Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"

1. загальнополітичні, серед яких, у свою чергу, виділимо:

а) внутрішньо-українську проблематику («За мужню дійсність»[41], «Європа й ми»[39], «Більше ініціативи»[36], «Рівновага»[49], «Свідомо жити»[50], «Героїзм наших днів»[12], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Епоха і люди»[62], «Видержати»[37]);

б) «українське питання» і зовнішньополітичні чинники («Адольф Гітлер»[35], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Вимоги твердого часу»[5], «Війна»[60], «Піднятий меч»[48], «Ніпон»[47], «З Новим роком!»[40] , «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Сталінові «Pro memoria»[52], «Країна Сходячого Сонця»[29]);

2. практично-вжиткові, серед них :

а) повязані з господарством («Господарство і праця»[61], «Наше село[46], «Завойовуймо міста»[63]);

б) культурно-освітні («Наша школа»[32], «Молодь»[26]);

3. яскраво-національні («Київ»[24], «Київ - серце України»[23], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно і виразно»[57], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Так було - так буде»[53], «Слово письменника»[59]).

Перші дві групи публікацій хронологічно припадають, в основному, на осінь-зиму 1941 року, тобто на період певних ілюзій з боку ОУН(м) щодо можливості розбудови українських інституцій під німецькою окупацією. Найперше, виділимо дві статті, присвячені А. Гітлерові, які стали головним аргументом для численних звинувачень Уласа Самчука в колабораціонізмі. У першій з них, «Адольф Гітлер», досить кваліфіковано зобразивши біографію фюрера на тлі тогочасної німецької історії, редактор «Волині» пойменував його «мужем надзвичайного мірила і надзвичайної духовної сили». Щодо «Майн кампф», то їй давалось така оцінка: «В цій книзі дуже яскраво й дуже глибоко укладаються головні тези націонал-соціалістичного руху й пізніше вона стає настільною книгою кожного німця. Зі сторінок її бє фантастична віра і любов до всього, що німецьке, до німецького народу, до німецької батьківщини» [1;с.4]. Інша стаття, «Слово і чин», була опублікована на початку лютого 1942 року. За формою «Слово і чин» - відгук на промову А. Гітлера 30 січня 1942 року. Відмітивши, що «вождь Німецького Народу Адольф Гітлер завжди був майстром слова», Улас Самчук далі наголосив скоріш бажане, ніж дійсне: «Гітлер ніколи не вживає слова для слова. Його слово це одночасно чин... Це два основні складники його великого діла» [1;с.5]. Враховуючи крах німецької воєнної компанії 1941 року - «бліцкригу», ця фраза прочитувалась надто двозначно. В цілому ж, думається, у названих статтях Уласові Самчукові вдалося уникнути ототожнення українського націоналістичного руху з теорією і практикою німецького націонал-соціалізму, виразно підкресливши осібність першого.

Попри те, орієнтація на Німеччину розглядалась Уласом Самчуком як головна і безальтернативна на той час зовнішньополітична константа для України, оскільки, як він писав у передовиці «З Новим Роком!», «Європа, яку був створив Версаль дуже виразно поставила нас поза дужки сильних мира того» [43;с.202]. «Ми, зрештою, заангажовані політично, - констатував Улас Самчук в іншій передовиці - «Війна», - бо ми включені у політичну систему, яку створив німецький народ і тому нам нема повороту» [43;с.189]. Разом з тим, приклад німецького народу, без всяких ілюзій наголошував Улас Самчук у статті «Перед найбільшим вирішенням», - «разючий» і «вартий наслідування», «бо шлях, яким йшла і зараз йде Німеччина це якраз шлях всіх тих народів, яким нічого не давалось даром, які мусіли за кожний шматок свого права зводити неймовірні змагання... В змаганню, у творчості, у єдності виростає сила і міць народу. Ніхто, ніде і ніколи не дарує комусь свободи, добробуту і незалежності. Ніхто, ніде і ніколи не дістав ще щось дійсно цінне даром... І ми не є тут ніяким виїмком. Навпаки. Ми якраз є той конкретний обєкт, який проситься на порядок дня історичного розвитку будучої нової Європи» [43;с.190].

Як приклад для наслідування у боротьбі за «свободу, добробут, незалежність» Улас Самчук виставляє також союзника Німеччини у Другій світовій війні - Японію, про яку досить прихильно йдеться у передовицях «Ніпон» [47] та «Країна Сходячого Сонця» [29].

Навпаки, позицію і роль у війні Англії він трактує негативно, назвавши її виступ 3 вересня 1939 року проти Німеччини «глупою витратою енергії», оскільки «головною причиною, головною ідеєю й головною тезою цієї війни була й є англійська розперезаність, англійська погорда рештою світу й англійське бажання бути на планеті без конкурентів» («Піднятий меч») [48]. Така оцінка у контексті подій Другої світової війни не видається коректною, однак у контексті політичної за ангажованості автора є самозрозумілою.

Головним ворогом українського народу Улас Самчук вважав «московсько-жидівський большевизм», тобто Радянський Союз, який мався на увазі під цим тодішнім пропагандистським кліше. У статті «Сталінові «Pro memoria»[52] письменник викрив експансіоністську, загарбницьку політику СРСР в 1939-1940 роках щодо Фінляндії, Прибалтики, Західної України, показав на фактичному матеріалі наслідки голодоморів 1921-1923 років та 1932-1933 років в Україні, організатором і винуватцем котрих був комуністичний режим [14;с.67].

У першому числі газети Самчуком висувалось основне гасло внутріполітичного, внутрішньо-громадського життя в краї: «Розбудова України і організація українського народу» (передовиця «За мужню дійсність») [41]. У послідуючих статтях він розгорнув громадсько-політичну програму реалізації поставленого масштабного завдання. Насамперед, на думку Уласа Самчука, кожен повинен був визначитись: для чого він живе і що означає «жити для Батьківщини». «Жити для Батьківщини це значить перемагати всі труднощі, які б вони не були, - це з передовиці «Свідомо жити». Творити вищі, кращі, організовані форми життя» [44;с.55].

Що означав заклик «творити вищі форми життя» у розумінні Уласа Самчука, він виразно пояснив у статтях з назвою-рефреном «Європа й ми»[39] та «Європа»[38]: «...дійсно легітимацією на право життя буде не сама наша жовто-блакитна стрічка, не шапка-мазепинка і не істеричний, розперезаний гін життя, а тісне вязання себе з Європою», «Бути європейцем це значить бути і українцем». Думається, ці погляди були зумовлені власним розумінням проблеми новим міжвоєнним поколінням українських політиків, національні амбіції яких живило європейське підґрунтя і ясне розуміння геополітичних перспектив України.

Головними умовами, а одночасно і першочерговими кроками розбудови української справи, на яких наголошували передовиці «Волині», були щоденна продуктивна праця, національна злагода, політична рівновага і стабільність, опора на власні сили. «Героїзм наших днів, - писав Улас Самчук у статті з однойменною назвою, досить прозаїчний: «… чинно й активно включитися в життя. Той герой, хто не лише візьме у руки рушницю, щоб десь героїчно загинути, але й вмітиме ту рушницю викувати... Героїзм нашої доби - це праця. Чорна й біла. Мозку й рук... Інакше... завжди будемо непідготовлені, завжди будемо на академіях оплакувати нещасних хлопців - героїв, що без зброї з піснями йшли проти в десятеро сильнішого й до зубів озброєного ворога... Тому й героїзм Кругів не є героїзмом наших днів. Це є для нас лише символ» [39].

