ВИВЧЕННЯНОВІТНЬОЇІСТОРІЇ УКРАЇНИЧЕРЕЗ ПРИЗМУПОНЯТТЯ“ПОЛІТИЧНАКУЛЬТУРА”
Розвитокбудь-якої нації, народу, суспільствапроходить підвпливом культури, яка увібранасвідомістюта діяльністюїї суб’єктів.Культура – цепевна сукупністьвизначень, задопомогою якихлюди формуютьсвій досвід.Політика жявляє собоюодну із фундаментальнихсфер, в якихрозкриваютьсязначення, щопевним чиномпов’язані іззагальнонаціональноюкультурою, соціокультурними, національно-історичними, релігійними, національно-психологічнимитрадиціями, звичаями тастереотипами.Найширшимпоняттям єнаціональнакультура, функціональнікомпонентиякої маютьсуттєвий впливна формуваннясистеми політичнихпереконаньта політичнихорієнтацій.Політичнукультуру слідрозглядатияк невіддільнучастинузагальнонаціональноїкультури. Вонастановитьсукупністьусього духовного, що пов’язанез типом владнихвідносин таспецифікоюреалізаціївлади, притаманнихпевному народу, системі йогополітичнихцінностей, почуттів, уявленьі переживань.Призначенняполітичноїкультури полягаєв забезпеченніякісного такількісноговідтвореннята виправданняїї існуваннязасобами естетики.Разом з тим, цепевна системаполітичнихпоглядів, ідеаліві символів, підсистемагромадянськоговиховання, багатстванаціональноїлітературита мистецтва, яка спираєтьсяна етнічнийматеріал, традиціїта звичаї нації.
Кожнійполітичнійсистемі суспільствапритаманнаособлива, базовамодель політичноїкультури. Вбільшостівипадків їїелементихарактеризуютьсяуніверсальністюі визначаютьсязагальносвітоглядниминастановамита орієнтаціямилюдей незалежновід їхньоїнаціонально-державноїприналежності.В узагальненійформі вонискладаютьсистемоутворюючікомпонентиу кожній незалежнійкраїні тапроявляютьсяу специфічнихнаціональнихформах.
Впродовжостанньогодесятиліттяв українськійдержаві помітнопоширилисянаукові дослідженняполітичноїкультури. Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов, Н.Чурилов вважаютьщо політичнакультура єсукупністьпоглядів, переконань, орієнтаційі зразків поведінки, які визначаютьставлення людейдо політичноїсфери життясуспільства, рівень і спрямованістьїх політичноїактивності.1“Політичнакультура, — говоритьБ.Цимбалістий,- це продуктісторичногорозвитку тадосвіду народу”.2В.Бебик, Н.Головатий, В.Ребкало визначаютьполітичнукультуру якособливийрізновид культури, спосіб духовно-практичноїдіяльностій відносин, яківідображають, закріплюютьі реалізуютьголовні національніцінності таінтереси, формуютьполітичніпогляди й навичкиучасті громадяну суспільно-політичномужитті України.3
Отриманірезультатисуттєво розширилиі поглибилиуявлення суспільствапро природуі характерцього явища, особливостійого існуванняза умов радикальнихсоціальнихта політичнихперетворень.Проте виявилосяй інше. А саме, розбіжностіу трактуваннізмісту і структуриполітичноїкультури, відмінностів наукових таметодологічнихзасадах їїаналізу. Цеускладнюєпорівнянняі узагальненнязібраногоматеріалу, атим самим ійого теоретичнеосмисленняі практичневикористання.Тому не будезайвим повернутисядо витоківнауковоговивчення політичноїкультури, згадатиперші концептуальнівизначення, окреслитинайважливішітеоретико-методологічнізасоби їїдослідження.
Потрібнопідкреслити, що поняття“політичнакультура”, навідміну відутворюючихйого предметнеполе явищ, маєпорівнянокоротку історію.Окремі випадкивживання поняття“політичнакультура”філософамиі політичнимимислителямимали місце щев ХVІІІ –ХІХ ст., зокрема, першим хтовикориставце поняття бувнімецькийфілософ ХVІІІст. І. Гердер4.Перші спробинадати статуснауковоготерміну, щоспираєтьсяна ціліснусукупністьуявлень прозміст, структуруі функції зазначеногофеномену булилише в другійполовині 50-хроків минулогостоліття. Пріоритетв його використанніналежитьамериканськомуполітологуГ.Алмонду. Спочаткуу статті “Порівняльніполітичнісистеми”, апотім в іншихпрацях разомз С.Вербою, Г.Пауеллом, було дано визначенняполітичнійкультурі тасформованоконцепцію, якастала базовоюв дослідженняхполітичноїкультури5.
