59
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
Вступ
1. Обєктивна потреба і теоретичні основи державного регулювання економіки
1.1 Економічна діяльність держави
1.2 Обєкти, субєкти та головні важелі державного регулювання економіки
1.3. Методи державного регулювання економіки
2. Сучасні комплексні методи державного регулювання
2.1 Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування
2.2 Суть державного програмування і види програм
2.3 Фінансово-кредитне регулювання економіки
2.3.1 Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки
2.3.2 Податки як інструмент державного регулювання економіки
2.3.3 Грошово-кредитне регулювання
2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування та обєктивна необхідність державного регулювання
2.5 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
2.6 Державне регулювання інвестиційної діяльності
2.7 Потреба державного регулювання ринку цінних паперів
2.8 Державна підтримка малого підприємництва
2.9 Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці
3. Державне регулювання розвитку науки і техніки
Висновок
Література
1.1 Економічна діяльність держави
Діяльність держави характеризується двома різними поняттями - її потенціалом і ефективністю. Під потенціалом держави розуміють здатність ефективно провадити і пропагувати колективні заходи; ефективність - це результат використання цього потенціалу для задоволення зростаючого попиту суспільства на відповідні блага. Держава з більшими потенціальними можливостями може бути більш ефективною. Однак держава може мати значний потенціал і не бути достатньо ефективною, якщо цей потенціал не використовують належно.
На зламі XXI ст. міжнародна економічна конкуренція стає щораз важливішим чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку в умовах міжнародної конкуренції. Кількісно це виявляється в оптимальному співвідношенні між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.
З цих причин інакше трактують економічну роль держави в цілому. В сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. Тобто економічно ефективною держава може бути лише тоді, коли ефективною є сама економіка.
Шлях до створення ефективнішої економічної системи досить складний. Найперше держава повинна зосередити наявні ресурси на тих завданнях, які може і повинна виконати. Формування ефективної держави можливе передусім у разі концентрації зусиль на фундаментальних завданнях запровадження партнерських відносин зі сферою бізнесу і суспільством у цілому.
Потенціал держави потрібно зміцнювати і шляхом активізації громадських інституцій. Це передбачає розробку ефективних норм і обмежень, які давали б змогу стримувати свавілля влади і боротися з корупцією. Для підвищення ефективності державні інституції повинні функціонувати в умовах широкої конкуренції та гласності, а місцеві органи влади повинні бути наділені широкими повноваженнями; до участі в управлінні і плануванні потрібно залучати громадські організації.
Послідовне скорочення ролі державних органів планування в економіці повинно відбуватись шляхом переходу від директивного планування до індикативного (рекомендаційного). Однак оскільки директивного планування у нас вже майже немає (його поспіхом зруйнували), потрібно удосконалювати започатковану практику індикативного планування, щоб дати змогу державним службам управління реалізувати свою стратегію за допомогою політики цін, відсоткових ставок, податків, кредитів, валютних курсів тощо.
В індикативних планах розробляють документи, які містять лише загальні контури державного прогнозу бажаного розвитку економіки, вони визначають державні витрати і капіталовкладення, діяльність державних підприємств. Прямим завданням плану тут є координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор, головним чином, через стимульований (або обмежуваний) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державних підприємств. У різних регіонах (областях) цей тиск буде неоднаковим. З цих та інших позицій визначають роль регіонів обласного рангу у формуванні ринкової економіки.
Система вільного ринку формується під впливом двох макроеконо-мічних концепцій - кейнсіанської та монетаристської. Монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, які значно та безпосередньо впливають на економіку. Монетаристи вважають, що система вільного ринку забезпечує макроекономічну стабільність на підставі конкуренції (за умови, що держава не втручається у функціонування економіки); незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятиме економічному зростанню, збільшення понад 5% може спричинити підвищення цін, зменшення грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростання виробництва повинно становити 3-5% за рік [11].
Згідно з концепцією Д. Кейнса, динаміку національного доходу і зайнятості визначають обсяг споживчих видатків населення, інвестиції, державні закупівлі та чистий експорт. Визначальну роль у цьому разі відіграють видатки населення (які залежать від його доходів) та інвестиції.
