Міністерство освіти і науки України
Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана
Кафедра історії України
Контрольна робота
на тему:
Політичний портрет Б.Хмельницького. Роль Б.Хмельницького в історії України.
Виконала:
Студент І-го курсу
Заочної форми навчання
Спеціальність – 6504
«Економіка підприємства»
І-ша група
Бігайлюк М.Д.
Перевірила:
Кандидат історичних наук, доцент Ніколаева Т.М.
Київ — 2009
План
Вступ 3
І Життєвий шлях до «Суботівського свавілля» 4
ІІ Дорога в січ 7
ІІІ Гетьманство 9
1. Визвольна війна 1648 – 1654 9
2. Переяславська рада. ЇЇ значення 18
ІV Смерть Б.Хмельницького 27
V Роль Б. Хмельницького в історії України 28
Висновки 30
Список використаної літератури 31
Вступ.
У світовій історії XVII століття постать Богдана (Зиновія) Хмельницького (1595-1657) займає одне з визначних місць. Багато дослідників (і не тільки сучасні) порівнювали його вплив на політичну ситуацію в Старому Світі з тим же Олівером Кромвелем, вождем Англійської революції й протектором Англії. Француз П'єр Шевальє в передмові до «Історії війни козаків проти Польщі» відзначив, що в його книзі читачі знайдуть «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм і наводить жах на королівство (Річ Посполиту. — С. М.), Якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, відважний і спритний, ніж Кромвель в Англії ».
Перша половина XVII століття. Річ Посполита — потужна держава на Сході Європи, якої не торкнулося кровопролиття Тридцятилітньої війни (1618-1648), яка не знала різанини на релігійному ґрунті, де процвітали громадянські свободи (для шляхти, певна річ) ...
Тож що могло похитнути її, здавалося б, непохитні республіканські підвалини?
Для зміни загальноприйнятого стану речей були свої невідворотні причини. Як влучно помітила сучасний історик Наталя Яковенко, з кінця XVI ст. українські землі в Речі Посполитій були наче третім зайвим «для двох народів — польського та литовського (точніше, литовсько-руського). У політичній орбіті держави оберталися два супутники — Корона Польська та Велике князівство Литовське (ВКЛ) — зі своїми суверенними правителями, відповідно королем польським та гетьманом литовським, своїми сеймами, арміями і навіть грошовими одиницями (злотий і грош). Все було б добре, якби не етнічні руські землі, що становили майже половину Речі Посполитої. Формально вони були розділені між Короною та ВКЛ, тож не були політично цілісними. Більша частина сучасної України входила до складу Корони, хоча лівобережну Украйну Річ Посполита ділила з Московським царством, до якого належала слобідська Украйна — Харківщина та південна Сумщина, колонізовані у XVII ст. переважно українськими козаками.
Але по обидва боки кордону козацтво не мало ані права голосу, ані політичного вибору. Люди із шаблями, не раз рятували Річ Посполиту від поразки та навали кочовиків, були позбавлені жаданого лицарського статусу, котрим володіла виключно шляхта. Нарешті, коли наприкінці XVI ст. (після Берестейського собору) простий український люд був поставлений перед фактом верховенства Папи, а православний єпископат був проголошений у межах Речі Посполитої нелегітимним, козацтво як єдине ціле повстало за права одновірців і замінило собою колись православну, а зараз окатоличення феодальну еліту земель колишньої Київської Русі.
Хмельниччина середини XVII ст. аж ніяк не була громом серед ясного неба. Не раз «республіканський» спокій Речі Посполитої порушували шляхетські бунти (конфедерації), а в 1620-30 рр… серія гучних козацьких повстань пронеслася й за українськими Подніпров'я. Втім, зі шляхтою король намагався знайти спільну мову, задовольняючи переважно монетарні вимоги люду лицарського, тим часом козацькі бунти можна було залити лише кров'ю — зусиллями тієї ж шляхти. Кожна новий спалах козацької непокори могла перерости у грандіозне повстання. На клубок козацько-шляхетських соціальних протиріч дедалі частіше намотувалися православно-католицькі протиріччя, пов'язані з небажанням польської еліти визнавати православну традицію на споконвічних російських землях. Чаша народного гніву остаточно переповнилася 1648 році, вилившись у безпрецедентне за розмахом повстання — козацьку революцію.
І Життєвий шлях до «Суботівського свавілля»
Народився Богдан Хмельницький у 1595 р. Однак досі документально не встановлено, де саме побачив уперше світ майбутній гетьман України. Існує кілька припущень. Проте відомо, де пройшов перший період його життя, в яких умовах формувалася непересічна індивідуальність.
Батько Богдана — Михайло Хмельницький, який служив осадником у корсунсько-чигиринського старости магната Яна Даниловича, засновував
(осаджував) нові поселення на українських землях, що потрапили до рук польського феодала Даниловича за королівськими даруваннями. Михайло Хмельницький осадив містечко Чигирин, а пізніше, коли став чигиринським підстаростою, хутір Суботів, що став його родовим маєтком.
Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, поряд із яким розкинулося Дике поле, де царювали хижі татарські орди. Не випадково поселенцями на Чигиринщині були переважно селяни-втікачі, які, рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, шукали вільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Щоб привабити таких поселенців, феодали змушені були надавати їм пільги, звільняти від податків і повинностей на десять, двадцять і більше років. Тому навіть тут, у феодальних маєтках, хоч і тимчасово, селяни відчували себе вільними від панського ярма. Проте переважаючим населенням цих міст, як і взагалі Черкащини та Канівщини, були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування, свої закони.
Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозаченої України. Тим більше, що мати його — дружина Михайла Хмельницького — була козачкою з Переяслава. Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького дуба. На цій землі набрав Богдан і першого військового досвіду, оскільки все населення прикордоння було озброєне й брало участь в оборонікраїни.
Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був за походженням дрібним шляхтичем, назавжди пов'яже своє життя з козацтвом.
Потім Богдан навчався в українській школі, де саме — невідомо, але на це вказує лексика його листів — тогочасна українська літературна мова. Вчився Богдан і в єзуїтському колегіумі у Львові, пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латинську мову, що була тоді міжнародною літературною мовою й мовою тогочасної дипломатії. Венеціанський посол Віміна, що приїздив до Чигирина в 1650 р., вже під час визвольної війни, доповідав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинською мовою. А ще раніше французький посол де Бріжі, що зустрічався з Хмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре знання ним латинської мови й називає його «людиною освіченою, розумною».
--PAGE_BREAK--Пізніше Хмельницький побував у багатьох європейських країнах.
Служба королю
Повернувшись на батьківщину, Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620-1621 р., під час якої, у битві під Цецорою, гине його батько, а сам він потрапляє в полон. Два роки тяжкого рабства (за
однією версією — на турецькій каторзі, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало Турецька і татарську мови він вирішується на втечу. Повернувшись до Суботова він записався в реєстрове козацтво.
З 1625 року починає активно диригувати морськими походами запорожців на турецькі міста (кульмінацією цього періоду став 1629, коли козакам вдалося захопити передмесття Константинополя). Після довгого перебування на Запоріжжя Хмельницький повернувся в Чигирин, Одружився на Ганні Сомковне (Ганна Сомко) і отримав уряд сотника чигиринського. В історії послідували потім повстань козаків проти Польщі між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницький не зустрічається. Єдине його згадування у зв'язку з повстанням 1638-го — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним і козацькою старшиною. Після поразки знову зведений в ранг сотника.
Коли на польський престол вступив Владислав IV і почалася війна Речі Посполитої з Росією, Хмельницький воював проти російських військ[джерело не вказано 142 дня] і в 1635 році отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. У війні Франції з Іспанією (1644-1646) за хорошу плату французького уряду з більше ніж двохтисячним загоном козаків брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді посол де Брежі писав кардинала Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця — Хмельницького. [2]
Богдан Хмельницький користувався повагою при дворі польського короля Владислава IV. У 1638 отримав посаду писаря Війська Запорозького, потім став сотником Чигиринського козацького полку. Коли в 1645 король задумав без згоди сейму почати війну з Османською імперією, Він довірив свій план, між іншим, і Богдану Хмельницькому. Не один раз він входив до складу депутацій для подання сейму й королеві скарг на насильства, яким піддавалися козаки.
