Інститут розв’язання міжнародних спорів

2

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни:Міжнародне право

на тему:

Інститут розвязання міжнародних спорів

Виконала:

студентка 3 курсу, групи ТП-3-2_з

Шпот Оксана Володимирівна

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення в міжнародному праві зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів

1.1 Генезис зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів

1.2 Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Розділ 2. Поняття про міжнародний спір та мирні засоби його розвязання

2.1 Поняття міжнародного спору

2.2 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Розділ 3. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів

3.1 Загальна характеристика дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів

3.2 Переговорний процес у врегулюванні Придністровського конфлікту

Розділ 4. Правові засоби вирішення міжнародних спорів

4.1 Міжнародний арбітраж та міжнародні суди

4.2 Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів

4.2.1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН

4.2.2 Міжнародний суд як головний судовий орган ООН

4.3 Структура та миротворча діяльність НБСЄ-ОБСЄ

4.4 Економічний суд СНД та Генеральна Рада СОТ

4.5 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150 війн та локальних збройних конфліктів, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полумя 22 війн, 85% їх жертв склало цивільне населення. Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали більш частими та довготривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації, завдаючи значної шкоди цивільним обєктам та страждань цивільному населенню.

Злочини проти миру і безпеки -- особлива категорія міжнародних злочинів, кримінально-караний характер яких спочатку визнається саме в нормах міжнародного права, тобто в міжнародних договорах, а вже потім у внутрішньому праві держав. Врегулювання міжнародного конфлікту - це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між його субєктами, порушення якої не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності.

Основними принципами міжнародного права, що покладені в основу вирішення міжнародних конфліктів, є принципи добросусідських відносин, утримання від використання сили та погрози, недопущення ускладнення та ескалації суперечок.

Згідно з статтею 17 Конституції України «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного товариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

Тема курсової роботи є дуже актуальною, адже людська історія складає собою низку війн та конфліктів. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в першій половині XX століття і забрали життя мільйонів людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статуті Організацій Обєднаних Націй.

Мета курсової роботи - дати визначення інституту розвязання міжнародних спорів шляхом дослідження теоретичних джерел та нормативно-правових документів міжнародного характеру.

Обєкт курсової роботи - інститут розвязання міжнародних спорів.

Предмет курсової роботи - правові та дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів.

Завдання курсової роботи:

v визначити зміст принципу мирного вирішення міжнародного спору;

v сформулювати поняття про міжнародний спір;

v дати класифікацію мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

v дати загальну характеристику дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів;

v визначити суть понять «переговори», «добрі послуги», «посередництво», «консультації», «обслідування», «примирення», «превентивна дипломатія»;

v проаналізувати переговорний процес у вирішенні Придністровського конфлікту;

v дати загальну характеристику правових засобів вирішення спорів;

v здійснити аналіз структури та миротворчої діяльності ООН, ОБСЄ;

v обґрунтувати правові засоби вирішення міжнародних спорів між державами та фізичними і юридичними особами.

Розділ 1. Становлення в міжнародному праві зобовязання мирного

вирішення міжнародних спорів

1.1 Генезис зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обовязку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету. Таке зобовязання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав Договір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як Договір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим договором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при створенні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795--1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирні засоби для врегулювання міжнародних спорів, а згодом -- і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу -- регламентація на універсальному рівні окремих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції. Україна є учасницею цих конвенцій з 1962 р.

За цими конвенціями держави-учасниці погодилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжнародних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звернення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили створення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав - членів цієї організації більш жорсткі зобовязання: не розпочинати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвалення рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй [2, ст.12]. В 1920 р. вперше був створений всесвітній судовий орган - Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вдаватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана -- Келлога). Держави - учасниці Пакту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами» [5, ст.2], а також засудили звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Другої світової війни договірне зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне значення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобовязання на всесвітньому рівні було здійснене у Статуті ООН -- міжнародної організації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішувати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру [1, ст.1]. Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» [1, ст.2]. Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. європейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного врегулювання спорів [9, п.5]. Установчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обовязок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

Кожна з держав світу є учасницею численних двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобовязують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа констатував існування обовязку мирного вирішення міжнародних спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Організація Обєднаних Націй, інші універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують обовязок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжнародного права [27, 278].

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобовязання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто імперативною нормою загального міжнародного права. Утім, зважаючи на всесвітнє визнання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним). Розглянемо для прикладу Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.:

y Договір є неважним, якщо на момент укладення він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б такий же характер [7, ст.53].

Зважаючи на важливість зобовязання мирного вирішення спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним є його характеристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася традиція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загальнообовязкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

.

1.2 Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, але його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобовязань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «мякого» права): Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобовязань за принципом мирного вирішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд [27, 279]:

• вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;

• вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;

• вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;

• не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень;

• використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;

• утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку;

• вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обовязковості майже кожного з перелічених зобовязань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться встановлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобовязання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, встановилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародному договорі, учасниками якого є сторони спору.

Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правових відносинах однією з істотних умов зобовязання є забезпечення його виконання та закріплення засобів для мирного розвязання спору, що надає право стороні відступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила зобовязання, відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобовязання сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобовязань, якщо визначені умови, які існують в момент його підписання, залишатимуться незмінними. Сторони іноді цим користуються й односторонньо відмовляються від виконання зобовязання з посиланням на змінені обставини, у звязку з чим подальше виконання договору нібито чи неможливе або ж недоцільне. Прикладом такого ухилення та неналежного виконання можуть бути відносини України та Росії. Впродовж десяти років після здобуття незалежності нашою державою ці відносини були ускладнені проявами взаємної недовіри. Декларації про стратегічне партнерство фактично тільки маскували відсутність порозуміння і прагнення до справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загроза серйозних міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, які використовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рідше застосовувався засіб посередництва, що не завжди приносили бажаний результат.

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим субєктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або обєднуються у відповідні міжнародні організації [14, 152].