Кожна із концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує досвід багатьох держав, монетарний підхід є найпридатнішим для використання в умовах розвинутого ринку за наявності високого рівня розвитку, а кейнсіанський - у період становлення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави у розвиток соціально-економічних процесів і насамперед довгострокове регулювання економіки. Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала в повоєнний період у розвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку. Останніми десятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.
Сучасна економічна політика України, не мою думку, повинна ґрунтуватися на раціональному поєднанні елементів обох концепцій - кейнсіанства та монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України і законодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються монетаристської концепції.
У всіх розвинутих країнах базовими елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації та ін. Ось чому практично неможливо розробити модель співвідношення між ринковим і державним механізмами координації національної економіки, яка була б спільною для всіх країн. Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі.
Ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ, як неповна зайнятість населення, циклічність економічного розвитку, монополізм, нестабільність рівня цін, несправедливий розподіл доходів тощо. Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу: наука й освіта, охорона здоровя, оборона, охорона довкілля. Є також сфери, де ринкові механізми спрацьовують або із запізненням, або не спрацьовують зовсім (зокрема, це стосується ринку робочої сили). Багато економічних проблем мають соціальний і політичний характер, і втручання держави для їх вирішення є обовязковим. Переваги та недоліки ринкового регулювання наведені у таблиці 1.1.
Таблиця 1.1- Характеристика ринкового механізму
|
Ринковий механізм |
||
|
Переваги |
Недоліки |
|
|
Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ресурсів у галузях і сферах). |
Нездатний забезпечити конкурентне середовище. |
|
|
Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції. |
Зумовлює безробіття. |
|
|
Оперативно реагує на зміну потреб (конюнктуру) і сприяє їх задоволенню. |
Спричиняє велику диференціацію населення за доходами. |
|
|
Стимулює підприємницьку активність, постійний пошук. |
Виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище. |
|
|
Сприяє підвищенню ефективності господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції). |
Не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо). |
|
Підводячи підсумок вищезазначеному, необхідно підкреслити, що визначальними завданнями держав з розвинутою ринковою економікою є такі:
1.забезпечення високого рівня зайнятості населення;
2.сприяння стабільним темпам зростання національного виробництва та високій його ефективності;
3.підтримка стабільного рівня цін;
4.перерозподіл доходів на користь найменш захищених груп населення;
5.сприяння розвитку раціональних зовнішньоекономічних звязків.
Виконати ці завдання можна за умови широкого розвитку вільного підприємництва, що потребує відповідної законодавчої бази, зокрема, щодо захисту прав власності, боротьби з монополізмом. Держава регулює грошовий обіг, забезпечує стійкість національної валюти, регулює взаємовідносини між підприємцями і найманими працівниками і, головне, гарантує безпеку національної економіки.
Із розвитком суспільства та вдосконаленням структури національного виробництва роль держави посилюється. На сучасному етапі держава виконує соціальні функції; регулює соціальні процеси (визначає мінімальні розміри заробітної плати, підвищує рівень зайнятості, матеріально забезпечує безробітних тощо).
Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення виробництва. Тому потрібна участь держави у стимулюванні науково-технічного прогресу (НТП), в інвестиційній і структурній політиці, особливо у разі планування довготермінових закордонних інвестицій, у розвитку великомасштабних інвестиційних проектів з тривалими термінами окупності, високим ступенем ризику тощо.
В умовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для вирішення складних регіональних проблем, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів.
Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно відрізняється від її ролі в умовах функціонування уже сформованої, добре відрегульованої економіки ринкового типу.
Самоорганізація, класичним взірцем якої є ринок, притаманна достатньо стійким системам, однак малоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Крім того, відсутність будь-яких регулівних начал у період трансформації веде до консервації старих структур і неминучого наростання хаотичних процесів. Тому на етапі становлення ринкової економіки можна виділити декілька специфічних завдань державного регулювання. Найперше - це формування нової системи відносин власності, які властиві багатоукладній економіці, створення конкурентного середовища, підтримка малого підприємництва, фермерських господарств тощо. У державі потрібно сформувати інфраструктуру планової економіки (дворівнева банківська система, страхові компанії та довірчі товариства, інвестиційні компанії, біржі та ін.), досягти макроекономічної стабілізації, цінової та ринкової лібералізації.