У 1646 Владислав IV почав таємні переговори з козацькими старшинами Ілляшев, Барабашем і Хмельницьким (у той час він був військовим писарем) про можливу участь козаків у турецькій війні. Козацьке військо мало погодиться розв'язати війну з Османською імперією і за це отримати від короля грамоту на відновлення своїх прав. Але до війни справа не дійшла: вербування військ викликала страшне хвилювання в сеймі, і король змушений був відмовитися від своїх планів. Грамота короля залишилася в козаків і, за одними даними, зберігалася в таємниці у Ілляша, за іншими — у Барабаша. Коли король зазнав невдачі на сеймі, Хмельницький, шляхом хитрості, виманив королівський привілей у Барабаша або у Ілляша і задумав скористатися нею для відстоювання козацьких привілеїв. В цей же час випадок з особистого життя Хмельницького різко змінив його образ дій щодо польського уряду, змусивши його підняти черкасів і стати на чолі цього повстання, підготовленого всією політикою польської держави щодо
козацтва і взагалі Черкаського православного населення в межах Речі Посполитої.
ІІ Шлях на Січ.
Хмельницький мав невеликий хутір Суботів (за назвою річки Суба), поблизу Чигирина. Скориставшись його відсутністю, польський підстароста Чаплинський, що ненавидів Хмельницького, напав на його хутір, пограбував його, відвіз жінку, з якою Хмельницький жив після смерті його першої дружини Ганни Сомковни, повінчався з нею за католицьким обрядом і висік одного із синів Хмельницького так сильно, що той ледь не помер. Широко побутує думці про смерть сина Хмельницького не має яких-небудь вагомих підтверджень або спростувань.
Хмельницький почав було шукати відплати на суді, але там йому відповіли тільки глузуванням. Тоді він звернувся до короля, який, відчуваючи себе безсилим перед Хмельницьким, висловив, як говорили, подив, що козаки, маючи шаблі за поясом, не захищають самі своїх привілеїв. Повернувшись ні з чим з Варшави, Хмельницький вирішив вдатися до зброї. Він таємно зібрав козаків і зумів так збурити їх, що вони проголосили його гетьманом і просили Хмельницького особисто, а не через послів вести переговори з кримськими татарами, Щоб схилити їх до союзу з козаками. Від гетьманства Хмельницький відмовився, але останнє прохання козаків вирішив виконати. Один з учасників таємного зборів, Роман Пешта, Доніс про задуми Хмельницького коронного гетьмана Потоцького, Який віддав наказ заарештувати Хмельницького. Незабаром, однак, Хмельницькому вдалося втекти. 11 грудня 1647 він разом зі своїм сином Тимошем прибув у Запорізьку Січ, а звідти попрямував в Крим, Де царював у той час Іслам Гірей III. Хан прийняв Хмельницького ласкаво, але щодо війни з Польщею дав відповідь нерішучий, хоча перекопському мурзи Тугай-Бея і наказано було йти із Хмельницьким, не повідомляючи формально війни Польщі. 18 квітня 1648 Хмельницький прибув у Січ і виклав результати своєї поїздки до Криму. Полковники та старшина на Січі прийняли його з ентузіазмом і козацтво обрало його гетьманом війська запорізького.
Однак не особиста образа штовхнула Хмельницького на повстання проти польської шляхти. Визвольна боротьба українського народу стала для нього справою життя Ще в далекі роки юнацтва. По суті, майже півстолітній період життя Богдана Хмельницького до визвольної війни хронологічно вкладається в період козацько-селянських повстань, які почалися наприкінці XVI ст. й тривали до 1638 р.
Одне з перших з цих повстань (1594—1596 років), кероване Северином Наливайком, можна було б вважати своєрідним салютом на честь народження людини, якій судилося в майбутньому довести до найвищого
злету боротьбу, що почалася в перший рік її життя. «Він був пособником Тараса», — свідчить сучасник — польський історик Каховський про участь Богдана Хмельницького в Переяславській битві 1630 р., в якій повсталі, керовані Тарасом Федоровичем (Трясилом), перемогли польсько-шляхетські війська, очолювані Конецпольським. У повстаннях 1637—1638 років Богдан Хмельницький відіграв керівну роль, займаючи видатне становище серед козацької старшини.
Участь у козацько-селянських війнах відіграла важливу роль у формуванні Хмельницького як державного діяча, політика, полководця. Ці війни мали міжнародне значення й набули загальноєвропейського резонансу. До визвольної боротьби українського народу постійну зацікавленість виявили держави, які визначали тоді політичний клімат європейського континенту, — Франція, Іспанія, Швеція, Росія й особливо Ватикан.
Річ Посполита, що приєдналася до агресивного католицького феодального табору контрреформації, який очолювали Ватикан і династія Габсбургів, з останньої чверті XVI ст. перетворилася на «східний бастіон» феодальної кріпосницької реакції в Європі.
Політичні діячі й дипломати, оцінюючи, зокрема, повстання 1630 р., в якому брав участь 35-річний Богдан Хмельницький, робили висновок, що внаслідок виступу українського народу було поставлене під загрозу саме існування шляхетської Польщі. Блискучі успіхи козаків у визвольній боротьбі сприяли швидкому зростанню їхньої військової репутації в Західній Європі. Володарі європейських країн прагнули перетягти їх на свою службу, серед них — шведський король, що називав козаків «дияволами», правителі Трансільванії та Голландії.
Отже, Богдан Хмельницький ще до Визвольної війни 1648—1657 років розумівся на політичній ситуації європейського континенту, збагнув місце і роль України в змінах цієї ситуації. Він пройшов добру школу міжнародних відносин у Запорозькому Війську, оскільки запорозьке козацтво здавна намагалося провадити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої зовнішню політику. Вже у 1637 р. Хмельницький був генеральним писарем і не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами.
Повстання 1637—1638 років було розгромлене, Хмельницький як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р. Так звана «сеймова ординація» 1638 р., обмеживши козацьке самоврядування, ліквідувала вищий козацький апарат управління, призначивши на вищі старшинські посади польських шляхтичів.
Є історичні дані, що вже в 1645 р. Хмельницький із деякими старшинами готував нове повстання, котре почалося, як відомо, в 1648 р. Хмельницький сформував перший повстанський загін. Запорозька Січ дала йому гетьманську булаву, і як український гетьман Богдан Хмельницький
очолив визвольну війну, що за своїми; масштабами, напруженням і наслідками була найвищим, найвеличнішим етапом у боротьбі українського народу проти іноземного панування.
ІІІ Гетьманство Б. Хмельницького
1. Визвольна війна 1648 – 1654 рр.
22 квітнячотирьохтисячне військо Хмельницького виступило із Запоріжжя, за ним на деякій відстані йшов Тугай-бейз трьома тисячами татар. Обійшовши фортеця Кодак, Де сидів польський гарнізон, Хмельницький направився до устя ріки Тясмину й зупинився табором на притоці Жовті Води, Впадає в Тясмин (в нинішній Дніпропетровської області). Кілька часу через підійшли туди і поляки, під керівництвом молодого Степана Потоцького — всього п'ять тисяч чоловік і вісім гармат. Оскільки поляки чекали підкріплення від пікінерскіх хоругв і реєстрових козаків (регулярних солдатів-найманців), які в цей час перебили своїх командирів і перейшли на бік Хмельницького, було підписано перемир'я, і поляки видали Хмельницькому артилерію в обмін на заручників — полковників М. Щура та Максима Кривоноса. Потім козаки провели облудну атаку на табір поляків, і що знаходяться в заручниках козацькі полковники зажадали собі коней, щоб зупинити «наступ». Як тільки їм дали коней, вони поскакали до повстанців, щоб їх нібито «зупинити», а насправді втекли. Після того, як Хмельницький заволодів артилерією, положення польської армії стало безнадійним. Поляки пробували передати відомості про своє важке положення в основну армію, яка стояла біля Корсуня, багатьма способами: відома навіть спроба передати записку зі спеціально навченої собакою, але всі зусилля виявилися марними. Після переходу реєстрових козаків на сторону Хмельницького польська армія мала «некомплект» в піхоті й не могла оборонятися. 5 травня після ряду козацьких атак на табір було ухвалене рішення відходити, обгородили рядами возів з флангів. Але біля урочища Княжі Байраки козаками й татарами була зроблена засідка (шлях відступу перекопана окопами), і оступатися поляки були повністю розгромлені. Потоцький був смертельно поранений, інші начальники взяті в полон і відправлені бранцями в Чигирин
Хмельницький рушив до Корсуня, де стояло польське військо, під начальством польногоі великогокоронних гетьманів Калиновського і Миколи Потоцького. 15 травня Хмельницький підійшов до Корсуня майже в той самий час, коли польські полководці одержали звістку про поразку поляків при Жовтих Водах і не знали ще, що робити. Хмельницький підіслав до поляків козака Микиту Галагана, який, віддавшись в полон, запропонував себе полякам у провідники, завів їх у лісову гущавину і дав Хмельницькому можливість без праці винищити польський загін. Загинула вся коронна (кварцяне) арміяПольщі мирного часу — більше 20 тис. чоловік. Потоцький і Калиновський були взяті в полон і віддані, у вигляді винагороди, Тугай-бея. По легенді, полонені польські гетьмани запитали в Хмельницького, чим же
він розплатиться з «шляхетними лицарями», маючи на увазі татар і натякаючи на те, що їм доведеться віддати частина України на розграбування, на що Хмельницький відповів: «Вами розплачуся». Відразу після цих перемог на Україну прибутку основні сили кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гірея III. Оскільки боротися вже було не з ким (хан повинен був допомогти Хмельницькому під Корсунем), був проведений спільний парад у Білій Церкві, І орда повернулася в Крим.
