2

Курсова робота

З дисципліни:

"Державне регулювання економіки"

Тема: "Державне регулювання паливно-енергетичного комплексу України"

Зміст

Вступ

1. Основні характеристики паливно-енергетичного комплексу України

2. Специфіка видобутку (виробництва) і споживання паливних та енергетичних ресурсів

3. Концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу України

4. Енергетична політика як центральна складова постсоціалістичних економічних реформ в Україні

5. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України - основа економічної безпеки держави

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) -- один з найважливіших міжгалузевих комплексів. Він включає розвідку паливних ресурсів, видобування палива і виробництво електроенергії, транспортування та організацію їх споживання.

У ПЕК виділяються дві великі групи галузей промисловості -- паливна і електроенергетика. До паливної промисловості належать нафтодобувна, нафтопереробна, газова, вугільна, торфяна, сланцева, уранодобувна і збагачувальна промисловість; до електроенергетики -- теплові, гідро- та атомні електростанції. До цього комплексу включається виробнича інфраструктура перелічених галузей промисловості, зокрема такі її важливі види, як високовольтні лінії електропередачі, трубопроводи, нафтові термінали та великі сховища нафти і газу.

Основним джерелом енергії у сучасному господарстві є мінеральне паливо. Паливно-енергетичні ресурси -- досить велика група корисних копалин органічного походження, що мають різні властивості і неоднакову якість, але всі є джерелом виробництва електричної і теплової енергії. Ця група обєднує тверді паливні ресурси -- камяне й буре вугілля, горючі сланці, рідинні -- нафту, газові -- природний газ, а також торф і дрова. Раніше від інших людство почало використовувати тверді види палива -- дрова, торф, вугілля, що продовжується й досі. Паливні ресурси застосовуються також як технологічне паливо і як сировина для металургійної, нафтопереробної, нафтохімічної, хімічно-фармацевтичної та інших галузей промисловості. Складові ПЕК дуже капіталомісткі, але мають велике значення в економіці і житті суспільства кожної країни. Потреби в енергії, можна стверджувати, є другою необхідною потребою людей після продовольства. Сучасне матеріальне виробництво і побут людей потребують великих витрат енергії. Разом з цим далеко не всі країни мають достатню кількість паливних ресурсів.

1. Основні характеристики паливно-енергетичного комплексу України

В економіці України ПЕК відіграє особливу роль. На відміну від багатьох країн матеріальне виробництво України надзвичайно енергомістке, особливо такі його галузі, як чорна металургія, багато хімічних виробництв, сільськогосподарське виробництво тощо. До того ж енергія в Україні використовується дуже неекономно. Як наслідок цього -- продукція промисловості і сільського господарства надзвичайно енергомістка, а відтак енергомісткість одиниці національного доходу в Україні в кілька разів більша, ніж у розвинутих країнах (різні джерела наводять від 4 до 10 разів).

Галузі промисловості і окремі виробництва в ПЕК повязані між собою не стільки виробничо-технологічними звязками, як тим, що їх функціонування спрямоване на виробництво і використання енергії; їх єдність полягає в тому, що окремі види палива можуть, певною мірою, заміняти один одного, бути енергоносіями. Роль окремих видів палива змінюється в процесі науково-технічного прогресу. До Другої світової війни основним і переважаючим видом палива в Україні було вугілля. Тепер надзвичайно важливими і зручними видами палива є нафта і природний горючий газ.

Таблиця 1

Динаміка структури видобутку палива в Україні

(у перерахунку на умовне паливо -- 7000 Ккал),%

Сучасна структура власного видобутку палива в Україні не відповідає ролі окремих його видів у постачанні енергії народному господарству і населенню, зокрема обсяг видобутку нафти і газу не відповідає масштабам їх споживання (табл. 1).

Особливість структури видобутку палива в Україні полягає в тому, що на вугілля припадає три чверті усіх видів палива, а на нафту -- лише 5 %.

Якщо порівняти структуру видобутку палива з структурою його споживання, то виявиться, що Україна в 1990 р. задовольнила свої потреби власним видобутком у нафті на 10%, у газі -- 18%. Основна частина потреб у цих видах палива задовольнялась шляхом його ввозу. Головним і по суті єдиним постачальником нафти в останні роки була Росія, а природного газу -- Росія і Туркменистан. Після того як Україна стала незалежною державою, обмеженість власних ресурсів нафти і природного газу особливо негативно позначилося на економіці України. Це стало однією з основних причин гострої енергетичної кризи (1992--1994 рр.).

Становище ПЕК дуже погіршилось у звязку з катастрофою на Чорнобильській АЕС. Україні було завдано великих матеріальних і моральних втрат. Після 1991 р. ускладнилось постачання палива атомним електростанціям; припинилось спорудження нових атомних реакторів на Запорізькій та Хмельницькій АЕС. На стані електроенергетичної системи України негативно позначилось відключення її від електроенергетичної системи Росії. Становище електроенергетичного господарства України в 1993--1994 рр. стало катастрофічним. У ПЕК України виникло багато складних проблем, від розвязання яких залежить значною мірою вихід країни з важкої економічної кризи.