Розділ 2. Поняття про міжнародний спір та мирні засоби його розвязання

2.1 Поняття міжнародного спору

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:

v ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку може загрожувати міжнародному миру і безпеці (наприклад, ситуація з Іраком);

v спір, тобто ситуацію, коли сторони предявили одна одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару).

Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спору не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» використовується як узагальнююче (родове) поняття.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спорів» [1, ст.33-38] і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» [1, ст. 39-51] -- багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що обєктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути обєктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Отже, міжнародний спір можна визначити як формально (обєктивно) виражену суперечність між субєктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір -- це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих субєктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів [16, 125].

У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права.

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома субєктами міжнародного права [27, 280].

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» -- створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій» [27, 281].

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації -- виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів субєктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:

o субординаційної, коли дії субєкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);

o координаційної, коли для держави є обовязковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави у відношенні предмета спору. Можна тільки резюмувати її сумлінність у відношенні предмета спору.

2.1 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення

міжнародних спорів

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобовязань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах [27, 282].

У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших субєктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути обєктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобовязує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам -- учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [1, ст.33].

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових -- арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобовязана запропонувати свій варіант вирішення спору.

Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому:

v правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права (також можливе ухвалення рішення ex aequo et bono, тобто передусім на основі справедливості, що, утім, трапляється досить рідко); політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою;

v правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;

v рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обовязкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирішуватися виключно правовими засобами, а неправові -- політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди повязаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, культурних, ідеологічних і політичних цінностях держав-- учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обовязковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулювання) [27, 283].

Розділ 3. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів

3.1 Загальна характеристика дипломатичних засобів врегулювання міжнародних спорів

Переговори. Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори -- надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необовязковою. Різновидом переговорів є консультації [27, 284].

Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів -- сприяти початку переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

Особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання -- допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обовязковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Добрі послуги можуть надаватися кількома державами, а також міжнародними організаціями [14, 91]. Останні -- це такий спосіб розвязання спору, за якого сторона, котра не бере у ньому участь, за своєю ініціативою або на прохання держав, що перебувають у спорі, вступає у процес врегулювання.

На відміну від добрих послуг, посередник бере активну участь у вирішенні спору, пропонуючи шляхи розвязання конфлікту. Беручи участь у переговорах, може пропонувати змінити вимоги сторін, які спорять, щоб їх зблизити. Поради посередника не є обовязковими для сторін-учасниць спору, оскільки він є саме примирителем, а не суддею [29, 138].

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обовязкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

Виокремлюють також запитуване посередництво: здійснюється воно на прохання сторін, які спорять; і пропоноване посередництво: проводиться на прохання третьої сторони. Посередництво, як і надання добрих послуг, може бути колективним, а також здійснюватися міжнародними організаціями [18, 91].

Обслідування та примирення. Саме таку назву отримала у ст. 33 Статуту ООН практика створення міжнародних слідчих і погоджувальних комісій. Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії) [27, 285].

Обслідування та примирення передбачаються численними міжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р. про мирне вирішення спорів, у частині ІІІ якої детально регламентовано порядок створення та функціонування слідчих комісій [3, ч.3], а також Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 р.), глава І якого регулює погоджувальну процедуру. Також слід відзначити Декларацію про встановлення фактів Організацією Обєднаних Націй у галузі підтримання міжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів між державами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 50/50 від 11 грудня 1995 р.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.для вирішення питань, повязаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розвязання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники [12, ст. 21].

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обовязкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обовязковість їх рішень. Для приладу розглянемо Конвенцію про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.:

Будь-який спір між учасниками цієї Конвенції відносно застосування і тлумачення Конвенції, не вирішений шляхом прямих переговорів, на вимогу будь-якої з спорячих сторін буде переданий на вирішення погоджувальної комісії із членів, призначуваних по одному від кожної з спорячих сторін, і одного члена, який призначається головою Дунайської Комісії з числа громадян держав, які не беруть участі у спорі, а якщо голова Комісії є громадянином держави, яка бере участь у спорі, то Дунайською Комісією. Рішення погоджувальної комісії визнається остаточним і обовязковим для спорячих сторін [6, ст. 45].

У останній час поширилась превентивна дипломатія, тобто її застосування для зняття напруги, до того моменту, коли остання переросте у конфлікт. Право на здійснення превентивної дипломатії має Генеральний секретар, Рада Безпеки, Генеральна Асамблея ООН [26, 214].

З метою закріплення результатів переговорів з мирного вирішення міжнародних спорів держави, а також міжнародні організації можуть надавати гарантії. Так, гарантії незалежності й територіальної цілісності Кіпру надані Турцією, Грецією та Великобританією (16 серпня 1960 р.). ООН була гарантом мирного врегулювання конфлікту на Південному Заході Африки [29, 138].

3.2 Переговорний процес у врегулюванні Придністровського конфлікту

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу спричинило вивільнення «заморожених» міжнаціональних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністровї та Грузино-Абхазького. Влада й політична еліта регіонів, які прагнули здобути незалежність, хотіли скористатися шансом і створити суверенні держави. Проте їхні наміри прямо суперечили інтересам інших учасників конфліктів, котрі намагалися зробити все можливе, аби не допустити самостійності цих «шматочків» держави.

Саме в такий період виникли нові державно-територіальні утворення - Республіка Молдова й Придністровська Молдавська Республіка (ПМР). Остання опинилася в ізоляції і досі залишається невизнаною.

