Економічна рівновага і циклічність

- 10 -

План:

1. Економічна рівновага і циклічність.

2. Середні і малі цикли

3. Довгі хвилі в економіці та їхній вплив на структуру суспільного виробництва

1. Економічна рівновага і циклічність

За своїм змістом поняття "економічна рівновага" досить просте. Під ним розуміють такий стан економіки, при якому досягається стале урівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція тощо). В ринкових системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропорцій. Рівновага відбиває внутрішній стан ринкової системи, яка самоупорядковується. За визначенням П. Самуельсона, рівновага -- це такий стан економіки, при якому зберігається здатність її до саморегулювання у випадку відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію автоматично включаються сили, які намагаються відновити порушені структурні звязки.

Автоматичним механізмом самонастроювання економічних звязків є механізмом досконалої конкуренції, що не зазнає дії монополії. Отже, економічна рівновага є конкурентно - ринковою. Формування її відбувається за певних умов: по-перше, функціонування на ринку економічно самостійних субєктів; по-друге, можливість еластичного використан-ня виробничих ресурсів і вільне ціноутворення; по-третє, відсутність монополії та прямого адміністративного втручання держави в систему підприємницької діяльності; по - четверте, наявність розвинутої ринкової інфраструктури. В умовах сьогодення в системі економічної рівноваги поряд з ринковими відносинами значне місце має державне регулювання.

Формування економічної рівноваги неможливе без поглиблення суспільного поділу праці. Саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, що притаманні тій чи іншій економічній системі, зумовлюють суттєві ознаки механізму ринкової рівноваги, принципи його формування і функціонування, визначають специфіку його дії в конкретних історичних умовах. Ступінь розвитку та економічні межі суспільного поділу праці, в свою чергу, залежать від можливостей досягнення структурної збалансованості економічних звязків, їхнього рівноважного стану. Взаємозвязок між економічною рівновагою і суспільним поділом праці характеризується тим, що досягнення першої є умовою вдосконалення макроструктури суспільного виробництва. Обєктивну зумовленість характеру і рівня розвитку суспільного поділу праці й процесів, для яких він є матеріальною основою, можливостей досягнення економічної рівноваги можна розглядати як один з найважливіших законів ринкової економіки.

За змістом система економічної рівноваги багаторівнева. В економічній теорії розмежовують рівновагу обміну, виробництва, розподілу та споживання. У сукупності вони формують загальну систему економічної рівноваги відтворювального процесу. Одночасно виділяються умови статичної рівноваги і умови рівноваги економіки, що дина-мічно розвивається. При цьому статичну рівновагу розглядають не як самоціль, а лише як попередню сходинку до визначення принципів збалансованості економічних процесів, що реально розвиваються. В теорії також виділяють поняття повної та часткової, тимчасової та постійної рівноваги.

Епіцентром формування рівноваги в ринковій економіці є потреби людини. Тому вихідною ланкою багатоструктурного механізму ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропозицією.

У ринковій економіці основною ланкою врівноваження попиту і пропозиції є природна ціна продукції, що реалізується, або ціна рівноваги. Вона формується в точці перетину кривих попиту і пропозиції й визначається як базова ціна, до змін якої змушена пристосовуватися економіка: зростання ціни приводить до розширення пропозиції порівняно з попитом, а падіння -- до розширення попиту порівняно з пропозицією.

Йдеться про ідеальні умови виробництва і реалізації продукції -- наявність конкуренції і економічних звязків, за яких автоматично забезпечується рівність попиту і пропозиції. Виробництво породжує доходи, на які обовязково купуються товари відповідної вартості, і пропозиція товарів сама створює необхідний попит.

Ця взаємозалежність попиту і пропозиції була вперше обґрунтована ще в 1803 р. у роботі французького економіста Ж.Б. Сея "Трактат політичної економії". Вона має назву "закон Сея". В економічній літературі, в тому числі й у роботах К. Маркса, "закон Сея" справедливо критикувався за його абсолютизацію та формування на цій основі ідеалістичних уявлень про повну гармонію ринкових відносин.

