Аналіз основних напрямків мистецтва модернізму

5

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

"Історія Української культури”

на тему:

“Аналіз основних напрямків мистецтва модернізму"

План

• 1. Поняття модернізму
• 2. Основні напрямки мистецтва модернізму
• 2.1 Модерн як доба в культурі
• 2.2 Український модернізм в архітектурі, скульптурі та малярстві
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

При достатньо глибокому ознайомленні з культурними надбаннями тієї чи іншої епохи ми десь на інтуїтивному рівні відчуваємо, що вся сукупність змістовних та формальних ознак конкретної епохи спирається на деяке загальне підгрунтя, котре постає як інтегральний результат дії усього складного комплексу соціально-економічних, політичних, правових, моральних, естетичних чинників та культури в цілому у різноманітних проявах нормативного функціонування її видів та типів. На жаль, предмет цього інтуїтивного схоплення поки що не має достатньо адекватного рефлексивно-понятійного аналогу. Частіше за все для позначення вказаного явища застосовується не досить чіткий термін “дух епохи”.

Принаймні, ми вже звикли до вживання таких словосполучень, як “середньовічний світогляд”, або “естетика доби Відродження", “культурна свідомість класицизму” або “естетичні принципи бароко". У будь-якому разі ми маємо справу із комплексними наслідками інтеркультурної взаємодії, які формують відповідну для даної епохи, своєрідну та впізнаваєму метамову певного етапу розвитку культури людства, котра, попри всі національні відмінності, має явні загальнолюдські ознаки. Саме через це всі вказані узагальнюючі дефініції певних епох залишають осторонь національно-культурні особливості прояву їх генеральних закономірностей, або, якщо і роблять їх предметом аналізу, то як явища, підпорядковані вказаним загальним рисам епохи. Свої особливості має і століття, що минає. Зясування його інтегрально-культурних ознак, виявлення певної “метамови" культурної (чи культурологічної) свідомості кінця XIX-го - початку XX-го століть є важливим моментом привнесення рефлексивного моменту до складу синтетичних елементів самосвідомості періоду, що віддаляється від нас культовим рубежем третього тисячоліття. Однією з цих ознак, що відкриває можливість для кращого розуміння “духу епохи", є її стильові особливості, котрі постають як її специфічна, притаманна лише даному етапу розвитку людства метамова культури.

Вказаний період став переломним в історії мистецтва. В цілому цей період можна розглядати як підготовчий етап в формуванні якісно нової мистецької парадигми століття, що минає. Природня для кожної культурної епохи динаміка естетичних принципів та структур творчості в цей період відрізняється підвищеною інтенсивністю і стає типологічною характеристикою всіх національних культур. Виявлення нової гносеологічної та аксіологічної художньої орієнтації творчого субєкта, літературного напрямку або течії дозволяє зафіксувати ті кардинальні зміни в культурі нашої епохи, котрі набувають узагальненого значення конкретно-часової моделі розвитку мистецтва в цілому.

Відзначені вище тенденції кінця згаданого періоду найбільш рельєфно проявилися в модернізмі - найпродуктивнішому напрямку європейського мистецтва цієї доби.

1. Поняття модернізму

Модернізм - (від французського "moderne" - новітній, сучасний).

Художньо-естетична система, що склалася, починаючи від 20-х років ХХ сторіччя, як характерне відображення кризи буржуазного суспільства, протиріч буржуазної масової та індивідуалістичної свідомості.

Модернізм поєднує різноманітність відносно самостійних ідейно-художніх напрямів і течій (експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт, тощо), кожен із яких має власну ідейно-естетичну і художньо-стильову специфіку, але разом із тим містить принципову філософсько-світоглядну і соціокультурну спільність з іншими. Формування модернізму, як закінченої художньо-естетичної системи і відповідного типу світогляду було підготовано такими його стадіями, як декаденство і авангардизм. Названі стадії і форми модернізму були своєрідним протестом, з одного боку, стосовно певних деструктивних тенденцій в буржуазному суспільстві, його духовному житті, а з другого боку - протестом відносно таких характерних для художньої культури пізнього капіталізму явищ, як епігонське повторювання канонізованих форм і стилей, вироблених реалізмом і романтизмом ХІХ віку; пасивне, поверхневе копіювання дійсності, заявлене натуралізмом; відмічений печаттю змістової й формальної руйнації академізм. Протестуючи проти таких тенденцій модернізм, одначе, виявляє намагання не до подолання їх, а до трагічно-хворобливої естетизації. Відчуваючи дисгармонію світу, відчуженість особистості, несвободу і нестабільність становища художника в світі капіталу, модернізм заперечує при цьому можливості попередніх (інших) культурних традицій не тільки протистояти силам руйнації, але й виражати своє відношення до них, навіть адекватно їх мистецьки відображати. Звідси різкий, а подекуди і войовничий антитрадиціоналізм модернізм, підкреслений естетичний антинормативізм, що нерідко набуває бунтарсько-епатуючого і екстравагантно-декларативного характеру. Стильове новаторство стає самоціллю.