Причини, які призвели до такої ситуації, можна поділити на історичні, геополітичні, економічні, культурні [17, 21]. Сторони конфлікту розраховували насамперед на зовнішню підтримку. Офіційний Кишинів чекав на підтримку з боку Румунії, а Придністровя - із боку союзного центру. Готовність зовнішніх гравців надати таку допомогу посилювала впевненість сторін у перемозі та схильність до розвязання конфлікту збройним шляхом. Військова допомога офіційному Кишиневу з боку Румунії та готовність 14-ї російської армії виступити на боці Тирасполя створили умови для переходу конфлікту з латентної стадії у стадію збройної експансії. Проте під юрисдикцією Кишинева були лише загони внутрішньої міліції, яка, на відміну від 14-ї російської армії, що мала важке озброєння, зокрема й артилерію, була озброєна автоматами Калашникова та пістолетами. Економічний чинник також відіграв не останню роль. За часів Радянського Союзу в Придністровї концентрувалося близько 60 відсотків економічних потужностей Молдовської РСР. Індустріально регіон був розвиненіший, ніж інші аграрні райони Молдови, левову частку ВВП республіки забезпечували саме підприємства Східного регіону. Завдяки цьому придністровська сторона й мала деякі переваги: придністровська еліта була впевнена, що в разі створення суверенної держави економічно вона буде забезпечена, тобто зможе самостійно розвиватись і практично не залежатиме від Молдови та її керівництва. У Придністровї розташовувалися підприємства високотехнологічних галузей виробництва. Індустрія цього регіону більшою мірою була повязана з Україною й Росією. Молдова, навпаки, як аграрна держава намагалася усіма силами не втратити такого «ласого шматка» - економічно розвиненого Придністровя [30, 16].

Проаналізувавши причини та передумови конфлікту у Придністровї, його можна визначити як національно-політичний, позаяк він має ознаки і політичного, і національного конфліктів.

Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, бо вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою та Євросоюзом. Проте протягом наступних десяти років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту.

Подальша позиція Росії у цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. А найближчі десять років Росія прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». Цей процес, найімовірніше, супроводжуватиметься внутрішніми конфліктами по лінії центр-регіони. У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі десять років не зможе відмовитися від претензій на відновлення статусу наддержави і домінуючого впливу на формування всього геополітичного ландшафту Європи. Підтвердженням цього є події серпня-вересня 2008 року на Кавказі. Обравши силовий варіант вирішення грузино-осетинського питання, Російська Федерація відверто продемонструвала масштаб своїх зовнішньополітичних амбіцій. Правлячі кола в Кремлі були свідомі того, що така політика викличе невдоволення у лідерів держав - членів ЄС, проте рішення було прийнято саме на користь такого розвитку подій. Оскільки Росія не демонструє намірів долучитися до процесу європейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою панівною силою в Східній Європі, на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами, як НАТО і ЄС. Розширення НАТО і ЄС Російська Федерація й надалі розглядатиме як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі та загрозу її національній безпеці. Такі претензії Росії, безперечно, призведуть до зіткнення інтересів, а отже, й до поновлення регіональної конфронтації у Європі. У цих умовах роль придністровської проблеми істотно зростає.

Україна як одна з країн-гарантів найпослідовніше демонструє свою політичну волю, спрямовану на остаточне врегулювання Придністровського конфлікту, адже він безпосередньо торкається інтересів її національної безпеки. Остаточна урегульованість придністровської проблеми важлива для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її шляхом європейської інтеграції. Однак це зовсім не означає, що в майбутньому на політику чи позицію України не впливатимуть зовнішні й внутрішні чинники. Залежно від обраного Україною курсу змінюватиметься і її позиція стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Дотримуючись обраного курсу на євроінтеграцію, Україна й далі активно сприятиме якнайшвидшому вирішенню конфлікту, оскільки це дасть їй певні бонуси на шляху до Європи [32].

Досліджуючи еволюцію конфлікту, можна виокремити декілька його фаз.

Перша фаза розгортання конфлікту стала яскравим проявом процесу розпаду Радянського Союзу. Вона тривала з початку до середини 1989 року. Саме в цей період були закладені інституційні передумови виникнення конфлікту.

Ознаки другої фази конфлікту виявилися одночасно з формуванням його субєктів. Цей процес відбувався в другій половині 1989 року. Демократичні вибори до місцевих та республіканських органів влади завершили політичне структурування двох протиборчих сторін. Коли внутрішній потенціал консолідації вичерпався, ворогуючі сторони звернулися за підтримкою до зовнішніх союзників. Праві на чолі з Народним Фронтом Молдови почали шукати підтримку своєї позиції у Румунії й у російських «демократів». Керівництво ПМР розраховувало на допомогу владної союзної верхівки.

Третя фаза починається наприкінці 1991 року. Її характерними ознаками є загострення суперечностей між Тирасполем і Кишиневом.

Битва за Бендери стала кульмінацією конфлікту. Три дні точилися жорстокі бої на вулицях міста. В результаті Придністровська сторона кинула на прорив оборони молдавських військ танки зі складу 14-ї регулярної російської армії, почався обстріл міста. Молдовській стороні не залишалося нічого іншого, як піти на поступки й розпочати переговорний процес [21, 5].

Четверта фаза - деескалація конфлікту й перехід до мирного врегулювання. З грудня 2005 року в офісі ОБСЄ в Тирасполі розпочався новий раунд переговорів з урегулювання придністровського конфлікту у форматі «5+2». Працювали посередники - представники країн-гарантів Росії й України, ОБСЄ, а також спостерігачі від США та Євросоюзу, придністровську делегацію представляли міністр закордонних справ ПМР Валерій Лицка, молдавську - міністр реінтеграції Василь Шова.

Було підписано підсумковий протокол, суть якого така: місія ОБСЄ в Молдові розробить проект мандата діяльності Міжнародної оцінної місії ОБСЄ в Придністровї для аналізу ситуації й вироблення рекомендацій із проведення вільних демократичних виборів до Верховної Ради Придністровя та представить його для розгляду на черговому раунді переговорів; учасники зустрічі ще раз наголосили, що потрібно провести моніторинг підприємств Придністровя, та зобовязали надати інформацію про чисельність військ і військової техніки ПМР. Офіційний представник Придністровської Молдавської Республіки заявив, що напрями, обрані та зафіксовані в підсумковому протоколі, для Придністровя прийнятні і щодо поставлених цілей, і щодо механізмів їх реалізації.

До процесу придністровського врегулювання, який нині відбувається на міждержавному рівні за участі Молдови, України, Росії та Європейського Союзу, активно долучаються й неурядові організації. На початку 2006 року в Кишиневі було представлено план, розроблений спільними зусиллями незалежних експертів із Молдови, Румунії й України [32].

