Поняття, види та підстави виникнення господарських зобовязань

12

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобовязань

Господарське зобовязання - це зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, через що один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, утому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Згідно зі ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобовязання виникають з таких підстав:

господарські договори;

прийняття нормативно-правових актів, які встановлюють певні обовязки для субєктів господарювання;

створення обєктів інтелектуальної власності;

заподіяння шкоди субєкту або субєктом господарювання, придбання або збереження майна субєкта або субєктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

Термін «зобовязання» досить часто вживається в різних значеннях. В одних випадках під ним розуміють угоду між особами, тобто договір, в інших - обовязок, борг певної особи. Крім того, в юридичній літературі існує поняття «зобовязальне право», котре можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з передавання майна, виконання робіт, надання послуг, відшкодування шкоди. Норми зобовязального права - найзначніша частина цивільного законодавства. У Цивільному кодексі України (далі - ЦК) 1308 статей, з яких 706 безпосередньо присвячено зобовязанням.

Водночас загальні положення про господарські зобовязання містяться в розд. IV Господарського кодексу України (далі - ГК). Своєю чергою, у ГК із 418 статей майже 100 спрямовані на правове регулювання господарських зобовязань.

Отже, є всі підстави стверджувати, що існує два інститути зобовязального права - інститут цивільно-правових зобовязань і інститут господарських зобовязань.

Ведучи мову про господарські зобовязання, доречно, на наш погляд, зупинитись на стислій порівняльній характеристиці цивільно-правових і господарських зобовязань.

Визначення цивільно-правового зобовязання міститься в ст. 509 ЦК: зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Інакше кажучи, зобовязання встановлює юридичний звязок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого покладається обовязок виконання. З одного боку, зміст зобовязання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого - вирішальне значення має надання кредиторові можливості вимагати певних дій від боржника. Якщо кожна зі сторін у зобовязанні має одночасно і права, і обовязки, вона вважається боржником у тому, що вона зобовязана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що перша має право вимагати від другої. У цьому полягає відмінність зобовязальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх перш за все важлива можливість здійснення певних дій безпосередньо власником. Зобовязальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а тільки до чітко визначених кредиторів. Зобовязання встановлюється між конкретними субєктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з однієї сторони виступає власник, а з другої - необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику за здійснення його права власності.

Важливою рисою зобовязальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобовязанні повинен здійснити певні дії або утриматися від них.

Визначення безпосередньо господарського зобовязання наводиться в ст. 173 ГК: господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, на основі якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій,
а інший субєкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Привертає до себе увагу та обставина, що визначення господарського зобовязання, наведене в ст. 173 ГК, загалом відповідає визначенню цивільно-правового зобовязання, що міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні господарського зобовязання, як і у визначенні цивільно-правового зобовязання, використовуються подібні поняття: боржник і кредитор, зобовязання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право вимагати від боржника (зобовязаної сторони) виконання його (її) обовязку. Водночас визначення господарського зобовязання має і свої відмінності, головна з яких полягає в тому, що сторонами в господарському зобовязанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як це має місце й у цивільно-правовому зобовязанні, а й зобовязана й управнена сторона - субєкт господарювання і наділені господарською компетенцією органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані організаційно-господарські зобовязання). Крім того, предметом господарського зобовязання може бути обовязок однієї зі сторін здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію як у цивільно-правовому зобовязанні), а й учинити певну дію саме управлінсько-господарського характеру.

Основними видами господарських зобовязань вважаються майново-господарські зобовязання та організаційно-господарські зобовязання (ч. 2 ст. 173 ГК). Крім того, у ГК сформульовано поняття соціально-комунальних зобовязань (ст. 177 ГК), публічних зобовязань (ст. 178 ГК), а також господарсько-договірних зобовязань (ст. 179 ГК).

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобовязання, що виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення господарської діяльності, на підставі яких зобовязана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Отже, і цивільно-правові зобовязання, і майново-господарські зобовязання регулюються ЦК. Разом з тим, положення ЦК поширюються на майново-господарські зобовязання з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Субєктами майново-господарських зобовязань можуть бути:

1) субєкти господарювання - господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності;

2) негосподарюючі субєкти - юридичні особи;

3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Різновидом майново-господарських зобовязань є господарсько-договірні зобовязання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних зобовязань є чітко визначена підстава виникнення таких зобовязань - господарський договір. Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями. Проте варто наголосити, що ГК жодним чином не визначає поняття господарського договору, що пояснюється, на наш погляд, установленням надто широкого кола субєктів майново-господарських зобовязань і, зокрема, господарсько-договірних зобовязань.

На відміну від майново-господарських зобовязань (що певною мірою є подібними до цивільно-правових зобовязань), організаційно-господарські зобовязання є новим явищем у сучасному українському законодавстві.

Згідно зі ст. 176 ГК організаційно-господарськими визнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між субєктом господарювання та субєктом організаційно-господарських повноважень, на підставі яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Треба мати на увазі, що в організаційно-господарському зобовязанні сторонами будуть не боржник і кредитор, як у цивільно-правовому і майново-господарському зобовязанні, а зобовязана сторона і управнена сторона. Предметом організаційно-господарського зобовязання буде не господарська дія, а управлінсько-господарська (організаційна) дія.

Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати:

1) між субєктом господарювання та власником, який є засновником даного субєкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього субєкта;

2) між субєктами господарювання, які разом організовують обєднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих обєднань чи товариств;

3) між субєктами господарювання в разі, якщо один з них є щодо другого дочірнім підприємством.

