3

Зміст

• Завдання контрольної роботи 3
• 1 Карл Густав Юнг та його внесок до психології 5
• 2 Тестові завдання 11
• Список використанної літератури 20

Завдання контрольної роботи

/. Здійсніть реферативне дослідження.

До першого питання потрібно зробити дослідження про будь якого відомого психолога який зробив внесок до психології як науки. Можна писати про всіх окрім Фрейда, Рубінштейна, Виготського.

II. Виконайте тестові завдання по пів сторінки на кожну відповідь обґрунтовуючи її

1. Конкретно-науковий підхід до пояснення історії психології реалізували:

а) М. Г. Ярошевський;

б) В. А. Роменець;

в) К. Ясперс.

2. Ідею переселення душ визнавав:

а) Протагор;

б) Платон;

в) Аристотель.

3. Ідею про те, що річ існує безпосередньо в речі, стверджував:

а) Горгій;

б) Платон;

в) Аристотель.

4. Філософським фундаментом теології Аврелій Августин обрав вчення:

а) Аристотеля;

б) Епікура;

в) Платона і неоплатоніків.

5. Патристика виникла:

а) у IV ст.;

б) у II ст.;

в) у VI ст.

6. Теологія -- це:

а) вчення про Бога;

б) родовід богів;

в) вчення про Логос.

7. Конституційні теорії особистості створив:

а) Е. Кречмер;

б) У. Шелдон;

в) Дж. Таннер.

8. Теорію когнітивного дисонансу запропонував такий представник когнітивної психології:

а) У. Найссер;

б) Дж. Гібсон;

в) Л. Фестінгер.

9. Структуралізм і постструктуралізм найхарактерніші як напрями сучасної філософської і психологічної думки:

а) Франції;

б) Німеччини;

в) США.

10. Принцип індивідуальності як принцип побудови психологічних теорій і створення самостійних напрямів у науці характерний:

а) для XX ст.;

б) для ХУ-ХУІ ст.;

в) для кожної історичної епохи.

1 Карл Густав Юнг та його внесок до психології

Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) закінчив університет в Цюріху. Пройшовши стажування у психіатра П.Жане, він відкриває власну психологічну і психіатричну лабораторію. В цей же час він знайомиться з першими роботами Фрейда, відкриваючи для себе його теорію. Зближення з Фрейдом зробило вирішальний вплив на наукові погляди Юнга. Проте незабаром зясувалося, що, не дивлячись на близькість позицій і прагнень, між ними існують і значні розбіжності, примирити які їм так і не вдалося. Ці розбіжності були повязані, перш за все, з різним підходом до аналізу несвідомого. Юнг на відміну від Фрейда стверджував, що "не тільки найнижче, але і найвище в особистості може бути несвідомим". Не погоджуючись з пансексуалізмом Фрейда, Юнг вважав лібідо узагальненою психічною енергією, яка може набувати різні форми. Не менш значущим були і розбіжності в тлумаченні сновидінь і асоціацій. Фрейд вважав, що сили волі є заступниками інших, витиснених предметів і ваблень. На противагу йому Юнг був впевнений, що тільки знак, що усвідомлено вживається людиною, заміщає щось інше, а символ є самостійною, живою, динамічною одиницею. Символ нічого не заміщає, але відображає психологічний стан, в якому знаходиться людина в даний момент. Тому Юнг був проти символічної інтерпретації снів або асоціацій, що розробляється Фрейдом, вважаючи, що необхідно йти за символікою людини углиб її несвідомого [1,218].

Певні розбіжності у вчених були і з питання психокорекції. Фрейд вважав, що залежність пацієнта від психотерапевта постійна і не може бути зменшена, тобто він дотримувався концепції директивної терапії. У той же час Юнг вважав, що залежність пацієнта від лікаря повинна зменшуватися з часом, в останній фазі терапії, яку він називав трансформацією.

Остаточний розрив відбувся в 1912 році, після того, як Юнг опублікував книгу "Символи трансформації". Розрив був хворобливим для обох сторін.