Появаінтересу допоняття “політичноїкультури” таїї інтерпретації, в цей період, не є випадковимй обумовлюється, принаймні, двома обставинами.В першу чергу, це потребапояснити суперечливийдосвід політичнихперетвореньу країнах, якістали на шляхнаціональногорозвитку іпобудови своєїполітичноїсистеми. Другаобставинаполягає в змініпарадигмамериканськоїполітичноїнауки, що створилопередумовидля переходувід аналізупереважноінституціональнихструктур доаналізу політичноїповедінки.
Яквідомо, кожнедослідження, яке претендуєна статус наукового, передбачаєнаявністьпевної теоретико-методологічноїбази. Вона івизначає відповіднумодель постановкипроблем і способівїх розв’язання.Послідовнийрозвиток такихідей привівдо усвідомленнятого, що людськадіяльністьне визначаєтьсявинятковоситуативнимистимулами, амає подвійнузумовленість.У підсумку бувзробленийвисновок пронаявність уструктурімеханізмуполітичноїкультури діїдвох видіворієнтації: мотиваційноїі ціннісної, які відображаютьвідповіднойого внутрішнюі зовнішнюдетермінованість.Специфікамотиваційноїорієнтаціївиявляєтьсяу здатностісуб’єкта вирізнятив оточенні, якфізичному, такі соціальному, окремі об’єкти,ідентифікуватиїх з точки зорузадоволенняйого потреб, здійснюватиїх порівняльнуоцінку і вибір.Наведені діївизначалисьвідповіднояк когнітивна, оцінювальнаорієнтаціяі розглядалисяв якості взаємодоповнюючихелементівмотиваційноїорієнтації.Ціннісні орієнтаціївиступаютьу формі орієнтаціїсуб’єкта нареакцію іншихлюдей. На противагумотиваційній, що спираєтьсяна потребиіндивіда, вонабула поставленав залежністьвід цінностей, норм і зразківповедінки, тобто “зовнішніхсимволів”, аджевони задаютьсясоціальноюсистемою іподіляютьсяучасникамидії.
Зв’язокданих видіврегуляції дії, з одного боку,індивідуальний, а з другого –соціальнийхарактер, здійснюєтьсячерез оцінювальнийкомпонентмотиваційноїорієнтації.Останній реалізуєтьсяв формі оцінки, що передбачаєнаявністьвідповіднихкритеріїв. Рольтаких і виконують“зовнішнісимволи” увигляді ціннісноїорієнтації.У підсумкудосягаєтьсяінтеграціямотиваційноїі ціннісноїорієнтаціїу загальнуорієнтаціюсуб’єкта насоціальну дію.
Викладеніположеннязагальноїтеорії дії ібули використаніГ.Алмондом приопрацюванніпроблематикиполітичноїкультури. Вонизнайшлитеоретико-методологічнубазу, яка нетільки забезпечилапередумовирізнобічногоаналізу політичноїкультури, а йнадала йомуконцептуальногохарактеру. Проце свідчитьінтерпретаціяполітичноїкультури. “Політичнакультура – цезразок індивідуальнихпозицій і орієнтаційстосовно політики, притаманнихчленам політичноїсистеми. Вонає суб’єктивноюсферою, що лежитьв основі політичнихдій і надає їмзначення. Такііндивідуальніорієнтаціїоб’єднуютькілька елементів: а) пізнавальнуорієнтацію– істинне чихибне знанняпро політичніоб’єкти таідеї; б) емоційнуорієнтаціювідчуття зв’язку, включення, протидії щодополітичнихоб’єктів; в)оцінювальнуорієнтацію– оцінки політичнихоб’єктів ідумки про них, що передбачаютьзастосуванняоцінювальнихстандартівдо політичнихоб’єктів іподій.”6
У наведеномувизначенні, що вважаєтьсяосновним узахідній політології, політичнакультура трактуєтьсявідповідноконцепціїмеханізмуорганізаціїсоціальноїдії, у зв’язкуз чим її трактуваннятакож набуваєконцептуальногохарактеру.Такий підхідцілком правомірний, бо, якщо політичнаідея є різновидомсоціальноїі, отже, має спільніз нею риси, тологічно припустити, що в такомувідношенніперебуваютьі механізмиїї регуляції, тобто орієнтації, у першому випадку– на соціальнудію, а в другому– на політичну.
