16

ЗМІСТ

• Вступ 2
• Розділ І. Творча манера зображення дійсності Г. Гессе 4
• Розділ ІІ. Роздвоєння особистості в романі Г. Гессе "Степовий вовк" 12
• Висновки 21
• Cписок використаної літератури 22

Вступ

Роман Г. Гессе (Hermann Hesse) "Степовий вовк", написаний в 1927 році, виявився підсумком довгих років творчої і моральної кризи, яка почалася ще в 1914 році. Роман Г. Гессе автобіографічний, ^"сповідальницький^", і це, поза сумнівом, співвідноситься з головною вимогою Гессе до літератури епохи - вимогою щирості.

Герой роману Гаррі Галлер - відлюдник, самотня, нещасна людина. Він досяг тієї життєвої межі, коли безвихідність і відчай примушують його шукати смерті. Трагедія Галлера - це трагедія розколеної, розірваної свідомості. Герой існує в суспільстві, законів якого він не може прийняти. Критика сучасного суспільства в романі обмежена проблемами духовної і етичної неспроможності миру, навколишнього героя.

Іншим разом письменник говорить про роман як про втілення своєї істоти в слові, як про зведення всього душевного матеріалу, всього пережитого, думок і вражень до єдиного знаменника, реалізованого в головному героєві, що вбирає в себе весь душевний досвід художника і випромінюючому потім його на весь простір роману.

Скарги Гессе, що читачі не відмітили ядро книги, її позитивну сторону, її віру, її голосно і пристрасно висловлене кредо, говорять про те, що між його намірами і обєктивним сенсом роману існує суперечність. Субєктивне прагнення автора до подолання антагоністичних суперечностей, до замаскованого оболонкою гумору компромісу з суспільством зіткнулося з безкомпромісністю художньої правди - і вимушено було відступити.

Метою даної курсової роботи є дослідження проблеми роздвоєння особистості в романі Г. Гессе ?Степовий вовк?

Мета курсової роботи ставить перед собою завдання:

ознайомлення із життям і творчим шляхом письменника;

опрацювання критичної літератури.

Здійснюючи аналіз даного твору, ми використовуємо дискриптивний та

компаративний методи аналізу, метод психоаналізу.

Розділ І. Творча манера зображення дійсності Г. Гессе

Той факт, що в сучасному романі, принаймні, в сучасному західному романі, абсолютно явно відчувається тенденція посилення субєктивного початку і зростання ліричного потенціалу, що цей роман переважно відображає cвіт в свідомості розповідача, а не світ сам по собі, і що, нарешті, сучасний західний роман тяжіє до інтроверсії, а тому вся увага в нім часом зосереджена на душевному житті одного персонажа - цей факт наголошувався неодноразово.

Нині всім відомо, що поступальне стиснення епічного світу, все більш зростаюче проникнення індивідуальної свідомості в сферу оповідання є основна тенденція епічного мистецтва на всьому шляху його існування. Але найголовніше те, що найбільш значний стрибок оповідання у бік субєктивності і поглиблення у внутрішнє життя повязаний саме з романом. І в цьому вже давно абсолютно ясно віддавали собі звіт як теоретики роману минулого, так і самі письменники. Каралашвили Р. Мир Романа Г. Гессе. - Тбилиси: Сабч, - 1984. - С. 41.

Про своє відношення до історичної дійсності Гессе писав багато і охоче і кожного разу підкреслював своє скептичне до неї відношення, називаючи її не інакше як ^"так званою дійсністю^". Було б несправедливо, при негативному відношенні Гессе до соціальних реалій дійсності, вимагати від нього панорамного зображення життя суспільства або ж хоч би створення якоїсь видимості конкретної соціально-історичної реальності (про необгрунтованість подібних вимог свого часу чудово писав Пауль Рілла). Адже весь інтерес письменника був зосереджений на окремому індивідуумі, на його душевному житті, а тому і все, що не має безпосереднього відношення до внутрішніх процесів психіки, було по можливості виключено з його романів.

Перш за все це стосується подієвого плану твору. Не будучи і раніше особливим прихильником драматичних конфліктів, цікавих інтриг і захоплюючого сюжетного розвитку, письменник тепер, зводить до мінімуму зовнішню, подієву сторону історій, що описуються. У його книгах практично нічого не відбувається, вони майже повністю позбавлені цікавості і захопливості, у читача не зявляється питання, що буде потім, що трапиться з героями, чим кінчиться історія. На місце зовнішнього руху приходить динаміка внутрішніх процесів, яка тепер бере на себе функцію двигуна сюжету. Гессе не докладає ніяких зусиль для створення хоч якої-небудь ілюзії історичної достовірності і правдоподібності. У його книгах майже повністю відсутні дані про етнографічну, національну, кліматичну і географічну специфіку місця дії. Якщо це середньовіччя, то це не яка-небудь конкретна історична епоха, а середньовіччя взагалі; якщо це стародавня Індія, то це не Індія барвистих костюмів і прекрасних храмів, а релігійна і філософська Індія думки. Також позбавлені всяких конкретних рис ті маленькі європейські міста, в яких протікає дія деяких книг Гессе.