Перемоги Хмельницького при Жовтих Водах і під Корсунем викликали загальне повстання черкасів і населення Малоросії проти поляків. Селяни й городяни кидали свої житла, організовували загони і влаштовували погроми поляків і євреїв.
В час, коли все військо Хмельницького стояло у Білій Церкві, на периферії не замовкала боротьба. Після активних дій проти повстанців з боку Єремії Вишневецького їм був висланий 10 тисячний загін під командуванням Максима Кривоноса, Який допомагав повстанцям і діяв нібито не від імені Хмельницького. Цей загін повинен був після очищення України від поляків зайняти переправу через Случ у Старокостянтинова, Що і було виконано.
Мстя полякам і наймаються ними для збору податків євреям, Козаки, часом, розправлялися з ними вкрай жорстоко і нещадно. Знаючи про погроми єврейського населення і жахливих масштабах кровопролиття, Хмельницький намагався протистояти руйнуванню, одночасно усвідомлюючи, що він не в силах зупинити трагедію, що розігрувалася. Значна кількість полонених євреїв і поляків було продано на ринках рабів у Стамбулінезабаром після повстання.
Створюючи збройні сили повстання, що мали народний характер, їхній головнокомандуючий спирався на запорозьке козацтво, яке було в них військове навченим ядром. Служба генеральним писарем, а потім сотником у козацькому війську до 1648 р. дала можливість Богдану Хмельницькому досконало вивчити принципи комплектування, організації, керування в цьому війську, систему підготовки до походу. Використавши, розвинувши цей досвід, український гетьман виявив себе як найталановитіший організатор армії, яка відбивала традиційні риси січового військового ладу.
З ім'ям Богдана Хмельницького пов'язане створення козацької кінноти як роду військ. Артилерію повстанського війська, по суті, теж створив Хмельницький. Спочатку він володів тільки кількома гарматами, які дала Запорозька Січ. Під кінець війни народно-визвольна армія мала вже понад 400 гармат. Хмельницький збільшив кількість гармат за рахунок організації і поширення їх виробництва в полках, а також за рахунок трофейних і надісланих російським урядом. У результаті в ряді битв (під Зборовом, Берестечком, Білою Церквою, Охматовим) козацька артилерія перевершувала польську. Хмельницький закріпив за кожною гарматою постійну обслугу з числа кращих стрільців і додав до кожної польової гармати упряжку коней, а дрібнокаліберні гармати поставив на двоколесі візки, що були прообразом
тачанки часів громадянської війни 1918—1920 років. Як відомо, тачанку запровадили саме в українській селянській армії, керованій визначним полководцем Нестором Махном, який в умовах степового характеру театру воєнних дій певною мірою використовував традиції козацької тактики.
У Визвольній війні 1648—1657 років Богдан Хмельницький продовжував основні напрями стратегії й тактики козацько-селянських повстань і розвинув головні риси запорозького військового мистецтва, яке він добре засвоїв, вступивши до Запорозького Війська і перебуваючи на Запорозькій Січі. Богдан Хмельницький поєднав це з досвідом західноєвропейського військового мистецтва, з яким він познайомився в період перебування у Франції, в бурхливі роки Тридцятилітньої війни.
Козацький полководець діяв усупереч стратегії й тактиці західноєвропейських армій. В них панувало прагнення до оборони та облоги фортець і ухиляння від битв, оскільки це завдавало великих втрат найманим військам, що дорого оплачувалися. Хмельницький не витрачав часу й не розпорошував сили на облогу фортець. Перемоги у війні він добивався польовими боями, йшов прямо до головної мети — зав'язати бій з основними силами противника й розгромити їх.
Влітку 1648 р. українська армія пішла в рішучий наступ проти польсько-шляхетського війська, хоча в тилу залишалися ще в руках ворога фортеця Кодак і ряд замків на литовському кордоні. Водночас перемога під Пилявцями дала змогу визволити Волинь і Поділля, й жодне укріплене місто вже не чинило опору козацькій армії. Після Пилявецької битви Хмельницький не чекав наслідків облоги Кам'янця, Бродів та інших фортець, а продовжував похід, залишивши позаду укріплений Львів і виступивши на Замостя.
Гетьман розвинув запорозьку тактику маневрування, яку він теж використовував з метою рішучого розгрому ворога. Йдеться про застосування складного тактичного маневру — охоплення ворога з флангів і вихід у його тил. Так, уже в першій битві під Жовтими Водами повстанські загони за наказом свого гетьмана оточили військо Стефана Потоцького і Шемберга з флангів і вийшли в його тили.
Великого значення надавав Хмельницький факторові раптовості. У 1649 р. під Зборовом йому вдалося до останньої хвилини приховувати свої сили й захопити ворога зненацька, несподіваним наступом. 2 серпня 1650 р. у своєму універсалі білоцерківському полковникові гетьман наказував: «Щоб ви, години не відкладаючи, до завтра з доброю зброєю виходили, вдень і вночі поспішали на Уманський шлях, не треба задержуватись за борошном і в дорозі добувати, тільки на коні сідайте, бо треба, щоб ми випередили неприятеля, а не нас наші неприятелі».
Керівник визвольної війни також широко використовував не перевершене ніким у минулому розвідницьке мистецтво запорозьких козаків.
До високої досконалості довів український гетьман козацьку майстерність у переслідуванні ворога.
Значне місце в ході битви відводив Хмельницький козацькому фортифікаційному мистецтву — спорудженню земляних укріплень, використанню індивідуального захисту від вогню ворога. Про козацький метод індивідуального окопування під час війни 1648—1657 років розповідає в своїх записках уже згадуваний Павло Алеппський: «Кожний має свій окремий захист — яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє противник, ховаються в ямах, і жодна куля в них не влучить».
Тим часом Хмельницький почав переговори з поляками щоб дистанціюватися від виник загального народного повстання, яке все більше виходило з-під контролю. Коли прийшов лист Адама Киселя, який обіцяв своє посередництво для примирення козаків з польською державою, Хмельницький зібрав раду, на якій, кажуть, було близько 70 тисяч чоловік, і одержав її згоду на запрошення Киселя для переговорів, але перемир'я укладено не було внаслідок ворожого до поляків настрою козацької маси. На жорстокості козацьких ватажків, що діяли цілком незалежно один від іншого й від Хмельницького, поляки відповідали такими ж жорстокістю; в цьому відношенні особливо вирізнявся польський князь Єремія (Ярема) Корибут-Вишневецький (батько короля Михайла Вишневецького). Послав послів до Варшави, Хмельницький повільно посувався вперед, пройшов Білу Церкву і, хоча був переконаний, що з переговорів з поляками нічого не вийде, все-таки активної участі в народному повстанні не приймав. У цей час він зіграв своє весілля з 18-ти річною красунею Чаплінської (дружина гетьмана, яка колись була в нього викрадена з Суботова, померла відразу після весілля з підстаростою Чаплинським). Сейм між тим ухвалив готуватися до війни з козаками. До козаків були, щоправда, послані уповноважені для переговорів, але вони повинні були висунути такі вимоги, на які козаки ніколи не погодилися б (видача зброї, узятого в поляків, видача проводирів козацьких загонів, видалення татар). Рада, на якій були прочитані ці умови, була сильно роздратована проти Богдана Хмельницького за його повільність і за переговори. Поступаючись раді, Хмельницький став рухатися вперед на Волинь, дійшов до Случі, прямуючи до Старокостянтинова.