Найбільш загальні умови формування економічної рівноваги простого і розшире-ного відтворення були обґрунтовані К. Марксом у другому томі "Капіталу". Поділивши всю структуру суспільного виробництва на І та II підрозділи -- виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, К. Маркс визначив три основні умови пропорційної реалізації їхніх складових -- с, v та т. Головна з них, на якій ґрунтуються дві інші умови, полягає в рівності суми змінного капіталу і додаткової вартості І підрозділу величині використаного у виробничому циклі постійного капіталу II підрозділу, тобто І(у + т) = 11с.

Обґрунтовані К. Марксом схеми реалізації сукупного суспільного продукту, які відображають умови його простого та розширеного відтворення, широко застосовують у практиці економічного програмування і планування багатьох країн, у тому числі країн Заходу. На основі схем розширеного відтворення американський економіст В. Леонтьєв розробив метод аналізу міжгалузевих звязків за принципом "витрати -- випуск", який надав теорії рівноваги нові можливості практичного застосування.

Подальший розвиток економічної теорії рівноваги зумовив поглиблення диференіації структури відтворювального циклу і виявлення на цій основі нових напрямів рівноважної взаємодії. Важливим внеском у теорію стало виділення поряд з ринками засобів виробництва і предметів споживання ринку послуг. К. Марко, аналізуючи умови реалізації в середині XIX ст., абстрагувався від нього, адже на той час ринок послуг ще не був невідємною структурною ланкою відтворювального циклу. В сучасних умовах таке абстрагування недоречне: в більшості західних країн у сфері послуг, яка розвивається за своїми специфічними законами, працює 60 -- 70 відсотків зайнятого населення.

Для аналізу умов рівноваги сучасної структури ринкової економіки поряд з третинним сектором виробництва -- ринком послуг -- особливого значення набуває і принципово нова сфера економіки -- сфера інформатики. Відтворювальні процеси в цій сфері мають власну специфіку. За цих умов абсолютизація схем відтворювання, меха-нічне накладання їх на структуру сучасних економічних процесів не відповідають реальній дійсності, обмежують можливості практичного застосування теорії економічної рівноваги.

Сталість економічної рівноваги визначається також широтою ринку: чим ширший ринок, тим менші коливання його цін і тим ближчі вони до вартісних пропорцій Важливою умовою досягнення економічної рівноваги є розвиток національного ринку до інтернаціональних меж. Формування цілісної системи світового господарства припускає рівновагу не лише міжгалузевої структури товарного обміну, а й взаємну збалансованість економічних ресурсів -- основних факторів виробництва.

У цілому, в сучасних умовах аналіз проблеми економічної рівноваги, базований на сучасній структурі ринкової економіки, дістає новітні показники та інструменти, закладені в систему національних рахунків.

Стан економічної рівноваги не статичний. Структурні звязки динамічні, завдяки чому здійснюється вдосконалення їх. За своїм характером ринкова рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги більш складного порядку.

У теорії циклічності рівновагу розглядають як вихідний стан економічної динаміки Коли структурні порушення відтворювальних звязків досягають критичної величини, відбудова стану рівноваги здійснюється стрибкоподібно - через економічні кризи В цьому випадку економічні кризи виконують функцію специфічного інструменту насильницького подолання диспропорцій, що виникли, і відбудови порушеної рівноваги Відновити порушену рівновагу можна не тільки насильницьким, кризовим, а й еволюційним, не таким болісним, шляхом, оскільки рівноваги можна досягти і на основі застосування засобів антициклічної політики держави та міждержавних обєднань. Можливість вирівнювання кривої економічного зростання на інституціональній основі не дає підстав вважати можливим усунення факторів циклічності. Дія цих факторів е обєктивною, і їх слід обовязково враховувати в економічній політиці. Отже, економічна політика як на мікро-, так і на макрорівні управління повинна містити в собі антициклічні елементи.

Можливості застосування антициклічної політики не однозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики східноєвропейських країн та колишнього СРСР ґрунтувалася на тому, що багато років в її структурі не було елементів антициклічного регулювання.