Не інакше йде справа і з персонажами. Вони також позбавлені пластичної виразності, як і місце дії гессівських романів. Ми майже ніколи не знаємо, як виглядає той або інший герой, які у нього звички і нахили, які у нього смаки і манери. У переважній більшості випадків це навіть не характери, і як може Гессе малювати характери, характеризувати характером, коли характер для нього не що інше, як наслідок компромісу між зовнішнім світом і індивідуальністю, накидка, що накидається на людину, пізнавальний знак, по якому його дізнається оточення… Звідси така хиткість, невизначеність, розпливчатість образів героїв в книгах Гессе.

Чим рівнодушніше, Гессе відносився до зовнішньої сторони життя, до соціальних і побутових реалій дійсності, чим пасивнішим залишався він до конкретних вчинків і зовнішнього протікання життя своїх героїв, з тією великою увагою він зосереджувався на прихованій, невидимій, духовній стороні світу, з тією великою старанністю намагався він зобразити складні внутрішні процеси, що переживаються його героями. Сенс буття для письменника полягав не в зовнішніх реаліях людського існування, а в його внутрішньому житті.

Багато що з того, що ми зустрічаємо у Гессе, по суті, не так вже ново. Відхід художника від зовнішньої дійсності в свій внутрішній світ, обмеження роману сферою душевного життя, визнання за душею переваги над реальністю і спроби всеосяжної субєктивізації світу - все це нам знайомо, принаймні, з часів романтизму, де ця втеча у внутрішній світ і в царство фантазії в якійсь мірі також носила характер протесту проти капіталізму, що народжувався, і антигуманних тенденцій буржуазного суспільства.

У центрі романтичного світовідчування стояло уявлення про субєктивний характер світу, найбільш яскравий вираз, що знайшов, в ^"магічному ідеалізмі^" Новаліса, що є, як відомо, своєрідною поетичною модифікацією субєктивної філософії Фіхте. Кажучи спрощено, вся думка зводилася до того, що, оточуюча людину дійсність і весь світ тотожні його Я, слідують тим же законам, що і її душевне життя, і не пізнаються лише по тій простій причині, що постають перед нею у відчуженій формі зовнішнього. Насправді ж достатньо людині пізнати саму себе і оточуюча її дійсність перестане бути для загадкою. І ось тут-то стає зрозумілим і заклик Гессен - направити свій шлях усередину, до реалій душевного життя, бо там саме і прихована істина.

Як видимий, Гессе розглядає свої книги як захист окремої людини, осіб. Іншим разом письменник говорить про роман як про втілення своєї істоти в слові, як про зведення всього душевного матеріалу, всього пережитого, думок і вражень до єдиного знаменника, реалізованого в головному героєві, що вбирає в себе весь душевний досвід художника і випромінюючи потім його на весь простір роману.

До речі, сам Гессе неодноразово називав свої твори ^"сповіддю^" (Bekenntnis), причому, в більшості випадків в поняття сповіді їм вкладався сенс, що протиставляє її художньому, естетичному твору. Звичайно, це зіставлення не слід розуміти буквально. Швидше за все, письменник хотів вказати на той ступінь відвертості і ^"прихильності^" своїх книг до реальної дійсності, до невигаданих і насправді пережитих подій свого внутрішнього життя, яке йому представлялося неприпустимим в оперуючій вигадкою художній творчості.

У його власній творчості ця загальна тенденція часу найорганічнішим чином переплітається з традицією пієтистського життєпису, яку Гессе ще застав в своїй сімї. Бо можна з упевненістю сказати, що пієтистська література у вигляді трактатів, сповідей, спасенних творів, що описують внутрішнє ^"оновлення^" людини, змалку була знайома письменникові. З іншого боку, вузькість, догматичність і нежиттєвість цих писань також рано повинні були відштовхнути його. Зовсім інша справа - невигадана і все ще жива традиція ^"практичного християнства^", якою слідували в щоденному житті батьки письменника. Це вона з її безжальною щирістю, з її непримиренністю до всього зовнішнього і наносного, з її поглибленням в душевне життя і пристрасними пошуками ^"внутрішньої людини^" породила, зберегла і утілила в художню форму ті структури, які властиві класичній сповіді. Гутманис А. Э. Путь Германа Гессе. Вестник Московского университета: Сер. 9, - Филология, - 1987. - № 6 - С. 27.

