Праця про Петра Могилу

ПЕРЕДМОВА

Праця Аркадія Жуковського, що подається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р. ступінь доктора від Філософічного факультету Українського Вільного Університету. Треба додати, що дисертація д-ра А. Жуковського є третьою по черзі дисертацією з історії Православної Церкви, що їх надав за останні роки Український Вільний Університет; авторами двох попередніх дисертацій є протоієреї Православної Церкви.

А. Жуковський світська людина, з широким науковим та громадським зацікавленнями. Спочатку наукова увага його була присвячена історії Буковини (він співредактор та співавтор фундаментальної книги «Буковина -- її минуле й сучасне», Париж 1956; він також автор « Історії Буковини» в цьому виданні); крім того, йому належать розвідки про українсько-румунські культурні взаємини. За останній час найбільш цікавить його історія Цер-кви та церковних відношень. Він брав також участь у монографії «Taras Chevtchenko -- sa vie et son ceuvre», Paris, 1964, впорядкував брошуру «Square Taras Chevtchenko a Paris», 1969 та склав бібліографічну працю «Шевченкіяна у бібліотеках Парижу» Париж, 1961.

Монографія А. Жуковського, крім вступу, поділяється на три розділи: І. Велика й суперечлива постать Петра Могили (Спроба оцінки Могилознавства); II. Молдавський воєводич на Київському митрополичому престолі (біографічний нарис Петра Могили) та III. Ідея церковної єдности в творчості Петра Могили. Фактично до останнього розділу включено окремий -- «Висновки», які заслуговують на те, щоб їх відокремити від усієї праці. Такий є загальний зміст цієї монографії.

Перший розділ зясовує систематизовану історіографію всього питання, що автор назвав «Могилознавством». Він подає, у критичному аспекті, величезну історіографію праць, присвячених Петрові Могилі різними мовами. Дуже важливо, що автор широко використовує праці російських дослідників, як проф. С. Голубев, проф. о. Ф.Тітов, що являють собою тепер бібліографічну рідкість. Вводячи читача в світ протилежних думок, автор зберігає обєктивність.

Другий розділ, присвячений біографії Петра Могили, дуже добре списаний, базується на великій літературі, включаючи румунську. Біографію Петра Могили автор подає па тлі історії Україну.. Віч зясовує джерела релігійних переживань Петра Могили. Не західньо-европейська освіта, яку він вважає за леґенду, а Львівське братство, що з ним були повязані, як його патрони, члени родини Могил, впливало на світогляд молодого воєводича. Переїзд Петра Могили до Києва, зблизив його з Київською братською школою, головне з митрополитом Йовом Борецьким. У цих двох школах, серед їх видатних діячів молодий маґнат встановив ті церковні та наукові звязки, що тривали до його смерти. Зі Львова він перетягнув до Києва видатніших діячів свого майбутнього гуртка: Ісая Трофимовича-Козловського, Сильвестра Косова, та інших. Львів -- видатний осередок освіти Східньої Европи, тодішня фортеця православія -- став мостом між Києвом та Европою.

Цінні психологічні міркування А. Жуковського з приводу мотивів та мети, що з ними молодий маґнат, перед яким слався шлях блискучої карєри, зрікся її та ціною тяжкої боротьби, порушення церковних традицій, у 30 років взяв на себе тягар керівництва найбільшою твердинею Православної Церкви. Приймаючи чернецтво, добиваючись архимандритства, Петро Могила вже мав перед собою плян і твердо, рішуче, без вагань прямував до його здійснення. Він зустрічав противників на всіх ділянках боротьби, але вийшов переможцем і підніс Києво-Печерську Лавру, а разом і Православну Церкву на таку височіні), про яку вже забули люди.

Характеристика Петра Могили ясно показує, що вся боротьба за архимандритство й само архимандритство було ступенем до найвищого становища у Православній Церкві: митрополичого престола.

Автор обєктивно висвітлює всі факти психологічного та юридичного характеру, повязані з останнім етапом цієї боротьби: перебіг справ на сеймах, «Пункти заспокоенія», та обрання Петра Могили на митрополичий престол. Цей факт дійсно був найзпач-ніший в історії України XVII ст. до Хмельниччини. Свідомий своєї мети, Петро Могила твердо йшов до неї та без вагань і жалю нищив есе й усіх, хто стояв на перешкоді. Пять років життя вій поклав на боротьбу з митрополитом Ісаєю Копипським, бо в ньому бачив не власного ворога-конкурента, але розумів, що то була боротьба за майбутнє Православної Церкви, за її незалежність.

Велич Петра Могили підкреслює автор характеристикою його діяльности в галузі культури: реставрація церков, повернення церков, що їх взяли уніяти, а головне -- внутрішня організація Церкви, братств. Надзвичайно показовий заповіт Петра Могили, який дуже великі кошти залишив на школу, на Церкву. Так з цього розділу постає живий образ Петра Могили в його маеста-тмчнггі величі.

На підготованому двома розділами ґрунті, побудований третій розділ: його присвячено кардинальному питанню в діяльності Петра Могили, що викликав найбільшу й найгострішу полеміку між православними та католиками. Це ідея церковної єдности в діяльності Петра Могили. Це найбільший розділ, що завершує монографію та надає їй виняткового значення.

Головною тезою цілого розділу є слова автора, якими він розпочинає III розділ : «Не зважаючи на свою відданість православній справі, віч (Петро Могила) не був засліплений конфесійним фанатизмом, його всестороння освіта та широкий світогляд ідей дозволили йому цінити все, що було добре у інших ісповіданнях»... «Він розумів, що поодинокі вїроісповіданпя і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов до ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віроісповідань ». Під таким кутом зору автор оцінює всю діяльність Петра Могили, вносячи в це розуміння максимальний обєктивізм, що характеризує його працю.

Петро Могила, нащадок прадідів, що боролися за православну віру, весь час залишався вірним їй, але тяэюко переживав розєднання Церкви й все життя шукав шляхів для обєднання її... «Сама ця діяльність, пише далі А. Жуковський, розкриває ще одну важливу ділянку його діяльности, ділянку, якою він попри несприятливі тодішні умови, випередив більш як на три століття екуменічну акцію, і завдяки їй його постать набирає на актуальності й величі».

