Витоки промисловості Донбасу

Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства археології, методики викладання історії Донецького національного університету

ВИТОКИ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ

Витоки промисловості Донбасу здебільшого повязують з відкриттям камяного вугілля та інших корисних копалин у краї на початку 20-х рр. ХVІІІ ст. російським рудознавцем Г.Капустіним. Найбільше це твердження знайшло поширення в наукових дослідженнях та публіцистиці реґіону на початку 1970-х рр. у звязку з офіційним відзначенням 250-річчя відкриття Донбасу. В 2002 р. за ініціативою Івана Костирі редакція газети "Жизнь" зібрала представників різних наукових і навчальних закладів з метою обговорення можливості відзначення 280-річчя Донбасу як промислового реґіону України. Однак більшість з присутніх не підтримали цієї ідеї, доводячи, що витоки промисловості краю сягають глибокої давнини. Адже тут ще в камяну добу добували кремінь і виготовляли з нього різні знаряддя праці, згодом стали розробляти поклади міді, а відтак і заліза, а найбільш відомий реґіон Донбасу, з давніх часів і до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етап розвитку цієї галузі йдеться в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріали архівів та публікацій джерел.

Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера належать до кінця ХVІ ст. [1]. Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується ще на початку ХVІ ст. під назвою «Святі гори», користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечення не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували паром для переправи через Сіверський Донець чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а слідом за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі можна віднести до 1599-1600 рр., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобовязаний був охороняти промисли [2].

Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, однак промислова діяльність на Торських озерах не припинилася. Про це свідчать численні повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України.

Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: «... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення». Сам Поминко влітку цього ж року на Торських озерах виварював «про себе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари «чоловік по 20, і по 30, і більше, і божою милістю чогось лихого їм нікому не учинили» [3].

Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів обєднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метою захисту від раптових нападів татар і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг наварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. З цього ж повідомлення витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися Богу, прохаючи у нього сприятливих умов для зайняття промислом. Можна здогадатися, що богослужіння в цій церкві правили монахи Святогірського монастиря, які також виварювали тут сіль. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари заготовляли стільки солі, скільки в змозі були доставити додому, а ті, хто торгував нею, розвозили її по містах і селах, заробляючи немалі гроші, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.

У звязку з постійною загрозою нападів татар на промисли, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже у 1625 р. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України [4].

Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно поступали вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі, зокрема чи не приходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.

З організацією Чугуївського козацького полка у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами та бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. У 1645 р. московський уряд зобовязав чугуївців збудувати на р.Тор, при татарській переправі, острожок і нести в ньому сторожову службу (з цим острожком дехто схильний повязувати витоки м. Словянська). Згадується він навіть у царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у звязку з тим, що 20 чугуївських козаків з пятидесятником Афонею Карнауховим, «не дождался смены» у листопаді залишили острожок «и съехали в Чугуев...» [5]. Цар розпорядився розшукати винних та покарати їх. Цілком ймовірно, що розташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обовязків недбало, що, очевидно, і призвело до зруйнування татарами цього острога.

У тому ж 1646 р. царський уряд дає вказівку козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, «підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів військових людей було б добре захищене». Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода [6]. Щоправда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору, не дозволивши обстежити всю місцевість.

У 1648 р. московський уряд дає розпорядження воєводам порубіжних міст всякими заходами заохочувати до поселення на Торі переселенців з України. У квітні цього ж року була направлена царська грамота бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі «жилой город со всякими крепостьми» [7]. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників, гарматників - всього 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити в Царево-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8 суден з провіантом і зброєю (пятьма піщалями).

У відповідь воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що через зайнятість служивих людей виконати це розпорядження не можливо. Аналогічні листи воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня Дума прийняла рішення просити царя скасувати свій указ про будівництво в цьому році міста на Торі [8].

Матеріали листування Розряду з місцевими воєводами у 60-х роках дозволяють стверджувати, що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в регіоні, особливо за переселенням на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихід бажаючих поселитися в цих місцях.

Повідомлення воронізького воєводи Хрущова цареві свідчить, що у 1660 р.«из черкасских городов» прибули до Воронежа 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі. У відповіді царя від 5 червня того ж року вказувалося направити їх на Тор «для бережения от прихода воинских людей ... на государеву службу» [9]. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, «отпустить наряду, зелья и пороха», а також наказати йому «на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промысел оберегати ...» [10].