Керівники польського ополчення — князі Заславський, Конецпольський і Остророг не були ні талановиті, ні енергійні. Хмельницький прозвав Заславського за зніженість і закоханість в розкіш «периною», Конецпольського за молодість — «дитиною», а Остророга за вченість — «латиною». Вони підійшли до Пилявцями (поблизу Старокостянтинова), Де стояв Хмельницький, але ніяких рішучих заходів не вживали, хоча на цьому наполягав енергійний Ієремія Вишневецький. За оцінками навіть таких прагматичних вчених як В. Смолій та В. Степанков чисельність польського війська доходила до 80, 000 чоловік при 100
гарматах. При війську було також величезна кількість (від 50,000 до 70,000) возів з харчами, фураж і боєприпасами. Польські олігархи і аристократія вибралися в похід, як на бенкет. У їх убранств був золотий ремінь вартістю 100 тисяч злотих і алмазна ферязь вартість в 70 тисяч. В таборі було також 5,000 щедрих на сексуальні задоволення жінок, готових будь-якої хвилини задовольнити похідні бажання ізнежнної аристократії. Це дало можливість Богдану Хмельницькому підсилитися; до нього стали сходитися проводирі окремих загонів. Польське військо не заважало ім. До 20-го вересняХмельницький нічого не робив, чекаючи приходу татарського загону. У цей час донські козаки за наказом царя напали на Крим і орда не змогла виступити на допомогу козацької армії. Хмельницький, дізнавшись про це ще до початку битви, послав гінців у Буджацьку орду (на території сучасної Одеської області), Яка не була задіяна в обороні Криму і прийшла йому на допомогу. Прийшов 4 000 чоловік. Богдан Хмельницький підіслав до поляків православного священика, Який, коли його взяли в полон, передав полякам, що прийшло 40 тисяч кримчан, і цим навів на поляків панічний страх. Поляки до цього були настільки впевнені в перемозі, що навіть не побудували укріплень для оборони свого табору. У виборі місця битви проявився військовий талант Хмельницького: на стороні поляків зміцнитися було практично неможливо у зв'язку з сильно пересіченій місцевістю. 21 вереснярозпочався бій, поляки не встояли й побігли. На ранок козаки знайшли порожній табір і опанували багатим видобутком. Неприятеля не переслідували. Хмельницький зайняв Старокостянтинів, потім Збараж.
У жовтні 1648 Богдан Хмельницький обложив Львів. Як свідчать його дії, він не збирався займати місто, обмежившись взяттям опорних пунктів на його підступах: укріплених монастирів Святого Лазаря, Святої Магдалени, собору Святого Юра. Однак, Хмельницький дозволив загонам повсталих селян та козацької голоти, якими керував важкопоранених Максим Кривоніс, Штурмувати Високий Замок. Повстанці захопили раніше польська неприступний замок, а городяни погодилися заплатити Хмельницькому відкуп за його відступ від стін Львова.
У перших числах січня 1649 Хмельницький виїхав до Київ, Де його зустріли урочисто. З Києва Хмельницький відправився до Переяслава. Слава його рознеслася далеко за межі України. До нього приходили посли від кримського хана, турецького султана, молдавського господаря, седмиградський князя(англ.) І від московського царя Олексія Михайловичаз пропозицією дружби. До Хмельницького приїхав Вселенський константинопольський патріархПасій, який вмовляв його створити окреме православне Руське князівство, скасувати унію церкви. Прийшли посли й від поляків, з Адамом Киселем на чолі, і принесли Хмельницькому королівську грамоту на гетьманство. Хмельницький скликав раду в Переяславі, прийняв гетьманське «гідність» і дякував короля. Це викликало велике незадоволення в середовищі старшини, за яким слідували і прості козаки, голосно виражали свою ненависть до Польщі. З причини такого настрою Хмельницький у своїх
переговорах з комісарами поводився досить ухильно й нерішуче. Комісари вийшли, не виробивши ніяких умов примирення. Війна, втім, не припинялася і після відступу Хмельницького від Замостя, Особливо на Волині, де окремі козацькі загони (загони) продовжували безупинно партизанську боротьбу з поляками. Сейм, що зібрався в Кракові в січні 1649 р., ще до повернення комісарів з Переяслава, ухвалив збирати ополчення.
Розпочинаючи в 1648 р. війну з Польщею, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим (хоча і дуже ненадійним, як виявилося надалі) став кримський хан, через якого козаки намагалися одержати підтримку Туреччини. До того ж робилися певні кроки для встановлення тісних контактів з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям. Природним було й намагання встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела (щоправда, не досить успішно для себе) війни з Польщею.
Спроба вступити в переговори з царським урядом була зроблена вже наприкінці першого року визвольної війни. Коли в грудні 1648 р. Богдан Хмельницький після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої прибув із козацьким військом до Києва, він радився з представниками вищого київського православного духовенства. Разом з українськими церковними ієрархами гетьман і старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою й дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріархові Пасію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні військовою силою в її війні з католицькою Польщею.
З Пасієм відправився український дипломат Мужиловський. Треба було довести, що царю не варто триматися Поляновського мирного договору 1634 р. з Польщею, котрий підтверджував Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Однак сподівання виявилися марними. Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва й прагнула взяти в Польщі реванш за недавно заподіяні втрати, втім вона не наважилася розірвати угоду з Річчю Посполитою.
Богдан Хмельницький наполегливо продовжував робити все можливе, щоб утягнути Московську державу у війну з Польщею. На кожних переговорах він обов'язково й постійно висував головну пропозицію: Україна заради протистояння наступу Польщі готова прийняти протекторат царя, який у свою чергу надасть Україні військову допомогу. Після Зборівського договору з Польщею 1649 р., на який Богдан Хмельницький вимушений був піти внаслідок сепаратної угоди кримського хана з королем, козацький гетьман посилив свої домагання московської допомоги.
Після невдалої для козаків Берестецької битви (знову-таки через невірного союзника — хана), що призвела до польсько-української
Білоцерківської угоди 1651 р., котра значно урізала навіть Зборівські умови 1649 р., гетьман активізував відносини з Москвою. А військові дії тим часом тривали. Виснаження українського народу дійшло краю: міста зруйновані, ніякої допомоги ззовні.
Навесні польські війська стали стягуватися на Волинь. Хмельницький розіслав по Україні універсали, Закликаючи всіх на захист батьківщини. Літопис Самовидця, Сучасник цим подіям, досить картинно зображує, як усі, старі й малі, городяни й селяни, кидали свої житла й заняття, озброювалися чим потрапило, голили бороди і йшли в козаки. Утворено було 24 полку. Військо було влаштовано по новій, полковий системі, виробленої козацтвом при походах у Січі Запорізької. Хмельницький виступив з Чигирина, Але рухався вперед надзвичайно повільно, чекаючи прибуття кримського хана Іслам-Гірея III, З яким він і з'єднався на Чорному Шляху, за Животова. Після цього Хмельницький з татарами підступив до Збаража, де осадив польське військо. Облога тривала понад місяць (у липні 1649 р.). У польському таборі почався голод і повальні хвороби. На допомогу обложеним виступив сам король Ян Казимир на чолі двадцятитисячну загону. Тато надіслав королеві освячене на престолі святого Петра в Римі прапор і меч для винищування схизматиків, Тобто православних. Поблизу Зброва, 5 серпня, відбулася битва, в перший день залишилася невирішеною. Поляки відступили і окопалися ровом. На другий день почалася жахлива різанина. Козаки вривалися вже в табір. Полон короля, здавалося, був неминучий, але Хмельницький зупинив битву, і король, таким чином, був врятований. Самовидець пояснює цей учинок Хмельницького тим, що він не хотів, щоб бусурменам дістався в полон християнський король.