ПЕК настільки складний за структурою, що його, як і інтегральний агропромисловий комплекс, можна назвати суперкомплексом. Виходячи з теорії виробничо-територіального комплексотворення, в ньому можна виділити такі підкомплекси: вугільний, нафтопромисловий, газовий та електроенергетичний.

Важливе значення у вирішенні паливної проблеми в Україні має вдосконалення технології переробки нафти. Розробка і впровадження виведення з експлуатації морально застарілого і фізично спрацьованого обладнання, переведення ряду ТЕЦ на опалювальні та парові котельні, подовження строків експлуатації ряду електростанцій, повна модернізація теплосилового устаткування, підвищення маневреності блоків потужністю 200, 300 МВт та інші заходи.

У перспективі головним має бути структурна перебудова господарського комплексу України і переорієнтація його на переважний розвиток тих галузей, які найменше забруднюють природне середовище, мало енерго-, матеріале-, фондо- і працемісткі. Це середнє, точне, сільськогосподарське машинобудування, автомобільна, електротехнічна, електронна, компютерна, приладобудівна, легка і харчова промисловість. Переорієнтація господарського комплексу на розвиток цих галузей промисловості дасть змогу більш як на третину скоротити споживання енергоресурсів, звести до мінімуму забруднення природного середовища, збільшити випуск конкурентоспроможної продукції, валютні надходження і підвищити добробут населення нашої країни.

2. Специфіка видобутку (виробництва) і споживання паливних та енергетичних ресурсів

Україна належить до держав, що недостатньо забезпечені власними енергоресурсами, окремими видами -- лише на 20--30 відсотків і тільки вугіллям -- на 100 відсотків. Водночас вона має найбільш енергомістку економіку. Споживання умовного палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т, тоді як у розвинених країнах тільки 4,2--5,5 т.

Серед паливних галузей України провідною є вугільна промисловість. До її складу входять підприємства з видобутку вугілля, збагачувальні фабрики, підприємства з виготовлення вугільних брикетів. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, коксохімії, металургії.

Внаслідок швидкого виснаження промислових запасів вугілля його видобуток постійно знижується. Так, за 1975--1999 рр. він скоротився з 215,7 до 76,9 млн. т (або в 2,8 рази). Проблема ускладнюється ще й тим, що у вугільній промисловості зношеність основних промислово-виробничих фондів становить 63 відсотки. Погіршились умови роботи шахтарів, почастішали аварії на шахтах. Отже, проблеми розвитку Донбасу та модернізації вугільної промисловості набувають дуже важливого значення. Для вирішення їх потрібно освоювати нові вугільні пласти в Західному Донбасі (Дніпропетровській і Запорізькій областях), закрити нерентабельні шахти, де запаси вугілля вже вичерпано; повністю модернізувати шахтне устаткування і перейти до нових технологій у галузі.

Про енерговитратний характер економіки України впродовж багатьох десятиліть свідчать такі дані. У 1970 р. в Україні видобувалося близько 14 млн. т нафти, а споживалося -- 28 млн. т, газу відповідно -- 61 і 49 млрд. м3.

На основі вдосконалення структури використання паливно-енергетичних ресурсів, реструктуризації господарського комплексу, зниження нових технологій переробки нафти можуть значно збільшити виробництво бензину і супутних видів продукції.

Розрахунки Європейської енергетичної комісії показують, що при ефективному використанні енергоресурсів Україна могла б удвічі збільшити свій національний продукт і водночас у 3--4 рази зменшити витрати на нафту та газ. Капіталовкладення у енергозберігаючі технології дають більший ефект, ніж у створення нових потужностей у паливно-енергетичному комплексі.

Високого розвитку в Україні набула електроенергетика. На території нашої країни розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає. З 1960 по 1996 рр. виробничі потужності електростанцій зросли з 11,7 до 54 млн. кВт, або в 4,9 рази, виробництво електроенергії -- з 53,9 до 183 млрд. кВт-год, або в 3,4 рази. Нарощування потужностей електростанцій відбулося за рахунок нових теплових, атомних і гідроелектростанцій. Завершено будівництво Дніпровського каскаду та 55 гідроелектростанцій на середніх ріках. Введено в дію потужності на Рівненській (818 МВт), Чорнобильській (4000 МВт), Південноукраїнській (2000 МВт), Запорізькій (1000 МВт), Хмельницькій (1000 МВт) та інших атомних електростанціях. На них виробляється майже 1/3 електроенергії, більше половини якої споживається у промисловості.

Однак Україна, маючи власні великі запаси уранових руд і цирконію, змушена завозити ядерне паливо з Росії. Назріла потреба налагодити його виробництво в Україні. Водночас слід зазначити, що подальший розвиток атомної енергетики стримується відсутністю надійних атомних реакторів, підприємств з виробництва ядерного палива, вичерпанням можливостей території країни для будівництва нових ядерних обєктів, а також через велику соціальну напруженість, викликану катастрофою на Чорнобильській АЕС. У таких умовах основним є введення в дію потужностей на теплових та гідроакумулювальних електростанціях.