Відповідь бєлгородського воєводи Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор з переселенцями відправили С.Кошелєва. Після прибуття на місце, він обстежив місцевість і, як Протасєв, дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто біля Маяцького озера. Про своє рішення Кошелєв повідомив воєводу. У відповіді воєводи Кошелєву висловлювалася згода на будівництво міста, «где пристройно, у крепких местах», щоб воно могло перекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, «чтоб татарове озер не отняли» [11]. Однак поки Кошелєв добивався дозволу на побудову міста біля Маяцького озера, прибулі з ним черкаси «розійшлися» [12].

З невдалої експедиції С.Кошелєва царський уряд зробив висновок, що з одними черкасами важко побудувати місто на Торі. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати “стоялый острог со всеми крепостьми”, біля острогу, від острогу до озера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служивим людям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служивих людей у тім острозі влаштувати навічно із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією [13].

І хоча виконання цього розпорядження було повязане з багатьма труднощами, все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України «для городового строения», а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення [14]. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто в районі Маяцького озера.

Після побудови містечка Маяки воєводі надійшла царська грамота, в якій указувалося завести соляні варниці на Торі і варити сіль на «государя». Для влаштування варниць на Тор наказали доставити з Єльця 100 казанів [15]. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для «оберігання від приходу військових людей» 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15 «целовальников» (службовців) . Щоправда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких 5158 відправили до Бєлгорода [16].

У 1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331 пуд солі. З них 7211 відправили до Бєлгорода [17]. Складені Тітовим “строельные книги” (описи) містечка Маяки і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння. Останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 казанів не експлуатувалося - хазяї і роботні люди розїхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. За повідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з Лівобережної України приїжджало до 10 тис. і більше осіб і варили вони сіль «как каво доволь возьмет, недели по 2 и по 3» [18].

Однак, як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць робітними людьми, але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і з промислів додому. Особливо почастішали вони під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. Тому у 1676 р. на Тор було споряджено спеціальну експедицію з дорученням збудувати при соляних озерах місто Соляне та призвати до нього поселенців із-за Дніпра. У січні наступного року тут уже проживало 245 «черкас», а інші продовжували приходити і селитися. Під час побудови в 1679-1681 рр. Ізюмської укріпленої лінії на Тор було відряджено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Обстеживши місцевість, він дійшов висновку про необхідність побудови цілої системи укріплень для захисту наявних в межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця поселень і солепромисловців, що приїжджали на Тор за сіллю [19].

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалося “для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні деревяні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця лівим берегом Тору до впадіння в Донець - земляні укріплення; містечко Маяки перенести до гирла р. Тор ” [20].

Відписка воєводи і “строельная книга” (звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися роботи) свідчать, що більша частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході її зведення у межиріччі Казенного Торця й Сіверського Дінця збудували ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (після перенесення його на більш підвищену місцевість) і понині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Словянського району Донецької області). У ньому передбачалося поселити маячан, але вони, посилаючись на те, що “кормятся” доставкою дров на соляні промисли, відмовилися переселятися. Тому призначено було осадчим Городка С.Бронку, який і став «скликати» мешканців до нового містечка [21]. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку до центру Росії вела найкоротша з Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.

Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в Торських соляних озерах змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. У результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця, а згодом і на лівому. До 1690 року по обидва боки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці започаткувало нинішні населені пункти: Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський почав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому боці Дінця, на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), то із матеріалів суперечок донських і слобідських козаків можна дійти висновку, що вони були відкриті козаками Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) в 1683 р. [22, с.63-67] З 1697 р., після зруйнування татарами соляних варниць на Торі, розпочався масовий перехід торян, маячан і райгородців на Бахмут, оскільки місцева ропа виявилась майже втричі вищою за концентрацією солі від торської. У 1701 р. вони уже побудували на Бахмуті свої варниці, а через рік звернулися до російського уряду за дозволом збудувати острог, щоб можна було захиститися від нападів «воїнських людей». У складеному у 1703 р. першому описі містечка зазначається, що «на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 осіб, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 осіб, донських козаків - 2, тай ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії [23].

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів «на великого государя». Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків під його керівництвом [24].

Зруйнування Бахмутських соляних промислів і самого м. Бахмут під час повстання сприяло розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром тут було припинено [25]. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів надавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося у липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали на 187 сковородах [26].