Автор стежить за діяльністю в цьому напрямку Петра Могили з 1623 року, а головне його стосунки з Мелетієм Смотрицьким та шукає причину розходження їх; він зупиняється на невдачі проекту «замирення» 1629 року, що викликав заборону Риму та протест з боку православних. Але в нових спробах 1636 року Адама Санґушка імя Петра Могили згадувалося, як єдиного канди-дата на українського патрїярха.

Найбільше уваги автор приділяє подіям 1643-1646 pp. -- проектові нової унії, головне аналізі проектів, що їх надіслано було до папи від православних. А. Жуковський погоджується з о. А. Великим у припущенні, що авторами «Думки одного польського шляхтича грецької релігії» були Петро Могила та А. Кисіль. Проте він не погоджується з тим, що о. А. Великий відповідальність за невдачу перекладає на сторону православних. «Проблема церковного зближення була на багато більш складною», пише А. Жуковський, і пояснює так: «вона лежала в нерозумінні обидвох сторін; православні бажали порозуміння, але як рівним з рівним, бажали зєднання, але не поглинення, а тим менш підкорення. А Курія... нову паству приготовилася перетворити на таких же упіятів, як ті, яких вона виховала за 40 літ». Аналізуючи причини, що робили спроби поєднання невдалими, А. Жуковський іде далі, ніж ішов Петро Могила; Могила дбав за збереження «обрядів» Православної Церкви; А. Жуковський називає ці обряди «специфічністю проявів душі східнього християнства», яку не можна було поєднати із специфікою західнього. З одного боку, цезароцентралізм, раціоналізм, сувора організаційна структура, строга логіка, оперта на канонах, а, з другого, прагнення до внутрішньої автономії-автокефалії, соборне управління, участь світського елементу (братства, козацтво), вільна інтерпретація icnoei-дання віри, каже автор.

Однією з причин невдач унїйпих заходів автор вважає її засекреченість. Записка була анонімна і з смертю авторів вона зникла з історичного кону.

У звязку з цією головною метою -- обєднання церков, А. Жуковський ставить літературну діяльність Петра Могили. Для того, щоб підготовити гідно православну сторону до діялогу з католицькою, Петро Могила створив видатуііший твір свого життя

-- «Православне ісповідання віри». Автор відкидає погляд, що то був полемічний твір чи то антикатолицький, чи то антипро-тестантський. У ньому не було жадних чужих тенденцій, лише глибоке вивчення джерел християнства. «Православне ісповідання» та «Малий катехизис» озброїли православних в можливому діялозі з католиками і мали довести, що вони мають свое зфор-мульоване «ісповідання».Другим видатним твором був «Требник», що був своєрідною енциклопедією, ствердженням східньоіо обряду.

Третій видатний твір --- це анонімний «Літос», участь у творенні якого Петра Могили незаперечна. Ці три твори автор обєднує в єдиний ком7ілекс, гар в них Петро Могила, хоч мав домінуючу, ролю, не був единил автором. У цих творах була спільна ідея : показати Православну Церкву як ідеологічно оформлену, міцну, яка нічим не поступається перед західньою. Готуючись до діялогу, П. Могила, розуміючи, що перемога маже бути на боці сильнішого, хотів довести, гцо православна релігія є не менш вартісна, ніж католицька.

У висновках автор дає стислу характеристику тих політичних умов, що спонукали Володислава IV до унійних заходів; вони почасти впливали й на Петра Могилу. Він розумів, що піднести престиж Православної Церкви молена було лише за умовою співжиття з іншими Церквами, але зберігаючи внутрішню незалежність-автокефалію, тому й унія му сіла бути співжиттям, а не поглиненням. В тому полягало розходження між Могилою та Мелетієм Смотрицьким, який понижуючи все, що стосувалося до Православної Церкви, хотів викликати у православних почуття мен-шовартости.

Петро Могила погоджувався на ігомпроміс, па максимальні поступки в догматичних розходженнях, які (за висловом автора) « мали загально-інтернаціональний характер » -- справа Євхаристії, чистилища, примат папи, навіть --- походження Се. Духа, -- але був непримиренний у питаннях обрядів Східньо Церкви, її соборного устрою і т. д., в чому виявилася душа східнього християнства. Петро Могила чітко формулював автокефалію Української Церкви : «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму..., ні до Константинополю..., але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиепископів і спископів»; єпископів мае призначати митрополит і вони йому складатимуть присягу.

Такий стисло зміст монографії А. Жуковського. Цінність її збільшує велике число додатків, серед яких багато оригінальних документів та копій з праць, що стали бібліографічними раритетами.

Тема цієї дисертації викликала не раз заперечення та сумнів -- чи варто знову писати на тему, яка, здавалося, була вже вичерпана протягом 100 років видатними істориками різних країн? Вже стислий зміст цієї праці показує, що автор мав повну слушність, обираючи цю тему. Він зробив ревізію та критичну оцінку думок своїх попередників, з нової точки погляду -- повного, максимального обєктивізму, з одного боку, й прагнення до екуменізму, -- з другого. Без перебільшення можна сказати, що А. Жуковський дав блискучу характеристику Петра Могили: в ній нема ідеаліза-ції, замовчування темних рис його діяльности, ні обвинувачення в них і замовчування того великого значення, яке має він для України, для історії Церкви. З сторінок монографії А. Жуковського виступає жива людина, дитина своєї доби, але й творець цієї доби, носій великих ідей і дійсно найбільша людина XVII ст., як характеризує його автор.

У цьому полягає велика заслуга автора і це робить його пра-цю цінною й ставить її в ряд творів, без яких не зможе обійтися історик України XVII ст. як також історик Православної і Католицької Церкви.

Проф. Наталія Полонська-Василенко

ВСТУП

В українській історії Петро Могила посідає настільки видне місце, що його імям названо один з її періодів, назагал оцінений як період культурного і церковного відродження України у XVII ст. « Могилянська доба » мала своє продовження і після смерти самого Митрополита, а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитися дослідники на протязі вже понад три століття. За останній час постать Могили і його твор-чість тільки набирають на актуальності, а разом з цим як на Україні, так і на еміграції йдуть спроби переоцінки цього важливого періоду.