Одним з видів організаційно-господарських зобовязань є соціально-комунальні зобовязання субєктів господарювання. Згідно зі ст. 177 ГК субєкти господарювання зобовязані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобовязанням (ст. 178 ГК) субєкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобовязаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Принагідно зауважимо, що практично такі самі положення містяться й у ст. 633 ЦК «Публічний договір».

Задача 1. Виробничий кооператив «Тандем», ставши співзасновником товариства з обмеженою відповідальністю «Авангард», зобовязався внести до статутного фонду товариства 200 тис. грн. До реєстрації товариства кооператив вніс мінімально необхідну частину вкладу, однак решта вкладу у встановлений строк кооперативом не була внесена.

Керуючись відповідними законодавчими нормами, дайте обґрунтовану відповідь:

Яку частину вкладу вніс кооператив до статутного фонду ТОВ?

У який строк кооператив повинен був внести свій вклад повністю?

1. Відповідно до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» Стаття 52. Статутний (складений) капітал товариства з обмеженою відповідальністю

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобовязаний внести до статутного (складеного) капіталу не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного (складеного) капіталу грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.

Отже, відповідно Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» Відповідно до цього закону з 1 листопада розмір заробітної плати становить 744 грн., то розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, це 74400, так як ТОВ зобовязані внести 200 тис, то до моменту реєстрації не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу це становить 100 тис.

2. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Задача 2. Через пять місяців після отримання комбайнів агрофірма «Злагода» зажадала від лізингової компанії, яка відповідно до договору мала здійснювати технічне обслуговування комбайнів, проведення їх профілактичного ремонту, оскільки в одному з них мали місце перебої у роботі двигуна. Лізингова компанія відмовилася надавати такі послуги через несплату агрофірмою, яка посилалась на фінансову скруту, лізингових платежів протягом останніх трьох місяців.

Керуючись чинним законодавством, дайте обгрунтовану відповідь:

Які права та обовязки сторін за укладеним договором?

Які правові наслідки наступають у разі порушення умов договору?

Чи правомірні вимоги агрофірми «Злагода»?

1. Відповідно до ст. 10 закону України «Про фінансовий лізинг»

2. Лізингодавець зобовязаний:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоровя, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

3) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобовязання щодо утримання предмета лізингу;

4) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Таким чином в ст. 11 цього ж закону сказано що Лізингоодержувач зобовязаний:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобовязання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

3. Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.

Також відповідно до ст. 7 вище указаного закону про відмову від договору лізингу сказано що: Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Стягнення за виконавчим написом нотаріуса провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Отже, ми бачимо що якщо б агрофірма не затримала виплати, то вимоги агрофірми «Злагода» могли б бути правомірними.

Задача 3. Між ЗАТ «Пірс» та державним замовником було укладено Контракт на поставку продукції для державних потреб. ЗАТ «Пірс» виконало умови Контракту в частині виготовлення продукції і повідомило державного замовника про готовність поставити продукцію. Державний замовник, не зазначаючи підстав, відмовився від закупівлі продукції. ЗАТ «Пірс» реалізувало виготовлену продукцію і після цього заявило претензію державному замовникові про відшкодування завданих збитків, в тому числі неотриманого очікуваного прибутку. У відповідь на претензію державний замовник відмовив в задоволенні претензійних вимог на тій підставі, що ЗАТ «Пірс» реалізувало продукцію на свій власний розсуд і обєктивно мало можливість знайти такого споживача, який запропонував би ціну на продукцію не нижче тієї, що зафіксована у Контракті. ЗАТ «Пірс» звернулося з позовом до господарського суду про стягнення збитків з державного замовника.

Керуючись чинним законодавством, дайте обґрунтовану відповідь:

Яке рішення має постановити господарський суд?

Які вимоги у наведеному випадку має заявити ЗАТ «Пірс»?

3) Яка відповідальність державного замовника за відмову від закупівлі продукції, визначеної контрактом на поставку продукції для державних потреб, встановлена законодавством?

Абзац третій частини першої статті 1 в редакції Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»

Виконавці державного замовлення - це субєкти господарської

діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і

поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов

укладеного державного контракту.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, вякому визначаються економічні і правові зобовязання сторін ірегулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Отже ми бачимо з умови Контракту ЗАТ «Пірс» повністю виконала

Згідно ч. 3 ст. 2 закону України «Про поставки продукції для державних потреб»

Державні замовники:

здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного замовлення для укладення з ними державних контрактів шляхом проведення конкурсного відбору;

укладають з виконавцями державного замовлення державні контракти;

гарантують виконавцям державного замовлення від імені держави оплату продукції, яка поставляється для державних потреб за умовами, що визначаються державним контрактом.

2. А також в ч. 5 ст. 2 цього закону сказано що, при невиконанні державним замовником зобовязань за державним контрактом державний замовник відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.

У випадках відмови державного замовника від закупівлі продукції, що виготовлена за державним контрактом (крім випадків, зазначених у частині четвертій цієї статті), виконавець державного замовлення реалізує її на свій розсуд, при цьому замовник відшкодовує виконавцю додаткові витрати, повязані з реалізацією, а у разі неможливості реалізації продукції - завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.

Тепер ми бачимо не правомірні дії з боку державного замовника.

3. Отже, в ст. 611 Цивільного кодексу України зазначено правові наслідки порушення зобовязання

1. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки,

встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобовязання внаслідок односторонньої відмови

від зобовязання, якщо це встановлено договором або законом, або

розірвання договору;

2) зміна умов зобовязання;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

На мою думку господарський суд має задовольнити позов на користь

ЗАТ «Пірс»