Циклічність як обєктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати:

· малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються 3 -- 4 роки);

· середні цикли (строком 7 -- 11 років);

· великі цикли (періодичність яких становить 40 -- 60 років);

· вікові циклічні коливання, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій тривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвитку, характером впливу на економічні процеси Здавалося, що в основу класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка відносна: причинно-наслідкові звязки, що викликають до життя ті чи Інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплітаються. Крім того, різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їх диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх не припустима.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєфніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Середні і малі цикли

Історія середніх промислових циклів бере початок з кризи перевиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл тривав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза захопила відтворювальні структури Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кризою. В неї було втягнуто абсолютну більшість промислових країн. Пізніше більшість криз були світовими

Усі названі кризи різняться між собою, оскільки кожна з них має свої характерні особливості. Проте можна виділити ряд загальних закономірностей, які властиві усім їм.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послідовні фази: кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Визначальними моментами серед цих фаз є криза і піднесення. Перехід від однієї фази циклу до іншої, по-перше, відбувається автоматично -- на основі ринкових саморегуляторів, і по-друге, у сучасній змішаній економіці з імовірним використанням заходів державного регулювання.

2. Середні цикли за своїм змістом відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу і споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є: загальні масштаби виробництва, динаміка національного доходу і валового національного продукту, завантаженість виробничих потужностей, зайнятість, реальні доходи населення. Важливим показником циклічності є рух норми прибутку, а також показники, що характеризують економічну ефективність відтворення.

3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини -- знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію. У процесі циклічних коливань вони відчувають найбільше навантаження. В країнах, де частка галузей першого підрозділу в економіці менша, циклічність за інших однакових умов виявляється менше.

4. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обовязково призводить до спаду виробництва. Старіння і фізична заміна зношених Засобів виробництва не є безпосередньою причиною кризи. Негативні наслідки цих процесів можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничим спадам. Для цього необхідно розмежувати матеріальні основи середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз. Останніми є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її структурних елементів і принципова неможливість у звязку з цим цілісного, всебічного макроекономічного регулювання її.

5. Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, повязані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого -- криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що аптициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване є суто економічним. Основним в антикризовому регулюванні є соціальний аспект.

Основною фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за своїми соціально-економічними наслідками, є криза -- рецесія, стискання, падіння (схема 1). Економічна криза -- це більш або менш регулярно повторювані тимчасові падіння виробництва, що виникають внаслідок порушення економічної рівноваги. Вона характеризується: порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур; перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарних мас в оптовій торгівлі; падінням товарних цін; зростанням безробіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей; падінням ріння реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення; зниженням платоспроможного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крахом грошово-кредитних звязків; наростанням системи взаємних неплатежів; кредитною напругою, злетом норми позикового відсотка; нестачею грошової маси, високими темпами інфляції; масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестиційних процесів; падінням курсу акцій, біржевою панікою; масовим банкрутством підприємств; зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.

Схема 1. Фази економічного циклу в їхній послідовності та взаємозвязку

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії, відрізок В--В,). Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одної о боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого -- формою їх розвязання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи. Однак слід розрізняти поняття "падіння економічної активності" та "криза", "рецесія". Так, сезонні коливання певних видів економічної діяльності (сільськогосподарське виробництво, будівництво) можуть характеризуватися тимчасовими падіннями виробництва, які, однак, не є кризовими за суттю. За визначенням Національного бюро економічних досліджень США рецесія -- це повторюваний період зниження рівнів сукупного випуску, доходу, зайнятості та торгівлі, що триває від шести місяців до одного року і відзначений значним спадом у багатьох секторах економіки.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою, вона характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її ознаками є: стабільність виробництва, але на найнижчому рівні; призупиняється падіння цін, вгамовуються інфляційні процеси; зберігається високий рівень безробіття, кількість робочих місць не збільшується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма позикового відсотка висока; починають відновлюватися господарські звязки; стабілізуються і поступово зменшуються товарні запаси. Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних процесів, наростання позитивних тенденцій. Розпочинається фаза пожвавлення. Серед її основних виявів слід назвати: початок оновлення основного капіталу, модернізації виробництва; відновлення інвестиційного процесу; активізацію сукупного попиту; підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття; зростання позикового відсотка, товарних цін. Застій змінюється економічним зростанням, пожвавлення охоплює все більшу кількість підприємств, галузей, сфер економіки, зростають доходи населення, прибутки підприємців. Відновлюється докризовий стан економіки (точка С, на схемі 1, яка відповідає точці А -- піку розвитку попереднього економічного циклу).