Даючианаліз визначеннюполітичноїкультури, першза все звернемоувагу на інтерпретаціюяк утвореннясуб’єктивногопорядку, тобтотакого, що належитьдо сфери свідомості.Вибір цьоготрактуванняіз множиниінших не євипадковим.Він обумовлений“поведінковою”або, по іншому,“дієвою”спрямованістюдосліджень, яка і задалавідповіднийаспект аналізу-інтерпретаціїполітичноїкультури, асаме – функціональний.Оскільки жфункція культури– служити організаціїдосвіду і регулюваннюповедінкисуб’єкта –передбачаєінтернаціоналізаціюкультури абоїї убудованістьв систему особи, то ж і способиїї реалізаціїнабуваютьособистісного, психологічногохарактеру.
Знанняі уявлення прополітичнусистему абоокремі її елементи, так само, як іпочуття щодоних, не завждиможуть тлумачитисьяк характеристикиполітичноїкультури. Тількибудучи пов’язанимиз готовністюдо політичноїдії, тобто вякості компонентасоціальноїустановки, вонинабувають ознакполітичноїкультури. Віншому випадкуці знання таемоції можутьбути віднесенідо політичноїсвідомості, але не до політичноїкультури. Політичнасвідомістьтрактується“як уся сукупністьпсихічноговідображенняполітики, якїї суб’єктивнийкомпонент, щовиявляє себена різних рівнях, в будь-якихситуаціях”7.Що стосуєтьсяполітичноїкультури, товона є лишечастиною політичноїсвідомості, охоплюючи їїдиспозиційнупідструктуру– політичніорієнтації, або соціальніустановки щодополітичнихоб’єктів. Нерозумінняцих розбіжностейпризводитьдо ототожненняназваних понять, а отже, і до втратиполітичноюкультурою своєїспецифіки.
Тлумаченняполітичноїкультури полягаєу віднесеннідо її змісту, окрім явищполітичноїсвідомості, також явищ щоналежать дополітичноїповедінки. Навідміну відполітичноїсвідомості, яка є психічнимвідображеннямполітичноїреальностій виконує функціюорієнтаціїлюдини в сферіполітики, політичнаповедінка являєсобою взаємодіюіндивіда зполітичнимсередовищемі має на метіадаптацію доцього середовищаабо його зміну.Відмінністьміж політичноюсвідомістю, чи її диспозиційнимкомпонентом,і поведінкоюполягає ще йу тому, що останнящодо свідомостімає вторинний, похідний характер, оскільки виступаєзасобом реалізаціїполітичнихорієнтацій,їх втіленняу відповіднихакціях і вчинках.Але наявністьтакого зв’язкуне слід абсолютизувати.Справа в тім, що політичнаповедінкаінколи носитьімпульсивнийхарактер, відбуваєтьсябез регулятивноговпливу політичнихорієнтацій.Водночас політичніорієнтації, зафіксованіпід час опитувань, можуть не знаходитисвого втіленняв поведінцічерез відсутністьнеобхіднихдля цього умов.Отже взаємозв’язокочевидний, алепри наявностіпевної автономностіі незалежності.
Такожфеномен “політичноїкультури” можнаінтерпретуватиоперуючи такоюкатегорією, як ідентичність.Ця категоріяє з багатьохпричин необхідноюі доречною врізноманітнихі дослідницькихконтекстах“політкультурногоаналізу”. Першза все, політичнукультуру можнарозглядатияк у вертикальному- “рівневому”зрізі, так і вгоризонтальному– як “невід’ємнускладовузагальнонаціональноїкультури”. Зіншої сторони, політичнакультура можетлумачитисьне лише як рівенькомпетентностісуб’єкта політики, але й як специфікайого політичноїповедінки, котра визначаєтьсяетнонаціональноюта культурно-історичноюприналежністю.
Витлумаченняполітичноїкультури якскладовоїкультуризагальнонаціональноїбазується наприпущенні, що специфікаполітичногодосвіду об’єктивнозумовлює політичнусвідомістьі поведінкуокремої особи.Якщо розглядатиполітичнуефективність, раціональністьяк максимальнедосягненнявизначенихполітичнихцілей з мінімальнимивитратами, тонаціональнаспецифіка дляраціональноїполітичноїдіяльностівиявляєтьсямоментомірраціональним, а від так – зайвим.