Недопоставки вугілля електростанціям стали причиною того, що з 1990 р. по 1999 р. виробництво електроенергії на теплових електростанціях скоротилося з 208 до 88,5 млрд. кВт-год. У звязку з використанням низькосортного вугілля електростанції змушені збільшувати витрати мазуту до 17--19 млн. т, що становить 1/3 всіх витрат палива. Додаткова витрата палива по групі станцій, які працюють на антрацитовому і збідненому вугіллі, оцінюється в 1 млн. т умовного палива за рік.

Давно відпрацювали свій ресурс агрегати середнього і низького тиску Криворізької, Кіровоградської, Північнодонецької, Львівської, Лисичан-ської, Дніпродзержинської, Сумської теплоелектростанцій, а також Київської та Харківської обєднаних ТЕЦ.

3. Концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу України

Україна належить до держав, недостатньо забезпечених власними енергоресурсами. За цим показником вона відстає від країн Західної Європи, в тому числі й таких як Німеччина і Франція. Окремими видами палива Україна забезпечена лише на 20--30% і тільки вугіллям -- на 100%. Водночас Україна має найбільш енергомістку економіку. Енергомісткість національного доходу України у 4-6 разів вища ніж в Японії та країнах Західної Європи. Споживання умовного палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т, тоді як у перелічених країнах тільки 4,2 - 5,5 т. Основними видами енергоресурсів в Україні є камяне вугілля, нафта, газ, атомна і водна енергія.

Споживання нафти в Україні становить в середньому 40 млн. т , видобуток її - біля 5 млн. т. тобто потреби в нафті за рахунок власних ресурсів задовольняються лише на 12,5 %. Імпорт нафти для задоволення потреб здійснювався в основному з Росії. Таким чином, господарство України повністю залежить від поставок нафти з Росії. Така одностороння залежність України в постачанні енергоносіями дуже негативно позначається на її економічному розвитку.

У звязку з переводом на так звані "світові ціни" російської нафти і газу стала погіршуватися економічна ситуація в Україні. Зокрема, скорочується виробництво промислової і сільськогосподарської продукції, катастрофічне підвищується її собівартість. Україна змушена платити Росії за енергоносії у 5-6 разів дорожче, ніж вони коштують на світовому ринку.

Якщо у світі за основу ціноутворення взято ціну хліба, то в Україні ціну енергоносіїв диктує Росія і тим самим добровільно привязано українську економіку до російської, поставлено її у другорядне, підпорядковане становище. Слід підкреслити, що в Америці за 1 кг хліба можна купити 8л бензину, а в Росії - 5, а в Україні тільки 0,3 л.

Нова концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу України повинна базуватися: на розширенні пошуково-розвідувальних робіт з метою виявлення нових запасів нафти, газу, вугілля та інших паливних ресурсів; підвищення віддачі існуючих родовищ, модернізації і переведенні на нові технології усього паливно-енергетичного комплексу; структурній перебудові національної економіки; зниженні енергомісткості усіх видів продукції; на розробці й впровадженні ресурсозберігаючих і насамперед енергозберігаючих технологій; переорієнтації на закупівлю енергоресурсів у країнах Близького і Середнього Сходу.

В Україні серед усіх інших видів палива природний газ має дуже високу питому вагу. Так, у використанні первинних енергоресурсів його частка становить 37 %, тоді як в цілому в світі - 22, у США - 23, в Західній Європі - 17, у тому числі в Німеччині - 17, Франції - 13, Італії-26%.

На основі вдосконалення структури використання паливно-енергетичних ресурсів структурної перебудови господарського комплексу зниження енергомісткості продукції Україна має реальні можливості значного скорочення споживання газу. Розрахунки показують, що вже до 2005-2010 pp. його можна звести до 70-80 млрд. на рік проти 118,8 млрд. м³ у 1990 р. Ця потреба в газі може бути задоволена за рахунок таких джерел: ефективного використання ресурсної бази України, яке на той час зможе забезпечити видобуток газу на рівні 20-35 млрд. м3 за рік; використання нетрадиційних джерел: газу метану вугільних шахт, біогазу, кокосового газу, гідратів, обсяг яких можна оцінити на рівні 5-10 млрд. м3. Щороку через територію України транспортується понад 205 млн. т нафти, 215 млрд. м³ природного газу, і вона має право на одержання за це як мінімум 25-30 млн. т нафти і 15-20 млрд. м³ природного газу.