У найбільших розвинутих країнах сформувалася широка мережа механізмів саморегулювання - функціональні економічні системи (ФЕС).
Функціональні економічні системи визначають як динамічні саморегулювальні системи, діяльність яких спрямована на підтримування макроекономічної рівноваги національного ринку і створення оптимальних умов для обміну товарами, послугами, технікою, технологіями, формами капіталу, робочою силою тощо. ФЕС обєднують різноманітні елементи ринкової інфраструктури, інституціональні заклади, у тому числі органи законодавчої і виконавчої влади, державні структури, асоціації товаровиробників, аналітичні та інформаційні центри, приватні комерційні структури та ін.
Формування ФЕС стало можливим лише внаслідок бурхливого розвитку засобів звязку, телекомунікацій та компютерних систем, які дають змогу оперативно отримувати інформацію про стан на внутрішньому та зовнішньому ринках, аналізувати її та розраховувати варіанти прийняття рішень.
Типовими прикладами ФЕС є такі системи: формування конкурентного середовища; забезпечення стабільності національної валюти; підтримування рівня внутрішніх цін; стимулювання сукупного попиту; підтримування платіжного, у тому числі зовнішньоторговельного балансу; захист довкілля; підтримування високого рівня зайнятості та багато інших.
У саморегульованій економічній системі роль держави принципово змінюється. Держава стає головним координаційним центром усієї господарської структури. Вона через ФЕС втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно для підтримання стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення роботи механізму конкуренції. Перевага цієї моделі економічного розвитку полягає в тому, що в такому господарстві внаслідок наявності функціональних економічних систем постійно відбуваються процеси пристосування, що приводять до оптимального співвідношення попиту і пропозиції, заощаджень та інвестицій, доходів і витрат, експорту та імпорту тощо.
У процесі економічних перетворень у нашій країні створюють лише окремі елементи функціональних економічних систем, з яких у перспективі повинні сформуватись дієві механізми саморегулювання.
На практиці треба враховувати і низку інших обставин, які коригують співвідношення держави і ринку в економічній системі.
Звідси можна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює всі форми і засоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна політика держави - це конкретніший прояв економічної діяльності, організація й упорядкування економічних процесів відповідно до раніше визначених цілей. Економічні функції держави - це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави. Ці функції потрібно розглядати за двома напрямами: по-перше, держава є субєктом власності і підприємництва та регулює державний сектор національної економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (є щодо нього зовнішнім субєктом регулювання) і національну економіку в цілому. Механізм державного регулювання економіки - це сукупність різноманітних важелів, інструментів, за допомогою яких держава веде економічну діяльність. Інструментарій державного регулювання різноманітний. Деякі особливості цих питань будуть розглянуті нижче в ході курсової роботи.
1.2 Обєкти, субєкти та головні важелі державного регулювання економіки
На підставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти сформулювали головні напрями та інструменти державного регулювання економіки. В процесі ринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного регулювання, як фіскальна політика, грошово-кредитна політика НБУ, інвестиційна політика, регулювання цін та валютного курсу, державні замовлення (контракти).
Головні елементи механізму державного регулювання економіки описують терміни: субєкт, обєкт, методи і засоби.
Субєкти - це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності [1].
Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є обєднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії.
Наймогутніші виразники господарських інтересів - це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.
Виконавцями господарських інтересів держави є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.
Обєкти державного регулювання економіки - це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому майбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.
Обєктами державного регулювання економіки прийнято вважати такі: економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні звязки.
Перелічені обєкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між субєктами.
Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської конюнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу надають додаткові фінансові пільги, збільшують державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та зростання зайнятості.
Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в інших - заохочують розвиток нових галузей та видів виробництв - носіїв науково-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни всередині галузей, між галузями та в усьому національному виробництві, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.
Найважливішим обєктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічним інтересам субєктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим обєктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам по галузях та територіях, органи регулювання впливають на економічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.
Регулювання зайнятості - це підтримання нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованих працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.
Постійним обєктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.
Стан платіжного балансу є обєктивним показником нормальної економіки. У всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.
Одним з головних обєктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.
У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави.
