41

Законодавче забезпечення інноваційної діяльності в Україні: аналіз та оцінка.

ПЛАН

• ВСТУП 3
• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА 5
• • 1.1 Аналіз стану інноваційної діяльності в Україні 5
  • 1.2 Законодавча база та державне регулювання інноваційної діяльності в Україні 11
  • 1.3 Концептуальні підходи до законодавчого регулювання інноваційної політики в Україні 16
• 2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА 26
• • 2.1 Характеристика досліджуваної організації 26
  • 2.2 Питання законодавчої бази діяльності технопарків 28
  • 2.3 Аналіз законодавчої неврегульованості діяльності технопарку „Інститут монокристалів” 31
• ВИСНОВОК 36
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 39

ВСТУП

Перехід до ринкової економіки збільшив значення активізації інноваційної діяльності, проблем формування інноваційного потенціалу країни, що дозволяє реорганізувати економіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, що повинно стати найважливішим фактором виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту.

Між економічними відносинами, що існують у процесі здійснення інноваційної діяльності, мірами їхнього господарського регулювання і самими інноваційними процесами у національній економіці існують складні взаємозвязки. Це обєктивно вимагає теоретичного аналізу сутності і тенденцій розвитку інноваційної діяльності. Відсутність таких досліджень є однією з причин неможливості сформувати раціональний механізм стимулювання інноваційної діяльності і відставання українського виробничого потенціалу від аналогічних потенціалів інших країн.

Особливу значимість для нашої країни має творче використання досвіду розвинених країн по реалізації мір державної підтримки інноваційних процесів в економіці, що дозволить сформувати діючу вітчизняну систему стимулювання інноваційної діяльності. Актуальність дослідження даних питань зростає в звязку з тим, що українська економіка прагне до гідного й органічного входження у світове співтовариство. Подолання відставання практично у всіх галузях і виробництвах припускає посилення інноваційного характеру підприємницької діяльності, формування особливої інноваційної сфери, та законодавчого її регулювання.

Усе вище сказане визначає практичну і теоретичну значимість проблеми, а, отже, і актуальність даного дослідження.

Дослідженням практичних і теоретичних проблем здійснення інноваційної діяльності займалися багато вітчизняних фахівців-теоретиків (Т.У.Буніч, П.Н.Завлін, А.С.Кулагін, Л.И.Леонтьєв, А.Ю.Юданов та ін.). Закордонні дослідники В.Беренс, Р.Друккер, Д.Кларк, Р.Портер, Й.Шумпетер й ін. розвили сучасну теорію економічних відносин, які відображають інноваційний характер підприємництва у виробничій сфері. Однак велика частина робіт цих учених носить переважно загальнотеоретичний характер чи присвячена рішенню окремих аспектів проблем.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей законодавчого регулювання інноваційної діяльності в Україні. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємоповязаних завдань:

· дослідити сутність поняття інновації;

· проаналізувати стан інноваційної діяльності в Україні;

· розглянути особливості законодавчого регулювання інноваційної діяльності;

· на прикладі діючого підприємства, що впроваджує інноваційні проекті розглянути проблеми законодавчого регулювання в цій галузі.

Практична значимість курсової роботи полягає у дослідженні особливостей функціонування інноваційного механізму в Україні та аналізу проблем його законодавчого регламентування.

Предметом курсової роботи є методико-організаційні підходи до дослідження регламентації інноваційної діяльності в Україні.

Обєктом дослідження виступає законодавче регулювання інноваційної діяльності в Україні.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначають мета, завдання, практична значимість, предмет та обєкт дослідження. Основна частина присвячена аналізу поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсової роботи.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1 Аналіз стану інноваційної діяльності в Україні

В умовах трансформації економіки України науково-технічний прогрес, стрижнем якого є інноваційна діяльність, перетворюється на вирішальний фактор соціально-економічного розвитку і відіграє провідну роль у вирішенні економічних, екологічних, соціальних та культурних завдань. Недооцінювання його загрожує швидкою втратою позицій на світовому ринку, спадом виробництва, банкрутством підприємств та переходом виробничих проблем в соціально-економічні й політичні. Проте, незважаючи на загальновизнану думку про соціальну роль інноваційної діяльності в забезпеченні зростання випуску продукції та продуктивності праці, майже в усіх регіонах і галузях нашої країни, як показали результати аналізу, відстежується тенденція її поступового зниження. Найгіршим є те, що негативних змін зазнали і базові підприємства промисловості.

Дослідження інноваційної діяльності промислових підприємств України 1993-2004 р. Свідчать, що темпи росту основних показників підприємств всіх форм власності мають стійку тенденцію до зниження майже за всіма регіонами та галузями промисловості. Про незадовільний стан інноваційної діяльності зокрема таких базових вітчизняних підприємств, як машинобудівні, свідчать такі її критерії [21]:

1) зменшення витрат на науку та науково-технічні вироби, в т.ч. за рахунок держбюджету, що погіршує матеріально-технічне забезпечення науки, призводить до старіння наукового устаткування та обладнання, а також негативно позначається на кількісному та якісному віковому складі фахівців, які виконували науково-технічні розробки. Скорочується їх чисельність через еміграцію в інші країни з більш привабливими й сприятливими умовами праці та перехід талановитої молоді до краще оплачуваних сфер діяльності, результатом чого стає втрата фахівців інноваційно-репродукційного віку;

2) рівень експортабельності та конкурентоспроможності товарів та послуг залишається низьким - тенденцію скорочення має рівень експорту оновленої продукції від 4% в 1998 році до 1,48% в 2004 році, причому незначною є питома вага поставленої на експорт ліцензійної продукції, велика частка якої надходить в країни СНД і не знаходить достатнього попиту в країнах близького та далекого зарубіжжя. Понад 70% підприємств, що освоїли нову техніку, реалізували її на внутрішньому ринку;

3) обсяги оновленої продукції машинобудування характеризуються тенденцією скорочення. Разом з тим частка принципово нової продукції машинобудування має мінливий характер (2004 р. - 3,1%; 2003 р. - 3,3%; 2002 р. - 9,5%; 2001 р. - 1,8%; 2000 р. - 4,9%), що доводить розуміння керівниками підприємств важливості й ролі нововведень в системі господарського механізму, а також намагання застосувати її переваги у виробництві, але неспроможність щодо її ефективного здійснення;

4) система сертифікації в Україні діє як засіб захисту споживача від неякісної продукції, але не забезпечує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, що свідчить про недостатній рівень якості [21].