Раціоналізаціялогічно пов’язуєрізноманітніфактори, щовідіграютьпомітну рольу досягненніцілей. Вона тимсамим начеприрівнює усіці фактори вплощині цілі, приводить їхдо спільногознаменника, а відтак відкриваєможливостіїх порівнянняй оцінки заїхньою питомоювагою в досягненніцілей. Раціоналізаціядозволяє врахуватиуві фактори, що впливаютьна рух домети, а тому відкриваєтьсяможливістьокреслити туєдину траєкторію, котра найкоротшимшляхом приведенас до мети ікотра стаємасштабом длякількісноїоцінки усіхінших траєкторій.8
У межахтакої логікиспецифікаполітичногодосвіду суб’єктаспричиняє певнівикривленняв тій найкоротшійтраєкторіїполітичнихдій, що спрямованіна досягненнявідповідноїмети. Політичнийсуб’єкт виявляєтьсяобумовлениму своїй цілереалізаціїчимось зовнішнімщодо внутрішньоїполітичноїлогіки. І цезовнішнє неє чимось політичнозумовленим.
Така, ніби ірраціональн, ситуація свідчитьпро те, що існуваннялюдських спільнотвкорінене убільш фундаментальнісфери, ніж політичнау сучасномурозумінні. Дотаких сферналежить макрогруповаідентичність.У такому сенсіідентичністьє раціональною, але на більшфундаментальному, стратегічномурівні, на рівнізбереженняі відтворенняспільноти якєдиного цілого.
З оглядуна викладеневище, практикузастосуванняпоняття “політичнакультура” увітчизнянійнауці можнахарактеризуватияк доситьрізноманітну.Не претендуючина цілковитістьїї аналізу, зауважимо лишедеякі найпоширенішівипадки інтерпретаціїцього явища.До таких, першза все, слідвіднести трактуванняполітичноїкультури яксукупностіпоглядів, переконань, орієнтацій, що визначаютьставлення людейдо політичноїсистеми та їїелементів. Самена такому розумінніполітичноїкультури ґрунтуєтьсяпереважнабільшістьдосліджень, спрямованихна з’ясуванняполітичнихуподобаньреспондентів,їхніх оцінокполітичнихінститутів, готовностіпевним чиномреагувати нарізні політичніподії та факти.Досить частимиє дослідження, в яких за ціліснимвиміром політичноїкультурипроглядаєтьсяспроба з’ясуватиїї пізнавальніемоційні, абоповедінковівиміри, що, безумовно, збільшує можливостіяк інтерпретаціїполітичноїкультури, такі прогнозуванняполітичноїповедінки, щовизначаєтьсянею.
Політичнакультура –структурнеутворення. Їїдослідженняпередбачають: вияв елементівструктури; зв’язок міжелементамита їх ієрархія; визначенняпростору, вмежах якогомає вестисьпошук цих елементіві зв’язків.
Визначаючиполітичнукультуру, яка, в більшостівипадків, єузагальненнямотриманихрезультатів, дослідникобов’язково“зашифровує”своє баченняпредмета і йогоструктуру.Наприклад, колими розглядаємополітичнукультуру якрозповсюдженняобразів орієнтаційна політичніоб’єкти середпредставниківнації, або політичніорієнтаціїяк норми повідношеннюдо політичноїсистеми і різнихїї складовихі норми по відношеннюдо своєї ролів системі, томи бачимо, щов якості елементівполітичноїкультури беруться“орієнтації”в конкретномувираженні докожного окремогооб’єкта. Відповідно, коли С.Верба, розкриваючиі уточняючивище наведенівизначення, характеризуєполітичнукультуру яксистему емпіричнихпереконань, символів іцінностей, вінодночаснорозкриває іуточняє структурніелементи політичноїкультури5.
Ймовірно, що елементиполітичноїкультури, асаме політичніорієнтації, мають неоднаковустепінь стабільностіта функціональнузначимістьі знаходятьсяв певномупідпорядкуванні.Беручи до увагицю обставину, деякі дослідники, зокрема У.Розенбаум, пропонуютьвиділяти “компонентиядра” політичноїкультури, тобто“компоненти”які відіграютьосновну рольу формуванніполітичногоаспекту нації.До цих орієнтаційслід віднести; орієнтаціївідносно урядовихструктур; орієнтаціїстосовно іншихполітичнихструктур; орієнтаціїстосовно власноїполітичноїдіяльності.9
Відповіднодо характеруоб’єктів визначаютьсядомінуючі формиїх сприйняттяі змістовніособливостіорієнтацій.
Першагрупа охоплює“орієнтаціїстосовно режиму”, вони формуютьсяна підставіоцінок індивідомосновних урядовихінститутів, посадових осібта їхньої діяльності.
