Основні теоретичні концепції культури
Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і повязане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.
Основні теоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);
2. еволюціоністська;
3. антропологічна;
4. філософська;
5. революційно-демократична.
циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обовязку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Провідна ідея еволюціонізму -- це прямолінійність культурного прогресу та обовязкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві -- Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури повязується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні
Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного субєкта діяльності.
Основні положення концепції Шпенглера
Свою концепцію він виклав у своїй знаменитій «Занепад Європи». Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур. До таких культур належать: китайська, Інд., Єгипет., аполонівська, віз-ар, зах.євр. і культура майя. На історичну арену виходить рос-сиб культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура на думку Шпенглера, має свою долю і живе приблизно 1000-1500років. Потім коли вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.
Культура Стародавнього Єгипту
Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.
Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший - Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий - Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій - Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури.
Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні памятки культури - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний деревяний рельєф "Зодчий Хесира" та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед камяних будов усього світу: Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався "сином сонця", з цим повязані і почесті, які йому віддавались.У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд - маса різноманітних колон, які символізували ліс. Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.
Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги - в профіль, а торс - розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса "Плакальник"),
Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати обєми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.
Основні види знаків
Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.
Знак -- предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.
Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою -- семіотикою. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови -- мова математики, хімічна символіка.
До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.
Явища культури -- це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст.
Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури.
Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння РУК людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю.
Насправді знак -- це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань.
Архетипи української культури
Архетип (гр. лраформа, прототип) - первісна форма для наступних утворень; початкова форма чогось.
В "аналітичній психології" К.Г. Юнга архетипи - компоненти "колективного підсвідомого", які сформувалися у найдавніші , часи і визначають структуру моральної, естетичної і пізнавальної : діяльності людини. Основу духовного життя складає досвід, який передається від минулих поколінь наступним і є сукупністю архетипів. Архетипи проектуючись на зовнішній світ визначають своєрідність культури:
Культури-інтроверти - якщо головна цінність закладена в обєкті і ставленні до нього, набуває Індивідуального характеру (доба Просвітництва). Культури-екстраветри - якщо головну цінність становить особистість людини і ставленні субєкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).При цьому жодна з культур не досконала.
Укр. архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, є узагальненням досвіду наших предків. Укр. культура пройшла трипалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На її розвиток впливали природні умови, географічне положення, територія, міграційні процеси, елементи Інших культур. Протягом століть одні племена та етноси змінювались іншими. Кімерійці, скіфи, сармати, гуни, словяни, половці, татари та ін. брали участь в етногенезі українців. Культурні здобутки передавалися нащадкам. Основою культурного процесу було місцеве населення, яке вбирало в собі усі впливи, і діяло свою культуру, Україна - географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинають ЇЇ. З огляду на рубіжність (вплив сходу і заходу) існують різні регіональні особливості українців сходу і заходу (на сході укр.- більш чуттєві на на заході - більш спокійні).
Кордоцентризм в структурі укр. психіки визначається з погляду укр. етнопсихології - спільною ознакою українців = перевагою емоцій та почуттів над мисленням і волей, що робить їх подібними один на одного та особливостями, своєрідністю індивідуальністю східних і західних українців.
Запровадження християнства
Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах - державною релігією.
Християнізація словянських країн відбулася у 9-10 ст.: Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).
На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.
З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися звязки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.
На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. Зявилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.
Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.
Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.
Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.
Негативні риси православя. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.
Український культурний ренесанс
Культурні процеси в ХІХ ст. на Україні відбувалися в умовах розквіту нових ідей, які вплинули на зростання національної свідомості. Процесу розпоширення ідей національно-культурного відродження сприяло багато чинників суспільно-політичного та культурно-освітнього життя. Поштовх дав ряд політичних подій, які мали як і загальноукраїнське, так і загальноросійське значення. Це російсько-турецькі війни за Північне Причорноморя та Крим (70-80-і роки ХУІІІ ст.), зруйнування Запорізької Січі (1775), юридичне оформлення на Слобожанщині та Лівобережжі кріпосного права (1783), насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською Галичини та Буковини (70-90-ті роки). Боротьба народних мас проти кріпацтва, складні політичні процеси та суспільно-економічні відносини, зумовлені розвитком капіталізму, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів активізували культурне життя в Україні. Водночас царизм відкидає право неросійських народів на розвиток їх національних культур. Занепадає освіта українською мовою, оскільки дозволяється видавати лише книги російського змісту. Поступово у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська, у Західній - польська й латинська, у Закарпатті латинська та угорська мови. Як протидія вищезазначеним “гальмуючим” чинникам виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної свідомості, зростає інтерес до усної народної творчості, історії, етнографії, мови. Нова генерація української інтелігенції розуміє, що народ, який позбавлений своєї історії та культури, приречений на асиміляцію, втрату політичних орієнтирів. На початку ХІХ століття активно розвиваються український професійний театр, музика, живопис та архітектура. Утворюються театри в містах Одеса, Київ, Полтава, Харків, Ніжин, Катеринослав, Чернігов. Найвизначніші досягнення української культури цього періоду повязані з розвитком літератури. Услід за творами І.П.Котляревського на арені літературного життя зявляються твори П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основяненка, Є.Гребінки, а на Західній Україні - М.Шашкевича, І Вагилевича, Я.Головацького та іншихЗагальноприйнятою є така періодизація українського національного відродження: перший етап: період збирання спадщини чи академічний ( кінець ХУІІІ-40-і р.р. ХІХ ст.); другий етап: українофільський або культурницький (40-і р.р. ХІХ ст.. - кінець ХІХ ст.); третій етап: політичний ( з кінця ХІХ ст.). Підводячи підсумки процесу національно - культурного відродження в Україні протягом ХІХ століття, слід зазначити, що, незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально - економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадської свідомості широких народний мас. Саме в період національного відродження був створений міцний фундамент для подальшого розвитку національної самобутньої культури, яка не лише не поступається європейським культурам, а й вражає своєю неповторністю та величною красою.
Український”АВАНГАРД”
Український живописний авангард, як кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з елементами середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також з колоритом київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.
Модернізм та постмодернізм
Стиль модрн за короткий термін7 захопив мистецтво всіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній нац. К. Епоха модерну проіснувала недрвго: 20-30 років, але вплив модерну вна всі види мистецтва вражаючий. Появу стилю модерн пояснюють різними причинами.1)стомленість 19ст. Та загальним декадансом європейської к.(модерн має загальні риси втомленості та виснаженості. Ця втомленість проявляється в внутрішніх формальних властивостях: в системі лінійної ритміки, в зумісному орієнтуванні на уповільнене сприйняття) 2)демократизація суспільного життя наприкінці століття(поява в містах масового споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва) 3)конфлікт між піднесеними ідеалами та буржуазною прозою життя, який назвичайно загострився наприкінці ст.(модерн шукав вирішення цього кунфлікту в зовн. Контактах між мистецтвом і життям з неминучим наголосом на утилітарно-прикладній, декоративній ф-ції творчості.) 4)
Прагнення деяких художників зробити побут людини красивим і стильним. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури - романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання - з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості.
Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує некласичне бачення світу. У візуальних мистецтвах -- відмову від прямої перспективи і зображальності. У музиці -- відмову від ладу в тональності й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі -- безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії -- вільний вірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії -- еклектичний плюралізм, відмову від систематичного мислення, від раціоналізму, зведення окремих проблем до рівня самостійного філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм, лінгвістична філософія, герменевтика. У психології -- психоаналіз з проникненням у недоступне простому спостереженню. У природничих науках -- принципи відносності і додатковості, що дають можливість вченому обирати будь-яку систему аксіом. "Великий план" у фільмі Антоніоні "Блоу ап" і "розрізання ока" у фільмі Бунюеля "Андалузький пес" -- різні образи однієї ситуації відмови від очевидного, заклику сприймати світ "внутрішнім оком".
Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу.
Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму повязується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.
Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного субєкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас -- втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.
Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, субєктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, обєктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.
Мова як один із головних чинників розвитку нації і культури
Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови -- це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О.М.Пазяк та Г.Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова -- не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас -- продукт цієї діяльності (кожен з нас -- мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в усьому -- від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? -- Отак і живемо.