Отже, інноваційна діяльність підприємств України в період реформування економіки зазнала негативних змін, які обумовлені впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. До числа зовнішніх факторів слід віднести:

· економічні (системна криза в державі, інфляція, великі норми оподаткування, розрив економічних звязків, відсутність державного фінансування);

· політичні (нестабільність, несвоєчасність, а інколи і нездатність уряду проводити реформи й приймати відповідні нормативні акти);

· юридичні (недосконалість законодавчої бази, відсутність необхідних й дійових правових і нормативних актів стосовно регулювання інноваційної діяльності);

· науково-технічні (недосконалість науково-технічної політики держави, недостатність досвіду з питання купівлі-продажу ліцензій, несприятливий інноваційно-інвестиційний клімат, відсутність ефективної системи заохочення вітчизняного науковця та винахідника);

· соціальні (низький рівень життя, тенденція до зниження чисельності населення, відплив кадрів, старіння нації, зниження рівня кваліфікації через еміграцію фахівців до інших країн та перехід до більш перспективних сфер, що надають можливість вищого заробітку).

До внутрішніх факторів, які вплинули на інноваційну діяльність, слід віднести: скорочення показників зняття з виробництва застарілих видів техніки, введення в дію механізованих та автоматизованих ліній, недостатній обсяг проведених маркетингових досліджень, відсутність належного заохочення винахідника і раціоналізатора, низький рівень інноваційної культури тощо. Це - наслідок недосконалості та відсутності ефективної системи стимулювання інноваційної діяльності підприємства взагалі.

В таблиці 1.1 наведено аналіз основних джерел, які було використано при підготовці даної курсової роботи.

Таблиця 1.1

Аналіз джерел, використаних при підготовці курсової роботи

продовження табл. 1.1

продовження табл. 1.1

1.2 Законодавча база та державне регулювання інноваційної діяльності в Україні

Більшість підприємств України усвідомлює необхідність здійснення інноваційної політики, але успішне її здійснення повинно ґрунтуватися на відповідній нормативно-правовій базі.

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України „Про інвестиційну діяльність”, „Про наукову і науково-технічну діяльність”, „Про наукову і науково-технічну експертизу”, „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків „Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, „Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона”, „Інститут монокристалів”, Закону України „Про спеціальну економічну зону „Яворів”, Закону України „Про інноваційну діяльність” та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Правові передумови державної інноваційної політики закладені в Конституції України, в якій стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової, технічної та інших видів творчої діяльності, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Стаття 116 зобовязує Кабінет Міністрів України забезпечувати здійснення економічної політики у сфері освіти, науки і культури. Згідно з пунктом 4 цієї ж статті Кабмін розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного і культурного розвитку України.

Законодавче забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні започатковане Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цей закон з часом зазнав змін, і в 1998 році був прийнятий новий закон «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Крім зазначених документів, важливе місце посідає «Концепція науково-технічного та інноваційного розвитку України», яка містить головні цілі, вказує пріоритетні напрямки та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення.

В цілому в Україні створена важлива законодавча база для здійснення і розвитку інноваційної діяльності (близько 70 документів), але все ж за кількістю і якістю нормативних законодавчих актів вона поступається подібним системам у розвинутих країнах світу. Формування в Україні інноваційної моделі економічного зростання потребує сприяння держави у створенні та ефективному функціонуванні інноваційної інфраструктури, особливо на міжгалузевому та регіональному рівнях. Створення інфраструктури інноваційної діяльності, комерціалізація результатів НДДКР, збереження розвинутої мережі малого інноваційного підприємництва є одним із небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науковотехнічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій, виробництва та реалізації нових видів продукції.

Згідно чинного законодавства України основними принципами державної інноваційної політики є:

· орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

· визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

· формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

· створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

· забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

· ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;

· здійснення заходів на підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

· фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

· сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

· інформаційне забезпечення субєктів інноваційної діяльності;

· підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності [2].

Обєктами інноваційної діяльності в Україні є:

· інноваційні програми і проекти;

· нові знання та інтелектуальні продукти;

· виробниче обладнання та процеси;

· організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

· сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

· товарна продукція;

· механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється шляхом:

· визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

· формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

· створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

· захисту прав та інтересів субєктів інноваційної діяльності;

· фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

· стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

· встановлення пільгового оподаткування субєктів інноваційної діяльності;

· підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури [1,2].

Субєктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана державна фінансова підтримка шляхом:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших субєктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних субєктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України „Про страхування”.

Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є:

а) кошти Державного бюджету України;

б) кошти місцевих бюджетів;

в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

г) власні чи запозичені кошти субєктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;

е) інші джерела, не заборонені законодавством України [2].

Впродовж строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування обєктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), повязаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток.

Серед основних проблемних моментів у законодавчому забезпеченні інноваційної діяльності в Україні можна виділити наступне. Обмеження інноваційної діяльності є наслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного, патентно-ліцензійного та конюнктурного регулювання технологічного оновлення виробництв. Українським законодавством визначено лише одну пільгу для інноваційної діяльності - оподаткування в розмірі 50% від чинної ставки прибутку від реалізації інновацій інноваційними центрами, занесеними до державного реєстру. Тобто всі підприємства фактично позбавлені пільг в інноваційній діяльності, якщо вони не зазначені інноваційними центрами, що припиняє їх наукові та проектно-конструкторські роботи, освоєння і впровадження нових технологій та виробництво нової продукції. Пільги, які існували в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств і організацій” 1992 року, дозволяли стимулювати творчу інноваційну діяльність, розробляти конкурентоспроможні новації, що забезпечувалось звільненням від оподаткування їх прибутку. Абсолютне вилучення цих пільг фактично ліквідувало вcі стимули для існування інноваційної діяльності на підприємствах.