Коли стихло бій, козаки й татари відступили; хан Іслям III Герай перший почав переговори з королем, а потім його прикладу пішов і Хмельницький, зробивши більшу помилку тим, що допустив хана перший укласти договір з поляками. Тепер хан уже перестав бути союзником козаків і як союзник Польщі жадав від козаків покори польському уряду. Цим він ніби мстився Хмельницькому за те, що той не дав йому взяти в полон Яна Казимира. Хмельницький примушений був зробити величезні поступки, і Зборівський договір(XII, 352) був не чим іншим, як твердженням колишніх, стародавніх прав українського козацтва. Здійснити його насправді було надзвичайно важко. Коли Хмельницький восени 1649 р. зайнявся складанням козацького реєстру, виявилося, що кількість його війська перевищувало встановлені договором 40 тисяч. Решта повинні були повернутися в початкове положення, тобто знову зробитися селянами. Це викликало велике невдоволення в народі. Хвилювання посилилися, коли польські пани стали вертатися у свої маєтки і вимагати від селян колишніх обов'язкових відносин. Селяни повставали проти панів і виганяли їх. Хмельницький, що зважився твердо триматися Зборівського договору, розсилав універсали, вимагаючи від селян покори поміщикам, загрожуючи ослушників стратою. Пани з юрбами збройних слуг розшукували й нелюдяно карали призвідників заколоту. Це
викликало селян на нові жорстокості. Хмельницький вішав, саджав на кіл винних, по скаргах поміщиків, і взагалі намагався не порушувати основних статей договору. Тим часом поляки зовсім не надавали серйозного значення Зборівського договору. Коли київський митрополит Сильвестр Косов вирушив до Варшави, щоб взяти участь у засіданнях сейму, католицьке духівництво стало протестувати проти цього й митрополит примушений був виїхати з Варшави. Польські воєначальники, не соромлячись, переходили межу, за якої починалася козацька земля. Потоцький, наприклад, незадовго перед тим звільнилася від татарського полону, розташувався на Поділлі і зайнявся винищенням селянських зграй (так званих «Левенцов»), причому вражав всією своєю жорстокістю. Коли в листопаді 1650 р. у Варшаву приїхали козацькі посли й зажадали знищення унії у всіх російських областях і заборони панам робити насильства над селянами, вимоги ці викликали буру на сеймі. Незважаючи на всі зусилля короля, Зборівський договір не був затверджений; вирішено було відновити війну з козаками.
Неприязні дії почалися по обидва боки в лютому 1651 р. на Поділлі. Митрополит київський Сильвестр Косов, який походив з шляхетського стану, був проти війни, але митрополит коринфський Іоасаф, який приїхав з Греції, спонукав гетьмана до війни і підперізую його мечем, освяченим на труні Господньому в Єрусалимі. Прислав грамоту і константинопольський патріарх, що схвалює війну проти ворогів православ'я. Афонські ченці, Що ходили по Україні, чимало сприяли повстанню козацтва. Положення Хмельницького було досить скрутне. Його популярність значно впала. Народ був незадоволений союзом гетьмана з татарами, тому що не довіряв останнім і багато терпів від свавілля. Тим часом Хмельницький не вважав за можливе обійтися без допомоги татар. Він відправив полковника Ждановича в Константинопольі схилив на свій бік султана, який наказав кримському ханові всіма силами допомагати Хмельницькому як васалові турецької імперії. Татари корилися, але ця допомога, як не добровільна, не могла бути міцної. Навесні 1651Хмельницький рушив до Збаража й довго простояв там, чекаючи кримського хана й тим даючи полякам можливість зібратися з силами. Тільки 8 червняхан з'єднався з козаками. Польське військо в цей час стояло табором на великому полі під Берестечком (містечко в нинішньому Дубенському повіті Волинської губернії). Туди направився й Хмельницький, якому в цей самий час довелося пережити важку сімейну драму. Його дружина була викрита в подружньої невірності, і гетьман розпорядився повісити її разом з її коханцем[джерело не вказано 179 днів]. Джерела кажуть, що після цієї жорстокої розправи гетьман упав у тугу. 19 червня 1651 козацьке військо зійшлося з польським під Берестечком. На інший день поляки почали бій. Дні боїв збіглися з мусульманським святом Курбан-Байрам, Тому великі втрати в татар (загинув постійний союзник і побратим Хмельницького Тугай-бей) Були сприйняті татарами як кара Божа. На третій день боїв у самий розпал бою орда раптом звернулася до втеча. Хмельницький кинувся за ханом, щоб переконати його повернутися. Хан не тільки не повернувся, але і
затримав у себе Хмельницького — незважаючи на думки істориків про зрадництво хана, є відомості, що він сам не командував ордою що біжить (татари залишили на полі бою поранених і вбитих що було не в традиції мусульман)[джерело не вказано 179 днів]. На місце Хмельницького був призначений начальником полковник Джеджалій, довго відмовлявся від цього звання, знаючи, як не любить Богдан Хмельницький, коли хто-небудь замість нього приймав на себе начальство. Джеджалій деякий час відбивався від поляків, але, бачачи військо в крайньому скруті, зважився вступити в переговори про перемир'я. Король зажадав видачі Б. Хмельницького і І. Виговського та видачі артилерії на що козаки за переказами відповіли: «Хмельницького і Виговського видати згодні, але гармати видати не можемо і якщо доведеться з ними на смерть стоятимемо». Переговори залишилися без успіху. Незадоволені військо змінило Джеджалій і вручило начальство вінницькому полковнику Івану Богуну. Почали підозрювати Хмельницького в зраді; коринфському митрополиту Иоасафу нелегко було запевнити козаків, що Хмельницький пішов для їх же користі й незабаром повернеться. Табір козаків у цей час був розташований біля річки Пляшовой; з трьох сторін він був укріплений окопами, а з четвертої до нього примикав непрохідне болото. Десять днів витримували тут облогу козаки й мужньо відбивалися від поляків. Щоб вийти з оточення, через болото стали будувати греблі. У ніч на 29 червня Богун з військом почав переправу через болото, але спочатку перевів через болото козацькі частини й артилерію, залишивши в таборі чернь і загін прикриття. Коли на другий ранок чернь довідалася, що в таборі не залишилося жодного полковника, піднялося страшне сум'яття. Збожеволіла від страху чернь, незважаючи на всі заклики митрополита Іоасафа до порядку, безладно кинулася на греблі; вони не витримали і в трясовині загинуло багато людей. Зрозумівши в чому справа, поляки кинулися на козацький табір і стали винищувати тих, хто не встиг втекти і не потонув у болоті. Польське військо рушило на Україну, спустошуючи все на шляху й даючи повну волю почуттю помсти. До цього часу, в кінці липня, Хмельницький, пробувши біля місяця в полоні в кримського хана, прибув до містечка Паволоч. Сюди стали до нього сходитися полковники із залишками своїх загонів. Всі були в зневірі. Народ ставився до Хмельницького із крайньою недовірою і всю провину за поразку Берестецької скидав на нього.
Хмельницький зібрав раду на Масловому-Броді на ріці Росаві (тепер містечко Маслівка) І так зумів подіяти на козаків своїм спокоєм, веселим настроєм, що недовіра до нього зникло й козаки знову стали сходитися під його начальство. У цей час Хмельницький одружився на Ганні, сестрі Золотаренка, який потім був поставлений корсунським полковником. Почалася жорстока партизанська війназ поляками: жителі палили власні будинки, винищували припаси, псували дороги, щоб унеможливити подальший рух поляків углиб України. З полоненими поляками козаки й селяни зверталися до крайності жорстоко. Крім головного польського війська, на Україну рухався й литовський гетьман Радзівіл. Він розбив
чернігівського полковника Небабу, Взяв Любеч, Чернігіві підступив до Києву. Жителі самі спалили місто, тому що думали зробити цим замішання в литовському війську. Це не допомогло: 6 серпня Радзивілл вступив до Києва, а потім польсько-литовські проводирі зійшлися під Білою Церквою. Хмельницький зважився вступити в мирні переговори, які йшли повільно, поки їх не прискорило морова пошесть. 17 вересня 1651 укладений був так званий білоцерківський договір (V, 239), дуже невигідний для козаків. Народ дорікав Хмельницького в тому, що він дбає тільки про свої вигоди й про вигоди старшини, про народ же зовсім і не думає. Переселення в межі Російської держави прийняли характер масового руху. Хмельницький намагався затримати його, але безуспішно. Білоцерківський договір був незабаром порушений поляками. Син Хмельницького Тимофій навесні 1652 вирушив з військом у Молдавію, щоб женитися на дочці молдавського господаря. Польський гетьман Калиновський заступив йому дорогу. Близько містечка Ладижина, при урочище Батіг, 22 травня відбулася велика битва, В якій 20-тисячне польське військо загинуло, а Калиновський був убитий. Це послужило сигналом для повсюдного вигнання з України польських жовнірів і поміщиків. До відкритої війни, втім, справа не дійшла, тому що сейм відмовив королеві в скликанні посполітского рушення, проте територія України з р. Случ була очищена від поляків.
продолжение
--PAGE_BREAK--2. Переяславська рада. ЇЇ значення.