Мова -- не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності. Завдяки мові людина мисляча -- це насамперед людина фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й ... теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації -- від простого колеса до компютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж -- слава Слову! Але ... Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості -- це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми стають основою нашої діяльності -- вони завдають шкоди.
Мова -- це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.
Мовний знак -- це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.
З мовних знаків будуються слова, які обєднуються в речення.
Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна ,інформаційна,; комунікативна,; культурологічна (Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).
Елітарна та масова культура
В суспільстві поширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”, “комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності.
Сучасна соціокулькурна ситуація в Україні
Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX -- початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як субєктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної повязане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.
Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками -- субєктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.
Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації
Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі -- Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).
Глобалізація культури. Вплив процесу глобалізації на універсалізацію культур
Кінець XX - початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодами характеризується небаченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного життя. Насамперед це стосується сучасного машинного виробництва і самої людини. За останні 100 років усі соціально-економічні показники в декілька разів перевищили досягнення людства за всю його попередню історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як у тричі з 1,4 млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля 15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав лише 1,2 млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросло майже у 20 разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася його якість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією, принципово іншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато зросли можливості передачі інформації. В кінці XX ст. народи усвідомили свою залежність один від одного і від загального розвитку людської спільноти.
Сукупність означених вище причин призвела до виникнення невідомих досі проблем, що зачіпають життєві інтереси всього людства. Вони отримали назву глобальних.
Глобальні проблеми сучасності - це ціла низка проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розвязання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його існування у науково-технічному, соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.
Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи повязані з особливою "біосоціальною" природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивного розвитку кожної країни зокрема.
Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування індивідів у світі. Це взаємозвязки:
1. "людина - техніка",
2. "людина -культура",
3. "людина - природа".
В кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, в системі "людина - техніка" загроза виникає з боку використання таких видів енергії, як атомна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання.
Явище європоцентризму в світовій культурі. Ще академік Конрад, відомий знавець Сходу, закликав подолати в наших навчальних програмах європоцентризм, наголошуючи, що духовний світ Стародавньої Греції та Риму - не єдина й далеко не провідна підвалина світової культури.
Сьогодні особливої ваги набуває ініціатива Ю. І. Султанова, який багато уваги присвячує духовному змістові й естетичній досконалості художніх творів Сходу, палко пропагуючи доцільність їх вивчення у школі та вузі. Адже ми й досі перебуваємо в руслі естетичних забобонів ренесансно-класицистичної епохи, коли Буало, канонізуючи ренесансну програму, відверто забороняв письменникові спиратися на Біблію. Та коли на той час боротьба за емансипацію мистецтва від релігії була актом виправданим і зрозумілим, то невдовзі така позиція перетворилася на пихате, невіглаське ігнорування всього, генетично не повязаного з греко-римським світом, аж до поширеного з XIX ст. ставлення до Біблії як до збірки старих нісенітниць, вигаданих ошукувачами-жерцями. Подібний, сказати б "європеїзм" був і є сутнісно "прогресистським", згідно з яким Захід вважався світочем прогресу, а Схід - заповідником бузувірства та занепаду. Окрім того, побутувала думка, що східна література та мистецтво - це не художня творчість, а дидактика, релігія тощо. Скажімо, Гегель твердив, що мистецтво Сходу як таке, що базується на символіці релігійного характеру, загалом незрозуміле європейцеві й тому архаїчно-віджиле, а Просвітництво сповідувало загалом презирливе ставлення до східного мистецтва. Справді, умовно кажучи, "східне" мистецтво слова будується не на засадах естетики греків та поетики Арістотеля й у масі своїй є релігійною літературою (дидактика, притчі, одкровення тощо), а не субєктивною поетичною грою словом. Хоча на Сході малася й власна поетика ("Дхваньялока" Стародавньої Індії), високохудожні епос, лірика та драма (драми Калідаси, японські хоку й танки, "Махабхарата", "Рамаяна", епос про Гільгамеша та ін.). Але формантою тут зазвичай виступало саме релігійне начало. Так, "Махабхарата" й "Рамаяна" - не лише епоси, а й релігійний канон (частину "Махабхарати", Бхагават-Гіту, іменують "Біблією індуїзду"), частина коментарів до священних Вед. Лірика Старого Китаю чи Японії -буддійська медитація. Дхаммапада (вислови Будди) або логії Євангелій (висловлювання Ісуса) - суть витончена літературна гра словом, що засвідчує високу освіченість і водночас органічну народність авторів. Проте це не "художня література", а виклад віровчення. Накладати на художній текст такого рівня Арістотелеві канони означає звести його на нінащо. Саме тому секуляризована європейська думка не сприймає східну творчість як щось вагоме, немовби навмисне ілюструючи буддійську тезу: нірвана є пустка для сансаричної свідомості, так само як сансара - для нірванічної. [1,8] Характерний епізод: на початку XIX ст., коли, за Наполеона, Франція відкрила для себе світ Давнього Єгипту, єгипетські мотиви увійшли до стилю ампір підкреслено "приборканими", втративши сутність власного художнього образу. Сходові дозволялося хіба що позалишати фігури звязаних рабів-каріатид для підтримки класицистичних фронтонів. А тим часом європейська культура, як така ,зобовязана Сходові більше, ніж звичайно гадають. Серйозна наука вже на дійшла висновку, що саме зоря культури та цивілізації засяяла вперше в Месопотамії, де вперше виникли писемність, література та міська цивілізація. Саме звідси бере початок група найдавніших сюжетів: про створення світу, потоп, богоборство людини. А грецькі міфи, які в школі подаються як витвір суто європейської свідомості, насправді навіяні месопотамським впливом. Так, оповіді про створення світу й подолання "старих богів", деякі риси Зевса, сюжети про сфінкса, Телефа, змагання лучників тощо запозичені в домікенські часи з Давнього Сходу. Ми часто говоримо про еллінізм. Але чи багато уваги ми приділяємо елліністичному періодові з його блискучим синкретизмом? Адже в той час зародилося мистецтво перекладу, започаткувалася літературна критика, сформувалася філологічна культура як така. Саме тоді справі Александра Македонського - зєднанню Заходу та Сходу - дано було міцний поштовх, скажімо, грецькою перекладено Старий Завіт ("Септуагінта"). Тоді сформувалася словесність, що синтезувала єгипетський, халдейський та елліністичний способи мислення, ідеологія, що згодом стала джерелом наукової свідомості та єретичної думки. Чи ж приділено в наших навчальних програмах належну увагу всім цим епохальним явищам?! Методологічний принцип європоцентризму з елементами біогенетичної теорії, реалізований у проекті нової програми, безпосередньо стосується також змісту майбутніх шкільних підручників: він, власне, ставить хрест на всій класичній літературі Сходу (вона ж бо не європейська!), що раніше повноправно вивчалася на уроках зарубіжної літератури. Орієнталістика як така взагалі залишилася поза увагою укладачів програми. Знехтувано і тим фактом, що традиції східної літератури, як перлини світової культури, знайшли втілення у творах великих європейських письменників (згадаймо принаймні Гете, Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Г.Манна). У звязку з цим благодатний пласт української літератури, що яскраво свідчить про її органічне входження до всесвітнього літературного контексту (тут стають у пригоді східні рецепції у творчості П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, Осипа Назарука, П.