Розрахунки тієї самої ЄЕК показують, що при ефективному використання енергоресурсів Україна могла б вдвічі збільшити свій національний продукт, одночасно в 3-4 рази зменшивши затрати на нафту та газ. Капітальні вкладення у матеріале- та енергозберігаючі технології дають більший економічних ефект, ніж створення нових потужностей у паливно-енергетичному комплексі. Скоротивши вказаний розрив у використанні енергії хоча б наполовину, можна зекономити 540 млн. т нафтового еквівалента в 2000 р. і 600 млн. т - у 2010 p., при цьому 90% з них становили б викопні палива. Таким чином, як показують прогнози, ніяке збільшення виробництва енергоресурсів, принаймні у найближчі роки не зможе конкурувати з матеріале- та енергозбереженням.

Для поступового виходу України з, енергетичної кризи держава повинна на перехідний період взяти її практичне подолання під свій контроль, створити надійну законодавчу базу для ефективного ринкового трансформування виробництва паливно-енергетичних ресурсів і торгівлі ними, для формування розвинутого енергетичного ринку - з тим, щоб викоренити прояви зловживань і анархії в цій галузі.

Сьогодні концепцію та програму урядової енергетичної політики зорієнтовано переважно на вугільне паливо, оскільки його розвідані запаси ще досить вагомі. Вони можуть забезпечувати Україну паливом і в наступному сторіччі.

Проте не можна враховувати того очевидного фактору, що наша вугільна промисловість опинилася в кризовому стані, втративши регулюючий вплив на самовідтворювальну циклічність. І це ускладнює досягнення в найближчі роки потрібного обсягу, стабільності та планомірного зростання вуглевидобутку, а також зниження вартості та підвищення якості вугілля.

За останні 15 років приріст генеруючих потужностей майже повністю здійснювався за рахунок атомної енергетики, частку якої доведено до третини загального виробництва електроенергії, її виробництво на ТЕС з органічним паливом почало скорочуватися.

У звязку з втратою на 5-8 років номінальної виробничої потужності вугільних шахт, єдиною альтернативною в енергозабезпеченні на найближчі роки може бути тільки швидше введення трьох енергоблоків на Запорізькій, Рівненській і Хмельницькій АЕС. Якщо цього не зробити, то треба буде додатково витрачати 57 млн. т вугілля (із збільшенням до 66 млн. т у 2005 р. і до 69-70 млн. т у 2010 p.), тобто спрямовувати на вказані цілі практично весь приріст видобутку вугілля.

В Україні високого розвитку набула електроенергетика. На її території розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає.

За останні 15 років основний приріст електрогенеруючої потужності в Україні забезпечувався за рахунок розвитку атомної енергетики. Частка атомних електростанцій у встановленій потужності всіх електростанцій країни досягла близько 24% (12,8 млн. кВт). Основну частину в структурі електрогенеруючих потужностей займають теплові електростанції на органічному паливі. Швидкий і безальтернативний розвиток атомної енергетики призвів до згортання розвитку і технічного переозброєння теплоенергетики на базі використання органічного палива.

Оскільки для економіки України проблеми подолання дефіциту енергоносіїв, а також необхідного і своєчасного енергозабезпечення набули особливої гостроти, то розвязувати їх треба комплексно - як на міжнародному і державному, так і на господарському і навіть побутовому рівнях. Без цього економічна та енергетична стабілізація і розвиток неможливі.[1]

4. Енергетична політика як центральна складова постсоціалістичних економічних реформ в Україні

Україна -- за економічними критеріями -- є країною, бідною на сировину. Через чотири роки після закінчення епохи соціалізму виявилося, що Україна за умов капіталістично-ринкової економіки є країною, бідною на сировину, необхідну для виробництва енергії. Виробничо-економічний аналіз показує, що в Україні лише приблизно 15 % споживання енергії без збитків покриваються за рахунок вітчизняних ресурсів. Щоб задовольнити решту потреби в енергії, тобто 85 %, необхідно або ж зі збитками видобувати вітчизняні енергоносії (насамперед вугілля), або ж імпортувати енергоносії за валюту чи на умовах бартеру.

Нинішня ситуація в енергетичному секторі криє велику загрозу, яка може мати безпосередній вплив на розвиток процесу реформ в Україні. З одного боку, все ще ніяк не розпочнеться послідовна реструктуризація вітчизняної вугільної промисловості. З іншого -- імпорт енергії є основним винуватцем великого дефіциту поточних статей платіжного балансу. Зменшення обсягів імпорту енергоносіїв лише на 20 % дозволило б -- за умови, що обсяги експорту залишалися б без змін, -- досягти позитивного сальдо у балансі поточних операцій. Понад 50 % українського імпорту складають поставки енергоносіїв з Російської Федерації (Росія і Татарстан: газ, нафта, ядерне паливо), Туркменії (газ) та Польщі (вугілля). Якщо припустити, що споживання енергії, а отже, і імпорт енергоносіїв буде поступово зростати, а власне виробництво енергії буде спадати, то рахунки на оплату російських та туркменських енергоносіїв ще довго будуть збільшуватися і після 2000 р. Це може призвести до ще більшої економічної та політичної залежності від Росії.

