--PAGE_BREAK--Знак або значок — менша корогва, якої вживали кожного дня замість »великої« корогви. В 1649 р. під Збаражем один козацький відділ появився з таким гетьманським значком: »не державу два прапорці гусарські, один білий, другий червоний«. В 1727.р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс — корогву, другий — значок. І в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва »значкові товаришів.
РОЗДІЛ ІІ. Чисельність армії. Реєстрові козаки. “Охотне військо”. Поділ армії. Утримання війська
Чисельність армії. Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З кінцем XVI ст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване військо, рахували його від 2000 до 10.000. Так, наприклад, Косинський у 1593. р. мав біля 4000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли виставити до 6000 добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000; у боях під Лубнами було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000 доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттях XVII ст. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під Смоленськом 1609 — 1611 р. могло бути 30.000, чи навіть 40.000, під Хотином 1621. р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді, джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, засвідчує 1628. р.: »Самих козаків буває 15.000, але з новаками виходить сорокатисячне військо«.
В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне — меншало. В повстанні 1625 р. налічувалось козаків 30.000, а з них у боях мало загинути 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37000 повстанців; у московському поході 1633. р. було 30.000 козаків; у повстанні 1637 р. Павлюк мав 23000.
Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових козаків на королівській службі. В 1575-1576 роках було реєстрових тільки 300, в 1580. рр. — 600, в 1590-1591 р. — 1000 козаків;
у 1622-1623 р. було запропоновано 2000 до 4000; у 1625 р. установлено реєстр— 6000; 1630 р. збільшено число реєстровців до 8000;
у 1635 р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки 6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький вимагав тільки 12.000 реєстрового війська.
За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі кількості. У Пилявському поході військо Хмельницького налічували на 100.000, під Львовом 1648. р. на 200.000, у Зборівський кампанії на 300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у Зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої умови — не поставив вищого числа, ніж 60.000. Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими володіли на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.
Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на цифрі 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові 1668 р. Погодився на 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича 1672. р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1000 мисливського війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-підпомішників.
Реєстрові козаки. На Запорожжі право вступу до війська мав у теорії кожний, хто хотів козакувати; а проте до війська добирали придатних. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то — затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий.
На Запорожжі в ХVІІІ в. молодих козаків звали хлопцями, джурам а найбільше молодиками. На Січ приймали не раз навіть десятилітніх хлопців, але до війська, до »товариства«, записували щойно таких, яким виповнилось 20 років. У переказах про побут давніх запорожців є згадки про те, що молодики повинні були добре володіти зброєю, кермувати човном, виявляти орієнтацію й дотеп, але тут не було ніяких постійних приписів, а тільки різні місцеві звичаї.
Кошовий на Січі мав почесну сторожу, що складалася з 30-50 молодиків.
Молодики, чи джури були також у козацьких полках на Гетьманщині. Коли Зборівський мир обмежив число реєстрових козаків до 40.000, багато «випищиків» пристало до козаків за джурів. Але пізніше, в ХVІІІ ст. вже молодиків при полках не було.
Військо було записане в реєстр. Перші такі переписи запорозького війська зроблено на вимогу польської влади, що хотіла утримувати контроль над козаками. Але пізніше реєстри велися для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, під час повстання 1637. р., вів реєстр свого війська. Перепису доглядав спершу гетьман особисто, пізніше цей обов’язок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. попис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто інший часом не став на його місце. Коли в реєстрі була »діра«, тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав лише кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; першість мали також сини козаків, — місце небіжчика-батька мав право в полку зайняти син. Багато значило те, коли когось поручала старшина. Тому то згодом стало звичаєм, що кандидат прихиляв на свій бік дарунками впливових старшин.
Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Такий випис переводив, наприклад, Богдан Хмельницький після Зборівської й Білоцерківської умови; це викликало велике невдоволення. У XVIIІ ст. на Гетьманщині часто проводили основні перевірки козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстр називався також компутом.