Окремо слід розглянути позицію «Волині» і щодо сфери народного господарства. Основну думку з цього приводу висловив головний редактор часопису в першому ж числі «Волині»: «Ми переконані, що найліпшим свідоцтвом національної зрілості є не кілька політичних груп чи партій, а організовані й забудовані всі клітини національної спільності народу» («За мужню дійсність»). Допомагати забудовувати українцям одну з таких клітин, а саме господарську сферу, активно взялись працівники «Волині». Серед тодішньої української інтелігенції поширена була думка про те, що головною причиною їхнього політичного безсилля є неповне включення українського суспільства в усі царини національного житття, особливо - економіку. Цю думка не раз намагались довести широкому читацькому загалу «Волині»: «Сьогодні мало щось хотіти, треба одразу щось і знати… Треба знати, що народ є тоді міцний і тоді готовий на все, коли в його руках знаходиться все - від сільської чепіги до тяжкої індустрії…» («З Новим роком!»[40])

Дійсно, національне господарство та економіка - це одна з головних підстав потужності і сили кожної держави. В умовах війни, коли українців офіційно не допускали до збройної боротьби - «Волинь» закликала завойовувати економічні позиції: «Засукати рукава й до праці… Бо у цьому є наша сила, яка необхідна нам, щоб зайняти належне і гідне становище в сімї народів світу. Не можна сьогодні думати, що тільки політична зрілість чи національна свідомість врятує нас від загибелі...» («Героїзм наших днів»[12])

Традиційно склалось, що українці в більшості своїй були зайняті в сфері сільського господарства і не займали домінуючих позицій в інших галузях економіки та у містах. Вважалося за необхідне виправити це становище: «Промисел, торгівля, міста - ось ті найбільші і найболючіші завдання, які негайно треба вирішити. Всі ці ділянки організованої народної структури були не в наших руках. На нашій землі були фабрики, але не наші… На нашій землі були і є міста, але всі вони переважно не наші, не українські… Мусимо також психологічно освоїти і завоювати наше місто. Місто - це розум народу, і той розум мусить бути наш…» («Завойовуймо міста»[63])

Ставши на чолі редакції «Волині», Улас Самчук не облишив спроб пошуку шляхів порозуміння між двома частинами ОУН, хоч не завжди знаходив у ньому підтримку з боку ПУНу та наражався, як правило, на обструкцію політичних опонентів з ОУН(б). В імя України можна «поступитись не одним груповим забобоном», - писав він у вересні 1941 року. В той же час не можна «приносити жертви включно до жертви крові» в імя провідництва. «Не маємо права тратити часу на взаїмну гризню. Не гідно порядного націоналіста бути сліпим і німим на те, що діється навкруги. Той, хто це почне, той, що кине зерно розбрату буде осуджений не нами, а його проклине історія» [39].

Характерним мотто статей Уласа Самчука, писаних у кінці 1941 року, став заклик до політичної розважливості і спокою. «Чому було стільки рожевого оптимізму і стало стільки чорного песимізму? - запитував редактор у статті під назвою «Рівновага»[49] 23 жовтня 1941року - Чи щось у нашій дійсності змінилось? Певно, в окремих випадках так, але в загальному від нас ніхто не вимагає ствердження чогось протилежного... Потрібно серед усіх цих обставин зберегти розважливість, виявити максимум розумної ініціативи, спричинитися до організації й розбудови нашого таки життя й тим самим засвідчити своє позитивне наставлення до всього того, що діється на наших очах. Бо інакше бути не може. Так воно є, й змінити його ніхто з нас не є покликаний».

Однак примиренство Уласа Самчука не можна абсолютизувати, оскільки тоді ж він стверджував: «Завжди програє той, хто перший повірить в те, що призначення людини бути лише і виключно мирною, доброю, справедливою, хто перший складе зброю, хто перший піднесе руки вгору» («Європа») [38]. Як логічне продовження цієї тези виглядає самостійницький по своїй суті заклик редактора «Волині» до опори на власні сили у політичному, господарському, культурному самовизначенні: «Кожного політика, який дивиться на приклад большевиків, чи фашизму, чи національ-соціалізму і якому здається, що це можна повторити зараз у нас, треба негайно посилати під добре холодну прискавку. Бо кожний такий добродій робить цілій нації ведмежу прислугу, даючи у руки інших усе наше господарське економічне і навіть культурне життя, а собі лишаючи голу фантазію й безплідну абстрактну мрію» [39].

Ряд передовиць, написаних Уласом Самчуком, давали конкретні, практичні вказівки щодо вирішення проблем сільського господарства, промисловості, освіти. Так у статті «Господарство і праця» відмічалось, що господарська самостійність і економічна потужність залежать не стільки від природних багатств краю, скільки від здібності, освіти, виховання, а також цвілевої і конкретної праці людей, що його населяють. Звідси - необхідність інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищення його культури [61]. Це завдання було конкретизоване в передовиці «Наше село»: треба покращити видатність ріллі, поліпшити сорти зерна, овочу, городини, раси худоби, піднести гігієну та життєвий рівень. Ще одне завдання села - дати місту «різного роду ремісників», своїх людей у промислі і торгівлі [8], оскільки « на нашій землі були й є міста, але всі вони переважно не наші, не українські... Передовсім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто це розум народу і той розум мусить бути наш» («Завойовуємо міста») [63].

Всі названі заходи, як на селі, так і в місті, повинні були базуватись на підвищенні освітнього рівня. «Село консервує і зберігає біольогію. Воно утримує в чистоті кров. Воно згромаджує ширший матеріал, але воно не дає Нації, того завершення безчинного матеріалу без мети й призначення. Сьогоднішня молода українська людина повинна мріяти не самими зоряними ранками та польовими маками, а й категоріями Нью-Йорку, ходом машин, рухом динаміки нашої техніки» («Молодь»[26]). Тому так гостро Улас Самчук відреагував на закриття німецькою владою на початку зими 1941 року українських шкіл, нібито через відсутність палива та гігієнічні умови (розпорядження генерального комісара у Бересті Шене [17с.76]). Навчання, закликав редактор «Волині», не повинне ні в якому разі припинятись: «Кожний може вчитись у себе дома, а коли не у себе дома, то в сусіда, чи свата, чи дядька». Тут же був перелік першочергових навчальних дисциплін: читання, письмо, арифметика, рідна історія, краєзнавство, розвиток фізичних якостей («Наша школа») [32].

Письменник стверджує, що в рідному краї глибоко традиційна православна віра, яка успадковується через родину, сімю. У вислів «Йти до церкви» він вкладає - романтичний зміст, який тотожний у Дермані та Посягві («...йти до церкви це щось для села, ніби для міської людини «йти на параду», «йти до опери» і одночасно для святині. І одягання, і повага, і святочність, і радісне вітання. Зо всіх кінців йдуть веселі люди і весело вітаються. Довга й урочиста служба у старій деревяній церкві. Хто знає ті служби і ті церкви, скажемо тоді, коли ходилось «з мамою», той тільки розуміє, скільки своєрідного чару заложено у такій службі. Не дивлячись, що це тягнеться годинами, що дають «на парастас», що читають акафіст, нікому не тяжко і не скучно стояти. Навпаки, вийшовши з церкви, ніхто і не думає розходитись»).