Однією з основоположних властивостей сповіді, що відрізняє її від автобіографії, а тим більше від художніх жанрів літератури, є її абсолютна відвертість. Ця ж відвертість є найбільш специфічна властивість книг Гессі. Він ніби всенародно роздягся, виносячи на суд людською самі приховані, самі інтимні і непривабливі рухи своєї душі. Це, з одного боку, переживання сильного психічного потрясіння, незадоволеність собою перед лицем нового душевного досвіду, але разом з тим і відчуття вини, відповідальності як за самого себе, так і за долю людства.

Тільки незадоволеність собою і відвертість, відчуття відповідальності, звичайно, ще не достатні для того, щоб народилася сповідь. Тут повинно бути ще щось інше, здатне повною мірою розкрити людині її власну збитковість і недостатність, спонукати її до покаяння, до безжальної розправи над самою собою, до сповіді.

У основі форми гессівського роману лежить погляд письменника на людину як на двомірне, таке, що складається як би з двох ^"я^" істота - з одного боку, реальна особа зі всіма її слабкостями, з іншої - закладена в ній же потенційна, довершена особа. Ці два полюси людської істоти в структурі роману зазвичай реалізуються в образі двох персонажів; один з них - головний герой, а другою - якась довершена особа, якій той прагне уподібнитися. Із співвідношення цих полюсів, з поступового перетворення реальної людини на людину мрії черпає свою напругу і внутрішню динаміку романна структура у Гессе так само, як в сповіді напруження оповідання утворюється зіставленням ^"минулого^", ^"зовнішньої^" людини ^"сьогоденню^", ^"внутрішній^" людині. Індивідуум, таким чином, не є щось з самого народження закінчене і завершене, а лише матеріал, лише попередня даність, лише ^"кидок природи у бік людини^" і для того, щоб цей ^"матеріал^" перетворився на повноцінну особу, його ще слід розвинути, завершити, довести до тієї форми людини, яка представлена в нім у вигляді ^"вищого^" і ^"священного^" Я. Здійснення цієї потенційної можливості, постійне самовдосконалення і досягнення на цьому шляху дійсної людяності, того, що в психоаналізі прийнято називати ^"Самозвеличанням^", приблизно з кінця першої світової війни стає справою всього життя Гессе, і воно ж визначає відтепер структуру його роману.

Цей процес просування зачаткової, посередньої людини до ^"людини у вищому сенсі^", до ^"царственої людини^" мрії і можливості, про яку оповідають всі книги Гессе, письменник називає ^"олюдненням^" (Mensch-werdung) і це вельми важливий коректив, до того визначення гессівського роману, яке ми привели вище, - ^"біографія душі^". Ми тут справу маємо не просто з ^"біографіями^", не просто з описами душевного життя, а з біографіями, орієнтованими на певну мету, з історіями становлення і вдосконалення людини, а це вже вносить певне якісне, смислове значення до нейтрального поняття ^"біографії^". Каралашвили Р. Мир Романа Г. Гессе. - Тбилиси: Сабч, - 1984. - С. 47.

Відмічена особливість сповіді і релігійної біографії повинна була неминуче зіштовхнути Гессе з певними труднощами. Письменник повинен був або відмовитися від основоположної тенденції сповідувальної форми, що полягає в підпорядкуванні всього оповідання кульмінаційному моменту ^"зверненню^", або ж повинен був відмовитися від мистецтва і спробувати практично здійснити той ідеал святого, який є єдина і кінцева мета релігійної сповіді.

І проте Гессе у всій своїй творчості зберігає форму сповіді як основоположного стрижня роману, ніби підкреслюючи значення тієї кінцевої мети, до якої він прагнув як людина. Зрозуміло, для того, щоб сповідь і автобіографія перетворилися на роман, документальна оповідна форма стала художньою оповідною формою, багато її компонентів повинні бути абсолютно переосмислені, а деколи і в корені повинні змінити своє функціональне навантаження. Для цього, в першу чергу, необхідно, щоб сповідь втратила свій документальний характер і, так би мовити, художньо обєктивувалася. Першим кроком на цьому шляху відчуження оповідання від розповідача є наречення героя імям, відмінним від імені автора оповідання. Для цього повинні змінитися сам характер оповіді, манера оповідання.

Автобіографія і сповідь відносяться до дійсності як цитата до повного тексту, відображаючи всього лише її приватний прояв, тоді як роман моделює дійсність, охоплюючи її в цілісності. Тому кожен окремий елемент романної дійсності свій сенс черпає з тієї тотальності, яку є роман як модель емпіричної реальності, світу в цілому.

Автор автобіографії відноситься до свого життя так, як читач до роману - він намагається її інтерпретувати, знайти сенс в наявних в його розпорядженні життєвих фактах. Інакше йде справа в романі - тут розповідач перш за все задає сенс, а потім вже організовує романну дійсність навколо цього сенсу. У автобіографії і сповіді герой в тому або іншому ступені тотожний реальному субєктові, він в якомусь сенсі обєкт, що звужується, тоді як роман, що міфологізує світ, має тенденцію до узагальнення - доля героя в нім, навіть в так званому Ich-romane, що видає себе за чистісіньку дійсність, нескінченно розширюється і сприймається читачем як доля людини взагалі.