У 1715 р. до казни відійшли й Торські соляні промисли. З переходом соляних промислів у відання казни царський уряд намагається розширити на них виварку солі, щоб отримати більші прибутки від її реалізації. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв Колегію, що у Торі «варити казенним коштом сіль» не вигідно, тому що багато витрачається дров, від чого «лісам втрата велика». З однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, тоді як у Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали менше [27].

Для переконання в обєктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і визначити, який прибуток вони можуть давати [28].

Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провів пробні виварки солі і в рапорті до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомляли, що під час приїзду до м. Тор місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведені тільки на трьох. За добу отримали від 20 до 30 пудів солі. Також зазначалося, що в Торі вигідно сіль варити тільки «у сухменний час», бо під час дощів опріснюються озера і на виварку солі витрачається багато дров [29].

У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, «які були приховані». У повідомленнях Колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі були засипані і засмічені та затоплені прісною водою. Їх розчистили і провели пробні виварки. Під час проб в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці також вказувалося, що проби проводилися у «весняний час» і що побудовані взимку печі ще «не осохли», а коли виварювати сіль влітку, то може бути «проти зазначеного вдвічі більше». Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел [30].

Згідно з рішенням Колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено «указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити» [31]. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську та вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня Колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобовязує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей [32].

Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювали тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб казенні прибутки від Співаківських і Бахмутських промислів складали на рік в межах 328 500 крб. [33]. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов повідомляв Колегію у 1726 р., що Співаківські промисли часто «за полою водой бездействуют», що вони не тільки не дають прибутків, але й навіть не забезпечують утримання солеварів. Натомість у Торі не тільки виварюється більше солі, але й більші від неї прибутки [34]. У звязку з цим у 1726 р. Колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому та провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, щоб остаточно зробити висновки, які з промислів можна утримувати на казенний кошт, а які варто віддати на відкуп.

Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу виварили 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витратили один сажень дров. У Торі на таких же сковородах і при такій же витраті дров виварили 32 пуда солі на одній сковороді, а на другій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У звязку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль «на казну», віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу [35]. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилося солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці.

До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо у Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в «кращий час» одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше [36].

Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські та Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову «с товарищи» на 10 років [37]. Відкупщики зобовязувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп. [38]. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено «опис заводів», згідно з яким вартість будівель, інвентарю, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп. [39].

Про роботу промислів у період перебування їх на відкупі можна судити на підставі вивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.).

Таблиця - Виварка солі в Бахмуті та Торі у XVIII ст.

РДАДА.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 436.

Матеріали таблиці свідчать, що у 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і «вільноварильщики», можна припустити, що загальна кількість солі добутої на промислах, була значно більшою. Зі звернення відкупщиків до Соляної контори у 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб. [40]. Якщо врахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб. 80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що при виварці 40 пудів солі в одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солі додатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки в Бахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значно більше, ніж казенної.

Таким чином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали в рік значно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося нестачею робочих рук, дров для виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною, якщо вона не погодиться припинити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті. У звязку з цим Соляна контора доручила комендантові Бахмутської фортеці зясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі в Торі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвим на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уяву про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко відбито стан промислів в доповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієї записки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювали на 300 сковородах, і кожна з них давала за добу до 130 пудів солі [41]. У звязку з цим було прийнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські та Співаківські промисли.

У 1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р. і зібрав багатий матеріал про стан соляної промисловості в Європі. Після повернення до Росії Юнкер вивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів за західноєвропейським зразком.

Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., будівництво нових вдосконалених варниць, істотно збільшити виробництво солі в Торі так і не вдалося. Слід зазначити, що значний вплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з 1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. - кримської. Вільний продаж на Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинити солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виварку солі, щоб «не спустошувати лісів». Канцелярія наказала заводські приміщення залишити «для запасних магазинів», а інвентар «зберігати до нового указу», робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася, розпродати, виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків [42].

Розпорядження Азовської губернської канцелярії свідчить, що закриття соляних заводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р. Соляна контора направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученням направити до Бахмута і Тора відповідальних людей для обстеження заводів і можливості поновлення їхньої роботи з використанням у печах камяного вугілля замість дров [43]. У наступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи на відкуп. Однак до кінця століття ці питання не були вирішені і казенні заводи продовжували простоювати. Щоправда, місцеві жителі виварювали сіль для своїх потреб, що послужило поштовхом до розбудови дрібних соляних заводів, на яких з початку 30-х рр. ХІХ ст. для виварки солі стали застосовувати камяне вугілля, градірні та інші вдосконалення з метою збільшення їх продуктивності.

