Способи набуття громадянства в різних державах

Способи набуття громадянства в різних державах

План

Вступ

1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах

2. Натуралізація - спосіб набуття громадянства у різних державах

3. Оптація і трансферт - способи набуття громадянства

4. Реінтеграція - спосіб набуття (поновлення) громадянства

Сптсок використаної літератури

Вступ

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах

Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державахмає свої особливості, оскільки всі питання, пов’язані з цим, регулюютьсятими ж державами. Це не означає, що вони можуть довільно встановлюватипорядок набуття громадянства, не зважаючи на загальновизнані принципиміжнародного права та міжнародні звичаї. Основним і найбільш поширенимспособом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства в силународження. Згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права,кожна дитина має право на громадянство. Дане положення міститься у принципі3 Декларації прав дитини 1959 року1 і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту прогромадянські і політичні права 1966 року2. Отже, згідно із сучасниминормами міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишитисяапатридом (особою без громадянства).

Філіація може здійснюватися на основі двох основних принципів: “правакрові” (jus sanguinis) та “права ґрунту” (jus soli).

Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб,котрі є громадянами певної держави, автоматично визнається громадяниномостанньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується заїхньою домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитинанабуває громадянство батька, позашлюбна – матері. Цей принцип закріплено узаконодавстві більшості держав. Відповідно до принципу права ґрунту,громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася наїї території, незалежно від громадянства батьків.

Сучасне законодавство більшості країн, в тому числі і українське,передбачає змішану систему, при якій переважаюче значення права кровіпоєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові практично у чистомувигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунтузастосовується виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунтузберегло переважаюче значення у країнах англо-американської системизагального права, а також в окремих латиноамериканських країнах, наприклад,в Аргентині та Кубі. Проте воно завжди в якоюсь мірою доповнюється правомкрові (зазвичай по відношенню до дітей громадян відповідних країн, щонародилися за кордоном). Держави прагнуть ввести у своє законодавствонорми, обмежуючі можливість набуття їхнього громадянства особами,народженими від змішаних шлюбів. Це диктується різними міркуваннями,зокрема небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземногогромадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести доускладнень у міждержавних відносинах.

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головнимчином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо державазацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює усвоєму законодавстві обидва зазначені принципи.

У нормах законодавства нашої держави, що регулюють питання набуттягромадянства України, поєднуються принципи права крові та права ґрунту.Особливо чітко таке поєднання дістає вияв у тих нормах Закону, які регулюють різноманітні питання набуття громадянства дітьми та випадки зміни їхнього громадянства. Так, згідно зі ст. 12 Закону України про громадянстводитина, батьки якої на момент її народження перебували в громадянствіУкраїни, набуває громадянства України незалежно від того, народилася вонана території України чи за її межами. А у ст. 14 Закону зазначено, щодитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, якіпостійно проживають у нашій державі, набуває громадянства України. Наведенанорма відповідає положенням міжнародного права щодо скорочення кількостіосіб без громадянства.

У ст. 15 Закону з урахуванням принципу права ґрунту зазначено, щодитина, яка перебуває на території України, обоє з батьків якої невідомі,також визнається громадянином нашої держави.

Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу самогофакту народження людини і не залежить від вияву її волі. Лише в деякихправових системах, наприклад у Франції, особа від змішаного шлюбу можесамостійно вибирати громадянство після досягнення повноліття.

Слід відзначити, що в галузі набуття громадянства за народженням неіснує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практикидержав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузівиникає найбільша кількість випадків біпатризму.

Такими, що ущемлюють інтереси інших держав видами філіації єрозширене застосування:

1) права ґрунту щодо дітей офіційних представниківіноземних держав, народжених на території даної держави, як цепрактикується, наприклад, в США;

2) права крові до безкінечного числапоколінь дітей, народжених у громадян певної країни, які постійнопроживають за кордоном та які втратили будь-який реальний зв’язок збатьківщиною. Даний недолік характерний для багатьох правових систем.

2. Натуралізація як спосіб набуття громадянства у різних державах

Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є такзване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію вширокому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства післянародження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державнуслужбу).

У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків)натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація – актдобровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву,і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає таківипадки. Наприклад, деякі латиноамериканські країни у минулому століттінамагалися в примусовому порядку автоматично надати іноземцям, якіпроживали тривалий час на їхній території, своє громадянство.