1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся Земський собор, на якому були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства та царських чиновників, представники міст, купецтва, селянства й стрільців. Учасники Земського собору, опитані «по чинам, порознь», висловились за рішення: «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізське прийнять». 9 жовтня 1653 р. в Україну відправилося посольство в складі ближнього боярина й намісника Тверського В. В. Бутурліна, окольничого й намісника Муромського І. В. Алфьорова, думного дяка Л. Д. Лопухіна.
9 грудня 1653 р. московське посольство прибуло до українського міста Переяслава, де відбулися наради послів із гетьманом Богданом Хмельницьким і старшиною, а 8 січня 1654 р. — Переяславська рада, на якій було проголошено приєднання України до Московської держави. На Раді були присутні генеральна старшина, полковники з полковою старшиною та нечисленними представниками козацтва, а також козаки й міщани Переяслава. Загальна кількість учасників Переяславської ради була відносно невеликою і не перевищувала тисячі осіб. Звичайно козацькі ради збирали по кілька тисяч і навіть по кілька десятків тисяч учасників. Так, наприклад, рада в Сухій Діброві 1621 р. налічувала понад 50 тисяч осіб.
На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький у своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовженням якої загрожувала
Польща, зазначив, що єдиний порятунок — це віддатися під захист сильної держави, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Свою промову гетьман закінчив такими словами: «А буде, хто с нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога».
Учасники Переяславської ради — старшина всіх рангів, козаки й міщани висловились: «волим під царя московського православного». На Раді посли вручили Богдану Хмельницькому царську грамоту, який передав її писарю, а той зачитав «всем людям явно». В грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и с землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми».
Наступного дня, 9 січня, у зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві, виникли серйозні ускладнення. Гетьман зажадав від царських послів, щоб вони наперед присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що цар не видасть їх польському королю, не порушить їхніх вольностей і надасть їм на їхні маєтності свої грамоти. Царські посли категорично відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», доводили вони, а цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи й призрении», тобто гетьман, старшини, козаки, міщани мусять покладатися на «царське милостиве слово».
Гетьман сказав, що він бажає поговорити про це з полковниками і «усіма людьми», й вийшов із церкви. Невдовзі прийшли переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович, котрі повторили вимогу Богдана Хмельницького, посилаючись на те, що «козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». І знову посли висловлювалися, що «непристойно за государя присягати подданнм».
Бояри хотіли прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, пожалування, й не може бути рівноправних стосунків між ним і людьми. Такі форми взаємин не сприймалися українською свідомістю, вихованою на західноєвропейських, конституційних принципах.
В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, сприймати кожне царське слово. Всі царські піддані вважалися рабами, холопами, й той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись до царя, мусив дотримуватись формули: «Я, Васька Бутурлін, холоп твой».
Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Проте вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговори, вимушені були погодитися на свою однобічну присягу царю. Наступного дня присягали сотники, осавули та козаки
Переяславського полку, а також міщани Переяслава. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Хворого переяславського війта (керівника магістрату) понесли до церкви в ліжку, після чого на другий день він помер. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після Богдана Хмельницького, вважали головним козацьким стратегом.
І все ж Хмельницький із старшинами, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Таким чином уперше було твердо поставлено питання про укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим договором.
Головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, дбаючи про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права гарантійним міждержавним договором. І, безперечно, їх же непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовилися прийняти від імені царя присягу й скласти такий договір.
14 січня Бутурлін виїхав до Києва, Ніжина та Чернігова приймати присягу. Не все йшло гладко. Київські міщани присягнули, а духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта відмовилися від присяги. Під жорстким наполяганням Богдана Хмельницького митрополит і київське духовенство склали все ж таки присягу, але, як каже сучасник, «за слізьми світу не бачили». Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви, а царські урядовці продовжували виймати присягу в інших українських містах. Не обійшлося без опозиції й протистояння, наприклад, у Чорнобилі на Київщині, а в Полтавському та Кропив'янському полках царських урядовців навіть побили киями.
Переяславська рада була предтечею українсько-російського договору, який на кілька століть мав фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління не надавали якогось особливого значення тії раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.
У 1953 р. були видані «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний нонсенс, як «возз'єднання України з Росією». Вся історія України фальсифікувалася. Переяславській раді надавалося значення найголовнішої, центральної події всієї української історії. Узвичаювалося, що це був акт «возз'єднання України з Росією». У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне
святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз'єднання України з Росією».
Це була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного докумена, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Найменше висловлювання всупереч «Тезам» убивча радянська цензура викреслювала або ж узагалі не допускала працю до друку. Деякі автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою з них. Отож і займалися радянські історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні праці, які виступали своєрідними ілюстраціями до капеересівських тез.
Із сторінок книг, часописів, газетних шпальт, по радіо й телебаченню проповідувалося, що нібито Переяславської рада, яка передувала договору 1654 р., не тільки підсумовувала всю попередню історію українського народу, а й визначала її подальший розвиток.
Стверджувалося, що Переяславська рада «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення й увінчала боротьбу українського народу протягом сторіч за возз'єднання України з Росією, що було величезним благом для України». Виходило, ніби український народ був, мабуть, єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти власної національної незалежності й мріяв тільки про те, як би влізти в той імперський зашморг.
Українських історичних діячів, котрі очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, навішували їм ярлики «мерзенних, підлих зрадників», «ворожих ставлеників», «слухняних агентів різних держав», «одвічних, найлютіших ворогів українського народу» і т. ін. Десятиріччями зухвала брехня вбивалася в свідомість українського суспільства. Кілька поколінь народжувалося, виростало, виховувалося, здобувало освіту за такої безприкладної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість і гідність, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної вторинності українського народу. У людей складалося фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування, неспроможність створити свою незалежну державу.
Після від'їзду царських послів козацька старшина з гетьманом прийнялися за вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні та Чигирині. 17 лютого 1654 р. українське посольство відправляється з Чигирина до Москви для укладання міждержавного договору. Очолили це посольство високі представницькі особи з середовища правлячої козацької старшини — генеральний суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря. Посольство супроводжували брацлавський осавул Григорій Кирилович, чигиринські отамани — Герман Гапанович та Ілля Харитонович, писар і тлумач Яків
Іванович і окремий посланець гетьмана до царя Конрад Якимович. Вони везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя й проект договору, який включав 23 статті.
12 березня посли прибули до Москви. Наступного дня їх прийняв цар, і в цей же день почалися переговори з царськими уповноваженими — боярином князем Трубецьким, боярином Бутурліним, окольничим Головніним, думним дяком Алмазом Івановим. Переговори велися протягом двох тижнів, збиралися на конференції шість разів. Українські посли подали свій проект договору, підписаний Богданом Хмельницьким. Він мав 23 статті. За винятком п'яти останніх пунктів, які торкалися важливих проблем поточного моменту, український проект договору мав конституційний характер.
У договорі обумовлювалися права та вольності України, непорушність прав, наданих князями та королями «духовним і мирянам»; визначалася чисельність її збройних сил — 60 тисяч; утверджувалося право обирати голову держави — гетьмана — на загальновійськовій Раді; суверенність фінансової політики (прибутки від збору податків залишаються в Україні, за винятком певної грошової данини Москві). Йшлося в договорі й про автономію суду, право незалежних міжнародних зносин; висловлювалося бажання отримати підтверджуючі царськi хартії на вольності й права козаків, на їхні маєтки й щоб ці права переходили до вдів і дітей козаків, а також на права та вольності української шляхти й військової старшини, ставилося питання про встановлення їй платні. Нарешті, йшлося й про надання чигиринського староства на гетьманську булаву.
Московська сторона висловлювала своє відношення до українського проекту договору царськими указами й резолюціями бояр на кожну статтю. Десять статей було прийнято беззастережно, в решту вносились обмеження, поправки, інші формулювання. Деякі статті навіть відкидалися.
21 березня українські посли подали новий проект договору в 11 статтях, який був ратифікований царем і боярами за винятком однієї статті. Однак у трьох царських грамотах, що були видані послам 27 березня, не тільки санкціонувався другий варіант договору з 11 статтями, а й по суті ратифікувалися ті статті з першого варіанту договору, які не ввійшли до остаточного варіанту.
Коли укладався українсько-російський договір 1654 р., Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично характеризувалася тими ознаками, що визначають державу: територією, яку охоплювала державна організація; людністю, котра не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; загальновійськовою радою й гетьманським урядом, які здійснювали владу на території України; збройними силами — козацьким військом; самостійними міжнародними відносинами; власним судочинством; суверенною економічною політикою.