Особливе місце в редакторському доробку Уласа Самчука посідають яскраво-національні передовиці початку 1942 року. Переломною тут можна вважати статтю «Ясно і виразно», видрукувану 23 грудня 1941 року. Однак, ще у вересні у «Волині» зявились дві публікації Уласа Самчука - «Київ»[24] та «Київ - серце України»[23], де він, на основі яскравого екскурсу в тисячолітню історію міста, переконливо спростовував погляди А. Гітлера про неісторичність словян [73;130]. Також восени 1941 року в київській газеті «Українське слово», редагованій І.Рогачем, була вміщена публіцистично загострена передовиця Уласа Самчука «Нарід чи чернь?», у якій він апелював до національної свідомості і гідності українців [45].

Тому згадана стаття «Ясно і виразно»[57] стала логічним підсумком його еволюції у стосунках з німецькою окупаційною владою. «Наш народ має Боже й людське право чутися у себе більш дома! - писав Улас Самчук. - Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цілу історію свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозуміти, що його місце під сонцем також є і що ніхто не сміє йому його забрати».«Я вірю в те, що роблю! - це вже із статті «Слово письменника»[57]: «Я вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю у прийдучість мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини, і вірячи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу! Бо так збудована моя духовна істота!.. Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота цілому великому світові з повагою серця могли сказати: ми вільні! Ми осягнули! Ми любимо! Ми даємо всім вам щиру, братню долонь згоди!».

У січні-березні 1942 року з-під пера Уласа Самчука зявляється ряд передовиць, присвячених важливим датам національного календаря - «22 січня» [34], «Крути» [42], «Шевченко» [56]. Насамкінець, він пише статтю «Так було - так буде»[53], яка стала причиною усунення його від редакторства і послідуючого арешту. Ця передовиця Уласа Самчука, як і багато інших, може бути зразком підцензурної української журналістики з відповідними їй атрибутами -- езоповою мовою, алегоричністю форми і вислову, перенесенням актуальної проблематики у часі, просторі. Візьмемо хоча б такий фрагмент даної публікації: «Історія вписує нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти (тобто німці) вбачають у тому новий зміст, нове призначення («новий порядок»). Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя і лилась кров. «Песимісти не заперечать нам нашої душі (нації), яка формувалась віками, і яка діяла, діє і діяти буде! Песимісти протягом двох років (1941-1942 років) не переродять нас, а що найголовніше - не винищать тих міліонів і міліонів дуже цупких, по суті, духом людей, які, коли треба, влізуть і під землю, щоб тільки не бути зметеним з поверхні планети» [53].

Німецька цензура, хоч і з запізненням, оцінила небезпеку передовиці «Так було - так буде»[53]. В донесенні начальнику поліції і СД №187 (Айнзацгрупа, місце дислокації - Київ) у Берлін від 30 березня 1942 року йшлося: «У Рівному начальник Сіпо і СД конфіскував №32/51 газети «Волинь» за 22 березня 1942 року через статтю одного із прихильників Мельника, Самчука, зміст якої був ворожий щодо німців. 21 тисяча примірників цього номера були знищені» [67,с. 558]. Інше донесення начальника поліції безпеки і СД з Києва за №191 від 10 квітня 1942 року, яке, як і наведене вище, зберігається в бундесархіві у Кобленці, доповнювало: «Є припущення, що Головний редактор газети «Волинь» у Рівному Улас Самчук це керівник мельниківського руху на Волині та Поділлі. У передових, усупереч цензурі, він завжди робив приховані намічування проти німецьких поневолювачів. Члени його групи рекрутуються з поміж інтелігенції, переважно з «кращих кругів» [16;Р-280,53].

Володимир Косик вважає, ніби був знищений весь тираж газети «Волинь» від 22 березня 1942 року [25,с.83], що не відповідає дійсності, оскільки він становив тоді близько 40 тис. примірників, тобто 18-19 тис. примірників газети дійшли до читача. Окрім того, в якійсь частині тиражу передовиця Уласа Самчука «Так було - так буде» була замінена на матеріал «Англійські війни» (без підпису) про історію британської зовнішньої експансії. В Рівненському облдержархіві зберігаються обидва примірники газети.

У лютому 1942 року в Бабиному Яру були розстріляні редактор «Українського слова» Іван Рогач, Олена Теліга - подруга Уласа Самчука, яку письменник характеризував як «кремінь, що викресував іскри, і бравурну гусарську поставу героїзму». На це звірство фашистів та й на інші, які вони чинили по всій Україні, Улас Самчук відповів статтею «Так було - так буде!» Це був голос зрозпаченого страшною війною, але нескореного українського народу. 2 травня 1942 року Улас Самчук занотував у щоденнику: «Стаття «Так було - так буде» стала найпопулярнішою зо всіх написаних мною за останній час. Вона частинно разом з газетою була конфіскована, але велика кількість часопису пішло в терен. Статтю переписувано, перевидано на цикльостилі, а деякі числа газети «Волинь» були передавані з рук до рук і зовсім зачитані. Рівно ж стаття була кілька разів перекладена на німецьку мову і читались у райхскомісаріаті усіма відповідальними представниками цього уряду»

Після публікації статті «Так було-так буде»: «Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше - не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети. Це є зов нашої крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!» і тепер, коли зміцнюємо і розбудовуємо свою незалежну і самостійну державу, не забуваймо згадати тих, хто поклав на її вівтар кращі роки свого життя» [53] Улас Самчук був заарештований СД і місяць провів у Рівненській вязниці на Грабнику. Після виходу з тюрми Самчуку, під загрозою нового арешту, було заборонено писати на політичні теми і поспішно зараховано його до німецького інформаційного бюро як кореспондента. Це останнє зумовлювалось тим, що тепер незручний автор опинявся під постійним контролем німецької адміністрації. Про те, що такі заходи з боку окупаційної влади не були поодинокими, свідчить той факт, що співробітником ДНБ в Києві був також Аркадій Любченко [73,с.132].

Стаття «Так було-так буде!» після цензури появилася на першій сторінці часопису «Волинь» накладом 40 тисяч примірників 20 березня під формальною датою 22 березня 1942 року. І такого вільнодумства фашисти не могли пробачити - кинули до Рівненської вязниці.

У донесенні за №187 від 30 березня 1942 року секретній службі Райху доповідалось про те, що в Рівному начальник Сіпо й СД конфіскував №32/51 газети "Волинь" за 22 березня 1942 року через статтю Уласа Самчука, зміст якої був ворожим щодо німців, 21 тисяча примірників цього номера була знищена. [20;с.90]

РОЗДІЛ 3

ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ УЛАСА САМЧУКА

3.1. Подорожево-репортерська публіцистика

Hе меншу, ніж передовиці, вартість для української журналістики, української громадсько-політичної думки та історії українських визвольних змагань періоду Другої світової війни має подорожево-репортерська публіцистика Уласа Самчука. Сюди слід віднести нарисові серіали «Крізь бурю й сніг» [30], «У світі приблизних вартостей» [54], «У світі упадку та руїни» [55], «Колеса мусять крутитись ...» [69], які, будучи видрукувані «Волинню», обійшли значну частину легальної української періодики.

Репортажі Уласа Самчука стали результатом його поїздок Україною у 1941-1942 роках - до Києва, Харкова, Полтави, Кременчука, та відрядження до Німеччини у 1943 році. Під час поїздок Україною Улас Самчук зустрічався з багатьма діячами української культури: у Києві - з І.Кавалерідзе, А.Любченком [44,с.65], у Кременчуці - з В.Петровим (Домонтовичем) [44,с.216-235], у Харкові - з Ю. Бойком, Ю. Шевельовим, А. Гаком, Д. Нитченком, О. Вараввою, О. Веретенченком [44,с.182-183], у Полтаві - з Г. Ващенком [44,с.250-258].