Натуралізація розподіляється на два основні види: індивідуальна зазаявами та натуралізацію в силу правонаступництва держав. В силуправонаступництва держав нове громадянство виникає в результаті національно-визвольних революцій, розділення або об’єднання держав, у випадкутериторіальної цесії або анексії, а також при автоматичній змінігромадянства при трансферті. М.М. Аваков зазначає, що “питання про впливпри правонаступництві суверенітету на громадянство жителів держави-попередника є одним із найважливіших”.

1. На виникнення нового суб’єктаміжнародного права в результаті національно-визвольної революції як напричину виникнення громадянства вказав Ч. Хайд. Він справедливостверджував, що набуття громадянства в силу правонаступництва не є видомколективної натуралізації. Громадянство в такому випадку виникаєбезпосередньо в результаті появи нового суб’єкта міжнародного права

2. Дією,що визначає статус особи, яка проживає на даній території, є те, що воназалишається на території нового суб’єкта міжнародного права і не заявляєпро свій намір вийти із громадянства, що виникло.

Існує два види індивідуальної натуралізації: натуралізація, що непоширюється на дітей та партнерів по шлюбу, передбачена, наприклад, вКонвенції про громадянство, укладеній в Монтевідео у 1933 році, таіндивідуальна натуралізація, що поширюється на малолітніх дітей особи, щонатуралізується.

В окремих країнах законодавство крім звичайної натуралізаціїпередбачає також набуття громадянства шляхом реєстрації. УВеликобританіїцей вид набуття громадянства передбачається для громадян англійськихзаморських територій та для дітей англійських громадян, які народилися закордоном. Але це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише видполегшеної натуралізації, передбаченої законодавством деяких країн. Набуттягромадянства шляхом реєстрації міжнародним правом не регламентується.

Процедура прийому в громадянство цілком визначається внутрішнімзаконодавством держави. Можна виділити, принаймні, чотири види процедурнатуралізації:

1) натуралізація, здійснювана вищими органами державної влади;

2) натуралізація, здійснювана органами державного управління: урядом або центральними галузевими органами державного управління (звичайно відомствами внутрішніх справ);

3) натуралізація, здійснювана місцевими органами державної влади (трапляється дуже рідко);

4) судова натуралізація (також не дуже поширена).

Різновидом натуралізації є передбачуваний законодавством деяких країнспрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб шляхомреєстрації (якщо тільки мова не йде про підтвердження свого громадянства),усиновлення, в результаті вступу в шлюб. Два останніх способи називаютьдеколи сімейним порядком набуття громадянства. До нього відноситься іавтоматична натуралізація неповнолітніх дітей у зв’язку з натуралізацієюбатьків.

Надання громадянства у порядку натуралізації має певні особливості. Якправило, натуралізація здійснюється на основі вільного волевиявлення особи,наслідком чого стає припинення її попереднього громадянства. Однак цьогонедостатньо. Така особа має відповідати вимогам законодавства щодонатуралізації певної країни. У законодавстві більшості держав такимивимогами є:

1) досягнення особою повноліття;

2) письмова заява особи;

3) володіння мовою даної країни;

4) ценз осілості. тобто певний мінімум часу проживання особи у даній державі.

Встановлення тією або іншою країною певних умов, що є обов'язковими длянатуралізації, визнається у світовій практиці цілком правомірним. Правовстановлювати ті чи інші цензи та умови натуралізації передбачене, зокрема,Конвенцією про скорочення безгромадянства. Метою зазначеної акції єпрагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальнеевходження в нове суспільство людини, яка набуває громадянства.

У США та багатьох інших державах на основі доктрини “ефективногозв’язку” особи з державою передумовою натуралізації є доміцилій у ційкраїні, або ценз осідлості. У деяких країнах умова осілості може бутивиконана, якщо іноземний прохач прослужить певний час на судні закордонногоплавання даної країни (Швеція) або у діючій армії (США).

Умова про необхідний фактичний зв’язок з державою або осілість міститьсяу ряді міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської системи(ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі – ст. VI Вашингтонської угодиз питань громадянства між американськими державами 1923 р.)1. Вимогаосілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН проскорочення безгромадянства 1961 року.

