Філософські і методологічні основи учення Лейбніца

2

План

• Вступ
• 1. Життя і наукова спадщина Г.В. Лейбніца
• 2. Філософські і методологічні основи учення Лейбніца
• 3. Монадология Лейбніца і концепція сприйнять
• 4. Співвідношення душі і тіла
• Висновок
• Список літератури

Вступ

Філософія Лейбніца значно складніша, многогранне і, до того ж, менш систематично викладена самим автором, то тут необхідні складніші уявні операції, а саме: синтез і дедукція. Результати спроб реконструювати думку самого філософа можуть бути вельми несхожими один на одного, хоча кожен варіант по-своєму відображає одну і ту ж реальність (як монади всесвіт). З темою реферату у Лейбніца звязаний цілий комплекс ("клубок") своєрідних ідей, при викладі яких важко вирішити, з чого почати, тоді як у Декарта ми маємо справу з чіткою послідовністю ("ланцюгом") міркувань. Все це робить виклад основних переконань Лейбніца важчим, тим паче, що, як буде вказано в своєму місці, поставлена в назві реферату проблема займає у філософії Лейбніца абсолютно інше місце, чим у Декарта, і повинна по самій своїй суті трактуватися інакше.

Через вищезгадані обставини та частина реферату, яка присвячена Лейбніцу, буде короткою, оскільки виклад всіх основних (навіть чисто філософських) переконань Лейбніца зайняло б надто багато місця і далеко виходило б за рамки поставленої теми.

1. Життя і наукова спадщина Г.В. Лейбніца

Г.В. Лейбніц народився в 1646 р. в Ганновері. Вивчав курс філософії в Лейпцігському університеті; математику і алгебру - в університеті в Йене. Захистив дисертацію на міру доктора права (1666). Був знаком і спілкувався з Ньютоном, Спінозою, Мальбраншем і іншими відомими європейськими ученими. У 1700 р. вибраний членом Паризької академії наук. Був ініціатором створення Берлінської академії наук. Лейбніц був таємним радником російського царя Петра 1 надавши йому величезну допомогу в розробці проекту створення Санкт-петербурзької академії наук. Помер в 1716 р.

Лейбніц - творець диференціального і інтегрального числення, автор праць в області історії, юриспруденції, фізики, філософії, психології і так далі.

Головні філософські праці Лейбніца - "Міркування про метафізику" (1686); "Нова система природи" (1695); "Монадология" (1714); "Теодіцея" (1710); "Нові досліди про людське розуміння" (1700-1705).

2. Філософські і методологічні основи учення Лейбніца

Лейбніц мріяв про створення єдиної науки, що охоплює різні області знання. Він намагався здійснити синтез античного і нового знань, відновити знехтувані механістичною методологією поняття "мета", "субстанція", що представляють, на його думку, нескороминущу наукову цінність ("вічну філософію"). Доводив значення античної філософії і намагався переосмислити її в контексті нової науки, додавши їй тим самим новий сенс. Особливо високо оцінював учення Арістотеля, вказував, що по ряду моментів воно перевершує наукові переконання Декарта. Найбільш коштовними йому представлялися ідеї Арістотеля про матерію, "субстанциональну форму", природу, час, рух. З Арістотеля він виводить важливе для розвитку його власного підходу положення про відмінність субстанції одного тіла від субстанції іншого тіла.

У основу своїх філософських міркувань Лейбніц кладе ідею "фіналізма", тобто кінцевій меті, вважаючи недостатнім обмежуватися в дослідженні лише обліком причин", що "діють, як це робиться в механістичних концепціях. Треба обєднати ці два підходи в науці. Лейбніц стверджує, що хоча світ нагадує величезний механізм і всі окремі організми є механізмами, але те, що в цілому все існує реалізує кінцеву мету, намічену Богом.

Серйозну помилку сучасної йому філософії він бачить також у відмові від понять "Субстанціональних форм" і "субстанцій". Лише на їх основі можна, на його думку, дати повне і глибоке пояснення дійсності, здолати механістичний редукционізм. І якщо в приватних науках (фізиці) можна обійтися без використання цього поняття, то у філософії і теології воно має бути збережене в якості основоположного. Тим самим він, по суті, диференціює сфери знання про природу на 2 типи: філософське знання, що досліджує загальні принципи, і наукове знання, доступне дослідному вивченню і математичній обробці.

Лейбніц використовує поняття "ентелехія", або субстанція, як що містить в собі власну детермінацію і сутнісну досконалість, внутрішню мету. Критичний аналіз сучасних йому наукових підходів завдавав серйозного удару по механіцизму.