2. Основні напрямки мистецтва модернізму

2.1 Модерн як доба в культурі

Культура ХХ ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних обєднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності.

Специфічним культурним феноменом ХХ ст. називають модернізм. Модернізм (від "modern" - новий) - термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм - це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім культурі реалістичній).

Першою стадією розвитку модернізмі став декаданс - напрямок культури кінця XIX - початку ХХ ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом. Відчуваючи дисгармонію світу, антигуманність відносин у суспільстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Історичний досвід попередніх революцій і невтішна оцінка морального стану сучасного їм людства підірвали їх віру в можливість прогресивного соціального перевороту.

Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і у підсумку призводить до нівеляції інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношення модернізм - це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму.

Ще одна з особливостей модернізму - це розрив звязку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Виникнення розвиненого, вже "позадекадентського" модернізму більшість дослідників повязує з експресіонізмом (від франц. expression - "вираження"). Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю.

Початок абстракціонізму (від лат. "далекий від дійсності") припадає на 10-ті рр. нашого століття, а друга хвиля його розквіту почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопластицизм тощо). Абстракціонізм - це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини.

У добу Першої світової війни виникають також форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й суспільну сферу людського буття.

"Сучасний стиль" було все ж знайдено - єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. "сучасний"). Стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності.

Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відношенні етапів стали так звані "конкретна музика" й алеаторика.

Як явище, масова культура формується в 20-і рр. ХХ ст. Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації - газет, популярних журналів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масової аудиторії, і в той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів. Отже, культурна ситуація ХХ ст. покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій, різних національних культур формується багатолика, суперечлива світова культура.

2.2 Український модернізм в архітектурі, скульптурі та малярстві

Наприкінці XIX - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чіткіх лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бесарабський). Почасти сюди належать і будинки, споруджені Ф. Альошиним. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. У спорудах В. Рикова і П. Альошина в Києві, А. Бекетова в Харкові, І. Бернадацці в Одесі починається переборення цього стилю: плекається архітектура в основному в стилі італійського ренесансу. В тому ж дусі будували на Україні чужоземні архітектори (Федерс, Ф. Лідваль, А. Бенуа, В. Щуко). Іноді можна відзначити наближення до ампіру (А. Кобелев, В. Осьмак у Києві). Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

З початком ХХ ст., одночасно з посиленням українського національного руху, серед українських митців поширюється течія відродження українського стилю, піонером і послідовним яскравим виразником якої був В. Кричевський (1900 р) До цього руху приєдналася "Українська Громада" Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, закладена в 1905 р. Українські архітектори використовували мотиви українського бароко і народного деревяного будівництва.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать скульптури "Ступаючи жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.

В кінці ХIХ ст. народницька течія охоплює й українських скульпторів переважно імпресіоністичного напряму, це романтик М. Гаврилко (1882 -1919), перша в Україні жінка-скульптор Є. Трипільська (побутові керамічні вироби), учениця Родена Л. Блох (1881 - 1943, портрет Т. Шевченка, памятник В. Короленкові в Полтаві).