Проведений аналіз дозволив зробити висновок, що незадовільний стан підприємств майже всіх галузей обумовлений відсутністю протягом тривалого часу, аж до 1999 р., стратегії управління інноваційною діяльністю, а також дійового механізму інноваційного розвитку, який би забезпечив умови для безперервного створення, розвитку й розповсюдження нововведень і став основою економічного розвитку господарства. В основі його створення повинні лежати інтереси людини як головної складової соціально-економічної системи, що сприятиме заохочуванню вітчизняних винахідників й раціоналізаторів, стимулюватиме їх до реєстрації своїх винаходів в Держпатенті України, а не в зарубіжних відомствах, і створить умови, більш привабливі для реалізації творчих здобутків, що зміцнить науково-технічний потенціал держави та забезпечить інноваційний шлях.

1.3 Концептуальні підходи до законодавчого регулювання інноваційної політики в Україні

На сучасному етапі розвитку світового господарства принципово важливим чинником економічного зростання є інноваційна політика держави. Інноваційний фактор набуває значення особливого політико-економічного інструментарію в конкурентній боротьбі національних економік.

Кожна держава, яка прагне стати конкурентоспроможною, має підтримувати на високому рівні власний науковий та інноваційний потенціал, демонструвати швидкі темпи нововведень. Інновації виступають матеріальною основою підвищення ефективності виробництва якості продукції (послуг) зниження витрат, вони є найважливішою умовою економічного зростання, що відбувається на платформі якісного оновлення виробничого комплексу.

Саме впровадження новітніх науково-технічних розробок і технологічних процесів формує структурні технологічні зміни в усіх сферах діяльності, в тому числі і промисловості. Одним із показників ефективності використання науково-технічного потенціалу держави є впровадження у виробництво науково-технічних розробок і сучасних технологій, покликаних забезпечити своєчасну заміну застарілої продукції, розширити її споживчі якості, підвищити конкурентоспроможність. Тому налагодження взаємозвязків науки і виробництва - це стратегічно найважливіший шлях до структурної перебудови виробництва, орієнтації випуску продукції, яка буде прийнята та реалізована на ринку. Тільки така продукція завдяки своєчасному оновленню має перспективу щодо збільшення обсягів виробництва і, відповідно, позитивного впливу на фактор економічного зростання країни, що має законодавчо відбиватися у Програмі її економічного і соціального розвитку [1].

Будова законодавчого інноваційного механізму має відмінності не тільки в різних країнах світу, але й в окремих регіонах будь-якої країни. Це повязано, насамперед, із конкретною циклічною фазою розвитку, яка детермінує стан і ступінь ефективності функціонування законодавчого інноваційного механізму тієї або іншої територіальної суспільної системи. Якщо така система перебуває у стані кризи, то законодавчий інноваційний механізм є, як правило, деформованим та дезорганізованим. Деформація та дезорганізація є властивістю територіальних суспільних систем, яка проявляється впродовж їхнього розвитку на початкових фазах циклу і характеризується такими явищами, як диспропорції, нестабільність, нерівномірність та перервність розвитку. У такі періоди в законодавчому інноваційному механізмі можуть бути навіть відсутні важливі ланки (регламентація звязків із зовнішнім середовищем або законодавча неврегульованість щодо найпростіших інновацій).

Сказане вище повною мірою стосується України. Після тривалої економічної кризи 90-х років законодавчий інноваційні механізми країни перебувають у стані деформації та дезорганізації. Це повязане не тільки із чинниками загальної економічної кризи, але й із багатьма іншими факторами, а саме:

· кризовим станом у науці, що викликаний різким скороченням за останні роки бюджетних коштів, що спрямовуються державою на фінансування розвитку науки і техніки;

· низьким рівнем упровадження у виробництво результатів досліджені, і розробок, який призводить до того, що наука поступово перестає бути суспільно визначеною діяльністю держави і відбувається незворотня втрата інтелектуального потенціалу країни;

· зниженням обсягів ВВП і промислового виробництва, зростанням цін, які призвели до ще більш різкого падіння рівня житія населення;

· старінням основних виробничих фондів, різким зниженням освоєння виробництва нових видів продукції та падінням їхніх якісних параметрів;

· зниженням нагромадження основного капіталу внаслідок значного

· скорочення інвестицій [1, 15].

Ці негативні фактори не дозволяють економіці України реалізовуватися в напрямі сталого розвитку високих технологій. Економіка загалом лишається несприятливою до науково-технічних нововведень. Також основною причиною зниження обсягів випуску та експорту вітчизняної високотехнологічної продукції є високий ступінь конкуренції на міжнародних ринках. Тому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, створення інноваційної сфери у вітчизняній економіці є умовою укріплення позицій України як незалежного актора світової економічної взаємодії та основною умовою її переходу до сталого інноваційного розвитку.

Необхідно чітко усвідомити, що лише науково-технічний прогрес може радикально оздоровити економічну ситуацію в Україні. Але власне прогрес, у свою чергу, повинен стати більш цілеспрямованим і гнучким, набути чіткої орієнтації на створення такого типу нововведень, який забезпечує сталий розвиток та умови для його тривалої підтримки. Це означає, що державну, регіональну й місцеву науково-технічну політику треба спрямовувати на відбір таких інновацій, які здатні суттєво впливати на комплексне вирішення економічних, соціальних і екологічних проблем.

При визначенні стратегічних напрямків використання інновацій та напрацюванні необхідної законодавчої бази доцільно орієнтуватися на досвід розвинутих країн світу - США, ФРН, Японії, Китаю. Саме в цих країнах досягнуто досить високого насичення робочої сили вченими та спеціалістами (0,4-0,7%) І триває випереджаючими порівняно із загальною зайнятістю темпами нарощування кількості вчених-дослідників, розробників нових технологічних систем і робототехніки. Одночасно, в цих країнах збільшуються витрати на науково-дослідницькі роботи (10-15% на рік), розширюються мережі наукових та інноваційних організацій, зростає рівень загальної освіти населення, його професійної підготовки [9].

Також у високорозвинених країнах, таких як США, ЄС, Японія, спостерігається швидке зростання міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій субєктами всіх інституційних рівнів. Це зумовлено:

· глобалізацією інвестицій;

· швидкими темпами технологічного оновлення основних факторів виробництва, скорочення життєвих циклів продукції;

· інтернаціоналізацією системи підготовки та перепідготовки персоналу.