Одночасно, перебуваючи в Києві та інших містах, Улас Самчук підтримував організаційні контакти з діячами ОУН(м) - О. Ольжичем, О. Телігою, І. Рогачем, І. Ірлявським, О. Чемеринським, О. Штулем та ін. [75,с. 15], мав зустрічі з представниками української адміністрації - міським головою Києва В. Багазієм [44,с.16-18], міським головою Харкова О.Семененком, ректором Харківського університету М. Ветухівим [44,с.247], відбув виступи перед досить широкою аудиторією у Кременчуці 12 серпня 1942 року [44,с. 224-226], у Харкові 16 серпня 1942 року [44,с.246-247]. Зокрема, у Харкові Улас Самчук порушив питання розколу в ОУН, говорив про примарність перспектив утворення самостійної української держави під німецькою окупацією та ін.

Репортажі Уласа Самчука про перебування на Східній Україні під загальною назвою «У світі упадку та руїни», уривки з його художніх творів, зокрема роману «Марія», друкувались влітку-восени 1942 року в часописах «Лубенський вісник», «Дніпрова хвиля» (Кременчук), «Нова Україна» (Харків), «Український засів» (Харків) та ін. Вони мали значний резонанс і справили помітний вплив на українське населення Східної України. Так, кореспондент «Дніпрової хвилі», розповідаючи про зустріч Уласа Самчука з жителями Кременчука, оцінив роман «Марія» як «грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму,... що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти», а настрій аудиторії зафіксував як «схвильований і збуджений», бо літературний твір для неї став «канвою для відтворення образу власної памяті, власного спогаду про жорстокі й голодні часи московсько-большевицької окупації, про сплюндровану большевицькими володарями Україну» [44,с.225].

Подорожеві нариси Уласа Самчука дослідниця його творчості А. Власенко-Бойцун оцінила як «субєктивні спостереження, подані з погляду європейця-патріота, якого болить руїна і відсталість його батьківщини» [9,с.126]. Така оцінка точніше відображає характер публіцистики Уласа Самчука 1942-1943 років ніж та, що їй дав Юрій Безхутрий, назвавши «аполітичними подорожніми враженнями і нотатками» [11,с.14].

Він переконаний, узагальнює, що українські міста мають самобутньо удосконалюватися. Його проймає доля старо-винних осередків України і особливо Волині (Кременця й Острога, Корця й Звягеля. Рівного та Житомира). Автора хвилює, що за панування більшовицької системи і в часи сталінського російщення українські міста втратили самобутність («Минаємо Житомир. Колись це місто гарне, опрятне, зараз нагадує якісь розкопки... цвинтар... З-за муру виглядають, ніби арештовані, хрести і памятники старого часу. Як ніяково жити у місті, де кожний будинок нагадує обідраного жебрака. Де старі собори з обтрощеними хрестами говорять про якусь чуму чи землетрус»). Подібна ситуація в Кременці, Звягелі і т. д. Недбальство, на думку У. Самчука, заполонило Україну і його рідну Волинь через російщення рідної мови, культури, яке підтримувалося Російською православною церквою.

Коли серія публікацій («У світі упадку та руїни») викликала дискусії і звинувачення автора у надмірному згущуванні темних фарб до українського народу через більшовизм Улас Самчук відповів: «Я можу, як і кожна людина помилятись, для того все, що пишу, підписую завжди своїм повним прізвищем. А це значить, що за все, що пишу, цілком свідомо беру на себе відповідальність... І то відповідальність не так перед тими, що живуть тепер, як передусім перед тими, які прийдуть до нас і суд которих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісний». Автор стверджував, що дуже важливо мати, берегти рідну Батьківщину, жити для неї». Письменник вірив у її майбутнє, хоч застерігав молодь від політиканства, популізму, пропонував їй зайнятися належною працею. Особливо хвилююче і актуально нині звучать його рядки: «Героїчна молодь! Коли ти й надалі будеш лише носити жовтосині стрічки, займаючись тим чи іншим сільробівством, ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла. Героїзм нашої доби -- це праця. Чорна й біла. Мозку й рук...»

Сентенції нашого земляка не втратили значення й досі, хоч писалися півстоліття тому, самі звернені до збереження національних традицій, відродження України в конкретній праці.

Резюмуючи враження власних подорожей Україною, Улас Самчук виніс присуд радянській комуністичній системі. «Хто вірить у большевизм - є свідомий злочинець проте себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться - ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть», - написав письменник у репортажі «Весела вдова», який був опублікований 1 жовтня 1942 року в циклі «У світі упадку та руїни» [55]. Такий висновок Уласа Самчука опирається на конкретні факти, що надає його репортажам документального характеру. Документальний характер Самчукових репортажів дозволив йому пізніше відкинути звинувачення в образі українського народу, на що він зауважив, що написав тільки правду про більшовизм. Що ж до відповідальності, то письменник її декларував «перед тими, які прийдуть по нас і суд котрих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісовий» [44,с.234].

У звязку з нарисовими серіалами та іншими постредакторськими публікаціями Уласа Самчука виникає проблема ідентифікації їх авторства, оскільки далеко не все письменник підписував повним імям. Найпростіше з криптонімом «У.С.», котрий, без сумніву, належить Уласу Самчуку, і «П.Б.» (підпис був? буде?), яким він підписував загальновідомий репортаж «Крізь бурю й сніг» та деякі інші матеріали. Вперше Улас Самчук використав цей криптонім (як і «М.П.») у серії репортажів з Карпатської України у 1938-1939 роках.

Складніше з публікаціями, поміченими іншими псевдо- або криптонімами. На власне авторство статей, підписаних «Б.П.» (без підпису?) [43,с.181], «М.П.» (місце підпису?) [44,с.283], «Кай» [44,с.310,348] вказує сам Улас Самчук. Окрім того, певні характерні деталі свідчать, що з-під його пера вийшли публікації, у кінці яких стоїть «М.К.» (місце криптоніму?) та «В.Р.» (?). На витинках з деякими статтями, вміщеними без підпису, Улас Самчук пізніше поставив свій автограф [20,с.88].

Загалом, журналістський доробок Уласа Самчука 1941-1943 років складає, за неповними підрахунками, близько 115 оригінальних матеріалів, між якими - 35 передовиць, 4 нарисових серіали (більше 33 нарисів), 4 уривки з художніх творів, 43 інших - різнопланових та різножанрових публікацій (статті, огляди, рецензії, замітки, критика, репортажі, фейлетони), які друкувались, окрім «Волині», у багатьох інших українських часописах. Вдалося виявити публікації Уласа Самчука у таких виданнях періоду окупації: Українське слово (Київ), Заславський вісник, Кременецький вісник, Нова доба (Бердичів), Український голос (Луцьк), Український голос (Проскурів), Лубенський вісник, Голос Волині (Житомир), Коростишівські вісті, Пінська Газета, Український засів (Харків), Українка (Костопіль), Голос Сарненщини, Костопільські вісті, Орленя (Рівне), Дніпрова хвиля (Кременчук), Нова Україна (Харків), Наші вісті (Любомль).

