1

Особливості та основні напрями формування візантійської культури, її вплив на розвиток світової культури

Місце Візантії в культурі світу

В історії світової культури Візантії належить особливе, видатне місце. У художній творчості Візантія дала середньовічному світу високі образи літератури і мистецтва, що відрізнялися шляхетною добірністю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною філософської думки. По силі виразності і глибокої натхненності Візантія багато сторіч стояла перед усіх країн середньовічної Європи. Пряма спадкоємиця греко-римського світу і Сходу Візантія завжди залишалася центром своєрідної і воістину блискучої культури. Якщо намагатися відокремити візантійську культуру від культури Європи, Переднього і Близького Сходу, то найбільш важливими будуть наступні фактори:

У Візантії:

- була мовна спільність (основною мовою була грецька);

- була релігійна спільність (основною релігією було християнство у формі православя);

- при всій багатоетнічності існувало етнічне ядро, що складалося з греків.

Візантійську імперію завжди відрізняли стійка державність і централізоване керування.

Це все, звичайно, не виключає того, що візантійська культура, впливаючи на багато сусідніх країн, сама підпадала під культурний вплив з боку як племен і народів, що населяли її, так і суміжних їй держав. Протягом свого тисячолітнього

існування Візантія зіштовхувалася з могутніми зовнішніми культурними впливами, що виходили з країн, що знаходилися на близькій їй стадії розвитку, - з Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а пізніше латинського Заходу і Древньої Русі. З іншого боку, Візантії приходилося вступати в різноманітні культурні контакти з народами, що стояли на значно більш низькій стадії розвитку ( візантійці називали їх "варварами" ).

Процес розвитку Візантії був не прямолінійним. У ньому були епохи підйому й занепаду, періоди торжества прогресивних ідей і похмурі роки панування реакційних. Але паростки нового, живого, передового проростали рано чи пізно у всіх сферах життя, за всіх часів. Невичерпним джерелом культури була народна творчість. Під покривом традицій і стереотипів жив, діяв і пробивав собі дорогу новий, творчий початок.

Історичний екскурс

Усю тисячолітню історію Візантії можна умовно розділити на три періоди:

- середина IV ст. - перша половина. VII ст. - період розкладання рабовласницького ладу і становлення середньовічного суспільства;

- середина VII - початок XIII ст. - поява і розвиток феодалізму у Візантії.

- XII ст. - XV ст. - останній період, що характеризується подальшим розвитком феодалізму і початком його розкладання.

Візантія була розташована на європейській стороні Босфору. Заснована в 658р. до н.е. Спочатку Візантія була мегарською колонією.. Вигідне географічне положення у відомої бухти Золотого Рогу зробило її великим торговим центром. У 330 році Костянтин Великий переніс у Візантію столицю Римської Імперії, назвавши її Константинополем і Новим Римом. З тих пір вона є центром цивільного і духовного життя греко-римського світу. У середні і нові століття Візантією стали називати всю східно-греко-римську імперію, що існувала від 324 р. до завоювання Константинополя османами в 1453 р.

Візантійська імперія породила особливу культуру, названу в науці візантизмом.

Історія візантійської держави поділяється на 9 періодів:

1. До Юстиніана (330-518 р.);

2. Юстиніан і його спадкоємці (518-610 р.);

3. Іраклій і боротьба з мусульманством (610-717 р.);

4. Династія Ісаврійська й іконоборство (717-867 р.);

5. Македонська династія і розквіт (867-1025 р.);

6. Занепад (1026 - 1081 р.);

7. Династія Комненів і Ангелів (1081 - 1204 р.);

8. Імперія в Никеї (1204-1261 р.);

9. Розквіт при Палеологах і падіння (1261-1453 р.).

Історія формування філософії, релігії і світогляду Візантії

Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спиралося на традиції язичеського еллінізму і принципи християнства. Формування християнства як філолофсько-релігійної системи було складним і тривалим процесом. Християнство увібрало в себе багато філософських і релігійних вчень того часу. Християнська догматика склалася під сильним впливом близькосхідних релігійних навчань, іудаїзму, манихейства. Однак християнство, незважаючи на наявність загальних з манихейством черт, принципово відмінно від манихейського дуалізму. Саме християнство було не тільки синкретичним релігійним навчанням, але і синтетичною філолофсько-релігійною системою, важливим компонентом якої були античні філософські навчання. Це, може бути, пояснює до деякої міри і те, що християнство не тільки боролося з античною філософією, але і використовувало її у своїх цілях. На зміну непримиренності християнства з усім що несло клеймо язичества приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. Найбільш освічені і далекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичеської культури для використання її в створенні філософських концепцій.

Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Ниський і Григорій Назианзін, закладають власне фундамент візантійської філософії. Їхні філософські побудови ідуть глибокими коренями в історію еллінського мислення. У центрі їхньої філософії знаходиться розуміння буття як досконалості, що веде до своєрідного виправдання космосу, а отже, світу і людини.

У перехідну епоху загибелі рабовласницького ладу і становлення феодального суспільства корінні зрушення відбуваються у всіх сферах духовного життя Візантії. Народжується нова естетика, нова система духовних і моральних цінностей, більш відповідна складу мислення й емоційних запитів середньовічної людини.

Патріотична література, біблійна космографія, літургічна поезія, чернеча повість, всесвітня хроніка, християнські описи життя святих, пронизані релігійним світоглядом, помалу опановують розумами візантійського суспільства і приходять на зміну античній культурі.

Міняється і сама людина тієї епохи, її бачення світу, її відношення до вселеної, природи, суспільства. Створюється новий у порівнянні з античністю "образ світу", втілений в особливу знакову систему символів. На зміну античному представленню про героїчну особистість, античному розумінню світу, як світу богів, що сміються, і героїв, що безстрашно йдуть на смерть, світу, де вище благо - нічого не боятися і ні на що не сподіватися, приходить світ стражденної, що роздирається протиріччями, маленької, гріховної людини. Вона нескінченно принижена і слабка, але він вірить у свій порятунок в іншім житті й у цьому намагається знайти розраду. Християнство з небувалою інтенсивністю виявляє болісне роздвоєння усередині людської особистості. Міняється і представлення людини про космос, про час, про простір, про хід історії: на зміну замкнутим історичним циклам античних письменників приходить біблійне бачення поступального руху історії, обумовлене волею Бога, ранньовізантійських істориків і хроністів. У ранній Візантії кристалізується одна з фундаментальних ідей середньовіччя - ідея союзу християнської церкви і "християнської імперії".

Історія, памятники і значення Візантійського мистецтва

У VI ст. при імператорі Юстиніані I Візантійська імперія досягла розквіту. Мистецтво прославляло міць і військові тріумфи держави. Столицю імперії Константинополь прикрасили нові будівлі - Іподром, Великий палац і знаменитий храм Святої Софії (храм Премудрості), побудовані Анфімієм із Трал і Ісидором з Мілету у 532-537 рр.

Величезний внутрішній простір храму св. Софії перекрито напівсферичним куполом, до якого зі сходу і заходу примикають два напівкуполи. Тому головний купол здається як би ширяючим у повітрі. Купол, що символізує небо, стане надалі невідємною частиною візантійських церковних будівель. Усередині храм Софії багато оздоблений різнобарвним мармуром і кольоровою майолікою. Така пишність внутрішнього оздоблення храму в сполученні з урочистим богослужінням, розкішними одяганнями священиків і дорогоцінним начинням робила величезне враження на тих, що моляться. Ефект від усього цього був такий же, як від театральної дії. Цей видовищний характер візантійського мистецтва збережеться як його відмітна риса протягом усього його розвитку.

Крім Константинополя найбільш значні памятники ранньовізантійського мистецтва збереглися на території теперішньої Греції й в Італії, у Равенні. Поряд з релігією мистецтво цього періоду прославляло владу імператора. Стіни церкви Сан-Вітале (526-547) у Равенні прикрашають всесвітньо відомі мозаїчні зображення імператора Юстиніана I і його дружини Феодори.

Зріле візантійське мистецтво склалося в 730-843 р.