1.3 Методи державного регулювання економіки
Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схема класифікації цих методів показана на рисунку 1.1. [11]
Система управління виробничими галузями на початку перехідного періоду ґрунтується на адміністративних методах керівництва із поступовим використанням принципів територіально-галузевого і функціонально-галузевого управління, які повністю дають змогу узгодити державні, галузеві і регіональні інтереси з інтересами трудових колективів, що потребує використання економічних методів. Вони охоплюють фіскальну та грошово-кредитну політики Центрального банку. Самостійним комплексним методом державного регулювання економіки є державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів державного регулювання економіки.
Діяльність підприємств з державною формою власності регулюють, в основному, адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з недержавною формою власності в перехідний період - економічними (через фіскальну політику та грошово-кредитну політику Центрального банку).
Проте в другому випадку можна використовувати й елементи адміністративного управління.
За допомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення попиту та пропозиції на фінансових ринках.
До організаційних заходів, які відіграють важливу роль у системі державного управління і регулювання економіки, належать і пропоновані Кабінетом Міністрів України способи виведення економіки з «тіньового сектора», зокрема, такі:
1.Змінити вимоги щодо ліцензування підприємництва, визначити види діяльності, ліцензування яких треба скасувати.
2.Змінити процедуру реєстрації підприємств шляхом запровадження єдиної служби реєстрації та єдиного реєстраційного документа, обовязкового для всіх адміністративних органів та установ. Передбачити запровадження пятиденного терміну розгляду заяв на реєстрацію. Визначити персональну відповідальність посадових осіб, які порушують усталену процедуру реєстрації.
3.Уточнити і спростити процедуру митного оформлення і операцій зовнішньої торгівлі, митного контролю з одночасним забезпеченням їхньої прозорості. Удосконалити процедуру оскарження дій посадових осіб та механізм їхньої персональної відповідальності за зволікання та порушення митних правил.
4.Вирішити у визначеному порядку питання щодо лібералізації та зняття необґрунтованих обмежень фінансових операцій, зокрема:
скасування картотеки (режиму безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з банківських рахунків);
розширення сфери застосування фіксованих податків;
переведення оподаткування підприємців та фермерів на єдиний фіксований податок.
5.Переглянути і реформувати майнові обмеження, зокрема, щодо придбання й оренди виробничих приміщень, землі та житла, використання їх у комерційних цілях. Забезпечити створення в Україні єдиного реєстру рухомого і нерухомого майна.
6.Переглянути і реформувати порядок ведення державними органами перевірок та інспекцій підприємницької діяльності.
7.Реалізувати заходи щодо лібералізації внутрішніх ринків газу, електроенергії, зерна і реструктуризації монопольних утворень у галузі залізничного транспорту та звязку.
Підводячи підсумок треба сказати, що методологія державного регулювання економіки досить теоретично розвинута, але деякі питання та проблеми виникають при їх реальному застосуванні.
2. СУЧАСНІ КОМПЛЕКСНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
2.1 Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування
Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.
Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування про можливий стан обєкта у майбутньому [11]. Укладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробки прогнозів - прогнозуванням. Прогнозування поєднує в собі два елементи: передбачення і пропонування. Відповідно до цього виділяють пошуковий і нормативний прогнози. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому - визначають бажаний (можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз має здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховує цілеспрямованих дій з боку субєктів управління. Його завдання - зясувати, як розвиватиметься досліджуваний обєкт у разі збереження існуючих тенденцій. Нормативний прогноз має управлінський характер, повязаний з можливістю прийняття на підставі отриманих знань управлінського рішення, його розробляють на засадах наперед визначених цілей. Проте прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах і тому дає змогу характеризувати майбутній стан обєкта також кількісно. Водночас прогноз, як і гіпотеза, має ймовірнісний характер.
Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики.
Ведення економічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу країни (регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального (сукупності трудових ресурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а також передового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галузей промислового виробництва, будівельної індустрії, транспорту і звязку, їхніх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського (сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослинництва, а також лісних і водних), потенціалу соціального розвитку (охорони здоровя, культури і мистецтва, спорту, туризму, загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфікації, різних видів громадської діяльності, обєктів соціальної інфраструктури).
Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.