Поступово Юнг дійшов думки, що його інтерпретація символу дає йому ключ до аналізу не тільки сновидінь, але і міфів, казок, релігій, мистецтв. Він досліджував не тільки європейську, але і індійську, китайську, тибетську культури, їх символіку. Це і привело Юнга до одного з найважливіших його відкриттів - відкриття колективного несвідомого.

Юнг вважав, що структура особистості складається з трьох частин [1,221]:

· колективного несвідомого;

· індивідуального несвідомого;

· свідомості.

Якщо індивідуальне несвідоме і свідомість є чисто особистісними, прижиттєвими набуттями, то колективне несвідоме - свого роду "память поколінь", то психологічний спадок, з яким дитина зявляється на світ. Юнг писав: "Зміст колективного несвідомо лише в мінімальному ступені формується особистістю і в своїй суті взагалі не є індивідуальним набуттям. Це несвідоме - як повітря, яким дихає все і яке не належить нікому".

Зміст колективного несвідомого складається з архетипів, які є формами, організуючими і каналізуючими психологічний досвід індивіда. Юнг часто називав архетипи "первинними образами", оскільки вони повязані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують не тільки індивідуальну фантазію, але і колективну. Вони лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи його самосвідомість.

Основними архетипами індивідуального несвідомого Юнг вважав Его, Персону, Тінь, Аніму (або Анімус) і Самозвеличення [1,221].

Его і Персона знаходяться в основному в свідомих пластах психіки індивіда, тоді як інші головні архетипи розташовуються в індивідуальному несвідомому.

Его є центральним елементом особистого пізнання, як би збираючи розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене сприйняття власної особистості. При цьому Его прагне протистояти всьому, що загрожує крихкій звязності нашої свідомості, прагне переконати нас в необхідності ігнорувати несвідому частину душі.

Персона - та частина нашої особистості, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона включає в себе і типові для нас ролі, стиль поведінки і одяг, способи самовираження. Персона має і позитивний, і негативний вплив на нашу особистість. Домінуюча Персона може надавати індивідуальність людині, розвинути в ній конформізм, прагнення злитися з тією роллю, яку навязує людині середовище. В той же час Персона і захищає нас від тиску середовища, від цікавих поглядів, прагнучих проникнути в нашу душу, допомагає в спілкуванні, особливо з незнайомими людьми.

Тінь є центром особистого несвідомого. Як Его збирає дані про наш зовнішній досвід, так Тінь фокусує, систематизує ті враження, які були витиснені зі свідомості. Змістом Тіні є ті прагнення, які заперечуються людиною як несумісні з її Персоною, з нормами суспільства. При цьому, чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більше зміст Тіні, оскільки індивіду необхідно витісняти в несвідому всю більшу кількість бажань.

Фактично розбіжності між Юнгом і Фрейдом якнайбільше відносилися саме до ролі Тіні в структурі особистості. Юнг вважав її однією зі складових цієї структури, тоді як Фрейд ставив її в центр особистості, досліджуючи головним чином саме її зміст. У той же час Юнг не вважав за можливе позбавитися Тіні, не визнавати її, бо вона є законною частиною особистості, і людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з точки зору Юнга, - не помічати, ігнорувати Тінь, тоді як уважне відношення до неї, те, що Юнг називав "технікою поводження з Тінню", допомагає подолати її негативний вплив [1,223].

Аніма (у чоловіка) або Анімус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні звязки, уявлення про протилежну стать. На їх розвиток великий вплив здійснюють батьки (мати - у хлопчика і батько - у дівчинки). Цей архетип робить великий вплив і на поведінку, і на творчість людини, будучи джерелом проекцій, нових образів в душі людини.

Самозвеличення, з точки зору Юнга, є центральним архетипом всієї особистості, а не тільки її свідомої або несвідомої частини; це "архетип по ряду і цілісності особистості". Її головне значення у тому, що вона не протиставляє різні частини душі (свідому і несвідому) одна одній, але сполучає їх так, щоб вони доповнювали одна одну. В процесі розвитку особистість знаходить все велику цілісність і, індивідуалізуючись, стає все більш вільною в своєму самовираженні і самопізнанні.