Загребельного, діяльність талановитих українських перекладачів та всесвітньо відомих орієнталістів), залишається поза культурними та естетичними інтересами українського учня, а його уявлення про всесвітній літературний процес буде невиправдано однобоким. У наших навчальних курсах відсутнє навіть належне вивчення Біблії, книги, що є духовним керманичем Сходу й Заходу вже протягом кількох тисячоліть! Немає потреби доводити духовні резерви Вічної Книги, зауважу лише, що сама історія збереження, передачі та коментування її тексту - взірцевий, еталонний приклад філологічної культури. Але що ми знаємо про все те? Хіба що згадуємо Остромирове Євангеліє, бо ж у ньому є кілька давньоруських лексем. Наше звичне розуміння літератури як суто "художнього слова" склалося в Древній Греції, де роль власне Священного писання виконували твори поетів, зокрема "Теогонія" Гесіода. а література як мистецтво починає чітко відокремлюватися від літератури як "писання". І хоча Арістотель ще чітко памятає про походження трагедії від культу Діоніса, саме він у "Поетиці" висуває тезу про мімезис, імітацію природи в художньому слові та встановлює жанровий склад цієї нової, художньої літератури саме за способом наслідування природі. Європейська естетична думка, що успадкувала ідеї Арістотеля, усвідомила літературу в низці інших мистецтв саме як мистецтво відтворення реальності. Скажімо, І.Кант наголошує, що саме професіоналізм художника, "незацікавленість" читацького або глядацького задоволення, "блиск форми" складають сутність усякого мистецтва, зокрема і літературного. Кант уперше послідовно відокремив естетичне від етичного, давши грунт для теорії "чистого мистецтва", і хоча на практиці літературі та мистецтву рідко вдавалося залишатися "чистими", хоча їх постійно прагнули "ангажувати" ті або інші ідеологічні доктрини, усе ж принципову сутність мистецтва як такого Кант визначив цілком точно.Але старогрецька художня література, так само, як і післяренесансна художня література Європи, зовсім не складають ні кількісно, ні за резонансом такого духовного впливу на народи світу, як сакральні тексти та породжена ними коментаторсько-художня література. Достатньо порівняти обсяг і досвід новітньої художньої літератури з літературою Давньої і Середньовічної Індії (Веди і веданта, буддійська література тощо), з літературною творчістю арабо-мусульманського регіону, яка і нині багато в чому будує свою картину світу на Корані, і, нарешті, із Біблією і текстами, нею породженими. Наші традиційні навчальні програми, що будуються на європоцентристському принципі, у яких світська література займає чільне, якщо не особливе, місце, дають дуже неповну і навіть перекручену в пропорціях картину світової літератури, тому що рать сакральної літератури часто взагалі не береться до уваги. Але ж вона, на відміну від літератури художньої, безперестанно не тяжіє до політики чи до інших ідеологічних сфер, а перейнята вічними екзистенціальними проблемами людини, що хвилюють здорову свідомість за будь якої доби: що таке Добро і Зло. Життя і Смерть, чи є порятунок від Зла, чи є вічне життя, що таке Божество і як здійснити звязок із ним? Водночас сакральна література підтверджує колективний духовний досвід людства у вигляді догм (аксіом), що насаджуються не насильницьким шляхом. Адже релігійне вчення складається століттями як плід соборної свідомості та колективної літературної праці: запис, відсівання апокрифів, канонізація тексту, редагування памятки, боротьба з єресями, що його спотворюють, - усе це справа не одного дня і не одного автора. Товщу сакральних текстів творять люди, які разом розробляють постулати віри, і тому особисте для них - незначуще (часом сакральні тексти анонімні або на грані анонімності). Це різнить сакральну літературу від художньої, у котрій головне-самовираження особистості, її утвердження й уславлення. Щоправда, сама проблема літератур Сходу та їхнього впливу вимагає найсерйознішої уваги. Адже Схід - величезний й різнорідний конгломерат мов, релігій, літератур, міфологій, культурних стереотипів та систем. Досі йшлося про фундаментальний позитивний вплив лише біблійно-християнського елементу. Проте існує й інший, язичницький Схід, що гіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського, бурхливо вливався до європейської свідомості єгипетськими окультними творами, маніхейством, зороастризмом, що стало важливим чинником літературного життя в часи народження нової християнської Європи. Отже, слід зупинитися на синтезі культур. Саме "синтез" як метод наукового дослідження полягає у вивченні предмета в його цілісності, єдності та взаємозвязку всіх частин. Йде мова про включення до шкільної програми, окрім літератури Заходу ,ще й літератури Сходу. Зробити це не зовсім легко, бо мало перекладів, мало фахівців східних літератур; вони навіть достатньо не опоновані фундаментальним академічним літературознавством.
Але "ідея синтезу культур "Схід - Захід" - "Захід - Схід", починаючи з епохи традиціоналістичного або нормативного типу художньої свідомості, стає головним чинником формування і розвитку літературних традицій принаймні двох самобутніх культур - європейської та близькосхідної, успішно функціонуючи на різних рівнях спадкоємності національних літератур Окциденту і Орієнту". У даній роботі висвітлюється процес становлення і розвитку самого предмета "Світова література". Досить чітко окреслюються проблеми, які вирішувалися або ще вирішуються сучасним літературознавцем; розкривається прагнення вчених подолати давно вкорінені стереотипи у викладанні літератури, опираючись на трактуванні її як мистецтва слова; звертається увага на проблему європоцентризму у викладанні світової літератури; вказується на співвідношення національної літератури і світової; наголошується на тому, що світова література повинна досить широко формувати особистість учня, не тільки давати йому знання про класиків літератури, але і вміння аналізувати і робити свої висновки.
Національна культура і масова культура, їх співвідношення
Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Нац. Культура - синтез етнічного, народного і нац., переробленого, засвоєного як такого, що збагачує наці ональне. масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”.
Циклічна модель розвитку культури
Циклічна модель культурної динаміки - одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера проходять цикл від "дитинства" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.
У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).
Формаційний підхід соціокультурного світу, його основні етапи
Формаційний підхід:
1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;
2. буржуазне суспільство;
3. феодальне суспільство;
4. рабовласницьке суспільство;
5. первісне суспільство.
Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.
Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від епох громадянської історії людстав, і, по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и картина мира”, М., 1987).
Трипільська культура
В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземноморя та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.
Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.
Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.
Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.
Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.
Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.
Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться камяні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.
Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел словянської взагалі та української зокрема культури.
Хто з культурологів класифікував культуру на 3 основні типи: чуттєвий, ідеаціональний та ідеалістичний?
Вся фісторія соціокультурного світу провляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у б-я момент свого існування. У б-я сфері к. Часто нова чсистема змінює віджилу. Аналізируючи динаміку к. , П.Сорокин ставить питання: в якому напряму відбуваються зміни у цій сфері людського буття?На його думку, нинішня пануюча мат. Суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом к.. Занепад сучасної зах. К. Створює можливість появи іншої к. Системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією « принципу іманентних змін», означатиме народження нової к., що здатна виправити, якось оновити «ту систему к» , що деградує. Цикл к. Процесів відбувається у власному колі, проходить «у холостому русі», відірвано від суспільної практики. В кінгцевому підсумку одні ідеї породжують і замінюють інші. В основі суперсистеми лежать 3 основні типи культур: чуттєвий, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу, ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності, ідеалістичний, що грунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому свіотгляд.
Основні концепції міфу
Міф - це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійсність. У первісній к. Міф відбиває й узагальнює вірювання, обгрунтовує моральні норми, доводить доцільність культів і обрядів, містить практичні правила людської поведінки. - спроба людей осмислити своє буття, потреба передавати загальне через конкретне, це відбиття в людській свідомості закономірності й упорядкованості природи. М- колективний досвід, мудрість предків. М-я - засіб самовираження людини. Це найдавніша форма проявів творчих здібностей людини. Концепції Е.Кассірера, К.Леві-Строса, О.Лосєва, Я Голосовкера, К.Г.Юнга, М.Еліаде. К.Г.Юнг вважає, що міфи відтворюють у специфічній спосіб структуру психічного світу людини. У його концепції м-я стаєккартою людської психіки, дослідження міфів може розповісти про певні коплекси, які нібито притаманні людській психіці на всіх етапах її становлення. Я Голосовкера м-є витвором людської фантазії і творчої уяви, дає можливість тому ,хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ, з допомогою все тієї ж уяви.