Розробка інноваційної політики повинна здійснюватися з урахуванням усіх економічних рівнів та тенденцій їх розвитку. Провідні країни світу (США, Японія, ЄС) сформували свої інноваційні національні системи і переходять до інших рівнів інноваційної політики, що передбачає розробку єдиної інноваційної політики для держав - членів співтовариства та створення єдиного інноваційного простору та ринку. Це зумовлено посиленням міжнародних інтеграційних процесів, введенням єдиної економічної політики, загостренням конкуренції на світових ринках, що спричинило появу якісно нової можливості інноваційного розвитку та міждержавного співробітництва в інноваційній сфері

на гіперрівні. Метою обєднання національних інноваційних систем країн -членів ЄС є побудова динамічної економіки, яка базується на знаннях та повинна забезпечити ЄС світове лідерство. Одночасно із цим, із метою обєднання зусиль вчених різних країн була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі та визначені конкретні кроки у вирішенні цієї проблеми. Найбільша увага приділялася вирішенню таких напрямків, як отримання найбільших інноваційних переваг за рахунок національних і загальноєвропейських зусиль у підтримці досліджень та створенні відповідальної інфраструктури [10, c.107].

Формування спільного інноваційного простору стало можливим завдяки створенню національних інноваційних систем, що базується на відповідній державній політиці та законодавстві, яке забезпечує розвиток економіки європейських країн за рахунок підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу шляхом прискореного створення та швидкої комерціалізації високотехнологічної продукції масового попиту. Інноваційна політика ЄС реалізується шляхом виконання Шостої Рамкової програми, в якій сформовані пріоритетні напрямки науково-технічного співробітництва з 60 країнами світу, включаючи й західноєвропейський регіон. За даними комісії ЄС, частка підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність, становить 51%, найвищий рівень Інноваційної активності у промисловості досягнуто в Ірландії (72%), Німеччині (68%). Науково-технічна інтеграція ЄС на сучасному етапі передбачає створення спільного інноваційного ринку, міжнародних мереж обміну досвідом у сфері інновацій та різних програм науково-технічного співробітництва.

Для досягнення розвитку інноваційної політики ЄС ухвалена шоста рамкова програма у сфері дослідництва, розрахована на 2002-2006 роки. Головною спрямованістю її діяльності є концентрація на питаннях європейської можливості та кращої інтеграції дослідницьких зусиль на засадах підвищення ефективності партнерства між різними учасниками Європейського дослідницького простору.

На сьогодні запропоновані такі програми у сфері дослідництва й розвитку:

· інтеграція та зміцнення Європейського дослідницького простору. Програма окреслює наукові пріоритети, на яких концентруються фінансові ресурси;

· зміцнення структури Європейського дослідницького простору. Ця Програма спрямована на подолання структурної слабкості європейського дослідництва шляхом кращої інтеграції дослідництва та інновацій, розвитку мобільності досліджень, а також проведення заході в щодо боротьби з відтоком вчених та розвитку громадського усвідомлення значення науки в розвиткові суспільства;

· незалежне дослідництво в ядерній сфері;

· європейські спільні дослідницькі центри.

На додаток до Рамкових програм у галузі дослідництва та технологічного простору створюються нові інструменти стимулювання дослідництва та інновацій з метою створення більш конкурентоспроможного економічного середовища, що базується на знаннях [21, 22].

На Лісабонському Самміті у березні 2000 р. було ухвалено стратегію запровадження в Європі моделі подальшого розвитку економіки, що базується на знаннях. У процесі підготовки та прийняття Шостої рамкової програми ЄС в галузі дослідництва та технологічного розвитку Європейська Комісія затвердила Комюніке „Міжнародний вимір Європейського дослідницького простору”.

Загальні щорічні витрати країн ЄС на двостороннє науково-технологічне співробітництво із третіми країнами становлять 750 млрд євро, із затрачених коштів країни колишнього Радянського Союзу отримують приблизно 10%, або 75 млрд євро, причому найбільш активною країною, яка інвестує кошти у розвиток науково-технічного співробітництва з країнами Центральної, Східної Європи та Росії, є Німеччина.

У документі ЄК окремий розділ відведено пріоритетам науково-технічного співробітництва з Україною та новими назалежними державами. Так, наголошується на подвійній меті такого співробітництва, зокрема стабілізації дослідницького потенціалу зазначених країн та розвязанні проблем, що становлять спільний інтерес (нерозповсюдження ядерної зброї, гарантування безпеки довкілля, включаючи питання енергетики та ядерної безпеки).

У Комюніке ЄК також пропонується зміцнення та погодження у сфері досліджень з міжнародними організаціями, такими як `ЗЕР, Світова Організація Здоровя тощо. Своєю метою в зазначеному напрямі ЄС вбачає підвищення власної участі та ролі у запровадженні стратегії сталого розвитку, попередженні глобального потепління, подоланні глобальної загрози розповсюдження інфекційних захворювань, спрямуванні досліджень на розвязання проблем суспільства загалом [19, c.103].

Особливу увагу привертає пропозиція щодо фінансування участі дослідників третіх країн у діяльності Мережі майстерності та інтегрованих дослідницьких проектах. Планується відкрити національні програми країн - членів ЄС для міжнародного наукового співробітництва із третіми країнами відповідно до напрямків діяльності Шостої програми. Співробітництво в такий спосіб також намагається розвязати проблему відтоку вчених з Європи до США, Канади та Японії. У зазначеному Комюніке окреслюються пріоритети співпраці в рамках інтегрованих проектів та Мережі майстерності із третіми країнами, зокрема, для України та інших країн СНД:

· проблеми охорони навколишнього середовища;

· пристосування системи виробництва та комунікацій до вимог сьогодення;

· гарантування безпеки здоровя;

· соціальний захист;

· ядерна безпека.

Створення рівних можливостей для інноваційного розвитку підприємств країн-членів співтовариства посилило конкуренцію між ними, скоротило інноваційні цикли та збільшило можливість виникнення радикальних інновацій.

Досвід політики країн ЄС щодо створення єдиного інноваційного простору є надзвичайно важливим для становлення та розвитку національної o інноваційної системи та її інтеграції у світовий науково-технічний простір.