Проект неурядових організацій ґрунтується переважно на запропонованому українськими дипломатами плані врегулювання й доповнює його адресними рекомендаціями для сторін та учасників розвязання конфлікту. Автори плану запропонували шлях розвязання проблеми, який можна коротко назвати «три Д» - демілітаризація, декриміналізація та демократизація Придністровя. Принципово новою є пропозиція залучити до процесу придністровського врегулювання Румунію [24, 16].

Суть плану полягає не в якихось особливих акціях, а у взаємному партнерстві, тристоронньому зобовязанні Румунії, України та Молдови вирішити конфлікт у новій геополітичній ситуації. Розробники документа орієнтувалися не на позицію керівництва України, Молдови та Румунії, а на думки незалежних експертів із цих країн.

Пропозиція залучити до проекту Бухарест викликала неоднозначну реакцію. Цей план містить декілька пропозицій, які на тривалий час можуть затримати переговорний процес. Зокрема, автори пропонують Молдові відмовитися від принципу нейтралітету і вступити до НАТО та запросити Румунію взяти участь у переговорному процесі. Хоча майже стовідсотково можна передбачити, що Росія та Придністровя будуть проти участі Румунії і переговори призупинять [31, 54].

Згідно з проектом, перший його етап передбачає виведення російських військ. Другий - роззброєння всіх силових структур Тирасполя. Крім того, в документі докладно описано три рівні вирішення придністровського питання: регіональний, національний і місцевий. Експерти наголошують, що такий підхід сприятиме не лише політичному врегулюванню, а й розвязанню нагальних проблем придністровців.

Помилкою проекту є, зокрема, те, що не було запрошено жодного експерта від неурядових організацій з лівого берега Дністра. Неможливо вирішувати долю Придністровя без людей, які там мешкають.

Цей факт розкритикувала і преса Придністровя. Також у Тирасполі дуже насторожено ставляться до запрошення Румунії.

Отже, можна підбити підсумки. Конфлікт, який понад десять років залишався нерозвязаним, перейшов у фазу активного діалогу [32].

Виокремимо три основні варіанти розвитку конфлікту: продовження процесу переговорів на невизначений термін; врегулювання конфлікту, тобто сторони знайдуть компромісне рішення; поновлення збройної фази конфлікту. Підставою для останнього твердження вважаю події серпня-вересня 2008 року в Південній Осетії й Абхазії.

Попри все переговори зрушили з місця й набули сталого характеру. Є двосторонні зобовязання щодо незастосування зброї у вирішенні цього конфлікту; в регіоні присутні миротворчі сили з різних країн; є й військовий контингент РФ.

Найвірогіднішим є сценарій, коли переговорний процес затягнеться на невизначений термін. Імовірність збереження такого стану на наступні 10-15 років дуже висока. Цьому сприяє низка чинників. Передусім такий розвиток подій задовольняє придністровську сторону. З огляду на встановлення в ПМР авторитарного політичного режиму, перевагу в ресурсах, а також непохитність під час переговорів, вона має більший зиск від такої ситуації. Сценарій продовження переговорного процесу сторонам дає змогу мирно існувати, проте не дає можливості остаточно закріпити цей мир. Та й, щиро кажучи, усі сторони не мають справжнього прагнення до мирного й остаточного врегулювання конфлікту. І допоки таке прагнення не зявиться, марно сподіватися на диво [32].

Розділ 4. Правові засоби вирішення міжнародних спорів

До правових засобів вирішення міжнародних спорів відносять міжнародний арбітраж і міжнародні суди. Інколи правовим засобом визнається погоджувальна комісія, якщо їй надається право ухвалювати юридично обовязкові висновки, що ґрунтуються на міжнародному праві. Держави переважно негативно ставляться до правових засобів вирішення спорів, що, на їхню думку, занадто обмежують суверенітет і не дозволяють впливати на процес врегулювання, а тому зазвичай вдаються до них у крайньому разі.

4.1 Міжнародний арбітраж та міжнародні суди

Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є одним із мирних засобів їх розвязання. Цей спосіб відомий ще з часів Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбітражний розгляд спорів. Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних спорів широко використовується у практиці міжнародного співробітництва. Значний внесок у розвиток міжнародного арбітражу внесли Перша (1899 р.) і Друга (1907 р.) Гаагські конференції миру, які були скликані за ініціативою і при активній участі російського уряду. На цих конференціях були прийняті Конвенції про мирне розвязання міжнародних зіткнень, на основі яких за період з 1907 по 1914 р. було укладено 86 арбітражних угод [27, 286].

Міжнародні спори, які можуть виникнути в результаті дій України, вирішуються у погодженому сторонами порядку згідно з нормами міжнародного права. Постановою Верховної Ради України " Про введення в дію Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (16 квітня 1991 р.) були поставлені завдання перед рядом державних органів. Було рекомендовано Торгово-промисловій палаті України створити зовнішньоекономічний третейський суд. Такий суд було створено. Водночас з ініціативи і за участю Торгово-промислової падати України були розроблені і 24 лютого 1994 р. прийняті Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж", Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України ,Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Названі вище закони та положення і створюють основну правову базу вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних звязків.

Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обовязковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обовязковою або факультативною (добровільною) [27, 287].

Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа), що характеризується такими ознаками: створюється та діє згідно з міжнародним юридичним інструментом - міжнародним договором або рішенням міжнародної організації, що ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором; склад суддів визначається до моменту передачі спору на розгляд; має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторін яких є субєкт міжнародного права; вирішує спір згідно з наперед встановленою процедурою, що не може бути змінена сторонами; його рішення ґрунтуються на чинному міжнародному праві та є юридично обовязковими для сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів, що відповідають цим критеріям. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст. Наприклад, Міжнародний Суд (діє з 1946 р.), Міжнародний трибунал з морського права (1996), Апеляційний орган Світової організації торгівлі (1996), Європейський суд з прав людини (1959), Міжамериканський суд з прав людини (1979), Суд Європейських співтовариств (1952), Суд Європейської угоди про вільну торгівлю (1994), Суд Економічного Союзу Бенілюксу (1974), Економічний суд Співдружності незалежних держав (1993), Суд Спільного ринку Східно-Південної Африки (1998), Суд Андійського співтовариства (1984), Центральноамериканський суд (1994). Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

4.2 Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобовязань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розвязання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обовязків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

У Хартії економічних прав і обовязків держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.