Другагрупа включаєтри різновидиорієнтацій, що відображаютьрізне за якістюта змістомставлення дополітичнихоб’єктів інабуваютьформи: політичноїідентифікаціїщодо причетностііндивідів донації, держави, міста, районучи групи; політичноїдовіри до тих, з ким доводитьсявзаємодіятив політичномужитті; ставленнядо “правилгри”, тобтоуявлення індивідапро те, якимправилам вінмає слідуватиу громадянськомужитті і чи завждивони маютьузгоджуватисьіз законом.
Дотретьої групиналежать орієнтаціїіндивіда щодовласної політичноїдіяльності.Вони сповіщаютьпро його “політичнукомпетентність”, яка залежитьвід характеруполітичноїучасті й використаннязасобів, що їїзабезпечують,і “політичнуефективність”, що означаєвідчуття можливостівпливати наполітичнийпроцес.
Результатидосліджень, проведенихвітчизнянимивченими, показують, що політичніорієнтаціїгромадян Українигрупуютьсяза чотирмаосновними (зточки зорурепрезентаціїсуттєвих рисполітичнихідеологій)векторами.10Так, за ставленнямдо змін суспільнихвідносин поглядиреспондентівможна інтерпретуватияк консервативнічи реформаторські; за ставленнямдо влади таспособів їїформуванняі функціонування– як авторитарнічи демократичні; за ставленнямдо людини тарегламентаціїсуспільнихформ її життєдіяльності– як ліберальнічи тоталітарні; за ставленнямдо політичногой ідеологічногоплюралізму– як конформістськічи нонконформістські.
Розглянутівище положеннястосовно змісту, структури, форми прояву, мотиваційноїі ціннісноїзумовленостіполітичноїкультури, безумовно, не вичерпуютьусіх можливихтеоретико-методологічнихзасобів їїдослідження, проте, як намздається, єдостатнім, абизабезпечитивисвітленняїї суттєвиххарактеристик.
Назавершенняможна сказати, що політичнакультура сучасноїУкраїни, безперечно,є культуроюмаргінальногосуспільства, що намагаєтьсярозбудитисявід тоталітаризмуй розбудуватиправову, демократичнудержаву. Цевідображаєтьсяна ідеологічній, політичній, психологічнійта інших сферах, на формах державногоустрою й ступенірозвиненостіполітичнихінституцій.Як і будь-якакультура, творчопереплавилай успадкувалаелементи сусідніхполітичнихкультур, скориставшисьіз свого розташуванняміж Сходом таЗаходом,11водночас залишившисьпо суті культуроюзахідного типуз досить вагомимсхідним компонентом.
Отже, дослідженнясучасних історичнихпроцесів щодосутності іструктуриполітичноїкультури вУкраїні даєможливістьчерез призмутеоретичнихі методологічнихзасад з іншоїсторони вивчатиновітню історіюУкраїни. Завдякиданому аналізусутності політичноїкультури можнаговорити продослідженняісторичнихпроцесів вУкраїні черезполітичнуучасть громадяндержави.
ДЖЕРЕЛАТА ЛІТЕРАТУРА
1. Политическаякультура населенияУкраины / Отв.Ред. Ю.П.Пахомови Е.И.Головаха.– К., 1993. – С. 13;
2. ЦимбалістийБ. Політичнакультура українців// Сучасність.– 1994. — № 4. – С. 78;
3. БебикВ.М., ГоловатийМ.Ф., РебкалоВ.А. Політичнакультура сучасноїмолоді. – К., 1996. –112с;
4. ГердерИ. Идеи о философииистории человечества.– М., 1959. – С. 403;
5. АлмондГ., Верба С. Гражданскаякультура истабильностьдемократии//Политическиеисследования.– 1992. — № 4. – С. 87-90;
6. AlmondG. Powell G.Comparative Politics.– P.50.;
7. Политическоесознание //Политология.Энцеклопедическийсловарь. – М.,1993. – С. 303;
8. ПружининБ.И. Рациональностьи единствознания // Рациональностькак предметфилософскогоисследования.– М., 1995. – С. 121-142;
9. RosenbaumW.A. PoliticalCulture. – N.Y.,1975. – P. 37-57;
10. ГоловахаЕ.И., БекешкинаИ.Э., НебоженкоВ.С. Демократизацияобщества иразвитие личности.От тоталитаризмак демократии.– К., 1992; Політичнийпортрет України.– К., 1994. — №8; Політичнийпортрет України.– К., 1995. — №11; Политическаякультура населенияУкраины. – К.,1993;
11. ВишнякО.І. Електоральнаактивністькиян зростає// Збірникінформаційно-аналітичнихматеріалів.,- “Вибори – 94”.– К., 1994. — №5. – С. 25-28.