Економіка входить у фазу піднесення (експансії, ажіотажного буму) і досягає своєї найвищої точки, піку розвитку (точка Л(), параметри якого значно перевищують попередній. Піднесення характеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом; нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибутків, сукупного попиту; гарячковим зростанням цін; повною зайнятістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, наростанням нестачі робочої сили, сировинних ресурсів; розвитком кредитно-фінансових операцій, спекулятивних біржових ігор тощо. Все це призводить до "перегріву" економіки, посилення диспропорційних явищ, зростання передумов майбутнього падіння, нового економічного циклу, наступного витка соціально-економічного розвитку суспільства.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності. Основні з них:

· дія і вплив фази циклу виходять за національні межі;

· посилюється державне регулювання циклічних процесів;

· підвищується роль соціальних аспектів у механізмі антициклічного регулювання;

· фази пожвавлення і піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду і депресії менш глибокі та тривалі;

· розвиток незбігання (асинхронності) різних фаз циклу від країни до країни;

· науково-технічна революція, структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився спочатку з 10--14 до 5 -- 7 років, а сьогодні кризові явища повторюються через 1--2 роки;

· нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадіння окремих фаз (після кризи, наприклад, може зразу розпочатись пожвавлення);

· темпи піднесення невисокі -- 2 -- 3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних; основні економічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

· суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;

· зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока криза, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів,

· переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природно-економічних циклів;

· частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нециклічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх

· кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі нематеріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удосконалення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів помякшення циклічних коливань.

Внаслідок дії різноманітних груп факторів у сучасному економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення -- з фазою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої -- піднімання

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірностями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсивністю або накладаються на промислові кризи, або мають самостійний розвиток.

Ще К. Маркс розрізняв два види грошових криз: загальні та специфічні.

Загальні грошові кризи безпосередньо повязані з виробничим циклом і є елементом загальних економічних криз.

Специфічні грошові кризи розгортаються на основі суперечностей, внутрішньо при-таманних грошовій системі, і утворюють власне джерело її саморозвитку. Розмежування криз досить відносне. Воно потрібне з точки зору виявлення змістовних характерне кожної з них.

За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту. Оскільки грошовий обіг у значній своїй частині функціонує у вигляді кредитних засобів обігу, то грошові кризи фактично є кризами кредитно-грошової системи. Вони частіше зароджуються у фазах пожвавлення і піднесення промислової о циклу. Під час масового оновлення виробничих фондів різко зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Це викликає розбухання кредитної заборгованості підприємств, призводить до зростання банківського відсотка, збільшення масштабів фіктивного капітал " посилює інфляцію та спричинює біржові потрясіння. Розпочинається грошова криза. Конкретними формами вияву її є кризи платіжних засобів, позикового капіталу та грошового обігу.

Як свідчить економічна практика, кредитно-грошові потрясіння відбувалися через 3 -- 4 роки після кризи середньострокового циклу. Вони часто бували такими інтенсивними, що переривали промисловий цикл і призводили до його роздвоєння. Такої. була, наприклад, криза 1907 р., яка сталася лише через 4 роки після загальноекономічної кризи 1900--1903 рр. Повоєнні кризи 1953--1954 та 1960--1961 рр. розпочався після промислових криз 1948--1949 та 1957--1959 рр. Отже, інтервал у 3 -- 4 роки також мав місце.

У 80--90-х роках XX ст. -- період, коли траплялися найбільш подовжені за всю повоєнну історію фази економічного піднесення, хоч і асинхронні та нетривкі, -- вплив малих циклів на розвиток господарства і середньострокових циклів зберігся з усіма закономірностями.

У західній економічній літературі існує дві точки зору щодо характеру взаємозвязку середньострокових циклів і економічних криз та малих циклів і грошових криз.

Їхня диференціація повязана з різними підходами до розуміння принципів формування ринкової рівноваги. У кейнсіанській теорії вихідним є положення про те, що порушення у циклі відтворення є наслідком внутрішньої недосконалості ринкових механізмів саморегулювання. З цього кейнсіанці роблять висновок про те, що грошові кризи не самостійні, вони є лише результатом диспропорцій, які виникають безпосередньо у виробничій сфері, зокрема в інвестиційній структурі.