Окремо виділимо статтю «Літературно-науковий вісник» [216], у якій Улас Самчук назвав це видання «альфою і омегою», «певного роду тепломіром» не тільки літературно-наукового, а й громадсько-політичного життя України від початку XX ст. Характеризуючи головного редактора (1922-1939) «ЛНВ» (з 1933року - «Вістника») Д. Донцова, він писав: «Його розмах, темперамент, його вольова і активна постава, його цілесвідома спрямованість робить в українському суспільстві цілий переворот... Немає питання чи важнішої проблеми, що торкається нас у минулому і тепер, якого б не торкнувся Дм. Донцов. І це дало свої наслідки. Не тільки молодь України на Заході, але й там, за бувшим кордоном, у Харкові, Києві, слухають і дуже гарно чують голос Донцова... Рух Хвильового, Шумського, ферменти в комсомолі багато завдячують йому і тільки йому. Питання «Схід чи Захід», таке у нас актуальне від початків нашої історії, знаходить у Донцова тільки одну відповідь: Захід. Захід, як протиставлення до Сходу, як культурний і психологічний комплекс». Тут бачимо витоки формування поглядів українських політиків покоління Уласа Самчука. Важливо й інше: ця характеристика родоначальника українського інтегрального націоналізму, а на той час політичного опонента автора, відкрито давалась у легальному часописові на початку 1943 року, що сприймається як чергова спроба досягнення політичного консенсусу українських сил, з одного боку, і як виклик окупаційній владі, з іншого.

Оцінюючи Самчукову публіцистику 1941-1943 років, особливо періоду редагування ним «Волині», можна, до певної міри, погодитись з думкою Ю.Шаповала про те, що висловлені Уласом Самчуком «україністичні сподівання» не завжди відшукував «між рядками» [29,с.123]. Це засвідчує і сам Улас Самчук в пізніших нотатках, наводячи як приклад випадок з написанням статті «Вимоги твердого часу», коли від нього вимагали написати одне, написав він у переносній формі друге, а читач потім витлумачив третє [67].

Однак підстав для оцінки всієї публіцистики Уласа Самчука як «буф-клоунадної» це не дає, особливо коли зважити на роль, яку відігравали газета «Волинь» і її дочірні видання («Український хлібороб», «Орленя», «Бібліотека антикомуніста», «Театральна бібліотека») у формуванні національної самосвідомості населення краю протягом 1941-1942 років.

Близькими або ж безпосередньо заангажованими в газеті були члени ОУН(м) р.Штуль, О. Теліга, О. Ольжич-Кандиба, М. Капустянський, А. Демо-Довгопільський, члени ОУН(б) Н. Хасевич, Р. Волошин, представник екзильного уряду УНР отаман Т. Бульба-Боровець, один з організаторів УПА-Північ Л. Ступницький. Ряди УПА поповнили співробітники редакції А. Мисечко, В. Штуль, П. Зінченко, М. Огородник, Н. Хасевич.

За деякими даними Василь Штуль очолював політичний провід збройних формувань ОУН(м), а тоді ОУН(б) на Дубенщині і Кременеччині, видавав газету «Повстанець»- друкований орган УПА [73,с.130-131]. А. Мисечко був у складі УНРА, керованої Т. Бульбою-Боровцем, та, можливо, редагував її друкований орган газету «Оборона України»[73,с.127-128]. На сьогодні відомо 2 числа цього нелегального часопису (без місця видання) - №1 від 1 серпня 1943 року і позачергове видання від 4 серпня 1943 року.

Пропозицію редагувати «Оборону України» Т. Бульба-Боровець робив спочатку Уласові Самчукові, але після відмови, написав йому розгніваного листа («Лист Гаврила Обруча з Полісся до Уласа Самчука»), де назвав письменника «гадом», «антихристом», «гітлеровим викидишем», і оголосив про розрив з ним всіляких контактів [44,с.331-334]. Даний лист неодноразово використовували радянські публіцисти для звинувачень Уласа Самчука у співробітництві з німецькою окупаційною владою [73,с.128 ].

Коли залишити збоку інцидент щодо видання «Оборони України», то, думається, не буде перебільшенням висновок, що видавництво і газета «Волинь» відігравали певний час функцію своєрідного ідеологічного і організаційного штабу українства, якщо не на всій території окупованої України, то на Волині безперечно, як також були безпосередньо причетні до діяльності УПА та інших підрозділів української «партизанки».

Музей-архів Переходової Доби в Києві, який очолював О.Оглоблин, неодноразово звертався до редакції з проханням надсилати часопис, щоб зберегти його для історії [16;Р-280;2]. Аналогічне прохання надсилати «Волинь» для збірки української преси надходило від Українського Історичного Кабінету в Празі [16;Р-280;11; 67].

Часопис «Волинь», редагований Уласом Самчуком, і його громадсько-політична діяльність в роки Другої світової війни, залишили тривкий слід в історичній памяті краю, і Особлива роль Уласа Самчука - політика і журналіста - у подіях 1941-1943 років, інспірованих ОУН(м), самоочевидна. Для дослідження життя і творчості письменника вона, певною мірою, навіть самодостатня. «Журналістична творчість Самчука має, без сумніву, вартість для дослідників воєнного та еміграційного періодів нашого життя, - пише А. Власенко-Бойцун,- вона добре віддзеркалює проблеми, почавши від 1938 року. Ще більшу вартість має вона для дослідників життя і творчости Уласа Самчука, бо в ній найвиразніше відбилась індивідуальність письменника, і без неї критика його творчости була б неповна і неточна» [9,с.132].

Неповним і неточним без аналізу участі в подіях Другої світової війни представників української еміграції, обєднаних, зокрема, навколо КР ПУНу, буде весь період новітньої української історії. Функціональне дослідження діяльності УРДВ, видавництва та часопису «Волинь» у Рівному дає можливість розкрити завдання і методи їх реалізації, які ставила перед собою у роки Другої світової війни ОУН(м). Зокрема, це спроба досягти політичного компромісу з німецькою окупаційною владою у питанні відновлення української державності, використання пропагандивно-видавничої справи для активізації впливу на національну свідомість українців та з метою створення українських владних інституцій. Редакторська діяльність та публіцистика Уласа Самчука зіграли тут особливу роль, як фактор пробудження національної свідомості українського населення на території райхскомісаріату «Україна», що, у свою чергу, стало важливою передумовою для початку антинацистського Руху опору на Волині у 1942-1943 роках.

3.2 Газета «Волинь» і Т.Осьмачка, О.Теліга, О.Ольжич

Значний резонанс в краї мала серія статей О. Теліги, видрукувана у «Волині» наприкінці 1941 - на початку 1942 років («Перед брамою столиці» [64], «Розсипаються мури» [67], «Братерство в народі» [68], «Прапори духа «[70], «Нарозстіж вікна!» [70]), де авторка з властивою їй безкомпромісністю утверджувала думку про необхідність опори у справі розбудови української держави лише на власні сили. Ще радикальнішим був Є. Маланюк у найзначнішій своїй «волинській» публікації - «Крути (народини нового українця)» [42], де, підкресливши, що «без Круг навіть такий акт, як акт 22 січня (IV Універсал Центральної Ради), був би документом без підпису», він досить прозоро говорив про необхідність власної мілітарної потуги для здобуття державності.

Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Горліс-Горського, Ф.Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У. Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.