Таким чином, наведені вище факти свідчать, що солеваріння на Донеччині велося безперервно з кінця XVI ст. і до 1782 р. Перехід на початку XVIІІ ст. промислів до рук казни, яка намагалася постійно збільшувати виробництво солі, спонукало до вдосконалення техніки і технології виварки солі, використання замість дров камяного вугілля (у XVIІІ ст. тричі робилися спроби виварювати на ньому сіль, але через недосконалість печей позитивних результатів так і не досягли, правда, використовували вугілля в кузнях для виготовлення сковорід), яке було виявлене ще у другому десятиріччі цього ж століття. Г.Юнкер, складаючи план переносу Бахмутських соляних заводів із р. Бахмут на берег Сіверського Дінця для безперебійного забезпечування дровами, сподівався постачати ропу із Бахмута через чавунні труби, які передбачалося виготовити із місцевої руди на місцевих чавуноливарних заводах. Все це дає підстави стверджувати, що витоки промисловості Донбасу тісно повязані із солеварінням, а не з відвіданням Г. Капустіним наприкінці 1721 р. уже розвіданих на той час на його території покладів камяного вугілля і взяттям проб. До використання камяного вугілля для виварки солі дрібні підприємці перейшли на початку 30-х рр. ХІХ ст., а з 80-х рр. і до сьогодні, окрім кухонної солі з розсолів добувається й камяна сіль. Нині Донеччина дає понад 90% всеукраїнського видобутку солі. З соледобуванням тісно повязана історія таких населених пунктів Донеччини як Маяки, Словянськ (до 1784 р. - Тор), Райгородок, Кіровськ, Торське та Артемівськ (до 1924 р. - Бахмут).

Література:

Разрядная книга 1475 - 1598 гг.- М., 1966.- С. 223, 233.

Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской окраине Московского государства до царя Алексея Михайловича.- М.,1846.- С. 19-20; Акты Московского государства (далее - АМГ).- СПб.,1890.- С. 14 - 15.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України.- Харків, 1990.- С.18; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины. XVII-XVIII вв.- С. 313.

Російський державний архів давніх актів (РДАДА).- Ф. 210.- Бєлгород.стіл, стп. 1.- А. 83.

Там.само. - А . 64.

Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии.- Отд. 5.- С. 2.

РДАДА.- Ф. 123, оп.1, стп. 7.- А. 1- 6.

Там само.- Ф. 210.- Бєлгород. стіл, стп. 203.- А. 634.

Там само.- А. 55.

Там само.- Стп. 431.- А. 73-74.

Там само.- Стп. 436.- А.317 - 318.

Там само.- А. 320.

Там само.

Там само.- Стп. 769.- А. 343 - 344.

Там само.- А. 425.

Там само.- Стп. 998.- А.2;

Там само.- А. 123.

Там само.- А. 128 - 129.

Там само.- А. 68.

Там само.- Стп. 1530.- А. 232.

Там само.- А. 680.

Там само. Більш детально про це: Пирко В. Торская укрепленная линия // ВИ.- 1986.- № 1.- С. 181-184.

Скальковский А.А. Соляная промышленность.- С.63-67.

Записки Одесского общества истории и древностей (ЗООИД).- Т. 1.- С. 363;

Подъяпольская Е. Восстание Булавина.- М., 1962.- С. 65.

Російський державний архів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ).- Ф. 233.- оп.1, спр. 146.- А. 81.

Там само.- А. 59, 108.

РДАДА.- Ф. 248.- оп.24, спр. 1604.- А. 82.

Там само.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 1033.- А. 1, 2.

Там само.

Там само.- А. 20.

Там само.

Там само.- А.3.

Сборник Русского исторического общества (Сб. РИО).- Т. 63.- С. 600.

РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2., спр.1033.- А .3.

Там само.- А. 4.

Там само.- А. 2.

Там само.- Спр. 1076.- А.1.

Сб. РИО.- Т. 104.- С.- 475-506.

РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч.2, спр. 1076.- А. 4.

Там само.- Ф. 248, оп. 24, спр. 426.- А. 430-431.

Там само.- Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А. 8-9.

ЗООИДР.- Т.2.- С. 761.

РДАДА.- Ф. 665, оп. 1, спр. 111.- А. 12; Ф. 353.- оп. 1, ч. 2, спр. 2920.- А.1.