За останні роки уряд України докладав значних зусиль для реформування енергетичного сектора та зниження споживання енергії. Однак ці зусилля виявились марними, бо майже на жодному рівні енергетичного комплексу не було структур ефективного контролю і виконання рішень. До того ж поряд з структурними реформами та реформою власності необхідні зміни у свідомості населення: в постсоціалістичний період енергія вже не є соціальним правом, а ринковим товаром з великими альтернативними витратами. [5]

При соціалізмі багато країн РЕВ і насамперед Радянський Союз вважалися багатими на сировинні ресурси, їх виробництво, виражене у фізичних величинах (кг, м³, літрах, тоннах тощо), було величезним; у багатьох видах сировини Радянський Союз належав до найбільших виробників у світі: залізна руда, титан, нікель, алюміній, деревина, газ, нафта, вугілля. Українська Радянська Соціалістична Республіка також вважалася країною, багатою на енергоресурси, насамперед вугілля, також і на нафту та газ.

Чому ж тоді від того часу так різко змінилися оцінки запасів корисних копалин і чому Україна вважається сьогодні бідною на енергію? Пояснити це можна системним розривом між соціалістичною та постсоціалістичною епохами, пережитий спочатку Радянським Союзом, а потім також Україною від початку 1992 р. При соціалізмі гроші та капітал не відігравали ніякої ролі при плануванні та здійсненні виробничої діяльності. Здебільшого планування виробництва, транспорту та розподілу здійснювалося на підставі так званої «соціальної цінності» відповідних продуктів. Виробництво та споживання енергії при соціалізмі мало статус особливо великої «соціальної цінності». Тому розвиток енергетичного комплексу мав винятково фізичні, а не економічні межі. При соціалізмі концепція багатства на сировинні ресурси ототожнюється з фізичною наявністю цих ресурсів.

На противагу цьому в постсоціалістичний період -- або іншими словами: в період появи капіталізму-- підприємства, які діють за економічними принципами, намагаються організувати свою діяльність таким чином, щоб отримані прибутки відповідали вимогам власників капіталу. Лише впровадження універсального вартісного еквіваленту, тобто грошей, робить можливим вартісне порівняння між виробничими чинниками (праця, капітал, енергія тощо) та попитом на товари. Притаманна для соціалізму «соціальна цінність» замінюється в постсоціалістичну епоху грошовою вартістю. В постсоціалістичний період концепція багатства на сировинні ресурси залежить від здатності підприємств видобувати, переробляти, транспортувати сировину та пропонувати її на ринку з таким рівнем витрат, при якому ціна продажу була б вищою за суму витрат.

Отже, економічне багатство тієї чи іншої країни на сировинні ресурси не є чимось закладеним від природи; тут більшою мірою має місце проблема вартості. Тому посилання на сировинне багатство України за часів Радянського Союзу, царя чи Австро-Угорщини не повинно приховувати той факт, що видобування переважної частини сировинних ресурсів України в нинішній ситуації не економічне і тому -- теж з економічного погляду-- ці ресурси не існують. Україна сьогодні вже не є країною, багатою на сировинні ресурси і не може нею стати навіть у разі внесення значних державних інвестицій у цю сферу. [5]

Немає підстав для виключення енергетичного комплексу з процесу «підприємизації», тобто для того, щоб не поділяти його на підприємства, орієнтовані на ринок та прибутки. Навпаки, саме в енергетиці завдяки формуванню ринкових торговельних відносин між підприємствами по виробництву, переробці, транспортуванню та розподілу можна досягти значного приросту ефективності. В кінцевому підсумку цей приріст ефективності буде на користь споживачів, бо призведе до зниження цін на енергію.

Підприємизація є можливою у всіх галузях енергетичного комплексу. До 1980-х років як у соціалістичних, так і в капіталістичних країнах вважалося, що в капіталоємних енергетичних галузях, повязаних з лініями електропередач, досягається зростаючий ефект масштабу виробництва та зменшення питомих витрат. Це було виправданням для організації у таких галузях єдиного, великого, вертикально інтегрованого підприємства як «природного монополіста». Однак цей погляд з 80-х років піддається сумніву та спростовується.

З початку 90-х років цей новий теоретичний підхід набув поширення в енергетичній політиці країн Західної Європи та Америки. З одного боку, це призводить до посилення демонополізації та конкуренції, а також до інтернаціоналізації енергетичного господарства. З іншого боку, лібералізація енергетичного сектора висуває особливі вимоги до здатності держави швидко реагувати на появу перебоїв на ринку. [5]

У Радянському Союзі Україна була одним з найбільших експортерів електроенергії; у 80-х роках тут також споруджувалися атомні електростанції, що мали тоді пріоритетне значення, за російською технологією та з використанням російської сировини100. Після закінчення доби соціалізму «електрогігант» Україна перетворився на надзвичайно залежного та вразливого виробника струму. Табл. 8.6 показує розвиток електроенергетики після 1990р.: обсяги виробництва електроенергії знизилися з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 p.), тобто на 38 %. Заслуговує на увагу зміна структури: в той час, як теплові електростанції (тобто ті, де спалюється вугілля, газ і нафта) змушені були у звязку з недостачею пального скоротити своє виробництво більше ніж на 50 %, виробництво атомної енергії залишалося після 1990 р. практично постійним.

