Період Гетьманату в Україні

Контрольна робота

З курсу „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

Тема: Період Гетьманату в Україні

План

1. Брестський мир і Україна

2. Гетьманський переворот. Політика уряду П. Скоропадського

Література

1. Брестський мир і Україна

Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття «мирного перепочинку». У що вилився цей «перепочинок» для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно знизився навіть порівняно з 1917 p., голод став жорстокою реальністю для міського населення, зупинилося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжнародній арені, Росія на довгі роки опинилася в самоізоляції. Зате вистояла і навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав перепочинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквідувавши у листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччина і Австро-Угорщина перекинули свої війська на захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування і смерть.

Брестський мирний договір вніс значні корективи у розвиток міжнародного революційного руху, переписавши сценарій передбачуваної світової революції. За соціал-демократичними канонами, розробленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо лише там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна й особливо Австро-Угорщина стояли на порозі великих соціальних струсів, і якраз на них розраховували ліві комуністи на чолі з М. Бухаріним, обстоюючи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сил до нейтралізації лівих комуністів, знову продемонструвавши свою необмежену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Брестського миру питання про революцію у Німеччині було відкладено до осені. Таким чином, головним плацдармом світової революції стала Росія, а отже, й незмірно зріс авторитет Леніна. 1918 р. його постать набула планетарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К. Лібкнехта та Р. Люксембург.

9 листопада, коли Ленін запропонував солдатам самочинно на рівні полків і дивізій вести переговори про перемиря, Українська Центральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В нотах, відозвах, постановах Генерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобовязання, взяті перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.

2 грудня у Брест-Літовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемиря, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на старих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику. «Ініціатива була не наша, -- згадував В.Винниченко. -- Ми мусили взятися за цю справу, щоб зовсім не оскандалитися перед своїми масами, й то тільки після того, як більшовики вже вступили в переговори з німецьким командуванням». Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обговорювалась і була схвалена Малою радою. В ній декларувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні переговори. Зокрема, мир мав бути загальним, забезпечити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій. Посилаючись на проголошення 3-м Універсалом Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат обстоював своє право на міжнародні зносини й застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Республіку», а також, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Заявляючи про свій намір взяти участь у Брестських мирних переговорах, Генеральний секретаріат наполягав на тому, щоб справу миру було остаточно завершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.

Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовиками й представниками Четверного союзу. Зважитися на подібний крок керівникам УНР було нелегко. їхні зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці Антанти, до того ж російська громадська думка не раз звинувачувала і Грушевського, і Винниченка в австро- і германофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір українців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: «Більшовики хотять заключній сепаратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир». Ясна річ, це говорилося з наміром бути почутими у Парижі та Лондоні. Одначе напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.

Розуміючи, що присутність у Бресті українців -- це додатковий важіль впливу на переговорний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого обговорення восьмі загальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Литовського делегацію, склад якої визначили центральні комітети УПСР і УСДРІЇ. її головою було призначено В. Голубовича, а членами -- М. Левитського, М. Люблінського, М. Полоза та О. Севрюка.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н. ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції. В ній брали участь близько 400 офіційних представників країн-учасниць. Хоч українській делегації, одній з наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла неабияку активність, завзято захищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорської делегації граф О.Чернін записав у своєму щоденнику: «Українці значно відрізняються від російських делегатів. Вони менш революційні й незмірно більше цікавляться власним краєм, аніж загальним соціалізмом (...) їхні змагання спрямовані на те, щоб стати якнайшвидше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уявляють, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір використати нас як трамплін для наскоку на більшовиків. Вони йшли на те, аби ми визнали їхню самостійність, а тоді виступлять із цим fait accompli (довершеним фактом) перед більшовиками, які будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні миру».

Як слушно завважив О. Чернін, першим нагальним завданням делегації УНР було утвердити себе повноправною і окремою політичною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно вирішила конференція. Від імені держав Четверного союзу О. Чернін офіційно заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійним і повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки». Аналогічну заяву зробив Л. Троцький, оголосивши, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах». Остання, підкреслив нарком іноземних справ РСФСР, «виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація».

Декларуючи власну позицію, українська делегація спиралася на ноту Генерального секретаріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів перекреслювало надію на загальний характер миру. Він мав носити сепаратний характер. Тож і делегацію, і Центральну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.

Українці зажадали забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні».