Ідеї про необхідність збереження цілісності і індивідуалізації при розвитку особистості Юнг розвивав вже в 50-ті роки. До цього ж часу відносяться його положення про роль свідомості в духовному зростанні і організації поведінки. Така трансформація деяких положень психоаналізу, що приймалися Юнгом на початку століття, була для нього особливо важлива: Юнг постійно підкреслював відвертість своєї концепції для нового на відміну від ортодоксальності теорії Фрейда [1,224].

Виходячи зі структури душі, Юнг створює і свою типологію особистості, виділяючи два типи: екстраверти і інтроверти.

Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку виходячи з власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше зорієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі. Вони на відміну від інтровертів чудово орієнтуються в зовнішньому світі і в своїй діяльності виходять головним чином з її норм і правил. Якщо інтроверту загрожує повний розрив контактів із зовнішнім світом, то для екстравертів не меншою небезпекою є втрата себе. У своїх крайніх проявах екстраверти є догматиками, а інтроверти - фанатиками [1,225].

Проте Самозвеличення, прагнення до цілісності особистості, як правило, не дає можливості одній з її сторін повністю підпорядкувати іншу. Тому ці дві частини душі як би ділять сфери свого впливу. Як правило, екстраверти добре будують відносини з великим громадянством, враховують їх думки і інтереси; в той же час у вузькому колі близьких людей вони відкриваються з іншої сторони своєї особистості, інтровертної. Тут вони можуть бути деспотичні, нетерплячі, не враховують думки і позиції інших людей. Спілкування з широким колом мало знайомих людей надзвичайно складне для інтроверта, який виходить тільки зі своїх позицій і не завжди може збудувати лінію поведінки, зрозуміти точку зору співбесідника. Інтроверт або наполягає на своєму, або просто йде від контакту. В той же час в спілкуванні з близькими він, навпаки, розкривається, верх бере його екстравертна, звичайно пригнічувана сторона особистості, і він є мяким, дбайливим і теплим сімянином. Як і Фрейд, Юнг часто ілюстрував свої висновки посиланнями на ту або іншу історичну особистість. Так, він відносив Л.М. Толстого до типових екстравертів, а Ф.М. Достоєвського - до інтровертів.

Розвиток Самозвеличення повязане не тільки з типологією особистості за лінією інтроверсії - екстраверсії, але і з розвитком чотирьох основних психічних процесів мислення, чуттєвості, інтуїції та відчуття. У кожної людини, вважав Юнг, домінує той або інший процес, який в поєднанні з інтроверсією або екстраверсією і індивідуалізується шлях розвитку особистості. Мислення і відчуття є альтернативними способами ухвалення рішення. Мислення зорієнтоване на логічні посилки: люди з домінуючим мисленням над усе цінують абстрактні принципи, ідеали, порядок і системність в поведінці.

Чуттєві люди, навпаки, ухвалюють рішення спонтанно, орієнтуючись на емоції, віддаючи перевагу будь-яким відчуттям, навіть негативним, нудьзі і порядку. Якщо мислення і почуття характеризують активних людей, здатних ухвалювати рішення, то відчуття і інтуїція характеризують швидше способи отримання інформації, і люди цього типу більш споглядальні. Відчуття орієнтуються на прямий, безпосередній досвід, та типи, які відчувають, як правило, краще реагують на безпосередню ситуацію, тоді як інтуїтивні - на минулу і майбутню. Для них те, що можливе, важливе за те, що відбувається по-справжньому. Хоча всі ці функції і притаманні людині, домінуючою є якась з них, яка частково доповнюється іншою.

Хоча головним змістом душі Юнг вважав її несвідомі структури, він не тільки не заперечував можливість їх усвідомлення, але і вважав цей процес одним з найважливіших в особистісному зростанні людини. Один з варіантів такого усвідомлення себе психотерапія, і лікар-психотерапевт є помічником пацієнта, який допомагає йому зрозуміти себе, повернути собі цілісність [1,229].