4.2.1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН

Мирне вирішення міжнародних спорів здійснюється трьома головними органами ООН: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю і Міжнародним судом. Крім положень Статуту, органи ООН у своїй діяльності по запобіганню і вирішенню спорів керуються резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, зокрема, Декларацією про запобігання і усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій галузі 1988 p.;

Декларацією про встановлення фактів Організацією Обєднаних Націй в галузі підтримання міжнародного миру і безпеки 1991 р. тощо [29, 135].

Ё Роль Ради Безпеки ООН

Згідно з Статутом ООН Рада Безпеки відповідає за підтримання міжнародного миру і безпеки та володіє найширшими повноваженнями у вирішенні міжнародних спорів. Рада має право, коли вважає за необхідне, вимагати від держав мирного розвязання спорів. Пункт 1 ст. 36 Статуту ООН наділяє Раду повноваженнями рекомендувати сторонам, які спорять, належну процедуру і методи врегулювання спорів [1, ст. 36]. Юридичні спори мають передаватися до Міжнародного суду [1, ст. 36]. У разі якщо учасники спору не зможуть дійти до компромісу, то Рада Безпеки на підставі статей 37, 38 Статуту може надавати конкретні умови вирішення спору по суті або на прохання сторін давати рекомендації з метою мирного розвязання спорів. Рада також може сама розслідувати спірну ситуацію. Таким чином, примирні функції Ради Безпеки зводяться до надання добрих послуг, посередництва, слідчих дій, організації узгоджувальних комісій. Рішення, висновки, вказівки Ради мають рекомендаційний характер.

У ході консультацій Рада Безпеки розглядає можливість:

o нагадування заінтересованим державам про необхідність додержуватись своїх зобовязань за Статутом;

o звернення до заінтересованих держав із закликом утриматися від будь-яких дій, які могли б призвести до виникнення спору або до його загострення чи ситуації;

o звернення до заінтересованих держав із закликом вжити будь-яких заходів, які могли б допомогти усунути спір або ситуацію чи запобігти їх продовженню або загостренню [1, ст. 34].

Рада Безпеки мас право направити на ранній стадії місії по встановленню фактів або місії добрих послуг чи забезпечення присутності ООН у відповідних формах, включаючи спостерігачів і операції з підтримання миру, як засоби запобігання подальшому загостренню спору чи ситуації.

Ё Роль Генеральної Асамблеї ООН та її органів у мирному вирішенні міжнародних спорів і конфліктів.

Генеральна Асамблея ООН розглядає можливість використання положень Статуту для обговорення спорів або ситуацій, коли це доцільно, і згідно із ст. 11 Статуту і за умови додержання ст. 12 можливість внесення рекомендацій. Якщо спір не передано на розгляд Ради Безпеки, то на підставі статей 11, 12, 14, 35 Статуту повноваження з врегулювання спорів переносяться на Генеральну Асамблею [1, ст. 11]. Її рішення також матимуть рекомендаційний характер для сторін, що спорять.

Генеральний секретар ООН, якщо до нього звернулися держави, що спорять, має у відповідь негайно закликати останніх відшукати шляхи вирішення або врегулювання спорів мирними засобами на свій вибір згідно із Статутом і запропонувати свої добрі послуги чи інші засоби, що є у їх розпорядженні, які він вважає необхідними.

Діяльність Генерального секретаря ООН обмежена ст. 97 Статуту, де його компетенція зводиться до діяльності головної адміністративної посадової особи [1, ст. 97]. Однак, незважаючи на це, Генеральний секретар має право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, котрі можуть загрожувати підтриманню миру і безпеки, ставити питання про розгляд спору Радою Безпеки, а також брати участь в розгляді спору органами ООН, щоправда, без вирішального голосу [1, ст. 97-99]. Він також може надавати добрі послуги і посередництво. Наприклад, такі послуги надавалися Генеральним секретарем в Афганістані (Резолюція 647/1990 Ради Безпеки), на Кіпрі (Резолюція 649/1990).

4.2.2 Міжнародний суд як головний судовий орган ООН

Виходячи із ст. 92 Статуту ООН Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення -- у вирішенні будь-яких міжнародних спорів, що будуть передані Суду державами, які спорять. У п. 1 ст. 33 Статуту ООН названі мирні засоби врегулювання міжнародних спорів, одним з яких є судовий розгляд, а саме Міжнародним судом, що постійно функціонує [1, ст. 33].

Усі члени ООН одночасно є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 13 Статуту ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для держав-неучасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки [1, ст. 35]. Міжнародний суд складається з пятнадцяти чоловік, які утворюють колегію незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства з числа осіб високих моральних якостей, та задовольняють вимогам, що предявляються до їх країн для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права Крім пятнадцяти членів Суду, при розгляді окремих справ можуть брати участь так звані судді ad hoc, тобто ті, які обираються згідно із ст. 31 Статуту за вибором держави-сторони у спорі, якщо вона не представлена у Суді [29, 133]. Судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.

Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Згідно з п. 1 ст. 23 Статуту Суд засідає постійно, за винятком судових вакацій, строки і тривалість яких ним встановлюються.

Якщо держава зобовязалася підкорятися компетенції Суду, справа проти неї може бути розпочата за одностороннім письмовим зверненням держави-позивача. У п. 2 ст. 94 Статуту передбачено спосіб забезпечення виконання рішення Міжнародного суду. Так, якщо будь-яка сторона у справі не виконує зобовязання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки. А остання, якщо визнає це за необхідне, дає рекомендації щодо вжиття заходів для приведення рішення до виконання [14, 160].

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обовязковою, а факультативною.

Незважаючи на відносно низький рівень визнання обовязкової юрисдикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі розвязання міждержавних спорів [18, 90--91].