Ділячись з читачем своїми спостереженнями над творчим процесом, Гессе підкреслював значення того моменту, коли перед його внутрішнім поглядом зявлялася ^"міфічна фігура^", що стає символом, носієм його ^"переживання, реальності думок, проблем^". Питається, наскільки тотожна ця фігура, що є вже елементом художнього миру, самому Гессе? З одного боку, вона, утілюючи в собі абсолютно реальні події і реального субєкта - його ^"переживання, думки, проблеми^" - є Гессе, і в цьому сенсі романи письменника впритул торкаються із сповіддю і автобіографією. Проте, з іншого боку, це не просто фігура, не відтиснення з реального людини, а фігура ^"міфічна^", модифікація і трансформація реального субєкта в сферу художньої образності, це, вже символ, який міфологізує дійсність. І остільки говорити про тотожність автора і героя тут вже не можна. Михайлов А. М. Вопросы литературы. М.: Высшая школа, - 1986. - № 5. - С. 249.

Хотілося б звернути увагу ще на одну особливість романів Гессе. Вище ми вже говорили про те, що вони в основному описують процес ^"олюднення^", який, проте, протікає не в зовнішньому світі, а всередині, у сфері психічного - через те і ^"біографія душі^". Таким чином, обєктом зображення в цих романах є не світ в його багатообразних звязках, а в звязках внутрішніх, душевних, таких, що відносяться, як сказав би Гессе, до сфери ^"магічної дійсності^". І ця поглиблена, ця зосередженість на реаліях душевного життя, поза сумнівом, зближує ці книги із сповіддю і релігійною біографією.

Проте для того, щоб стало можливим втілення ^"магічної дійсності^" у формі роману, необхідно було її відмежувати від зовнішніх, немагічних подій, треба було в самому романі створити якийсь замкнутий простір, в який би проектувалися душевні процеси, приймаючи там зовнішність зримих подій. Ця необхідність зумовила, з одного боку, поступове випаровування, перетворення реально-побутового плану в книгах Гессе в реалії і символи ^"магічної дійсності^", а з іншої - відмежування історії від дійсності шляхом зміни костюмів, перенесення місця дії в далеке минуле або майбутнє, або ж шляхом створення подібного автономного простору усередині сучасної дійсності. Обидві ж ці тенденції, разом узяті, вели до герметизації романної форми. Поняття ^"Герметичного роману^" все більше затверджується в літературознавстві.

У ^"Степовому вовку^" мовиться про ^"уміння вмирати, скидати оболонку, вічно поступатися своїм ^"я^" заради змін^" і ради кінцевої мети ^"довгого шляху^{" "}олюднення^"; у ^"Грі в бісер^" йдеться про ^"дематеріалізацію, зникненні тілесної субстанції^". Саме ця лежача за межами емпіричної дійсності людяність є мета сублімації, очищення і облагороджування індивідуума в ^"герметичному романі^" Гессе, який унаслідок такої цілеспрямованості набуває деякий містичний відтінок. Метро Ги. С. Психологическая эволюция современного человека. Г. Гессе "Степной волк" 1927 // Культуры: Диалог народов мира - 1986. - № 2. - С. 35.

Мабуть, ця особливість гессівської концепції людини, а, відповідно, і форми його роману, зумовили сприйнятливість письменника до форми легенди. Не кажучи вже про малі прозаїчні твори, де Гессе вельми успішно використовував цю форму, особливо в завершальній частині, деяких з його романів.

Головна небезпека, перед якою коштує людина буржуазного суспільства, вважає Гессе, це відчуження від оточення і від самого себе, втрата тотожності з самим собою, матеріалізація. У такій ситуації матеріалізації особи в споживчому суспільстві Заходу першочергове завдання письменника для Гессе полягало в тому, щоб вирвати людину із знеособлюючої і сірої дійсності буржуазного оточення, з його замурованості в глухих стінах масових ідеалів і речовинних фікцій і показати її в людяності і неповторній оригінальності. Тому всі зусилля Гессе-художника направлені на пробудження ^"внутрішньої^" людини, на розкриття великих можливостей, увязнених в кожному окремому індивідові, на пробудження в своєму читачі відчуття відповідальності за те, що він є, чого він досяг як особа, як людина.