Не зважаючи на всі ні моменти, українці тільки побіжно і загальниково цікавилися постаттю Петра Могили, а українська Історіографія, поза цілою низкою фрагментарних характеристик чи спеціялізованих причинків, не створила більшої праці про цю визначну постать. Про Петра Могилу часто пишеться при різних нагодах, згадується на урочистих імпрезах чи святкуваннях річниць, але небагато такого, що могло б збагатити знання його титанічного твору, чи допомогти устійнити справжню оцінку. А погляди українських істориків на ролю могилянського періоду в загальній українській історії є сильно поділені, навіть суперечні.

Сфера діяння П. Могили знаходиться на пограниччі властивої історії, культурного процесу та церковно-релігійної діяльнос-ти. Мабуть, ця погранична позиція і була причиною, що дослідники однієї ділянки очікували на допомогу своїх сусідів, обмежуючись звичайними загальниками. Дотепер українці найкраще достежили культурний відтинок діяльности Могили, а найбільш занедбаною залишається його церковно-теологічна праця.

Різні відтинки та аспекти праці Петра Могили -- це клясич-на тема для наукової розвідки. Для нас це є поглиблення одного з періодів українсько-румунських звязків, про які загальниково вже була мова в « Історії Буковини » *), чи енциклопедичних статтях про Басарабію, Буковину, Молдавію**).

*) «Буковина -- її минуле і сучасне», Париж, 1956,

**) «Енциклопедія Українознавства» -- словникова частина, Париж-Нью-Йорк, 1955-1962.

Ця розвідка є своєрідний підсумок дотеперішніх дослідів та оцінок Петра Могили і одночасно спроба визначення його місця і ролі в українській історії та переоцінки його екуменічної діяльності.

Представлення теми

Ця праця охоплює три частини, що себе доповнюють: основна тема про екуменічні тенденції Петра Могили поширюється аналізою бібліографії і критичним біографічним нарисом про нього.

Перша частина вводить читача в тему, коротко ознайомлює його із студіями про Могилу, особливо заторкуе ту проблематику, звязану з Могилою, яка викликала розбіжності в оцінці, суперечки, що їх Слід уточнити.

Для кращого зрозуміння основної теми подано стислу біографію Петра Могили. Цс вважалося потрібним, бо від останньої докладної біографії С. Голубсва минуло вже три чверті століття, а тим часом вияснено, уточнено чи доповнено ряд моментів життя і творчости митрополита, які слід звести під один знаменник.

Третій і останній розділ аналізує ставлення Петра Могили до інших віровизнань і церков та намагається викристалізувати його загальну ідею про єдність церков.

В окремому розділі додано бібліографію про Петра Могилу, клясифіковану за поодинокими ділянками його творчої праці. Використані джерела і подаї-і література далеко не повні. За ними слід шукати по бібліотеках і архівах Києва, Львова й інших міст України, Польщі, Румунії чи Росії.

Автор уважав за вказане додати до студії відпис чи фотокопії найважливіших документів, звязаних з темою; вони дадуть змогу провірити деякі цитати чи переклади з тексту.

Особистість П. Могили

Петро Могила виявив себе майже з однаковою силою і інтенсивністю дії в трьох плондинах : церковній, культурній і суспільно-громадській.

Для української іїеркви, а для православної зокрема, митрополит Петро Могила це одна з найбільших постатей на протязі усієї історії. Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і здисциплінованого чернецтва, зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартости церковно-теологічною літературою: незрівняний проповідник та реставратор стародавніх святинь Золотоверхого Києва. І вкінці, це Великий Київський Митрополит, який вказав шляхи до здійснення християнської єдности.

Одночасно це великий організатор і меценат української культури у всіх її видах; засновник модерного шкільництва, творець першої високої школи у всій Східній Европі -- Могилянської колеґії -- предтечі академії і сучасного Київського Університету; меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, який залишив декілька високовартісних творів; організатор і протектор друкарства. Він також подав безкорисливу допомогу культурно-релігійному процвітанню Молдавії й Волощини, зміцнивши українсько-румунські звязки.

І вкінці -- він громадянин, член української нації. Своєю всебічною діяльністю він став зразковим модерним архипастирем, який не замикався у вузьких мурах свого манастиря, а розумів церкву як чинник на службі Богові і народові. Тому він не стояв осторонь тодішніх громадсько-суспільних процесів. Як речник ле-ґалістичного табору, він залишав вільну руку революційному чинникові пробувати свої шанси, а сам використовував всі леґальні можливості тодішньої Речіпосполитої для покращення долі укра-їнського народу. Пересторога Петра Могили перед небезпекою культурно-церковного, а також політичного зближення з Москвою стала так само пророчою, як і аналогічні заклики пізніших великих синів українського народу -- І. Мазепи і Т. Шевченка.

Для Могили не менш важливим було й тс, що маючи великий історичний шанс, він його вповні використав на службу українській церкві, українському народові.

Чи ж все сказане не багато для однієї людини, коли подумати, що вона прожила всього тільки 50 років, а активно в цих ділянках працювала всього тільки 20 літ?

Перед всім цим якими марними виглядають всякі закиди про авторитарність, диктаторство, самолюбство, чужинецьке походження чи перебільшені симпатії до Заходу!?

Про Петра Могилу і його творчість написано велику кількість і різноманітних студій. Однак ще далеко не все перегляне-но. досліджено, устійнено; багато с ще до зроблення. Особливо чекають на свого дослідника такі відтинки :

-- устійнення і аналіза творів Петра Могили,

-- вивчення канонічної і обрядової реформи,

-- дослідження звязків Могили з широким православним світом,

-- переклад на сучасну українську мову основних творів П. Могили і їх видання.

З перегляду дотеперішніх праць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православна особистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано з такого наполегливістю, а деколи і злобою. Але так само немас багато архиереїв, які б користалися такими ж симпатіями і любовю. Це доля всіх великих Індивідуальностей.

