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного
значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на
жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-
вого багатообіцяючого покоління діячів культури.
Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського
способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що
дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-
римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-
крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-
пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-
тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.
6. Суспільні зміни.
У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом
цього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55%, тобто
більшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до
2000 р. понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка
урбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення України
завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві-
домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільства
хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво-
ренням.
Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере-
дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій
країні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт-
ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців
у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.
Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх-
ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в
1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За-
хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа-
лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба-
нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен-
сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров-
ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки сповільнення
урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначним
лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український
селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині
на вимираючий вид.
Це явище, крім соціального, має надзвичайне ідеологічне значення. Зі зменшен-
ням ролі селянина в українському суспільстві став занепадати популізм — цей на-
ріжний камінь українських ідеологій XIX й початку XX ст. Можна навіть стверджу-
вати, що поняття народу в його традиційному розумінні, тобто бідних, пригніченихселянських мас. уже не займає центрального місця у політичному мисленні укра-їнців.
Економіка.Економіка України тісно пов'язана з господарством усього Радян-
ського Союзу і характеризується досить високим рівнем розвитку. Україна має вели-
кі природні ресурси, а також сильний сільськогосподарський сектор і промисловий
потенціал. Як вона виглядає порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусім
вона орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз у
цілому. Промисловий потенціал України дещо менший від середнього показника по
СРСР через великий дисбаланс між високоіндустріалізованими областями й значно
менше розвиненими західними регіонами.
На українську промисловість припадає вагома частина промислового виробни-
цтва Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим індустріальним регіо-
ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 %
вугілля, 51 "/ц чавуну, Україна за своїм валовим національним продуктом дорівню-
ється до Італії. Радянські вчені полюбляють указувати, що у 1972 р. за обсягом про-
мислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно,
українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період буму 50-х — по-
чатку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 °о н^ рік. вона
перевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпи
впали до 2—3 °о на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього
по Союзу. Великою мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективними
металургійними заводами, розташованими на Україні,— щось подібне мало місце
у промислових зонах Америки та Західної Європи.
Уповільнення економічного розвитку України, як і Радянського Союзу в цілому,
більше, ніж будь-коли, загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли пла-
нувальники економіки в Москві наголошували на велетенських нових промислових
проектах у Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За Шелеста ук-
раїнські економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки рес-
публіки у капіталовкладеннях. Щербицький зовсім не бажав порушувати це пи-
тання, але воно раз у раз виринало саме собою.
Сільське господарство.Попри те, що промисловість є нині основною сферою
працевлаштування українців, республіка лишається житницею Радянського Союзу.
Вона виробляє стільки ж зерна, як і Канада (її випереджають тільки США й Росія),
більше картоплі, ніж Західна Німеччина, й більше цукрових буряків, ніж будь-де у
світі. Маючи 19 °о населення Радянського Союзу, Україна дає понад 23 «о його
сільськогосподарської продукції. Проте політика уряду часто змушувала українців
терпіти нестачу продовольства.
Намагаючись піднести продуктивність сільського господарства на Україні, уряд
робив великі капіталовкладення у виробництво рільничої техніки й добрив у респуб-
ліці. Але від цього не зникали хронічні проблеми, що обсідали радянське сільське
господарство. Контроль із боку чиновництва та хибні реорганізації приносили біль-
ше хаосу, ніж користі. Навіть при значному підвищенні в останні роки заробітної
платні селянам вони продовжували займати найнижчі щаблі соціально-економічної
драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах із незначним ентузіазмом. Натомість
працівники сільського господарства, особливо на Україні, воліли зосереджувати зу-
силля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. цей при-
ватний сектор сільського гоподарства, що обіймав лише 3 % всіх культивованих
земель країни, давав 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних продук-
тів і 55 % яєць. На Україні, наприклад, присадибні ділянки забезпечували 36 % за-
гального прибутку сім'ї (порівняно з 26 % у Росії).
продолжение
--PAGE_BREAK--