Така позиція скидалася на територіальну претензію до Австро-Угорщини й викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських земель Галичини. Характеризуючи перебіг цих загалом успішних для української сторони переговорів, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко 22 січня на девятих загальних зборах УЦР зазначив: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави (...) Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Україну від усяких зазіхань з боку середньоєвропейських держав. Девяті загальні збори 220 голосами «за» («проти» -- 1, «утрималося» -- 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було деклароване 4-им Універсалом.

В уряді не виникло якихось принципових заперечень щодо вироблених умов, бо у звязку з наступом більшовицьких військ становище в Україні загострилося. В Києві панувала гнітюча атмосфера. «Непевність у завтрашньому дні була такою великою, -- згадував О. Севрюк, -- що Центральна Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мирний договір на випадок, коли б вона сама не в стані була цього зробити».

Українська делегація повернулася до Бреста, де розпочався останній, найдраматичніший етап мирних переговорів. Росіяни привезли у своєму обозі представників харківського Народного секретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Інсинуації Троцького українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четверного союзу. Однак для австрійської сторони це послужило нагодою домагатися зняття з обговорення галицької проблеми як своєї внутрішньої. «Тими днями, -- згадував один з керівників німецької делегації генерал Гофман, -- я дивувався з молодих українців, які цілком певно знали, що крім евентуальної допомоги німців вони нічого за собою не мають і що їхній уряд є поняттям фіктивним, а проте рішуче стояли в переговорах з графом Черніним при вимогах, які зголосили, і не відступали від них ані на крок». Австро-Угорщині, що знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний так само, як і Україні, й Чернін відступив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окремої таємної угоди з Україною. Таку угоду про створення з українських земель Галичини й Буковини окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини було укладено 26 січня. А наступного дня (точніше ночі) представники країн Четверного союзу і УНР підписали мирний договір, в преамбулі якого договірні сторони відзначили, що «вони хочуть сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському та умовому».

Відповідно до преамбули було укладено й основний текст договору. Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами та їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жодних анексіоністичних та контрибуційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобовязалися відновити взаємні економічні відносини і встановити паритетні курси національних валют (1000 німецьких державних марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР).

Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх обставин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. їхнє важке становище могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного союзу. Це питання ЗО січня обговорювала Рада народних міністрів за ініціативою М. Порша. Сумнів у доцільності такої допомоги висловив М. Ткаченко: «...мабуть, краще дати большевизму вмерти власною смертю, почекати, доки народ знову не звернеться до нас, а тим часом формувати нове військо». Однак голосував він за німецьку допомогу, як і 4 з 5 інших присутніх міністрів.

Того самого дня О. Севрюк, М. Левитський та М. Любинський підписали заклики до народів Австро-Угорщини й Німеччини з проханням про допомогу. Особлива надія покладалася на українців-галичан: «Гадаємо, настав час, коли ці наші брати рамя об рамя з повертаючими військовополоненими підуть на бій проти спільного ворога нашого волелюбного українського народу і принесуть йому сили для будови нової, свіжої потуги. Це хочемо сказати у важку годину з надією, що наш голос буде вислуханий».

Для німців і австрійців такий поворот подій не став несподіванкою, адже не з альтруїстичних міркувань підписували вони угоду з делегацією УНР. «І для нас Україна була необхідною як сила економічна, і, очевидно, ми не могли відступити її більшовикам, -- писав генерал Е. Людендорф. -- Треба було задушити більшовизм на Україні й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; з цією метою треба було просунутися в глиб країни». У спільній австро-українській заяві зазначалося: «Висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки й повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає».

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями.

2. Гетьманський переворот. Політика уряду П.Скоропадського

Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів з гетьманських дружин, які загинули в короткочасній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова частина, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є. Коновальця з П. Скоропадським припинила опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. На той час у Києві було поширено підписану гетьманом «Грамоту до всього українського народу», в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П. Скоропадський так визначив своє політичне кредо: «...мене захопило пробуджене в масі солдатів і молодих старшин українське національне почуття. Я повірив, шо це молоде національне почуття допоможе Україні швидше позбутися анархії і стати на ноги. Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської «Грамоти». В ній мовилось про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». У звязку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. А доти вся верховна влада в країні, як законодавча, так і виконавча, мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в «Законі про тимчасовий державний устрій України», оприлюдненому того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим.