Теорія монетаризму ґрунтується на так званій монетарній теорії циклу. Вона виходить з того, що ринковий механізм спроможний самостійно забезпечувати структурну рівновагу, а фактор, який викликає дестабілізацію системи і зумовлює циклічність розвитку, -- це грошова система. Звідси кризи і депресії ринкової економіки -- грошове явище. Вони повязані насамперед з функціональними порушеннями, що виникають у сфері кредитно-грошових відносин.

Розбіжності в методології кейнсіанського і монетаристського підходів до розуміння економічної природи циклів визначила неоднозначність їхніх рекомендацій щодо здійснення антициклічної політики.

Головними чинниками зміни структури суспільного виробництва під впливом циклічного розвитку процесу відтворення є фази кризи і піднесення. У кризовій фазі відбувається скорочення обсягу продукції, яка випускається, зменшуються масштаби капіталовкладень, різко знижується рівень зайнятості. Все це знаходить своє вираження, по-перше, у припиненні функціонування технічно застарілих підприємств та морально зношеного обладнання; по-друге, у погіршенні фінансового стану господарських оди-ниць, найчастіше тих, що не витримали конкурентної боротьби через низьку технічну оснащеність. Непридатні види та підвиди виробництва у фазі піднесення замінюються на нові, прогресивніші.

3. Довгі хвилі в економіці та їхній вплив на структуру суспільного виробництва

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими-економіста-ми ще у другій половині XIX ст. Англійський економіст У.С. Джевонс у 1879 р. опублікував статистичний аналіз, в якому була обґрунтована наявність поряд із середніми та короткостроковими циклами довготривалих коливань ділової активності. Про існування довготривалих циклів писали в своїх роботах М.І. Туган-Барановський, К. Каутський, В. Парето та ін. Створення наукової теорії довгих хвиль повязане з імям російського вченого М.Д. Кондратьєва, який на початку 20-х років XX ст. опублікував ряд важливих теоретичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що ввійшла у світову економічну літературу як видатне відкриття XX ст., суттєво вплинула на подальший розвиток цього напряму теоретичної думки, хоч доля її автора, репресованого у 1931 р., була трагічною.

У наступні роки теорія довгих хвиль дістала своє продовження в роботах таких видатних учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон, П. Боккаро, Л. Фонтвейєн, Т. Кучинський та ін.

Найважливішою в теорії довгих хвиль є проблема наукового обґрунтування їхньої матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з них. виходять з того, що довготривалі цикли відбуваються під впливом зовнішніх факторів розвитку. У.С. Джевонс, наприклад, повязував формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а вже через це -- на чергування фаз у підприємницькій діяльності.

На протилежність такому підходу в теорії М.Д. Кондратьєва довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економічного зростання. Вони безпосередньо повязуються з циклічністю в розвитку виробничих сил суспільства, насамперед з їхньою найреволюційнішою частиною -- засобами праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який вважав, що головну роль у механізмі довгих циклів відігра-ють хвилі технічних нововведень і відповідні зміни інноваційної активності підприємців

Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології; по-друге, революційно, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації наукових знань.

Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одного. Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім розповсюджуються еволюційно. Загальнотехнічні революції стають стрижнем революції в продуктивних силах. Одночасно здійснюються стрибки і в розвитку людини як головної продуктивної сили, в зростанні ефективності та продуктивності її праці

Циклічне оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства періодично повторюється, але, врешті-решт, циклічний розвиток продуктивних сил здійснюється під впливом економічних факторів. Інтенсивність науково-технічних відкриттів і винаходів, писав з цього приводу М.Д. Кондратьєв, є функція запитів економічної дійсності й попереднього розвитку науки і техніки. Сам розвиток науки, підкреслював він, включається до закономірного процесу економічної динаміки. Це означає, що аналіз довгих циклів не може бути обмежений лише аналізом циклічності технічних коливань. Він обовязково повинен включати в себе також аналіз змін в організаційно-економічній структурі суспільства та розвитку форм власності.