Намагаючись здолати дуалізм духу і матерії, психічного і фізичного, відновити їх єдність, він висуває учення, згідно з яким, різноманіття світу пояснюється виходячи з єдиної за своєю природою, але різноякісною по своїх станах, субстанціальної основи.

Він підкреслює єдність світу, його гармонію і досконалість, стверджує, що Бог створив "кращий з можливих світів".

3. Монадология Лейбніца і концепція сприйнять

Лейбніц - прибічник ідеї єдності тілесної і психічної. Але, на відміну від Спінози, в основу цієї єдності він кладе духовний початок і тим самим виступає як прибічник ідеалістичного напряму.

Ідея цілісності світу і людини розкривається Лейбніцом в його вченні про монади. Він стверджує, що світ складається з діяльних простих і неділимих субстанцій - монад. Монади - елементи всіх речей. Поняття "монада" (від греч. одиниця) у Лейбніца, по суті, тотожно поняттю "субстанція". Монада - цілісна неділима субстанція як світо утворююче начало.

При описі монади розкриваються психологічні представлення Лейбніца. Кожна монада психічна і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Монада - це початок сили і здатності діяти.

Монада виступає у нього як нематеріальна освіта, як аналог психічної діяльності. Вона неділима, але багата за змістом, як і розум людини, що є єдиним і одночасно включаючим різні вистави. Монада володіє потенціалом внутрішньої досконалості. І розум, переходячи від однієї вистави до іншого, характеризується тенденцією постійного оновлення.

Основні властивості монади - діяльність сприйняття і активність. Залежно від рівня розвитку цих внутрішніх якостей монади розрізняються між собою і складають наступні ієрархічні сходи:

"чисті монади", яким властива активність, але відсутні які-небудь вистави (нежива, але активна матерія);

"монади-душі", що володіють смутними виставами; жодне сприйняття у них не досягає рівня ясної свідомості, а лише доходить до памяті (рослини і тварини);

"монади-духи", що володіють ясним і виразним сприйняттям; Бог і ангели, вільні від тілесної оболонки і втілюючи абсолютну повноту, ясність і усвідомленість знань.

Таким чином, еволюція душі розглядається Лейбніцом як розвиток вистав: від смутних станів (перцепцій) до ясних і виразних (апперцепціям).

Лейбніц диференціює "просте" і "свідоме" сприйняття, використовуючи для визначення останнього поняття "апперцепція". Якщо сприйняття - загальна властивість всіх монад, то апперцепції властиві лише особливим монадам, що відносяться до душі і розуму. Але навіть в монадах, що характеризуються апперцепцією, присутнє величезне число несвідомих сприйнять. Лейбніц стверджує, що людина, будучи розумною істотою і володіючи апперцепцією, тим часом, багато що не усвідомлює, сприймає несвідомо: "Часто ми випробовуємо стан, при якому нічого не памятаємо і сприймаємо не виразно, наприклад, коли знаходимося в непритомності або занурені в глибокий сон без сновидінь. У такому стані душу не дуже помітно відрізняється від простий монади проте, оскільки подібний стан триває недовго, душа звільняється і стає чимось великим" (Лейбніц Г.В., 1982). Ці ідеї Лейбніца перекреслюють раціоналістичне уявлення, що йде від Декарта, про тотожність психіки і свідомості. Вони змінили і розширили уявлення про психічний, його кордонах. Висунуті Лейбніцом положення про несвідому психіку, малі перцепції і апперцепцію увійшли до вмісту предмету психології.

Представляє інтерес даний Лейбніцом опис причин виникнення так званих "дрібних", або непомітних, неусвідомлюваних сприйнять в повсякденному житті людини: "Є тисячі ознак, що заставляють вважати, що в нас щохвилини існує безконечна безліч сприйнять, але без апперцепції і обдумування, тобто в душі відбуваються зміни, яких ми не помічаємо, тому що враження або дуже незначні, або дуже тісно звязані один з одним, або багаточисельні, унаслідок чого удається розрізняти їх лише частково. Не дивлячись на це, враження безупинно заставляють відчувати їх дію і навіть відчувати розгубленість від їх безлічі. Таким чином, ми не звертає уваги на рух млина, шум води, якщо проводимо деякий час поблизу і звикаємо до них. Не тому, що цей рух не зачіпає наших органів чуття і не викликає жодного відгуку в душі завдяки гармонії душі і тіла, а унаслідок того, що, позбавлені новизни враження, що знаходяться в душі і телі, недостатньо сильні, щоб знов привернути нашу увагу і нашу память. Насправді, всяка увага вимагає памяті і часто, коли ми не попереджені, що треба звернути увагу на одне з наших миттєвих сприйнять, ми пропускаємо його, не лише про нього не задумавшись, але навіть не відмітивши. Проте якщо хто-небудь раптом попередить нас і зверне нашу увагу на якесь явище, допустимий, шум, то ми його відмітимо і пригадаємо відразу після запобігання, що вже чули цей шум" (Там же).