Коротка довідка

Павло Скоропадський - нащадок гетьмана поч. XVIII ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. - генерал-майор російської армії, адютант Миколи ІІ. У 1917 році Павло Скоропадський брав участь у створенні загонів вільного козацтва.

Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полумя революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У гетьманській «Грамоті» декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: «Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується повна свобода в розробленні купчих з купівлі-продажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага звертатиметься на поліпшення правового становища та умов праці залізничників (...) На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи».

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся досить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий до перевороту час, ускладнили подальше становлення гетьманського режиму. Ще напередодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками і хліборобами-демократами. Останні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української державної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади, вони зазначали, що «влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською» і що вона «не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям». Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної усім народом Української Державної Ради щонайпізніше через півроку із забезпеченням широких виборчих прав селянству й проведення такої земельної реформи, за якою «великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами», а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й вимоги стосовно формування уряду. До нього мали входити тільки ті, хто «показав свою вірність українській національно-державній ідеї». Більше того, в ньому не могло бути «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі». Партія хліборобів-демократів не брала участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її представники у березні-- квітні 1918 р. послідовно критикували курс Центральної Ради, а за два дні до державного перевороту оголосили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. 29 квітня вони відхилили пропозицію призначеного головою Ради міністрів М. Устимовича заповнити своїми представниками сім міністерських місць, а наступного дня не захотіли порозумітися з призначеним на посаду голови Ради міністрів М. Василенком. З травня соціалісти-федералісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом». А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе із свого боку визнати його як тимчасового президента України і взяти участь в уряді, але із застереженням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський «Закон про тимчасовий державний устрій України», а прийняту Центральною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Переговори з Тренером не привели до порозуміння.

На зїзді УПСФ, який відбувся 10--13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над «і» у стосунках з новою владою. В одній із зїздівських резолюцій гетьманський уряд було названо «недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним», партія оголосила, що «стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу».

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи й есери. Як свідчив М. Ковалевський, 29 квітня в казармах січових стрільців відбулася нарада проводу Центральної Ради з членами центральних комітетів українських партій, на якій було визнано за необхідне «перенести дальшу боротьбу поза Київ, очолити народний рух спротиву, ізолюючи Київ у політичному смислі й витворюючи нову ситуацію доконаних фактів, проти якої і півмільйонна окупаційна армія буде безсилою. Цю останню версію було ухвалено і проведено в життя. Наші політичні організації переходили на нелегальне становище і повертали до давніх методів революційної боротьби».

8--10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебувала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський зїзд, який висловився проти нової влади купки «землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції», і закликав селянство до створення бойових партизанських загонів і підготовки виступу проти гетьманського режиму («Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!»).

За підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8-- 11 травня провели у Києві крайовий зїзд партії, та Протофіс, обєднання промисловців, торговців і фінансистів України. Хоч зїзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на гетьманських рішеннях про відновлення приватної власності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, абсолютно не притаманний партії 1917 p., продемонстрували кадети. Відкривши обласний зїзд, Григорович-Барський наголосив, що «найвищі інтереси краю примушують нас пристосуватись до нових форм державного життя». Що це означало, видно з резолюції зїзду про «проблему влади», де говорилося: «Зїзд, лишаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної і неділимої Росії), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі».

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на середину травня остаточно сформованого Ф. Лизогубом, великим землевласником, головою Полтавського губернського земства, октябристом. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д. Дорошенка) виховувались на російській політичній культурі, яка не шанувала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому числі й української консервативні діячі, що увійшли до складу уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, конюнктурних, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Разом з тим у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників. Найпоміркованіші українські партії (соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів) належали не так до ліберально-демократичних, як до консервативних сил.

Усе це не могло не позначитися на долі гетьманського режиму. Сподівання П. Скоропадського, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. Українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, просто було нездатним до суголосних форм політичного життя. Його роздирали суперечності. Саме вони перешкодили обєднати суспільство на підставі демократичної платформи, як це сталося з Центральною Радою. Ці суперечності й поготів далися взнаки при спробі використати як обєднуючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних суто українських модернових консервативних цінностей практично не існувало. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атрибути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на грунті якої формувалася революційно-демократична політична традиція, тоді як консервативна встелялася шаром етнографізму й архаїчності.

Не випадково П. Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до пошуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запозичена з часів феодальної держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим з часу його створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку і звичних норм життя, а національний характер державності сприймали індиферентно.