Значення доміцилію в якості колізійної прив’язки в умовах зростаючоїміграції населення в сучасних розвинутих державах настільки зросло, що удеяких випадках доміцилій громадян держав-учасниць договору в певній міріприрівнюється до громадянства. Наприклад, згідно з Конвенцією про рівністьправ та обов’язків осіб бразильського та португальського громадянства 1971року, передбачається надання національного режиму особам, що маютьгромадянство держав-учасниць договору. Виняткові права передбачені лише дляосіб, що набули свого громадянства в силу народження. Активні виборчі праваособи громадянства другої країни-учасниці договору на території першоїдержави набувають після п’ятирічного постійного проживання на її території.

Крім визначених в законі заходів, натуралізація часто обмежується ірізноманітними цензами, закріпленими судовими прецедентами, як в США, абоіснуючою судовою практикою державних адміністративних органів, як у Швеції.

Послідовно здійснювана не закріплена в законодавстві практика натуралізаціїв Швеції включає такі критерії, як здатність матеріального забезпеченнясебе та сім’ї, придатність в якості робочої сили, високий рівеньпрофесійної підготовки, дотримання норм кримінального законодавства, правилповедінки в побуті, відсутність заборгованості по рахунках та в оплатіподатків і в кінцевому підсумку – доцільність прийому в громадянствоконкретної особи.

У багатьох країнах законодавство в якості умови натуралізації передбачаєскладення присяги на вірність державі. Такий принцип передбаченийзаконодавством Великобританії і США, де нараховуються лише поодиноківипадки, коли суд з релігійних причин дозволив ухилитися від принесенняпевних частин присяги (справа Беттл 1974 р.). Необхідність принесенняприсяги міжнародно-правовими нормами не закріплена.

Критеріями дійсності натуралізації, як правило, є пред’явлення прохачамисправжніх документів і дача правдивих свідчень. Набуття громадянства наоснові обману є правовою основою відміни або об’яви такої натуралізаціїнедійсною. Більш складною проблемою є питання про похідну натуралізацію наоснові фіктивного шлюбу та натуралізації, яка ґрунтується на помилцікомпетентного державного органу. Зараз фіктивний шлюб не може виступатиосновою натуралізації. Однак відносно натуралізації особи в результатіпомилки державного органу федеральний конституційний суд ФРН, наприклад, 14грудня 1972 року постановив, що володіння паспортом ФРН помилково не єпідставою для набуття державної приналежності цієї держави.

Критерієм правомірності натуралізації є добровільність з боку особи, щонатуралізується. Добровільність виражається або у поданні заяви проатуралізацію за власним бажанням, або у мовчазній згоді при територіальнихмінах.

Відповідно до ст. 16 Закону України про громадянство умовами прийняттядо громадянства України є:

1) визнання і виконання Конституції та законів України;

2) неперебування в іноземному громадянстві (ця умова грунтується наодному з основних принципів громадянства нашої держави — принципієдиного громадянства України);

3) безперервне проживання на законних підставах на території Українипротягом останніх п'яти років (це правило не поширюється на осіб, яківиявили бажання стати громадянами України, за умови, якщо вонинародилися чи довели, шо хоча б один з їх батьків, дід чи баба народилися на її території);

4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

5) наявність законних джерел існування.

Можливість набуття громадянства України значно полегшується для осіб,які мають певні заслуги перед нашою державою. Так, згідно зі ст. 16 Законуположення наведених нами вище пунктів 3, 4 і 5 можуть не враховуватися увиняткових випадках за рішенням Президента України щодо осіб, які маютьвизначні заслуги перед Україною або якщо їх прийняття до громадянстваУкраїни становить для неї державний інтерес. Крім того, вимоги пунктів 3 і4 цієї статті не поширюються на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянамиУкраїни, що узгоджується, зокрема, з положеннями Конвенції про громадянствоодруженої жінки.

З урахуванням історичної, етнічної та культурної близькості держав, щобули союзними республіками колишнього СРСР, видається, доцільним було бвстановлення спрощеного порядку набуття українського громадянства дляколишніх громадян СРСР. Особливо це має стосуватися тих осіб, у яких вУкраїні проживає хтось з родичів. Зокрема, правомірно зменшити, а у деякихвипадках і зовсім не встановлювати щодо них ценз осілості. Це ж стосуєтьсятаких категорій осіб — громадян колишнього СРСР, як інваліди, сироти, людипохилого віку, а також сімей, які втратили годувальника.

У всіх країнах однією з умов натуралізації є лояльне ставлення до данногорежиму. Особам, які вчинили проти нього злочин, громадянство, як правило,не надається.