Найефективнішою територіальною формою інноваційної діяльності в економічно розвинених країнах є регіональні науково-промислові комплекси. Вони перспективні тому, що в них досягається оптимальна концентрація кадрових, інтелектуальних, фінансових, технологічних ресурсів приватного та державного секторів. Проте в умовах формування ринкових відносин необхідно застосувати найбільш відповідні конкретним умовам кожного окремого регіону форми активізації впровадження інновація з урахуванням Інвестиційних джерел.

На світовому ринку наукомісткої продукції чітко простежується тенденція посилення конкуренції. У звязку із цим, дедалі більша частка витрат підприємств переноситься зі сфери промислового виробництва до сфери досліджень і розробок нових технологій і виробів. Водночас, зростає значення правового захисту обєктів інтелектуальної власності для забезпечення світогосподарських ринкових позицій. Інновації сьогодні - найбільш ефективний засіб технологічного розвитку підприємств, забезпечення сильних ринкових позицій, які ґрунтуються на суттєвих конкурентних перевагах, що дає змогу вийти зі стану економічної депресії [22].

Конкурентоспроможність - це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю, але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільного виробництва, в тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови та дієвої промислової політики. Теорія конкуренції виходить із того, що конкурують не країни, а окремі виробники або продавці продукції. Але економічний успіх країни, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності національних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом промислової політики країн, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях урядів І вплинути на формування сприятливого внутрішнього Й зовнішнього нормативне-правового поля конкуренції. Це досить велика за обсягом і клопітка робота. Вона потребує постійного і ґрунтовного обстеження конкурентного середовища з визначенням особливості національної економіки та світового ринку, умов виробництва і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції.

Жодна із країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції за всім асортиментом продукції, яку вона може виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку.

Світовий досвід доводить, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої в них є надлишок факторів виробництва та яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практиці з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі та створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг. До того ж, вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що потребує врахування. Раніше конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності в неї основних факторів виробництва: природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. Із розвитком виробництва й технічним прогресом конкурентоспроможність почали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але найвизначальнішу роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори - спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних за окремими галузями і виробництвами, наявність фахівців відповідного профілю, а також використання інновацій та законодавче регламентування інноваційного процесу [12, c.211].

Таким чином, ми можемо констатувати, що уникнення технологічної залежності України можливе лише шляхом відновлення самостійного активного науково-технічного розвитку через використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й нові технології, та підтримки підприємництва у промисловій сфері та відповідне законодавче забезпечення цього процесу. Тому важливої ролі набувають вивчення можливостей використання інновацій як способу розвитку економіки, забезпечення регулювання й підтримки інноваційних процесів, розроблення та прийняття результативної стратегії досягнення поставленої мети, способів її реалізацій та шляхів фінансового забезпечення як на рівні держави, так і на рівні підприємства.

Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні інфляційні процеси. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо капітал спрямовуватиметься в науково-технічні інновації, в нові виробництва, які втілюють суть та визначають напрями трансформаційних процесів.

Таким чином, питання розробки та практичної імплікації транзитивними соціумами грамотної, законодавчо врегульованої, інноваційної політики набуває особливої актуальності. На державному рівні має бути створена модель інноваційного розвитку та розроблені національні та регіональні цільові наукові програми.

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1 Характеристика досліджуваної організації

Ефективним прикладом функціонування інноваційних структур в Україні є технопарк „Інститут монокристалів” - підрозділ НАН України, який на сьогоднішній день є одним з технопарків України, що функціонує найбільш активно й виконує провідну роль у випуску інноваційної продукції. Такий показник, як обсяг інноваційної продукції, у 2004р. становив 202 169 тис. грн.. Для технопарку „ІМК” цей показник збільшився, порівняно з 2003 р. на 628% [21].

Науково-технологічний комплекс "Інститут монокристалів" НАН України розпочав свою історію у 1955 році як Харківська філія Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічних реактивів (ИРЕА, м. Москва).

В 1961 році філію було перетворено у Всесоюзний науково-дослідний інститут монокристалів, сцинтиляційних матеріалів і особливо чистих хімічних речовин Міністерства хімічної промисловості СРСР.

У 1975 році на базі інституту створено науково-виробниче обєднання "Монокристалреактив", до якого увійшли також Харківський завод хімреактивів, заснований у 1934 р.

У 1991 році обєднання перейшло у підпорядкування Національної Академії наук України і у 1995 році на його базі було створено Науково-технологічний комплекс "Інститут монокристалів".

Сьогодні НТК "Інститут монокристалів" є державною науковою установою, до складу якої входять:

· Інститут монокристалів НАН України;

· Інститут сцинтиляційних матеріалів НАН України;

· Науково-технічний центр імунобіотехнології;

· ДП "Науково-дослідний інститут мікроприладів";

· ДП "Завод хімічних реактивів";

· ДП "Науково-дослідний технолгічний інститут функціональної мікроелектроніки".

Основними науковими інтересами вчених комплексу є фундаментальні дослідження процесів росту кристалів, взаємодії випромінювання з речовиною; пошук нових кристалічних середовищ та комплексні дослідження фізичних явищ в монокристалах; теорія нелінійних явищ, транспорту та структуроутворень у конденсованих станах речовин; розробка технології одержання сцинтиляційних детекторів і створення пристроїв на їх основі; хімія і технологія фотоактивних органічних сполук, хіральних та рідкокристалічних матеріалів, аналітична хімія та структурні дослідження, хімія і технологія матеріалів фармацевтичного та медико-біологічного призначення; В останній час широка увага приділяється розробки та вдосконаленню імуноферментних тест-систем для діагностики актуальних хвороб людини та тварин, створенню референс-панелей для стандартизації лабораторної діагностики сучасних інфекційних хвороб за допомогою імуноферментних та молекулярно-генетичних методів досліджень; розробка безприладних швидких імунохроматографічних тестів для діагностики інфекційних хвороб.