РОЗДІЛ І

ВЕЛИКА І СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬ ПЕТРА МОГИЛИ (Спроба оцінки Могилознавства)

Великі постаті історії, які формували обличчя своєї доби і проводили доосновні реформи, знаходили своїх прихильників-обожнювачів, але часто також завзятих противників. Адже кожна реформа касувала старі порядки і встановлювала новий лад, надавала нове ідейне спрямування, в наслідок чого хтось поносив жертву, мусів поступитися своїм становищем, своїми ідеями, а це все не проходило безболісно. Тоді коли перші -- прихильники, -- звичайно, забронзовували свого «божка», шукали тільки його світлі риси, велич, приписуючи йому все, що було зроблене добою і його співробітниками «сподвижниками», в той самий час інші намагалися зменшити, чи навіть заперечити певні особисті здобутки, кинути тінь, підкреслити і представити тільки неґативно -- слабі сторони свого противника.

Завданням історичної науки є знайти міру в цих двох крайностях, визначити місце та представити перспективу проведеної дії даної особи, даючи оцінку на тлі самої доби, як також в аспекті впливу цісї акції на дальший розвиток подій.

Під цим поглядом постать Петра Могили повністю заслуговує на розгляд, аналізу, вона становить клясичний предмет для наукової розвідки.

Вже на самому початку зазначимо, що попри постійне зацікавлення, що його викликає особистість і творчість Петра Могили, події, які сталися на церковному відтинку за останні роки, ще більше зробили його актуальним.

Студіюючи загальну історію України, досліджуючи розвиток української культури, чи аналізуючи історію української церкви, -- не можна оминути постаті Петра Могили, яка в першій половині XVII століття у всіх трьох цих ділянках відограла величезну ролю, вона надавала печать свого імени даній добі, а створена нею інституція стала не тільки культурно-релігійним вогнищем на українських землях, вона випромінювала на ввесь православний світ, стала історичним чинником для всього Сходу Европи і то на протязі більш як одного століття.

І як би воно парадоксально не виглядало, про саму постать Митрополита в українській історіографії немас більших праць, про нього писали переважно чужинці : росіяни, румуни, поляки, французи, а українці обмежувалися назагал до коротких, часто субєктивних і не спертих на фактах характеристик. Донині в українській історіографії немас ані однієї монографії про Петра Могилу, не зважаючи на те, що один з періодів української історії носить його імя. Думаємо про справжню монографію, а не про малі брошурки типу І. Левицького, чи еп. Сильвестра Гаєвського. Натомість російською .мовою існують монографії С. Р. (ождественського). Митрополита Макарія. С. Голубсва, французькою А. Мальві -- М. Віллер і румунів Т. Йонеску та О. Бирля.

І ще одна заввага : більшість українських дослідників цікавилися культурними реформами Могили на відтинку шкільництва, друкарства, почасти досліджували його ставлення до політичних чинників Речіпосполитої, Козаччини, Московщини, але дуже мало хто студіював його величезну роботу на відтинку теології, його праці, які нормували все релігійно-церковне життя не тільки України, але всього православія, і чи тільки одного його? Його капітальна праця « Православне ісповідання віри » привертала увагу найрізнородніших чужинців і перекладалася на різні чужинецькі мови, одні українці її не досліджували, навіть не переклали на українську мову. Щоправда, українці користувалися т. зв. Малим Катехизисом, але це не те саме.

Не забуваймо, що Могила не був ні політиком, ні культурником у вужчому розумінні слова, а насамперед людиною церкви. Мабуть, у тому, що у нас було так мало дослідників української церкви, лежить причина, чому церковно-теологічна діяльність Петра Могили не знайшла докладнішої аналізи. Саме за цю ділянку беруться католицькі кола, найчастіше єзуїти, факт, що носить небезпеку певного однобічного насвітлення.

Приступаючи до^ аналізи Могилознавства, насамперед подамо загальну характеристику бібліографії про Могилу без посилань і анотацій, які читач знайде в розвитку цісї праці, чи в розділі Бібліографія.

Частина українських істориків неґативно оцінювала як саму постать Митрополита, так і його ролю в розвитку української культури, в ділянці української церкви. Почавши від П. Куліша, почерез М. Василенка, а на деяких сучасних совстських істориках скінчивши, всі вони докоряли Могилі його чужинецьке походження, відрив української культури від національних традицій, льояльність до Польщі, навіть зраду православія.

Однак більшість українських істориків займала посередню позицію : позитивно оцінювали один відтинок його діяльности, засуджуючи інші. Унапрямлення цій групі надав М. Грушевський, а за ним пішли І. Франко, М. Возняк, В. Щурат, Д. Дорошенко, І. Крипякевич, О. Лотоцький, М. Андрусяк.

Тільки небагато українських дослідників високо оцінювали усю діяльність Могили, спростовуючи деякі безпідставно зроблені йому закиди. До цісї категорії зараховуємо : М. Костомарова, О. Левицького, І. Житецького, І. ЛевицькоГо, митрополита Василя Липківського, І. Огієнка, еп. Сильвестра Гаєвського. О. Оглобли-на, Н. Полонську-Василенко, І. Власовського. Частково до цісї групи можна зарахувати С Сфремова, М. Сумцова і В. Перетца. За останній час також деякі підсоветські історики починають притримуватися цісї тенденції, однак промовчуючи, із зрозумілих причин, релігійне питання (Ф. Шевченко, М. Брайчсвський).

Більшість теологів греко-католицького віровизнання високо цінили богословську й екуменічну діяльність Могили; згадаємо оо. М. Гарасевича, І. Пелеша, А. Великого, Д. Танчука, М. Соло-вія, І. Прашка, І. Нагасвського, М. Марусина, Б. Куриласа та М. Чубатого і Г. Лужницького.

Аналогічно до українських, також російські історики поділені щодо оцінки діяльности П. Могили. Ті історики, яким не подобалися західньоевропейські тенденції Київського Митрополита та його ворожість до Московщини, засуджували не тільки його суспільно-політичні погляди, але шукали також; єресей в церковній площині. До цісї групи належать : М. Коялович, Е. Голубінський, П. Знаменський, Е. М. Крижановській, Ґ. Флоровський, А. Карташев.

Надзвичайно високу оцінку всій діяльності Петра Могили, включно з тим, що обороняли деякі слабі сторони Митрополита, подавали С. Р. (ождественський) і митрополит Макарій (Булгаков); вони залишили перші більші праці про Могилу, які не втратили певного значіння донині.