Як відомо, з літа 1942 року Т. Осьмачка перебував де-який час у Львові. Видав збірку поезій «Сучасникам». Про його гіркі внутрішні переживання того періоду, трагічність світовідчуття свідчить ряд віршів: «Присвята» («І в двері стукав і горів, щоб на ніч упустили»), «Сучасне місто»( «лжеязиче»), «Шкура» («мене гонять, мов пса, за пороги»). Саме цей настрій нонконформістського блукальця і призвів до того, що провінційне, здалеку затишне і спокійне Рівне, яке мало своє видавництво «Волинь» (керував ним тоді відомий львівський книгар Іван Тиктор), здалося письменнику бажаною пристанню.

Це твердження можна вважати переконливим, ознайомившись із двома листами Т.Осьмачки до редактора рівненської газети «Волинь» (опубліковані в мемуарній книзі останнього «На коні вороному»). Тодося Осьмачку, який усе життя був людиною з «прямостійним» характером, видно уже з початкових фраз першого листа, писаного десь у середині 1942 року. Вони вражають відсутністю в автора будь-якої дипломатичності чи делікатності: «Шановний пане Самчук! Напевне кожний укр. художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми і чи національної, чи природної і т. д.

Мій лист до Вас це таж само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю...»[15]

Отже, вимушене «відхилення від стежки». Тодось Осьмачка пояснює, що приїхав до Львова, щоб «видати свої твори». Справа з видання книжки «Сучасникам» йому уявлялася так: «...через те, що вона вирізняється літератур-ним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Українське Видавництво купило, щоб я її нікому не продав, але щоб самим не видати». Згадуючи літературний вечір, на якому він «читав 4 пісні» (з поеми «Поет», назва-ної ним романом), відзначає: «... були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, -- «прільне у їх язик к гортані»[15].

Чи то далися взнаки роки переслідувань у «радянському раю», що проявлялося в повсякчасній підозрі до майже всіх знайомих, чи то й справді надзвичайно чутливий Т.Осьмачка сприйняв біоструми упередженого ставлення до себе як особи і літератора, але висновок він зробив категоричний: «Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості... і я чув, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху...»[15].

Отже, у нього зявляється думка про іншу «атмосферу», яка стимулювала б його творчість і дала спокій душі. І він питає Уласа Самчука: «Я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої?» А в другому листі: «Чи у Вас є хоч суха гілляка для того, щоб учепитися на перших початках?»[15]. Улас Самчук, за його словами, відписав Т.Осьмачці, щоб приїжджав («тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше»[43;с.176]). Але запрошення повернулося в Рівне... Тим часом книжка «Сучасникам» була надрукована, а його повість «Старший боярин» одержала першу нагороду на літературному конкурсі у Львові 1943 року.

Характеризуючи згадані листи Т.Осьмачки уже на значній часовій віддалі від тих подій, Улас Самчук дещо зверхньо, з висоти своєї постійної розважливості, без чуття неординарності натури шукача «затишку», чия душа повсякчас була переповнена бурями, коротко записав: «Подиву гідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму…»[17;с.87].

Улас Самчук ніде не згадав, щоб у час його редакторської роботи в газеті «Волинь» Т.Осьмачка, крім листів, надсилав йому якісь інші матеріали. Отож можна припустити, що спогади про Григорія Косинку надійшли в редакцію вже після того, як Улас Самчук був заарештований німцями і звільнений з редакторства. Вони були надруковані 30 вересня 1943 року. Оригіналу спогадів «Косинка» в архівному фонді газеті та видавництва «Волинь» нема.

До Рівного Олена Теліга прибула 12 вересня 1941 року. Рівне стало її короткочасною гаванню на шляху до Києва, куди прагнула всім серцем, щоб довершити омріяну справу -- культурно-національне становлення України. Враження од перебування в Рівному Теліга стисло і глибоко сформулювала в листі до чоловіка, Міхайла Теліги: «Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва».

Відразу ж по прибуттю в наше місто письменницю захопив вир подій національно-культурного відродження. На той час щойно стала видаватися Самчукова газета «Волинь», гуртувався колектив редакції, їй було запропоновано співпрацю, й на це Олена радо пристала. Для рівненської «Волині» вона написала кілька публіцистичних статей на гостро актуальні теми: «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Перед брамою столиці»[68]. А пізніше, коли вона була вже у Києві, «Волинь» видрукувала також есе «Прапори духа»[70], «Нарозстіж вікна!»[67] Олена Теліга щиро раділа з того, що її праця находить відгук у читачів. Ось як писала вона в листі до чоловіка: «Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня. І «получається не зле».[72;с.76]. Окрім праці, у Рівному Теліга мала чимало приємних знайомств, близьке і вдячне коло спілкування, насамперед із Уласом Самчуком, з яким мала давні приятельські стосунки, та й спільне членство в ОУН. Були також цікаві прогулянки містом та околицями, відвідини міського театру, який тоді щойно сформувався і давав перші українські вистави.

Проте Олена Теліга марила Києвом, готувалась до нього, за словами У.Самчука, як наречена до шлюбу. Воєнні події не дали змоги одразу ж туди відїхати, а це стало можливим через місяць перебування в Рівному. Таким чином, 22 жовтня Теліга вже у Києві, і вже береться за діло, заради якого сюди прибула. Найперше вона прагнула відродити літературне життя столиці України. Проте майже всі знані «радянські» письменники виїхали на Схід, Довелося наново створювати Спілку письменників, головним активом якої стали молоді талановиті літератори, залучені до культурницької праці самою Оленою Телігою, яка взяла на себе обовязки керівника Спілки. Паралельно Теліга співпрацює з київською підокупаційною газетою «Українське слово»: укладає додаток «Література і мистецтво», згодом вона домагається власного спілчанського видання, і ним стає часопис «Літаври». У ньому Олена прагне подати все краще з української літератури останнього часу: вона представляє в часописі творчість письменників еміграції, але водночас надає місце і літературному доробкові недавно репресованих радянських письменників -- Є. Плужника, Д. Фальківського, Г. Косинки та ін. На жаль, видання не устигло розгорнути крила, уже на четвертому номері воно було заборонене. Не подобалася фашистам така активна діяльність українських патріотів, бо розходилася з їх намірами щодо України як безправної колонії рейху. Проте Олена Теліга, хоч добре уявляла собі небезпеку і ризик цієї праці, наполегливо її продовжувала. Її життя того часу справді було схожим на шотландські танці на мечі, на балансування понад урвищем. Вона була цілком захоплена культурницькою працею, як згадують сучасники, і зневажала небезпеку, а це вже сприймалося як виклик «усемогутнім» властям. «Завзята Олена не розуміє слово обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними..,» -- з жалем констатує У.Самчук.[43,c.243] Трагічний прогноз письменника таки збувся...

Уже взимку 1941 року фашисти проводять арешти української інтелігенції. Гримаси окупаційної влади ще крутіше і прямолінійніше повторились на початку 1942-го. Так, 7 лютого в Києві заарештовано понад 200 осіб, серед них діячі ОУН. Це вже був надто виразний знак, щоб продовжувати працю на легальному становищі. Друзі попереджували Олену, радили їй негайно покинути місто. Відповідь була категоричною і безкомпромісною: «Я з Києва вдруге не поїду». Голгофа її героїчної смерті розпочалася 9 лютого. Цього дня Олена призначила чергове засідання у Спілці письменників. Друзі знову перестерігають поетесу. Але вона залишається «кременем»: «На мене вже чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бо ж хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене, коли загину, то знайте, що свій обовязок виконала до кінця»[43,с.244-45]. Ці слова навряд чи потребують коментарів, настільки ясно і виразно у них сама сутність характеру, волі, єдності слова і діла Олени проступає…

Оце й усе, що достеменно знаємо про її останні дні. Інше -- вже напівлегендарне. Так, оповідають, що Олена Теліга залишила па тюремній стіні передсмертний напис. Кажуть, під час допитів її стійкість і мужність вражала навіть катів. Один із гестапівських офіцерів говорив, що не зустрічав мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця красива жінка. Життєвий шлях поетеси обірвався у фатальному Бабиному Яру 21 лютого.