У 867-1057 р., при імператорах Македонської династії, придворне столичне мистецтво Константинополя стає менш пишним. Величезні собори типу васильок (прямокутних у плані будинків, розділених усередині подовжніми рядами колон на кілька частин) витісняються церквами хрестово-купольного типу, що мають у плані форму уписаного в квадрат хреста й увінчаними одним або декількома куполами. Розпис такого храму має строго продуману систему, він звичайно ілюструє основні положення християнського навчання й оповідає про життя Богоматері, Христа і святих. При імператорах македонської династії розцвітає і прикладне мистецтво (різьблені вироби зі слонової кістки, перегородчатої емалі, тканини й ін.). У майстернях при імператорському дворі виготовляються розкішні рукописи з мініатюрами ( так званий "Паризький Псалтир", що зберігається в паризькій Національній Бібліотеці, "Свиток Ісуса Навина" і "Мінології Василя II", що знаходяться у Ватиканській бібліотеці).

Краще інших збереглися архітектурні ансамблі XI-XII ст. - монастирі Хосиос Лукас у Фокіді (Греція), Неа Мони на острові Хіосі і Дафни біля Афін. У них ми знаходимо чудовий по цілісності синтез архітектури і монументального живопису - мозаїки.

Серед візантійського фрескового живопису XI - XII ст. варто згадати розпис храму св. Софії в Охриті, церкви св. Пантелеймона в Нерізі (Сербія) і монастиря Іоанна Богослова на Патмосі.

У XI - XII ст. візантійське мистецтво широко поширилося на захід (Сицилія, Венеція), у словянські країни (Болгарія, Сербія, Древня Русь), на Кавказ (Грузія). Воно шанувалося в ті часи як саме передове по своїх художніх рішеннях, і у вищих колах феодального суспільства йому всіляко прагнули наслідувати.

Хоча в XIII ст. у провінційних областях Візантійської імперії, що розпалася і у яку вторглись хрестоносці, усе ще багато будували, нічого істотно нового для мистецтва це сторіччя із собою не принесло. Після вторгнення хрестоносців у столицю Візантії Константинополь як головна художня школа, відкіля виходили всі нові ідеї, перестав на час існувати. Зате активізувалося художнє життя в провінції, де рятувалися від бешкетувань хрестоносців багато столичних художників. Так, наприклад, наступив розквіт у сербському мистецтві (відомі розписи храму в Сопочанах у Сербії).

Після вигнання хрестоносців з Константинополя в 1261 р. почали складатися умови для повільного відродження місцевої школи. До кінця XIII ст. знову стали виготовлятися рукописи з мініатюрами, що наслідували зразкам X ст., створеним в античному дусі.

До початку XIV сторіччя прийняв чіткі обриси палеологівський стиль (він так названий по імені династії, що правила у Візантії). Для нього характерні більш вільні рухи фігур, більш мяке вираження обличчя. Найбільш відомі памятники візантійського монументального живопису цього часу - мозаїки монастирів Хору (Кахріє-Джамі) і Фетіє-Джамі в Константинополі, а також церкви св. Апостолів у Салоніках. Разюче красиві по своїх фарбах, ці мозаїки знаменують останній зліт візантійського мистецтва. Надалі ще створювалися мозаїчні ікони, але монументальне мистецтво почало швидко дрібніти, архітектура втратила свою ведучу роль, на перший план висунувся іконопис, який стала наслідувати фрески. Дорога мозаїка майже не застосовувалася.

Після узяття турками Константинополя в 1453 р. візантійське мистецтво зовсім занепало. Воно продовжувало ще існувати на Афоні, на острові Крит, у православних храмах Болгарії і Сербії, але поступово зжило себе. На історичну сцену виступали нові суспільні сили, осередком яких стали передові торгові міста Італії і Нідерландів. І саме там, раніш чим в інших країнах, склалося реалістичне мистецтво Відродження.

Значення

Візантійське мистецтво мало винятково велике значення. Широко використовувавши античну спадщину, візантійське мистецтво виступило сховищем багатьох його образів і мотивів і передало їх іншим народам. Особливо велике було значення візантійського мистецтва для країн, що дотримували, як і Візантія, православної релігії (Болгарія, Сербія, Древня Русь) і незмінно зберегали оживлені культурні звязки з Константинополем (імператорським і патріаршим дворами).

Кращі твори Візантійського мистецтва знаходяться в Ермітажу, Луврі, Візантійському музеї (Афіни), монастирі св. Катерини (Синай), Британському музеї (Лондон), Музеї образотворчих мистецтв імені О.С. Пушкіна, колекції Дембартон Оокс (Вашингтон).