Визначне місце займають професори-росіяни Київської Духовної Академії як В. Аскоченський, Ф. Терновський, С. Голубев, М. Петров, Хв. Тітов, які не тільки дали найвищу оцінку Київському Митрополитові, але також своїми творами поставили наукову основу для всіх інших дослідників Могили. Особливо монументальний твір С. Голубєва «Кіевскій Митрополит Петр Могила и его сподвижники», що його знецінював М. Грушевський, але на який постійно посилався, дотепер залишається найбільшим дослідником Могили. До цієї групи слід ще зачислити Е. Шмурла, праця і зібраний матерія л якого особливо цінні для екуменічного характеру діяльности Могили.

Окреме місце займас дослідник сучасної Московської Патріярхії -- І. Спаський, який прихильно наставлений до особи П. Могили, одначе його розвідка тенденційно представляє Київського Митрополита як запеклого ворога католицизму й унії, як також не вільна від неточностей: відносно паризьких студій, про вступления в чернечий стан Могили в 1625 р., про дату появи «Православного Ісповідання» -- 1662 р. тощо 1).

Серед істориків білоруського походження тільки П. Жукович писав про період, звязаний з Могилою, він подав цінний ма-теріял для висвітлення дипломатичної участи П. Могили у Варшавському сеймі.

Назагал вся румунська історіографія подає найвищу оцінку постаті й діяльности Петра Могили. Очевидно, що це ставлення викликане насамперед почуваннями земляків, тому в румунських істориків відчувається тенденція представляти в суперлятивах все, що було створене їхнім «земляком», при цьому й намагання собі його привласнити. Серед румунських істориків, які спеціяль-но цікавилися Могилою, згадаємо: Ґ. Єничяну, К. Єрбічяну, Н. Йорґа, І. Міхальческу, П. П. Панаїтеску, Н. Попеску, Т. Йонеску, О. Бирля.

Польська історіографія намагалася представити П. Могилу як адепта польсько-західньоевропейскої культури та великого оборонця Речіпосполитої; згадаємо таких авторів: А. Яблоновський, Я. Волінський, К. Ходніцький. К. Левіцький, В. Томкєніч.

Серед французьких дослідників є найрізнородніші оцінки і підходи; від ультра-католицького і сумнівної вартости типу А. Ґе-пена, що пояснював історичні факти згідно з своїми бажаннями, солідних єзуїтських вчених, що залишили ґрунтовні праці про Могилу, як А. Мальві і М. Віллер, А. Расе, Ж. Морель, авґустинців М. Жюжі і А. Венґер, обєктивного біографа Е. Пікота і сумлін-ного славіста та дослідника XVII століття Антуана Мартеля.

Свої прихильні й досить обєктивні причинки до оцінки творчости П. Могили подавали також німецькі історики церкви, серед яких слід відзначити К. Гофмана, А. Амманна, Г. Коха, Е. Він-тера, А. Тайнера, видавця ватиканських документів.

Окремо слід згадати про сучасників Петра Могили, які подали перші біографічні дані про Київського Митрополита. Серед них визначався Яким Єрлич, спольонізований православний шляхтич, який у своїй хроніці, що охоплює події 1620-1672 pp., особливо намагався розкрити жорстокість П. Могили. Джерелом всіх леґенд про « католицизм » Петра Могили були писання єзуїта Теофіля Рутки і єп. Я, Суші. Вже тоді в обороні правовірности Київського Митрополита виступали І. Галятовський і Л. Баранович. *

До вище поданих могилознавців можна б ще додати і ряд інших (наприклад, італійця А. Пальмієрі), але й цей список вистачає, щоб собі усвідомити, що йде мова не про пересічну, але великого формату особистість, людину, яка викликала подив, але й заперечення, тому й такий заголовок цього розділу.

1) И. Спасский «Митрополит Петр Могила», «Журнал Московской Патриархии», № 1, стор. 44-52 і № 3, стор. 40-49, Москва, 1954.

Аналізуючи основні аспекти, які стали джерелом суперечливих оцінок, для певної систематизації розглядатимемо їх за такими позиціями :

1) Якій нації належить П. Могила, його ставлення до українського народу, якою мовою він користувався;

2) Оцінка його культурних реформ та реалізацій;

3) Оцінка церковної діяльности особливо стосовно інших віровизнань;

4) Могила як людина, риси його характеру.

І. ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО АСПЕКТУ

З самого початку слід зазначити, що національне питання, національна свідомість мали інший зміст і розуміння в XVII ст., ніж в XIX ст., чи тепер. Однак цілковите заперечення будь-яких ознак національної приналежности с так само далеко від правди, як і переяскравлювання його, В ті часи віровизнання, мова, а навіть клясовий стан були елементами національності!.

Поставлене питання виринає в наслідок намагань деяких румунських істориків привласнити собі Могилу, як також в наслідок деяких нерозважливих заяв декого з українських чи російських дослідників.

Петро Могила, син молдавського господаря, значить -- румунського походження, перебував з молодих літ на українських землях, включився у місцеве громадсько-політичне, а згодом культурно-релігійне життя і впродовж всього свого життя працював для розвитку української культури, української церкви. Іншими словами : це рідкий випадок, коли чужинець став на службу української нації і цілковито асимілювався. Хоч пізніше

Могила не припиняв своїх спорадичних звязків з Молдавією (Василем Лупулом, митр. Варлаамом) і з Волощиною (Матей Баса-раб), а до 1633 р. постійно себе називав «воеводичем земель Молдавських», він вріс в український ґрунт і всі свої сили та знання віддав українському народові, тому не можна не вважати його українцем, чи краще українським діячем. Однак деякі історики трактували це питання інакше.

Всі румунські історики називають Київського Митрополита за румунським правописом «Movila», слово, що означає те саме, що українською мовою «могила». Вживана номенклятура має на меті не тільки підкреслити походження, але також уважати Могилу за свого.