Розділ ІІ. Роздвоєння особистості в романі Г. Гессе "Степовий вовк"

^"Степовий вовк^" - найавтобіографічніший з усіх романів Гессе, остання спроба письменника зясувати свої відносини з буржуазним світом у формі сповіді. Письменник не приховує, що люта ненависть героя романа Гаррі Галлера до буржуазного суспільства - його власна. Письменник і публіцист Гаррі Галлер наділений багатьма рисами автора. Обидва вони одного віку, їх мучать одні і ті ж хвороби, одні і ті ж проблеми. Посилання на походження героя, на його минуле, на його відношення до світової війни і до Німеччини говорять про його тісну близькість з автором. Та все ж в іменах автора і героя його твору співпадають лише перші букви: Гаррі Галлер - не Герман Гессе з ^"Курортника^" і ^"Нюрнберзької подорожі^", як дійова особа він багато в чому вигаданий.

Дія роману охоплює близько трьох тижнів з життя Гаррі Галлера, що називає себе ^"степовим вовком^". Цей вічний мандрівник, бродяга і аутсайдер якийсь час живе в невеликому, по багатьом прикметам швейцарському, містечку, знімаючи кімнату в затишному міщанському будинку. Незабаром він безслідно зникає з містечка, залишивши племінникові господині будинку ^"Записки Гаррі Галлера^" з позначкою ^"тільки для божевільних^". Автор ^"Записок^" - нескінченно самотня, страждаюча людина. Буржуазний побут нестерпний для нього, і в той же час він не може порвати з ним, він повязаний з ним кровними узами. Степовий вовк носиться з думкою про самогубство, він чекає відповідного приводу, щоб удатися до ^"рятівної^" бритви і перерізати собі горло. Незабаром такий привід представляється: його запрошує в гості старий знайомий, університетський професор. Візит кінчається трагічно: все в будинку професора дратує Галлера навіть портрет олімпійця Гете на столі. До того ж рожевощокий служитель науки виявляється шовіністом і нападає на відомого публіциста, автора антивійськових статей, не підозрюючи, що він сидить перед ним. Загнаний, такий, що зневірився в собі і інших Степовий вовк вирішує покласти кінець своїм мукам. Дорогою додому він заходить в ресторан і несподівано зустрічає там людину, до якої відразу ж відчуває довіру. Це Герміна, дівчина з небуржуазного світу, що не визнає умовностей та імперативів суспільства. Разом з своїми друзями - ^"колегою^" по професії Марією і саксофоністом Пабло - вона навчає Галлера користуватися радощами сучасного життя. Роман кінчається грандіозним спектаклем в ^"магічному театрі^", куди Пабло за допомогою наркотиків ^"вводить^" Галлера. Березина А.Г. Герман Гессен. Ленінград: 1976. - С. 89.

Показуючи трагічну долю Галлера, Гессе підкреслював її типовість. Записки Галлера - це не просто ^"патологічні фантазії^" самотнього невротика. Це щось значно більше, це ^"документ часу^", історія ^"хвороби епохи^", ^"неврозу того покоління, до якого належить Галлер... ^". Герман Гессе повний рішучості подолати ^"хворобу часу^", не обходячи і не замовчуючи її, а зробивши саму хворобу обєктом зображення. Свій роман він розглядав як ^"подорож через пекло^", через ^"хаос замкнутого душевного миру^" з метою осмислення і подолання ^"хаосу^", у пошуках нового сенсу життя. Протестуючи проти прилічення ^"Степового вовка^" до літератури декадансу, Гессе писав в одному з листів, що роман не є ^"історією^" заходу, а історією кризи і одужання, і що ^"Степовий вовк^" не декадент, а життєздатна людина^" Гутманис А. Э. Путь Германа Гессе. Вестник Московского университета: Сер. 9, - Филология, - 1987. - № 6 - С. 29..

У ^"Степовому вовку^" безжально, лоб в лоб стикаються два світи - світ гуманіста і світ бюргера, світ людяності і високої культури і світ брехні і насильства, вовчих законів капіталізму. Синтез двох світів неможливий - це добре знає Гаррі Галлер, але він знає також про свою нездатність прилучитися цілком до одного з них, стати тільки ^"вовком^" або тільки ^"людиною^". У буржуазній дійсності ідеал, до котрого прагне Галлер, недосяжний, а іншої дійсності він не знає. Тому йому залишається одне - пошуки більш менш замаскованого компромісу між двома світами.

Гаррі Галлер здогадується про дійсні причини своїх страждань: вони породжені свідомістю своєї невлаштованості і непотрібності в цьому світі, своєї самоти ^"посеред зруйнованої і висмоктаної акціонерними суспільствами землі^". Але його відношення до суспільства суперечливе: він, за його словами, ^"полонений цього суспільства^". У нім кипить сліпа лють проти ^"плоского, нормованого і стерилізованого життя^", йому хочеться що-небудь розбити, знищити який-небудь собор або магазин, або самого себе, скрутити шию декільком представникам буржуазного світового порядку. Але виявляється, що у ^"бездомного Степового вовка і самотнього ненависника дрібнобуржуазного світу^", як він себе називає, є свої чудасії, свої ^"старі сентиментальності^". Так, він може жити тільки в старих бюргерських будинках, любить вдихати запах тиші, чистоти і порядку на сходах, може годинами простоювати перед затишним куточком, згадуючи дитинство, сумуючи по батьківщині. Його, утомленого від самоти і незалежності, привертають звуки джазу з ресторану - і він починає сумніватися в своїй вірності старим ідеалам. Йому здається, що ^"знавці і шанувальники старої Європи, старої справжньої музики, старій справжній поезії^" смішні і по-донкіхотськи безглузді, що прекрасний і священний предмет їх шанування - лише примара, фантом. Це тільки швидкоплинний настрій, але воно симптоматичне, воно свідчить, що Гессе-Галлер втомився від самоти, розчарувався в дорозі всередину. Седельник В.Д. Герман Гессе и швейцарская литература. М.: Высшая школа, - 1970. - С. 127.