Програма економічного і соціального розвитку України - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розвязання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери. Аналізуючи питання прогнозування, можна виділити такі головні функції прогнозування:
1.науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;
2.дослідження обєктивних звязків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;
3.оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;
4.виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.
Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватися на певних принципах, а саме: системності, наукової обґрунтованості, альтернативності, адекватності.
Принцип системності прогнозування, за визначенням О. Анчишкіна, означає, що, з одного боку, економіку розглядають як єдиний обєкт, а з іншого, - як сукупність порівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування [2]. Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Системність означає певну черговість використання моделей для формування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо.
Наукова обґрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів потрібно враховувати вимоги обєктивних економічних законів, вітчизняний та іноземний досвід формування прогнозів.
Принцип альтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку обєкта прогнозування.
Адекватність прогнозу обєктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозвязків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією. Для цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під час формування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують.
Основними принципами, на яких базується державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, є [11]:
1.принцип цілісності, який забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди;
2.принцип обєктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних із офіційних видань Національного банку України;
3.принцип науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку;
4.принцип гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку є доступними для громадськості, інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує субєктів підприємницької діяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничої діяльності;
5.принцип самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
6.принцип рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевого самоврядування та субєктів господарювання всіх форм власності;
7.принцип дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.
Різноманіття розроблених принципів свідчить про важливе значення прогнозування у державному регулюванні економіки.
2.2 Суть державного програмування і види програм
Програмування національної економіки як явище в системі державного регулювання зявилось у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада, Франція та Японія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів ріки Тенессі, розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння районів Півночі, розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національні програми «Технополіс», «План реконструкції Японських островів» та ін.
Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.
Програмування може бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.
Головними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.
Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.
Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості [11]:
1.втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;
2.програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовуєїхню діяльність;
3.основою програмування є структурне регулювання;
4.програмування, як форма впливу на економіку, є системним ікомплексним.
Основа державного програмування - це розробка і виконання довго- (10-15-20 років), середньо- (4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм.
У державних програмах можна виділити [11]:
1.спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких програм в Україні є Державна програма розвитку вугільної промисловості. Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна національна програма «Освіта, Україна XXI століття»;
2.програми, що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програма зайнятості, Державна програма соціального захисту населення, програми діяльності державних економічних органів. Державна програма приватизації, урядова програма Кабінету Міністрів «Україна-2010»;
3.програми для досягнення економічної рівноваги: програми стабілізації економіки та виходу її з кризового стану; фінансові програми; регіональні, програми з господарського освоєння нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сформовані, формування нових територіально-виробничих комплексів тощо.
За рівнем масштабу порушених проблем розрізняють[11]:
1.великомасштабні комплексні програми. До них можна віднести комплексну програму НТП у національній економіці, програму вирішення найважливіших соціальних проблем;
2.програми соціально-економічного розвитку, наприклад, житлова програма;
3.вузькі науково-технічні програми.
Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних та адміністративно-правових звязків. Методи формування структури і змісту програм, особливо їхнього організаційно-економічного механізму, залежать від їхнього правового статусу (індикативного чи директивного).
Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми.
Комплексно-цільова народногосподарська програма - це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів до яких, як звичайно, залучено багато галузей, господарських органів, регіонів.
За змістом комплексні цільові програми є такі:
1.соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку;
2.виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;
3.науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;
4.екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і приро-доперетворювальних проектів;
5.інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;
6.регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.
За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):
1.цільовий, де зясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;
2.структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто обєктів національної економіки та їхніх елементів, які обєднані за ознакою цільового призначення;
3.блок техніко-економічного обґрунтування;
4.ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;
5.організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.
Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних звязків.
2.3 Фінансово-кредитне регулювання економіки
2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування та обєктивна необхідність державного регулювання
Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошового, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.
Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.
Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є такі [11]:
1.ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності субєкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;
2.нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;
3.моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і зясування всіх обставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;
4.правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.
Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.
Отже, ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою, на основі якої функціонує ринкова економіка в цілому. Він сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню достатку кожної людини шляхом володіння і вільного розпорядження цінними паперами, психологічній готовності населення до ринкових відносин.
В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. В квітні 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепції функціонування і розвитку фондового ринку в Україні».
Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів та цілий ряд інших чинників створюють потенційні умови для зловживань, які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.
Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками.
Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, предявляє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.
Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюється державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, повязаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.
Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою ринок цінних паперів пройшов значний еволюційний шлях від хаотичності і роздрібленості до цілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ці характеристики стали невідємними для усієї фінансової системи ринкових економічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічних відносинах. Головними характеристиками та принципами функціонування фінансового ринку є [11]:
1.Цілісність ринку у межах окремої країни, яка забезпечується наявністю єдиної національної (головної, якщо в країні історично збереглося декілька фондових бірж) фондової біржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку (розрахункової палати), як правило, це Національний банк. Цілісність ринку означає визначення єдиних курсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування по всій території даної країни, тобто, якщо для контролю від держави є Національний банк, то для контролю тих же грошей у вигляді цінних паперів є той же Національний банк через фондову біржу.
2.Централізація ринку цінних паперів, що означає державний контроль та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів і забезпечується спеціально створеними державними органами.
3.Прозорість ринку цінних паперів, що означає широке розповсюдження ринкової інформації, однаковість ціни на конкретні цінні папери по всій території країни, доступність та рівноправність замовлень будь-якого клієнта на купівлю-продаж цінних паперів та включає можливості компенсації цих замовлень фінансовим посередником за свій рахунок.
4.Введення системи електронного обігу цінних паперів - їх дематеріалізованого обігу у формі компютерних записів на рахунках через систему «національна фондова біржа - центральний депозитарій - кліринговий банк».
5.Відповідність, як наслідок, національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятим стандартам безпеки інтересів і прав інвесторів, що забезпечує високі гарантії для залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерні капітали і розвиток національної економіки.
Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій «Групи Тридцяти» - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Модель організації ринку цінних паперів за рекомендаціями «Групи Тридцяти» передбачає необхідність:
1.широкого використання стандартних кодів (код ISIN) для торгівлі, доставки цінних паперів;
2.запровадження вимог суворого лістингу - допуску цінних паперів до котирування;
3.розповсюдження інформації щодо компаній, акції яких котируються на фондовій біржі, та вимога до цих компаній надавати таку інформацію;
4.встановлення й опублікування курсів на цінні папери з дотриманням принципу рівності інвесторів;
5.запобігання виникненню неорганізованих паралельних ринків на шкоду ліквідності централізованого ринку, який є єдиним ринком, що створює можливості для попиту і пропозиції;
6.надійності біржового ринку: забезпечення відсутності затримок і безпеки поставок цінних паперів та грошової оплати за них через систему, яка діє в стандартний період угоди.
Тобто, як бачимо, на сьогоднішній момент існує цілком обєктивно зумовлена потреба в державному регулюванні ринку цінних паперів.
2.5 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Основи зовнішньоєкономічної діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. У цьому законі ЗЕД трактується як діяльність субєктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних субєктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку діяльність, у тому числі підприємницьку, повязану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать [11]:
1. експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;
2.надання субєктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним субєктам господарської діяльності і навпаки, у тому числі послуг: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентних, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, які не заборонені законодавством України;
3.наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними субєктами господарської діяльності;
4.навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
5.міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;
6.кредитні та розрахункові операції між субєктами ЗЕД та іноземними субєктами господарської діяльності; створення субєктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними субєктами господарської діяльності зазначених установ на території України, якщо це передбачено її законами;
7.спільна підприємницька діяльність між субєктами ЗЕД та іноземними субєктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
8.підприємницька діяльність на території України, повязана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних обєктів власності з боку іноземних субєктів господарської діяльності; аналогічна діяльність субєктів ЗЕД за межами України;
9.організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю субєктів ЗЕД; організація та ведення оптової консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законом випадках;
10.товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між субєктами ЗЕД та іноземними субєктами господарської діяльності;
11.орендні, в тому числі лізингові, операції між субєктами ЗЕД та іноземними субєктами господарської діяльності;
12.операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
13.роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними субєктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з субєктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;
Можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.
У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема, техніко-економічне і науково-технічне.