Вже архимандрит Ґ. Єничяну писав: «Петро Могила належить до аристократії румунського народу не тим що він походить з роду Могил, але тому, що він приніс величезні послуги православно» 2). Слідом за ним Н. Попеску твердить що: «Петро Могила це наша (румунська -- А. Ж.) національна слава », а його учень Т. Йонеску додас від себе: «Нам подобається, звичайно, що це молдаван, що мав вплив настільки вирішальний на нашу Церкву, хоч його безпосередня діяльність розвивалася в південно-східній Польщі» 3). Цей же автор на іншому місці твердить: «Релігійний сантимент П. Могили --- це сантимент всіх румунів» 4).

Також: в найновіші часи румуни не позбулись наміру вважати Могилу за свого; видана 1958 р. «Історія Румунської Церкви» з благословенням патріярха Юстиніяна пише: «Митрополита Петра Могилу можна вважати за духовий дар, приписаний румунами православному екуменізмові» 5). По цьому напрямку не пішов найбільший румунський історик Н. Йорґа, який авторитетно заявив: «Для нас Петро Могила є, без сумніву, втраченим і відчуженим, який, після того як став печерським архимандритом, не писав більше по-румунському і який у свому тестаменті не згадав ніякого іншого румуна, крім свого брата Мойсея-господаря» 6). Пізніше, в іншій своїй праці, румунський історик стверджує: «Румунська історична наука в загальному вважас Петра Могилу скоріше як втраченого сина для нації (румунської -- А. Ж.), а його творчість уважає поза румунською інтелектуальною доменою» 7).

Під впливом румунських заяв, також інші дослідники тверреси козаків та тісно звязаних з козаками селян раз на завжди розійшлись...» 11).

Це були тяжкі обвинувачення, які залишили в більшій чи меншій мірі сліди на всій дальшій українській історіографії.

Більш нюансованим було ставлення М. Грушєвського, який, вказуючи на позитивні і негативні сторони діяльности Петра Могили, дуже часто сам собі протирічив; але про цс буде мова далі. Тут подамо тільки оцінку національного аспекту. Критикуючи усю « могилянську добу», він писав: «Передусім це треба сказати про самого Могилу, нічим ближче не звязаного з українською народністю, далеко ближчого по своїм родинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, ніж до українського народу» 12).

Пізніші послідовники М. Грушевського, стандартно повторюючи про «сумнівну вартість могилянської доби», все ж таки не наважувалися назвати Могилу -- поляком, чи подібним епітетом. Один з цих послідовників навіть уважає, що «українсько-румунським звязкам завдячує Україна одного з найенергічніших організаторів її церковно-національного життя -- Петра Могилу» 13). Все ж таки, наданий М. Грушевським напрям тривав далі. Про це свідчить оцінка Д. Дорошенка :

«В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяжні наслідки : Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом і йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова, свої власні твори він друкував або по-польськи, або по-грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій культурній продукції, але навіть і мова церковно-словянська відступала на другий плян супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що пос-тавила православну церкву -- тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-като-лицького натиску... Петро Могила й ті круги, що стояли біля ньо-го, як знасмо, займали абсолютно льояльне становище супроти польської держави» Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні --- противно : в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так caмо бунтівниками, « рсбелізантами » як і в очах польського правительства...» 14).

Шляхом цілковитої неґації всього зробленого П. Могилою пішов совєтський історик Є.М. Мединський, для якого: «Могила був типовим феодалом, честолюбним і владним; він був звязаний родинними узами і дружбою з польськими магнатами, вороже ставився до Москви, боровся проти братства, не гребував ніякими засобами для досягнення своїх цілей» 15).

Чим пояснити неґативне ставлення цих істориків до особи і діяльности П. Могили? Попереду вже була мова, що українці не звикли до того, щоб чужинець з благородними намірами ставав на службу українській нації. Під цим оглядом в нас не було прецедентів, традиції. Петро Могила це рідкий виняток і тому своєрідна упередженість до чужинця.

Більшість українських істориків оцінювала переважно Київського Митрополита з свосї народницької плятформи і тому Могила був їм не до вподоби, бож він був par exellence аристократом, роялістом, клясократом, постаттю своєї доби. Деяке негативне наставления до П. Могили існувало також з уваги на його не завжди мирну співпрацю з козаками, а майже всі українські історики були козакофілами, тоді коли Могила визнавав існуючий суспільно-політичний лад. він намагався прислужитися українській православній церкві, а посередньо і народові, використовуючи легальні шляхи.

Українські історики XIX і XX ст. ст. оцінювали постать XVII ст. критеріями свосї доби: національний момент, культурна просвіта, народництво, забуваючи, що XVII століття мало інші зацікавлення й іншу соціяльно-суспільну структуру. Так само українські історики недооцінювали питоменну ділянку Могили, а саме релігійно-церковну, шукаючи в ньому просвітянина, революціонера чи націоналіста: а він був насамперед духовною особою. І вкінці, в ньому недолюблювали його авторитарність, ретельність, дисципліну, а навіть суворість.

Одначе не можна узагальнювати. Багато українських дослідників високо цінили як саму постать, його творчість, так і його українськість, відданість українській церкві й народові.

Вже М. Костомаров, пояснюючи, що в Польщі «питання віри тісно було повязане з питаннями національности; поняття католик зливалося з поняттям поляк, як з другого боку поняття православний з поняттям руський...», каже: «Ідеалом Могили була така руська людина, яка, міцно зберігаючи й свою віру, й свою мову, в той самий час в міру освіти і по своїм духовним здібностям, стояла би на рівні з поляками, з якими доля звязала її державними відносинами...» 16).

В своему популярному нарисі Іван Нечуй-Левицький писав: «Петро Могила був родом не українець він був молдаван, чи -- як у нас кажуть -- волох, але багато зробив добра Україні... Ставши митрополитом на всю Україну й Білу Русь, Могила зробив багато добра для народу й православної віри... Петрові Могилі повинен подякувати тепер кожний українець може за те, що й тепер на Україні зоставсь православним і українським...» 17). Видно, іцо це писав не історик, але подібну оцінку слід відзначити тим більше, що вона походить від видатного українського письменника.