А ще вона не була апологетом дешевого, скандально-декоративного «відродження». О.Теліга проникливе спостерігала національний рух, давала йому глибокі, мудрі оцінки. Як злободенно для нас, сучасних, звучать її слова з нарису «Прапори духа»: «Найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать до старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу, зі всіма старими речами, лише поміченими новими, жовтоблакитними нитками... Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації»[64]. Чи не про косметичні зміни молодої Української держави, чи не про перефарбованих на патріотів учорашніх комактивістів, чи не про більшовицькі методи «побудови» держави подумаємо сьогодні, читаючи ці слова?

Улас Самчук констатує найістотніші риси рідних волинських сіл, їх мешканців. Завжди вони серед гаїв, лісів, прилісів, пагорбів. Квітами пишається кожна селянська садиба, кожна хліборобська господа серед садів, квітників. Селяни Волині постійно в єдності з природою, вони закохані в дерева, кущі, трави. З публікації «Село, де серце відпочине» дізнаємося, що подорож письменника до Сергіївки, Посягви спонукали його щиро й відкрито висповідатися: «Належу до тих, що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були -- у Берліні, Парижі, Римі -- скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село»[7]. З позицій європейця Улас Самчук залюблено подивовується отими рідними хатками, святковими образами з свіжими квітами. Він гордиться традиціями, за якими господиня у звичайну неділю заквітчує хату рожами, жасміном, зеленими галузками дуба, липи, клену.

Трагічна доля у багатьох журналістів та співробітників «Волині». У Києві фашисти розстріляли Олену Телігу; у Дермані - Антона Кучерука; у Рівному-Анатоля Демо -Довгопільського, Леоніда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборі Саксенгаузен - Олега Ольжича. У липні 1943 року есесівці прямо у приміщенні редакції вбили завідувача господарством Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА загинули Василь Штуль, Андрій Мисечко. Жертвою червоних партизанів-чекістів став письменник Віталій Юрченко. 4 березня 1952 року, щоб не здатися живим у руки енкаведистам, у бункері біля села Сухівці.неподалік Рівного, від власної кулі загинув Ніл Хасевич. Часопис «Волинь» перестав існувати на початку січня 1944 року.

За клопотанням друзів німці все-таки звільнили редактора «Волині» Уласа Самчука з Рівненської вязниці 20 квітня 1942 року, але заборонили йому редагувати часопис. У листопаді 1943 року він виїхав з Рівного. Довелося визначному письменнику світу Уласу Самчуку прожити нелегкі й гіркі часи у таборі «Ді-Пі»(переміщені особи) в Німеччині, звідки він переїхав до Канади. Канадський період творчості письменника був надзвичайно плідним.

Улас Самчук відійшов у вічність 9 липня 1987 року, проживши 82 роки. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілл, під Торонто. На його могилі стоїть памятник у формі розгорнутої книжки, де написано назву першої книжки трилогії «Волинь» «Куди тече та річка».

ВИСНОВКИ

Аналіз та узагальнення опрацьованих джерел дають можливість зробити наступні висновки:

- Феномен «Волині» 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як «преса керуюча». Видавництво «Волинь» у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обовязків головного редактора «Волині» з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство «Сільський господар», «Просвіта»). Публікації у «Волині» часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.

- Газета з одного боку, організаційно творила інфраструктуру громадсько-політичних, культурних українських інституцій, з іншого боку, вона стала ідеологічним речником населення краю. Функція «преси керуючої» була зумовлена тактичною настановою ОУН(м) щодо «широко закроєної акції пропаганди», як підстави «українізації» політичного режиму. Ця специфіка діяльності «мельниківської» ОУН, завдяки наявності плеяди талановитих літераторів-публіцистів - О. Ольжича-Кандиби, У. Самчука, І. Рогача, О. Теліги та ін. - мала своїм прямим наслідком успіхи національної пропаганди на теренах рейхскомісаріату «Україна», і в першу чергу - на Волині. Державотворча потенція пробудженої національної стихії не була, однак, переведена у конкретні організаційні рамки національних владних інституцій, на заваді чому стали реалії німецького окупаційного режиму.

- Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Горліс-Горського, Ф. Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У.Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.

Підсумовуючи питання про особливості висвітлення часописом національних проблем українців, можемо стверджувати, що «Волинь», незважаючи на відносну колабораційність та вимушену лояльність до німецької влади, в міру можливості відстоювала українські інтереси. Попри всі заборони та цензуру, співробітники часопису, репрезентуючи думку частини української інтелігенції, захищали на сторінках газети українську державницьку ідею, концентруючи увагу як суспільства, так і окупаційної влади на культурних надбаннях та історичних традиціях українського народу, «Волинь» доводила необхідність державності української нації, яка стояла в одному ряду з іншими європейськими народами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Улас Самчук: «У світі приблизних вартостей»//Вісті з України.-1993.-9-15 серпня.-С.11.

2. Б.П. Сян // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

3. Баранський О. Побратим Уласа Самчука:[Про засновника, видавця часопису «Волинь» Івана Тиктора ] // Волинь.- 1995.- №7.- С5.

4. Бухало Г. Улас Самчук //Сім днів.-2002.- 9 серпня (№40).

5. Вимоги твердого часу // Волинь. - 1941.- ч.8. - 19 жовтня; Українське слово. -- 1941. - ч.3. - 21 листопада.

6. Від Ісландії до Гаїті // Волинь. - 1942. - ч.2. - 7 січня.

7. Віднайдений рай // - Дзвін (Львів). - 1991. - №1. - С.43-45.

8. Відповіді // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.

9. Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист // Слово. -Зб.12.- Вудстон,1990. - С. 121 -132.

10. Волинські дороги Уласа Самчука: Збірник/ Упоряд. Я.О. Поліщук.- Рівне: Азалія, 1993.- 108с.

11. Воробйов А. Психологізм гуманістичного потенціалу громадсько-політичного часопису «Волинь»//Збірник наукових праць співробітників, докторантів, аспірантів та студентів. - Рівне: РДГУ, 2004.-С.9-15.

12. Героїзм наших днів // Волинь. - 1941. - ч.24. - 14 грудня.

13. Герц М. « Бог уложив у мої руки перо…»: Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність У.Самчука// Рідна школа.- 1997.-№11-12.-С.12-14.

14. Гон М. Улас Самчук. Роздуми про літературу. - Рівне, 2005.- 103с.

15. Демянчук Г. Газета «Волинь» і Тодось Осьмачка// У.Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника.-Рівне, 1994.- С.77-80.

16. Державний архів Рівненської області. - Фонд Р-280. Посилання на це джерело в тексті бакалаврської роботи подаються таким чином: перша цифра - номер позиції джерела у «Списку використаних джерел»; друга цифра - номер фонду «Матеріали видавництва «Волинь» в Ровно» в ДАРО; третя цифра - номер опису; четверта цифра - номер справи; пята і наступні цифри - номери аркушів.