2 Тестові завдання

1. Конкретно-науковий підхід до пояснення історії психології реалізував М.Г. Ярошевський

Як показали дослідження М.Г. Ярошевського, в становленні наукової картини психічного життя ключова роль належить принципу детермінізму [1,17]. Принцип детермінізму вимагає від історика уміння розкрити спосіб причинного пояснення психічного, як обумовленого чинниками, що породжують його. Згідно Ярошевському, в історії представлені різні типи детермінізму:

· передмеханічний;

· механічний;

· біодетермінізм;

· психодетермінізм;

· соціодетермінізм.

Кожний з них протистоїть індетермінізму в трактуванні психічних явищ як нібито виникаючих спонтанно.

Принципи історико-психологічного дослідження в сукупності з конкретними методами складають основу наукового аналізу історичного шляху розвитку психології.

М.Г. Ярошевським розроблений категоріальний підхід як історико-психологічний метод. Розрізняючи в науці три ряди концептуальних одиниць -- емпіричні дані (факти), теорії і категорії, М.Г. Ярошевській виділяє специфічні конкретно-наукові категорії, відтворюючі різні сторони психологічної реальності: образ, дія, мотив, психосоціальні відносини, особистість [1,18]. Трансформація їх змісту в ході історичного розвитку психологічних знань шляхом включення в них все нових даних дозволяє розглядати категорії як стадії знання, що послідовно розгортається, про психічну реальність. За допомогою категоріального аналізу за зміною наукових теорій, різноманіттям нових фактів стає можливим виділення істотних постійних компонентів знань, їх інваріантного ядра.

2. Ідею переселення душ визнавав Платон

Платон вважав, що існує ідеальний світ, в якому знаходяться душі, або ідеї, речей, ті досконалі зразки, які стають прообразами реальних предметів. Досконалість цих зразків не досяжна для предметів, але примушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але і метою реальної речі. У принципі ідея Платона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але відображенням якого є всі речі, що входять в це поняття. Так, не існує якоїсь узагальненої людини, але кожна з людей є, як би варіацією поняття "людина" [2,131].

Оскільки душа постійна і людина не може її змінити, то і зміст тих знань, які зберігаються в душі, теж незмінний, і відкриття, які здійснює людина, є по суті не відкриттями чогось нового, але лише усвідомленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мислення Платон розумів як пригадування того, що душа знала в своєму космічному житті, але забула при вселенні в тіло. І саме мислення, яке, він вважав головним когнітивним процесом, по суті є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям "інтуїція", ведучим для творчого мислення).

Платон вважав душу паломницею, мандруючою по тілах і інших світах.

3. Ідею про те, що річ існує безпосередньо в речі, стверджував Аристотель

Аристотель в своїх філософських міркуваннях виходив перш за все з визнання існування обєктивного світу, який матеріальний. Виходячи зі своєї критики платонівських "ідей", що знаходяться зовні речей, Аристотель спробував створити теорію, згідно якої суть знаходиться в самих речах.

За Аристотелем, кожна конкретна плотська річ є єдністю "матерії" і "форми". "Форма" розуміється Аристотелем як суть речі. Форма в той же час нематеріальна, але вона не є чимось зовнішнім по відношенню до матерії. Матерія і форма - це "те, з чого складаються речі". Кожна річ виступає як оформлена матерія. Як приклад можна узяти мідну кулю, що є єдністю міді (речовини) і кулястості (форми). Протилежність "форми" і "матерії" для Аристотеля відносна. Мідь може виступати матерією по відношенню до одного предмету (наприклад, кулі) і формою по відношенню до іншого предмету (наприклад, фізичним елементам). Мідь може не бути оформленою, але в той же час в потенції вона містить форму, як можливість. Тобто форма - є реалізована можливість матерії. Таким чином, у Аристотеля відбувається співвідносний перехід від матерії до форми і навпаки. Ця ієрархія форм приводить до вищої "форми", яка є останньою і за якою вже не слідують ні форма, ні матерія. Останньою формою виступає першодвигун, або Бог.