Суттєві можливості підвищення ефективності електроенергетики повязані саме із споживанням електроенергії: оцінки резервів енергозбереження сягають від 20--25 % (за даними Енергетичного центру Європейського Союзу) до 40 % (за даними Інституту проблем енергозбереження Національної академії наук України). Разом з тим з 1993 р. спостерігається зростання специфічного споживання електроенергії в промисловості.

Отже, проблеми української електроенергетики мають свої причини не в частині пропозиції, а насамперед в частині попиту. Внаслідок сильного спаду виробництва з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 р.) зявились великі надмірні потужності. Спорудження нових електростанцій, напевно, недоцільне ані з технічного погляду, ані з погляду фінансування. Навіть закриття двох ще працюючих блоків Чорнобильської АЕС, які дають щорічно 10 млрд. кВт г електроенергії, не мало б негативних наслідків для надійності забезпечення України електричним струмом. [5]

5. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України - основа економічної безпеки держави

Економічна безпека будь-якої держави базується на максимальній автономії її діяльності із забезпечення стабільного функціонування національного господарства. Основоположною умовою цього стає забезпечення економіки різними видами ресурсів у достатньому обсягу. Одними з найважливіших і найнеобхідніших для надійної роботи підприємств є енергетичні ресурси. Усі показники, повязані з їх використанням, тією чи іншою мірою впливають на собівартість продукції, рентабельність виробництва і цілком залежать від стану енергетичного комплексу. Таким чином, паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всієї решти ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.

Основу ПЕК утворюють галузі, які здійснюють видобування і попередню підготовку первинного енерговмісного ресурсу і перетворюють його на вторинний, а також підрозділи, що являють собою складну багатоцільову сукупність виробничих структур, покликаних забезпечувати як поточну роботу комплексу, так і його техніко-економічну перспективу.

Важливість забезпечення стабільної та ефективної роботи ПЕК України є очевидною. В національній економіці виробничі структури комплексу займають особливе місце:

по-перше, вони покликані гарантовано забезпечувати виробництво у необхідній кількості енергоресурсами з відповідними якісними характеристиками і параметрами, а також раціональною структурою за видами енергії;

по-друге, формувати довгочасну науково обгрунтовану технічну політику ефективного використання наявних паливно-енергетичних ресурсів з урахуванням реальних фінансово-економічних можливостей галузі та держави;

по-третє, 1/3 основних фондів промисловості зосереджено саме у галузях ПЕК.

Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%.

Глибока криза, в якій перебуває економіка України, вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. В першу чергу така підтримка потрібна енергокомплексу як одній з головних ланок національної економіки, яка з ряду причин тривалий час не діставала належного розвитку.

Однією з важливих складових частин ПЕК України є вугільна промисловість. Жодна галузь даного комплексу не має таких потенціальних можливостей, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу обмежені. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років. У звязку з хронічною відсутністю достатніх коштів на розвиток вугільної промисловості в галузі аж до 1997 р. встановилася тенденція до зниження обсягів видобування вугілля. Причому така тенденція намітилася ще в 70-х роках. Це було визначено активним включенням до системи енергетичних ресурсів (у рамках СРСР) газових і нафтових родовищ, що супроводжувалося пріоритетним інвестуванням цих галузей і обмеженням капіталовкладень у вугільну промисловість. При цьому "глибина падіння" обсягів видобування вугілля за умов загальної економічної кризи в Україні за період з 1990 по 2000 р. становила майже 50%. Така динаміка має прямий звязок з розмірами і структурою капітальних вкладень у розвиток вугільної промисловості.

Падіння обсягів видобування вугілля у 90-х роках посилилося кризою перехідного періоду. Починаючи з 1997 р. спостерігається певне підвищення видобування вугілля. У 1999 р. видобуто 81,5 млн. т, що є на 6,9% вищим за рівень 1998 р.; і у 2000 р. випуск вугільної продукції був вищим, ніж у 1997 р. Це свідчить про певний прогрес, але для розвязання проблем національної економіки досягнутого явно недостатньо. Дослідження, виконані НАН України, визначають прогнозні потреби у вугіллі в розмірі 120,4 млн. т на рік за умови домінуючого становища на внутрішньому ринку енергоресурсів. Слід враховувати, що 40% виробництва енергії в Європі та 44% у світі базуються на використанні вугілля. Тому відродження енергетики України можливе, насамперед, за рахунок стабілізації роботи і розвитку вугільної галузі.