Оновлення мистецтва приносить із собою імпресіонізм. Він пробивається вже в творчості таких митців реалістичного напряму, як І. Похитонів (1850 - 1923), П. Левченко (1859 - 1917), Г. Дяченко (1869 - 1921), А. Куїнджі (1842 - 1910), О. Бокшай, Ф. Красицький, а особливо О. Мурашко (1875 - 1919). Останній своїми виставками за кордоном один з перших почав виводити українське мистецтво на широкі світові шляхи. Цю добу характеризує відворот українських митців від мистецьких традицій Петербургу. Вони їздять тепер вивчати мистецтво на Захід - до Кракова, Мюнхену, Парижу. З краківської майстерні Я. Станіславського, народженого на Україні польського митця і майстра українського краєвиду, виходять такі митці, як львівянин Іван Труш (1869 - 1940) і киянин М. Бурачек (1871 - 1942), творці нового українського пейзажу. В цій Академії навчався також автор стилізованих портретів М. Жук (1883 - 1964), І. Северин (1881 - 1964) та найвизначніший художник між ними - О. Новаківський (1872 - 1935). Під впливом воєнних переживань його імпресіонізм перетворюється вже на символічний експресіонізм, що наближало його до швейцарця Бодлера. З його мистецької школи, яка перебувала під опікою митрополита А. Шептицького, вийшли численні митці.

У період перед Першою світовою війною особливе значення для українського національного мистецтва мала творчість братів Василя (1872 - 1952) і Федора (1879 - 1947) Кричевських. Перший - незвичайно всебічний митець і педагог, пізніше ректор Київської академії мистецтв, другий - представник монументального малярства, також професор цієї Академії, виховав цілу генерацію українських митців.

На межі імпресіонізму стоїть декоративна творчість О. Кульчицької (1877 - 1967), яка черпала в основному із скарбниці народного мистецтва, та символічне малярство Ю. Михайлова (1885 - 1926), закоханого в міфологічні й казкові мотиви.

М. Сосенко (1875 - 1920) один з перших вводить у своє малярство стилізування на візантійський зразок, а другий галичанин М. Бойчук стає творцем цілої школи, яка пізніше дістала назву монументалістів або бойчукістів. Бойчук спирався і на візантійське малярство, і на інші монументальні стилі, особливо на ранній ренесанс (Джотто, Мазаччо), а крім того, і на народне мистецтво. Ця школа була одним з найцікавіших явищ не тільки в українському, але й європейському малярстві сучасності.

Видатний український художник М. Пимоненко (1862 - 1912) вступив до Товариства передвижників, яке обоєднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії. Художні полотна Пимоненка неодноразово експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем - у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекий Схід" та інших викривалися негативні явища у житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва в Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених українських сіл П. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. Свєтославським, картини М. Самокиша і М. Ярового, в яких відображені революційні події 1905 - 1907 рр.

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил суспільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили "Похорони кошового" створив у 1900 р. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить С. Васильківському (1857 - 1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорізького козацтва, яке виступало на захист українського народу ("Запорожці на розвідці", "Козаки в степу", "Козачий пікет", "Козачий табір", "Бій запорожців з татарами").

У 1900 р. С. Васильківський разом з М. Самокишем видав "Альбом української старовини", куди ввійшли 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Гонти, Григорія Сковороди.

Значним внеском у розвиток українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини "Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів", "Ромоданівський чумацький шлях" та "Бій козака Голоти з татарином". Автори картин - художники С. Васильківський, М. Самокиш, М. Беркос та М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Значною подією в культурному житті України стала перша Всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І. Труша у 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно "Гість з Запоріжжя", автором якого був племінник Т. Шевченка Ф. Красицький (1873 - 1944), учень великого російського художника І. Рєпіна.

Репрезентацією українського мистецтва були також виставки, влаштовані в Києві Товариством прихильників української науки, літератури й штуки, особливо великі виставки 1911 і 1913 рр.

Висновки

Український варіант модерну був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були розєднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабко виражений, нерозвинутий характер українського модерну. Ось чому характерною рисою українського імпресіонізму, наприклад, є деяка декоративність, передусім перевага елементів рисунку над кольором. Тут уже проявилися деякі основні риси, притаманні українській образотворчості, а саме: як культ лінії; схильність до чіткого графізму тощо. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

Список використаної літератури

1. Білик Б.І. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: КНИГА, 2004. - 408 с.

2. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с.

3. 3. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - М.: Искусство, 1988 - 1993. - Вып.1.2.3

4. Історія українського мистецтва в 6 т. - К.: АН УРСР. Голов. ред. УРЕ. - 1966 - 1970.

5. Кучменко Е.М. До проблеми примітивізму в образотворчому мистецтві Нового і Новітнього часу. - К.: Знання, 1999. - 22 с.

6. Макаров А. Світло українського бароко. - К.: Мистецтво, 1994. - 288 с.

7. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А.

8. Культурологія: Навчальний посібник: Вид 2-ге, перероб. та доп. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 392 с.