Таким чином, матерія і форма, у Аристотеля, є єдністю, взаємозвязком, розвиток же явищ він розумів як оформлення матерії.

Аристотель розробив оригінальне вчення про чотири види причин. Він розрізняє чотири види причин:

· матеріальну, або матерію;

· формальну, або форму;

· виробляючу;

· кінцеву, або мета.

Матеріальна причина - це матерія, вона "позначає вхідний до складу речі матеріал, з якого, речі виникають" [3,207]. Формальна причина полягає в тому, що під впливом форми матерія перетворюється на дійсність. Виробляюча причина - це те, що створює речі. "Так, наприклад, людина, що дала раду, є причиною того, що робиться, і те, що змінює - причина того, що змінюється" [3,209]. Цільову причину Аристотель розуміє в значенні, що щось робиться ради чогось. "Наприклад, мета гуляння - здоровя". Теорія причин Аристотеля може бути пояснена прикладом, що приводиться ним самим: архітектор будує будинок, в цьому випадку матеріал - це матерія, план будинку - це форма, архітектор - це виробляюча причина, а закінчена будівля - це мета.

У питанні співвідношення форми і матерії він вважав, що матерія пасивна і безформна, а форма - активна, діяльна. Форма, таким чином, перетворювалася на суть буття. Більш того, форма розглядалася як такий початок, який передує матерії, з огляду на те, що форма діяльна, а матерія пасивна. Проблема форми і матерії ввела у філософію два дуже важливих поняття - це можливість і дійсність, які мали величезне значення для подальшого розвитку філософії, оскільки дозволили на основі їх застосування вирішувати проблему виникнення, яке в цьому випадку пояснювалося конкретними особливостями речі. Ці категорії вказували на джерело руху, що розглядається вже не як зовнішнє по відношенню до речі, а як те, що лежить безпосередньо в ній. Природа для Аристотеля виступала як перетворення можливості в дійсність. Він уподібнював життя природи людської діяльності, вказуючи, що подібно тому, як скульптор створює з глиби мармурову фігуру, перетворюючи можливості мармуру в реальність, так і в природі можливості насіння актуалізуватися в рослині. Аристотель розрізняв "першу" і "останню" матерії. "Перша" матерія - це основа всякого буття, вона тільки можливість, яка може виступити будь-якою дійсністю, але сама не є дійсністю, вона тільки мислиться, утворюючи потенційну передумову існування. На відміну від "першої" матерії "остання" є і можливістю якої-небудь форми, і в той же час дійсність, оскільки ця матерія володіє певними ознаками і про неї може бути виказане, сформульоване поняття. У прикладі, що розглядався раніше, такою "останньою" матерією є мідь, куля. Розглянуте вище питання про матерію, форму, причинах охоплюють область так званої першої філософії як вчення про незмінну і нерухому суть, хоча і в їх звязку з рухом [3,211].

4. Філософським фундаментом теології Аврелій Августин обрав вчення Платона і неоплатоніків

Навчання Платона зробило вплив на Августина (354-430 рр. н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду. Августин додав трактуванню душі особливий характер: вважаючи душу знаряддям, яке править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не розум. Тим самим він став засновником навчання, названого пізніше волюнтаризмом.

На думку Августина, воля індивіда залежить від божественної та діє в двох напрямах: управляє діями душі і обертає її до себе самої. Всі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності субєкта. Так з "відбитків", які зберігають органи чуття, воля створює спогади.

Все знання закладене в душі, яка живе і рухається в Богу. Воно не отримується, а витягується з душі знову-таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягнути з граничною достовірністю власну діяльність і її незримі продукти.