Вихід вугільної промисловості з кризи бачиться у реалізації єдиної, цілеспрямованої, скоординованої політики, що грунтується на глибокому вивченні та використанні власних можливостей, а також досвіду країн, які вирішували на різних етапах свого розвитку аналогічні проблеми. За різними оцінками, тільки на стабілізацію роботи галузі необхідно щороку направляти від 2,6 млрд. до 3,6 млрд. грн. Це дозволить до 2005 р. підтримувати річний обсяг видобування вугілля на рівні 80-81 млн. т і створити умови для розвитку потужностей з метою поступового нарощування обсягів виробництва вугільної продукції. При цьому умовою гарантованого піднесення видобування є інтенсифікація капітального будівництва, спрямованого на введення додаткових виробничих потужностей за рахунок будівництва нових і реконструкції діючих шахт. На реалізацію такого підходу, з урахуванням нового будівництва, на першому етапі додатково необхідно від 700 млн. до 800 млн. грн. на рік.

Система "поставщик - споживач" (шахта - теплова електростанція), що склалася за останні роки, зазнала глибоких деформацій, які негативно впливали і продовжують впливати на результуючі показники як вуглевидобувників, так і енергетиків. Ці суперечності зумовлені, насамперед, розбіжністю економічних інтересів сторін, яка на практиці призводить до того, що вугільники дозволяють собі відвантажувати на електростанції продукцію сумнівної якості, а енергетики, не без втрат для себе, переробляти все, що їм поставляють. У кінцевому підсумку це відібється на споживачеві через постійно зростаючі тарифи на електроенергію, не говорячи вже про безліч технічних і організаційних проблем.

Розвязання цих суперечностей за даних умов можливе в тому випадку, коли у взаємодіючих сторін зявиться спільна мета і, найголовніше, буде створено таку схему, яка б завязувала роботу вугільників на кінцевий продукт - вироблення електроенергії. Інакше кажучи, на електростанції має поставлятися вугілля з цілком визначеними якісними показниками і, насамперед, за теплотворною здатністю. Саме ці показники визначають ціну, за якою енергетики платитимуть шахтам за поставлене вугілля.

У цьому звязку збагачення енергетичного вугілля є обовязковою умовою в поліпшенні їх використання при спалюванні на електростанціях. Нині збагачується лише 65% енергетичного вугілля, тоді як коксівне вугілля повністю проходить цей процес. Можливості ж збагачувати вугілля енергетичних марок є, оскільки потужності збагачувальних підприємств використовуються лише наполовину.

Серйозні витрати в роботі ПЕК залежать і від загального морального старіння виробничого апарату, а також значного фізичного спрацювання устаткування на теплових електростанціях (ТЕС). Із загальної встановленої потужності українських ТЕС (28700 МВт) 24% - фізично повністю спрацьовані, 66% - експлуатуються понад розрахунковий ресурс часу роботи і лише 10% - ще не вичерпали розрахункового періоду експлуатації. Це призводить до порушення ритмічного і нормативного забезпечення споживачів електроенергією, недопустимого рівня негативного впливу на навколишнє середовище (застаріла технологія перетворення енергій), високої вартості енергоносіїв, а також до значної енергомісткості ВВП, відсутності механізму, який би стимулював економію електроенергії.

Такий стан значною мірою зумовлено тим, що у структурі генеруючих потужностей комплексу понад 60% припадає на ТЕС, які працюють переважно на вугіллі. Водночас вік основної частини їх устаткування давно перевищив нормативний. Високий рівень спрацювання основного устаткування зумовлює падіння обсягу вироблюваної електричної енергії ТЕС (див. табл. 2).

Скорочення виробництва електричної енергії пояснюється, в першу чергу, відсутністю необхідної кількості палива, а також низькою якістю вугілля, яке поставляється, що робить за нинішнього стану устаткування ТЕС роботу електростанцій на твердому паливі, без використання мазуту і газу, практично неможливою. Власними мазутом і газом Україна у достатніх обсягах не забезпечена.

Таблиця 2.

Виробництво електроенергії ТЕС України

Становище погіршується ще й тим, що за енергетичне вугілля не розплачуються, перш за все, енерговиробляючі підприємства, з якими, у свою чергу, не розплачуються споживачі електроенергії, в тому числі шахти. Так, на рахунки вугільних підприємств у порядку розрахунку за одержану вугільну продукцію надійшли кошти на суму 2 млрд. 277 млн. грн. (41,1% від суми реалізованої продукції). З них від підприємств Міненерго - 514 млн. грн. (20% суми реалізованої продукції), а від електростанцій -128 млн. грн. (5%), від облдержадміністрацій - 21 млн. грн. (10,6%). Саме такий стан справ з розрахунками за спожиту електроенергію підриває економіку держави, руйнує засади всієї господарської діяльності, створює соціальне напруження в суспільстві. Ця сама обставина призвела до того, що нині більшість підприємств енергетичного ланцюжка не має вільних фінансових ресурсів для проведення інвестиційної діяльності з оновлення виробничих потужностей.