Українська демократія, яка на заключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втратила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для обєднання. З переходом до опозиції вона звільнилась від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу критикувати, вести боротьбу, електризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в Українській державі визнала лише за національну бутафорію, у представників загальноросійської демократії викликало тотально вороже ставлення. В Українській державі, як і в її попередниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити замах на «єдину і неділиму» Росію. Політика українофобії 1918 р. значно посилилась порівняно з попереднім роком, бо багато російських демократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний Пємонт для боротьби з більшовизмом за відновлення Росії.

1918 р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних організацій. За В. Станкевичем, мета однієї з них полягала у вбивстві гетьмана і передачі влади «Союзу відродження Росії». Боротьбу з українською самостійністю мав за програму «Киевский национальный центр» на чолі з В. Шульгіним. Під назвою «Союз діячів України» у Києві діяв проросійський монархічний союз. Українофобські настрої поширювалися в містах серед середніх верств, державних службовців та військових. їх відверто висловив М. Булгаков у романі «Дни Турбиных». Ці слабо приховані настрої кидалися у вічі стороннім спостерігачам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Україну як представник Дону, відзначав: «Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоч і ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала самостійна Україна, вели наступ на гетьмана».

Таким чином, консервативна ідея спрацювала як детонатор при поваленні Центральної Ради, але для консолідації суспільства виявилася ще менш придатною, ніж ідея демократична. Як відомо, задуми і втілення їх у життя розділяє велика дистанція. «Тріщина» між державою і суспільством була конструктивною вадою гетьманату. Дилема полягала в тому, чи вдасться гетьманові ліквідувати що тріщину, чи вона, стрімко розширюючись, перетвориться на прірву, що поглине Українську державу.

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи відіграють вони роль стабілізуючого фактора, чи спричинять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну. Йому, бойовому російському генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

22 жовтня П. Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості. Вирішення їх, на думку гетьмана, стало б «незрушимою підвалиною майбутнього розквіту самостійної Української держави». 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував новий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О. Лотоиький, П. Стебницький, А.Вязлов, В. Леонтович та М. Славинський.

Здавалося, перед Україною відкриється шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.

Але Україна швидко занурювалась у вир громадянської війни.

Соціальні конфлікти, стримувані німецькими й австрійськими багнетами, вибухнули з новою силою, щойно гетьманська влада втратила військову іноземну підтримку. 14 грудня гетьман зрікся влади на користь уряду, супровівши це короткою запискою: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того дня до Києва вступили частини Директорії.

Українська держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції: побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. У цієї ідеї не лише не було національного українського підґрунтя, а й виявились надзвичайно кволими соціальні засади. її реалізацію цілком і повністю зумовив певний збіг обставин, чинник іноземної військової присутності в Україні. Безперспективність консервативної ідеї підтвердив подальший розвиток революції. Попри його калейдоскопічність, ця ідея не спромоглася самовідтворитись принаймні ще один раз і навіть нагадати про себе якимось суспільно-політичним рецидивом.

Подібний висновок не є абсолютним запереченням консервативної ідеї. Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш твердою владою показали, як далеко могла б піти Україна вперед, якби їй вдалося вирватися з революційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона виглядала 1918 р. куди привабливішою за свою північну сусідку, звідки не припинявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі. Ми вже говорили про Українську Академію наук, сюди слід додати відкриття двох українських університетів у Києві та Камянці-Подільському, видання різноманітної літератури українською мовою.

Однак не ці тенденції визначали життєздатність режиму. Ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше того, вони його помітно революціонізували. Жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Підсумовуючи викладене необхідно відмітити таке.

Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Основні напрями політики уряду П. Скоропадського

1. Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

2. Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

3. Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.

4. Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

5. Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

6. Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П. Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами.

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обовязок не втручатися у внутрішні справи України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті "До всіх українських громадян" П. Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П`ятаковим, а згодом - X. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.

Список літератури

Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки / Навч. посіб. для студ. - Ніжин, 1994.

Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. - К., 1999.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. - К., 1996.

Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992.

Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Навч. пос. для вузів / За ред. Л. Мельника. - К., 1991-1993.

Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. - К., 1995.

Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навч. посіб. - Харків, 2001.

Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посіб. для студ. - К., 2000.

Новітня історія України (1900-2000 рр.): Підруч. для студ. - К., 2000.