За роки діяльності вченими інституту, а тепер комплексу розроблено технології отримання унікальних за розмірами пластмасових сцинтиляторів з розвинутою поверхнею, які за своєю радіаційною стійкістю і світловиходом перевершують кращі світові аналоги, створено унікальні технології і обладнання для автоматизованого вирощування великогабаритних лужногалоїдних кристалів і виготовлення на їх основі сцинтиляційних детекторів для медичних томографічних гамма-камер. Запропоновано і реалізовано ідею вирощування монокристалів лейкосапфіру в захисних газових середовищах, на основі якої створено нову технологію вирощування великогабаритних кристалів сапфіру. Розроблено нове покоління ростових установок і організовано їх серійний випуск. Розроблено наукові основи спрямованого синтезу люмінофорів із заданими фізичними і хімічними властивостями, знайдено та досліджено низку нових хімічних реакцій, що мають велике фундаментальне значення для теоретичної, експериментальної органічної хімії та органічного матеріалознавства. Створені імуноферментні тест-системи для ряду захворювань, що передаються через кров, зокрема, ВІЛ/СНІД, вірусні гепатити В і С, комплексу TORCH-інфекція.

НТК "Інститут монокристалів" має тісні творчі звязки з багатьма провідними науковими центрами і університетами Росії, Білорусі, США, Ізраілю, Китаю, Індії, Японії та країн Західної Европи.

2.2 Питання законодавчої бази діяльності технопарків

Технопарк - це цілісний комплекс, до складу якого можуть входити науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, конструкторські організації, промислові підприємства, інформаційні та консалтингові організації з метою скорочення періоду між розробкою нововведень і їх впровадженням у виробництво, реалізації всіх циклів інноваційного процесу, одержання високого прибутку в результаті реалізації інноваційної продукції. Технопарк працює на принципах самоокупності і приносить прибуток, що направляється на його розвиток і розподіляється між його учасниками [19, с.4].

Нормативно-правова база діяльності технопарків розроблялась у період з 1999 по 2002 рр. Запропонована у цей час модель технопарку, була затверджена Законом України " Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" від 17 липня 1999 року, забезпечила економічну зацікавленість підприємств та організацій в результатах інноваційної діяльності і виявилася настільки ефективною, що незважаючи на різні економічні негаразди, зберігала донедавна дієздатність.

Питання нормативно-правової бази діяльності технопарків регулярно обговорювалися в різних офіційних інстанціях і, як результат - постійно вносилися зміни до нормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність.

В першу чергу це стосується пропозицій, які призупиняють, або скасовують дію норм Закону України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків"

Цей закон від початку гарантував незмінність протягом терміну його дії умов надання технопаркам податкових, митних та інших піль. Орієнтуючись на гарантії стабільності, технопарки та їх учасники розробили відповідні бізнес-плани, які стали основою їх діяльності протягом пяти років у відповідності до зареєстрованих державою проектів.

Нагадаємо, що для інноваційних проектів, які виконуються в технопарках, передбачено спеціальний правовий режим оподаткування і митного регулювання, що слід розглядати не як пільги (пільги - це коли не платять податок), а як один з видів непрямої підтримки інноваційного розвитку національної економіки. Впродовж терміна дії проекту (не більше 5 років) податок на прибуток та ПДВ не перераховується до бюджету зараховується у пропорції 25 : 75 на спецрахунки технопарку та конкретного виконавця проекту. Витрачання цих коштів допускаються виключно на наукову та науково-технічну діяльність в рамках проекту.

Між тим, уже в 2004 році положення зазначеного закону були фактично змінені Законом України "Про Державний бюджет України на 2004 р.", що призвело до порушення збалансованих планів виконання проектів, зокрема в частині суттєвого збільшення видатків підприємств, повязаних зі сплатою ввізного мита та ПДВ при митному оформленні сировини, дозвіл на пільговий імпорт яких був наданий при державній реєстрації проектів.

На думку Національної академії наук України якщо не повернутися до норм цього Закону, які існували до 1 січня 2004 року, то це неминуче призведе до унеможливлення досягнення технопарками запланованих інноваційних результатів, а у гіршому випадку, навіть до банкрутства деяких учасників інноваційної діяльності, скороченню робочих місць, зменшенню податкових надходжень до державного бюджету.

Як приклад можливих здобутків та втрат можна привести результати роботи Технологічного парку „Інститут монокристалів” за 2000-2004 рр.:

· перераховано до держбюджету та в позабюджетні фонди - 152, 2 млн грн.;

· загальна сума пільг - 131,4 млн грн.;

· обсяг реалізації інноваційної продукції у 2004 році склав близько 1,0 млрд грн.

· податкові надходження від продажу продукції починаючи з 2006 р. складуть

· більше 150,0 млн грн. за рік [21].

При цьому держава не витратила на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів зазначеного технопарку жодної копійки бюджетних коштів.

На виконання вимог чинного законодавства під керівництвом постійно діючої комісії Кабінету Міністрів України (Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів) систематично здійснюється контроль з боку Держаної податкової адміністрацій (ДПА), Державної митної служби (ДМС) і Міністерства освіти і науки (МОН) України ( щорічні заплановані моніторинги ходу виконання проектів). На думку Національної академії наук України така система контролю продемонструвала свою ефективність та дієвість про що свідчить, зокрема, скасування державної реєстрації та позбавлення права на пільги більш, ніж 20 проектів технопарків.

2.3 Аналіз законодавчої неврегульованості діяльності технопарку „Інститут монокристалів”

Розглянемо на прикладі технопарку „Інститут монокристалів” (ІМК) проблеми законодавчого забезпечення інноваційної діяльності в Україні. Серед основних проблем в законодавчій галузі, з якими стикається технопарк, можна окремо відзначити те, що на сьогодні в Україні законодавчо не врегульовано питання врахування нематеріальних активів у процесі приватизації. В Україні відсутні будь-які схеми оцінки інноваційного потенціалу. Через це, в разі акціонування підприємств, які входять до складу технопарку, є велика загроза втрати для держави (вона може втратити вдвічі, а той в тричі від реальної вартості підприємств). На нашу думку, тут було б доцільно закласти гарантії для підприємств, які з одного боку, унеможливлювали б недооцінку нематеріальних активів, а з іншого - стимулювали надходження таких інвестиційних проектів, що спрямовані на модернізацію та розвиток інноваційного потенціалу підприємств.

Суттєвою перешкодою для розвитку технопарку „ІМК” є відсутність розвинутого фондового ринку в Україні через який до науково-технічного сектору можуть надходити інвестиції, та законодавчого регламентування даного питання. В останньому десятилітті частка матеріальних активів під час оцінки високотехнологічних компаній стає дедалі менш суттєвою, тоді як нематеріальні активи (інтелектуальний потенціал чи капітал), вартість яких оцінюється на основі власного бачення інвесторів, становлять більш значну частку у структурі фондової вартості інтелектуальних компаній. Це питання також потребує законодавчого врегулювання.