Ідея про внутрішній досвід, відмінний від зовнішнього, але володіючий вищою істинністю, мала у Августина теологічний сенс, оскільки передбачалося, що ця істинність дарується Богом. Надалі трактування внутрішнього досвіду, звільнене від релігійного забарвлення, злилося з уявленням про інтроспекції як особливий, властивий тільки психології, метод дослідження свідомості [2,318].

5. Патристика виникла у II ст.

Патристика (від лат. pater -- батько), термін, що позначає сукупність теологічних, філософських і політико-соціологічних доктрин християнських мислителів ІІ-VІІІ ст. (так званих батьків церкви). Патристика виникла в умовах глибокої кризи пізньоантичного рабовласницького суспільства і формувалася в боротьбі проти гностицизма, а також проти традиційного язичницького світогляду, вступаючи в складну взаємодію з платонічним і неоплатонічним ідеалізмом [1,297].

6. Теологія -- це вчення про Бога

Теологія (від греч. - слово про Бога) - віроповчальна дисципліна або "наука про віру", створювана церковною общиною для всебічного осмислення і систематичного викладу змісту своєї віри. Ґрунтується на духовному досвіді, догматизмі, літургійному житті і практиці Церкви, в припущенні, що самі теологи мають досвід богоспілкування і розуміння віри і здатні відволікатися від особистих смаків і захоплень. Св. Писання, згідно церковному розумінню, - душа всієї теології. У ХХ ст. від теології чекають не тільки інтелектуально розвиненого викладу віри, але і рішення численних теоретичних і практичних проблем життя і дії згідно вірі. У сучасній ситуації кризи релігійних традицій теологію нерідко оцінюють як мовленнєву гру, яка має для інших сенс лише якщо той, що говорить веде духовне життя, переконливе крім слів, в яких він її виражає: "Теологія, наполягаючи на вживанні особливих слів і фраз і забороняючи інші, нічого не прояснює. Вона як би жестикулює словами, бо, стараючись щось сказати, не знає, як це виразити. Значення словам додає певна практика" [3,420]. Це не значить, що релігійна община повинна відмовитися від теології, але теологічне осмислення общиною свого духовного життя припускає її достовірність і практичну дієвість.

7. Конституційні теорії особистості створив У. Шелдон

Одна з привабливих сторін конституційної теорії особистості У. Шелдона - в її простоті та всебічності. На відміну від багатьох теорій особистості, які залишають необмежену кількість "незаповнених чеків", які можуть бути заповнені для створення заплутаних поведінкових рівнянь, Шелдон визначає обмежену кількість змінних, що відносяться до статури і темпераменту, які мають первинне значення для репрезентації людської поведінки [4,195].

Відповідно до підходу більшості інших конституціональних психологів, Шелдон намагається визначити зручні критерії для опису фізичних компонентів людського тіла. Важливо зрозуміти, що він не просто шукає засіб класифікації або опису зовнішності. Він претендує на більше - дати "ярлик біологічної ідентифікації". Він допускає, що генетичні і інші біологічні детермінанти виконують найважливішу роль в розвитку індивіду. Він вважає також, що можливо одержати деяку репрезентацію цих чинників за допомогою системи вимірювань, що базуються на зовнішньому вигляді. З його точки зору, існує гіпотетична біологічна структура (морфогенотип), що стоїть за зовнішнім, спостережуваним складанням (фенотип) і виконує важливу роль не тільки в детермінації фізичного розвитку, але і в оформленні поведінки. Соматотип представляє спробу оцінки морфогенотипу, хоча повинен йти до цієї мети не прямо, і його виведення багато в чому засноване на вимірюванні фенотипу (складання) [4,197].