Редакція (непідписана стаття) поважного журналу «Києвская Старина» так характеризувала ролю Петра Могили: «Імя його повинно стояти поруч з імям Богдана Хмельницького. Якщо цей великий діяч нашої історії крайнім напруженням народних сил вирвав всю пошматовану країну із рук ворогів і повернув її до загального джерела, то Могила залікував її головні моральні хвороби, вдихнув в неї дух і силу для нового життя. Для нас, киян, імя Могили має особливе значення не тільки через створення академії і не тільки тому, що від нього збереглося улаштування «Пасій», але задля відбудови київських храмів... Чужинець по народженню, але вихований народом і церквою, яким віддав він все своє життя. Могила більш руський (українець -- А. Ж.) як всякий руський. «Нам потрібно вчитися, говорив цей великий патріот, щоб Русь нашу не називали глупою»... 18).

Єпископ Сильвестр Гасвський, у передмові до заповіту П. Могили, пише : « Декому з ученого ареопагу теперішности видається, що митрополит Петро Могила, «як чужинець, не міг бути українським патріотом». Зі всього наведеного вище виступає перед нами не просто український патріот, а «Белетень-патріот», що запліднив українську культуру на цілі віки наперед. Ніби про нього поет наших днів вигукнув: «О, земле! Велетнів роди!» Українські маєтності Белзщини, Київщини та Лівобережжя зродили нам у скрутну добу XVII століття велетня незвичайно широкого діапазону й глибокої християнської самопожертви» 19).

Певну синтезу різних оцінок діяльности Петра Могили з національної точки погляду, відкидаючи всякі необгрунтовані обвинувачення, подав І. Власовський 20).

З нагоди 360-ої річниці з дня народження митр. П. Могили, прот. Д. Бурко так характеризував цю велику постать української православної церкви : « Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії -- епоха, створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, що все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно...» 21).

Серед російських дослідників тільки С. Рождественський згадує, що П. Могила закликав своїх вірних діяти в намірі « спасіння нації української» 22).

До вище згаданих поглядів подамо оцінку німецького знавця історії української церкви, Е. Вінтєра, який так характеризував Петра Могилу: «Бувши людиною західньої орієнтації, хоч і не політиком з фаху, він раз-у-раз схилявся до співжиття з Польщею. Але права українського народу та його духове й культурне самоврядування він охороняв пильно. Українська Православна Церква мусила завжди бути захистом українського народу...» 23).

Але не тільки пізніші дослідники високо цінили великий вклад Петра Могили в національну культуру І його патріотизм, ці риси також підкреслювали його сучасники. У панегірику «Евхарістеріон альбо Вдячность... Петру Могилћ» (Київ, 1632) спудеї лаврської школи закликали Печерського архимандрита:

Спусти на наш хоризонт скуток твоей моцы,

Бы не усхли от зимы новый овоцы.

Завитай до Печерских садов цнотородных

И до краев Российских, в науку голодных.

Аналізу цього панегірика подає В. П. Колосова, з якої відчуваємо атмосферу тодішніх національних почувань: « Почуття національної гордости, віра у власних героїв («...не толко старый вік множил богатыров, леч и наш, несталый»), упевненість, що «потомок славных роксоланов» подолає всі перешкоди, зокрема і у культурному житті, а тоді «у науках поровняет премудрых поганов», проймає панегірик. «Евхаріетеріон» закінчується молитовною просьбою «в ласце теж ховати того... хто науки будет фундовати», тобто дбати про організацію нових учбових закладів, а цим самим -- про культурний розвиток українського народу» 24).

При вїзді Петра Могили до Києва 5.7.1633 р. нововибраного митрополита привітали печорські друкарі новим панегіриком «Євфонія веселобрмячаа », в якім закликають, щоб він дбав про славу народу : « Твое о томъ старанє, в томъ твоя забава, -- Якъ бы м-Ьла оздобу Россійская слава...» 25).

А М. Возняк так резюмус зміст цього панегірика: «Евфонія веліла щезнути смуткові з українських меж, бо по бурливих часах настав погідний спокій. В святій Софії веде перед Петро Могила. Україна переживає годину тріюмфу, бо має оборонця своїх прав. На нього ждали руїни собору Софії, йому Евфонія поручає її мури, що їх збудував ще Ярослав...» 26).

Трактуючи національний аспект діяльності! Петра Могили, поодинокі автори заторкували також справу мови, при чому закидали йому латинізацію і польонізацію, а одночасно занедбання української мови та упослідження церковно-словянської. Як ми бачили вище, Д. Дорошенко твердив навіть, що П. Могила «власні твори друкував або по-польськи, або по-грецьки». Пригляньмося як воно було в дійсності.

Насамперед, П. Могила не написав жадного твору грецькою, чи румунською мовами. На 19 творів, що В. Перетц 27) приписує П. Могилі, тільки один написаний польською мовою («Літос») а решта церковно-словянською і тогочасною українською та російською мовами. Якщо йдеться про латинську мову, то нею мало б бути написане «Православне ісповідання віри», яке не збереглося, а натомість маємо дві редакції «Малого Катехизиса», одна польською, а друга українською мовою, «діалєктомь рускимъ».

Як довідуємося з передмови «Служебника», Петро Могила дбав про те, щоб у богослужбових книгах суворо додержувалась «орфографіа граматичнаа діалекту словенскаго, простаннаго и всякоя благости и сладости преисполненнаго» 28).

Пригляньмося до оцінки великого фахівця в ділянці українських стародруків Хв. Тітова. Аналізуючи книжкову продукцію XVI-XVII ст. ст., він писав:

«Чудово, що також митрополит Петро Могила, цей справжній велетень думки, слова і діла серед представників печерської типографії розгляненого періоду, був, видно, вельми схильний йти шляхом, вибраним його попередниками по лаврській архимандрії з їх співробітниками. Насамперед, митрополит Петро Могила, який добре володів українською мовою, якою виголошував свої проповіді, як це вказує його « первий снопок на ниві церковного учительства» -- «Слово о Крестив Хреста Спасителя и крест-Ь каждого человека», виголошеної 4. 3. 1632 р. У цій своїй проповіді, Петро Могила майже всі тексти Св. Письма наводить в перекладі на українську мову. Все це він робив, без сумніву, в тих же плянах і цілях, якими керувалися і його попередники, тобто, бажав зробити слова Письма і свої власні якнайбільш зрозумілими і доступними звичайним слухачам.