Починаючи з першої промислової революції кінця XVIII -- першої третини XIX сі якісні стрибки у зміні базисних поколінь машин і технологій здійснюються у часових межах 40 -- 50 -- 60 років. У цих самих межах і під впливом тих самих матеріально-технічних і економічних факторів здійснюються і довготривалі економічні цикли. З часів першої промислової революції і до середини XX ст. було три довгих цикли. З початком сучасної науково-технічної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер, набуваючи якісно нових характеристик для переходу в новий, пяти цикл.

У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку -- низхідну і висхідну хвилі, або фази. Звідси цикл також має дві фази.

Низхідна фаза великого циклу -- період зміни базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства -- триває 20 -- 25 років. У цей час відбуваються гострі економічні: кризи" малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Він також бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, яка адекватна технологічному оновленню виробництва

Характерною рисою такої кризи є невідповідність існуючої системи економічних звязків новій технології. Це криза 1873 р., яка завершила епоху так званої вільної конкуренції й поклала початок формуванню нової фази в розвитку підприємництва -- монополістичної. Це й криза 1929--1931 рр., яка стала вихідним пунктом фронтального поширення державно-монополістичної структури підприємництва. Це також криза 1974 -- 1975 рр., з якою повязаний розвиток транснаціонального підприємницького суспільства. Це й кризові явища 90-х років XX ст., що послужили на базі розвитку компютеризації та становлення постіндустріального суспільства формуванню глобалізації світової економіки.

Висхідна фаза великого циклу -- період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він триває від 25 до 30 років. У цей час невиключені й циклічні кризи, повязані з оновленням виробничих фондів. Розвиваються вони, як правило, на рівні високої конюнктури.

Період "високого піднесення" -- це період масового розповсюдження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати.

У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджуватися й протидіючі тенденції. Зростання органічної будови виробництва посилює дію тенденції норми прибутку до зниження. Зростає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Нагромаджуються Інші суперечності, які вже неможливо розвязати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу.

Поряд зі створенням наукових основ довгострокового прогнозування економічної структури суспільства теорія довгих хвиль дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи. Взаємозалежність між зміною базисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою виробничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному циклу (довгій хвилі) відповідає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій хвилі -- монополістичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі -- період державно-монополістичного підприємництва з державно-монополістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання; четвертій хвилі -- період становлення соціально-орієнтованого ринкового господарства з формуванням основ світового регулювання; пятій, потенційній хвилі -- період постіндустріального цивілізаційного суспільства з формуванням єдиного глобального ринкового господарства та регулювання.

Отже, урахування обєктивної взаємозумовленості довгих циклів у розвитку технологічного способу виробництва і відповідного оновлення економічної структури суспільства дає можливість наукового обґрунтування етапу підприємницького виробництва. При цьому теперішній четвертий етап в економічній літературі називають транснаціональним, а потенційний пятий -- глобальним.

Основою структурної перебудови виробничої бази транснаціонального капіталу є новий цикл науково-технічної революції, який розпочався після Другої світової війни й посилився наприкінці 70-х років XX ст. Цей цикл ґрунтується на широкій інтернаціоналізації структури відтворення, розвитку ресурсозберігаючих технологій, електронній автоматиці, біотехнології, інформатиці. За прогнозами вчених, він триватиме до другого десятиліття XXI століття. Вважається, що нинішній цикл завершить індустріальний тип розвитку загально-історичного процесу. На зміну йому прийде постіндустріальна цивілізація. Цим визначається особлива складність (суперечливість) сучасної виробничої структури економічно розвинутих країн. Вона має перехідні від індустріальної до постіндустріальної структурні характеристики.

Останнім часом увагу теоретиків та практиків різних країн привертає дослідження суті та форм прояву структурних криз. Структурна криза за своїм характером є нециклічною, викликана порушенням збалансованості сфер та секторів національної економіки, неоптимальністю структури господарського комплексу. Вона є прямим наслідком диспропорційності відтворювальних процесів. Соціально-економічні наслідки структурних криз триваліші й тяжчі, ніж циклічних. Механізм їх виникнення та прояви недостатньо вивчені порівняно з циклічними коливаннями. Це ускладнює прогнозування розвитку процесів структуризації економіки та застосування упереджувальних заходів щодо їх можливих негативних наслідків.