Античний тип культури. Феномен «Грецького дива»
Антична культура - це тип європейської раціональної культури. В той же час цій культурі притаманне емоційно-естетичне сприйняття світу, струнка логіка та індивідуальна своєрідність у вирішені соціально-практичних і теоретичних проблем. Цим Античність відрізняється від Сходу, де розвиток культури відбувався у формі коментування стародавніх вчень, які стали канонічними, у формі увічнення традицій. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму, але перш за все духовні засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури залишається людина в усій складності її матеріального і духовного буття. Особливо велику роль в розвитку культури зіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це, насамперед, раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ бутя .ГРЕЦЬКЕ ДИВО Суспільство Стародавньої Греції як і суспільства Стародавнього Сходу формувались у період розкладу родової общини тобто були ранньокласовими. Більш того, давньогрецька культура у початковий період свого розвитку багато в чому поступалась культурам Сходу і змушена була запозичувати їх надбання. Однак за дуже короткий строк грекам вдалося здійснити те, чого не вдалося за свою історію людства жодному народу, а саме: практично в усіх галузях культури досягти небачених висот. Це дає підстави говорити про загадку “грецького дива”.Культурологи висловлювали пізні міркування про причини, які обумовили такий бурхливий злет давньогрецької культури. Зверталась увага на особливе географічне положення, грандіозні соціальні зрушення епохи (класичне рабство, система грошового обігу та ринку, поліс як нова форма політичної організації), колонізацію Середземномоя і Причорноморя, завдяки якій греки пожвавили звязки з народами Сходу, уміле використання чужих культур. Особливе значення надають утворенню нового типу організації суспільства яка втілилась у формі полісу--міста-держави. В його межах вдало поєднали державну і приватну форму власності, колективний та індивідуальний інтерес. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, обєднанням вільних громадян. З 6 ст. До н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником суспільного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в імя суспільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів, а згодом і у римлян патріотизму, розвинутого почуття власної гідності, волелюбності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Важливо звернути увагу ще на одну причину, яка обумовила прогрес давньогрецької культури. Історичні долі народів визначаються при інших рівних умовах різноманітністю національних характерів. Кожна нація відрізняється тільки їй одній притаманним сполученням і співвідношенням темпераменту, типу мислення і світосприйняття Якими ж були характерні риси національного характеру стародавніх греків, які безперечно повязані з розкриттям причин “давньогрецького дива”? В усій історії людства не було народу, більш всього просякнутого агональним (змагальним, полемічним) духом в імя здобуття слави, ніж стародавні греки. Змагальність складала основу життя еллінів, вона принижувала всі сфери, будь то Олімпійські ігри, диспут, поле бою чи театральна сцена.
Національна культура та загальнолюдські культурні цінності, їх взаємозвязок. Національна культура = продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур, її соціальних груп, верств, її історія, відносини. соціальна память, самосвідомість. = синтез етнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.
Національна культура визначається сімейно-родинними звязками, спільною територією мешкання (рідна земля), духовною культурою народу, мовою, музичним і словесним фольклором, рисами національного характеру, звичаями, традиціями, мистецтвом тощо. Національна культура - продукт праці Інтелектуальної еліти нації. В ЇЇ основі лежить національна самосвідомість - особливе розуміння ролі культури а консолідації нації, формуванні її національних інтересів.
Архаїчний тип культури.Магія, культ, табу, ритуал
Характер та звичаї архаїчної людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі пригадуєш вислів «Увесь світ є одна країна» . Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них - незалежно від місця розташування - сокири, молоти, ножі, стріли, шила, голки. Те саме стосується і занять. Такі збіги хар-ні і длч духовних процесів. Джерелом знання про духовне життя наших первісних предків є легенди і міфи, звичаї і забобони, наскельний живопис, відкритий у 20 ст. , а токож спосіб життя оремих племен, не займаних цивілізацією й досі. Архаїчний тип має своєю годовною структурною віссю кровнородинні відносини. І світ в їх уявленні також одна велика родина. Тму провідна ідея первісної свідомості: дійсність - живий організм, а людина - частка його. Світ і все , що його населяє, одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. Тому для архаїчного типу культури хар-ні такі явища, як Магія-віра в здатність людини особливим чином впливати на інших люде, тварин, рослин, явища природи. Магія поділялася на виробничу, шкідливу, охоронну, любовну, лікувальну.М- намагання вплинути на природний рух подій символічними діями: обрядами й ритуалами.Достатньо проблематичним є розділення магів на «білих» І «чорних», чарівників і чаклунів. Однією з традиційних систем, що грунтується на мвгії, є культ вуду.
Згіно з ученням Вуду від дії ворожих сил може захистити тільки ворожа сила. Вудуїстські чаклуни влаштовували нічні захисні церемонії з людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть за допомогою отрути довести людину до стану клінічнгої смерті-перетворити на «зомбі» .Серед феноменів суспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть релігія, бо магічні елементи є в культі всіх нац. І світових релігій. Культ Магічні дії становлять основу найдавніших культів-рільницького та предків.Давній культ предків може сприйматися не тільки яксвоєрідна данина вдяності за своє існування,яку наші попередники втілювали в похоронних та поминальних звичаях.Ритуал-сума дій, що відображають деякі суттєві хар-ки буття.. Це не просто «відображення» вищих структур миротворення,але і закріплення їх, ініціювання.Той, хто здійснює р., приймає на себе ф-цію тих сакральних фігур, що стали його джерелом.
Римська культура
Історія давньоримської культури починається з ІІІ ст. до н.е. Римляни були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер - бог грому та блискавки, Юнана - богиня шлюбу, Плутон - бог підземного царства, Нептун - бог морів. Але попри це народ Риму володів тверезим мисленням. Уже в архітектурі Стародавнього Риму це проявилося. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи, розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал - бетон. Це відкривало нові можливості при зведенні споруд. Будується римський Форум - центральний міський майданчик. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій - державний архів, тут встановлювалися почесні статуї римських громадян. Військові трофеї полководців.
Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва - скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет зображував людину без мрії, земну.
В ІІ-ІІ ст. До н.е. виникає римська наукова і художня література. Після завоювання Римом Греції почалося знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі. Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки і вілли. За наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. У Римі було поставлено Вівтар миру у 19 році до н.е., прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. У 82 р. н.е. був збудований величезний амфітеатр гладіаторських богів - Колізей. Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від суспільного життя і негараздів. Так, Цезар у 46 році до н.е. наказав вирити штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів. У цирках влаштовувались криваві гладіаторські бої, цькування хижаками полонених і перших християн.
У літературі уславились сатирики Ювенал і Петровій, байкар Федр. Зявляється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялось розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перешкод.
У добу Римської імперії виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом “вільних” мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не повязане з фізичною працею, що вважалося негідною благородної людини. Поступово інтерес до римського мистецтва і способу життя зменшився . На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності. Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло н себе християнство.
Світоглядні засади модернізму
Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення напрямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з традиціями реалізму. Причини виникнення модернізму:1. Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руйнування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення. 2. Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “приївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів 3. Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали торувати свої, нові "модерні" шляхи в літературі. Модернізм став характерним напрямком у мистецтві ХХ століття. Основні естетичні принципи модерну в образотворчому мистецтві - заперечення зображальності, абстракціонізм і поп-арт, у музиці - заперечення звукової організованості - мелодії, гармонії, електронна музика, в театрі - відсутність осмисленого художнього мовлення, логіки розгортання драматичної дії. Основні представники модернізму в літературі - Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет, у малярстві - Кокошка, Сальвадор Далі, у музиці - Шемберг, Штокхаузен. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури - романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання - з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм< модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.
Розкрити та охарактеризувати стилі у мистецтві: бароко, готика, класицизм українське бароко
Бароко - (іт - вигадливий, примхливий, чудернацький) - стиль у мистецтві і літературі низки країн кінця XVI-XVIII ст., що був започаткований в Італії і для якого є характерними: підкреслена урочистість: підвищена мальовничість; пишність; декоративність; примхливість; контрастність, динамічність композиції; алегоричність, символічність, ускладненість форми, химерність, елементи гротеску).
Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, оскільки саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Взяти до уваги хоча б Георгієвський собор в Києві, збудований в 1698-1707 рр. стародубським полковником М.Миклашевським, або собор Успіня Божої Матері Києво-Печерської лаври, побудований у ХУІІ-ХУІІІ ст.
Оцінка культурного, духовного життя України ХУІІ-ХУІІІ ст. буде неповною, якщо не згадати імя гетьмана Івана Мазепи. Завдяки його щедрій десниці заново відродилися і побачили світ такі памятки нашої культури, як Чернігівський колегіум, Троїцька церква на Роменщині, Святодухівський собор на Сумщині. Імя Івана Мазепи навіки увійшло в історію української культури. Свідченням цього є численні панегірики, написані на його честь.