Література Візантії: історія і діячі.

Література Візантії поділяється на три періоди. Перший від Костянтина до смерті Іраклія (323-640 рр.) створив цілу плеяду великих церковних письменників, вчителів і одержав назву золотого століття. Більш за все розроблялося богословя, історіографія, цивільна і церковна історія, риторика, церковна поезія, філологія. Другий період (640-843) не відрізняється багатством творчості через закриття філософських і богословських шкіл. Третій період - період підйому із середини XI в. до середини XV в. дав багато коштовного. Богословя складало центр візантійської літератури. Літературними діячами в області богословя були Іоанн Дамаскін, Микита Акоминат, Іоанн Кипариссіот і патріарх Фотій. По аскетиці і містиці відомі праці Марка, Ісайі, Нілу, Макарія, Діадохи, Ісидора Пелусіота й ін., по агіології (житія святих) - Леонтія, Епіфанія Агіополита. На чолі історії крокував Прокопій. З візантійських хронографів відомі: Іоанн Малама, Іоанн Антиохійській, Георгій Амартол, Іоанн Зонара й ін. Не завмирала у Візантії і філософія, у якій славляться Михайло Псел, Іоанн Італ, Георгій Пахимер і ін. Далі візантійці розробляли географію, філологію, юриспруденцію, медицину, математику, астрономію, зоологію, ботаніку, археологію, алхімію і військове мистецтво. Представники церковної поезії складали прекрасні співи; з них відомі: Роман Солодкоспівець, патріарх Сергій, Софроній Ієрусалимський, Андрій Критський, Козьма Майюмський, Іоанн Дамаскін.

Духовне життя тодішнього суспільства відрізняється драматичною напруженістю; у всіх сферах знання, літературі, мистецтві спостерігається дивне змішання язичеських і християнських ідей, образів, представлень, колоритне зєднання язичеської міфології з християнською містикою. Епоха становлення нової, середньовічної культури народжує талановитих, часом відзначених печаткою геніальності мислителів, письменників, поетів. Індивідуальність художника ще не розчинилася в церковно-догматичному мисленні.

Корінні зміни відбуваються в сфері образотворчого мистецтва і естетичних поглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася на основі всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася на античні погляди про суть прекрасного, однак синтезувала і переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмітною рисою візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагу духу перед тілом, вона разом з тим намагалася зняти дуалізм земного і небесного, божественного і людського, духу і плоті. Не заперечуючи тілесної краси, візантійські мислителі красу душі, моральну досконалість ставили багато вище. Велике значення для установлення візантійської естетичної свідомості мало ранньохристиянське осмислення світу як прекрасного витвору божественного художника. Саме тому краса природна цінувалася вище, ніж краса, створена руками людини, як би "вторинна" по своєму походженню.

Візантійське мистецтво генетично сходило до елліністичного і східно-християнського художнього мистецтва. У ранній період у візантійському мистецтві як би злилися рафінована платонічність і трепетна чуттєвість поздньоантичного імпресіонізму з наївної, часом грубуватою експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм довгий час залишався головним, але не єдиним, джерелом, відкіля візантійські майстри черпали добірність форм, правильність пропорцій, що чарує прозорістю колористичної гами, технічною досконалістю своїх добутків. Але еллінізм не міг повною мірою протистояти могутньому потоку східних впливів, що нахлинули на Візантію в перші сторіччя її існування. У цей час відчувається вплив на візантійське мистецтво єгипетських, сірійських, малазійських, іранських художніх традицій.

У IV-V ст. у мистецтві Візантії були ще сильні поздньоантичні традиції. Якщо класичне античне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом, якщо воно не знало боротьби духу і тіла, а його естетический ідеал утілював гармонійну єдність тілесної і духовний краси, то вже в поздньоантичній художній творчості намічається трагічний конфлікт духу і плоті. Моністична гармонія змінюється зіткненням протилежних початків, "дух як би намагається скинути окови тілесної оболонки". Надалі візантійське мистецтво перебороло конфлікт духу і тіла, його перемінила спокійна споглядальність, покликана повести людини від бур земного життя в надчуттєвийй світ чистого духу. Це "умиротворення" відбувається в результаті визнання переваги духовного початку над тілесним,

перемоги духу над плоттю. Основною естетичною задачею візантійського мистецтва відтепер стає прагнення художника втілити в художньому образі трансцендентну ідею.