Для Хмельницького договір 1654 р. був передусім звичайним оборонним договором, складеним для того, щоб дістати військову допомогу царя у війні проти Польщі. З іншого боку, уряд Богдана Хмельницького цим договором ставив завдання закріпити за Україною її права та вольності, не допустити в майбутньому їх порушення та обмеження царизмом. В умовах даної історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичайну для того часу, всім тоді знайому форму договору між двома державами, так звану форму протекції, коли вдаються за допомогою до сильного сусіда в боротьбі проти свого ворога. До такої форми договору вдавалися всі монархи та володарі.
Під час тривалої боротьби з Польщею Богдан Хмельницький не вперше складав договори з сусідніми державами, та й із самою Польщею. Так, у ході війни з нею двічі формулювалися юридичні стосунки між Україною й Річчю Посполитою у Зборівському і Білоцерківському договорах 1649 і 1651 років. Але ці укладені державно-політичні умови були зірвані Польщею, війна тривала. Богдан Хмельницький сподівався, що на підставі українсько-російського договору Україна одержить військову допомогу від Москви й водночас заманіфестує перед світом своє цілковите визволення від Польщі. Московський цар діставатиме за це певну грошову данину.
Самостійність України визнавалася і в аспекті її міжнародних відносин. Передусім Польща в своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю котрої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив ханові, що «осібна держава», яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семигородського князя, що Богдан Хмельницький стане монархом із стотисячною армією, з владою над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис «Gazett de France» 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об'єднанні з Москвою шукав союзників для боротьби проти Польщі: «Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та присягнув йому від імені козаків».
Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Богдан Хмельницький здійснював широко розгалужену міжнародну діяльність і мав дипломатичні відносини з багатьма державами, листуючися з ними, укладаючи договори, обмінюючись посольствами. Монархи, князі та інші родовиті голови держав зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи його «приятелем», «другом», «братом», як це було прийнято в стосунках між володарями незалежних держав. Отже, чужоземні монархи та держави трактували Україну, незважаючи на договір 1654 р., як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як «протекцію» в тодішньому розумінні, часто номінальну. Таким чином, договір не стояв на
перешкоді їхнім дипломатичним відносинам з Україною на високому державному рівні.
Хоч оцінка договору московським урядом із часом мінялася, однак спочатку він погоджувався з переважаючим у ту добу поглядом на «протекційні» договори і вважав Україну за окрему, вільну, незалежну державу. Маючи з Богданом Хмельницьким відносини ще перед тим, як укладався договір, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, котрими відав Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що взагалі керувало відносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митні установи.
Але Московське царство було за своєю природою й характером абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава — з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною, без феодального примусу, працею на землі, покозаченим селянством — була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче, рано чи пізно царський уряд повинен був розпочати наступ на автономію України, щоб узагалі зліквідувати її.
При укладанні договору це виявилося в більш-менш прихованому прагненні і царя й бояр установити контроль над внутрішнім економічним і воєнним життям, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цим прагненням, хоча в ході обговорень деяких статей їм доводилося йти на компроміс.
Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. В договорі 1654 р. вона не обмежувалася. Гетьман залишався верховною владою й головою Української держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили, зокрема, про його повну владу щодо внутрішніх справ Гетьманської держави — «верхній владця і господарь Отчизні нашої», «зверхнійший властитель».
Договір визначав, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів, і мав цю владу «доживотно». Царя зобов'язані були лише «извещати» про вибори, а гетьман мусив скласти присягу цареві. І на майбутнє після смерті кожного гетьмана в Україні мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, обирати гетьмана «по прежним их обычаям, самим меж себя».
У пропонованому проекті договору гетьман і Військо Запорозьке вимагають уже в першій статті непорушності автономії України, зокрема в судочинстві. Суд тоді вважали за одну з найважливіших функцій влади, і в
Україні їй надавали великої ваги. «Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник в суди військові не вступали, але від старших своїх щоб товариства суджені були: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити». Ось у такій формулі була висловлена теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.
27 березня 1654 р. цар ратифікував першу статтю договору без жодних змін. «Пожаловали, велели им быть под нашего царского величества высокою рукою, каковы им даны от королей польских й от великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивать ничем не велели, и судиться им велели от своих старших по своим прежним правам».
Коли заглибимося в аналіз статей, пов'язаних із проблемою податків, і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, наскільки вона була для України життєво важливою. Певною мірою ця проблема була пов'язана зі збройними силами. Для нас, сучасників і жертв болісного процесу розпаду останньої величезної імперії в світі, ці суперечки 350-річної давності зберігають свою актуальність і деяку повчальність. Адже з цими суперечками перегукуються ті імперські тенденції, які виявилися в прагненні «центру» нав'язати народам колишньої радянської імперії то «оновлений Союз», то «Союз суверенних держав», над котрими «центр» волів поставити ще одну державу, тобто відновити імперію.
Коли Україна визволилася з-під польської влади і утворилась Українська Гетьманська держава, її фінансова політика набрала характеру суверенності. Всі податки, які людність України повинна була давати до королівського скарбу, на короля, католицькі монастирі та церкви, на панів, були передані до скарбу Війська Запорозького, Української Гетьманської держави. До того ж Богдан Хмельницький установив мито з чужоземного краму. Податки з меду, пива, горілки також давали великий прибуток Українській державі.
Отже, український гетьман, укладаючи договір із царем, прагнув, щоб увесь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Московські бояри не прийняли цієї умови в запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначати характер і розміри податків, а, головне, щоб фіскальні органи належали Москві, тобто стягування податків здійснювалося збирачами, надісланими царем. Важко навіть було те передбачити, яких масштабів набудуть згодом безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.
У результаті обговорень дійшли компромісу. Одноразова грошова данина замінялася збиранням податків, але місцевими українськими органами, які вже передавали кошти до царського скарбу через відряджених від царя людей. Отже, змінився спосіб виплати данини. Збереглися фіскальні права України та українська фінансові адміністрація, а роль московських агентів обмежувалася тільки прийняттям зібраної данини. І все ж для державного українського скарбу виплата данини в розмірі більшої частини
безпосередніх податків була тяжкою втратою, оскільки позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів.
Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головні українські міста своїх воєвод із військовими залогами. Щоб надати подібним діям законного характеру, бояри домагалися зафіксувати це в договорі 1654 р., однак безуспішно.
Взагалі, розмова про місце царського воєводи в Україні виникла вперше у 1653 р., тобто ще до укладання договору, її ініціатором був Богдан Хмельницький, який через свого посла Лавріна Капусту просив у Москви військової допомоги проти Польщі й пропонував вислати до Києва тритисячне військо під командуванням воєводи». Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його прохання й попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився одержати військову допомогу від царя, зауваживши, що в разі ворожого наступу до весни бажано навіть збільшити кількість царського війська.
У наказі від 30 січня 1654 р. цар чітко вказав призначеному в Київ воєводі князю Куракіну його функції, котрі обмежувалися військовим захистом України від ворожого наступу: «по челобитию гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей». Проте через три роки воєводи з царськими військами були вже не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А в 1657 р. виряджений до Богдана Хмельницького царський посол — окольничий Ф. Бутурлін — вимогливо запитував у гетьмана, чому немає воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод в українських містах, окрім Києва, та й на переговорах у Переяславі саме так полагодив справу.
Міжнародні відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким із московськими послами ще в Переяславі, а потім гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами в Москві. Ці питання порушувалися в обох проектах договору, однак українська та московська редакції значно відрізнялися одна від одної.
Богдан Хмельницький вважав, що в міжнародній сфері мову слід вести лише про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їхніх воєнно-дипломатичних планів, а за необхідності — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між самостійними державами, які укладали взаємнооборонний союз. За цим принципом і була сформульована перша українська редакція статей.
У відповідь 19 березня бояри оголосили послам царський указ: «чтоб гетману з польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в
наступному указі цар не тільки обмежував дипломатичне активне право України щодо Туреччини та Польщі, а й її пасивне право — приймати та відпускати послів. Царський уряд хотів поставити це під свій контроль.
Таке однобічне обмеження чужоземних зносин суперечило волі та дійсним намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах обмеження чужоземних зносин мусять бути двосторонніми й торкатися тільки контактів з ворожими обом державам країнами. Тому посли й заявили боярам, що з погляду взаємних союзних обов'язків Москві теж не слід мати відносини з цими двома ворогами-сусідами — Туреччиною та Польщею. Але навіть і обмежуючий царський указ усе ж таки визнавав у принципі право України як окремої держави на встановлення відносин з іншими державами, хоч і під певним контролем з боку Москви.