У Законі (ст. 16) визначені обставини, за яких громадянство України неможе бути надане. Так, до громадянства України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочини проти людства або здійснювали геноцид чи вчинили злочини проти держави або тяжкі злочини проти особи;

2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;

3) перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин натериторії іншої держави;

4) перебувають на військовій службі, в службі безпеки, в правоохороннихорганах, органах юстиції або органах державної влади іноземноїдержави.

Досить часто питання про набуття громадянства виникає при вступі у шлюбз іноземцем. У минулому було прийнято, що вступаючи в шлюб з іноземцем,жінка втрачає своє громадянство та набуває громадянства чоловіка. Зараз всебільша кількість держав стає на позицію статевого рівноправ’я і встановлює,що вступ жінки в шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Разом зтим, часто передбачається спрощений порядок набуття громадянства при вступіу шлюб.

Ця практика узгоджується з Конвенцією про громадянство заміжньої жінки1957 р., яка передбачила, що шлюб не впливає на громадянство жінки, таксамо, як і його розірвання. (ст.1). Жінка-іноземка може набути громадянствочоловіка у спрощеному порядку (ст.3).

Деколи законодавство передбачає можливість надання громадянства особам,що знаходяться за кордоном. Така можливість передбачена законом Ізраїлю прогромадянство 1971 р. Але в загальному вважається, що закони пронатуралізацію не діють по відношенню до осіб, які знаходяться на територіїіншої держави.

3. Оптація і трансферт - способи набуття громадянства

Надання почесного громадянства, на відміну від натуралізації,здійснюється за ініціативою компетентних органів держави, а не за проханнямзацікавленої особи. Зазвичай такий вид громадянства надається за особливізаслуги перед державою.

Оптація (вибір громадянства) не завжди виступає в якості способу набуттягромадянства. Наприклад, можливість оптації передбачається в конвенціях проподвійне громадянство. Якщо громадянин якої-небудь держави має одночасно щеіноземне громадянство, то йому може надаватися право оптувати одне із них,відмовившись тим самим від іншого. Громадянства в цьому випадку він ненабуває, оскільки тут оптація спричиняє лише втрату одного з громадянств.

Однак у деяких випадках оптація виступає як самостійний спосіб набуттягромадянства. Таку роль вона відіграла, наприклад, у відповідності зрадянсько-польською угодою про репатріацію від 25 березня 1957 року, заумовами якої репатріанти із СРСР в ПНР з моменту перетинання радянсько-польського державного кордону втрачали громадянство СРСР і отримувалигромадянство ПНР.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт.

Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію свого проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословацькою республікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національностей, що мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протягом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на основі добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними 30 січня 1923 року в ході конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього

Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).

4. Реінтеграція - спосіб набуття (поновлення) громадянства

І, нарешті, ще одним із способів набуття громадянства є реінтеграція,або поновлення громадянства. При певних обставинах приймаються спеціальнізаконодавчі акти про особливий порядок відновлення громадянства. У деякихкраїнах можливість відновлення громадянства передбачена в загальному, а нев спеціальному законодавстві про громадянство. В цьому випадку відновленнягромадянства не виступає як самостійний спосіб набуття громадянства, а єлише спрощеною натуралізацією.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Реінтеграція звичайно носить індивідуальний характер, на відміну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуальною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополонених, примусово викрадених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання громадянства є насамперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випадки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (первинного) громадянства. Воно носило символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. В даний час надання громадянства може мати місце і з інших, частіше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

Список використаної літератури

1. Конституція України.- К., 1996.

2. Загальна декларація прав людини. - К.: Право, 1995.

3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (зі змін., у новій ред. станом на 01 вересня 1999р.) // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення, коментарі. - 1999.

4. Конвенция о статусе апатридов. - К.: Право, 1995.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. - К.% Право, 1995.

6. Междунарожное право: Общая часть / Под ред. И.И. Лукашука, - М., 1998.

7. Международное право в документах. 2 -е издание.- М.,-1997.

8. О.Майданник.Про інститут громадянства України // Право України,-1999,-№2,-С.70.

9. Див.: Боярс Ю.Р. Вопросы гражданства в международном праве.-М., 1986.

10. Аваков М.М. Правопреемство освободившихся государств. - М., 1983.- С. 58.

11. 2 Цит. за: Боярс Ю.Р. Вопросы гражданства в международном праве. –М.,1986.-С. 12.