Степовий вовк кидається по вулицях тихого містечка, заглядає у вікна ресторанів, з яких доноситься легка музика, принюхується до запаху затишних бюргерських будинків. Йому обридла степова самота, він шукає дорогу до людей. Але знаходить її лише при миготливому світлі ^"магічного ліхтаря^", в ^"магічному театрі^", у вірності ^"безсмертним^" - Баху, Моцарту, Гете. ^"Я не вірю в нашу науку, в нашу політику, в наш образ мислення у те, як ми віримо і розважаємося, я не розділяю жодного ідеалу нашого часу. Але тим самим я все ж таки не став скептиком і нігілістом. Я вірю в тисячолітні закони людства, і я вірю, що вони спокійно переживуть сумяття нашого часу^" Неssе Н. Der Steppenwolf. Berlin, 1963. - Р. 185..

Характерно, що Гессе не живив особливих ілюзій щодо цінності своєї віри для інших. Віра в людину взагалі була релігією письменника, вона допомагала йому триматися на поверхні, виносити тяготи життя, але він не збирався оголошувати її ^"ученням^" і проповідувати як шлях до порятунку.

Гарі Галлер здогадується про своє положення в світі - він передчуває можливість зустрічі з самим собою і боїться її, ^"він знає про існування дзеркала, в яке йому так необхідно заглянути, і в той же час він страшно боїться заглянути в нього^" Там же. - С. 241.. Так ^"Трактат^" підводить читача до ідеї ^"магічного театру^", в якому письменник Гаррі Галлер зустрічається з своєю власною суттю, вільною від всяких умовностей.

Гаррі здається, що всі оточуючі його люди постійно роблять те, чого не хочуть робити, роблять над силу, без інтересу, живуть механічно, як машини. ^"Механічне^" життя не дає їм побачити всю сумнівність їх існування. І це добре, говорить він, бо інакше їм потрібно було б з відчаєм заглянути в ніщо. У пеклі людського світу і його псевдокультури, в її брехливому, спотвореному ярмарковому блиску і фальші не можна сподіватися на краще.

Ненависть до свого віку, до суспільства, неприйняття дійсності - це лише одна сторона натури Гарі. Вона - причина його самотності та знедоленості. Але є в нім і інше - постійна тяга до людей, до їх буденного життя, спокійного і гладкого. Його розчулює раз і назавжди встановлений порядок, розміреність життя дрібнобуржуазних доброчесних будинків, розчулює грунтовність, з якою все робиться, чиститься і забирається, розчулює точність, з якою ходять на роботу. Іноді він годинами просиджує на сходинках із захопленням дивиться на чистеньку вимиту і политу араукарію, яка стоїть на майданчику поряд з однією з таких затишних і тихих квартир.

Хоча Гаррі ненавидить бюргерство і гордий тим, що він не бюргер, він все ж таки живе серед бюргерів, має заощадження в банку, платить податки і вважає за краще не сваритися з поліцією, що з огидою і гіркотою сам же констатує. Його постійно тягне до бюргерства, бо по своєму походженню і вихованню, по своєму корінню він сам належить до цього світу. Ненависть до себе, так само як егоїзм, приводить лише до ізоляції і відчаю. У Гаррі процес втрати ілюзій не несе з собою нічого, окрім руйнування, його шлях веде не до людей, а від людей. Цілком закономірним результатом виявилася самота Гаррі, його повна відірваність від того, що оточує. Сильне прагнення в нім - пориви до незалежності, до свободи; всяка кабала, будь то робота в установі або візит, нестерпна. Бажання звільнитися Гаррі став відчувати як свою долю. І раптом він з жахом зрозумів, що він абсолютно один, безнадійно самотній і нікому не потрібний. На противагу багатьом своїм сучасникам, філософам і художникам, які вимагали абстрактної свободи і незалежності від суспільства, від ^"натовпу^", від ^"безособового^" (Ніцше, Хейдеггер), Гессе прозрівав гуманістичну сторону проблеми і знав, що якщо ^"космічна^" самота і можливо, то воно веде людину до трагедії. Неприродність і суперечність положення героя в тому, що він самотній серед людей.