В VI-VII ст. візантійські художники зуміли не тільки ввібрати ці багатообразні впливи, але і, подолавши їх, створити свій власний стиль в мистецтві. З того часу Константинополь перетворюється на прославлений художній центр середньовічного світу, в "палладіум наук і мистецтв". За ним слідують Равенна, Рим, Никея, Фессалоникі також стали осереддям візантійського художнього стилю.

Розквіт візантійського мистецтва раннього періоду повязаний із зміцненням могутності імперії при Юстініане. В Константинополі в цей час споруджуються прекрасні палаци і храми. Неперевершеним шедевром візантійської творчості став побудований в 30-х роках VI ст. храм св. Софії. Вперше в ньому була втілена ідея грандіозного центричного храму, увінчаного куполом. Блиск різнокольорових мармурів мерехтіння золота і дорогоцінного начиння, сяйво безлічі лампад створювали ілюзію безмежності простору собору, перетворювали його на подібність макрокосмосу, символічно наближали до образу Всесвіту. Недарма він завжди залишався головною святинею Візантії.

Інший шедевр візантійської архітектури - церква св. Віталія в Равенні - вражає вишуканістю і елегантністю архітектурних форм. Особливу славу цьому храму принесли його знамениті мозаїки не тільки церковного, але і світського характеру, зокрема зображення імператора Юстініана і імператора Феодори і їх свити. Обличчя Юстініана і Феодори наділюють портретними рисами, колірна гамма мозаїк відрізняється повнокровною яскравістю, теплотою і свіжістю.

В живописі VI-VII ст. кристалізується специфічно візантійський образ, обчищений від чужорідних впливів. В основі його лежить досвід майстрів Сходу і Заходу, що прийшов незалежно один від одного до створення нового мистецтва, відповідного спіритуалістичним ідеалам середньовічного суспільства. В цьому мистецтві зявляються вже різні напрями і школи. Столична школа, наприклад, відрізнялася прекрасною якістю виконання, витонченим артистизмом, живописністю і барвистою різноманітністю, трепетністю і переливчастістю кольорів. Одним з найдосконаліших творів цієї школи були мозаїки в куполі церкви Першої Пречистої в Никєє.

Інші напрями в мистецтві ранньої Візантії, що втілилися в мозаїках Равенни, Синая, Фессалоників, Кіпру, Паренцо, знаменують відмову візантійських майстрів від античних ремінісценцій. Образи стають більш аскетичними, не тільки плотському, але і емоційному моменту в такому мистецтві вже немає місця, зате духовність досягає надзвичайної сили.

Церковне богослужіння перетворилося у Візантії в свого роду пишну містерію. В напівтемряві зведень візантійських храмів смерково сяяла безліч свічок і лампад, що осявали таємними відблисками золото мозаїк, темні лики ікон, багатоколірні мармурові колонади, прекрасне дорогоцінне начиння. Все це повинне було, за задумом церкви, затьмарити в душі людини емоційну підведеність античної трагедії, здорові веселощі мімів, суєтні хвилювання циркових арен і дарувати йому відраду в повсякденності реального життя.

В прикладному мистецтві Візантії в меншій мірі, ніж в архітектурі і живописі, визначилася провідна лінія розвитку візантійського мистецтва, що відображає становлення середньовічного світобачення.

Живучість античних традицій тут виявлялася як в образах, так і у формах художнього виразу. Разом з тим і сюди проникали поступово художні традиції народів Сходу. Тут, хоча і в меншій мірі чим в Західній Європі, зіграло свою роль дія миру варварства .