На культурному небосхилі епохи бароко засяяли імена викладачів Києво-Могилянської академії, адже саме сподвижники української науки творили для світової літератури зразки національного барокового письма. Назавжди в історію літературного процесу увійдуть імена Петра Могили, Івана Галятовського, Стефана Яворського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Івана Величковського.
У літературі бароко простежується захоплення «космічними» темами і образами, прагнення до відтворення повної картини світу або його окремих частин. Найцікавіша тема - Всесвіт та його вплив на людські долі.
Розквіт цього напрямку в Україні привів до поширення і збагачення національної літератури, оскільки письменники запозичували елементи польської і новолатинської літератур. Очевидним є жанрово-видове збагачення, адже ще з часів полемічної літератури в православно-словянському світі простежується вироблення своєрідної літературно-риторичної традиції. Значна увага почала приділятися українському фольклору, з якого митці черпали символи для своїх творів.
Класицизм (лат. взірцевий) - напрям у європейській літературі XVII-XVIII століть, що був започаткований у франції з орієнтацією на естетичні норми й зразки античної класики; митці намагалися осягнути красу, як досконалу форму, прагнули до правильності й нормативності творчості у відповідності з системою законів і правил класицизму.
Його визначальною ознакою був раціоналізм, який вимагав будувати твори на засадах розуму, ігноруючи особисті почуття людини.
ґвітдля класицистів є статичним і тотожним вічності, у ньому немає місця спонтанним рухам, які перетворюють буття в процес, в гераклітівську «річку», тому в ньому немає місця закону відносності. Під «природою» розуміють не стільки світ фізичний, скільки суспільний і моральний. Людина, її вчинки, пристрасті і почуття повинні служити державницькій ідеї, тому філософи його трактували як «мистецтво суспільного порядку і політичної стабільності». Поняття «ідеї» в естетиці класицизму було основним.
Естетичний ідеал класицизму: відтворення в художніх образах і картинах уявлення письменника про раціонально організовану державу (абсолютна монархія); громадянина, що підпорядковує свої почуття розумові, особисті інтереси - інтересам держави; єдність людини і держави; спрямованість взаємин між громадянами на виконання і захист її інтересів -тільки громадські стосунки між людьми-
В Україні класицизм майже не розвинувся і проіснував недовго. До цього призвели дві причини: романтична українська душа не приймала раціональні настанови жорстко унормованої поетики класицизму; відсутність національне свідомої шляхти, вищого духовенства, які б виношували ідею державності, оскільки відбувалися процеси ополячення та зросійщення. Оскільки селянство формувало попит налітературу, то відповідно проявився в Україні лише «низький» класицизм з його комічними жанрами.
У ХІІІ-ХУ ст. культуру Європи значною мірою формує готика (від франц. - назва германського племені готів). Цей термін виник в Італії в епоху пачеото оудували ного, зв язуючи крони дерев.
Новий стиль небезпідставно називають "французькою манерою", або "французьким мистецтвом", у звязку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частині Франції. Початок готики повязаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з "усіх частин королівства" митці та будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французьких регіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалися і на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині.
Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. .Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відміну від попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики.
Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує камяні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти.
Досягнення культури Київської Русі
виправною точкою є запровадження на Русі християнства та поява писемної культури. Разом із християнством з Візантії були запозичені необхідні для функціонування християнського церковного життя література, культова архітектура, живопис, рукописна книга. Але це не було просте перенесення візантійської культури. Візантійські впливи поширювались на Русі в адаптованому для словянського ареалу вигляді -- церковнословянською мовою, яка стала літературною та літургійною для тих словянських країн, що знаходилися під впливом візантійської церкви, і взаємодіяли з місцевими традиціями. Впродовж середньовіччя в цьому православному словянському ареалі сформувалися спільні «греко-словянські», або кирило-мефодіївські культурні традиції, що були визначальними для української середньовічної культури. Водночас вона була відкрита для взаємовпливів та запозичень іншої так званої «латинської» культурної традиції, властивої для країн Центральної та Західної Європи. Відбиралися найрепрезентативніші літературні памятки, більшість яких своїм походженням -- перекладом, переписуванням, укладенням звязана з власне українськими землями. Але частина з них є спільною для народів кирило-мефодїівської традиції, вони справили вплив на подальший розвиток української літератури.
Особистість як обєкт і субєкт культурної діяльності
Як відомо, головним предметом культурологічного пізнання завжди була людина. Саме тому, наслідуючи багатовікові традиції гуманітарного пізнання, розпочавши свої теоретичні побудови з розгляду категорії „культура”, ми повертаємось до „людини” та спробуємо виокремити саме те розуміння останньої, яке ледь окреслює перспективи цивілізаційного культуротворення й одночасно „виводить” на його головні духовні домінанти.
Зрозуміти сутність людини намагалися з найдавніших часів, повязуючи її з тією чи іншою ознакою. Наприклад, політична істота (Аристотель), божественна сутність (Ф. Аквінський), мисляча істота (Р. Декарт), людина - це машина (Ж. Ламетрі), моральність (І Кант), духовна істота (Гегель), діяльність (Й Фіхте), природна істота та любовне ставлення до ближнього (Л. Фейєрбах), сукупність суспільних відносин (К. Маркс), духовна істота, глибина якої обумовлюється рівнем її свободи (М. Бердяєв). Цей екскурс в історію культурологічної думки можна продовжувати до нескінченності. Однак коли, здавалося б, її розуміння розширилося до безмежжя розмаітних інтерпретацій, знаходиться своєрідний центр біфуркації, від якого відштовхувались і до якого повертались практично всі вчення про людину. Означений центр формується перетином декількох змістових ліній, які викристалізовуються через розуміння людини: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної). Органічне поєднання цих ознак дає цілісне розуміння людини. Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної, діяльної, предметної і соціальної істоти. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ великої людської культури. Тому сутність людини не зводиться до соціальних чи природних характеристик, вона визначається лише їх органічним синтезом. Оскільки ж означений синтез концентрується в понятті „культура”, сутність людини розкривається через розуміння її як культурної істоти, як природного (а може, й Божественного) формовитвору, здатного до культурного (діяльного, предметного) самовідтворення, здійснює його як духовно, так і практично (разом з іншими, тобто - соціально) через перетворення природного і духовного середовища, а також самої себе.
Культура і людина в певному розумінні - одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає і як обєкт і як субєкт культурної діяльності. Людина - творець культури, її споживач.
Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.
Культура визначає зміст і форми прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби в змісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєї людської природи. Навіть суто біологічні потреби в їжі, сні і т.п. здобувають усе більш людську, тобто змістовну й облагороджену культурну форму. У ході своєї історії людина постійно олюднює свої потреби і спосіб їхнього задоволення, самим буттям повязуючи природне і соціокультурне.
Людина стає предметом культури в трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому - істота природна. Природний початок у ній - це основа самої можливості її культурного розвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однак природним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовується надорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою. У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вона усвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіх індивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себе і частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурного кругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдність з ним.
Нарешті, людина виступає і як рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себе як істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.
Ми звикли визначати культуру як те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура - це і те, що в самій людині - як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати, діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація) - зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин - внутрішня культура людини.
Зовнішня культура наділяється у форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалися в даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настільки ж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людській творчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.
Внутрішня культура являє собою те, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людської природи, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна. Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), а уміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.
Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з обєкта культури в її активний творчий субєкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе субєктом культури, затверджує себе через твердження культури.
Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.
Духовна культура. Структура та цінності
Культура існує в двох нерозривно звязаних між собою формах: по-перше, у формі духовного світу кожної окремої людини і її діяльності зі створення духовних “продуктів” (творчість вченого, письменника, художника, законодавця і т.п.). По-друге, у формі самих цих продуктів, тобто духовних цінностей - наукових праць, книг, полотен, законів, звичаїв, багато з них можуть носити „речовий” характер. Теорією цінностей займається особлива наука - аксіологія - вчення про їхню природу, місце у світі, про звязки різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.
Фундаментально-основоположною якістю людини є духовність. Вона є основою людини, що пояснює і природу людського буття, і її роль стосовно соціуму, і її роль у культурі. Що ж таке духовність людини, які її найважливіші риси?