Техніко-економічне співробітництво стосується насамперед ринку обєктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли підрядник бере на себе зобовязання здати готовий будівельний обєкт в експлуатацію в обумовлені строки.
Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони обєднують на відплатній снові свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу і впровадженню інновацій у виробництво.
Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, вона є засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:
1.одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні;
2.отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;
3.урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задо-вольняти потреби населення.
Регулювання ЗЕД - одна з найважливіших функцій держави ХХІ сторіччя.
2.6 Державне регулювання інвестиційної діяльності
Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в обєкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна вкладати в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо) [11].
Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.
Валові інвестиції - це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів і приріст товарно-матеріальних цінностей.
Чисті інвестиції - це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.
За обєктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та фінансові.
Реальні інвестиції - це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи, повязані з науково-технічними нововведеннями, називають інноваційними інвестиціями.
Фінансові інвестиції - це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.
За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.
Прямі інвестиції - це безпосередня участь інвестора у виборі обєкта інвестування і вкладанні коштів.
Непрямі інвестиції - це опосередкована участь інвестора у виборі обєкта інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній. Крім того, є також короткотермінові і довготермінові інвестиції.
Короткотермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період не більше одного року.
Довготермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період понад один рік.
За формою власності інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні та спільні.
Приватні інвестиції - це вкладання коштів, які роблять громадяни і приватні підприємства.
Державні інвестиції - це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.
Іноземні інвестиції - це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.
Спільні інвестиції - це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.
Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.
Нетто-інвестиції - це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції - це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Реінвестиції - повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.
Брутто-інвестиції - це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
Отже, інвестиції - це процес взаємодії двох сторін: підприємця та інвестора. Для інвестора важливою є діяльність ринкових інституцій (особливо в сфері законодавства), чинник ризику, рівень корумпованості. Щодо цього в Україні поки що інвестиційний клімат є несприятливий. Поліпшення його дасть змогу збільшити як внутрішні, так і іноземні інвестиції, що зумовить економічне зростання в Україні в середньо- та довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновому періоді в країнах з перехідною економікою, де наявні потужності використовують незадовільно, інвестування в нове виробництво є менш ефективним.
2.7 Потреба державного регулювання ринку цінних паперів
Потреба державного регулювання ринку цінних паперів зумовлена, на думку спеціалістів [6], такими причинами:
по-перше, на ринку цінних паперів більше реалізують національні інтереси держави, під якими розуміють комплекс макроекономічни та макрополітичних пріоритетів;
по-друге, на ринку цінних паперів постійно й активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку - емітентів цінних паперів, професійних учасників ринку (торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів та компаній, керівників іхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бути суперечливими, томі для забезпечення стабільності та правового упорядкування ринок повинен бути регульованим;
по-третє, головною особою на ринку цінних паперів є інвестор, вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів е населення, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового ринку. Тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, передусім громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створення та постійне удосконалення такої системи під силу тільки державі, виконавча влада якої повинії контролювати рух капіталів, законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденції розвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.
2.8 Державна підтримка малого підприємництва
Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня 1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».
Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.
Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва, гуртовороздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.
У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створення регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад, свій обчислювальний центр та інші обєкти виробничої і соціальної інфраструктури. Обєднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.
Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з обєктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.
Перелічені форми і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості країн передбачені державними програмами, спрямованими на підтримку і стимулювання розвитку МП. Несистемність та непослідовність дій на підтримку малого бізнесу в Україні зумовили повільні темпи його розвитку.
Отже, на мою думку, треба створювати в Україні умови, які б стимулювали розвиток малого підприємництва. В першу чергу необхідно забезпечити можливість прибуткового бізнесу взагалі.
2.9 Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці
У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці ще не діють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціального регулювання, застосовують державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.
У цьому випадку на відміну від командно-адміністративного перерозподілу трудового потенціалу держава відіграє регулювальну роль відповідно до попиту і пропозиції робочої сили.
Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці передбачає [11]:
1.законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою робочою силою, профспілками і підприємцями тощо;
2.створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
3.створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;
4.створення фондів сприяння зайнятості;
5.розробку програм державної допомоги в підготовці кадрів;
6.розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць;
7.створення системи матеріальної допомоги у звязку з тимчасовим безробіттям.