Суспільство не залишається байдужим до такого стану речей і уміє отримати з цього для себе вигоду. І тут проблема, повязана з образом Гаррі, з двозначністю його положення і ролі в житты, розширюється і перетворюється на набагато важливішу і загальну проблему - інтелігенція і суспільство, - яка в романі тісно повязана з особливою роллю музики.

Гаррі сприймає музику як світ, непідвладний розуму. Знаючи ^"особливе^" відношення німця до музики, він дорікає німецькій інтелігенції за вічне прагнення до ірраціонального, за відірваність від життя, за абстрагованість, ідеалізм. Саме ці особливості, на його думку, визначили неучасть німецької інтелігенції в суспільних справах, в історії і політиці, а у звязку з цим і жалюгідну, нікчемну роль інтелігенції взагалі: ^"Панове генерали і крупні промисловці абсолютно мали рацію: нічого побоюватися нас, інтелігентів, ми були непотрібними, відірваними від життя, безвідповідальною купкою дотепних базік^". Таким чином, велику частку провини за війни, за страждання людей, за невлаштованість і несправедливість світу герой і автор покладають на сучасну інтелігенцію взагалі і на німецьку зокрема. Викривальний пафос Гессе досягає іноді таких вершин, до яких піднімалася думка лише небагатьох найбільш передових письменників тодішньої Европи.

Відповідно до своєї концепції мистецтва і творчості як вершини людської діяльності і особливої ролі, належної інтелігенції в суспільстві, ролі пастиря людського ^"стада^", Гессе в ^"Трактаті про степового вовка^" покладає на інтелігенцію відповідальність і за те, що бюргерство взагалі існує. Автор ^"Трактату^" ставить питання: чому ж бюргерство живе, процвітає і так сильно, якщо воно наділене невиліковними пороками, якщо його життєва активність слаба? ^"Через степових вовків^", - слідує відповідь, тобто бюргерство живе за рахунок інтелігенції, яка повязана з ним узами свого походження, виховання і взагалі всіма можливостями свого існування, яка не в силах вирватися з тенет цього суспільства, та і не знає до того шляхів. Бюргерство ж, тобто сучасне суспільство, ^"застосовує перекроєний за своєю міркою принцип великих: Хто не проти мене, той за мене! ^" Каралашвили Р. Мир Романа Г. Гессе. - Тбилиси: Сабч, - 1984. - С. 86..

Гессе говорить про залежне положення інтелігенції і про незначність її протесту. Для суспільства вона практично не представляє загрози, не є серйозним супротивником. У цьому трагедія не тільки Гаррі, героя роману, не тільки Гессе, автора роману, а трагедія всієї сучасної інтелігенції - полонянки бюргерства. Гарі як критик, намагається філософськи, історично, науково обгрунтувати проблеми, поставлені в романі, і передбачає багато що з того, що відбудеться згодом. Каралашвили Р. Мир Романа Г. Гессе. - Тбилиси: Сабч, - 1984. - С.85.

Гессе бачить два шляхи вирішення протиріччя. Перший - ніцшеанський: вирватися з навколишнього світу, що означає для Гессе тільки прорив в ніщо, в космос, це шлях, ведучий до загибелі; другий: примиритися, пристосуватися до дійсності, залишивши за собою право жити від неї осторонь, зневажати її, дивитися на неї звисока, піднятися над нею, обєднати таким чином обидва полюси і обидві сторони своєї натури і створити видимість гармонії. Характерно, що в кінці книги Гессе вибере для свого героя саме другий шлях, а не шлях до надлюдини Ніцше, що показує, наскільки Гессе розходився з Ніцше. Проте розпад образу Гаррі на дві частини - людина і вовк - і на дві інші частини - божевільний і розсудливий - не межа можливостей образу. Людина Гессе є поєднанням плотського і духовного начал, але тільки духовне робить її людиною, ^"адже мета людини - звязати вищий і нижчий світ, створити з них гармонійну єдність. У цьому щастя і ризик його життя^". Ідеал цей для Гаррі поки що недосяжний. Тому він не прийнятий в царство мудрих і безсмертних.

Однією частиною своєї істоти він постійно затверджує те, що інша його частина заперечує: ^"Теоретично він нічого не мав і проти проституції, але особисто він був би не в змозі серйозно віднестися до повії і вважати її дійсно істотою, подібною собі^". Гаррі не може зовсім порвати свої звязки з суспільством, і в той же час він від щирого серця його ненавидить - ось причина роздвоєності особи героя і його духовної трагедії.