продолжение
--PAGE_BREAK--ІVСмерть Б.Хмельницького
Слідом за приєднанням Гетьманщини почалася війна Росії з Польщею. Навесні 1654р. цар Олексій Михайловичрушив до Литви; з півночі відкрив проти Польщі воєнні дії шведський король Карл X. Здавалося, Польща знаходиться на межі загибелі. Король Ян Казимир відновив відносини з Хмельницьким, але останній не погоджувався ні на які переговори, поки не буде визнана з боку Польщі повна самостійність всіх малоросійських областей.
Тоді Ян Казимир, через посередництво імператора Фердинанда III, Звернувся до царя Олексія Михайловича, який в 1656, уклав з поляками перемир'я. Після цього почалися переговори про укладення миру і межування нових кордонів[17], Польська сторона також запропонувала обрати царя Олексія Михайловича спадкоємцем польської корони. 10 липня 1657, у відповідь на повідомлення гетьмана про хід переговорів, Хмельницький написав Государю лист, де схвалював такий поворот справ: «А що Король Казимера… і все пани раді Коруни польської тебе, великого государя нашого, ваша царська величність, на Коруна Польську і на Велике Князівство Литовське обрали, так щоб і нині того неотменно тримали. А ми вашій царській величності, як під сонцем у православ'ї сяючому государя і царя, як вірні піддані, прямо бажаємо, щоб царська величність, як цар православний, під міцну свою руку Коруна Польську прийняв „[18]
На початку 1657 Хмельницький уклав з договір зі шведським королем Карлом X і седмиградський князем Юрієм Ракочі. Згідно з цією угодою, Хмельницький послав на допомогу союзникам проти Польщі 12 тисяч козаків [19]. Поляки сповістили про це Москву, звідки були послані до гетьмана посли. Вони застали Хмельницького вже хворим, але домоглися побачення й накинулися на нього з докорами. Хмельницький не послухав послів, але тим не менше загін, посланий на допомогу союзникам,
довідавшись, що гетьман при смерті, відступив назад — після цього союзники зазнали поразки і це був для хворого Хмельницького останній удар. Місяця два через Хмельницький звелів скликати в Чигирині раду для вибору йому наступника. На догоду старому гетьманові рада обрала його неповнолітнього сина Юрія.
Визначення дня смерті Хмельницького довго викликало розбіжність. Наразі встановлено, що він помер 27 липня1657 від апоплексії, Похований у селі Суботові, у побудованій їм самим кам'яної церкви, що існувала до теперішнього часу. Відчувши деяке полегшення, гетьман закликав до себе близьких. «Я вмираю, — прошепотів він їм, — поховайте мене в Суботові, який я придбав кривавими працями і яке близьке моєму серцю». У 1664польський воєвода Чарнецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і його сина Тимошаі викинути тіла на «наругу» з могили.
Роль Б. Хмельницького в історії України.
Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави — Війська Запорізького (1648—1764). У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу. Б.Хмельницький створив не тільки державний апарат і виховав цілий гурт бойових військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і з української шляхти (І. Виговський, П. Тетеря, Д. й І. Нечаї, І. Богун, Г. Гуляницький, С. Мрозовицький (Н. Морозенко) та ін.), але й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і польсько-турецьких зазіхань, майже до кінця XVIII ст.
Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. В короткий строк і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися
Запорозької Січі.
Ще одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя обирала з участю козаків полкову старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних грошей. Встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб'єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції». Український історик Іван Крип'якевич зауважував, що гетьман «мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька». Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена організація адміністративно-територіального, судового та військового устрою, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу.
Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу». Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо».
Висновки
Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».
Богдан Хмельницький, очевидно, народився в сорочці. Але складовими його успіху були його далекоглядність, розум і хитрість, надійно маскували його почуття і наміри. Хитрість була мистецтвом, неодноразово руйнували плани його політичних опонентів. Було лише один виняток: на переяславських переговорах його хитрощі не спрацювали проти московських дипломатів. Вони відразу висунули свої умови, що суперечать стратегічним намірам Хмельницького, а в очах старшини вони взагалі виходили за рамки здорового політичного сенсу. Козаки наполягали на підписанні обопільної присяги про дотримання військово-політичного союзу, як це було прийнято у відносинах між королем і шляхтою, в той же час московські бояри не бачили більшої крамоли, ніж вимагати присяги від самого царя, і відмовлялися це робити від його імені. Суперечка, очевидно, залишили на післявоєнне узгодження. Принаймні до цього часу переяславської хартії 1654 ніхто не бачив! І як саме рішення тоді ухвалили, відомо тільки з опоетизований «рапорту» московських дяків, розрахованого на сентиментальність молодого царя Олексія Михайловича: «Бажаємо під царя східного, православного». З часом це неузгодженість призвела до розриву союзницьких зобов'язань і, нарешті, до Конотопській битві 1659 року, коли вчорашні побратими — українські козаки та московські ратники зійшлися у кривавій битві, яка виявилася нещасливої саме для останніх. Але це було вже після Богдана.
Незаперечним є одне: у зовнішній політиці легендарного гетьмана не було чітко виражених пріоритетів, точніше — пріоритетом була сама Україна. З ким би гетьман вів переговори, з ким би не укладав мир чи ні оголошував війну, це завжди вписувалося в ситуативні інтереси козацької держави, кордони якої визначала виключно козацька доблесть. «Куди зайшла козацька шабля, там і козацька влада буде», — резюмував генеральний писар Іван Виговський. Утім, козацька шабля не була стихійним двигуном козацької агресії, адже заходила вона лише туди, де історично жила народність «російська» і де споконвічно стояла «руська церква» — православний українська парафія. Саме такими мотивами керувався Хмельницький під час
облоги Львова, походу на Замостя й Підляшшя і в утвердженні гетьманської влади на півдні сучасної Білорусі, яку завоював у 1655-1657 рр… полковник Іван Золотаренко.
Отже, деякі історико-культурні принципи все ж визначали політичні претензії козацької революції. І лише крізь цю призму можна побачити й зрозуміти відверте небажання старшини «воювати чужу землю» і втручатися в молдавські усобиці. Так само і політичні пропозиції королю Яну-Казимиру надходили тільки з умовою визнати за Гетьманщиною юрисдикцію над споконвічними руськими землями, включно з Володимиром (Волинським), Львовом, Ярославом і Перемишлем (останні два міста нині належать Польщі). У 1656 році в сферу контролю гетьманської держави входило навіть Турово-Пінське князівство, шляхта якого звернулася з петицією до гетьмана щодо прийняття їх у «вічне підданство». «Україна своя руська» — лунало у зверненні гетьмана до міщан Львова. Саме як суверенну спадкоємицю Київської Русі бачив Україну в політичну перспективу Богдан Хмельницький.
Пішов з життя той, хто створив цілу епоху в українській історії. Епоху, що століттями надихала нащадків на створення національного епосу, в якому визрівала українська ідентичність. Як сучасники, так і нащадки, як вороги, так і соратники, оцінювали постать Богдана Хмельницького по-різному, зазвичай доволі діаметрально. Це був лицар, при якому «Володимира Русь на ноги піднялася» (Могилянський панегірик 1649 р.), і безжалісний порушник посполитового спокою (в устах апологетів Речі Посполитої «двох народів»); страшний «бич Божий» (у сприйнятті євреїв та католицьких ксьондзів ) і знаменитий вождь, завдяки котрому «вся Малой Росии Речь Посполита могла жити довгі літа» (за козацькою літопису Самійла Величка). У всякому разі, це був видатний державний муж і безстрашний патріот, якому Україна зобов'язана не інакше, як своїм політичним народженням на світ історії — народженням болісним, але незаперечним.
Список використаної літератури:
1. Про батька козацького Богдана Хмельницького/ Грушевський М.С./Дніпропетровськ: Січ, 1993.
2.Богдан Хмельницький/ Костомаров М.І./ Для серед. Та ст. шк. Віку / [Упоряд. І передм. В.О. Замлинського]/ Худож. Л.А. Кацнельсон. — К.: Веселка, 1992. – 93 с.
3. Богдан Хмельницький, гетьман України./ Гнат Хоткевич/(Передрук з “Альбома історичних портретів. – [Львів, 1909-1910]).-Друкарня Уділова. Львів
Інтернет ресурси:
1. uk.wikipedia.org;
2. www.nbuv.gov.ua;
3. www.zn.ua;
4. www.abc-people.com;
5. www.lib.com.ua