Головними нормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», Державна програма зайнятості та Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року»[7].
Закон «Про зайнятість населення» визначає категорії зайнятості, права громадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, права на допомогу у звязку з безробіттям, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятості населення тощо. Державна програма зайнятості передбачає заходи держави з надання допомоги громадянам у їхньому працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участі у профорієнтаційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачуваних робіт.
Головні функції з регулювання ринку праці в Україні виконує Мііністерство праці та соціальної політики. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України створено державну службу зайнятості, її обовязком є: аналіз і прогнозування попиту на робочу силу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, підборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств у підборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги; участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо.
Деякі функції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки та управління, департаменти економіки місцевих державних адміністрацій. Вони аналізують і прогнозують кількість населення, складають баланс трудових ресурсів, з метою виконання програм економічного і соціального розвитку вживають заходів щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення. Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості відображає тенденції, що складаються у процесі їхнього відтворення. Зведений баланс містить інформацію про склад і використання трудових ресурсів у середньорічному обчисленні.
Повніше ринок праці характеризує зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, що їх розробляють обласні служби зайнятості на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських Рад і районних держадміністрацій. В балансі ринку праці визначають очікувану кількість незайнятого населення. Такими є особи, які вперше шукають роботу; жінки, які мали тривалу перерву в роботі, повязану з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, звільнені з підприємств і організацій унаслідок зміни профілю, обсягів виробництва й організації праці; інваліди III групи; військовослужбовці, звільнені з армії тощо.
У балансі також розраховують наявні вакансії, новостворювані робочі місця тощо, визначають кількість осіб, яких скеровують на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації .
Тобто, ще однією функцією держави виступає ринок праці.
| ! | Как писать курсовую работу Практические советы по написанию семестровых и курсовых работ. |
| ! | Схема написания курсовой Из каких частей состоит курсовик. С чего начать и как правильно закончить работу. |
| ! | Формулировка проблемы Описываем цель курсовой, что анализируем, разрабатываем, какого результата хотим добиться. |
| ! | План курсовой работы Нумерованным списком описывается порядок и структура будующей работы. |
| ! | Введение курсовой работы Что пишется в введении, какой объем вводной части? |
| ! | Задачи курсовой работы Правильно начинать любую работу с постановки задач, описания того что необходимо сделать. |
| ! | Источники информации Какими источниками следует пользоваться. Почему не стоит доверять бесплатно скачанным работа. |
| ! | Заключение курсовой работы Подведение итогов проведенных мероприятий, достигнута ли цель, решена ли проблема. |
| ! | Оригинальность текстов Каким образом можно повысить оригинальность текстов чтобы пройти проверку антиплагиатом. |
| ! | Оформление курсовика Требования и методические рекомендации по оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Разновидности курсовых Какие курсовые бывают в чем их особенности и принципиальные отличия. |
| → | Отличие курсового проекта от работы Чем принципиально отличается по структуре и подходу разработка курсового проекта. |
| → | Типичные недостатки На что чаще всего обращают внимание преподаватели и какие ошибки допускают студенты. |
| → | Защита курсовой работы Как подготовиться к защите курсовой работы и как ее провести. |
| → | Доклад на защиту Как подготовить доклад чтобы он был не скучным, интересным и информативным для преподавателя. |
| → | Оценка курсовой работы Каким образом преподаватели оценивают качества подготовленного курсовика. |
| Курсовая работа | Деятельность Движения Харе Кришна в свете трансформационных процессов современности |
| Курсовая работа | Маркетинговая деятельность предприятия (на примере ООО СФ "Контакт Плюс") |
| Курсовая работа | Политический маркетинг |
| Курсовая работа | Создание и внедрение мембранного аппарата |
| Курсовая работа | Социальные услуги |
| Курсовая работа | Педагогические условия нравственного воспитания младших школьников |
| Курсовая работа | Деятельность социального педагога по решению проблемы злоупотребления алкоголем среди школьников |
| Курсовая работа | Карибский кризис |
| Курсовая работа | Сахарный диабет |
| Курсовая работа | Разработка оптимизированных систем аспирации процессов переработки и дробления руд в цехе среднего и мелкого дробления Стойленского ГОКа |