Структурна криза може охоплювати декілька секторів, галузей національної економіки. Найбільшою мірою сьогодні це стосується енергетичної, сировинної, продовольчої сфер економіки. Розрізняють два типи структурних криз. По-перше, це структурні кризи відносного перевиробництва. Вони характерні для тих видів економічної діяльності, попит на продукцію яких зростає повільніше, ніж динаміка сукупного попиту. Наприклад, це стосується чорної металургії, бо хімічна, інші галузі промисловості сьогодні пропонують особливо стійкі полімери, пластмасові та керамічні матеріали, вироби з яких за своїми властивостями значно перевищують можливості продукції з чавуну або сталі. Тому світовою тенденцією стало скорочення частки чорної металургії у виробництві ВВП та чисельності зайнятих. По-друге, є структурні кризи відносною недовиробництва, коли динаміка попиту на продукцію окремих галузей економіки перевищує темпи зростання сукупного попиту. Сьогодні -- це енергетична галузь, окремі сировинні виробництва.

Особливістю структурних криз, окрім їх нециклічності, є те, що вони мають світовий характер. Однак вплив їх на національні економіки не однозначний, може бути навіть і протилежним. Наприклад, світова криза 1973-- 1975 рр. призвела до заміни нафти як основного енергоносія в світовому масштабі на природний газ. Це по-різному позначилось на відтворювальних процесах окремих країн залежно від того, експортерами чи імпортерами нафти вони були. Подібний неоднозначний вплив відчувають, а значить І вживають різних профілактичних заходів, національні економіки на початку XXI ст. внаслідок неодноразових стрибкоподібних коливань цін на нафту в межах 15 -- 30 дол. США за барель.

Системний підхід до аналізу виникнення та розгортання структурних криз вимагає дослідження їх в поєднанні двох аспектів: структурного та регіонального. Це передбачає врахування питомої ваги галузі, що перебуває в кризовому стані, у виробленому ВВП, сфері зайнятості, її ролі в системі національного і міжнародного поділу пращ, взаємозвязку товарних потоків з точки зору альтернативних товарів (субститутів) га супутніх товарів (компліментів).

Структурні кризи визрівають у процесі розвитку середніх циклів і тісно повязані з довгими, або великими, хвилями. Детальний аналіз великих хвиль дає змогу сьогодні виділити 3 фази їх динаміки: знижувальну (низхідну), що визначається структурною кризою; адаптаційну, суттю якої є структурна стабілізація; підвищувальну (висхідну), що характеризується структурним піднесенням.

Позитивне значення структурних криз полягає в тому, що подолання їх на основі впровадження якісно нових технологій, інноваційних зрушень оптимізує макроекономічні пропорції, підвищує ефективність функціонування національних економік через удос-коналення їх структури.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. Глибина кризових потрясінь економіки колишнього СРСР і східноєвропейських країн, яка припала на другу половину 80-х - початок 90-х років XX ст., зумовлена не тільки деформаціями командно-адміністративної системи. Ці економічні потрясіння були повязані з необхідністю докорінного технологічного переозброєння виробництва, викликаного новим етапом науково-технічної революції.

На відміну від промислове розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори довгих хвиль з особливою силою виявилися в середині 70-х - на початку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки І технології. Отже, існує й обєктивна зумовленість спільності ряду перетворень механізмів управління, організаційно-економічних структур і форм власності у країнах з різним економічним устроєм. Питання не в самій проблемі, а у формах і методах її розвязання.

Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: поперше, структурної трансформації народногосподарських пропорцій у звязку з розпадом колишнього єдиного виробничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробничих звязків та нестворенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з практичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

Сутнісною ознакою кризи, що супроводжує процес трансформації суспільства України на шляху до соціально-орієнтованої, демократичної, правової держави, є її системність. Системна криза характеризується глибокою динамічною трансформацією всіх сфер суспільного життя -- економіки й ідеології, політики й моралі, психології та культури. Унікальність завдань, які намагається розвязати суспільство в перехідний період, викликала довготривалість, суперечливий динамізм, соціальну гостроту та напруженість трансформаційних процесів.