Грані людської духовності
Всеосяжний характер духовності. Духовне життя людини різноманітне. Вона містить у собі раціональні й емоційно-афективні сторони, когнітивні і ціннісно-мотиваційні моменти, экспліцидно-свідомі грані, та грані, що ледь відчуваються, орієнтовані на внутрішній і зовнішній світ установки, а також багато інших аспектів, рівнів, станів. Що стосується змісту духовних процесів - наукових концепцій, моральних цінностей, релігійних вірувань, естетичних категорій, повсякдено-практичних знань і інших факторів, що формують особистість, - все це також складає зміст духовності. При цьому всі ці грані і зміст духовного життя фіксуються в духовності не в мозаїчному різноманітті, а в єдності, взаємозвязку, цілісності.
Духовність людини існує як ідеальність. Для розуміння душі, а тим більше духу - найважливішим є визначення ідеальності, яке полягає в тому, що ідеальність є заперечення реального, але при цьому таке, що віртуально міститься в цій ідеальності. Дух - це обєктивне явище та необєктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності, що характеризує діяльність з опредмечування ідей і зворотного розпредмечування її результатів, що визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворчої життєдіяльності характеризується, в свою чергу, її здатністю надавати сенсу індивідуальному буттю. Важливу роль у становленні і функціонуванні ідеальності відіграє мова, категоріально-понятійний лад людської свідомості. Людська духовність і є ідеальний світ, у якому людина живе, оперує ідеальними формами.
Духовність являє собою внутрішній світ людини. Вона існує як інтимне життя людини, воно дано у внутрішнім спогляданні людини, розгортається в його особистісному просторі і часі. Духовність людини являє собою власне „Я” людини, виступає як буття, особливість цього „Я”.
Духовність як міра розвитку людини. Під духовністю розуміють і міру розвитку в людині моральних якостей, принципів, міру засвоєння досягнень культури людства. Відповідно більш високий рівень духовності визнається за тим індивідом, духовні орієнтири якого більш глибокі і більш органічно детермінують усю його життєдіяльність.
Духовна цінність у самому загальному вигляді може бути визначена як результат різних видів розумової і художньої діяльності людини, що одержав високе суспільне визнання і став фактором культури. Природно, не усяка творча діяльність відповідає цим вимогам: книга, написана графоманом, чи картина, змальована бездарним ремісником, звичайно, не стають духовними цінностями, незважаючи на претензії їхніх авторів.
Духовні цінності, що утворюють культурну скарбницю людства (у тому числі й втілені у предметах матеріальної культури) можуть класифікуватися за двома ознаками; а) за своїм змістом і б) за ступенем поширеності. За змістом вони відповідають трьом основним царинам, у яких творчо діє людська свідомість, - науці, моральності і мистецтві. Пізніше ми будемо більш детально характеризувати кожну з цих складових частин культури. Зараз же обмежимося деякими загальними зауваженнями.
Наукові цінності, а це перевірені практикою людські знання, найбільш обєктивні, стійкі в часі і позбавлені будь-яких національних чи класових фарбувань. Наукові цінності, будучи продуктом неупередженого мислення, ховають у собі велику небезпеку: вони можуть бути використані у злочинних цілях, наприклад, для атомної війни, зловмисного керування психікою людини, торгівлі її органами і т.п.
Моральні цінності якісно відрізняються від наукових. Якщо задача науки - „зрозуміти” і пояснити людині усю навколишню дійсність, поставити її собі на службу, то задача моралі - удосконалити відношення людини до інших людей, до самого себе і до природи. Усе це втілюється в моральних нормах, звичаях і законах, спрямованих на благо людини та складова її моральних цінностей. Але, як відомо, і закони, і звичаї, з погляду інших епох і інших народів, можуть бути й аморальними (людожерство, знищення в Спарті слабких дітей, подекуди старих і божевільних і т.п.). Це підтверджує, що поняття моральності історично мінливе і субєктивне. Однак у кінцевому рахунку моральні лише ті види відносин між людьми, за яких вищою цінністю визнається людське життя. Національні цінності займають найважливіше місце в житті будь-якого народу й окремої особистості. На відміну від загальнолюдських національні цінності більш конкретні і більш матеріалізовані: духовні і матеріальні досягнення, що роблять українців українцями або французів французами. Одним словом, національні духовні цінності - це все те, з чого складається специфіка культури того чи іншого народу. Важливо тільки, щоб ця особистість, так само як і окремий народ (колективна особистість), з повагою і терпимістю відносилася в межах людства до інших особистостей; надавала безкорисливу допомогу більш слабкому; ніколи б не вважала себе „кращою за інших”; ніколи не застосовувала насильство. Відступ від цих, власне кажучи, християнських заповідей веде до фашизму, нацизму і сталінізму - винуватцям депортацій і знищення цілих народів.
Утім, світова історія свідчить: маленькі, героїчні народи, які переймаються почуттям національного достоїнства, тобто здорового націоналізму, завжди з успіхом відбивалися від могутніх ворогів, створювали квітучі держави, тоді як великі імперії сходили зі сцени, як тільки втрачали обєднуюче їхню національну самосвідомість.
Світ і людина в Арабо-мусульманському типі культури
На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені в просторі, обєднуються у велике державне утворення - Арабський халіфат, після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне _ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя - від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.
Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії і секти (суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечі між мусульманами.
В процесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює норми співжиття, в особливий символ ісламського світу із своїми релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш значущі для всієї людської спільноти.
Під впливом ісламу формувались суспільно-філософські системи, мистецтво, архітектура (мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.
Основні положення ісламу викладені в Корані (араб. - читання) священній книзі мусульман. Вчені вважають, що Коран сформувався під час переходу від родоплемінної до класової організації народів стародавньої Аравії. Коран суттєво відрізняється від усіх літературних памяток духовного характеру. Він не має якоїсь цільної обґрунтованої структури як за формою, так і за змістом. Зміст носить стихійний характер і містить пророчі одкровення, проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові та етико-правові норми. Коран як світова памятка культури є цінним тим, що це найдавніший прозовий твір, написаний арабською мовою, який відображає складний і соціальне болючий процес переходу до нової епохи, принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.
Завойовуючи землі на заході і сході, араби знайомляться з новими для них культурою, природничими та гуманітарними науками. Мистецтво арабського світу було регламентоване Кораном, який забороняв зображати сферу божественного. Зате набуває розквіту лірична поезія, складаються поетичні школи, каліграфія із форми знаків переходить у форми орнаменту, що склали систему релігійної символіки.
Як зазначають сучасні дослідники арабської культури, в ХІV-ХVІ ст. найбільшого розвитку досягає мистецтво книжкової мініатюри відомих живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретні та побутові зображення зявляються з XV ст. і повязані з іменем художника Кемаледіна Бехзада.
Культура арабсько-мусульманського регіону, базуючись на Корані, швидше була культурою формування світського життя за нормами "Священної книги". Розвиток матеріальної культури був більше детермінований зовнішніми, ніж внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовували досягнення природничих наук, набуті в інших країнах світу.
Світ і людина в даосько-конфуціанському типі культури
Релігійно-філософські системи Китаю, що склалися в 6-5 ст. до н.е. були взаємоповязані і містили елементи традиції та іновацій. Єдністю цих систем є ідеал досконалої людини, передумови і засади досконалого порядку, гармонія взаємовідносин, повага до себе, старших та інших; допомога ближньому. Водночас основним принципом Конфуціанства була - традиція. Конфуцій супротивник новації, вважав необхідним та можливим зміну характеру людини, при цьому вона має бути задоволена своїм становищем і не прагнути кращого. Відстоював патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.
Конфуціанству перечив інший напрям Даосизм. Основним принципом Даосизму була - іновація. Це вчення було було повязане з розвитком науки та техніки. Пізнати вчення Великого Дао - це пізнати Закон і абсолют. Йому притаманні натуралізм, елементи матеріалізму, та діалектики. Запозичив багато ритуалів та елементів культу з буддизму ( став церковним з духовенством). Традиція і інновація Китаю діалектично взаємопов язані категорії, що визначають процес творення нового. Традиція - індивідуальність цивілізації, а. новація необхідна для розвитку цивілізації, традиція (лат., передача) - істор .успадкування естетичних здобутків попередніх епох, оживотворяє наступне оновлення культури і мистецтва. Інновація - це відкриття не знаних досі явищ, і новизна форм і проблем, збагачення новими ідеями і методами.