Всі козаки, що належали до запорозького війська, уважалися за рівних і звали себе товаришами. Але при цій теоретичній рівності все між військовим товариством були одиниці, й групи, що котувалися вище, ніж чернь, тобто рядове військо. Вже при кінці XVI ст. з’являються “старинні” козаки — ті, що довгі роки служили у війську або походили з козацького роду. В XVII ст. є знатні козаки, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства переважали своїм значенням. Військовий товариш, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самойлович утворив окрему категорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значкові товариші — це козаки, що служать під полковою корогвою, »значком«. Рядових козаків 1739. р. поділено на дві групи: виборні козаки мали бути постійно готові до війни й ходили у походи, підпомішники повинні були постачати воєнні засоби і харчі для виборних. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики. Дейнеками в половині XVII ст. називали народне військо, що йшло у похід зі самими палками, що саме звалися дейнеки.
«0хотне» військо. Реєстрового війська, обмеженого числом, не завжди вистачало на потреби української держави. Коли починалася війна, виринала потреба збільшити кадри, й тоді гетьман мобілізував до війська всіх, хто міг носити зброю, закликав, »щоб поспішали не тільки реєстрові, але й нереєстрові; аби добрі молодці, з доброю зброєю — він рад прийняти за товаришів«. Таким способом військо Хмельницького могло доходити й до 200, а то й 300 тисяч. Деякі відділи охотників, що зголошувалися до війська, залишалися у службі довший час як т. зв. затяжне або охотне військо, за відповідною річною платою. Таке військо мало особливу ціну тоді, коли це були фахові вояки, з доброю зброєю, належно виправлені в воєнній тактиці. Так Богдан Хмельницький під Замостям 1648 р. старався притягнути до своєї служби німецьку піхоту, що була в польському війську. До старшини німців він писав: «Просимо ваші милості до себе в компанію, в одне Товариство вірне, під присягою Бога всемогучого. Не лише жадної погуби, але й найменшої кривди від нас не сподівайтеся; хто тепер старшина, той і при нас на становищі і при своїй честі залишиться. Не будете ані голодні, ані голі, ані босі, а навпаки — будете вдоволені і мною і обопільним товариством. Думаємо, що ви радо звелите пристати на це, як християни і з роду браття наші, як ті люди, що звикли своїм трудом і шаблею заробляти на шматок хліба, так само, як і ми на цьому світі живимося. І Хмельницькому дійсно повелося зорганізувати деякі німецькі відділи. Так, наприклад, служили в нього драгуни на німецький лад зорганізовані, —одягом німці, вірою греки, з нації українці». У великому числі напливали на Україну молдавани, що творили волоську кінноту, а також серби, що втікали з-під турецької влади. Хмельницький мав теж добірний відділ татар.
Пізніше гетьмани ще збільшили наймане військо. Виговський у гадяцькій умові 1658. р. застеріг собі право тримати 10.000 затяжного війська. Дорошенко мав найманих турецьких сейменів.
Він зорганізував і власну формацію “серденят”. Назва (з турецької мови) означала відчайдухів; таке ім’я у турецькім війську мали найхоробріші, найзавзятіші охотники; Дорошенко брав собі за зразок таке військо. Серденята складалися найбільше з молдаван, але було між ними немало й місцевих людей. Вони наймалися для плату й утримання: «тілько з них користи, що п’ють та їдять, одяг і зброю і коні добрі мають, за це й умирають». Козаки були невдоволені з цих мисливських військ, і рада 1669 р. вирішила розпустити серденяцькі полки; «нехай ідуть, хто звідки прийшов, братися до господарських робіт». Але Дорошенко ради не послухав, збільшив число серденят, аж воно дійшло до 12.000.
Коли Дорошенко зрікся гетьманства, серденята або сердюки перейшли на Лівобережжя. Самойлович оцінив вартість цього війська — ужив його до прикордонної служби за сторожу проти татар. З того часу сердюки залишилися на Лівобережній Україні до кінця Гетьманщини і служили як піхота.
Одночасно з’явилася ще одна подібна формація — компанійці. Охотники виступали здавна в відділах, що звалися »компаніями«. Многогрішний 1668 р. утворив під цією назвою окремий полк, що мав контролювати громадську безпеку. Це були кінні полки. Конотопська рада 1672 р. ухвалила скасувати і серденят і компанійців, але 1687 р. вирішено «охоче комонні» і «охоче піхотні» частини зорганізувати наново. За Мазепи було 5 полків «охоче піхотних» і 5 «охоче комонних». У 1728 р. обмежено їх до трьох полків. Мисливські полки в XVIII ст. були невеликі, налічували по 500-600 людей кожний. Компанійців і сердюків вживали й до поліційної служби, сотні їх були приставлені до різних полків, але підлягали гетьманові, не — полковникам. На боці гетьмана в XVIII ст. була надвірна корогва, а при генеральній канцелярії й інших установах служила солдатська рота під проводом капітана.