Від того, наскільки успішно вдасться знайти вихід з цієї дуже непростої ситуації, у кінцевому підсумку, залежатиме, чи збережемо ми свій ПЕК, чи дозволимо йому продовжувати деградувати з усіма наслідками, що випливають звідси. Останні кроки Кабінету Міністрів України з направлення у ПЕК фінансових ресурсів за рахунок посилення дисципліни платежів за електроенергію свідчать про те, що складна проблема починає поступово виходити з безвиході. Проте ні в кого не мають виникати ілюзії, що процес оздоровлення ПЕК надалі відбуватиметься сам собою. Нові ситуації вимагатимуть нових рішень, і немає сумніву, що на цьому шляху значно більше слід буде зробити, ніж зроблено до даного часу.[8]

Висновок

Україна знаходиться зараз на стадії докорінної реструктуризації всієї електроенергетики та впровадження енергетичного ринку, який за своєю формою буде унікальним у Європі. При цьому повинні бути створені можливості для того, щоб споживачі залежно від своїх потреб та фінансових можливостей могли купувати певну кількість струму в певні періоди доби за певними цінами; кілька підприємств будуть конкурувати між собою, намагаючись запропонувати кращі умови. На боці виробництва енергії було засновано шість виробничих обєднань у формі акціонерних товариств, з яких чотири організовані за регіональним принципом (Західенерго, Центренерго, Донбасенерго, Дніпроенерго) і два за функціональним (Атоменерго, Гідроенерго). Міжрегіональне транспортування та диспетчеризація забезпечується Національним диспетчерським центром. На боці розподілу електроенергії створені нові підприємства у формі 27 регіональних постачальних підприємств, які займаються лише збутом електроенергії, тобто надають послуги.

Для продовження структурних реформ в електроенергетиці необхідно здійснити як технічні, так і регулюючі заходи. Під першими мається на увазі можливість відключення від російської мережі та зменшення залежності від поставок російського струму. В українській мережі необхідно запровадити на всій території контрольно-регулювальну техніку, яка б обєднала електростанції, виробничі обєднання, диспетчерський центр і регіональні енергопостачальні підприємства. Великих споживачів необхідно оснастити лічильниками, що можуть фіксувати потоки струму в залежності від часу.

Однак найбільшою перешкодою при впровадженні енергоринку є не технічні, а регулюючі заходи. Виходячи з британської моделі, необхідно створити нові або реорганізувати існуючі регулюючі інстанції таким чином, щоб існували:

– політичне незалежна установа, яка повинна контролювати ціноутворення на енергоринку, визначати максимальні ціни, а також перевіряти інформацію електростанцій про граничні витрати;

– Антимонопольний комітет, який здійснює контроль за діяльністю на ринку, що обмежує конкуренцію;

– незалежна комісія з питань ефективності, яка контролює результати функціонування енергоринку та звертає увагу на хибні тенденції розвитку;

– Національний диспетчерський центр та високовольтні лінії поки що можна залишити у власності держави. Разом з тим у довгостроковій перспективі немає аргументів проти приватизації виробничих обєднань та розподільних підприємств; державна наглядова установа мала б отримати при цьому міноритарну участь;

– ключовим пунктом структурної реформи була й залишається цінова політика. Середні ціни, які чинні з кінця 1995 p., а саме 3,6 центів США за кіловат-годину (приблизно 0,07 гривні) покривають лише поточні витрати на виробництво, передачу та розподіл додаткової одиниці електроенергії; амортизація не врахована. Очевидно, що подальше підвищення цін неминуче, для того щоб підприємства енергопостачання одержали кошти для конче потрібної модернізації. [5]

Список використаної літератури

1. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. - Тернопіль: Астон, 2001. -362с.

2. Социально-экономическая география Украины. Под ред.О. Шаблия. - Львов: Свит, 1995. - 640с.

3. Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал України. Львів, 1994.

4. І. Михасюк, А.Мельник,М.Крупка, З.Залога. Державне регулювання економіки. - ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. - 640с.

5. Зрушення до ринкової економіки. Реформи в Україні: погляд з середини. За ред. Л. Гофмана і А. Іденберга. К:1997р. - 287с.

6. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн.. Кн..2: / Ю.В. Ніколенко та ін.; - 2-ге вид. Перероб. і доп. - К.: Либідь, 1998.-272с.

7. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн. пособие.-2-е изд. - М: Дело, 2002. - 280с.

8. Гайдук В. “Розвиток паливно-енергетичного комплексу України як основи її економічної безпеки ”// Формування ринкових відносин в Україні: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред.І.К.Бондар. - К., 2001.

9. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.

10. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. - К.:МАУП, 2000.-176с.

11. Байков Н. Топливно-энергетический комплекс // Мировая экономика и международные отношения - 2000. №8. - с.61-67

12. Блинкова О. “Нефть и газ Украины: Возможность уменьшения зависимости от российского экспорта”//Бизнес-Информ.-1998.-№15с.29-31

13. О. Главаги, Г. Бурлака. “Состояние и перспективы нефтеперерабатывающей промышленности Украины” //Экономика Украины. - 1999. - №5.