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити. Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів. Звідси, рішення Міжнародного суду повинні стосуватися національних судів у наступних випадках:

Ш рішення і консультативні рішення Міжнародного суду використовуються при встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допоміжні засоби. Якщо Міжнародний суд використовує рішення національних судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний суд;

Ш рішення зобовязує державу суду і, отже, всі державні органи, включаючи судові, ним керуватися;

Ш рішення визначають обєктивний режим, наприклад, лінію проходження державного кордону. В даному разі не тільки суди держав, що брали участь у справі, а й треті сторони зобовязані виходити з такого рішення.

Протягом всієї історії існування Міжнародного суду дебатувалось питання про посилення його ролі та впливу [20, 53].

У самому Статуті ООН, по суті, закладена необхідність створення мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний суд ООН визнається головним судовим органом Організації.

Міжнародно-правова відповідальність держави-агресора за порушення миру і безпеки доповнюється мірами відповідальності фізичних осіб за порушення ними норм щодо забезпечення миру, законів і звичаїв війни. Судити воєнних злочинців можуть як спеціально створені міжнародні суди (міжнародні воєнні трибунали), так і національні суди тих держав, на території яких ці особи скоїли злочини. У 1993 р. Радою Безпеки ООН прийнято рішення про створення Міжнародного кримінального трибуналу із злочинів, вчинених на території колишньої Югославії. Було затверджено Статут Трибуналу, а у 1995 р. розпочався процес над керівниками деяких держав. У 1994 р. Резолюцією 955 Рада Безпеки ООН заснувала Міжнародний кримінальний трибунал для Руанди з метою переслідування осіб, винних у геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права протягом 1994 р. Діяльність трибуналів для Югославії і Руанди -- помітний крок у формуванні міжнародного кримінального права.

4.3 Структура та миротворча діяльність НБСЄ-ОБСЄ

ОРГАНІЗАЦІЯ З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ - міжнародна міжурядова регіональна організація. ОБСЄ сформована під час еволюційного процесу міжнародних нарад на початку 70-х рр. Тоді розпочалася низка інтенсивних дипломатичних переговорів з проблем безпеки та економічного співробітництва в Європі. У 1973 р. в розпал «холодної війни» було створено Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), покликану служити в якості постійно функціонуючого багатостороннього форуму для діалогу між Сходом та Заходом.

1975 р. 35 глав держав та урядів підписали в Гельсінкі Заключний акт НБСЄ (Гельсінський акт). В цьому документі були викладені 10 принципів взаємовідносин між державами, які отримали назву «принципи мирного співіснування»: суверенна рівність, поважання прав суверенітету; незастосування сили і загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; повага до прав людини і основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, регалії і переконань; рівноправність і право народів на самовизначення; співробітництво між державами; добросовісне виконання зобовязань з міжнародного права [9].

Заключний акт також містив заходи щодо зміцнення довіри між державами, питання роззброєння, співробітництва у сфері економіки, науки, довкілля, у гуманітарній та інших сферах. Заключний акт - це видатний міжнародний документ, який заклав основи для забезпечення в Європі миру, стабільності та співробітництва. Він набув чинності відразу після його підписання, тобто 1 серпня 1975 р. і став обовязковим для всіх 35 країн.

Ця подія, що стала проривом у стосунках між двома протиборчими силами, поклала початок Гельсінському процесу, який перетворився на форум для політичних консультацій і переговорів практично з усіх питань, включно з проблемами прав людини, під час «холодної війни». У липні 1992 р. ООН оголосила НБСЄ регіональною структурою, і уклала спеціальну угоду між ООН та НБСЄ (1993 р.).

Одночасно з завершенням холодної війни розпочався процес перетворення НБСЄ на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1990 р. на зустрічі на вищому рівні в Парижі була ухвалена Паризька хартія, де містився заклик до НБСЄ знайти відповідь на нові виклики, що зявилися після холодної війни. Другою віхою на цьому шляху була Гельсінська зустріч у верхах у липні 1992 р., яка одержала назву «Гельсінкі-2». Заключним етапом стала Будапештська зустріч у січні 1995 р. НБСЄ стала називатися ОБСЄ, а свою діяльність як організація вона почала з січня 1995 р.

Згідно Будапештських рішень 1994 р. цілями ОБСЄ є: активно використовувати свої норми і стандарти для формування загальної безпеки; забезпечувати повне виконання усіх зобовязань, прийнятих у рамках НБСЄ; служити форумом консультацій прийняття рішень і співробітництва; зміцнювати добросусідські відносини, заохочувати укладання двосторонніх регіональних і загальноєвропейських угод між державами-членами: посилити превентивну дипломатію; підвищити можливості врегулювання спорів і конфліктів та використання миротворчих операцій; зміцнювати безпеку шляхом контролю за озброєнням, роззброєнням і зміцнення довіри га безпеки; розвивати діяльність у галузі прав і основних свобод людини; поглиблювати співробітництво з метою утвердження міцної ринкової економіки в усіх державах-членах; продовжувати нарощувати діяльність і потенціал Організації для вирішення проблем з урахуванням усього спектра її функцій, що сформувалися після прийняття Заключного акта, з метою знайти відповіді на нові виклики та небезпеки.

ОБСЄ має складну і розгалужену систему органів. Найвищим з них є Зустріч глав держав та урядів, яка визначає пріоритети й основні напрями діяльності Організації [22, 247].

Центральним виконавчим і розпорядчим органом ОБСЄ є Рада міністрів (РМ), яка складається з міністрів закордонних справ держав-членів. РМ збирається раз на рік. Поточними справами ОБСЄ займається Постійна рада у складі представників держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Відні (Австрія) для політичних консультацій і прийняття рішень з питань, що стосуються Організації. Функціонує Керівна рада, яка складається з директорів політичних департаментів міністерств закордонних справ. Утворена вона для підготовки засідань РМ ОБСЄ та контролю їх виконання. Засідала не рідше двох разів на рік у м. Прага (Чехія). Однак у процесі інституціоналізації структур ОБСЄ значну частину її функцій перебрала Постійна рада. Від 1997 р. Керівна рада збирається лише для обговорення економічних питань. Постійним органом є Форум ОБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки (місцеперебування - м. Відень), утворений з метаю проведення переговорів щодо контролю над озброєннями і роззброєнням, зміцнення довіри та безпеки, розширення регулярних консультацій і активізації співробітництва з питань, що повязані з безпекою, та зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Засідає щотижня.

Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації покладено на діючого голову ОБСЄ, яким є міністр закордонних справ держави, що приймала останнє засідання РМ. Строк повноважень голови - рік. До його обовязків входить також підтримання контактів з Парламентською асамблеєю ОБСЄ.

Постійний адміністративний орган ОБСЄ - Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, який призначається на три роки Радою міністрів Організації. Генеральний секретар як найвища посадова особа Організації співпрацює з діючим головою, керує структурами і операціями ОБСЄ, готує проведення зустрічей глав держав та урядів, забезпечує реалізацію прийнятих рішень і подає щорічну доповідь. У структурі Секретаріату - Центр запобігання конфліктам (місцеперебування - м. Відень) для допомоги РМ ОБСЄ у справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Важливим органом є Бюро з демократичних інститутів та прав людини (місцеперебування - м. Варшава, Польща). Воно сприяє проведенню демократичних виборів у країнах-учасницях ОБСЄ шляхом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в зміцненні демократичних інститутів, бере участь у запобіганні конфліктам тощо. Верховний комісар у справах національних меншин (місцеперебування - м. Гаага, Нідерланди) забезпечує ранні запобіжні й термінові дії стосовно напружених ситуацій, що повязані з проблемами національних меншин та потенційно можуть перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ, через що вимагають уваги і дій Ради міністрів або Керівної ради [22, 250].

Діє Парламентська асамблея ОБСЄ (місце перебування - м. Копенгаген, Данія), до якої входять 315 парламентаріїв (по 2 - 17 депутатів від національних парламентів залежно від чисельності населення країни). Збирається на щорічні сесії почергово в різних містах Європи. Обговорює питання, що належать до компетенції ОБСЄ, і приймає відповідні рекомендації. Забезпечує міжпарламентське співробітництво. Згідно з Конвенцією про примирення та арбітраж у рамках ОБСЄ від 15 грудня 1992 р. (набула чинності у грудні 1994 р.) утворено Суд з примирення та арбітражу ОБСЄ (місцеперебування - м. Женева, Швейцарія), до складу якої входять провідні фахівці в галузі міжнародних відносин і міжнародного права. Сторони спору можуть обирати арбітрів і посередників зі списку осіб, який складається секретарем Суду.

Характерними особливостями ОБСЄ як міжнародної організації є відсутність традиційного установчого документу міжнародної організації (статуту) та консенсус як один з обовязкових організаційних принципів. З наведеного стає зрозумілим, що наслідком таких особливостей стає складність процесу розробки та прийняття політичних рішень в ОБСЄ.

Протягом існування НБСЄ-ОБСЄ слід відзначити розробку низки важливих документів у сфері воєнно-політичної діяльності. Це такі документи, як: «Принципи, які регулюють передачу звичайних озброєнь», «Планування у сфері оборони», «Програма воєнних конфліктів і співробітництва», «Заходи стабілізації щодо локальних конфліктів».

Головними методами миротворчої діяльності НБСЄ-ОБСЄ стали місії спостереження і посередництва, які діяли у всіх постсоціалістичних і пострадянських країнах.

На саміті в Будапешті (1994 р.) глави держав та урядів НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на ХХІ ст. На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 р. була ухвалена Хартія європейської безпеки, яка ґрунтувалась на кількох політичних ініціативах, серед яких: посилення ролі ОБСЄ в операціях з підтримки миру; ухвалення Платформи спільної безпеки; створення груп швидкої експертної допомоги та співпраці з метою проведення широкомасштабних цивільних операцій; розширення здатності ОБСЄ виконувати поліцейські функції; створення Оперативного центру задля планування і проведення операцій тощо.

ОБСЄ має великі передумови, щоб відігравати вагому конструктивну роль у поступовому дотриманні загальноєвропейської системи колективної безпеки.

4.4 Економічний суд СНД та Генеральна Рада СОТ

Співдружність Незалежних Держав

З метою розвязання міждержавних економічних спорів між країнами-членами СНД 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав країн СНД було створено Економічний суд СНД (Україна та Туркменистан цієї угоди не підписали).

Компетенція Економічного суду СНД стосується розгляду міждержавних економічних спорів, що виникають при виконанні економічних зобовязань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав урядів співдружності та інших її інститутів.

Суд розглядає спори про відповідність нормативних та інших актів з економічних питань країн СНД міждержавним угодам та іншим актам СНД. Положення про Економічний суд СНД передбачає, що за згодою країн СНД суд має право розглядати й інші спори, повязані з виконанням угод і прийнятих на їх основі інших актів [15, 145].

За наслідками розгляду спору Економічний суд СНД може прийняти рішення (якщо для того будуть підстави), де зазначатиметься факт порушення країною-учасницею угод інших актів СНД та її інститутів (або факт відсутності порушення) і визначатимуться заходи, яких рекомендується вжити відповідній державі з метою усунення порушень та їх наслідків. Держава, стосовно якої прийнято рішення Економічного суду СНД, забезпечує його виконання.

Механізм урегулювання спорів у межах Світової організації торгівлі.

Угодою про створення СОТ встановлено систему правил і процедур, що застосовуються для врегулювання спорів, які виникають у межах договорів, віднесених до компетенції СОТ. Передбачено, що органом розвязання спорів є Генеральна Рада СОТ. Вона приймає до розгляду спори, які не вдалося вирішити на двосторонній основі, у тому числі із залученням "добрих послуг" Генерального секретаря СОТ чи іншої особи. Коротко опишемо дію зазначеного механізму.

Уряд певної країни подає до Генеральної Ради СОТ клопотання про розгляд спору. Рада протягом 60 днів після отримання клопотання має призначити склад комісії для розгляду клопотання. Для обєктивного вивчення матеріалів справи та складання доповіді, що містить відповідні рекомендації, комісії надається 6-9 місяців.