Людина і світ в сюрреалізмі
Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (франц. - надреалізм) - течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітріXX ст. Перше ядро сюрреалістів утворювали молоді паризькі поети та письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін., які групувались навколо журналу "Література", що почав виходити з 1919 р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, М.Дюшан, С.Далі та ін. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини являють собою ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або парадоксальним способом деформовані. Це може бути людська фігура з картотечними шухлядами в животі ("Антропоморфна шафа", 1936 р.), годинник-серветка, що звисає зі столу ("Збереження памяті", 1931 р.), слони надовгих павучих ніжках ("Спокуса Св. Антонія", 1946 р.) тощо.
Людина в античній культурі
Термін "античний" (від латинського апііяичх - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорноморя та суміжних країн у період з НІ тис. до н.е. до середини V ст. н.е., і які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.
Історію культури античного світу традиційно розподіляють на такі дещо умовні періоди:
І. Давньогрецька культура:
1. Найдавніший період: егейська (крито-мікенська) культура (III тис.-ХІ ст. до н.е.).
2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період (ХІ-УШ ст. до н.е.).
3. Архаїчний період (УІІІ-УІ ст. до н.е.).
4. Класичний період (V ст. - остання третина IV ст. до н.е.).
5. Елліністичний період (остання третина IV -1 ст. до н.е.). Давньоримська культура:
1. Період розвитку культури етрусків та інших племен Італії (ХІ-ІІІ ст. до н.е.), включаючи так званий "царський" період історії Давнього Риму (УІІІ-ІУ ст. до н.е.).
2. Республіканський період Давнього Риму (ІН-І ст. до н.е.).
3. Імператорський період Давнього Риму (І ст. до н.е.-У ст. н.е.). Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період) склався не монархіч-но-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стає вільна і політичне активна людина. Саме вона була обєктом і змістом культури.
Людина в середньовічній культурі
Розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується багатогранністю історичних і регіональних форм. Однак потенційне багатство культурного життя тільки частково виявило свої можливості. Розвинутись йому заважали громіздкі ієрархічні структури феодального суспільства, церковний догматизм. Подальші культурно-історичні епохи створять адекватні форми розвитку можливостей, закладених творчістю народів Середньовіччя. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила внутрішні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме на цій основі вросла блискуча культура Ренесансу. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д. Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала порядок природи - загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віри більшості, він оголошувався єретиком.
Людина в епоху Відродження
Відродження або Ренесанс - одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця. Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ - початок ХІУ ст.., період, під час якого зявилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. - 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ - початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ - початок ХУІІ ст.). Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття - людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження - це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.
Людина в культурі новітнього часу
У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, повязаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультуря нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розвязати проблеми сучасного людства. Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості. Серед процесів, які впливають на сучасну культуру, помітне місце належить індустріалізації і інституціоналізації. Розвиток техніки, транспорту, звязку, вичерпність природних ресурсів загрожують навколишньому середовищу, але водночас і сприяють зростанню взаємозалежності та взаємозвязку усіх країн. При цьому саме культурне співробітництво перетворюється у фундаментальну необхідність виживання людства і є фактором світової рівноваги. Одночасно важливим є також захист культурної самобутності, повага національних культур, що є ключем до вирішення проблеми спілкування між людьми. Сьогодні діалог культур набуває воістину загальнолюдської значимості. Мистецтво ХХ століття зіткнулося з ускладненою дійсністю, з прискоренням і наростанням катастрофічності суспільного розвитку, з загостренням соціальних суперечностей, з колізіями, породженими розгортанням науково-технічної революції, з глобальними проблемами ( політичні, екологічні, моральні), які заторкують інтереси усього людства, і відповідно, з новими запитами аудиторії. Поруч із реалізмом активно розвиваються модерністські напрямки. До мистецтва модернізму можна відносити по-різному, але слід памятати, що це всього лише внутрішнє хвилювання мистецтва, стурбованого завданням звірити свою епоху із забутим в метушні Вічним.
Мистецтво як феномен культури
Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними повязані. Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Мистецтво ж -- за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Культурна еволюція з виникненням мистецтва2 -- цього універсального механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління -- набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво -- це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому зявились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньовиражальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.
Вплив глобальних процесів на розвиток культури
Субкультурний поділ сучасного суспільства є одним з нормальних процесів, і, водночас, обєктивним станом, що склався на той чи інший проміжок часу. Однак, за певних умов масова культура переходить у масове безкультуря. Зокрема, має місце активно обговорювана останнім часом пропаганда кримінальної субкультури за посередництвом блатних пісень і телесеріалів із життя бандитів. Тобто явно маргінальний спосіб життя репрезентується певними ЗМІ як нормальний для „всіх”.
Масова культура потребує „високого” мистецтва як джерела нових ідей, школи кваліфікованих кадрів. Творець масової пісні чи масової книги за визначенням репрезентує в дещо спрощеному вигляді досягнення своїх попередників. Але він має бути хоча б приблизно знайомим із тим, що спрощує; тобто, крім відомих зразків жанру, в якому працює, з національною та світовою культурою у широкому розумінні. Людина, вихована тільки на хіт-параді популярних пісень, навряд чи стане автором справжнього „народного хіта”. Читач гарних детективів або й надалі лишиться тільки споживачем, або стане автором поганих детективів, „чтива”, якщо з літератури він знає тільки детективні історії.
Наслідування зразків, запозичених з інших культур, або історичних зразків національного мистецтва має розумні межі: воно потребує доповнення елементами індивідуального стилю у поєднанні з відчуттям автором свого часу і свого оточення.
Вплив східної культури на нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Для обєднання людства в єдине ціле на шляху побудови ноосфери діалог між Сходом і Заходом має чи не найголовніше значення. З вищесказаного може скластись думка, що Схід виключно переймав у Заходу досягнення матеріальної культури. Це правильно, але до певної міри, тому що та ж ідея найвищої цінності людської особистості, яка виникла в християнському середовищі ,сьогодні поволі, не без труднощів, але вкорінюється в Східних країнах. Європейське мистецтво, філософія мають там теж чимало поціновувачів. Таким чином, теза про те, що цей великий діалог пішов світові на користь, сумніву не підлягає. В крайньому разі, для становлення ноосфери користь від нього очевидна.
Хоча культурний діалог Сходу і Заходу є, так би мовити, найбільш глобальним, проте, звичайно ж , не слід забувати й про взаємодію культур окремих народів, адже ситуація тут є не менш цікавою. Те, що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсім не означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні обєднатись в деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву. Така ситуація є неприпустимою та, зрештою, й неможливою, Хоча подібна спокуса була і, очевидно, буде у сильних світу цього. Шлях до обєднання людства в культурному вимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур.
Звертаючи свій погляд на день сьогоднішній, слід зазначити, що прототип майбутньої єдиної світової культури вже існує і ним є так звана "західна масова культура". Це є, по-суті, перший тип культури, який поширився на весь світ.
Причиною того, що сьогодні, власне, західна (перш за все американська) культура здобула статус всесвітньої, на нашу думку, лежать на поверхні. І нею є, перш за все, економічна могутність Сполучених Штатів, завдяки якій вони стали на чолі світового прогресу і мають можливість донести свою культуру до всього світу. Ще однією причиною є те (і особливо це стосується України), що на цю культуру є попит, а, отже, відповідно й буде пропозиція. А тому нашим борцям за національну ідею слід докладати свої зусилля не до боротьби із західною культурою, а до розвитку власної. Те, що накопичувалось у нас віками, ті величезні здобутки, які ми маємо, треба ще вміти подати в належному вигляді, в такій формі, щоб це було цікаво людям, тоді й буде довгоочікуваний попит на національний "продукт".
Цікаві думки щодо майбутнього глобальної культури можна зустріти в зарубіжних авторів. В.Табачковський у статті "Гуманізм та проблема діалогу культур" наводить тезу Річарда Уілка про те, що "глобальна культура являє собою структуру спільних відмінностей...Структури та концепції такі як права людини, ідеали краси чи організаційні принципи знаходять всесвітнє розповсюдження. Проте їхнє втілення та застосування можуть мати безліч варіантів.(Брайденбах Й., Цуркіль І.)[6, c.19].