Одним з визначальних пріоритетів кожної успішної держави є створення умов і механізмів для ефективного перетворення інтелектуального потенціалу господарюючих субєктів в інтелектуальний капітал. На жаль, недостатньо опрацьованою залишається така важлива складова інтелектуального потенціалу, як її патентна захищеність. Що є однією з основних проблем технопарку „ІМК”.

Перед технопарком „ІМК” поставлено завдання підтримати високотехнологічні наукової розробки, забезпечивши фінансування і просування їх на ринок через систему маркетингу. Цю проблему держава вирішує шляхом податкового стимулювання їхньої інноваційної та інвестиційної діяльності. Це фактично означає, що технопарк „ІМК” платить податки в повному обсязі, однак їхні податкові платежі переводяться на спеціальні рахунки і можуть використовуватися для цілей інноваційного характеру. Дана норма законодавства на сьогодні практично не діє, що гальмує розвиток технопарків.

Разом з тим, основну частину коштів свого фінансування технопарк повинен заробляти продажем найновіших технологій і товарів. Для цього потрібна певна законодавча фінансова незалежність, щоб перейти до самофінансування. На сьогодні це питання так я залишається не врегульованим.

Незважаючи на існування в Україні певної законодавчої бази у сфері захисту прав інтелектуально власності, на практиці сьогодні досліджувана організація дуже часто стикається із проблемами, які обумовлені відсутністю по-справжньому дієвої, гнучкої та максимально налагодженої законодавчої бази в галузі захисту прав інтелектуальної власності, що є життєво важливим для технопарку.

В першу чергу, хотілося б виділи наступні недосконалості законодавчої системи, які заважають розвитку технопарку „ІМК”:

· наявність суперечностей між законодавчими актами, що регулюють сферу авторського права та суміжних прав: неузгодженість правових визначень в різних законодавчих актах, невідповідність правових положень в деяких законах до Закону України "Про авторське право та суміжні права";

· правова невизначеність деяких ключових понять, зокрема тих, що стосуються мережі Інтернет

· відсутність спеціальних державних органів, які безпосередньо регулюють цю сферу

· відсутність деяких механізмів охорони інтелектуальної власності, зокрема попереджувальних заходів, належного рівня адміністративної та кримінальної відповідальності, що є нагальною проблемою для сфери авторського та суміжних прав.

Серед кроків держави, які позитивно впливають на інноваційну діяльність технопарку „ІМК” можна виділити наступні. Так, в Україні зроблено перші кроки до законодавчого врегулювання використання обєктів інтелектуальної власності в мережі Інтернет. Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності", відповідно до якого внесено зміни до деяких законодавчих актів України щодо використання обєктів інтелектуальної власності в мережі Інтернет.

Для вирішення проблеми піратства у сфері авторського права і суміжних прав було прийнято Закон України "Про особливості державного регулювання діяльності субєктів господарювання, повязаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування", також прийнято низку постанов Кабінету Міністрів України, спрямованих на запровадження дієвих механізмів щодо недопущення виробництва та розповсюдження підробленої продукції.

Крім того, Україна приєдналася до пяти важливих міжнародних договорів:

· Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право;

· Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організації мовлення;

· Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми;

· Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових знаків;

· Договору про патентне право.

Як бачимо, більшість із цих договорів (перших три) стосується саме захисту авторських та суміжних прав.

Було прийнято ряд важливих законодавчих актів, що стосуються врегулювання проблемних питань в сфері авторського права та суміжних прав. Прийняття цих законів стало практично завершальним етапом в узгодженні національного законодавства з положеннями Угоди ТРІПС.

Так, у січні 2003 року Верховна Рада України прийняла Цивільний кодекс України, який містить окрему Книгу IV "Право інтелектуальної власності". У ній відображені основні положення цивільних відносин у сфері інтелектуальної власності. Деякі засоби забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності запроваджені Кримінальним кодексом України.

Прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про власність", який врегульовує деякі правові моменти набуття державою прав інтелектуальної власності.

Наступним важливим кроком стало прийняття в травні Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності". Цей закон повною мірою впроваджує в українське законодавство норми, які викладені в Третій частині Угоди ТРІПС і які передбачають заходи, направлені на попередження та подолання порушень прав інтелектуальної власності.

Дещо законодавчо не доопрацьованим, на наш погляд, є питання контролю за роботою технопарків. так, на сьогодні використовується багатоступінчата система контролю за діяльністю технопарків з боку Міністерства освіти і науки, Національної академії наук, Міжвідомчої ради, нарешті, податкових органів. Дана схема є досить громіздкою, і часто буває, що одне і теж питання перевірки дублюється всіма контролюючими організаціями.

Протягом останніх років особливо гостро стояли проблеми неврегульованості законодавчої бази діяльності технопарків. Зокрема це стосується договорів про спільну діяльність. На превеликий жаль у питаннях вдосконалення законодавчої бази діяльності технопаркам дуже важко знаходити взаєморозуміння з центральними органами виконавчої влади. З великими труднощами вдалося врегулювати це питання внісши відповідні зміни до Закону України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків". Але у Законі "Про державний бюджет України на 2005 р" зявилися пункти, що обмежують діяльність технопарків. Більш того у змінах до цього закону зроблено спробу взагалі скасувати частину положень спеціального режиму діяльності технопарків. Все це вкрай утруднює роботу цих єдиних реально діючих інноваційних структур України.

ВИСНОВОК

В роботі досліджено основні проблеми законодавчого забезпечення інноваційної діяльності в Україні. Що стосується стану інноваційної діяльності в Україні, то як показали результати аналізу, відстежується тенденція її поступового зниження. Серед основних критеріїв, що свідчать про незадовільний стан інноваційної діяльності в Україні, виділені наступні: зменшення витрат на науку та науково-технічні вироби, низький рівень експортабельності та конкурентоспроможності товарів та послуг, обсяги оновленої продукції характеризуються тенденцією скорочення. Обмеження інноваційної діяльності є наслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного, патентно-ліцензійного та конюнктурного регулювання технологічного оновлення виробництв.