17. Живюк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука. - Рівне: «Ліста-М», 2004. 184с.

18. Живюк А. Літературно-публіцистична діяльність // Діалог. - 1995.-№7.-С.5.

19. Живюк А. У. Самчук (Спроба громадсько-політичного портрета)//Улас Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника. - Рівне.-1994.- С.3-27.

20. Живюк А. У. Самчук і газета «Волинь» (1941-1943рр.)// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. - 2000.-Вип.1.-С.144-152.

21. Живюк А. У. Самчук та його «Волинь» // Волинь. - 2001. - 31 серпня (№35). - С.1-15.

22. З книги про хліб (уривок з роману "Марія") // Волинь. - 1941. - ч.5. 28 вересня; Українське слово. -- 1941. - ч.27. - 10 жовтня.

23. Київ - серце України // Волинь. - 1941. - ч.5. - 28 вересня; Українське слово. -- 1941. - ч.22. - 3 жовтня.

24. Київ // Волинь. - 1941. - ч.4-а. - 21 вересня.

25. Листи Уласа Самчука до Дмитра Нитченка // Березіль (Харків). -- 1993. - ч.7-8. - С.81-85.

26. Молодь // Волинь. - 1942. - ч.3. - 11 січня.

27. О.Олесь // Волинь. - 1943. - ч.17. - 4 березня.

28. П.Б. Антонич // Волинь. - 1943. - ч.23. - 25 березня.

29. П.Б. Країна Сходячого Сонця // Волинь. - 1942. - ч.21. - 15 березня.

30. П.Б. Крізь бурю й сніг (репортаж з поїздки до Києва) // Волинь. -1941.-ч.20-27.-30 листопада-25грудня; Нова доба (Берлін). - 1942. -ч.1. - 4 січня.

31. П.Б. Настрої і завдання // Волинь. - 1942. -- ч.5. - 18 січня.

32. П.Б. Наша школа // Волинь. - 1941. - ч.21. - 4 грудня.

33. Пінчук С. Улас Самчук // Слово і час. -1995.- №2.-С. 11-17.

34. Самчук Улас. 22 січня // Волинь. - 1942. - ч.6. - 22 січня.

35. Самчук Улас. Адольф Гітлер // Волинь. - 1941. - ч.3. - 14 вересня.

36. Самчук Улас. Більше ініціятиви // Волинь. - 1941. - ч.6. - 5 жовтня.

37. Самчук Улас. Видержати // Волинь. - 1941. - ч.27. - 25 грудня.

38. Самчук Улас. Європа // Волинь. - 1942. - ч.9. -- 1 лютого.

39. Самчук Улас. Європа й ми // Волинь. - 1941. - ч.2. - 7 вересня.

40. Самчук Улас З Новим Роком! // Волинь. - 1942. - ч.1. - 1 січня.

41. Самчук Улас. За мужню дійсність // Волинь (Рівне). - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

42. Самчук Улас. Крути // Волинь. - 1942. - ч.7. - 25 січня; Українське слово (Київ-Львів-Париж). - 1992. -ч.3. - 6 лютого; Гомін (Тернопіль). - 1992. - №6. - березень.

43. Самчук Улас. На білому коні: спомини і враження. - Видання третє. - Вінніпег: Накладом товариства «Волинь», 1980. - 252с.

44. Самчук Улас. На коні вороному: спомини і враження. - Видання друге. - Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990. - 360с.

45. Самчук Улас. Нарід чи чернь? // Українське слово. - 1941. - ч.53. - 9 листопада; Волинь. - 1993. - ч.12. - 19 лютого; Просвіта (Львів). - 1993. - червень.

46. Самчук Улас. Наше село // Волинь. - 1941. - ч.20. - ЗО листопада.

47. Самчук Улас. Ніпон // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.

48. Самчук Улас. Піднятий меч // Волинь. - 1941. - ч.19. - 27 листопада.

49. Самчук Улас. Рівновага // Волинь. - 1941. - ч.9. - 23 жовтня.

50. Самчук Улас. Свідомого жити // Українське слово. - 1941. - ч.46. - 1 листопада; Волинь. - 1941. - ч.16. - 16 листопада.

51. Самчук Улас. Слово і чин // Волинь. - 1942. - ч.11(39). - 8 лютого.

52. Самчук Улас. Сталінові "Рrо mеmоrіа" // Волинь. - 1942. - ч.18. - 5 березня.

53. Самчук Улас. Так було - так буде // Волинь. - 1942. - ч.23. - 22 березня.

54. Самчук Улас. У світі приблизних вартостей // Волинь. - 1942. - 4.57-62, 64. - 26 липня - 20 серпня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.30-38. - 2 серпня - 27 вересня; Український голос (Луцьк). - 1942. - ч.31, 35, 40; Наші вісті (Любомль). -1942. - ч.29.

55. Самчук Улас. У світі упадку та руїни // Волинь. - 1942. - н.68-74, 76-79. - 2 вересня - 11 жовтня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.39-43, 46, 48. - 4 жовтня - 13 грудня; Голос Сарненщини. - 1942. - ч.36, 38. - 20 вересня, 4 жовтня; Пінська газета. - 1942. - ч.10, 21. - 10 вересня.

56. Самчук Улас. Шевченко // Волинь. - 1942. - ч.19. - 8 березня.

57. Самчук Улас. Ясно і виразно // Волинь. - 1941. - Ч.11- 1 вересня.

58. Улас. Сім листів Уласа Самчука до Євгена Маланюка // Сучасність (Київ). - 1996. -№3-4.-С.140-144.

59. Слово письменника // Волинь. - 1942. -- ч.2. - 7 січня.

60. У.С. Війна // Волинь. - 1941. - ч.18. - 23 листопада.

61. У.С. Господарство і праця // Волинь. - 1941. - ч.4. - 21 вересня; Українське слово (Київ). - 1941. - ч.23. - 5 жовтня.

62. У.С. Епоха і люди // Волинь. - 1942. - ч.16. - 26 лютого.

63. У.С. Завойовуймо міста // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

64. У.С. Людина в окулярах // Волинь. - 1942. - ч.44. - 11 червня.

65. У.С. Надії Черчіля // Волинь. - 1942. - 4.14. - 19 лютого.

66. У.С. Перед найбільшим вирішенням // Волинь. - 1941. -- ч.7. - 12 жовтня.

67. У.С. Поїздка через май // Волинь. - 1942. - ч.42. - 4 червня; Нове життя (Здолбунів). - 1992. - №46. - 13 червня.

68. У.С. Поля і танки // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.

69. У.С. Через ту бандуру // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.

70. У.С. Чирський // Волинь. - 1942. - ч.40. - 28 травня.

71. Увага - гачок! // Українське слово. - 1939. - №32. - 27 серпня; Пробоєм (Прага). - 1939. - №10. - 5 вересня. - С.84-85.

72. Улас Самчук: до 90-річчя від дня народження письменника. Ювілейний збірник / Упорядник Я. Поліщук. - Рівне: Азалія,1994. - 108с.

73. Шевельов Ю. Спроби дружніх портретів: У. Самчук із-над Флеготону// Сучасність. - 2000.- Ч.5. - С. 126- 131.

74. Шевчук В. Улас Самчук та його Волинська сага // УМЛШ. -1992. - №10. - С.30-39; №11-12. - С. 30-33.