Неоднозачні процеси відбуваються і в царині культурної взаємодії, які повязані із вступом її в радикально нову глобальну фазу. Сьогодні діалог культур наближається до своєї кульмінації. Ми вже навіть маємо перший варіант єдиної світової культури, яким є т.зв. "західна масова культура", щодо якої не варто бути надто прискіпливими суддями, адже вона є першою в своєму роді. Слід ще раз наголосити на тому, що з позицій ноогенезу негативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитиме на основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.
Культурологічна концепція С. Хантінгтона
У 1993 році в американському часопису було надруковано статтю директора Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Ояіна при Гарвардському університеті професора Семюела Хантінгтона " Сутичка цивілізацій 7 "Американський науковець, відносячи Укр.. до країн, які " менше Заходу майбутній розпад України, внаслідок того, що, як він вважає, її розрізав на дві частини східний кордон західного християнства. Насамперед його головна ідея містить неоднозначності. Ніде не стверджуючи, що світ у майбутньому очікує якесь згуртування країн і народів за цивілізаційною ( культурною ) ознакою, С. Хантінгтона, проте, заявляє, що приходять на зміну старим видам протиріч і конфліктів. Водночас, акцентуючи увагу на конфліктів, американський професор не відмовляється й від їх старих коренів: "які є найбільш впливовими в світових справах та найбільш суттєвими для розуміння і наділення сенсом світової політики, на бідні й частково допомогти, але лише частково... Я ... висуваю гіпотезу про те, що ... конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів в якості форми розлому між цивілізаціями це і є лінії майбутніх фронтів " Отже твердження С. Хантінгтона виразно указують, що він розглядає цивілізації як сторони майбутніх протиріч і конфліктів. А протиріччя, конфлікти якщо тільки охоплюється вся сукупність аспектів культури! Бо, якщо має місце конфлікт, мотивований одним чи лише декількома цивілізаційними розходженнями ( з усієї великої множини таких розходжень ), то, як показує історичний досвід, це не є конфлікт між цивілізаціями, тому його слід кваліфікувати як такий, що має усього - на -всього цивілізаційне " підфарбування ". Трактуючи таким чином тезу С.Хантінгтона, ми, однак, не знаходимо доказу зародження і дії в людському співтоваристві - системі деякого механізму, який би " виштовхнув " цей новий -цивілізаційний - вид протиріч і конфліктів на останньому життєву силу. Таким механізмом усередині " цивілізацій з утворенням цивілізаційних структур, подібних до груи державами, що увійшли до цих цивілізаційних сцені. Джерелом конфліктів у самому загальному випадку є будь-яке розходження між субєктами конфлікту ( вія окремої людини до будь-якого обєднання ). Це розходження території, релігії, впливу, можливостей, інакше цінність із погляду матеріального існування ( виживання ) субєкта конфлікту. І всі ці широкому розумінні сенсу поняття " культура ". Так було завжди, так є зараз, так буде завжди. Бо як не змінюється характер конфліктогенності, так само не змінюється і конфлікті кожен його субєкт виборює якісь матеріальні переваги, що має вилитися в перекроювання існуючого ландшафту розходжень на користь даного субєкта. В результаті всі конфлікти в людській історії мають єдину і незмінну матеріальну основу, і, мабуть, однакову форму прояву доти, поки є причин, які на доказ своєї теорії наводить С. Хангінгтон. Відмінності між цивілізаціями він називає не просто реальними, а найбільш суттєвими ". Але так було завжди і ніколи дотепер не конфліктували між собою цивілізації з цивілізаціями, або окремі компоненти цивілізацій - субєкти міжнародних культурних ) відмінностей . Порівнюючи дві тези С. Хангінгтон а про те, цю найбільш тривалі й криваві конфлікти породжувалися на розламі між цивілізаціями, переконуємося,
Можна подумати, що, певно, С, Хангінгтон все ж таки намагається вести мову про сукупності аспектів культури і про протистояння небачених досі великих групп ознакою і приналежних різним цивілізаціям. Та про необґрунтованість такого пророкування ми зазначили вище. Другою причиною конфліктів американський учений вважає, що внаслідок. посилення взаємодії проміж народами різних самосвідомості, поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями та спільності в що уходять углиб історії або , принаймні, сприймаються як такі розбіжностей і ворожості. Як бачимо, С.Хавгінгтон" забуває або навмисно умовчує про зворотню тенденцію взаємопроникнення і, отже, розмивання цивілізацій. " Глобалізація, включаючи й гомогенізації планета ", - підтверджує Мітель Венворка, керівник досліджень Школи вищих досліджень у галузі суспільних наук у Парижі [ З, стор. 135 ]. Тим більше, що у цивілізацій можна простежити у деяких випадках загальні корені. На наш погляд, головним і переважним локомотивом людського розвитку є технічний прогрес. Насамперед технічному прогресу світ цивілізацій. Тому й взаємопроникнення цивілізацій прямою залежністю повязане з технічним прогресом. Але технічний прогрес розвивається по гіперболі , тобто зростає з часом не тільки рівень розвитку ( " цивілізованості " ) людства, але і швидкість. Отже й взаємопроникнення цивілізацій відповідатиме цьому закову еволюції. Чи можна протиставити цьому гіперболічному процесу також гіперболічний процес посилення ворожості (за С.Хангінггоном ) цивілізацій? С.Хантінгтон не приводить. Третю причину конфліктів американський учений вбачає у послабленні держави як джерела ідентифікації людей. Разом з тим він не заперечує десекуляризації сапу як одного з домінуючих підвищення ролі релігії ( реванш Бога ) у створенні засад для обєднання цивілізацій.
| ! | Как писать курсовую работу Практические советы по написанию семестровых и курсовых работ. |
| ! | Схема написания курсовой Из каких частей состоит курсовик. С чего начать и как правильно закончить работу. |
| ! | Формулировка проблемы Описываем цель курсовой, что анализируем, разрабатываем, какого результата хотим добиться. |
| ! | План курсовой работы Нумерованным списком описывается порядок и структура будующей работы. |
| ! | Введение курсовой работы Что пишется в введении, какой объем вводной части? |
| ! | Задачи курсовой работы Правильно начинать любую работу с постановки задач, описания того что необходимо сделать. |
| ! | Источники информации Какими источниками следует пользоваться. Почему не стоит доверять бесплатно скачанным работа. |
| ! | Заключение курсовой работы Подведение итогов проведенных мероприятий, достигнута ли цель, решена ли проблема. |
| ! | Оригинальность текстов Каким образом можно повысить оригинальность текстов чтобы пройти проверку антиплагиатом. |
| ! | Оформление курсовика Требования и методические рекомендации по оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Разновидности курсовых Какие курсовые бывают в чем их особенности и принципиальные отличия. |
| → | Отличие курсового проекта от работы Чем принципиально отличается по структуре и подходу разработка курсового проекта. |
| → | Типичные недостатки На что чаще всего обращают внимание преподаватели и какие ошибки допускают студенты. |
| → | Защита курсовой работы Как подготовиться к защите курсовой работы и как ее провести. |
| → | Доклад на защиту Как подготовить доклад чтобы он был не скучным, интересным и информативным для преподавателя. |
| → | Оценка курсовой работы Каким образом преподаватели оценивают качества подготовленного курсовика. |
| Курсовая работа | Деятельность Движения Харе Кришна в свете трансформационных процессов современности |
| Курсовая работа | Маркетинговая деятельность предприятия (на примере ООО СФ "Контакт Плюс") |
| Курсовая работа | Политический маркетинг |
| Курсовая работа | Создание и внедрение мембранного аппарата |
| Курсовая работа | Социальные услуги |
| Курсовая работа | Педагогические условия нравственного воспитания младших школьников |
| Курсовая работа | Деятельность социального педагога по решению проблемы злоупотребления алкоголем среди школьников |
| Курсовая работа | Карибский кризис |
| Курсовая работа | Сахарный диабет |
| Курсовая работа | Разработка оптимизированных систем аспирации процессов переработки и дробления руд в цехе среднего и мелкого дробления Стойленского ГОКа |