Механізм стимулювання інноваційної діяльності має складатися з наступних обовязкових заходів, які повинні бути зафіксовані законодавчо:

· моральне заохочення авторів: присудження спеціальних почесних звань, включення в члени винахідницьких клубів, видачу винахідникам посвідчень, грамот, медалей і інших знаків відзнаки, публікації про авторів і створені винаходи;

· авторам винаходів, заявлених від імені підприємства і, що використовувалися в перебіг року, доцільно надавати право вибору часу чергової відпустки;

· рекомендувати встановлення підвищеного окладу в порівнянні з іншими групами персоналу фірми, як основну форму матеріального стимулювання винахідників;

· автору винаходу, на який були видані відповідні охоронні документи, премія за підсумками року може бути збільшена до 15%;

· пропонується застосовувати преміювання осіб, що створили винахід, не тільки у вигляді наявних виплат, але й у вигляді дивидендів по виданих акціях компанії;

· можуть бути встановлені нормативи виплат винагороди за винаходи в розмірі 10-25% від економічного ефекту протягом першого року його використання, а у випадку особливо важливих - 10% і в наступному році використання винаходу.

· доцільно рекомендувати фірмам виплачувати винагороди навіть за винаходи, що безпосередньо промислово не використовуються.

Як заходи, що побічно стимулюють винахідницьку діяльність з боку держави і спрямовані на використання плодів винахідницької творчості підприємствами можна назвати життєво необхідне полегшення податкового тягаря у співвідношенні підприємств, що використовують на законній підставі винаходи у виробництві з певним комерційним успіхом. Найбільш ефективним може виявитися зниження ставки податку на прибуток не тільки на частину прибутку, отриманої в результаті застосування винаходів, але і на весь прибуток у цілому, отриманим таким субєктом. Свою роль може зіграти і звільнення від оподаткування ПДВ ряду платежів, повязаних з винахідництвом.

Пропоноване вище додаткове стимулювання винахідницької й особливо інноваційної діяльності здатно кардинально поліпшити інноваційний "клімат" і допомогти в подоланні кризи в економіці України, а також підвищити конкурентоспроможність підприємств на вітчизняних і світових ринках.

Створення і функціонування технологічних парків взагалі повинно бути одним з пріоритетних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку в Україні. Технопарк дає можливість запровадити безперервний цикл: «дослідження - розробка - проектування - дослідне виробництво - виробниче впровадження - збут продукції».

Технопарк можна розглядати як особливий вид спеціальної економічної зони, в якій накопичуються кошти для розробки наукоємної продукції. Економічна привабливість спеціального режиму функціонування технопарків для розвитку інноваційної діяльності полягає в тому, що він дозволяє накопичити необхідні для цього фінансові ресурси.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України // Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.- К.: Юрінком, 1996.- 79с.

2. Закон України „Про інвестиційну діяльність” від 15.06.2001р.

3. Закон України „Про наукову і науково-технічну діяльність” від 16.05.2000р.

4. Закон України „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона", "Інститут монокристалів"” від 16.11.1999р.

5. Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів. Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №549 від 22.05.96р.//УК.-1996.-30травня(№77)-С.23

6. Андрощук Г. Державна інноваційна політика // Інтелектуальна власність.-2004.-№1.-С.37-40

7. Андрощук Г. Раціоналізаторська діяльність за кордоном // Інтелектуальна власність. - 2003. - № 4. - с. 29-34.

8. Бондар О.В. Актуальні аспекти управління інноваційною діяльністю машинобудівних підприємств в період трансформації економіки України // Регіональні перспективи. - 2004. - № 3-4 (22-23). - с. 36-37.

9. Гришин І.Я. Національна ідея тотальних інновацій та інформаційна технологія клієнт-сервер//Вісник УАДУ.-2005.-№2.-С.205-208

10. Инновационный менеджмент: Справ.пособие / под. ред. П.Н.Завлина, А.К.Казанцева, Л.Э.Миндели. - СПб.: Наука, 1997. - с.560.

11. Ионцов М. Инновационная сфера: состояние и перспективы // Экономист.-2004.-№10.-С.17-22

12. Кокурин Д.И. Инновационная деятельность. - М. : Екзамен, 2001. - 576 с.

13. Комраков Е.М. Создаём инновационное образование // Народное образование.-2003.-№7.-С.30-37

14. Красноносова О.М. Проблеми матеріального стимулювання персоналу промислових підприємств // Фінанси України. - 2002. - № 10. - с. 48-52.

15. Кулагин А.С., Леонтьев Л.И. О стимулировании иннвационной деятельности // Недвижимость и инвестиции. Правовое регулирование. - 2004г. - № 1(10) http://www.drp.ru/journal/journal_8_7.htm

16. Лебедева Е.А. Венчурные фирмы в США//Вопросы изобретательства.-2003.-№8.-С.11-15

17. Малащук С.П. Роль зон свободного экономического развития в региональной инно-вационной деятельности. Сборник статей и тезисов выступлений по развитию инновацион-ной деятельности в рамках проекта "Харьковский технокрай 2015"15-16мая 2005 г.-Х.:АРПНТЭИ, 2005.-82с.

18. Мякотин Ю.Г.,Шукшунов В.Е. Инновационное образование: концепции, проблемы, становление, поиск технологий.-М.:Академические чтения, 2004.-102с.

19. Пересада А.А.Основы инвестиционной деятельности.-К.: ООО Либра, 1996.-344с.

20. Перлак И. Нововведения в организациях.М.:Экономика,1999.-144с.

21. Пічкур О. Особливості інноваційної діяльності на сучасному етапі // Інтелектуальна власність. - 2005. - № 1. - с. 34-39.

22. Покропивный С. Инновационный менеджмент в рыночной системе хозяйствования // Экономика Украины.- 2005.-№2.-С.34-

23. Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів. Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №549 від 22.05.96р

24. Тацуно Ш. Стратегия - технополисы: Пер. с англ.-М.:Прогресс, 2003.-344с.

25. Теория и практика создания технологических парков.Материалы международного семинара по проблемам развития инновационной деятельности 17-23 сентября 2003г.- Харьков: Наука, 2003.-160с.

26. Яковец Ю. Инновационное инвестирование: новые подходы // Экономист.-2004.-№1.-С.31-33