Музика займала особливе місце у візантійській цивілізації. Своєрідне поєднання авторитарності і демократизму не могло не позначитися і на характері музичної культури, яка представляла складне і багатолике явище духовного життя епохи. В V-VII ст. відбувалося становлення християнської літургії, розвивалися нові жанри вокального мистецтва. Музика знаходить особливий цивільний статус включається в систему репрезентації державної влади. Особливий колорит зберігала музика міських вулиць, театральних і циркових уявлень і народних святкувань, що відобразила багатющу пісенно-музичну практику багатьох народів, що населяли імперію. Кожний з цих видів музики мав свій власний естетичний і соціальний сенс і в той же час, взаємодіючи, вони зливалися в єдине і неповторне ціле. Християнство дуже рано оцінило особливі можливості музики як мистецтва універсального і в той же час володіючого силою масової і індивідуальної психологічної дії, і включило її в свій культовий ритуал. Саме культовій музиці судилося зайняти домінуюче положення в середньовічній Візантії.

В житті широких народних мас як і раніше величезну роль грали масові видовища. Правда, античний театр починає хилитися до упадку - античні трагедії і комедії все частіше замінюються виступами мімів, жонглерів, танцівників, гімнастів, приборкувачів диких тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними аренами.

Якщо підвести підсумок по першому періоду існування Візантії, то можна сказати, що в цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Перш за все до них слід віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Але поступово вже в ранній період вони синтезувалися головною, провідною греко-римською культурою.

Культура ранньої Візантії була міською культурою. Крупні міста імперії, і в першу чергу Константинополь, були не тільки центрами ремесла і торгівлі, але і вогнищами найвищої культури і освіченості, де зберігалася багата спадщина античності.

Боротьба світської і церковної культур особливо характерна для першого періоду історії Візантії.

В історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, але часом плідних шукань, інтенсивної духовної творчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. Це були століття коли в муках боротьби старого з новим народжувалася культура майбутнього середньовічного суспільства.

На другому етапі розвитку культури, який припав на час з другої половини VII в. до XII в., виділяють час іконоборства (друга четверть VIII - 40-е роки IX ст., час правління імператорів Македонської династії ( так зване "Македонське

відродження": 867-1056гг., і час царювання Комнінов ("Комніновське відродження": 1081-1185 рр.).

Визначальною межею духовного життя імперії до середини VII сторіччя стало неподільне панування християнського світогляду.

Глибоку релігійність симулювали тепер не стільки догматичні спори, скільки наступ ісламу, який вели араби, надихаючись "священною війною" і боротьбою з язичниками - словянами і проболгарами. Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих засад, господарська і побутова невлаштованість мас населення, убогість і постійна небезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійні почуття підданих імперії : затверджувалися дух упокорювання перед мінливостями "миру цього", покірливого підкорення "духовним пастирям", безмежна віра в чудеса і знамення, в порятунок через самозречення і молитву. Стрімко збільшувався стан ченців, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі, місті ; на них як на "власних" небесних заступників покладалися всі надії.

Широке розповсюдження марновірств допомагало церкві володарювати над розумом прихожан, умножати свої багатства і зміцнювати своє положення. Цьому сприяло і зниження рівня письменності населення, крайнє звуження світського знання.

Проте торжество теології, затвердження її панування за допомогою насильства таїли серйозну небезпеку - богослівя могло виявитися безсилим перед критикою іновірців і єретиків. Як всяка ідеологічна система християнство потребувало розвитку.

Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких кругах церковної еліти, що зберегла традиції високої релігійної і світської освіченості. Систематизація богослівя ставала щонайпершою задачею, а для цього належало знову вдатися до духовних скарбів античності - без її ідеалістичних теорій і формальної логіки нові задачі теологів були нездійснимі.

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень робилися вже в другій половині VII в., хоча найбільш видатні праці в цій сфері були створені в наступному сторіччі.

Характерний в даному звязку той факт, що на загальному фоні занепаду культури в середині VII в., в єстві лише теологія випробовувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видавані за гостру потребу найширших шарів суспільства. Незалежно від того, що Максима Сповідувача піддав гонінням сам імператор Костянтин II, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам пануючого класу; без них, до речі кажучи, був би неможливий вияв і "Джерела знання" Дамаскіна.

Основу богословських побудов Максима складає ідея воззєднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як воззєднання першопричини всього сущого цілого з його частиною. В сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, її вільній волі.

Іоанн Дамаскін поставив перед собою і виконав дві основні задачі: він піддав гострій критиці ворогів правовірності (несторіан, манихеїв, іконоборців) і систематизував богослівя як світобачення, як особливу систему ідей про бога, створення миру і людині, визначивши її місце в цьому і потойбічному світах.