Ту ж саму мету, безперечно, переслідував митр. П. Могила і тоді, коли в 1637 р. видав сучасною руською (українською -- А. Ж.) мовою збірник церковних слів під назвою «Учительнаго Евангелія». В присвяті примірника цієї книги Богданові Стеткевичеві Любавицькому він прямо кажо, що при інших своїх працях ужив заходи для повторного друку Учительного Евангелія в печерській друкарні на руськім діялекті саме для того, щоб « всякій легче могъ познать спасительный путь».

Але особливо яскраво виявилася ідеологія митрополита Петра Могили в справі уживання розмовної мови в церковних богослужениях і визначено межі такого уживання в двох книгах, надрукованих печерською друкарнею у 1636 р. Перша з них появилася 24 травня 1636 р. під назвою «АнтологІа». Вона була укладена самим Петром Могилою, при особливих обставинах, про які він говорить в передмові до неї, що була присвячена ним « шля-хетной и богобойной молоди », яка навчається в киево-братській колегії...

Молитви, євангельське і апостольське читання і біблійні чи церковно-богослужебні співи в цій книзі надруковано по-словянськи; тоді коли всі т. зв. «науки» і «роздуми», які зберігають в собі керуючі вказівки, поради, пояснення чи просто благочестиві міркування, були тут подані тодішньою руською (українською -- А. Ж.) мовою.

Ясно, що Петро Могила визнавав недоторкальною в богослуженні словянську мову; але разом з тим він хотів зробити богослужения православної української церкви якнайбільш зрозумілим і ясним за допомогою відповідного повчання і вказівок, укладених розмовною руською мовою.

Відгомін цього самого настрою діячів печорської друкарні могилянської епохи можна почути й в книзі «Пречестныхъ Акафистовъ», виданій 8 листопада 1636 р., в якій вказівки укладені тодішньою розмовною мовою.

Цікаво, що також такий церковно-історичний діяч, як митрополит Петро Могила, що посідав надзвичайно сильну волю, рішився допустити таке касування («отмену»), за його висловом, як впровадження розмовної мови в богослужения, а також і деякі скорочення богослужебного чину («набоженства правило по ні-коимъ скоротивши»)...

Історія двох останніх печерських видань висвітлює питання про допущення розмовної мови в богослуженні, як воно вирішувалося при митрополиті Петрі Могилі, а одночасно з тим красномовно показує і те, що печерські видавці книг разом із заходами про якнайбільш правильний і точний друк церковно-богослужбо-вих і інших книг, уживали всі заходи також і для того, щоб зробити їх зміст якнайбільш зрозумілим і доступним народові, і через те саме й сприяв якнайширшому їх розповсюдженню...» 29).

З цієї монументальної праці Хв. Тітова в «Додатках» подаємо деякі фотокопії творів Петра Могили, з яких можна ближче довідатися про мову творів Київського Митрополита.

Про мову творів П. Могили як також його співробітників та цілого «Могилянського Атенея» довідуємося також з ґрунтовної праці французького славіста А. Мартеля. І хоч він старався довести, що в XVII ст. церковно-словянська мова підупадає та що її місце займас польська, все ж таки він не міг заперечити, що П. М огила намагався вживати мову, зрозумілу якнайширшим масам. Порівнюючи два видання «Євангелія учительного» з 1616 і Могилине з 1637 p., де в передмові останнього Могила писав, що він його наново переклав з грецької мови на руську «жебы кождый дорогу збавенную латвЪй в Учителном ЕвангеліЬ познати могл...», уважає, що langue ruthene в XVI і XVIIст. «ніяк не визначала живу мову, але постійний компроміс між традиційними даними і виразами розмовної мови. У конкретному випадку («Євангелія») побіжна студія показує, що новий переклад Могили не вживав багато більше розмовної мови, але показував відступ до традиції церковно-словянської...» 30).

На іншому місці цей же автор пише: «Могила вживав мову, основа якої була церковно-словянська, але що її більшість еле-ментів запозичені з сучасних української і польської мов. Цією мовою були написані проповіді і панегірики, як також віршовані пєси, надруковані в другій половині XVII ст.» 31).

Так само М. Костомаров, коли застановлявся над мовою, яка домінувала в Могилянській колегії, писав: «Не зважаючи на панування латинської мови, на жаль, на шкоду грецької, київська колегія, все ж таки, працювала над розвитком руської мови і словесности. Студенти складали проповіді по-руському; вийшовши з колегії в священики, були в стані говорити проповіді народові...

Мова, якою писались досліди вихованців київської колегії того часу, віддалена від живої народної мови і являє собою суміш словянської мови з українською і польською, з великою кількістю високопарних слів...» 32).

2. ОЦІНКА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ ПЕТРА МОГИЛИ

З попереднім розділом тісно повязана оцінка культурно-освітньої діяльности П7 Могили. На цьому відтинку знову зустрічаємо діяметрально-протилежні оцінки, хоча противникам Київського Митрополита було досить трудно заперечувати те, що було очевидним. Тому багато авторів, між іншими й М. Грушевський, часто собі самі заперечували.

Наскрізь субєктивне, не підтверджене ніякими даними, було наставления П. Куліша. Для нього: « Молдавський господарчик піклувався зовсім не про пробудження руської самосвідомости... Могилянська література була водою на латинопольський млин. Могилянська освіта була наївним, якщо не навмисним продовженням єзуїтської роботи над виробкою «добрих католиків» із закорінених в своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся його політична діяльність була таким же притупляючим руську свідомість явищем, як і життя князя Василя (Острозького Константина -- А. Ж.) з безліччю інших одиниць, виділених єзуїтами в православному середовищі за своїм образом і подобою» 33).

Взагалі дискредитуючи XVII ст. як цілковито безплідну добу в українській літературі, П. Куліш особливо гостро осуджував могилянський період: «Митрополит Петро Могила і його учене товариство писали так же темно, вяло і не до смаку простому українцеві, як і князь Острозький, навколо котрого купчилися письменні оборонці древнього благочестия» 34). Свою ненависть до Могили П. Куліш переніс також до поезії і так в поемі « Грицько Сковорода » він писав: ...Сполячений волох Могила