Лейбніц підкреслює роль неусвідомлюваних "дрібних" сприйнять як важливого компонента психічного життя людини, стверджує, що вони "по своїх наслідках мають більше значення, чим можна вважати".

На думку Лейбніца, саме вони утворюють невідомий нам внутрішній світ і забезпечують його звязок із зовнішньою реальністю: "відчуття, смак, образи властивостей, відчуття, ясні в своїй сукупності, але не ясні окремо, вони формують враження, вироблювані на нас предметами ззовні і що містять в собі нескінченність..." Лейбніц говорить про звязок людини як "мікросвіту" зі Всесвітом, "макросвітом" ("будь-яка істота повязана зі всім останнім Всесвітом").

А тому людина включена в загальні закони розвитку світу, зумовлені Богом, хоча, будучи активною істотою, відображає їх по-своєму: "Всяка субстанція - як цілий світ, як живе дзеркало Бога або ж всього всесвіту, вона відображає її по-своєму." Людина, по Лейбніцу, - вершина всесвіту, створеного Творцем.

Дух коштує всього світу, тому що не лише відображає його, як останні монади, але і свідомо його пізнає, досліджує причини речей. Він безсмертний, бо не лише знаходиться в бутті, але і зберігає власну індивідуальність.

Лейбніц висуває принцип загальних відмінностей, індивідуалізації, підкреслює безконечна індивідуальна різноманітність всіх явищ світу, вказує, що немає двох невиразних субстанцій. Це відноситься і до людини.

4. Співвідношення душі і тіла

Лейбніц виходить з уявлення про те, що монади - замкнутий в самому собі світ, несприйнятливий до яких-небудь впливів ззовні: "В монад немає вікон, через які що-небудь може увійти або вийти". Жодна монада не може зробити фізичного впливу на внутрішнє буття інший. По суті, йдеться про існуванні ізольованих субстанцій (підхід, що розвивається Декартом, Спінозою). Стосовно людини, ця проблема переформулюється як питання про співвідношення душі і тіла.

Вищим початком в будь-якому тілесному організмі виступає домінуюча ентелехія, що визначає рівень досконалості організму, його звязок зі світом. У тварин домінує душа в класичному сенсі, у людини - духовний початок, розумові здібності. Але душа в живому організмі повязана з тілом, виявляє і проявляє себе через тілесне.

Як же здійснюється звязок душевної і тілесної субстанцій? Розглядаючи питання про співвідношення духовних і тілесних явищ, Лейбніц керується принципом психофізичного паралелізму: душа і тіло автономні, здійснюють свої операції самостійно і незалежно один від одного. В той же час між ними існує зумовлена зверху гармонія; вони подібні до пари годин, які завжди показують один і той же час, оскільки запущені з найбільшою точністю.

"Я пояснив узгодженість душі і тіла прикладом синхронного руху двох маятників годинника різної конструкції в мить, коли показують однаковий час. Це могло статися трьома способами:

1) погоджувати їх так, щоб вони неодмінно гойдалися синхронно;

2) доручити кому-небудь регулювати їх рухи, роблячи їх синхронними;

3) побудувати новий годинник, настільки добротний і точний, щоб вони могли йти строго паралельно завдяки своїй конструкції.

Без сумніву, остання дорога найкраща".

Тобто Лейбніц, на відміну від Декарта, що говорив про механічну взаємодію душі і тіла, вперше вводить принцип психофізіологічного паралелізму, або функціональної відповідності, психічних станів і тілесних змін. Основою цієї відповідності виступає Бог як творець самого принципу "передвстановленої психофізіологічної гармонії". Завдяки ньому явища одній субстанції узгоджуються з феноменами інший, забезпечується цілісне буття і функціонування організму і світу.

5. Теорія пізнання і концепція природжених ідей Лейбніца

У роботі "Новий досвід про людський розум" Лейбніц критикує теорію Дж. Локка, що відкидає природжені ідеї і людину, що уподібнює свідомість, "чистій дошці". Він не розділяє в той же час і Декартову концепцію природжених ідей. Учений намагається визначити свій, середня дорога в рішенні цього питання.