З гіркотою герой помічає, що нинішнє століття технічного прогресу обходиться без дійсного мистецтва, без справжньої краси і не випробовує в них потреби. Радіо, кіно, розважальні масові видовища витіснили справжнє мистецтво, як джаз замінив собою високу музику. Сучасна культура для Гаррі - це культура заходу, занепаду. Такою повинна була бути музика Риму при останніх імператорах. Гаррі намагається вимірювати життя мистецтвом, і зіставлення виявляється не на користь життя. Гаррі розуміє, що сучасне суспільство, нинішнє століття ворожі культурі, і тому він відчуває себе непотрібним, знедоленою людиною. Якщо вони всі люди, то він серед них степовий вовк; життя інтелігенції та її положення хранителя традицій і цивілізації втрачають сенс.

Гессе вважає, і ця думка проходить через весь роман, супроводжуючи його основні теми, що техніка і технізація суспільства, життя, культури - це засіб, за допомогою якого люди біжать від самих себе, замість того щоб пізнавати себе. Техніка закриває від людини його власну душу. Знищити машини, техніку - це означає звільнити людину. Як і багато інших письменників і філософів тих років, Гессе чутливо реагував на зміни в атмосфері часу. Бурхливий розвиток капіталізму спричинив за собою зростання техніки, прискорення ритму життя. Проте наслідок приймали за причину, що і породжувало стихійне обурення проти досягнень техніки не тільки у Гессе. Тема взаємин людини і техніки займає велике місце і в естетиці експресіонізму. Михайлов А. М. Вопросы литературы. М.: Высшая школа, - 1986. - № 5. - С. 175.

Таким чином, позитивний ідеал, що сповідається Г. Гессе в ^"Степовому вовку^", асоціальний і надзвичайно розпливчатий. Більш того, він свідомо недосяжний в світі простих смертних. В цьому випадку примирення з життям у Гессе зовсім не означає примирення з шовініст настроєним професором або з тріскучим ярмарком буржуазної культури. Але мотиви відмови від бунтарства 20-х років, мотиви якщо не примирення, то упокорювання з неможливістю вирватися з лещат буржуазності виразно звучать у фіналі ^"Степового вовка^".

Соціальні причини нездатності Гессе-Галлера жити в світі з суспільством в романі не розкриті. Але Гессе показав типовість трагічної долі художника в західному світі, створив символ сучасного капіталістичного ^"пекла^", знайомий і зрозумілий кожному, хто в нім живе. У цьому - значення і приваблива сила роману.

Висновки

^"Степовий вовк^" займає одне з перших місць не тільки в німецько-швейцарській літературі кінця 20-х років, де його можна порівняти, мабуть, тільки з романом А. Цоллінгера ^"Напівлюдина^" (^"Der halbe Mensch^", 1929), але і в літературі Німеччини цього періоду: по гостроті критики і художнім достоїнствам роман Гессе не поступається багато чому з того, що було створене в цей час представниками німецького реалізму - Р. і Т. Манному, Л. Франком, Л. Фойхтвангером та ін.

Ненависний бюргер був для нього не породженням суспільно-історичних умов, а одвічним антиподом страждаючого поета, позаісторичною категорією, абстрактно-психологічною визначеністю. Тому сила і пристрасність протесту не обертаються у Гессе дієвим, перетворюючим запереченням, вони виливаються в гумор, в основі якого лежить небажання приймати серйозно буржуазну дійсність, в гумор, що допомагає не стільки змінювати життя, скільки виносити її тяготи.

Мотив ^"степового вовка^", самотнього, переслідуваного і озлобленого ^"аутсайдера^" виявив різко критичне відношення Гессе до буржуазної моралі і культури, до буржуазного суспільного устрою. Але в ньому відбилася також внутрішня полеміка письменника з самим собою. Оскільки соціальна основа суспільних суперечностей була йому неясна, всі його спроби художньо утілити ^"біполярність життя^" закінчувалися у сфері ^"позачасовості^".

Роман може бути сповіддю, але він не може, подібно до реальної сповіді і біографії, обмежитися строгим проходженням фактам, відмовляючись при цьому від узагальнення.

Автор не дав однозначної відповіді ні на одне з поставлених ним питань і не міг дати такої відповіді. Людина, такою, якою вона показана в романі ^"Степовий вовк^", це ^"не тільки до деякої міри розумна тварина, але це дитя богів і воно безсмертне^".

Cписок використаної літератури

Березина А.Г. Герман Гессен. Ленинград: 1976.

Гутманис А.Э. Путь Германа Гессе. Вестник Московского университета: Сер.9, - Филология, - 1987. - № 6.

Каралашвили Р. Мир Романа Г. Гессе. - Тбилиси: Сабч, - 1984.

Метро Ги.С. Психологическая эволюция современного человека.Г. Гессе "Степной волк" 1927 // Культуры: Диалог народов мира - 1986. - № 2.

Михайлов А.М. Вопросы литературы. М.: Высшая школа, - 1986. - № 5.

Седельник В.Д. Герман Гессе и швейцарская литература. М.: Высшая школа, - 1970.

Неssе Н. Der Steppenwolf. Berlin, 1963.