8. Теорію когнітивного дисонансу запропонував такий представник когнітивної психології - Л. Фестінгер

Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, яка як би замикає мотивацію в рамках когнітивних процесів - одна з найвідоміших теорій. Згідно цієї теорії, невідповідність двох знань, використовуваних субєктом, спонукає його ліквідовувати дисонанс, тобто породжує мотивацію. Мотивацію можуть також продукувати відносини між новими знаннями і існуючими когнітивними структурами [5,317]. Суть теорій когнітивного дисонансу прозора: наявність суперечностей між знаннями, які сприймаються субєктом, приводять до виникнення у нього мотиваційного стану, що викликає активність, направлену на ліквідацію цієї суперечності. Це повязано з тим, що, на думку представників когнітивної психології, людям властиве прагнення уникати стану сумніву і досягати стану знання [5,319]. Л. Фестінгеру вдалося одержати ряд цікавих експериментальних даних, що спростовують непорушну роль підкріплення в поведінці людини. Він показав, що люди якнайбільше цінують ту альтернативу, за яку мають недостатню нагороду [5,327]. Важливість «суперечностей в пізнанні», «проблем», «когнітивного дисонансу» для виникнення мотивації достатньо відома. Значення теорії Л. Фестінгера для когнітивної психології полягає, мабуть, у тому, що вона є спробою подолати її мотиваційну пустоту.

Теорія Л. Фестінгера є однією з теорій когнітивної відповідності, домінуючих в зарубіжній психології з 60-х рр.

9. Структуралізм і постструктуралізм найхарактерніші як напрями сучасної філософської і психологічної думки Франції

Структуралізм (Ф. Соссюр, К. Леві-Стросс), що виник у свій час із структурним функціоналізмом у Франції, ґрунтується на структурному методі, який припускає виявлення структури обєкту дослідження як сукупності відносин, незмінних при перетвореннях даного обєкту [6,138]. Структура розглядається не просто як стійкий "скелет" обєкту, а як сукупність правил, за якими з даного обєкту можна одержати інший, третій і т.д. шляхом перестановки елементів його структури. Виявлення єдиних структурних закономірностей деякої безлічі обєктів досягається не за рахунок відкидання відмінностей між ними, а шляхом виведення відмінностей як конкретних варіантів єдиної абстрактної першооснови, що перетворюються один на одного. Структуралісти переносять увагу з елементів обєкту і їх природних властивостей на відносини між елементами і залежні від них властивості.

Структурний метод припускає наступні операції [6,141]:

· виділення первинної безлічі обєктів (масиву), в яких можна припускати наявність єдиної структури (К. Леві-Стросс, наприклад, досліджував масив міфів народів басейну Амазонки);

· розчленування обєктів на елементарні сегменти (частини), в яких типові, повторюються відносини звязують різнорідні пари елементів;

· розкриття відносин перетворення між сегментами, їх систематизація і побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного і математичного моделювання;

· виведення із структури всіх теоретично можливих слідств (варіантів) і перевірка їх на практиці.

Критика основних положень структуралізму в 1960-х рр. привела до появи постструктуралізму (М. Фуко) [7,452]. Постструктуралісти відкинули ідею про наявність у соціального світу якої-небудь засновницької логіки або структури. На їх думку, існує лише поверхневий, зовнішній світ, позбавлений яких-небудь глибинних звязків.

10. Принцип індивідуальності як принцип побудови психологічних теорій і створення самостійних напрямів у науці характерний для кожної історичної епохи

При розробці психологічних теорій кожний науковець, психолог, філософ, вносить щось нове у теорію: власні ідеї, погляди, переконання. В цьому і полягає принцип індивідуальності при побудові психологічних теорій, цей принцип характерний не для певного століття, а він характерний для кожної історичної епохи.

Список використаної літератури

1. Ярошевский М.Г. История психологии от античности до середины ХХ в. - М., 1996. - 416 с.

2. Ждан А.Н. История психологии. - М., 1990. - 367 с.

3. Шкуратов В. История психологии. - М., 1997. - 505 с.

4. Келвин С. Холл, Гарднер Линдсей Теории личности. -М.,1997.-384 с.

5. Зинченко Т.П. Когнитивная и прикладная психология. - М., 2000. - 608 с.

6. Косиков Г.К. От структурализма к постструкурализму (проблемы методологии). - М., 1998. - 498 с.

7. Блинников Л.В. Краткий словарь философских персоналий. - М., 2001. - 680 с.