Він погоджується з Локком в оцінці ролі відчуттів як необхідної умови пізнання, але вважає плотське знання неточним і помилковим. Дійсне знання, по Лейбніцу, досяжно лише на основі розуму і інтуїції. Він критично оцінює однобічний емпіричний підхід Локка, його вивід, що "немає нічого в розумі, чого б раніше не було у відчутті" і видозмінює його: "Немає нічого в розумі, чого б раніше не було в відчутті, окрім самого розуму". Це означає, що душа "природжена сама собі", що інтелект і його діяльність передують досвіду. Лейбніц вважає, що душа містить в собі "буття, єдність, тотожність, причину, сприйняття, міркування" і інші поняття, що не виводяться з відчуттів. Тобто їм признається наявність апріорних ідей. Але, на відміну від Декарта, він вважає, що ідеї знаходяться в розумі в зародковому стані, вони "природжені" як схильності, природні природні здібності. Намагаючись встановити звязок емпіричного і раціонального, Лейбніц відмовляється від індуктивної стратегії і відштовхується від раціонального як основи розвитку плотського досвіду. Відповідно, в самому розумі він бачить причину багато помилок пізнання.

Ідеї Лейбніца надали дію на І. Канта, І. Гербарта, стали предметом серйозних обговорень в науковій думці XVIII ст. Продуктивними були його ідеї про активність і мінливість станів свідомості, про різні рівні сприйняття, про наявність, поряд з усвідомленими також несвідомих психічних явищ.

Висновок

У системі Лейбніца істини факту обумовлені Божественним вибором, який, у свою чергу, спирається на закон достатньої підстави і на вічні істини, незалежні від волі Бога. Виходить, що світ у всій сукупності - це прямий наслідок вічних істин (своєрідний панлогізм, хоча не такий, як в Гегеля).

Докази буття Божія у Лейбніца не грають такої принципової ролі, як у Декарта, і по своєму характеру різко відрізняються від доказів великого французького філософа. Останній виходив перш за все з антропологічних передумов, із зіставлення недосконалості людини і досконалості ідеї Бога, що є у нього; і онтологічний доказ спирається у нього на антропологічне.

Проте слід зауважити, що вчення про "кращий зі світів" і про передвстановлену гармонію зовсім не є очевидними, і, крім того, вони, у свою чергу, грунтуються на існуванні Бога (круговий доказ).

Перш за все, слід зауважити, що Бог є гарантом достовірного знання у Лейбніца в абсолютно іншому сенсі, чим у Декарта; дане питання немає для філософії Лейбніца таким істотним і основоположним, яким він є для Декарта, в якого він лежить, так би мовити, на поверхні (хоча і представляє значні труднощі при інтерпретації), тоді як для того, щоб знайти у Лейбніца вислови на цю тему, не повязані з критикою переконань Декарта, необхідне уважне і цілеспрямоване вивчення вигадувань цього великого німецького філософа.

Отже, для Лейбніца Бог є гарантом достовірного знання як творець всіх субстанцій, що пізнають, разом зі всіма їх сприйняттями в широкому сенсі цього слова. Лише завдяки Богові сприйняття різних субстанцій відповідають один одному. Кожна монада є втіленням одним з поглядів Бога на світ. Монади з необхідністю реалізують закладену в них програму, і їх сприйняття достеменні через сам факт їх створення. Сприйняття сходить безпосередньо до Творця, а не є результатом випадкових зіткнень з речами. Відповіддю Реформації стала Контрреформація, новий наступ католицизму. У 1542 р. був створений церковний трибунал, який жорстоко пригнічував інакомислення, стверджував індекс заборонених книг.

Представники раціоналізму - Г. Лейбніц - бачили джерело знань в розумі і обгрунтовували апріорне походження загальних понять, їх позадослідний характер, виводимість з розуму, з природжених інтелектуальних здібностей.

Список літератури

1. Э. Кассирер “Человеческий мир пространства и времени”. // Э. Кассирер Избранное. Опыт о человеке. М. Гардарика. 1998.

2. Лейбниц Г. Критика основоположений преподобного отца Мальбранша // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах. Т.1. М.: Мысль. 1982.

3. Лейбниц-Фуше Г.В. Лейбниц. Соч. в 4-х тт. Т.3. М.: Мысль. 1984

4. Монадология. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.

5. Молчанов Ю. Б.Г. Лейбниц и объективно-идеалистическая реляционная концепция времени. // Ю.Б. Молчанов. Четыре концепции времени в философии и физике. М. Наука. 1977. С.61-63

6. Ответ на размышления… г-на Бейля о системе предустановленной гармонии. // Г.В. Лейбниц. Соч. в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.

7. О глубинном происхождении вещей. // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.

8. О самой природе, или природной силе и деятельности творений” // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.

9. Письмо к Якобу Томазию о возможности примирить Аристотеля с новой философией // Лейбниц Г.В. Соч. в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.

10. Переписка с Кларком. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.

11. Свидетельство природы против атеистов. Лейбниц Г.В. Соч. в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.