Якщо одна, а то й обидві сторони справи, тобто уряди, залишаються незадоволені доповіддю комісії, процедура СОТ передбачає апеляційний (касаційний) орган. Члени апеляційного органу не повинні бути повязані з будь-яким урядом. Для касаційного розгляду справи із семи членів Ради призначається "трійка". Для касаційного розгляду спору відводиться 60-90 днів. Протягом цього терміну "трійка" має представити Раді доповідь з відповідними рекомендаціями та рішеннями. Останні мають бути прийняті протягом 9 місяців з часу утворення комісії, якщо її доповідь не оскаржується в касаційному порядку, або 12 місяців, якщо зазначена доповідь оскаржується.

Сторона, яку було визнано порушницею, повинна негайно виконати рекомендації комісії. Якщо це неможливо зробити. Рада має право призначити оптимальний термін для виконання. Якщо сторона-порушниця не вкладається в цей термін, сторона-скаржниця може подати заяву про відшкодування їй збитків. Сторона-порушниця може також запропонувати сплатити компенсацію [15, 154].

Якщо сторона-порушниця не виконує рекомендації і відмовляється сплатити компенсацію, то сторона-скаржниця може просити Генеральну Раду СОТ уповноважити її призупинити надання країні-порушниці пільг і прав, що передбачені міжнародними угодами, які належать до сфери СОТ. Зокрема, це означає підвищення країною-скаржницею тарифів на товари, що імпортуються з країни-порушниці. Такі санкції мають бути сумірними зі шкодою, заподіяною країною-порушницею. Процедура СОТ передбачає, що Рада контролює виконання рекомендацій комісії та апеляційного органу.

4.5 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спору між державами. Ідея запровадження міжнародних механізмів вирішення спорів між державами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної внутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася державами. Утім ситуація кардинально змінилася у другій половині ХХ століття, коли надзвичайно зросли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відповідно, нових типів суперечок. Це потребувало запровадження адекватних механізмів вирішення спорів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів діє відповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами й іноземними особами. Станом на березень 2003 р. Конвенція набула чинності для 139 держав. Україна ратифікувала Конвенцію 2000 р. Центр вирішує спори між державами та приватними іноземними інвесторами шляхом примирення або арбітражу. Досить часто двосторонні договори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрисдикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Проти України до Центру було подано три позови [27, 293].

Постійна палата третейського суду в 90-х роках ХХ ст. була уповноважена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями та приватними особами.

Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р. для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану та громадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.

Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із прав людини, що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав -- учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних свобод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає позови про порушення Американської конвенції 1969 р. з прав людини.

У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграційного типу фізичні та юридичні особи мають право оскаржувати дії органів цієї організації. Наприклад, в рамках Європейського Союзу Суд Європейських співтовариств розглянув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради Союзу та Європейського Парламенту.

Позитивний результат діяльності цих органів полягає насамперед у тому, що спори вирішуються на якомога нижчому рівні, не дозволяючи їм набути класичного міждержавного характеру. У результаті держава не використовує право дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходяться під її владою.

Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям твердження, що всі без винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирішення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утім мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжнародних спорів за участю приватних осіб від обовязку дотримання стандартів, встановлених міжнародним публічним правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазначених спорів і, відповідно, збагачення цих стандартів [27, 293].

Висновки

З моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові, Чечні, Грузії. У міжнародному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Існування міжнародного спору зобовязує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобовязані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.

Основними джерелами інституту розвязання міжнародних спорів є:

· Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

· Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

· Статут ООН;

· Статути регіональних міжнародних організацій;

· Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;

· Заключний акт НБСЄ 1975 року;

· Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

· міжнародні порядки.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава - як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.

Список використаної літератури

1. Статут Організації Обєднаних Націй від 26 червня 1945 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

2. Статут Ліги Націй від 28 квітня 1919 р. // Internet-ресурс. - http://www.hist.msu.ru/.

3. Гаазька конвенція про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

4. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. - http://www.zaki.ru/.

5. Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики від 27 серпня 1928 р. // Internet-ресурс. - http://www.obraforum.ru/.

6. Конвенція про режим судноплавства на Дунаї від 18 серпня 1948 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

7. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

8. Декларація про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

9. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р. // Internet-ресурс. - http://www.hri.ru/.

10. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів від 15 листопада 1982 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

11. Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ від 15 грудня 1992 р. // Internet-ресурс. - http://www.zakon.nau.ua/.

12. Про державний кордон України: Закон України від 04.11.91 в ред. від 07.05.09 // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

13. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 в ред. від 23.06.09 // Internet-ресурс. - http://www.zakon.rada.gov.ua/.

14. Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров. - Л., 1975.

15. Баймуратов М. А. Международное право. - Харьков: Одиссей, 2000.

16. Баскин Ю. Я. История международного права. М., 1999.

17. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г. Приднестровский конфликт: исторические, демографические, политические аспекты. - Тирасполь, 1998.

18. Бирюков П.Н. Международное право. -- М., 1998.

19. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права К., 1994.

20. Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. -- К., 1976.

21. Кодряну Г. Днестровский разлом. - Тирасполь, 2002.

22. Лукашук И. И. Международное право. Учебник. М., 2001.

23. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. - К., 2007.

24. Маракуца Г. С. Приднестровский конфликт - перспективы урегулирования // Приднестровье. - 2003. - № 3.

25. Международное право в документах. -- М., 2000.

26. Международные организации системы ООН: Справочник. -- М., 1977.

27. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2005.

28. Мирное разрешение международных споров (международно-правовые вопросы). -- М., 1974.

29. Муфак Зияд Тамир. Роль ООН у мирному розвязанні спорів і конфліктів // Право України. - 2003. - №1.

30. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. Причины, проблемы и прогноз развития. - К., 2001.

31. Смирнов И. Н., Бомешко Б. Г., Маракуца Г. С. Эволюция Приднестровского конфликта. - Тирасполь, 1995.

32. Єрмоленко Д. Придністровський конфлікт у міжнародних відносинах // Internet-ресурс. - http://www.viche.info/.