Поділ війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.
Полк означав і відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було 6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще — миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків: білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський, черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький, київський, лубенський, миргородський, ніженський, переяславський, полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500 людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601. р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000 кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так, під Збаражем 1649 р. «було 23 полковники, а в кожному полку від 5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було». В 1651 р. козацькі полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.
У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали, переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В 1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до 40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по 100 людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних« вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків «одвуконь, з оружжям добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка»; у поході на Польщу 1651 р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.
Утримання війська. За польської влади реєстрове військо отримувало плату з державного скарбу так, як і інші наймані частини. Коли ж організувалася козацька держава, військова служба стала безоплатна. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, порозводили на цих »займанщинах« свої господарства і мали з них достатній прожиток; маючи ці землі, вони були обов’язані повнити службу безплатно. Частину державних земель залишено на загальні військові потреби, так, наприклад, «рангові» маєтності діставала старшина, що займала вищі уряди, деякі землі були призначені на утримання артилерії і т. д. Державний скарб визначав теж на військо деякі податки й доходи, наприклад, «третю військову мірку» з млинів, доходи з аренд і ін. З державних доходів оплачували наймані частини, компанійців, сердюків та ін., а підчас дальших походів і реєстрові козаки діставали деколи плату. Найтяжче й найдошкульніше було те, що український уряд мусів утримувати своїм коштом на Україні російські полки, що від переяславської умови 1654. р. стояли залогами по найважливіших містах.
РОЗДІЛ ІІІ. Зброя
Зброя. 3броя їх — рушниця і шабля, іншї мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман«, писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й інші мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584. р. пише: «3броя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплан свідчить, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.
Головною козацькою зброєю була, безперечно, рушниця. Під Хотином 1621. р. «було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішими, бо шаблі не всі мали». В 1651 р. під Берестечком:
«шабля рідка, самопал у кожного». Саме йому козаків називали «рушничним військом». Ще частіше сучасники стверджують, що козаки в поході мали не раз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадають не одноразово поряд, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не відомо. Німецький автор Вайнбер твердить, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці «на зразок шотландських». З 1637 р. відома перша згадка про мушкети у козацькім війську.
продолжение
--PAGE_BREAK--З інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638. р.). В 1720. рр. «чудові» яничарки виробляли в селі Кубиче коло Башлі на Слобожанщині. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки, Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII ст. часто стрічаються пистолєти або пистолі, часом чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.
Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці.
Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619. р. при перегляді війська майже всі були з вогненною зброєю, мало хто з луком. «А що гетьмана Петра Конашевича прозивали Сагайдачним, і на відомій картині він змальований із луком та сагайдаком, — то це тільки лицарська прикраса. Про козацьких лучників згадується ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше». Це вже справа не з тою давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом«, писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького. Тільки на Запорожжі лук був популярним ще до половини XVIII ст. й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.
Шабля до половини ХVIII ст. була в козаків поширена майже як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою ненькою рідненькою, панночкою молоденькою. Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, то пізніше витворився український тип «козацької» шаблі, на жаль, досі не досліджений. Козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, піхви прикрашені різьбою. Досить поширений був у козаків спис (списа). В 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою «сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути». У повстанні 1637-1638. р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами і козацький табір був «рогатинами добре обострожений». У XVIII ст. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці; була навіть приповідка: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3,5 м. завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб легше було спис тримати.
Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла в союз із Московщиною, не раз звертав увагу гетьманам, щоб намагалися підняти рівень козацького війська і наблизити його «до регулярних полків». Так уже 1655 р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проект, утворити 10.000 війська «солдатським ладом»: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б були розпочати навчання. Гетьман відповів, що розгляне цей проект, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував іще ґрунтовнішу реформу; він хотів скасувати козацькі вольності взагалі й перетворити козаків у регулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, під впливом російських військ, таки переймали дещо з регулярного порядку; наприклад, 1725. р. Андрій Маркевич записує, що «козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за регулярними зараз, по 4 людей у шеренгах». Пізніше, 1734. р., знову прийшов із Москви наказ до козаків «учиться регулярству», — але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цієї справи лише те, що завів одноцільне обмундирування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримати добрий порядок. Як про це згадував Іван Котляревський:
“Так вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись;
Так просто військо шикувало, не знавши просто «стой, не шевелісь!»;
Так славнії полки козацькі — лубенський, гадяцький, полтавський
в шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять,
то мов мітлою все метуть!
До доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова музика. Вже з кін. XVI ст. козаки на Січі мали бубни і труби, — навіть срібні труби, даровані цісарем. В 1601 р. в полку з 500 людей був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. У бубни або литаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика пригравала також у поході війська: «Полковники, старшина полкова й сотники з усіма козаками, при військовій музиці, зі знаками (корогвами) йшли пішком в город» — на вибір гетьмана 1734. р.
РОЗДІЛ IV. Похід. Бій. Табір. Бій кінноти. Тактика піхоти. Замки і фортифікації
Похід. На похід покликав військо гетьман своїм універсалом.
Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або литаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо не раз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій Маркевич пише у своїм дневнику 1724. р.:
«Післав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід».
Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався «попис» для контролю, чи кожний козак як слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху і куль (до 300), харчі та ін. Старовольський пише: «Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або зв’язувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога». Боплан описує харчі, які козаки мали підчас походу на море: «У бочці, на 10 стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, добре звязаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пітоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його «саламахою». Під Берестечком козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток людей. У пізніших часах, у XVIII ст., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ін.
Деколи, у ближчі походи, військо виступало «налегко», з малим вантажем, з самими «юками і саквами», як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь 1657 р. нараховували 35.000 козаків, — але-це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. «Коли йдуть походом у інші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати», оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві, говорить: «У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть, з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці».
Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашовари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробуту намети або курені. Коли обоз по довгому постою залишався, козаки його підпалювали.
В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.
Бій. Табір. Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, не приготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором називали укладанні разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Павлюк 1637. р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.
Коли ворог надійшов близько, піхота з поза возів починала стрільбу з рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене, від наступу. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж «оборонною рукою». А коли в одній сутичці утратили одну гармату, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655. р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що їх переслідували, — «а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборг» (пруська фортеця).
Ворог намагався завжди в якомусь місці табір розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки прив’язували віз до воза, — хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табір «розірвав», або «урвав» його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді не раз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табір наново справити, впорядкувати.
Не раз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш, — запорозькі коні були привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табір. План такого табору бував різний. 1625 р. на Цибульнику козацький табір мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табір полковника Путивельця був овальний. Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табір Хмельницького мав мати по сім верств уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і зв’язували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози голоблями до ворога. Так зробив був Путивлець: »вози густо сполучив, голоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було«. Острянин убезпечив табір наїженими рогатинами. До возів насипали землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626. р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплан каже: «У чому проявляють найбільше зручності та вмілості, то це битися табором, заслоняючись возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1000 поляків і так само 1000 татар». А Старовольський додає: «Їх табір у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками».
Бій кінноти. Табір служив не тільки для оборони, але й як опори для атакуючої акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції, ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.
До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць. «3під полковничої корогви вискочило 40 коней», читаємо в описі бою під Гомелем 1651. р. «0дин із них виїхав на гарць, викрикуючи по татарськи «гала-гала», але один із залоги влучив його коня в голову». Звичайно, з боку противника виїздили теж гарцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких гарцях козаки побили багато поляків.
Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами «велів своєму війську йти лавою, наче на неприятеля». У кримському поході 1628. р. запорожці «весь час билися хоч гарцями, хоч лавою».
З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.
Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Саме тому Хмельницький був змушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.
Тактика піхоти. Вирішну роллю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621. р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табір». Так само в бою з поляками під Круковим 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі».
На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. «Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки», свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. «Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й відвага і в воді, ріці, болоті», пише учасник козацької війни 1637-38. р. «Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує, — без цього «глухий німець», нічого не вміє й як та муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна»…
До шанців козаки вживали лопат і мотик. «Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди прив’язані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни», оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лойовим 1651. р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. «Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить», описує Павло Алепський.
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого табору владували засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: сідала з коней або «спішувалася», обкопувалася шанцями й так боронилася.
З поза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовим, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла здійснити нову атаку.
продолжение
--PAGE_BREAK--